Трагедiя серця Олександра Олеся
Є в Олександра Олеся драматичний етюд "Трагедiя серця", де не тiльки передано складнiсть життєвоï долi героïв твору, а й пророче передбачено трагедiю серця самого поета. Ще на початку XX столiття лiтературознавець Сергiй Єфремов назвав Олександра Олеся сином свого суперечливого часу - динамiчноï епохи, сповненоï водночас великих сподiвань i гiркоï зневiри. Справдi, довелось поетовi творити в складних умовах пiднесення визвольних змагань рiдного народу, що завершились 1917 роцi проголошенням державностi, i ïхнього трагiчного краху. Йому судились емiграцiйнi злигоднi, болiсна ностальгiя за рiдним краєм, втрата сина - поета i вченого Олега Ольжича. "З журбою радiсть обнялась" було названо першу книжку Олександра Олеся, що з'явилася 1907 року. Назва була надзвичайно промовистою, гостро актуальною: це ж був рубiж, коли занепав визвольний рух, що прокотився впродовж кiлькох рокiв усiєю iмперiєю, а на змiну йому прийшла шовiнiстична реакцiя. В обiймах з радiстю журба. Одна летить, друга спиня... I йде мiж ними боротьба, I дужчий хто - не знаю я... Радiсть i журба, сподiвання й розчарування, почуття щастя i бiль розлуки- цi стани людськоï душi проймають усю творчiсть поета. З серця, що забилося у "вогнi золотiм", сиплються "iскри яснi" й обертаються у дзвiнкi пiснi. Та з часом приходить журна самота, i в темнотi iмли згасають душевнi пориви ("Хто ударив без жалю по серцi моïм..."). Розкiшнi айстри мрiють уночi про "казку ясну", "про вiчну весну", а ранок зустрiчає ïх "холодним дощем". Квiтки вiдчули, що навколо тюрма, "схилились i вмерли... i тут, як на смiх, засяяло сонце над трупами ïх!" ("Айстри"). Украïнська нацiональна революцiя, проголошення незалежностi Украïни наповнила поезiю Олександра Олеся громадянсько-патрiотичним змiстом, вдихнула в неï мужнi, бадьорi, енергiйнi iнтонацiï. "Криком щастя i страждання Украïна кличе нас", - говорить поет вiд iменi мiльйонiв своïх спiввiтчизникiв. Проте не судилося тодi здiйснити патрiотичну мрiю багатьох поколiнь. Полiтична темнота, нацiональна затурканiсть мас зумовлюють болiсне розчарування Олександра Олеся, i вiн 1919 року залишає Украïну. У вигнаннi "днi течуть, як сльози", думки "сплять, як мертвi", "душа ридає, як дитина". Трагедiю серця посилювали звiстки з Батькiвщини, де на початку 20-х рокiв мiльйони селян гинули вiд штучно створеного голоду i в братовбивчiй громадянськiй вiйнi.
Незвичайно драматичними, трагiчними були останнi роки Олександра Олеся. З вересня 1939 року запалахкотiла над Європою друга свiтова вiйна. Поета не покидали тривожнi думки про сина Олега - активного учасника руху Опору, одного з найдiяльнiших органiзаторiв i керiвникiв украïнських визвольних змагань. Зрештою гiтлерiвцi схопили сина i закатували його на початку червня 1944 року в концтаборi Заксенхаузен. Доля взагалi рiдко була прихильною до Олександра Олеся, але в цi роки йому було особливо важко. А коли до нього дiйшла трагiчна звiстка про смерть сина, серце не витримало переживань, i поет помер 22 липня 1944 року. Упродовж десятилiть вимушеного вигнання Олександр Олесь жив думами про Вiтчизну, вона завжди була в його зболеному серцi. О принесiть як не надiю, То крихту рiдноï землi: Я притулю до уст ïï I так застигну, так зомлiю... Так завершилося життя одного з найсердечнiших украïнських поетiв. Хай же в наших серцях завжди живе пам'ять про нього, а його поезiя облагороджує нашi почуття.
