Кайдашева сiм'я (приклад реферату)

Категории

1.   1 Iван Нечуй-Левицький

Оригинал

В розмовi синiв Кайдаша про можливе одруження Карпа, в яку втручається i старий Омелько, намiчається той конфлiкт мiж батьком i синами, що далi набере бiльшого розвитку i стане складовою частиною основного конфлiкту твору Тут частково подається зав'язка, яка завершується в другому роздiлi, а саме: одруження Карпа. Розвиток дiï у повiстi складається з послiдовного, хронологiчного викладу подiй життя селянськоï родини: одруження синiв, сутички в сiм'ï, розшуки Меланки, пияцтво i смерть Кайдаша, розподiл спадщини тощо. Щодо кульмiнацiï, то дехто вважає, що ïï нема в повiстi. На нашу думку, кульмiнацiю можна все-таки визначити, а саме: сутичка Мотрi з Кайдашихою, внаслiдок якоï свекруха позбулася правого ока. Розв'язка твору — примирення двох сiмей пiсля того, як всохла груша — причина багатьох сварок. Дiло з грушею скiнчилося несподiвано. Груша всохла i двi сiм'ï помирилися. В обох садибах настала мирнота й тиша. Так закiнчується повiсть у другiй редакцiï. В першому ж виданнi була така кiнцiвка: ''Дiло з грушею не скiнчилося i досi. А груша все розростається I вшир i вгору та родить дуже рясно, неначе зумисне дражниться з Кайдашами та ïх жiнками, а здоровi, як горнята, грушi й досi дратують малих Лаврiнових та Карпових дiтей. У першому варiантi розв'язка твору була iнша, бiльш реалiстична: життя двох сiмей залишається незмiнним, бо i соцiальнi умови зостаються тi ж самi. Сюжет повiстi нескладний — загострення взаємин у сiм'ï Кайдашiв у мiру того, як дорослi сини створюють своï родини, влаштовують побут, борсаючись на невеличкому шматку батькового поля i городу, не маючи змоги полiпшити своє економiчне становище. Не миряться молодi з старими (сини з батьками, невiстки з свекрухою, невiстки мiж собою). Сiм'я повнiстю, навiть з дiтьми втягуються у ворожнечу, сваряться постiйно за повсякденнi дрiб'язки: мотовило, кухоль, сувiй полотна Але найгострiшi сутички вiдбуваються, звичайно, за землю, за худобу. Коли йдеться про старше поколiння, на яке ще панщина поклала свiй напечаток, а новий соцiально-економiчний уклад дрiбного землеволодiння тiльки завершив формування типу трудiвника i водночас дрiбного власника, iндивiдуалiста. Такi Омелько i Маруся Кайдашi, характери, якi вимальовуються сформованими i розкриваються в мiру розвитку дiй. У повiстi Кайдашева сiм'я Нечуй-Левицький досяг високоï майстерностi у створеннi глибоко iндивiдуальних характерiв. Омелько — працьовитий селянин, виснажений панщиною. У нього здоровi, загорiлi, жилавi руки, сухорляве i блiде обличчя. Ставши хазяïном, Кайдаш продовжує багато працювати. Набожнiсть уживається в ньому з пияцтвом. Нерiдко з церкви вiн звертав у шинок запивати Давнє панщане горе. Письменник майстерно передає, як втрачається межа мiж виявами забобонностi Кайдата i хворобливого стану його психiки вiд постiйного перепою. Такий Кайдаш не смiшний, а викликає глибоке спiвчуття. Його слабостi Нечуй-Левицький пояснює соцiальними факторами, хоча й не наголошує на них, а зосереджується на розкриттi самого характеру в його iндивiдуальних виявленнях. Iнша iндивiдуальнiсть розкривається в образi Марусi. Письменник спочатку змальовує портрет Кайдашихи, а потiм докладно розкриває ïï внутрiшнiй свiт, поведiнку, вчинки. Письменник-реалiст показав, що не все в образi Кайдашихи було негативним. Вона була працьовитою, вмiла майстерно куховарити, була егоïстичною, злою, лицемiрною, заздрiсною. Маруся Кайдашиха замолоду довго служила у дворi, у пана, куди ïï взяли дiвкою. Вона вмiла дуже добре куховарити i ще й тепер ïï брали до панiв за куховарку на весiлля. на хрестини та на храми. Вона довго терлась коло панiв i набралась од них трохи панства. . До природноï звичайностi украïнськоï селянки у неï пристало щось дуже солодке, аж нудне. Але як тiльки вона трохи сердилась, з не! спадала та солодка луска i вона лаялась i кричала на весь рот. Маруся була сердита. Отже, вплив панiв зробив ïï такою. Показуючи як вона наслiдує панiв у ставленнi до невiсток, автор недарма вживає таке влучне порiвняння:Вона стояла над душею у Мотрi, наче осавула на панщинi, а сама не бралась i за холодну воду. Перехiд вiд лицемiрства, улесливостi до гнiву — також риса, яку Кайдашиха запозичила у панiв: Минув тиждень Кайдашиха перестала звати Мотрю серденьком i вже орудувала нею, наче наймичкою
Це вiдбивається в ïï мовi. Спочатку вона називає Мотрю моя дитина, моє серце, моя доню. Пiзнiше, коли мiж ними почалися сварки, ïï мова вже iнша: Постривай же ти, суко. Скручу я голову твоєму пiвневi. Перед сусiдами вона може знеславити свою невiстку, перебiльшуючи ïï провину, або просто вигадуючи щось вiд себе. Так на запитання куми чи роботяща ïï невiстка Мотря, Кайдашиха вiдповiла: Хлiб ïсти добре тямить. Це пiсля того, як вся хатня робота була перекладена на плечi невiстки. Заводiєм всiх сварок у сiм'ï, всiєï колотнечi була насамперед Кайдашиха. I в час сварок вона потрапляла водночас у смiшне i сумне становище. Так, пiд час однiєïбаталiï за горшки Мотря вибила свекрусi око. А читачi не спiвчувають ïй, бо сварка, що довела ïï до калiцтва була почата Кайдашихою. Селяни прозвали ïï видроокою. Цим письменник також надав рис чiткоï окресленостi персонажам. На образi цiєï егоïстичноï жiнки показано, як морально занепадає людина в умовах дрiбноï власностi, безпросвiтноï темряви i ворожнечi. Характери синiв Кайдаша формуються в iнший час, тому в них немає тiєï забитостi й приниженостi, що в ïх батька. Старший Кайдашенко гордий, насмiшкуватий, вередливий, сердитий. Вiн був чоловiк гордий, упертий, не любив нiкому кланятись. навiть рiдному батьковi, — пiдкреслює автор. Kарпо вимальовується як соцiальний тип дрiбного власника, який прагне змiцнити своє невелике господарство, але не має змоги. У стосунках навiть з близькими вiн егоïст, iндивiдуалiст, що дбає лише про свiй власний iнтерес, не рахуючись нi з ким. Не випадково односельцi саме його обирають за десяцького, мотивуючи:Карпо чоловiк гордий та жорстокий, з нього буде добрий сiпака. На вiдмiну вiд брата, Лаврiн добрий, м'який, поетичний. Коли у Карпа лице неласкаве, очi сердитi, у Лавpiна — веселi, синi, як небо, очi свiтилися привiтно i ласкаво. У розмовi з Карпом про дiвчат вiн у кожнiй видiляє привабливi риси, виявляє доброзичливiсть до оточуючого свiту. Йому властиве почуття гумору. Парубком вiн не бере участi у сiмейних сварках, а своє ставлення виявляє у жартах: то злiпив коник з глевкого хлiба, спеченого Мотрею, то жартiвливо плюнув на купку бурякiв i квасолi, коли Мотря кинула миску з борщем пiд ноги свекрусi. Закоханий у Меланку вiн освiдчується, думає й говорить словами пiснi: Брови чорнi, очi карi — любо подивитися; личко як калина, а як гляне, засмiється, в мене серце в'яне, Як з нею не оженюся, то в Росi утоплюся та iн. Але нове становище в сiм'ï пiсля одруження вносить своï корективи. Прагнення хазяйнувати самостiйно призводить до конфлiкту з батьком. Лаврiн не може обминути i сiмейних чвар. Вiн не поступається братовi грушею, сподiваючись продавати щороку грушi i брати грошi. Такi мiркування й поведiнка Лавpiна свiдчать про тi безумовнi змiни, яких вiн зазнав, пристосовуючись до умов дрiбновласницького побуту. Мотря розумна, вродлива i чепурна жiнка. Фiзично здорова вона любила працю. Дiло нiби горiло в Мотриних руках, каже автор. Довгий час вона змовчувала свекрусi, виявляючи свою чемнiсть. I лише тодi як вiдчула себе не господинею, а наймичкою в Кайдашiв, ïï терпець увiрвався. Захищаючи свою людську гiднiсть, щоб не з'ïла свекруха, люта змiя, вiк молоденький, Мотря далi все бiльше втрачає почуття мiри. Вона стає сварливою i жорстокою людиною, якав сiмейних суперечках не зупиняється нi перед чим. За це вiд свекрухи вона одержала прiзвисько бендерська чума. Пiсля трагедiï з оком Кайдашихи селяни кепкували з Мотрi як з лютоï жiнки. Коли обирали Карпа десяцьким, дехто в жарт радив обрати Мотрю, а iншi вiдповiдали: Не можна, вона повибиває всiм бабам очi. Мова Мотрi також вiдзначається грубiстю, сповнена образливих слiв i лайливих дотепiв. Вiдчуваючи свою зверхнiть над Мелашкою, вона i розмовляє з нею нечемно i образливо: Не мети до порога, бо вiзьму тебе за шию, як кiшку, та натовчу мордою в смiття... Часто своïми словами Мотря намагалася не тiльки образити, а ще й викликати на суперечку Кайдашиху. З такою метою вона спiвала пiсню:
Коли б менi господь помiг
Свекрухи дiждати,
Заставила 6 стару суку
Халандри скакати. Mелашка в порiвняннi з iншими персонажами має чи не найбiльше позитивних рис. Протягом усього твору автор спiвчуває героïнi, змальовує ïï привабливими, теплими барвами. На вiдмiну вiд Мотрi, Мелашка походить з убогоï сiм'ï, для неï навiть звичайна простора хата Кайдашiв здалася раєм. В поведiнцi i в мовi Мелашки пiдкреслюється привiтнiсть i лагiднiсть. Письменник говорить, що Мелашка була з поетичною душею, з ласкавим серцем. Часом вона в своïй розмовi несамохiть вкидала слова пiсень. Контрастом до цього зображенi умови, в яких виростала Мелашка. Щоб показати бiднiсть Балашiв, Нечуй-Левицький подає такi деталi, як похилена стара хата, купа дiтей, бiля яких треться обстрижена од голови до самого хвоста кiшка, хлiб чорний як земля, глевкий та несмачний '. Тяжке життя випало на долю Мелашки i в свекрухи, яка поводиться з нею, мов з наймичкою, а словами бє гiрше, нiж кулаками. Свекруха не пускала ïï навiть у недiлю на побачення збатьками, Мелашка вiдчувала себе в неï невiльницею. Спокiйна вдачею, Мелашка терпляче зносить всi образи вiд свекрухи i Мотрi: В хатi гризла свекруха, в сiнях та надворi стерегла ïï Мотря. Потрапивши до Києва, Мелашка вирiшу є залишитися там, щоб пожити на волi, хоча тяжко переживає розлуку з чоловiком. Ця невдала втеча кiнчається тим, що Мелашка повертається в сiм'ю сварливоï Кайдашихи i починає навчатись у неï грубого поводження з людьми. Але й тепер, в умовах родинноï колотнечi, Мелашка далеко стриманiша. нiж Мотря. Поступово Мелашка переймає звички, лайливу мову, грубiсть, що iснували в сiм'ï Кайдашiв. Наприклад, коли Мотря за бiдне походження називає ïï дiтей старцями, Мелашка вiд повiдає: Брешеш, брешеш, як стара собака. Та й брехати добре не вмiєш. У тебе до того розуму та хисту нема. За стилем Кайдашева сiм'я належить до кращих гумористично-сатиричних творiв. Пiд гумором ми розумiємо такий прийом у художньому творi, чи спосiб розповiдi, коли окремi явища, вчинки, поведiнка людей зображується в смiшному, жартiвливому тонi. Засобом гумору часто викриваються окремi вади i недолiки в життi. Сатира — це гнiвне осудження в творi явищ суспiльного i особистого життя. Сатиричнi образи, як правило, викликають у читача почуття обурення i огиди до негативних явищ життя, зображених у творi. В повiстi Кайдашева сiм'я Нечуй-Левицький виявив себе майстерним гумористом i визначним сатириком, викривачем негативних явищ життя селянства за капiталiзму. Розкриваючи трагедiю цього життя в умовах темноти i безкультурностi, в царевi нiкчемноï боротьби за дрiбну власнiсть, Нечуй-Левицький зумiв показати оновний конфлiкт повiстi, використавши смiх. Але це смiх не заради смiху. Нiде нема глузування з героïв. Навпаки, автор спiвчуває своïм персонажам, серед негативного хоче пiдкреслите i щось позитивне. Смiхом крiзь сльози звучать окремi мiсця твору. У творi Нечуя-Левицького як сатира, так i гумор служать засобом викриття бiльших чи дрiбнiших вад у людському життi. Досконало знаючи народний гумор, Нечуй-Левицький широко користується ним у повiстi. Пригадаймо такi гумористичнi картини, як прихiд Кайдаша з шинку в першому роздiлi, сутички Кайдашихи з невiстками, показ набожностi баби Палажки та iн. Навiть окремi описи сповненi смiху, дотепностi, наприклад: В хатi стало тихо, тiльки борщ бризкав вряди годи здоровими бульками, неначе старий дiд гарчав, а густа каша нiби стогнала в горшку, пiднiмаючи затужавiлий вершок угору...
Але не завжди смiшнi картини в повiстi здаються смiшними. Часто гумористичнi картини переходять у сатиру, в гостре осудження умов капiталiстичноï дiйсностi. Так, Нечуй-Левицький сатиричне викриває дрiбновласницьку обмеженiсть молодих Кайдашiв, якi вiдмовляються розкопувати горба на користь собi i громадi, гостро висмiює забобоннiсть Кайдаша i знахарськi здiбностi баби Палажки, осуджує жорстокiсть Кайдашихи, особливо у поводженнi з Мелашкою, i хижацьку поведiнку Мотрi у стосунках з свекрухою. Повiсть Кайдашева сiм'я увiйшла в iсторiю украïнськоï лiтератури, як соцiально-побутовий твiр, в якому автор змалював реалiстичнi образи селян 2 пол. XIX ст. , виявив себе майстром художнього слова. Живучи у межах царськоï Росiï, перебуваючи пiд тиском драконiвських Валуєвського циркуляру¹⁸⁶³ i Енського акту¹⁸⁶⁷, якi зводили роль украïнськоï мови до наречiя i юридичне давали пiдстави навiть нацiональне -культурнi змагання трактувати як злочинний полiтичний сепаратизм, Нечуй -Левицький вважав конче необхiдним розвивати нацiональну самосвiдомiсть народу. Фольклор та iсторiя Украïни для письменника на все життя лишилися невичерпним джерелом роздумiв, невипадково у його творах зустрiчаємось з iсторичними рефлексiями героïв. Немалий iнтерес становить iсторична проза Нечуя-Левицького. Письменник вважав, що саме художнi твори на теми з iсторичного минулого здатнi викликати живий, непiдробний iнтерес ширших верств до свого минулого. В iсторичному романi Князь ремiя Вишнивецький i Гетьман Iван Виговський письменник пробував осмислити на матерiалi з життя украïнськоï iнтелiгенцiï проблему духовного комформiзму людини, соцiальноï нiвеляцiï особистостi. Нечуй-Левицький у своïй творчостi неодноразово згадував про покатоличених нащадкiв колишнiх украïнських родiв, якi вмiють тiльки дбать про своï достатки та розкотi життя й знають тiльки культуру... розкошi та блиску великопанського свiтового життя, та й годi. Письменник серцем i розумом вiдчував обездуховлюючу сутнiсть iснування людини, яка, не засвоïвши культурних, духовних традицiй власного народу, i в культурi панiвноï нацiï бачить лише тi пласти, якi захоплюють ïï своєю позiрною ефективнiстю i розвивають егоïстичнi устремлiння.
У центрi роману Князь ремiя Вишнивецький iсторичнi подiï сер. XVII ст. , коли досi могутня Рiч Посполита, поширюючи соцiальний i нацiональне) релiгiйний гнiт на схiдних окраïнах, передусiмна Украïнi, Викликала там рiшучий спротив народних мас. Повстання Северина Наливайка, Якова Остряницi вiщували наближення всенародноï Визвольноï вiйни 1648 р. , яка захитала пiдвалини Польськоï держави. Численнi магнати: Вишнивецькi, Потоцькi, Радзивiлли, Занойськi своєрiднi королята, як ïх називали родовi шляхтичi, прагнули вогнем i мечем закрiпити своє панування, колонiзацiйну полiтику полонiзацiï i покатоличення украïнського i бiлоруського народу. Що рухало ними — спрага влади, бажання бути на вершечку слави чи прагнення будь-що довести свою вiдданiсть Коропi, реабiлiтувати свою корiнну непольськiсть. Потреба в акцiях iсторичного масштабу чи владний iнстинкт самозбереження? Якусь однозначну вiдповiдь дати на цi питання важко, особливо коли згадати, що Украïна XVI- XVII ст. була осереддям стратегiчних iнтересiв рiзних держав, своєрiдним мiстком мiж Сходом i Заходом. Нечуя-Левицького вабили не стiльки iсторiософськi проблеми, скiльки створення образу людини, яку вiн iменував одступником, перевертнем.
Звернувшись до вiдтворення iсторичних подiй за королювання польськоï династiï Вазiв, Нечуй-Левицький веде читача в єзуïтську колегiю у Львовi i в магнатський палац над Сулою, у варшавськi замки i в мiщанську оселю, на политi безневинною кров'ю майдани Немярова i на поле битви над Пилявкою... Широке тло роману дає можливiсть уявити собi настроï рiзних соцiальних верств Польщi i Украïни, вiдчути ту прiрву, яку поступово виконував ремiя Вишнивецький мiж собою i власним народом. Сюжетна лiнiя роману досить upocra. Вона символiзує поступове входження внука знаменитого Байди Вишнивецького у великосвiтське коло i долi безпосередньо його вiйну iз сiромою та козацькими повстанцями, що сприймається ним як можливiсть утвердити себе на важливих ролях у Польськiй державi. Уже на перших сторiнках твору юний ремiя постає людиною, яка не терпить чужоï опiки, вищих за себе i яка у зовнi привiтнiй поведiнцi з челядниками десь на сподi приховує потайне глузування з ниi Навчання у єзуïтськiй колегiï ще дужче розвинуто гордовитiсть i пиху молодого князя, переконавши його у власнiй месiанськiй мiсiï навiть силою навертати темну украïнську масу, тих темних товаряк до католицизму, до Польщi i польськоï мови. Пiзнiше перебування за кордоном, у вропi, без мiри вищоï в усьому i за Польщу, i за Украïну заставило його гостро критичним поглядом придивитись до способу життя своïх уславлених i багатих предкiв, киïвський палац яких тепер видався йому чистiсiнькою конурою. Вiдтодi ремiя намагався у всiх своïх заходах, в тому числi i найжорстокiших, зужить славу на всю Украïну: руйнував i палив, неначе татарська або давня монгольська орда. Честолюбнi плани Вишнивецького найвиразнiше виступають у його внутрiшнiх монологах, тут виявляється його цiлковита згода з оцiнкою Польщi як раю для дворян, пекла для селян.
Навiть у виборi майбутньоï дружини Гризельди Замойськоï Вишнивецький керується думкою, наскiльки та пара сприятиме його славi. А одружившись з нею, прагне зробити ïï своïм спiльником, щоб витравити навколо той дурний хлопський давнiй саморiд, правда, десь iнтуïтивно Гризельда вiдчуває вiдсутнiсть у чоловiка гарячого почуття, його любов вона порiвнює з холодним залiзом, можна було б гадати, що захопившись удовою Тодозею Свiтайлихою, князь переживатиме своєрiдне випробування щасливим почуттям. Та й воно має явний вiдтiнок егоцентрризму. Не будеш до мене ходити та мене любити, я пошматую тебе, щоб твоя краса нiкому не досталась вовiки вiчнi — така настирнiсть ремiï принципово рiзниться вiд самозреченого кохання молодоï козачки, яка у цiй складнiй ситуацiï, люблячи, прагне зберегти гiднiсть вiльноï людини, а не перетворитись на вiдому всiм панську коханку. Iсторiя нерiвного i трудного кохання Вишнивецького i Тодозi є художнiм здобутком автора. Вона дозволила рельєфнiше змалювати головного героя, ширше ввести тему народу у художню оповiдь. Внутрiшня драма жiнки, яка мимоволi полюбила вiдвертого ворога козакiв i мучиться в пошуках виходу мiж жагучим почуттям кохання i обов'язком патрiотки, змальована переконливо. Тодозя знає про реальну дату нападу козакiв на мiсто, вона жде його i водночас на може допустити загибелi Гризельди Вишнивецькоï iз сином, ïï вчинок служить пiдтвердженням iдеï незнищенностi, гуманноï сутностi народу, його великодушностi. Написаний на iсторичну тему, роман виявляв суперечностi давньоукраïнськоï дiйсностi i водночас був проекцiєю реальних польсько-украïнських взаємин 2 пол. XIX ст. Досi все, що не робив великодушний ремiя, сходило йому з рук i приносило приємну для нього поголоску: загарбання маєтностi сусiда, кепкування з навколишньоï знатi чи дивовижна поïздка саньми улiтку по дорозi, суцiль усипанiй сiллю. Незважаючи на всю свою заповзятливiсть i пиху, Вишневецький своïм гострим розумом вiдчуває силу козацькоï ненавистi до панства. Чутки про нове повстання i рiшучу перемогу козакiв пiд Жовтими Водами вивело його з рiвноваги i по-справжньому налякали. Кидаючись кожного разу в новий бiй проти повстанцiв, ремiя Вишнивецький вiдчував, що його дорога до трiумфу перепинена не стiльки королем чи вельможними магнатами-суперниками, скiльки страшною народною й козацькою силою, котру вiн ненавидiв бiльш за все на свiтi. Талановитий воєначальник, вiн, однак, не може вплинути на хiд подiй, бо правда не за ним i не за його вiйськом, яке йшло у битву, як на банкет, а за простими украïнськими козаками i селянами, здатними битись з ворогом на смерть за свободу. Не випадково у сновидiннях- мареннях постають перед ремiєю картини власного розбою, хворе сумлiння каменем лягає на його душу. У заключному роздiлi роману головна роль належить не ремiï, а повсталому народовi. Виразник прогресивних переконань Богдан Хмельницький надсилає до ворожого табору лист з пропозицiєю миру, з побажанням не проливати братньоï кровi. Багато хто iз шляхти згоден був зробити крок на зустрiч. Та така гадка, як пропозицiя Б. Хмельницького, видалася Вишнивецькому пiдступною. Крок до згоди не було зроблено. В стилi народних дум говорить Нечуй-Левицький про нелегку козацьку перемогу над ворогами, висловлюючи щирий жаль про безславну загибель цвiту польськоï шляхти. Виставляючи себе за взiрець всiєï Украïни, вони були фактично слiпi проводирi, за котрими Украïна не пiшла слiдком i зреклася ïх, як своïх ворогiв. Така доля Вишнивецького, життя i талант якого, величезна енергiя були присвяченi фальшивiй iдеï. Прагнучи до неподiльноï влади над людьми, постiйно доводячи право па це збагачення деспотiєю герой роману не здобув очiкуваноï слави. Вся структура художнього зображення, логiка розвитку центрального персонажа свiдчать про неприйняття автором самодостатнього насильства над народом i над собою, навiть у Визвольнiй вiйнi 1654р. вiн бачить невиправданi втрати для обох народiв. Розумiння соцiальноï i психологiчноï природи перекинчества, побуту, звичаïв, моралi XVII ст. дозволило Нечую-Левицькому створити цiкавий твiр, який дав йому поштовх для подальшого опрацювання iсторичних сюжетiв. Цiннiсть лiтературноï спадщини Нечуя-Левицького полягає у реалiстичному зображеннi тiєï епохи, в яку жив письменник. У творах письменника показанi духовнi багатства народу, висловлена любов автора до простого люду, вiра в його сили, а також непримиреннiсть до гноблення, до приниження людськоï гiдностi. I. Нечуй-Лсвицький широко i рiзнобiчне змалював життя рiзних верств населення в минулому столiттi. Життя крiпакiв i звiльнених селян, чимало вражень для його творчостi. Пiсля семирiчного вчителювання в м. Польщi Левицький переïжджає на роботу до Кишинiвськоï чоловiчоï гiмназiï. Причини переïзду полягали очевидно в демократичнiй дiяльностi, в громадськiй смiливостi учителя гiмназiï. Седлецька жiноча гiмназiя для греко-унiатiв, тобто для украïнцiв, була непоганим грунтом для посiв тих зерен, що западають у юнi голови вихованок, щоб урожайно зродитися новини думками. Вiдстоюючи iнтереси народу, Левицький висловлювався за соцiальнi i нацiональнi права украïнцiв, читав власнi твори гiмназисткам. А в цей час заборона украïнськоï мови продовжувала дiяти i посилюватися всюди. Переïхавши в 1873р. до Кишинева, Левицький почав працювати класним наставником першоï чоловiчоï гiмназiï i викладачем росiйськоï мови i лiтератури, старослов'янськоï i латинськоï мов та логiки. Дванадцять рокiв вiддав педагог Левицький навчанню i вихованню гiмназичноï молодi в Кишиневi. Вiн прагнув прищепити своïм вихованцям любов до словесностi, до граматично правильного письма i художнього слова. Сумлiнно виконував обов'язки класного вихователя, любив дiтей. Разом з тим це був час найвищого творчого пiднесення для письменника. Тут створенi найкращi полотна:Повiстi Микола Джеря, Бурлачка, Кайдашева сiм'я, а також Баба Параска та баба Палажка, Чортяча спокуса.
Не припиняє вiн i громадськоï дiяльностi, початоï в Седлецi. Перша Кишинiвська чоловiча гiмназiя, що була вiдкрита 1833 р. стала тим культурним осередком Молдавiï, де найбiльше групувалась передова iнтелiгенцiя. Серед демократично настроєноï молодi виявляв свою активнiсть I. Нечуй-Левицький. Крiм читання своïх творiв вiн виступав з доповiдями i рефератами на лiтературнi i суспiльнi теми, вiдверто виголошував думки, спрямованi проти полiтики царизму. Зростає популярнiсть Нечуя-Левицького як письменника, разом з тим вiн впадає в око полiцiï i жандармерiï i за ним встановлюється таємний нагляд. Очевидно жандармський догляд порушив плани письменника i змусив йоги у 47 рокiв залишити вчительську роботу. Другою причиною ранньоï вiдставки Левицького був стан його здоров'я. Вiдомо, що в письменника виявилася шлункова хвороба, i в лютому 1848 року вiн звертається з заявою до директора гiмназiï про дозвiл па виïзд до Австрiï лiкуватися мiнеральними водами. Вiддавши 21 рiк благороднiй працi вчителя i вихователя Нечуй-Левицький у 1885 р. подав у вiдставку i перейшов цiлком на лiтературну роботу. Постiйним мiсцем проживання вiн обрав Киïв. Тут були написанi iсторичний роман Князь ремiя Вишнивецький i Гетьман Iван Виговський, повiсть Пропащi, Над Чорним морем, Навiжена багато оповiдань єдиний в усiй iмперiï украïнський журнал. Першi несмiливi спроби письменника припадають на студентськi роки. I тому, що вони залишилися спробами, письменник не згадує про них. Лише в одному з варiантiв автобiографiï говориться: Ще бувши в Киïвськiй академiï, я почав писати народнi повiстi для "Основи". "Основа" перестала виходити, i я покинув початок тiєï повiстi i загубив його. Закiнчивши в 1865 р. духовну академiю iз званням магiстра богослов'я I. С. Л. порушив родинну традицiю i служителем церкви не став. Де була його громадянська мужнiсть — вiдкинути духовний чин, здобутий багаторiчним навчанням, i задовольнитися скромною професiєю учителя-словесника. Свою педагогiчну дiяльнiсть пiсля академiï вiн почав того ж року в Полтавськiй духовнiй семiнарiï, ставши викладачем росiйськоï словесностi (тобто мови i лiтератури). З'явилися деякi можливостi взятися за творче перо. Це був час, коли дiяв неймовiрно жорстокий циркуляр царського мiнiстра Валуєва про заборону не лише писати, але й розмовляти украïнською мовою. З цiєï причини друкувати своï твори йому довелось за межами царськоï Росiï, в Галичинi. Перша повiсть Двi московки була надрукована 1868р. у Львiвське ну журналi Правда, де пiзнiше з'явилися й iншi твори I. Нечуя, як назвав себе I. С. Левицький. Полтавський перiод життя, де вперше Левицькому посмiхнулася муза, швидко закiнчився. Справа в тому, що матерiальнi умови вчителiв семiнарiï були поганi, деякi викладачi навiть голодували. У Левицького заробiтна плата була всього 250 крб. на рiк, що нiяк не могло забезпечити нормального життя. Крiм того, письменник знав, що його будуть переслiдувати за писання творiв украïнською мовою. Це навело його на думку залишити семiнарiю i перейти в гiмназiю та кудись далi, на околицю царськоï iмперiï. Такою околицею була Польща. Перехiд з духовного закладу в свiтську гiмназiю (з додатковим складанням екзаменiв) свiдчив про остаточний розрив Левицького з кар'єрою духiвника. Одержавши 1866р. призначення в жiночу гiмназiю м. Калiш, Левицький переïжджає туди i стає викладачем росiйськоï мови i лiтератури, iсторiï i географи Росiï. Через рiк, вiдчувши деякий вiдрив вiд рiдного середовища, Левицький попросився перевести його в м. Бiлу, де жило украïнське населення. Але за вiдсутнiстю там вiдповiдноï вакансiï Левицького 1867р. було переведено вчителювати до Селдецькоï жiночоï гiмназiï. Роки педагогiчноï дiяльностi в Калiш i Седлецi були для Нечуя-Левицького перiодом дальшого творчого пiднесення. Тут були написанi Рибалка Панас Круть, Хмари, Причепа Запорожцi, перший варiант повiстi Микола Джеря та iн. 1869 р. письменник здiйснює подорож по Швейцарiï.