Утвердження любовi як джерела духовностi в повiстi Михайла Коцюбинського "Тiнi забутих предкiв"
Сюжет повiстi "Тiнi забутих предкiв" перегукується з трагедiєю Шекспiра. У них
можна знайти чимало спiльних рис. Як Монтеккi й Капулеттi ворогують роди
Палiйчукiв i Гутенюкiв. Як i в трагедiï "Ромео i Джульєтта", в обох
ворогуючих родах є дiти, якi кохають одне одного, - Iван i Марiчка. Давня
ворожнеча має стати ïм на перешкодi. Як i у Шекспiра, героï
Коцюбинського гинуть. Обидва твори є гiмном коханню. Головна колiзiя в обох творах
- смерть героïв, але смерть рiзна. У повiстi "Тiнi забутих предкiв" лише Iван
гине через несилу перенести смерть коханоï, Марiчка ж iде з життя випадково.
Дiти природи, Iван i Марiчка у своïх поглядах на свiт i у своєму коханнi
цiлком вiдданi безпосереднiм душевним пориванням. I ïхня фiзична близькiсть
виглядає не розпустою, а природним продовженням ïхнiх душевних переживань:
"...все було так просто, природно, вiдколи свiт свiтом, що жодна нечиста думка не
заслiпила ïй серця". Гармонiя людини i природи, гармонiя почуттiв i дiй - це
та особливiсть, яку бачить Коцюбинський у цьому "первiсному" життi гуцулiв. I,
звичайно, кохання поєднується з вигадками, забобонами. "За поясом, на голiм тiлi"
Марiчка носить часник, щоб не завагiтнiти. Душевнi поривання героïв
сплiтаються в чарiвну пiсню, яку Iван грає на флоярi, а Марiчка виспiвує. Ця пiсня
дихає казковими образами диких гiр i засiває гори своєю чарiвною мелодiєю. Яскраво
i фантастично розповiдає письменник про тугу Iвана за Марiчкою, яка загинула.
Дружина його - Палагна не може замiнити коханоï. Вiчне таïнство кохання
живе в душi Iвана i спливає "на поверхню" чудовими образами. Час вiд часу туга за
коханою вибиває його iз звичайного ритму життя: "...несподiвано зовсiм, коли вiн
зводив очi на зеленi царинки, де спочивало в копицях сiно, або на глибокий
задуманий лiс, злiта до нього давно забутий голос:
Iзгадай мнi, мiй миленький,
Два рази на днину,
А я тебе iзгадаю
Сiм раз на годину...
Тодi вiн кидав роботу i день пропадав".
I у святий вечiр до нього знову приходили спогади про кохану: "I коли так
молились, Iван був певний, що за плечима у нього плаче, схилившись, Марiчка..."
Вiн марить нею i на яву. Свiдомiсть його двоïлась. Спочатку Марiчка бачиться
Iвановi живою, i вiн дивується, що вона жива i водночас нiби мертва. I серце його
сповнюється радiстю на тлi сувороï природи, яка вiщує недобрий кiнець:
"Безжурна молодiсть й радiсть знову водили його по сих безлюдних верхах, таких
мертвих й самотнiх, що навiть лiсовий шепiт не мiг вдержатись там та спливав у
долину шумом потокiв". Тонкий психолог Коцюбинський показує через фантастичнi
образи, як поступово змiнюється психiчний стан Iвана, як вiн врештi цiлком втрачає
вiдчуття реальностi, як сприйняття казковоï природи переходить в абсолютне
марення - зустрiч iз чугайстром.
Вiд самого початку кохання Iвана та Марiчки було трагiчним. I не тому, що ïм
на перешкодi стояла давня ворожнеча родiв, а тому, що воно було бiльшим i
сильнiшим за життя. "Не набутися ним", - сумно кидає ще зовсiм юна Марiчка те
глибоке слово, яке за своïм змiстом дорiвнює всiй життєвiй дорозi. I коли
гине Марiчка, Iван не в змозi пережити своє кохання, вiн тане на очах. "Поклик
кохання i муки" породжує в його душi й iлюзiï, i фантастичнi образи, i,
врештi - решт, призводить до того, що й Iван, як i Марiчка, втративши пильнiсть,
гине вiд зiткнення з дикою гiрською природою.
