Зображення вiйни в кiноповiстi Олександра Довженка "Украïна в огнi"
Кривава, попалена, розбита, порубана, знедолена, в загравах пожеж- такою була Украïна в буремнi роки вiйни. Страшне горе принесли нiмецькi зайди. Чотири роки чинили наругу над людьми цi негiдники! У кiноповiстi "Украïна в огнi" Довженко засуджує фашизм. Засуджую i я носiïв коричневоï чуми. Вони викликають у мене ненависть i презирство.
Украïна - це передусiм украïнцi. У повiстi вони змальованi працьовитими, винахiдливими, терплячими, спiвучими та мужнiми. Але не всi. Ось Павло Хутiрний став зрадником, бо не розумiв вiчних iстин, не знав рiдноï iсторiï.
Довженко створив величнi й прекраснi жiночi образи. Усi вони уособлюють образ Украïни. Це i берегиня роду Тетяна Запорожець, ïï дочка Олеся, Христя Хутiрна, Мотря Левчиха та iн. Олеся - найближча серцю автора. Вона глибоко переживає окупацiю. "Ой, Боже мiй! Що ж воно буде з нами?" - вигукує вона. З "нами" - це з родом, рiдним селом, усiєю Украïною. Скiльки горя перенесла ця дiвчина! Постарiла, посивiла, але залишилася прекрасною душею. До останнього молилася вона за свого Василя. I дiждалася його. Образ Христi - найтрагiчнiший у повiстi, бо ïï привселюдно в партизанському загонi засудили за щирiсть i правду, за добре слово про свого чоловiка. Вона не вчинила жодного злочину, а ïï, порядну жiнку, обiзвано найбруднiшими словами
- "повiя", "устiлка". Ця дiвчина засудила прокурора як людину несправедливу й брутальну, як прокурора окупацiйного режиму. Образ Украïни доповнюють чоловiчi персонажi. Це славна родина Запорожцiв, якi втiлюють мужнiсть i силу украïнського народу. Це славнi козаки-запорожцi: Кравчина, Товченик та iншi воïни. У своєму творi О. Довженко засуджує вiйну, окупацiю, а також евакуацiю. Бо хiба не злочин залишати землю на поталу вороговi? Тiльки морально слабкi люди здатнi були на це. Вони "дременули туди, де спокiйно жити". I не зрозумiти ïм, як багато важить для них земля, хата, могили дiдiв i прадiдiв. Я теж зневажаю втiкачiв, серед яких був i Лиманчук. Повiсть прочитано до кiнця. Але не зникає з моєï уяви жах вiйни, жах, про який "не забудуть i потомки в вiках". Бо пережив народ велике горе. I загоïти рани не можна так швидко. Потрiбен час, який вилiкує.
