Вступ
У монографiï дослiджується проблема поетичного лiро-епiчного жанру в украïнськiй лiтературi першоï половини XIX столiття, пiввiковий шлях поеми вiд соцiально-побутових сюжетiв до суспiльно- фiлософського узагальнення дiйсностi. Значну увагу придiлено питанням методу i жанру, проблематики i поетики. Украïнську поему розглянуто в тiсному звязку з росiйською i загальноєвропейською поетичною епiкою. Проаналiзовано такi поематичнi шедеври, як Енеïда I. Котляревського, Гайдамаки, Сон, Неофiти, Марiя Т. Шевченка та iн.
Книжка розрахована на лiтературознавцiв, викладачiв украïнськоï лiтератури шкiл i вузiв, студентiв-фiлологiв.
Рецензенти: член-кореспондент АН УРСР . С. Шаб- лiовський, доктор фiлологiчних наук Я. П. Бiлоштан, кандидат фiлологiчних наук М. I. Дубина.
ВСТУП
Радянське лiтературознавство виявляє глибокий iнтерес до проблем жанрологiï. Пiднято для всебiчного вивчення, насамперед сучасним росiйським лiтературознавством, такi види лiтературноï творчостi, як роман, новела (оповiдання), поема.iзноманiтнiсть жанрiв завжди засвiдчувала плiдний розвиток передовоï лiтератури, повязаноï з життям трудящих мас та ïхньою боротьбою за соцiальне оновлення свiту.
Дороговказом для радянських лiтературознавцiв, якi успiшно вивчають закономiрностi розвитку свiтовоï лiтератури в сучасну епоху, є матерiали XXIV зïзду КПРС та спiльного урочистого засiдання ЦК КПРС, Верховноï Ради СРСР та Верховноï Ради РРФСР, присвяченого 50-рiччю утворення Радянського Союзу, Постанова ЦК КПРС Про лiтературно-художню критику (1972). Комунiстична партiя зосереджує увагу вчених на найактуальнiших проблемах науки, повязаних з практикою комунiстичного будiвництва, закликає ще мiцнiше стояти на позицiях партiйностi, класового пiдходу до оцiнки суспiльних явищ, у тому числi явищ лiтературних, непримиренностi до будь-яких проявiв ворожоï нам буржуазноï iдеологiï.
Заклик до боротьби з антиiсторизмом i позакласовим розумiнням лiтературних явищ це не кампанiя i не профiлактика. На жаль, прояви антиiсторизму i асо- цiальностi мали мiсце в деяких лiтературознавчих працях, про що останнiм часом йшлося у спецiальних статтях i рецензiях на сторiнках радянськоï преси, книгах
Б. Сучкова, В. Борщукова, Г. Кунiцина та iн. Пристрасними, по-партiйному принциповими є виступи М. Шамоти За конкретно-iсторичне вiдображення життя в лiтературi (Комунiст Украïни, 1973, 5), Лiтература i iдеологiчна боротьба в сучасному свiтi (Радянське лiтературознавство, 1973, 8, 9) та Актуальнi питання сучасного радянського лiтературознавства (Радянське лiтературознавство, 1974, 3).
При студiюваннi класичноï спадщини, а також сучасного лiтературного процесу постає питання про традицiï i новаторство, про використання радянською лiтературою творчого досвiду кращих письменникiв минулого. Часто виникають дискусiï про потенцiальнi можливостi того чи iншого жанру. Таким був всесвiтнiй форум з проблем роману в Ленiнградi (1963). Час вiд часу спалахує творча суперечка про шляхи розвитку поеми. Обговорення поемного жанру на сторiнках Литературной газеты (1965) не вичерпало всiх важливих моментiв, про що свiдчать новi виступи в Литературном обозрении (1973); в них стверджується живучiсть поетичноï епiки.
На жаль, iнодi в процесi дискусiй iгнорується досвiд класики, наприклад, у дослiдженнях про т. з. безсюжетну поему. У вiтчизнянiй поезiï ця смiлива новацiя, що в XX ст. посiла чiльне мiсце в жанрi поеми, на думку I. Муратова, йде вiд Тараса Шевченка, вiд його Сну й Кавказу К
Радянськi лiтературознавцi роблять помiтнi спроби типологiчного вивчення лiтературних видiв, зокрема i в галузi лiро-епiчноï творчостi. Типологiчним звязкам словянського романтизму було присвячено VII всесвiтнiй зïзд славiстiв (Варшава, 1973).
Вiд фундаментальноï монографiï О. М. Соколова Очерки по
истории русской поэмы XVIII и первой половины XIX века (1956) i до
виходу в свiт цiкавого дослiдження I. Неупокоєвоï Революционно-
романтическая поэма первой половины XIX века (1971) минуло по- над
пятнадцять рокiв. За цей час вийшли iншi розвiдки про росiйську поему
[1]. Заслуговують на увагу книж-
ки бiлоруського вченого М. А. Лазарука Становлення бiлоруськоï поеми (1968) та Бiлоруська поема у другiй половинi XIX початку XX столiття (1970). Вивчення украïнськоï поеми другоï половини XIX початку
XIX ст. започатковане працями А. А. Каспрука (Фiлософськi поеми Iвана Франка, 1965; Украïнська поема кiнця XIX початку XX ст., 1973). Щодо перiоду становлення i розвитку жанру поеми в украïнськiй лiтературi кiнця XVIII першоï половини XIX ст., то тут ще зроблено дуже мало. Загалом простудiйованi Енеïда I. П. Котляревського (працi П. К. Волинського, . П. Ки- рилюка, I. I. Пiльгука, П. П. Хропка), окремi поеми Т. Г. Шевченка, але в цiлому еволюцiя поеми в новiй украïнськiй лiтературi не простежена.
Ми маємо на метi показати еволюцiю одного iз складних i багатих лiтературних видiв на важливому етапi розвитку украïнськоï лiтератури (перша половина XIX ст.). То був час, коли украïнська лiтература в друж~ нiх контактах з iншими лiтературами, насамперед з майстрами художнього слова братнього росiйського народу, долаючи труднощi росту-, творила види i жанри, досi незнанi в украïнському письменствi. Великих успiхiв досягла поезiя.^Робила серйознi кроки проза, драма. Але довгий час поема, по сутi, заступала оповiднi прозовi жанри. Щодо цього, можливо, має сенс мiркування дослiдника украïнського роману М. О. Левченка про те, що такi епiчнi твори, як Гайдамаки Шевченка, виконували функцiï iсторичного роману[2]. Часто в лiтературознавчих працях зустрiчається думка, що окремi поеми першоï половини XIX ст. мали характер повiстей у вiршах. Особливостi жанрiв i напрямiв, як вiдомо, чiткiше виступають у масовiй лiтературi. Через те вартi уваги твердження В. Перетца, В. Жирмунського, О. Соколова та iн., якi вказували на роль другорядних поетiв у вiдсвiчуваннi становлення, розвитку i усталення поемних жанрiв. Бо хоча цi автори поем були менш яскравi (маємо ïх i в росiйськiй, i в украïнськiй лiтературах першоï половини XIX ст. як численних наслiдувачiв О. Пушкiна,
I. Котляревського, Т. Шевченка), але вони теж виразили в своïх
творах характернi вiяння доби.
При висвiтленнi теорiï та iсторiï поеми лiтературний процес слiд розглядати в тiсному звязку з суспiльним життям, наголошуючи на тих його виявах, якi безпосередньо стосуються проблематики жанрiв. Адже в звязку з новими суспiльними iдеями приходили новi естетичнi смаки i теорiï. Скажiмо, в твори романтичнi все бiльше проникали реалiстичнi тенденцïïгЦього вимагала сама дiйснiсть. Художнiй досвiд ставав результатом досвiду соцiального.
Тепер, як пiдкреслила I. Неупокоєва, навряд чи великi iсторико- теоретичнi питання можуть розвязуватись у розiрваностi європейського контексту. I сама вона дала приклад саме такого пiдходу до лiтератури в монографiï Революционно-романтическая поэма первой I половины XIX века i статтi Общие черты европейского романтизма и своеобразие его национальных путей [3]. Радянське лiтературознавство повернулось обличчям до типологiчних дослiджень. Ця проблема стала однiєю з актуальних, що пiдкреслюють вiдомi вченi нашоï краïни. Своєрiднiсть типологiчних дослiджень на вiдмiну вiд порiвняльно-iсторичних, пише М. Храпченко, полягає в тому, що ïх обєктом є схожi, спорiдненi лiтературнi явища, без залежностi вiд того, чи iснують мiж ними генетичнi звязки, прямi або опосередкованi творчi контакти, впливи i т. д. Типологiчно спорiдненими можуть бути визнанi лiтературнi явища, що не просто володiють певною схожiстю, окремими загальними рисами, а тi з них, що близькi один до одного за деякими основними властивостями, за своєю структурою. При цьому спорiднене загальне, схоже при типологiчних узагальненнях, розкривається не в послiдовному вiдхиленнi вiд iндивiдуального, окремого, не в рiзкому протиставленнi одного другому, а в ïхнiх внутрiшнiх взаємозвязках[4]. Впливи, запозичення були в центрi уваги традицiйного порiвняльного, компаративiстського лiтературознавства, яке, по сутi, iгнорувало нацiональну специфiку i конкретно- iсторичнi обставини. Факти впливу не слiд повнiстю заперечувати, але ïх треба вiдрiзняти вiд типологiчноï подiбностi.
Марксистсько-ленiнське розумiння лiтературних звязкiв основане на порiвняльному вивченнi лiтератур i тих iсторичних умов, якi викликають до життя спорiдненi лiтературнi явища. Цим, за словами I. Неупокоєвоï, унеможливлюється характерна для буржуазноï компаративiстики довiльнiсть як у виборi обєктiв для порiвняння, так i у самiй методицi цього порiвняння [5].
В основу радянських типологiчних дослiджень покладено ленiнський загальнонауковий критерiй повторюваностi, що передбачає близькiсть явищ не зовнi схожих, а внутрiшньо спорiднених, i дає можливiсть переконатися в невипадковостi, типовостi новаторства того чи iншого художника 1.
Важливим питанням типологiчних студiй є вивчення свiтогляду i творчостi. У типологiï лiтературних явищ за принципом подiбностi свiтоглядних позицiй виразно виявляється слабкiсть врахування специфiки лiтератури, невиправдане ототожнювання свiтогляду i художньоï творчостi. Крiм того, принцип спiльностi свiтогляду… не вiдкриває можливостей для вивчення, наприклад, типологiï жанрiв, типологiï iсторичних форм розвитку лiтератури. I це, в свою чергу, вказує на його недостатнiсть[6].
Г . У книжцi ставиться питання про звязок Шевченка та ! iнших поетiв з усною народною поезiєю. Як нам здаєть- — ся, важливi аспекти цiєï проблеми видiлив Ю. Iвакiн у I статтi Шевченко i фольклор (3 iсторiï вивчення пробле- | ми). Визнаючи велике значення фiксацiï усiх випадкiв i конкретних фольклорних запозичень, усiх фольклорних | джерел образiв i мотивiв Кобзаря, пише вiн, треба I водночас зосередити увагу дослiдникiв на Шевченкових i методах творчоï iндивiдуалiзацiï народно-пiсенноï пое-
i тики, перейти вiд iзольованого вивчення фольклорного елементу до синтетичного дослiдження його взаємодiï
з iншими компонентами поетовоï творчостi 9. Це справдi першорядне завдання, бо i досi, скажiмо, романтизм Шевченка розглядається лише на фольклорнiй основi, а не на широкому тлi європейського лiтературного процесу.
Ленiнське бережливе ставлення до класичноï спадщини є однiєю з провiдних настанов для радянського лiтературознавства. Дуже доречним стало нагадування про це у статтi Нерасторжимая связь времен С. Машин- ського. Живий перегук епох несе в собi i лiтературна наука, яка вивчає i узагальнює аж нiяк не лише художнiй досвiд минулого, пiдкреслює вчений. ïï спостереження i висновки справляють великий вплив на критику i теорiю лiтератури, а через них, а то й безпосередньо на сучасний лiтературний процес 10. Досвiд лiтературноï класики для розвитку радянськоï лiтератури має неоцiненне значення. Це стосується, безперечно, i жанру поеми.
9 Народна творчiсть та етнографiя, 1971, 2, стор. 24.
10 Правда вiд 27 лютого 1974 р. Про органiчний звязок класичноï спадщини i радянськоï лiтератури переконливо сказано в грунтовнiй монографiï В. Щербини Писатель в современном мире. Литература. Идеология. Культура (М., 1973).
]*>left size=
? Див.: М. О. Левченко. Випробування iсторiєю (Украïнський дожовтневий роман). К., Днiпро, 1970, стор. 41-44,
[3] Див.: Збiрник праць, пiдготовлений радянськими i угорськими вченими: Европейский романтизм. М., Наука, 1973, стор. 7-50.
[4]М. Б. Храпченко. О некоторых основных направлениях литературоведческих исследований. Русская литература, 1973, 1, стор. 78.
[5] И. Г. Неупокоева. Некоторые вопросы изучения взаимосвязей и взаимодействия национальных литератур. М., 1960, стор. 11.
[6] М. Б. Храпченко. Творческая индивидуальность писателя и развитие литературы. М., 1970, стор. 262.