Ода

ОДА (грец. ode пiсня) лiр. або лiро-епiч. вiрш урочистого характеру.
Видiлилась поряд з iн. панегiричними жанрами, i насамперед, гiмном i
дифiрамбом з давн-rpeu. хоровоï пiснi, яка супро воджувалась муз.
виконанням на лiрi i танцями. Потiм О. набула стiйких жанр, ознак,
завдяки, насамперед, грец. поетовi Пiндару (522-490 до н.е.), який
створював на честь переможцiв в сусп. iграх (олiмпiйських, пiфiйських та
iн.) пiснi (грец,- епiнiкiï), i рим. поетовi Горацiю (65-8 до
н.е.), О. якого були розрахованi не на муз., а на декламацiйне
виконання, шо означало набуття О. статусу власне лiр. жанру. Окрiм
урочистоï, пiндаричноï, i ‘повчальноï»,
ґораиiєвоï, розви валась i анакреонтична О., яка була названа
так в наслiдування фей. поетовi Анакреонту (бл. 570- 487 до н.е.),
лiрика якого, шо розробляла мотиви любовi, свободи, земних насолод тощо,
вiдрiзнялась життєрадiсним настроєм. Говорять i про сапфiчну
О. за iменем фей. поетеси Сапфо, в лiрицi якоï переважали любовнi
мотиви. Всi цi види . послужили взiрцями для подальших одописцiв (напр.,
героïчнi О. iсп. поета XVI ст. Ф.Еррери, патрiотичнi О. чес. i
словац. поета XIX ст. Я.Коллара, дидактичнi О. серб, i хорв. поета XVIII-
XIX ст. Л.Мушииького, анакреонтичнi О. нiм. поета XVII ст. I.Клая та
iрл. поета XV1II-XIX ст. Т.Мура, сапфiчнi О. iсп. поета XVII ст.
Е.Вiльегаса та австр, поста XX ст. Е.Шьонвiзе i т.д.). О. iснувала i в
л-рi Давн. Китаю. Вона належала до мовленнєвих жанрiв, хоча майже
спiвалась, але без муз. супроводу, i була за своïм характером ди
дактичною. Протягом 600 р. була популярною ханська ода (Фу Сюань, Сун Юя
III ст. до н.е., Цзя I, Сим Сянжу, Мей Шен II ст. до н.е. та iн ), шо
вiдрiзнялася демонстративним стилем, притаманним т.зв. пд. кит.
поезiï. В добу Вiдродження i бароко в вропi поняття О. вживалося
щодо патетичноï лiрики, яка була орiєнтована на ант. взiрцi
(напр., О. iтал. поета XV-XVI ст. Л.Арiосто, порт, поета XV] ст. Л. де
Камоенса, франц. поетiв П.Ронсара та Ж.дю Белле (XVI ст.), А.Сент-Амана
(XVII ст.) та iн. В XVIl-XVIII ст. зявляється т.зв. псевдоклас. О
(франи. поети Ф .Малерб, О.де Ла Фар, Ж.Б.Руссо, Е.Лебрен: англ. поети
Е.Марвел. Д.Драйден, А.Каулi; нiм, поети П.Флемiнг, I.Клай, М.Опiи,
А.Грiффiус, П.Гергардт; голандськi поети Х.Дюлларт, В.ван Фоккенброх. С
ван Бомонт; поль. поети М.Нарушевич, С.Трембеиький,
I.Красицький; рум. поет М.Галич; рос. поети В.Тредiаковський,
О.Сумароков, В.Петров, М.Херасков, В.Майков; укр. поёти Ф.Прокопович,
J.Котляревський). О. стає не лише популярним i продуктивним, але
й найбiльш показовим для класицизму лiр. жанром. Згiдно з нормативним
характером класицистичноï поетики, зокрема, з жанр, регламентом,
О. вiдносилась до «високих жанрiв, про що свiдчить
привiлейованiсть тем, якi нею розроблялись (уславлення нац.
героïв, державних дiячiв, вiтчизни, подiй, якi мали сусп.
значення, тощо). Високiй жанр, настановi О. вiдповiдав стиль, шо
вiдбивав лiр. причетнiсть поета до обєкта уславлення. Правила
одописання викладалися в багатьох лiт. манiфестах, найавторитетнiшим
серед яких став вiрш, трактат франц. поета i теоретика Н.Буало (1636-
1711) Поетичне мистецтво. Прикладом, шо вiдтворював основнi композицiйно-
стильовi особливостi псевдоклас. О., може слугувати вiрш рос Пiндара
М.Ломоносова Ода на взяття Хотина». Вона складається з
трьох частин: приступання (вступ до теми), пропозицiï (основна
частина) i завершення; ряснiє риторичними прикрасами (анафори,
риторичнi фiгури, iнверсiï тошо), шо iмiтують пiïтичне
захоплення; характеризується лiр. безладом, шо полягає у
несподiваностi переходiв вiд одного предмету мовленнєвоï
рефлексiï до iн., допускає вставнi епiзоди; в нiй
вживаються iмена грец. i рим. богiв. О. писались переважно одичною
строфою, яку ввiв в обiг Ф .Малерб: чотири або пятиямбiчним леся-
тивiршем iз системою римування, яка дотримується правила
альтернансу АбАбВВгДДг, при цьому допускались рiзнi варiанти як
обєднання вiршiв у внутр. строфи (АбАб-ВВ-гДДг, АбАб-ВВг-ДДг),
так i перестановки цих строф в межах одичноï (ВВАбАбгДДг.
АбАбгДДгВВ); часто для розмежування внутр. строф використовувались
скороченi рядки або рефрени, а для визначення межi всiєï
строфи неримованi останнiй чи 2 останнiх рядки. Зустрiчаються О с.
вiльного римування («Вечiр рос. поета i драматурга XVIII ст.
Я.Княжнiна), вживалась О.с, i в iн. жанрах, напр., у дружнiх
посланнях рос. поета XIX ст М.Язикова, в травестiï поемi
I.Котляревського Енеïда та iн. Iз руйнацiєю зв'язку мiж
лiр. жанром i строфою в цiлому i занепадом О. в посткласицистичну
епоху, маловживаною стає i .e. Зустрiчаються О., якi написанi
iн. видом строфи, напр., сапфiчною, а до того ж неримованою До вечора
англ. поета XVIII ст. У.Коллiнза. У 2-iй пол. XVIII ст. у зв'язку iз
змiною лiт. ситуацiï псевдоклас. О. зазнає висмiювання
(напр., рос. поет XVIII ст. I.Дмитрiєв створює сатиру
«Чужой толк», яка направлена проти О. Ломоносова, шотл.
поет XVIII ст. Р.Бьорнс травестує високi взiрцi цього жанру в
Одi на смерть мiссiс Освальд» тощо). В епоху передромантизму i
романтизму канонiчнi жанр, ознаки О. розхитуються, ïï жанр,
межi виявляються розмитими (напр., у рос. Г.Державiна, англ.
Дж.Кiтса, поль. Ф.Князьнiна, франи. В.Гюго, iтал. А.Мандзонi, рум.
М.Емiнеску та iн.). Насамперед руйнується стiйкий звязок мiж
темою i жанром, i єдиною ознакою О. стає ïï
жанр, пафос, який здатний пiднести у значеннi не лише високi»
явиша (Прометей» Й.В.Гьоте, Вольность О.Радiщева,
Вольность» О.Пушкiна, Громадянська мужнiсть К.Рилеєва, Ода
на росiйську кампанiю 1829 року рум. поета XIX ст.
1.Елiаде-Радулеску, Ода революцiï» В.Маяков- ського, зб.
Мельбурськi оди австралiйського автора Ф.Морiса, Ода небеснiй
синi» швайц. поета XX ст. Й.В.Цоллiнгера, Ода братерству»
Б.Олiйника та iн.), але й нейтральнi» явиша (Ода Белльману
австр. поета XX ст. Р.-М.Рiльке, Уклонiмося хлiборобу I.Муратова та
iн.). Обєктом одичного пафосу можуть бути i низькi явиша (Ода
до лiностi» франц. поета XVII-XVIII ст. Ла Фара, гумор, вiршi
серб, поета XIX ст.
I.Змай-Iовановича Ода юшцi, Ода ключевi вiд льоху; Ода плiткарям рос.
поета XX ст. А.Вознесенського, Ода гривнi» О.Iрвания та iн.). Ue
свiдчить про те, шо iст. життя трал. О. закiнчене, вона все бiльше
стає вираженням власне автор, бачення дiйсностi. Унiкальним
феноменом щодо цього є цикл П.Гулака-Артемовського Гераськовi
оди» травестування-онацiональнення од Горацiя. Жанр, свобода
автора проявляється, окрiм розширення тематичного дiапазону, в
схрещуваннi одичного пафосу з iн. (напр., iдилiчний вiрш норв. поета
XVIII ст. П.Стенерсона Ода юнкерському джерелу в Ерiксхольмi, Ода
малоросiйському селянину укр. поета XVIII ст. К.Пузiни, шо має
соц.-крит. спрямованiсть, та iн.), у використовуваннi в О. елементiв
рiзних худож. форм (напр., Одичнi сонети до Iталiï iтал. поета
XVII-XVIII ст. В.Фiлiкайi, Маленькi оди франц. поета XIX ст. Ж.де
Нерваля, який використовував поетику нар. пiсень, тощо). У звязку з
деканонiзацiєю О. поступово сприймається як панегiричний
лiр. (лiро-епiч.) метажанр (похвальне слово»), що створює
можливiсть ïï типол. зiставлення з функцiонально подiбними
жанрами iн. лiт. регiонiв (з поширеною у творчостi сер-азiй. поетiв
касидою, з непальською жанр, формою канро, з iнд. гiмном, з давн-iсл.
жанром скальдичноï поезiï драпою тощо). Оскiльки ж О.
представлена в л-рах рiзних регiонiв (пер-мов. поет XIII ст., який
жив у Турцiï, Дж. Румi, кит. поет III ст. Лу Цзi, кор. поетеса
VII ст. С.Чiндок, груз, поет ХУI-ХУIIст. Теймураз I, перуанський i
еквадорський поет ХУШ-ХIХ ст. Т.Гонзаго, канадський поет XVIII-XIX
ст. Ж.Мерме, амер. поет XX ст. А.Тейт i т.д.), вагомою проблемою
компаративiстики є порiвн. зiставлення тематичних i поет,
особливостей О., шо належать до рiзних нац. традицiй. Борис Iванюк