Фарс

ФАРС вид нар. театру i л-ри, в якому органiчно поєднувалась гостра
комедiйнiсть з життєвою вiрогiднiстю ситуацiй, положень i
характерiв. Сюжети, як правило, приходили у фарси безпосередньо з життя.
Ф. як цiлком самостiйний i оригiнальний жанр виник у кiн. XIII ст. Про
це свiдчить Ф. Хлопчик i слiпий , який став чинником лiт. i театр, життя
Францiï орiєнтовно мiж 1266 та 1282. Iн. справа сценiчне
життя Ф . Невел. за обсягом i не переобтяженi сюжетно фарсовi сиенки у
XIV-XVI ст. i передусiм у Францiï використовувались пiд час
постановки мiстерiй i моралiте, виконувалися у перервi мiж ïх
частинами. Cep-вiч, хронiки свiдчать, шо 1496 Ф. Мiрошник, чию душу до
пекла потягнув чорт виконувався воднораз з Мiстерiєю про святого
Мартiна та Моралiте про слiпого та кульгавого. Сусiдство зрозумiле:
деякi з мiстерiй були громiздкими, вимагали значного часу для сценiчного
втiлення. Ф., якi виконувалися як вставнi сценки, перемикали увагу
глядача з бiбл. на життєво вiрогiдне. Така функцiя перемикача з
од. боку сприяла зниженню напруги, передусiм емоцiйноï, а з iн.
виникненню дивного симбiозу високого i низького, божественного i
земного, покаянного i богохульного, iдеального i навiть брутального.
Окрiм цього, включення у моралiте фарсових сценок було свого роду
первiсним проявом одивнення в драматургiï як одного iз законiв мист-
ва. Ф. пов'язаний з викривальними тенденцiями смiховоï культури Сер-
вiччя, але не iдентичний з нею. Будучи невiдємною частиною будь-
якого карнавального дiйства, Ф, зазнавали впливу i з боку одверто
розкутих карнавальних алегорiй, i з боку травестiй з ïх культом гротесково-
комiч. Але водночас Ф. далекi вiд карнавалiзацiï життя, вiд сатир,
зображення буденного. Драматургiя Ф. це драматургiя, яку писало життя у
його одверто буденних i, навiть, банальних проявах. Ф. найтiснiше
повязанi з мiською культурою Сер- вiччя, з жанрами, якi породило мiсто з
шванками i фабльо. Вiдтворюючи життя таким, яким воно є, Ф.
вiдбивали уподобання мiського глядача, вiдтворювали його моральний свiт,
його погляд на навколишню дiйснiсть. Представники всiх iн. верств
населення, а передусiм, дворяни та селяни, зображуються у Ф. зрiдка.
Якшо все-таки вони з'являються (Дворянин i Ноде), то зображуване
видає соц. антипатiï до, напр., дворянства. Ф. не властивi
анi алегоризм, анi моралiзаторство. Драматургiя напрочуд чуттєва
до життєвого комiзму. В основi будь-якого Ф. лежить ситуацiя, шо
базується на непорозумiннi (Молодий, який не зумiв догодити
своïй дружинi). Непорозумiння переважно мають характер одверто
непристойного (Брат Гiльберт), брутального. Але саме такi iнтонацiï
були властивими для смiховоï культури Сер-вiччя, яка утверджувала
всупереч усьому земну радiсть i велич земного життя. У багатьох Ф.
предметом комедiйного зображення є подружнє життя, а жiнка
постає як носiй суцiльного негативу: вона вiдрiзняється
сварливiстю, жадобою, жорстокiстю (Лохань), а подекуди i розпустою
(Мiрошник…», «Два городянина та ïх дружини ;). Як
правило, комiзм сцен подружнiх сварок або ж залицяння до чужоï
дружини є грубим, навiть примiтивним, розрахованим на невибагливий
смак просто людина. Особливоï уваги заслуговують Ф., якi
виламувалися iз заг. тенденцiï: це започатковувало принципово новi
шляхи творення комедiйного мист-ва в вропi. Так, у деяких йдеться про
страждання молодоï жiнки, яка вийшла замiж за старого (Дружини, якi
вирiшили переплавити своïх чоловiкiв), або ж про пiдступнiсть
чоловiкiв, якi обдурюють свою дружину з iн. (Жонатий коханець»). До
таких Ф. належать i тi, в яких йдеться про пройду, шо з волi обставин
потрапляє ло власноï пастки (Адвокат Пьєр
Патлен»). Нетривiальна розробка нов. мотивiв у Ф. торувала дорогу
комедiям XVII ст., якi розвивали i мотиви, i ситуацiï, i образи,
започаткованi у Ф. Так, мотив удаваного хворого, започаткований у фарсi
Завужена куртка прийде в мольєрiвську комедiю Удаваний хворий, а
мотив пройди, шо потрапляє до власноï пастки, буде блискуче
розроблений в комедiï Тартюф. Хоча Ф. i виник вiрогiдно ше в XIII
ст., розквiту вiн набуває за часiв Вiдродження (XV 1-а пол. XVI
ст.). Вiн не передує, а йде поруч з розвитком ренесансного театру.
Фарсова стихiя притаманна худож. пошукам Маргарити Наваррськоï,
К.Маро, Е.Жоделя. Це створювало передумови для набуття Ф. нов. рис,
зменшенню питомоï ваги брутального, непристойного, виникненню нов.
якостi комедiйного. Фарсова традицiя у поєднаннi з набутками
вченоï комедiï гуманiстiв приведе в XVII ст. до виникнення
театру Мольєра. Типол. Ф. близький до iтал. комедiï масок,
нiм. фастнахшпiлей, зх-європ. iнтермедiï, англ.
iнтерлюдiï, хоча хронологiчно виник значно ранiше за ui жанри.
Комедiя масок оформилася лише у сер. XVI ст., iнтермедiя у XV ст.,
фастнахшпiлi у XIV XVI ст. I хоча природа виникнення ïх також
вiдмiнна (Ф. генетично спорiдненi iз смiховою культурою Сер-вiччя,
фастнахшпiлi розвивалися як iнсценiвки шванкiв, комедiя масок походить
вiд давн-рим. культ, традицiï), хоча не iдентичним є ïх
функцiональне призначення (фарси, iнтермедiï, iнтерлюдiï
розiгрувалися мiж актами основноï пєси, а комедiя масок
являла собою окр. самоцiнну iмпровiзацiю за певним сценарiєм),
твор. засадами вони спорiдненi. Спорiдненiсть виявляється в
наявностi гранично гостроï комедiйноï ситуацiï, у
використаннi первнiв буфонадн та клоунади, у широкому вживаннi
майданного слова, у наявностi типiв-характерiв, та характерiв-масок, у
вiдтвореннi обставин-типiв, якi часто мають позачасове значення. Засади
мист-ва Ф., як i iн. типол. близьких до нього драм, жанрiв, будуть по-
своєму осмисленi не лише в драматургiï К.Гоццi, К.Гольдонi.
Ж.Б.Мольєра, але й прийдуть у мист- во XX ст. i заявлять про себе
в драматургiï В.Маяковського, М. де Гельдерода, в драматургiï
iтал. неореалiзму, у театрi парадоксу. Це не вiдновлення жанру Ф., а
вiдродження традицiй, якi в iн. культ, обстановцi спровокують появу нов.
жанрiв, дифузних за природою, як напр., трагiфарс. Олександр Чирков