Апокриф

А П О К РИ Ф (вiд rpeu. apokryph прихований, таємничий, фальшивий)
термiн, шо вживається в рiзних значеннях.
a) Lie, по-перше, кн., вiдкинутi євр. кодифiкаторами Ст. Завiту
(т.зв. масоретська редакцiя) в II ст. н е. за часiв розмежування
юдаïзму та християнства. Прагнучи позбавитися всього не-
єврейського, масорети вiдкинули написанi грец. мовою (отже
недостовiрнi) такi кн., як послання ремiï, кн. Варуха, Товiта,
Юдйфi, Есфiрi, Премудростi Соломоновоï, Премудростi Iсуса
Сираха, 2-у й 3-ю кн. Езри, 3 кн. Маккавейськi та деякi уривки на
зразок молитви трьох отрокiв або iсторiï про Сусанну в кн.
Данiïла. Вони були вiдомi з Септуагiнти, перекладу Ст. Завiту,
зробленого в III-II ст. до н.е. з гебр. оригiналу. Але Кумранськi
знахiдки 1945 засвiдчили, шо в I ст. н,е. у юДаïстiв були в
ужитку i гебр. еквiваленти цих кн., масоретам уже невiдомi.
Натомiсть Вульгата, лат. переклад Бiблiï, зроблений у V ст.
н.е. св. ронiмом, подає цю групу текстiв як рiвноправну
частину канону. Це було узаконено Кат. Церквою 1546, коли
протестанти Вульгату вiдкинули й узяли за свiй канон саме
масоретську редакцiю, хоча Дютерiв переклад Бiблiï нiм. мовою
мiстив i цi кн. як «кориснi для читання. ПравоСЛ. Церква
вважає ïх за приєднанi до канонiчних
(другоканонiчнi»). По-друге, сюди ж залiчують i групу
новозавiтних текстiв, шо тематично повязаний з Бiблiєю, але не
належить до визначеного Церковного канону. Це аграфи (неканонiчнi
вислови'Христа), котрi наводяться у деяких ранньохрист. письменникiв
(Юстин, Климент Александрiйський, Тертуллiан, Iриней та iн ); т.з.
юдео-хриот. євангелiя (ебонiтiв i євреïв»);
група євангелiй, приписаних апостолам, але орiєнтованих
на белетристичне заповнення прогалин в оповiдях канонiчних
євангелiй Матвiй, Марка, Луки та Iоана: це
євангелiя» вiд Петра, Якова, 1-ше вiд Фоми, вiд Нiкодима,
Андрiя, Варфоломея; особливу групу становлять гностичнi
євангелiя, побудованi в опозицiï до Ст. Завiту та
поганськоï мудростi вiл Iоана, Филипа, 2-ге вiд Фоми, вiл
Марiï; т.з. вангелiє iстини» й т.зв. «Грiм.
Досконалий розум» монолог Божества- жiнКи, шо нагадує
Софiю, Премудрiсть Божу. Виразно дотикаються сюди ж вангелiя
Пастир» Герми та написанi у II ст. н.е. Дидахе (Повчання
апостолiв), знайденi аж у XIX ст. Протестантська реформа на Зх.
поставила в ряд неканонiчних кн. i саме Об'явлення Iоанове або
Апокалiпсис, причому лютерани цим i обмежилися, а реформати
залучають сюди також апостольську iсторiю та послання. б) Езотеричнi
кн., приписанi бiбл. героям засновниками Каббали: вiд Еноха, Авраама
та iн якi розвивають певнi мотиви Св. письма, але на грунтi
халдейського свiтогляду, прагнучи створити своєрiдну фiлософiю
Бiблiï. в) ретична л-ра сер. вiкiв (творiння арiан,
монтенiстiв, докетiв, павлiкiан, богомилiв, вальденсiв, катарiв,
таборитiв, апостольських братiв та iн.). Колись чисельний корпус
текстiв погано зберiгся: часом йдеться лише про уривок у тв. церк.
письменника. Цiкаво, шо саме гностицизм лiг в основу єресi
богомилiв. г) Легенди, якi виникли у cep-вiч. вропi шляхом
контамiнацiï бiбл. сюжетiв та образiв i мiсцевого поганського
фольклору або Бiблiï та iн. джерел. Вiдомi: вiзант. переробка
iсторiï з талмуду про Соломона й Асмодея, популярна в словян,
свiтi; iсторiя про Соломона й Китовраса (тобто кентавра); є
також пн. легенди про Соломона й Мерлiна, Соломона й Морольфа тошо,
легенди про суд Соломонiв. й типол. спорiднений образ Соломона як
повелителя духiв у cep-вiч. араб, казках Тисяча й одноï
ночi». На цьому грунтi виникає й масонський мiф про
Соломона, котрий зєднував мудрiсть юдаïзму з езотеричним
знаннями поганiзму: про Хiрама, шо побудував Храм Соломонiв i т.д.
Цiкайi випадки перенесення христ. сюжету в iн. культ, свiти. Це
розумiння ïси як найбiльшого до Мохамеда пророка в Коранi:
Подiбне ж вшанування його в писаннях караïмiв, колись поширених
по всьому Сх.; є кашмiрськi легенди про те, шо Христос уникнув
хресноï смертi й, одружившись з Марiєю Магдалиною, прожив
довгi роки в Пн. Iндiï, де й досi показують Його грiб тут
шанують Його або як аватару Вiшну, або як Iша Натха, мудреця, котрий
начебто з 14 рокiв вивчав йогу в Iндiï, а згодом прибув до
Гималаïв повiтрям пiсля стану самадгi, в яке увiйшов на хрестi
й т.п. тiбетська версiя про ley праведного, шо заснував на Тибетi
добуддiйську релiгiю бон, й лише згодом дiстався до Палестини, де
був страчений. Iснують двi япон. легенди: одна приписує
храмовi Микураморi честь бути спорудженим на память про прибуття
Христа до Японiï, друга про те, шо бiля села Сiного-мура
поховано Христа та Його брата Тсукура, котрий начебто був розiпятий
замiсть Ньогб; Тут є й свиток копiï Завiту Есу-кирисуто з
зiркою Давида. А. живиться звичайно фольклор, джерелами. Надто це
помiтно, коли йдеться про давк-укр. А.; (Ходiння iгумена Данила до
Святоï Землi» й численнi тв., шо йому наслiдували). Разрм
з тим, нар. чорнокнижжя всiх християнизованих краïн та епох
змiшувало рештки поганських вiрувань й уривки старовинноï
мудростi з бiбл. переказами. На подiбному грунтi, доповненому
тяжiнням до екзотичного й маловiдомого, виникають iдеï
Бiблiï для посвячених та езотеричного християнства, якi
полюбляють теософи, котрi прагнуть вiдновити гностич. недовiру до
Ст. Завiту й повернути поняттю А. його дохрист. змiст кн. для
посвячених» (.Блаватська. А.Безант та iн.). Адже з часiв
подолання перших єресей Церква встановила канонiчний текст
Бiблiï й агiографiчне коло читання. Це не гарантувало вiд
проникнення апокрифiчних первнiв й до иерк. л-ри. Таке, напр.,
Послання про земний рай Василiя Калiки (XIV ст.). Апокрифiчнi мотиви
наявнi у деяких раннiх житiях святих. В жанр, вiдношеннi
спостерiгається подекуди вiдхiд вiд нараiдiï до iн. лiт.
структур (напр., Псалтир Соломона чи дiалоги Бесiди трьох
святителiв»). Вимушена боротися з величезною кiлькiстю
псевдосвяшенних кн., Церква встановлювала ïхнi iндекси як
заборонених до читання. Вони iснували й на Зх. (Index librorum
prahibitorum), i на Сх., зокрема, у Вiзантiï та Болгарiï,
а також у Киïв. Русi (Iзборник Святослава 1073). На цiй основi
складено у XIV ст. рос. iндекс, до котрого також включено й перечень
ворожбитських книг. У звязку з заходами по вiдлученню А. вiд иеркв.
л- ри встановлюється негативне значенняapokryph фальшивий. У
нов. час А. називають всякий недостовiрний текст, шо викликає
сумнiви в його авторствi, часi, або мiсцi виникнення. Вплив А. на
худож. л-ру як правило обмежується сферою творчостi
письменникiв, шо мають глибокi рел. переконання (Дайте
Алiг'єрi, який базувався на апокрифiчному Одкровеннi Павла;
Дж.Мiльтон, що використовува кн. Еноха, Й.В.Гьоте, який брав за
основу не лише нар. кн. про Фауста, але й силу езотеричноï л-
ри; це також твори Ф.Клопштока, О.Пушкiна, М.Гоголя,
М.Лєрмонтова, М.Булгакова та iн.). В укр. л-рi апокриф, мотиви
наявнi з княжоï доби (лiтописи, житiя, ораторська проза,
подорожi); у XVII- XVDI er. в проповiдях, житiях, шкiльнiй драмi. У
XIX ст. А. обробляв С-'Руданський (Байки свiтовiï в спiвах,
Байки свiтовiï- в оповiдках), З А. повязанi поема [.Франка
Мойсей, Неофiти Лесi Украïнки. I.Франко склав найкрашу зб. укр.
А. Апокрифи й легенди з укр. рукописiв
2. У зх. науцi термiн А. уживається для позначення тв. непевного
походження. Часто це лiт. мiстифiкацiï. Пiснi Осiана»
Дж.Макферсона, або Тузла й Театр Клари Газуль П.Мерiме. Див.-.
Сучасний лiтературний апокриф. Семей Абрамович