католицькiй, 1835
Велика i всехвальна була гадка писателя сього дiла: згорнути ладкання,привести ïх в лад i приложити к ним опис обрядiв весiльних народу
руського. Потрудився писа- тель немало, заким ïх з-помiж народу, з
вiчноï, казав би-сь, нетямки двиг, також з других писателiв вийняв
i всяку пiснь на ïï питомiм постановив мiсцi. Лиш жалкуватися,
що ще i половини всiх обрядiв i пiсень, по всiй Русi спiває- мих,
не зiбрав. Лиш доганочка, що не встрiчаєм в сiй книжцi того, чого-
смо ждали i чого при збiрцi народних пiсень нельзя забувати: к чому би
нам придались збiрки народних, передусiм обрядових пiсень, з якого
станища нам ся _при- смотрювати на них i сам ся присмотрював, як давнi
тi пiснi i обряди i прощо досi не зветочiли i не перегомонiли, котрi
передвiцькi, а котрi нинiшнi, яка в них всiх разом мисль; що там дiють
князi, княгинi, бояри, хоругви, коровай, ку- дерне деревце в нiм,
золотокуючi ковальчики, що косу розковують, єдамашки, паволока,
посаг, хлiб i сiль, козаки, скупний i много iншого; наоставок о напiвi i
складi пiсень весiльних чим вiдличаються вiд думок, чабарашок, шумок,
коломийок i iнших пiсень руських? О сiм всiм нi слiду; писатель бiля
того то злегенька незнакомо перемчав або мовчки цiло мимо лишив. Язик i
правопись в цiм хорошiм дiлi (не мовлю в пiснях) перший мало, а вторая
цiло не руськi. Велично краснi дiви (ладнання) прибрав у лахмiття не
наське, переплiв краснi пахнющi квiти терниною i бодлаками, нарядив чужi
мислi i слова нагинками руськими i поставив на ïх причiлку
дивогляди кзi^сiг, паiуiкзгу, зепсiгiа, iазпо, зiауозсiпу, сЬоуопгу,
iгiсiiо i ще дуже много iнших, що iстинного русина ужасають. Найбiльшою
обманою, ба непрощенним грiхом в сiм дiлi є, що писатель,
вiдвергши азбуку питомо руську, прийняв букви ляцькi, котрi цiло не
пристають к нашому язиковi. Чи годиться безчестити святиню? Чи годиться
потру- чати ногою сивенького старця, що ся нами вiд молодостi
нашоï, опiкував, заступав вiд бурi, хоронив перед жегущим огнем,
придеiржував душу в тлiннiм тiлi? Чи годиться вiдвертати азбуку святого
Кирила, любомудрця високоумного, що ся так добре вдивив в язик
словянський, що бистрим соколовим оком проймив його наскрiзь, що
сильним, думаючим духом обняв всi голоси величного, дзвенячого язика
словян, а, знаючи добре, що ïх нi гречеськими, нi римськими буквами
нельзя писати, явся подати нам сукромi знаки письменнi, сотворити азбуку
народнословянську, i звiв дiло пiднебесне, з котрим, кромi
гречеськоï i латинськоï, нi одна правопись з-помiж так многа
язикiв рiвнi придержати не здужає? Лишився той подарок сього
великого мужа святим, найчеснiшим, найдорожчим спадком, котрого нам усi
завидують, котрий нас перед веським прославляє свiтом, до которого
нашi дiди цiлим серцем прилягали, неугасимою милiстю обнiмали,
вiчнодбаючим оком стерегли i питомими грудьми заступали. I чи ж можна
було iнакше? Азбука святого Кирила була нам небесною, незборимою твердю
перед довершеним знидiнням, була найкрiп- шим стовпом, несхолибимою
скалою, на котрiй Русь святая, через тiльки столiть люто печалена,
крепко стояла. то дiва райська звiздострiйна, озорена добродiйною силою,
що нас теплим, солоденьким духом' овiває; ïï то чудне
дiло, що ми досi русинами!
