ДАЛЕКИЙ СВIТ
Галина Журба ()
Вступне слово
Двiчi починаю писати свою автобiографiю i двiчi ïï трачу. Волинь — Львiв 1930-39, потiм Криниця 1940-43. Остання згорiла у варшавськiй пожежi. Це третя.
Тричi починати писати про себе — чи не манiакальне самозакохання або щось подiбне?
Обвинувачення не було б вповнi справедливе. Самозрозумiло — людина сама собi найближча. Залюбки переживає ще раз — пережите, радо вертається до нього й дiлиться з друзями. Недуга старiючих людей.
Не вiдхиляю цих спонук. Вони хмелять, як старе вино при бесiднiм столi, до якого хочемо запросити гостей.
Одне лиш тривожить: чи стiл i застава, бува, не знудять гостей? А втiм, кому нецiкаво — може кожноï хвилини встати й вiдiйти вiд столу. Хтось, проте, знайде, може, при ньому спочин i розвагу. Однiєï-бо речi не можу закинути моєму життю,— що було нецiкаве.
Випало на перехрестi двох сторiч, двох завершених дiб, багатьох дорiг, культур, середовищ. Мiй сполячений рiд, виховне спрямовання моє i шлях, який я вибрала собi. Довкiлля й дитинство на тлi доби та краєвиду. Свiт психологiчний. Типи людей i звiрiв. Притаманностi сполячених родiв украïнських. Украïнська природа, украïнське живло, i на цьому тлi моя нацiональна еволюцiя. Завершена доба одна i друга. Незакiнчена третя.
Подаючи iсторiю мого роду, роблю це не iз
шляхетськоï чванi
, як би мiг хтось запiдозрити. Чванитися нема чим. Винародовленi предки, що покинули свiй нарiд, вiдцуралися своєï питомоï, глибшоï культури, вибравши, сумнiвноï вартости, зовнiшню, чужу,— не приносять чести нащадкам, хоча б тi предки були найвищi достойники на послугах чужих держав i ворожих нацiй. Вартiсть людини в ïï особистостi, а не в родоводi. Демократка з переконання й стилю цiлого життя, маю стiльки спiльного з цими предками моïми, що несу деякi ïх внутрiшнi й зовнiшнi притаманностi. По предках матерi вiдгукнувся в менi голос украïнськоï крови, украïнського духа.
Портрети одних i других — це характеристика людей одного шару, одноï доби. Без цих портретiв не була б цiлiсна моя бiографiя, мов без пiдшивки плащ.
Це, врештi, малюнок винародовленоï украïнськоï шляхти, отоï родовитоï верхiвки нашого народу,— iсторiя ïï перекинчицтва. Це, врештi, образ життя полякiв в Украïнi аж до 1917-18 pp.
Вибрала я для цього форму белетристичну, щоб живiше передати малюнки живих колись людей i подiй. Адже це справжня повiсть про справжнiх людей. Повiсть не модерна, писана не модерним стилем, допасованим до самоï доби. Повiсть, далека вiд сучасности, як сама доба.
Пишу ïï без особливих затiнень i без зайвих прикрас. Життя само — найкращий повiстяр, найхимернiйший фантаст i поет.
Хочу його писати таким, яке воно було.
