страница №1

СЛОВО ЗА ТОБОЮ, СТАЛIНЕ!

Категории

1.   1 Володимир Винниченко

Оригинал

Роман (Скорочено)
[Подiï вiдбуваються пiсля закiнчення другоï свiтовоï вiйни. У Москвi проживають брати Iваненки — украïнцi, що колись були членами партiï украïнських соцiалiстiв-революцiонерiв. У 30-тi роки ïх було заарештовано за членство в таємнiй органiзацiï, яка боролась за волю й самостiйнiсть Украïни. Нелюдськi катування витримав лише Марко Iваненко, якого було заслано на каторжнi роботи до пiвнiчного концтабору, а Сергiй, Степан та Євген пiдписали все, що вiд них вимагала влада, i стали сексотами (секретними спiвробiтниками) таємноï служби. Степан Iваненко отримав навiть посаду депутата Верховноï Ради, але в дiйсностi вiн працює таємним провокатором сталiнського МДБ (Мiнiстерства державноï безпеки) i допомагає виловлювати ворогiв режиму. Одного дня Степана Петровича викликали до Миколи Бєлугiна, начальника секретного вiддiлу МДБ. Бєлугiн повiдомив, що Марко Iваненко тяжко хворий, але перед смертю хоче розкрити братовi секрет великоï державноï ваги. Степан Петрович ïде до концтабору. Марко помирає, але перед смертю передає Степановi листа, в якому стверджується, що iснує масова таємна антисталiнська органiзацiя термiтiв, яка має на метi зруйнувати тоталiтарний режим. Вона має й свiй пароль. А вiн такий: треба сказати два рази нiч. Коли скажеш це слово солдатовi народноï армiï, вiн повинен два рази вiдповiсти тобi: ранок. Але члени цiєï органiзацiï не пiддаються на провокацiï, вони нiколи не скажуть ранок таємному сталiнському агентовi.
Степан Петрович пропонує своєму керiвництву дiзнатись, чи насправдi iснує така органiзацiя. Для цього Iваненко зустрiчається з членом Полiтбюро Дев'ятим, своïм давнiм знайомим. Дев'ятому вiн говорить, що розробив з провокацiйною метою спецiальну теорiю, яка, за умови ïï реалiзацiï, допоможе лiквiдувати режим. З документами кореспондента Правди Андрiя Зiнчука вiн має поïхати в Украïну, де, на його думку, знаходиться гнiздо термiтiв, i провести опитування громадян, щоб виявити ïх ставлення до цiєï теорiï. Якщо хтось ïï пiдтримає — значить вiн термiт. Дев'ятий просить його також дiзнатись про справжнi настроï населення, про його ставлення до влади.
Степан Iваненко — Андрiй Зiнчук — ïде в Украïну. Людям, з якими вiн зустрiчається, кореспондент розповiдає про теорiю трудовоï колектократiï. Суть ïï полягає в тому, що, зважаючи на загрозу новоï свiтовоï вiйни, яка знищить все людство, капiталiстичнi та соцiалiстичнi краïни мають погодитись на своєрiдний експеримент: власнiсть має належати вiдтепер не капiталiстам i не державi, а трудовим колективам, тобто людям, якi працюють на певному пiдприємствi. Коли б такий спосiб господарювання (в поєднаннi з полiтичною демократiєю) довiв би свою перевагу, то зникла б i небезпека атомноï вiйни.]
Роздiл 10
З огляду на те, що Семен Семенович Строганов, будучи сильно занятий державними справами, не мiг прийняти журналiста Зiнчука в iншi години, вiн призначив йому iнтерв'ю в себе пiд час обiду. Як i бiльшiсть високопоставлених осiб, а надто близьких до Полiтбюра ВКП(б) та генерального секретаря компартiï Украïни, чи краще сказати вiцекороля ïï, Строганов жив у Липках¹¹, в чудесному особняку. Особняк (як i кожне житло високопоставлених осiб) був обведений з усiх бокiв високим муром, як бiля тюрми, повз який день i нiч ходили вартовi. Пропуск за цей мур через залiзнi ворота давався пiсля пильноï перевiрки документiв i часом обшуку.
Од ворiт до будинку, що стояв на горбi, iшла чудесна липова алея i з Ґанку його видно було такий краєвид, що вiд нього хотiлося з захопленням крикнути. Запрошених на обiд гостей, розумiється, не примушують чекати в приймальнi, а надто пiсланця Правди, чи то пак Сталiна. Навпаки, це вiн примусив чекати хазяïв, бо назустрiч йому зразу ж вийшов сам Семен Семенович, який, привiтавшись i взявши його пiд лiкоть, зараз же повiв його до ïдальнi. Там вiн представив його дружинi, молодiй дамi з модною зачiскою i пофарбованим плятиновим волоссям, яка посадила його поруч себе. В ïдальнi вже були якiсь iстоти, але, видно, такоï невисокоï окости, що не варто було представляти ïм гостя (мабуть, секретарi, друкарки, гувернантки та таке iнше), i двоє дiтей. Цi останнi, хлопець i дiвчинка, правда, мали такi свiжi, рожевi, чистi-чистi личка i такi яснi, веселi очi, що вiн ïм без представлення одверто посмiхнувся, i вони зараз же вiдповiли йому ясним, довiрливим, охочим усмiхом.
— Якi чудеснi личка! — прихилившись злегка до хазяйки, сказав журналiст Зiнчук i цим одразу привернув до себе серце матерi. Навiть сам Семен Семенович посмiхнувся, i пiсля того за столом розiслався м'який непримушений настрiй.
Семен Семенович звичайно за обiдом не любив говорити, але з гостем iз Москви трошки зрадив свою звичку i говорив досить багато та весело. (Правда, вiн сьогоднi одержав iз Кремля, вiд самого Полiтбюра схвальний вiдгук на свiй останнiй секретний рапорт про загальний стан на Украïнi). Сам огрядний, одягнений з елегантнiстю старих росiйських аристократiв, вiн i очi, i уста, i навiть трохи роздушений нiс мав такi певнi в собi, такi спокiйно-владнi, що не уявлялося, як можна було перечити ïм у чому-будь.
— Любо, ти не так тримаєш виделку, — раз сказав вiн дочцi; сказав спокiйно, майже м'яко, але i дочка, i гувернантка, i навiть мати злякано схвилювались i вмить виправили це маленьке злочинство.
Ну, обiд був такий, якого Iваненко, бувши з радянським мiнiстром на парадних обiдах президентiв рiзних захiднiх республiк, не часто ïв. Чорна iкра, розумiється, як банальнiсть, а пiсля неï такi страви i вина, яким навiть вiн назви не знав. Коли дiйшов обiд до кiнця, у всiх, навiть у дiтей, очi життєрадiсно й п'янувато блищали.
Пiсля обiду Степан Степанович запросив гостя до свого кабiнету.
— Там ми займемось нашою справою, — додав вiн з усмiхом i з вибачливою величнiстю повiв рукою наперед себе, тим показуючи гостевi дорогу.
У кабiнетi перед широким, пiвкруглим, широко розчиненим вiкном мiж двома спокiйними, глибокими фотелями стояв маленький столик, а на ньому невеличкi чашечки з чорною кавою i шухляда з сигарами, переперезаними золотими поясочками. За вiкном унизу, на першому плянi соковито зеленiла галявина, оточена квiтами, а за нею, за муром, розлягався отой самий захоплюючий краєвид: синя височiнь неба, фiолетова далечiнь обрiю, срiбна сталевiсть Днiпра i щедра, сяйна, золота ласка сонця на всьому.
— Яка могутня краса! — сказав Степан Петрович i стримано повiв рукою на краєвид.
— Так, гарно, — владно i вибачливо ухвалив Строганов i теж повiв рукою, тiльки на фотель i сигари. — Прошу сiсти, взяти сигару, покуштувати справжньоï турецькоï кави i, коли ваша ласка, викласти менi предмет нашого iнтерв'ю. Вибачте, мушу попередити: маю не бiльше години вiльного часу.
— О, цього цiлком досить! — запевнив поспiшно журналiст Зiнчук i швиденько сьорбнув кави. Пiсля того так само швиденько вхопив жовту тугу рурочку сигари з червоно-золотим пасочком, закурив ïï вiд пiднесеного хазяïном вогню, подякував i зараз же почав викладати свою принаду.
Строганов слухав спокiйно, нерухомо, без нiякого знаку свого ставлення до викладу, тiльки час вiд часу потягаючи дим сигари й присьорбуючи каву. I в цих рухах була все та сама певнiсть, владнiсть, спокiй. Коли журналiст Зiнчук закiнчив, Семен Семенович глянув на золотого годинника на лiвiй руцi, кiлька секунд подумав i сказав:
— Хороша iдея. Може бути корисною.
— А чим саме, Семене Семеновичу? — поштиво спитав iнтерв'юер iз Москви i витер хусткою чоло, на якому вiд викладу i наслiдкiв обiду виступила пiтна вогкiсть.
Строганов спокiйно вiдповiв на запитання:
— Тим, що вона може збiльшити могутнiсть Росiï, чи коли хочете, Радянського Союзу. До речi: ви — украïнець, здається?
— О нi! — скрикнув Степан Петрович. — Я чистiсiнький росiянин. Моє прiзвище нiби трохи... украïнське, але я...
— А? Ну, тим краще. Значить, будемо говорити без цих глупих нацiональних рахункiв, як двоє русских людей i, розумiється, комунiстiв. Так от, я кажу, що, на мою думку, iдея цiєï, як ïï, колек...
— Колектократiï.
— Так, колектократiï, може бути дуже корисною. Якщо, розумiється, ïï умiло, дипломатично i стратегiчно вжити. Але щодо цього то я нi трiшки не боюся: Йосиф Вiссарiонович такий дипломат i стратег, якого в iсторiï людства не бувало й напевно не буде. За це ми можемо не турбуватись.
(Степан Петрович про себе зазначив: Строганов не сказав нi наш великий вождь, нi наш єдиний Сталiн, бо це було б трохи вульгарно, банально, а головне трiшки вiддаляло б Семена Семеновича вiд Сталiна. Йосиф Вiссарiонович, це показувало, що Семен Семенович був у якiйсь iнтимнiй близькостi до нього).
— ...Але мова тут iде не про Йосифа Вiссарiоновича, а про мене, про мою скромну опiнiю, яка цiкавить Правду. Отже я повторюю: iдея хороша й може бути корисною нам, бо може розгорнути нашу мiць на всю плянету.
— А як ви собi уявляєте, Семене Семеновичу, це розгорнення? Яке воно буде: фiзичне, полiтичне, воєнне?
— Всяке, насамперед, розумiється, полiтичне. Пропозицiя вiд нас колектократiï всiм урядам свiту як способу замирення народiв зразу приверне до нас симпатiï всiх трудових мас плянети. Капiталiсти, розумiється, не приймуть ïï. Тим краще. Цим вони вдвоє, втроє збiльшать силу прихильности до нас усiх народiв. Треба признатись, що цiлий ряд обставин останнiм часом спричинилися до ослаблення цiєï прихильности. Отже, пропозицiя колектократiï з нашого боку i вiдмова iмперiялiстiв, надто американських, зразу пiдняла б нашi полiтичнi фонди. Нашi друзi, комунiстичнi партiï на Заходi, захитанi всякими мерзотниками Тiтами, набрали б новоï сили, компартiï скрiзь здобули б бiльшiсть голосiв на виборах, i вплив Росiï на свiтовому форумi набрав би величезного розмiру. I хто зна: може, ми й без вiйни опанували б усю плянету. Москва стала б столицею i владаркою свiту без проливу крови, принаймнi росiйськоï. Можливо, що в деяких краïнах дiйшло б до крови, але тiльки внутрiшньоï, барикадноï крови. Але тим краще: тим швидше ми могли б узяти тi краïни в своï руки.
— Вибачте, — знову з поштивою влазливiстю вставив журналiст Зiнчук, — а як ви ставитеся до того, що разом з постановою Об'єднаних Нацiй про iдею соцiяльно-економiчноï демократiï було б поставлено пропозицiю про полiтичну демократiю?
Строганов здивовано закинув головою назад.
— Будь ласка! У нас є найкраща в свiтi полiтична демократiя.
— Так, але iмперiялiсти настоювали б на тому, щоб було прийнято ïхню демократiю, i то пiд iнтернацiональним контролем.
— Цього нiколи не буде! — рiшуче й категорично покрутив головою Строганов.
— Але ж тодi вони не згодяться на колектократiю. Це ж була б найсутнiша умова прийняття ïï ними. Невиконання цiєï умови розiрвало б порозумiння.
— Будь ласка. Нам тiльки цього й треба.
— Значить, розрив? I нiякого миру?
— Не ми виннi. Вiдповiдальнiсть за це перед народами нестимуть капiталiсти й насамперед американськi. Бо це вони розiрвуть переговори, а не ми. Ми готовi на все: i на економiчну, i на соцiяльну, i на полiтичну, i навiть iнтернацiональну демократiю. Будь ласка. I розумiється, трудящi в усьому свiтi стануть на наш бiк i почнуть вимагати заведення колектократiï. Капiталiсти не будуть згоджуватись. I таким чином шанси на революцiю збiльшаться. А на випадок вiйни робiтництво противника, обурене незгодою капiталiстiв на колектократiю, буде бити ïх ззаду.
— Значить, на вашу думку, вiйна — неминуча?
— Чи неминуча вiйна, я не скажу так категорично. Але що наша влада на всьому свiтi є неминуча, то за це є всi сто вiдсоткiв, коли капiталiзм одкине колектократiю.
— Але ж Сталiн сказав, що двi системи, капiталiстична й комунiстична, можуть ужитися разом, що можна встановити рiвновагу сил на землi й жити собi без вiйни. Так i багато захiднiх полiтикiв кажуть.
Строганов вибачливо посмiхнувся i обережно скинув сiру шапочку попелу з сигари в попiльничку.
— Що Сталiн, цей великий дипломат i найрозумнiший стратег на свiтi, це сказав, то це — правда. Але для кого сказав? Для дурникiв, товаришу. Для тих, хто охоче здається на сентиментальну казку. Це — казка, ця знаменита рiвновага сил. Казка для полiтичних дiтей, яких є так багато на землi. Сталiн знає, до кого вiн говорить. Нiякоï рiвноваги нiколи з капiталiстами у нас не було. З нашого боку є тiльки воєнний камуфляж оливковим гiллям. Нехай собi тiшаться дiтки його чудесним виглядом i не дуже готуються до вiйни.
Журналiст Зiнчук теж обережно зсунув з сигари сiру шапочку в попiльничку й з усмiхом сказав:
— Так, але як нам бути тодi, коли капiталiсти на випадок розриву, боячись нашого дальшого впливу на ïхнi маси, причепляться до якоïсь дурницi й проголосять нам вiйну?
— Вони нiколи цього не зроблять. Вони занадто бояться нехiтi своïх мас до вiйни. Це — наш великий козир. Захiднi демократiï нiколи першi не почнуть вiйни. Ми можемо спокiйно видирати у них шматочок за шматочком територiю плянети. Не будуть же справдi американськi маси йти битись з нами за якусь там частину Нiмеччини, чи Австрiï, чи якоïсь iншоï краïни, якi нам потрiбнi.
— Ну, а все ж таки? А як вони виразно поставлять питання: або колектократiя й тодi ïхня полiтична демократiя у нас, або вiйна, що ж ми? Вiдмовимось? Волiємо вiйну?
Строганов не зразу вiдповiв. Вiн довгенько дивився якимсь мрiйним поглядом на широчiнь пейзажу, потiм сказав:
— Будучи добрим учнем Сталiна, я сказав би: розумiється, прийняти ïхню демократiю, а не вiйну.
— Як??
— Не лякайтеся, — вибачливо посмiхнувся Строганов. — Вiд прийняття до здiйснення дуже далеко.
— Але ж, кажу, вони поставлять умову контролю.
— Будь ласка. Тiльки хто нас може проконтролювати? Чи встановили ми економiчну колектократiю? Встановили. От вам один завод, от другий, спитайте робiтникiв, як вони працюють, хто вони на заводi. Всi як один скажуть, що працюють вони вже по-новому, по-колектократичному, що вони повнi хазяïни. Полiтичнi вибори? Будь ласка: всi голосують за Сталiна.
— Так, — нерiшуче сказав журналiст Зiнчук, — але ж вони так легко не повiрять.
— Не повiрять, не треба. Пришлють нам дужчу контрольну комiсiю? А ми проголосимо на весь свiт, що ця контрольна комiсiя — шпигуни, присланi для саботажу колектократiï, для зриву миру. Ми ïх арештуємо, вчинимо суд над ними й вони самi признаються в усiх злочинах. Нам не повiрять? Хто? Полiтики, журналiсти, iнтелiгенти? Плювать нам на них. Нам повiрять маси, отi маси, якi ненавидять своïх капiталiстiв. I знову тiльки ми будемо у виграшi, а не вони, бо масам буде ясно, що ми за колектократiю, а капiталiсти проти. Так, дорогий, iдея колектократiï чудесна зброя, i я не буду здивований, коли Сталiн вiзьме ïï в свiй арсенал. Розумiється, вiн ïï гарненько розфарбує, виставить усi привабливi боки, але служити вона буде нам, .нашiй силi й владi.
— Так, — знову згодився журналiст Зiнчук, — це правильно. Але що як капiталiсти все ж таки не згодяться i не злякаються навiть, мас? Не маси ж рiшають питання вiйни, а вони. Значить, таки вiйна?
— А хоч би й вiйна? — з гордим викликом випростався Строганов. — Ми ще побачимо, хто переможе. Росiю ще нiхто не перемагав. Не переможе ïï й Америка. З нами вже бiльше мiльярда людей, пiвлюдства. Ми маємо майже всю Азiю, за два тижнi пiсля проголошення вiйни будемо мати всю Европу. Африка й Австралiя самi впадуть нам у рот, як стиглi грушi. Лишиться сама Америка. Прекрасно. Ми ïï за рiк задушимо ззовнi й зсередини. I от тобi й вiйна. З Росiєю могутнiй спiльник, якого не мали досi жоднi завойовники свiту; це — велика iдея комунiзму, яка двигає народами. А у капiталiстiв нiякоï такоï iдеï немає, i вони з вiйною чи без вiйни засудженi на поразку.
— А як вони вiзьмуть iдею колектократiï, серйозно, чесно вiзьмуть? — тихо спитав Степан Петрович. — Чи не стане вона дужчою за iдею комунiзму? Вона, кажуть автори цiєï iдеï, конкретнiша, наявнiша, спокусливiша, зрозумiлiша масам.
— Значить, капiталiсти пiшли б на самолiквiдацiю? — з цiкавiстю спитав Строганов.
— А що ж? Деякi ïхнi iдеологи вже кажуть: коли б виразно стало питання: або комунiзм i з ним криваве знищення капiталiстiв як кляси й як людей плюс руïна свiту й страждання всього людства — або трудова колектократiя, себто повiльне поступове переформування людського господарства на справедливих, як казав папа римський, пiдставах i вiдшкодовання приватних капiталiстiв за справедливою оцiнкою, то вони в бiльшостi своïй прийняли б колектократiю. I стали б, може, ïï цiнними робiтниками i захисниками, хто, мовляв, знає?
— I тодi, значить, поставили б Росiю на колiна, вихопили б у неï ïï велику мiсiю владарки свiту, звели б ïï на колишнє становище поплентачiв Заходу? I ïï роздерли б на шматки? I всi цi Украïни, Грузiï, Естонiï самостiйно наплювали б на неï з лона свiтовоï федерацiï?
Строганов устав i, дивлячись на Зiнчука гострими очима, сталево сказав:
— Нiколи цього не буде! Сталiн нiколи на це не пiде! Навiть деякi, не всi звичайно, нашi вороги, росiйськi емiгранти, демократи й соцiялiсти, i тi признають йому заслугу, що вiн не допустив до расчленения России. Навiть вони плюють на ту свiтову федерацiю разом з ним.
Степан Петрович витер долонею пiт на чолi й тихо, майже пошепки спитав:
— А як Сталiн усе ж таки пiде? Ради миру? Строганов раптом пильно подивився на журналiста Зiнчука, пiсланця Правди, себто Сталiна, i теж тихо сказав:
— Ви думаєте? Ви щось знаєте?
— Я нiчого не знаю, — ухильним тоном вiдповiв пiсланець. — Я просто, виконуючи завдання, питаю вас: як Сталiн пiде на це, то що ми повиннi робити?
— Сталiн не пiде на це! — злiсно вирвалось у Строганова. — Не пiде, я вам кажу!
I вiн навiть рвонувся вбiк i зробив кiлька крокiв до столу. Потiм вмить повернувся назад, майже пiдбiг до Зiнчука i крикнув йому в лице:
— А як вiн пiде на це, то ми, всi руськi люди... Вiн раптом зупинився, прокашлявся i взяв з ребра попiльнички недокурену сигару в рот. Журналiст Зiнчук пильно стежив за ним i ждав. Строганов глянув на годинника й злякано скрикнув:
— О, я запiзнився на засiдання! Це всi вашi запитання? Iваненко, не хапаючись, пiдвiвся й вiдповiв:
— Так, це всi моï запитання. Дякую сердечно за вiдповiдь.
— Але це ж iнтерв'ю, розумiється, не для друку? — тривожним, не тим уже певним i владним тоном, спитав Строганов.
— Ну, розумiється, розумiється! — не тим уже запобiгливим тоном вiдповiв журналiст Зiнчук. Могутнiй Семен Семенович Строганов, вiце-король Украïни, нащадок росiйських завойовникiв, непевно, скоса поглядаючи на лице паршивенького журналiста, сам провiв його аж на Ґанок i ще раз мiцно потиснув йому руку. Журналiст Зiнчук спокiйно пройшов повз сторожеву охорону й ввiчливо злегка уклонився ïй.
I того ж дня надвечiр iз кiмнати журналiста Зiнчука швиденько вийшов якийсь чоловiк з клуночком пiд пахвою i замкнув за собою дверi. На головi в нього була старенька жовта кепка, на тiлi потерте, пiдлатане убраннячко, з-пiд якого на шиï виглядав комiр синьоï полинялоï аж до бiлого косоворотки. Лице було вкрите якимись плямками, зморшками, пiд носом стирчали руденькi коротенькi вусики.
Проходячи повз одчиненi дверi готелю, вiн зробив очима знак управителевi i хапливо вийшов на вулицю. Наздiгнавши автобус, який якраз повiльно йшов бiля тротуару, вiн ускочив у нього. Сiвши всередину, вiн пригорнув, як дитину, до грудей собi тiсно набитий клуночок.
На кiнцi вулицi автобус завернув униз до Днiпра на Подiл. Iваненко ввесь час уважно придивлявся до перехресних вуличок. Нарештi, впiзнавши щось нiби знайоме, вiн на наступнiй зупинцi вийшов з вагону й пiшов назад. Це був робiтничий квартал (трiшки вiдмiнний вiд того, де жив Строганов). Будинки тут були старi, бруднi, притуленi один до одного, деякi вiкна залiпленi папером, замiсть скла.
Але Степан Петрович дивився на них зi зворушеним усмiхом в очах: тi ж бо самi, що були тридцять рокiв тому, неначе не було нi вiйн, нi революцiй, нi стiлькох усяких змiн i катастроф життя. От тiльки деякi, видно, полисiли, загубили штукатурку, деякi послiпли, деякi присiли вiд старечих недуг. Ось i той самий завод, в якому не раз доводилось йому на мiтингах виголошувати громовi промови проти царизму, такий самий брудний, чорний, закурений.
I люди йшли вулицею тi самi, що тридцять рокiв тому, тiльки й вони теж стали немов старшi, бруднiшi, подертiшi, в тих самих кепках, хусточках, у стареньких, латаних i просто дiрявих пiджаках, або спiдницях. I обличчя в них були тi самi, стомленi, нуднi, заклопотанi, понурi, то п'янi, то тверезi, всякi, тiльки не веселi.
Аж ось i той самий будинок, що його шукали очi з вагона автобуса. Аж серце завмерло вiд нiжности й хвилювання. I ворота тi самi, i халабудка двiрника, i те саме, як велетенський колодязь, вузьке подвiр'я мiж двома чотириповерховими будiвлями. В глибинi його повинна бути одноповерхова, довга, порiзана на кiлька частин, як велетенська ковбаса, будiвля. Є вона чи нема?
Степан Петрович зайшов у ворота й жадно подивився в глиб колодязя-подвiр'я. Так, є, стоïть вона, наче тiльки вчора покинув ïï. Стоïть зворушливо стара, брудна, темна, смердюча, як i тридцять рокiв тому була.
Але тут iз дверей великого будинку вийшов чоловiк з обмотаними ганчiрками (замiсть чобiт) ногами, з сiро-сивою бородою i з мiтлою в руцi. Побачивши Степана Петровича й озирнувши його з кепки до старих, стоптаних черевикiв, вiн суворо, тоном сторожi особняка Строганова спитав його:
— Тобi чого, гражданин?
Гражданин вийняв iз кишенi кiлька монет i з ласкавеньким, привiтним усмiхом добрих очей пiдiйшов до охоронця.
— Прошу вибачити, що турбую вас... — сказав вiн i навiть злегка пiдняв кепку. Та тут же взявши руку двiрника, тикнув у неï монетки. Така ввiчливiсть гражданина виразно зм'якшила суворiсть охоронця i вiн поблажливо сховав грошi в кишеню.
— Тут усяка шантрапа швендяє, так i на порядних людей доводиться гримати, — немов би вибачаючись, сказав вiн. — А вам чого желательно, товаришу?
Товариш прихилився до нього й з ласкавою таємничiстю проговорив:
— Та я желав би просто спитать, чи вже вернувся з роботи Григор Криниченко?
— Який Криниченко? — здивувався двiрник. — Гм! Таких у нас немає.
— Тю, переплутав! Та отой, що живе он-там у тiй пристройцi, в крайнiй кiмнатi.
— А, Юхим Бiленко?
— Так, так, так! Юхим же, Юхим, а я Григор. Ïх троє братiв, так я ïх переплутав. I жiнка в нього... як ïï? Ганна нiби?
— Е, нi, Оксана.
— Так, так, так: Оксана! То в Григора Ганна, а я... Я ïхнiй родич, знаєте. Здалеку ïду, та оце заïхав. Так що вони, мабуть, вдома тепер? З роботи вернулись?
— Та вже, мабуть, i повечеряли. Вже не рано. Справдi в колодязi вже сутенiло.
— А де ïхня квартира?
— Та он — та ж таки крайня. Аж у кiнцi пристройки.
— Ну, спасибi. От таки знайшов. Треба вiдвiдати. I, вийнявши ще кiлька монет, зрадiлий родич втиснув ïх у безвольно, покiрно звислу руку охоронця ладу. Той зворушено розсунув усмiхом зарослi сiрою щетиною уста й винувато сказав:
— Та не безпокойтеся, товаришу. Он та сама крайня. Вони всi вдома, i Юхим, i Оксана, i дiтки ïхнi. Отак просто йдiть...
I вiн ще щось говорив навздогiн родичевi, але той iшов уже не озираючись повз пристройку, повз дверi й вiкна кожного роздiлу ïï. Нарештi пiдiйшов аж до самого крайнього й зупинився бiля дверей.
Гей, дверi були тепер не тi! Дверi були, видно, новi та ще й недавно пофарбованi сiрою, хорошою, арештантською фарбою. Але вiкно було те саме, воно так само, як i тридцять рокiв тому, дивилось на смiтник i кльозет, що були теж такi самi, як тодi. I запах гут стояв той самий задушливо-гнилий, огидний. I вiкно було так само, наче вiд цього запаху, глухо запнуте якоюсь червоною запоною й тьмяно свiтилось.
Нi, нi, тут усе було трошки iнше, нiж там, у Липках, звiдки вiн тiльки що прийшов. Але яким зворушенням вiяло вiд цього старого, рiдного колодязя, навiть вiд цього смiтника, вiд цих подертих стiн особняка Юхима Вiденка. В цьому палацi колись, так давно-давно i нiби тiльки вчора, вiн, Степан Iваненко, студент, член комiтету украïнських соцiялiстiв-революцiонерiв здiймав пролетарiят духом правди й свободи. Так само надвечiр вiн непомiтно приходив сюди, так само переодягнений у стару кепку й подерте убрання. Його вже чекали такi самi, як вiн, безвусi, молодi, але страшно серйознi, таємничi личка товаришiв з заводу, i вiн ïм годинами розповiдав, що таке соцiялiзм, коли вiн настане на землi, як тодi люди будуть жити й працювати в палацах, ясних, уквiтчаних квiтами, в музицi, в спокою. Як усякi пристройки, нужники, злиднi, вошi, голодування, пани, жандарми, — все це зникне iз землi на вiки-вiчнi й тiльки тяжкий кошмарний спомин про них лишиться в людей. Тi молодi обличчя десь дуже тепер постарiлись, згадують його пророцтва та радiсно дякують йому: адже вони вже дожили до обiцяного ним соцiялiзму. Ось вiн як пахне!
Степан Петрович люто плюнув i рiшуче постукав у дверi, за якими чувся дитячий плач i сердитий жiночий голос. Вад стуку i плач, i голос стихли. Тодi Iваненко надушив на клямку й потягнув дверi до себе. Вони розчинились, i на нього вiйнуло iншим духом, духом застояноï, теплоï вогкости, якогось варева, тютюну й ще чогось тяжкого. Квартира вся складалась з однiєï кiмнати. В нiй коло дверей була пiч, за пiччю — велике лiжко, проти нього на пiдлозi — купа лахмiття, з-пiд якого визирало троє дитячих голiвок. А коло вiкна лiворуч, проти печi, припнувся стiл. На ньому стояла невеличка гасова лямпа, бiля лямпочки над листочком друкованого паперу нахилилась голова хлопчика рокiв дев'яти. Бiля печi, коло лави з посудом стояла жiнка, худа, довгоноса, гостроока, з навислими на щоки пасмами брудно-темного волосся. А на стiльцi, з другого боку столу, сидiв з цигаркою в ротi чоловiк з жовто-сiрим лицем, з пукатими жовтими очима, з жовто-брунатними вусами, весь нiби прокопчений жовтим димом.
Усi голови встромили в Степана Петровича враженi очi й ждали.
— А чи живi, чи здоровi, Юхиме й Оксано з дiтками? — весело гукнув гiсть i зачинив за собою дверi.
Юхим i Оксана перезирнулись. Юхим, не пiдводячись, пiдозрiло, непривiтно озирнув гостя i запитав:
— А ви хто за чоловiк?
Гiсть озирнувся на дверi, глянув на вiкна i тихо сказав:
— Знайомий вашого родича.
— Якого родича?
— Того, що там... пропадає. В концтаборi.
— Брата Панаса?! — чи то з жахом, чи з вибухом радости скрикнув Юхим.
А жiнка випустила з рук просто на пiдлогу мокру ганчiрку й прошепотiла:
— Боже наш, Боже наш!..
— Так, Панаса, — хитнув головою гiсть i широко посмiхнувся. I очi його так привiтно, так одверто, так по-рiдному озирнули всiх, що Оксана, витерши руку об хвартух, спустила заткнутий за пояс подiл спiдницi, вiдмахнула пасма волосся й кинулась до гостя.
— Та заходьте ж ближче! Та от сюди! Та, Юхиме, дай же стiльця чоловiковi. Гаврику, тiкай звiдти, сядь коло печi з своïм ученням.
Юхим швиденько пiдвiвся, зашамотався й вiд хвилювання не змiркував, що мiг же подати гостевi свого власного стiльця. Схопивши звiльненого хлопцем стiльчика, вiн для чогось пiднiс його наперед, поставив з другого боку столу й навiть рукою потер по ньому.
— Ось тут, сiдайте, прошу вас! — посмiхаючись до гостя й показуючи великi жовтi зуби, прохрипiв вiн закуреним голосом.
Степан Петрович, мило посмiхаючись, повiсив кепку на кiлок бiля дверей i сiв на показаний стiлець, поклавши собi на колiна свiй туго набитий клуночок. Оксана пiдiйшла до гостя ближче й, жадно дивлячись йому в лице, тихо, таємниче спитала:
— Ну, як же вiн там? Пропадає, кажете? Степан Петрович сумно похилив голову.
— Пропадає. Каторжнi роботи.
— А ви ж як?.. Ви бачили його, чи що? Гiсть понуро посмiхнувся.
— Та бачив. Разом з ним п'ять рокiв лiс рубали у Сибiру.
— Боже! Лiс рубали. А вас же за що? Теж за те, що вилаяли ïхнього Сталiна?
— Гiрше: самого Ленiна.
— Одна чортяка.
— Та я своє вiдбув, i мене пiсля десяти рокiв каторги випустили на волю. А Панасовi доведеться ще побути...
— Його ж на п'ятнадцять рокiв... — хмарно вставив Юхим i сiв на мiсце сина.
— Та так, так, — згiдно хитнув головою гiсть. — Так от коли я виходив на волю, Панас попрохав мене, щоб я вас вiдвiдав i розказав про нього. Та й гостинцiв прохав передати вам. Ось тут принiс трошки...
I Степан Петрович, розв'язавши клуночка, почав витягати з нього гостинцi. Юхимовi — добру, синю, з пришитим комiром сорочку, яку й на свята не сором одягти. Оксанi чудову, жовтогарячу кохтину, вiд якоï Оксана так засяяла й засоромилась, що аж одвернулась. Дiтям — по парi штанцiв i по сорочцi (не знав, що є вже четверте). Потiм пiшли хусточки, теплi панчiшки, мило, дзеркальце, знову шкарпетки, знову хустина. На столi зробився цiлий базар. З пiдлоги посхоплювались дiтлахи, позбiгались до столу й жадiбними, дикими очима й руками хапали подарунки й тягли до себе з криком, смiхом, плачем. I хто його зна, до чого б воно дiйшло, коли б батько й мати не повiдганяли дiтей вiд столу й не повкладали назад пiд лахмiття. Розпатланi, замурзанi, сiро-жовтi, очманiлi вiд радости й одчаю, вони не переставали дивитись до столу широкими, блискучими очима. Степан Петрович вiдвернув вiд них свiй погляд, — так, так, вони були трiшки вiдмiннi вiд тих милих, чудесних, так гарно зачiсаних голiвок, якi вiн кiлька годин тому бачив там, на горi, на фонi могутнього краєвиду, дiточок з такими ясними, одвертими, задоволеними очима.
Сховавши надзвичайну спокусу для дiтей i ще раз та ще раз подякувавши гостевi, хазяïни затурбувались: Господи, чим же його почастувати, чим прийняти такого доброго пiсланця вiд мученика-брата? А в хатi ж не то що горiлки чи чогось доброго до неï, а й сухого хлiба нi шматочка.
Тодi чудодiйний пiсланець, зрозумiвши замiшання господарiв, з загадковим усмiхом знову розв'язав свою торбу й почав викладати з неï на стiл: насамперед черевату, жовто-бiлу пляшку горiлки, потiм темно-зелену пляшку вина; далi великий буханець прекрасноï пшеничноï паляницi, далi добрих фунтiв два ковбаси; ще далi велику скибку жовтого сиру; а на кiнець товсту паперову торбинку цукеркiв. Тут дiти, як тiльки почули з вигукiв батькiв i брата Гаврика, що там вийшло з тiєï магiчноï торби, не витримали й вихорем кинулись до столу, як дика татарська орда. ïх знову хотiли спинити й вiдтягти до лахмiття, але вони вчинили такий вересклий опiр, що гiсть утрутився i залагодив конфлiкт пропозицiєю пiти на обопiльнi поступки: дiтей розсадити на лахмiттю, дати ïм по шматку паляницi, по доброму кiльцю ковбаси, по скибцi сиру, по два цукерки; а за це вони, з'ïвши це, повиннi влiзти пiд лахмiття, гарно вкритись ним i зараз же заснути. На тому й стало.
Гавриковi як старшому було дано його порцiю на припiчку бiля печi, але теж з умовою, що вiн там сьогоднi вивчить свiй друкований папiрчик на завтра до школи. Бо як не вивчить, то краще б йому й на свiт не родитись! Гаврик понуро прийняв цю умову й почав теж уминати гостевi подарунки.
Разом з дiтьми не витерпiли й узялись ласувати й батьки з гостем. Випили по чарцi, закусили так, що аж затрiщала ковбаса в ротi, ухопили ще по однiй, та ще по однiй. Юхим iз жовто-сiрого став жовто-червоним, а Оксана, витерши губи ребром руки, смачно й густо розцiлувала гостя в обидвi щоки.
— Та й свято ж ви нам принесли, хай вас Бог благословить за нього! — сказала вона на закiнчення й розчулено поклала в рот наготовлений цукерок.
Тим часом Гаврик уже давненько закiнчив своє святкування i, як чесний контрагент, узявся за виконання прийнятоï умови, тобто, пiдсунув до себе друкований папiрець i почав бурмотiти з нього. Пробурмотiвши за папiрцем, вiн заплющував очi й намагався повторити напам'ять пробурмочене. Але воно, видно, не давалося, бо вiн безсило ворушив губами й не мiг нiчого з них видушити. Накiнець в його повторюваному бурмотiннi почали вже пробиватись нотки плачу.
— Учи, учи! — весь час оберталась до нього Оксана. — Не вивчиш, не дiстанеш бiльше нi ковбаси, нi сиру, нi канахветiв. Учи!
— Та я вчу-у... — з плачем у голосi згоджувався Гаврик, — так воно не влiзає в голову... I знову бурмотiв.
—...В Радянськiм Союзi ти щастя знайшла, ти щастя знайшла, ти щастя знайшла...
I з таким одчаєм i люттю повторював це щастя, що аж гiсть зацiкавився i запитав:
— А що то вiн вчить таке?
— Та отой гiмн Украïни ïхнiй... — понуро пояснив Юхим. — Вийшов наказ, щоб усi учнi по школах вивчили напам'ять оцей ïхнiй гiмн. Не гiмн, а, звиняйте за слово, чисте г... Ну, а Гаврик наш нiяк не може його напам'ять узяти. Ну, прокажи нам, що ти вивчив. Прокажи швидше. Ну?
Гаврик сьорбнув носом, розгладив долонею папiрець i почав механiчним, високим голосом:
— Живи, Украïно, прекрасна i... i...
— ...I сильна, i сильна... — пiдказав батько.
— ...Прекрасна i сильна, — повторив Гаврик. — В Радянськiм Союзi ти щастя знайшла...
— Бодай ïм було повiк таке щастя! — тихо вставила Оксана, а Гаврик зупинився.
— Ну, далi, далi! — пiдштовхнув Юхим. Гаврик напнувся i потяг далi:
— Мiж рiвними рiвна, мiж... мiж...
— Мок вiльними вiльна... — знову пiдказав батько.
— Мiж вiльними вiльна, — пiдхопив Гаврик, — пiд сонцем свободи, як цвiт, розцвiла...
— Бач, знаєш. Катай далi!
Пiдбадьорений похвалою, Гаврик ще напнувся i випалив;
— ...I Ленiн осяяв нам путь на свободу, i Сталiн веде нас до свiтлих висот...
— Завела б його чума на той свiт вiд нас! — знову подала свою реплiку Оксана. А батько зауважив вибачливо:
— Ти трохи пропустив. Ну, нiчого, катай далi. Останнiй куплет. Ну?
Але останнiй куплет нiяк не пiддавався натисковi Гаврика, i тiльки кiнцевий рядок весь час вистрибував:
— I в свiт комунiзму велично iдем... I в свiт комунiзму велично iдем...
— Та що велично iдем, то так... А що ж перед цим було? Забув?
— Забу-ув...— з плачем вирвалось у Гаврика i крiзь сльози вiн раптом скоромовкою додав:
— I слава Союзу Радянському, слава, в Радянськiм Союзi ти щастя знайшла...
— Ну, знаєш що, хлопче, — поставив батько, — лягай спати, а завтра рано я тебе збуджу i ти ще повториш...
Гаврик охоче вхопив папiрець i з ним побiг до голiвок, що, як жабки при березi з жабуриння, виглядали з лахмiття.
А дорослi знову звернулись до своïх склянок з вином.
— Так, та-ак! — глибоко зiдхнув Юхим, — знайшла щастя Украïна в Радянськiм Союзi, отам воно по лiсах Сибiру та отут... у лахмiттях i злиднях. Так, так, слава Сталiну, що й казать. Вiн додав на червоному полi блакитну смугу i гадає заплатити нею за заграбовану нашу державну самостiйнiсть i наш добробут.
Степан Петрович пильно, по черзi глянув на обоïх своïх хазяïнiв. Розумiється, це були термiти, виразнi, одвертi, просто кричущi термiти. Тут i без принади та без паролю видно було. Але на всякий випадок, чи просто з цiкавосте вiн, зiдхнувши так само як Юхим, понуро промовив,
— Ех, нiч нависла над нами!
— Ой, нiч, ой, тяжка, страшна нiч! — пiдхопила Оксана. — I коли вона скiнчиться, Господь його знає.
— Та, може, колись i скiнчиться? Правда, Юхиме? — пiдштовхнув того гiсть.
Але Юхим сидiв i все з тим самим виразом понурого суму й нiчого не казав.
— Боюсь, що нiколи вона проклята не скiнчиться. Хiба що вiйна всiх нас скiнчить... — нарештi тихо пробурмотiв вiн. А про ранок не згадав.
Та видно, що вони й не чули нiчого про той бiдний ранок. Або, може, все ж таки недовiряли? Ну, добре, а якби вони сприйняли принаду?
I Степан Петрович, знову зiдхнувши, почав:
— А от я чув, що за кордоном люди знайшли спосiб знищити i вiйну i большевикiв та ïхню нiч.
— Та не може бути?! — скрикнула Оксана. Одначе Юхим тiльки наставив на гостя своï пукатi жовтi баньки i мовчки ждав пояснення. I гiсть став пояснювати. Бiленки слухали жадiбно, але по-рiзному: Оксана весь час перепитувала, не розумiла, вiд захоплення сплескувала долонями. А Юхим усе мовчав, усе дивився жовтим, понурим поглядом у лице гостевi й курив цигарку за цигаркою. Нарештi, коли гiсть виставив головнi боки принади, Оксана не витримала й закричала:
— Та щоб ото нашi новi царi, маршали, генерали та директори, та всякi iншi совєтськi пани, щоб вони ото вiддали нам, робочим людям, заводи та фабрики, колгоспи? Щоб ото вiдмовились вiд усякого панування та розкошiв?! Щоб перестали нас гнати, як худобу, на каторжну роботу? Та де ж це ви бачили таке?!
А Юхим спустив очi на стiл i рiшучим, хмарним голосом додав:
— Нiколи, нi Сталiн, нi його апостоли не приймуть цiєï... колектикратiï, чи як ïï?
— Колектократiï, трудовоï колектократiï.
— Нехай колектократiï. Нащо вона ïм? Хiба ïм погано без неï? Отже пишуть про Украïну ïхнi писаки: В Радянськiм Союзi ти щастя знайшла. Коли вже є щастя, то чого його шукати в якiйсь там колектократiï.
Але Оксана заперечила, чи серйозно чи в насмiшку:
— А чого ж вони ще в тому гiмнi кажуть, що Сталiн веде нас до свiтлих висот. Значить, ми ще внизу, ще нема нам нi свiтла, нi висот?
Степан Петрович всерединi себе посмiхнувся: писакам може здорово влетiти за такий ухил, вони й не передбачали, що з ïхнього щастя можна зробити такий простий i логiчний висновок. Виходить не гiмн, а хитра контрреволюцiя?
— Iнодi сукини сини, нехотячи, правду скажуть... — буркнув Юхим. — Тiльки дурних тепер уже мало у нас. Треба бути зовсiм без розуму й без пам'ятi, скотиною якоюсь, щоб оце наше життя мати за щастя.
— А вони нас за таких i мають! — пiдхопила Оксана.
— Тож тiльки худобi можна казати в лице, що вона має щастя, живучи в безпрогляднiй роботi й отаких злиднях та брудi... — I вона повела рукою по кiмнатi, затримавши ïï на лахмiттях дiтей. — Бо худоба не може плюнути ïм у морди ïхнi i крикнути: Брешеш, падлюко ти! Отак i ми, не можемо. От Панас сказав, i погнали проклятi душi на п'ятнадцять рокiв у ще каторжнiшу роботу, на ще страшнiше скотяче життя. В Радянськiм Союзi ти щастя знайшла! От так щастя! А ми ще повиннi спiвати й кричати Слава Сталiну! То не скотиняки ми, га?
Юхим понуро посмiхнувся:
— Але ж вони нас запевняють, що в iнших краïнах по Европах, чи навiть в Америцi, трудящi живуть пiд страшним тягарем капiталiстiв, що там i злиднi, i голод, i неволя...
— Таке мовляв там страхiття, — вставила Оксана, — що нашi злиднi є чисте щастя.
— Так це ж знову тiльки мовчазнiй скотинi можна таке казати, — продовжував Юхим. — А ми ж тепер, пiсля цiєï вiйни, добре знаємо, яка це брехня. Мiльйони нас були загнанi ними ж таки у тi Европи, i ми на своï очi бачили, якi там злиднi. Коли б у наших робiтникiв чи селян було таке життя, яке я бачив у робiтникiв та мужикiв у Нiмеччинi чи Францiï, так, справдi, сказав би слава Сталiну. Хай вони нам кричать своïми гучномовцями, що совєтський народ он як любить Сталiна, хай нам затикають рота своïми каторгами, а ми все ж таки говоримо. I ми таки слухаємо й iнше радiо з Америки чи з Англiï. Та й мiж собою ми все ж таки говоримо, бо ми не скотяки. При шпигунах та сексотах ïхнiх ми кричимо ïм славу, а промiж себе, мiж своïми, маємо iншi слова, от як з вами.
— О, маємо iншi, маємо! — грiзно пiдтвердила Оксана.
— I нехай тепер здiйметься нова вiйна, ми ïм покажемо, що ми знаємо, Вони гадають, що вони наших дiтей так замурували й так ïх напихають своєю пропагандою, що тi нiчого iншого не знатимуть, що й критики у них не може бути. Брешуть. Нашi дiти теж не скотяки, вони теж умiють бачити та думати. А вони бачать, що в одних людей розкошi, а в iнших злиднi, що однi живуть у палацах, а iншi в халупах, що однi мають шампанське, а в iнших i на хлiб нема. Так вони, нашi дiти, можуть i повiрити, що в Радянському Союзi є справедливiсть та рiвнiсть? Та навiть тварина, коли ïй погано, то й та брикається. А нашi дiти будуть спiвати славу Сталiну? Дурнi вони, коли думають так. Ось нехай прийде нова вiйна, ми ïм покажемо, що ми знаємо та хочемо. У ту вiйну тiльки дурний Гiтлер урятував ïх, а то б тепер вiд них нi слiду не зосталось би на свiтi.
— А чим вiн ïх урятував? — спитав гiсть.
— А тим, що здiйняв у народi проти себе ще бiльшу ненависть, нiж була до Сталiна. Ви там, у своïй каторзi, не могли бачити, що вiн тут виробляв з нами, як вiн нас ще за дурнiшу скотину мав, яке рабство на нас наклав. Комунiсти хоч стараються прикривати його хорошими словами, а нацисти так без усякого прикриття катували нас.
Та от нехай прийдуть тепер американцi! Коли не будуть такими самими дурнями, як нiмцi, коли дадуть нам нашу самостiйну Украïну, тодi большевики побачать, як ми ïх, отих американцiв будемо ненавидiти.
— А як вони нам i помiщикiв, i капiталiстiв, i всяких панiв привезуть iз собою, — тихо спитав гiсть. — То як ïх будемо приймати?
— Нiколи в свiтi! — аж ударив по столу Юхим. — Оце ж i була друга дурiсть нiмцiв. Вони хотiли замiнити нам большевицьких панiв своïми панами. А ми на це ïм сказали: К чортовiй матерi! Нiяких бiльше панiв, нi чужих, нi своïх! А тепер ми американцям ще скажемо... i нiяких наймитiв не хочемо мати в себе, самi собi хочемо бути хазяïнами i робiтниками. Так же я кажу? Це ж вона є ота трудова... коле-кго-кратiя, чи як там ви кажете.
— Та так нiби.
— Ну, от. I коли американцi зможуть оце зрозумiти й схочуть таку волю нам принести, то нехай смiливо йдуть, нехай хоч завтра починають вiйну, ми ïм дамо свою народну армiю, повстанську. Вона в ячейках давно вже є i воює з советами, а тодi повстане цiла органiзована армiя. Та не тiльки в Украïнi, а й у Росiï та по iнших краях Радянського Союзу. Та чи американськi капiталiсти здатнi це зрозумiти? Оце питання. Як ви думаєте?
Гiсть зiдхнув i сказав:
— Хто його зна. Це у великiй мiрi залежало б ще й вiд того, чи вони повiрили б, що бiльшiсть людей в Радянському Союзi мають отаку ненависть до Сталiна та большевизму, як оце ви кажете.
— А що, американськi капiталiсти такi дурнi, що не можуть зрозумiти такоï простоï задачi, яку й Гаврик може рiшити? — запитав Юхим. — Та яке ж iнше почуття може бути в наших радянських людей до большевизму? Нехай змiркують. Я заробляю 400 карбованцiв на мiсяць. Так? А кiло житнього хлiба коштує карбованець двадцять копiйок. На нашу сiм'ю треба чотири-п'ять кiлограмiв на день, скажемо: 6 карбованцiв, а на мiсяць, значить, 180 карбованцiв. Так? На сам хлiб. Скiльки ж, питається в задачi, зостається на все iнше? 220 карбованцiв, а дрова самi на мiсяць зимою 500 кiлограмiв коштують 230 карбованцiв. Отже ще й не вистачає на дрова. А чим же жити? М'яса ми в очi нiколи не бачимо, молоко для дiтей раз на тиждень на чотирьох один лiтер купуємо. А на трамвай, а на городину, а на тютюн, а на... Про одежу вже й не думати. Дiти голi та босi бiгають навiть зимою. Живемо напiвголоднi, сонця нiколи не бачимо, бабраємось у брудi, дихаємо смiтником та нужником, з хвороб не вилазимо. Та отак не день, не мiсяць, не рiк, а роки, а без кiнця до самоï смерти нашоï. I дiти нашi так само будуть жити. Оце наше щастя. А там трошки вище за нас, розкошують нашi пани, женуть автами по вулицях, заливаються шампанським по своïх ресторанах, живуть у палацах i особливих помешканнях. Так скажiть, на милiсть, чи треба багато розуму, щоб зрозумiти, яким чуттям такi, як ми радянськi люди можуть горiти до Сталiна та його партiï? А нас же таких, як наша сiм'я, є вiдсоткiв шiстдесят. Значить, мiльйонiв сто двадцять. Трошки менших, нiж ми злидарiв є вiдсоткiв тридцять. А вiдсоткiв десять отi розкошуни-сталiнцi. А до цього додайте мiльйони тих, що по концтаборах, як от ви, чи наш Панас, пропадають. Та рiдко ж знайдете в нас по Союзу сiм'ю, в якiй би не було свого Панаса, ближчого чи дальшого. А голод 1933 року? Мiльйонiв вiсiм у нас в Украïнi померло вiд нього. Матерi дiтей своïх ïли. Трупи по вулицях валялись. Селяни з сiл бiгли в мiста й просили милостинi шматочком хлiба, того самого хлiба, який вони самi робили та який сталiнцi в них забрали. Хто ж його створив, хто органiзував той голод?
Юхим витяг жовту, худу руку й крикнув:
— Сталiн! Сталiн свiдомо, органiзовано створив нам голод, щоб загнати селян у своï колхози, у свою каторгу тут у нас, в Украïнi. Та й спiває тепер нам гiмн: Живи, Украïно, прекрасна i сильна бо в Радянському Союзi ти щастя знайшла. Так от, нехай американцi змiркують, може в населення Украïни не бути отоï ненависти до Сталiна та його ладу? Га? Може, скажiть?
I бачачи, що гiсть мовчав, Юхим обурено тикнув у нього пальцем, неначе той був американцем.
— Ага, мовчите? Але вiйна не мовчатиме, вона скаже своє слово. I вони почують його, нашi пани! Свiт жахнеться вiд нашоï любови до сталiнцiв!
Замучимо, замучимо, замучимо... — раптом блискавкою промиготiло в мозку Степана Петровича. Вiн злегка труснув головою, неначе викидаючи щось iз неï, i спитав:
— А що ж нам до вiйни робити? Терпiти отак i далi? А як вiйни i зовсiм не буде, як Сталiн та Труман якось помиряться, то нам так i помирать у каторгах? Адже народ сам, мабуть, не зможе скинути большевикiв? Правда? Коли б хоч яка-небудь органiзацiя була, щоб було кому керувати народом, як збунтувався б. Ми там, на каторгах не знаємо, що тут у вас, чи є хоч яка-небудь таємна органiзацiя?
I вiн з напруженою хоч i непомiтною увагою зиркнув на Юхима й Оксану. Юхим у понурiй задумi покрутив головою.
— Нi, щось не чути нiчого за якусь органiзацiю. Злоба, ненависть люта є, а органiзацiя... Так як ти його органiзуєшся, коли вони таку свою органiзацiю завели, що дiти на батькiв доносять i на каторгу засилають. Нi партiйнi, нi безпартiйнi, нiякоï органiзацiï завести не можуть; як тiльки двоє-троє закладуть якийсь зародок, так четвертий пiдiсланий провокатор зараз же видає ïх i всiх арештовують. Зокрема всi готовi на всяку органiзацiю. Дайте нам волю, завтра буде мiльйонна партiя.
— А ви самi тепер якi: партiйнi чи безпартiйнi?
— Та ми — партiйнi... — неохоче муркнув Юхим.
— Ох, партiйнi, партiйнi! — гiрко похитала головою Оксана.
Гiсть здивувався:
— Партiйнi? А яким же способом вас прийняли до партiï? Ви ж родичi ворога народу, полiтичного в'язня?
Обоє Вiденки немовби трохи пригнiчено помовчали й ще бiльше похмарнiли.
— Е, яким способом! — раптом схопився за пляшку Юхим i почав наливати вина. — Колись ми згадаємо ïм i деякi способи, якими вони втягають людей до ïхньоï партiï. Згадаємо i це!
I, взявши в руку свою склянку, вiн половину ïï випив i поставив на стiл. Потiм раптом перехилився до гостя i шепотом сказав:
— Народ не зможе без кiнця терпiти. Колись мусить терпець увiрватися. Коли нi вiйною, нi органiзацiєю, то чимсь iншим, а мусить вiн себе рятувати.
I знову взяв склянку в руку. Але, не пiднiсши ïï до уст, знову поставив на стiл i прихилив голову до Iваненка. Прихилив, якусь мить так тримав i нарештi ще тихiше прошепотiв:
— Убити Сталiна i все його Полiтбюро. Оце єдиний, коли так, рятунок.
Вiн не був п'яний, нi, але змiшана з вином горiлка робила своє, це виразно було видно. Жовтi загорiлi очi його хижо вп'ялися в лице гостя i з припухлого рота його ще раз зашипiло:
— Убити Сталiна! Нема iншоï ради. Єдиний рятунок наш.
— Хто ж це зробить? — теж прошепотiв гiсть.
— Хто-небудь! Я знаю? Народ, кажу, не зможе бiльше терпiти. Та, може, якийсь таки з його мiнiстрiв... Не стане терпцю та й... Бо всi ж тремтять, навiть тi, що там нагорi коло нього. Або якийсь партiєць, або просто з народу. Я знаю? Знайдеться. Так, кажу, не може без кiнця бути. Не може! Мусить настати якийсь кiнець. Та давайте менi бомбу, i я перший пiду на свою i на його смерть. Як так помалу в нужнику весь свiй вiк помирати, краще зразу героєм померти за всiх. Отак я думаю!
I, схопивши склянку, Юхим одним духом випив решту вина. Оксана витерла рукою очi й теж узяла склянку.
Ну, тепер Iваненковi не було чого далi лишатися. Вiн ще трохи посидiв, потiм умить схаменувся й почав прощатись.
&mdash...

Страницы

• #
• 1
• 2