МIЖ ДВОХ СИЛ

страница №3

...ить свободу?
СЕЛЯНИН У КОЖУСI. Та щоб уже швидче минулися отi мобiлiзацiï та всякi безубразiя. Та ще наказували просить вас, щоб дозволили нам настановить за справника капитана Твердожила. Правда, звиняйте вже, вiн без ноги. Та то вже нiчого, а таки буде якесь начальство. Бо вже, не вам кажучи, така пiшла скрiзь стiпендiя, що хоч сядь та плач, хоч стоячи реви.
СОФIЯ. Чекайте. У вашому селi є большевики?
СЕЛЯНИН У КОЖУСI. Та ми всi болшовики. Тих украïнцiв аж нi однiсенького нема.
СОФIЯ. I ви всi постановили настановить капитана Твердожила за справника?
СЕЛЯНИН У КОЖУСI. Ну, нема ж спасения од тоï свободи! Там зарiзали, там спалили, там обiбрали.
СОФIЯ. Ну, i ви хочете, щоб той справник i бив вас, i знущався, як перше було?
СЕЛЯНИН У КОЖУСI. Е-е, зачим бить! Ми так не хочемо.
СОФIЯ. Ну, а земля ж як? Прийде справник, то прийде й помiщий. Вони один без одного не можуть нiяк. Ви ж як на цей щот?
СЕЛЯНИН У КОЖУСI. Нє-е, помiщик уже нехай краще не приходить, а то не всидить. Та нам, бачите, як би вам сказать, щоб хтось за старшого був. А то всi старшi, а порядку нема. Та ще оцi красно... красногвардiйонцi, чи як ïх там? Чи не можна ïх повиганять к чортовiй матерi, у ïхню Расєю. То ж чисто грабують народ. Забiрають хлiб, сало, хапають птицю всяку. То, кажуть, у Расєю. Ну, та й ïдь собi у свою Расею, та й хапай там. Чи вже скоро прийдуть тi гайдамаки, скажiть, пожалуста? Говорять люди, що тi вже повиганяють цих гвардiйонцiв. Кажуть, тi гайдамаки нiбито з наших таки людей, не кацапня...
СОФIЯ. (Мовчить якийсь мент.) Гм! Добре, товаришi, все буде, що ви хочете. Я записала отут, ми обсудимо. А тепер... (Пiдводиться.) Ви пiдете з цим товаришем, i з вами ще поговорять.
СЕЛЯНИН У КОЖУСI. Так буде все? А бомагу нам якусь дасте?
СОФIЯ. Нi, бумаги не треба. Все буде й так...
СЕЛЯНЕ. (Помалу встають, чухаються, мнуться, перешiптуються, — не певнi.)
СОФIЯ. Тихоне, будь ласка, треба з товаришами побалакать докладнiше про все. Ти розумiєш? Поклич товариша Савченка, нехай вiн поговорить. Добре?
ТИХОН. Добре. Ходiмте, товаришi.
СЕЛЯНИН У КОЖУСI. (Уклоняється Софiï, за ним другi.) Прощавайте. Так нам уже там дадуть бомагу?
СОФIЯ. Там, там. Бувайте здоровi. (Коли селяне виходять, сiдає безпомiчно, пускає руки по столi й стомлено сидить.)
Входить СЄМЯННIКОВ. (Оживлений, веселий. До Софiï.) — Здравствуйте, хохландия милая. Вы до сих пор за работой? Молодчина вы, ей-Богу. Да что вы такая будто кисленькая? А?
СОФIЯ. (Маха рукою.) Раджу не допитуватись.
СЄМЯННIКОВ. Что?
СОФIЯ. Раджу не допитуватись.
СЄМЯННIКОВ. Тьфу, черт. Да говорите вы, товарищ, по-человечески, ей-Богу. Вот наказание Господне.
СОФIЯ. Вчiться розумiть. Я вам заявила ще з самого початку, що нi одного слова по-руськи ви од мене не почуете. Ви живете на Украïнi й повиннi знать ïï мову.
СЄМЯННIКОВ. Да на какого дьявола она мне нужна, ежели меня везде и я всех отлично понимаем и по-русски? Зачем этот национализм, разъединение, не понимаю? Когда вы отделаетесь от этого буржуазного национального фетишизма? Такая вы славная, енергичная, умная, такая социалистка хорошая и... все портите этим своим украинофильством. Ну, да будем надеяться, это, наконец, выветрится. А дела наши подвигаются, товарищ.
СОФIЯ. Да?
СЄМЯННIКОВ. Буржуи снесли сегодня миллиончик. Затем получена мануфактура. Я думаю предложить комитету пустить весь миллион на органiзацiю работ для безработных. Необходимо реквизовать все особняки под больницы и школы. Ех, ежели бы поскорее нам всю разруху уладить, да за творческую работу приняться. А, товарищ? Да почистить как следует публику нашу. Жулья ведь набилось к нам. Лезут подлецы как мухи на мед и компрометируют, мерзавцы. И мало, мало интеллигентных, культурных сил. А дело громадное, великое дело, товарищ. Дух захватывает...
Швидко входить СОРОКIН. (До Сємяннiкова.) — Наконец вас поймал. Здравствуйте. (Софiï.). Здравствуйте, товарищ.
СЄМЯННIКОВ. В чем дело? Что случилось?
СОРОКIН. Ничего особеннаго. Вы мне нужны.
Входить Тихон.
СЄМЯННIКОВ. Сейчас, я хотел вот с товарищем.
СОРОКIН. (Рiшуче одводить убiк, тихо.) Наши разбиты. Украинцы и немцы в десяти верстах от города. Могут сейчас быть здесь. Только что приехал Васильев. Он еле спасся.
СЄМЯННIКОВ. (Свистить.) Да ведь он хвастал, что...
СОРОКIН. Эх, говорил я... Ну, да что там! Надо немедленно созвать комитет. Да не всех, украинцев к черту. Из-за них все и вышло. В последний момент, подлецы, затеяли ссору с нашими по поводу каких-то своих национальных требований, и это погубило всех. Пока мы ссорились, гайдамаки обошли со всех сторон и ударили. Ну, погодите вы, хохлы, я вам покажу. И эти тоже могут что-нибудь подобное устроить.
СЄМЯННIКОВ. Да, в таком случае ну их к черту. Что ж тепер делать? Разбиты окончательно?
COPOKIH. Вдребезги. Ну, идем, идем, надо созвать ведь еще. (Хоче вийти, мимохiдь сухо хитає головою Софiï й каже.) До свиданья.
СОФIЯ. Сталось що-небудь?
СОРОКIН. Как?
СОФIЯ. Що-небудь сталось?
СОРОКIН. Если вы, товарищ, хотите, чтобы вам отвечали, то имейте в виду, что не все понимают ваше наречие.
СОФIЯ. (Рiзко.) Случилось что-нибудь?
СОРОКIН. (Так само.) Нет, ничего не случилось. (Хоче йти.)
СОФIЯ. Подождите минутку. Я хотела вас видеть. Один вопрос. Вы приказали закрыть железнодорожную украинскую школу и сжечь все украинские учебники?
СОРОКIН. Да, я.
СОФIЯ. С какой целью?
СОРОКIН. С той целью, чтобы их не было. Подобный приказ я отдал везде.
СОФIЯ. А себе вы отдаете отчет, что вы делаете?
СОРОКIН. Не беспокойтесь, пожалуйста, я привык это делать всегда. Сожалею только, что мы раньше занимались этим преступным попустительством вашему национализму.
СОФIЯ. Школы и учебники вы называете национализмом?
СОРОКIН. Я называю национализмом все, что разъединяет один народ. Никакой вашей Украины не было, нет и не будет. Все это буржуазно-интеллигентная сантиментальная чепуха, с которой я буду бороться беспощадно. Слышите, товарищ? Бес-по-щадно. Это нам слишком дорого стоит.
СОФIЯ. Это называется самоопределенiем вплоть до отделенiя?
СОРОКIН. Да, вот это самое. До свиданья.
СОФIЯ. По крайней мере, откровенно.
СОРОКIН. (Озирнувшись.) Да, товарищ, откровенно. Семянников, идемте. (Виходить, за ним Семяннiков, який схвильовано й трiвожно ходить по хатi.)
СОФIЯ. О, принаймнi це вже одверто. Принаймнi одверто. (До Тихона.) Тепер ти чув?
ТИХОН. У ïх щось трапилось.
СОФIЯ. У ïх?... А ми хто? Ха! Не было, нет и не будет! О, як вони всi чудесно засвоïли цю формулу. Од чорносотенця до соцiалiста, всi однодушно стоять за неï. Добре, коли так. Чудесно. От коли вони показали свiй iнтернацiоналiзм... Я при йому бiльше не буду робить! Скажи там.
ТИХОН. Завтра?
СОФIЯ. Не знаю. Ну, скажи, хай завтра приходять. Хтось прийме.
ТИХОН. (Виходить.)
Назустрiч йому Г р i н б е р г.
СОФIЯ. Ви, товаришу, в якiйсь справi? Вибачайте, я зараз не можу.
ГРIНБЕРГ. (Пiдходить близько, тихо, значно.) Моя справа та сама. Востаннє питаю вас: ви сповните ваш договор?
СОФIЯ. (Рiзко.) Товаришу! Я вам раз сказала, що ви мене примусите пiднять цю справу перед всiма товаришами, я це зроблю.
ГРIНБЕРГ. Це буде ще одна нечеснiсть.
СОФIЯ. А ви гадаєте, що наш договор був чесний?
ГРIНБЕРГ. Який би вiн не був, я рискував через його своïм життям, репутацiєю, i я його сповнив.
СОФIЯ. Ви його не сповнили: брата розстрiляно.
ГРIНБЕРГ. Я вам уже поясняв, через що. I ви знаєте, що через це мене самого трохи не вбили, коли я хотiв оборонить його. Але батька вашого я все ж таки одстояв. Я пам'ятав, що я обiщав вам. I вмер би, а од свого обiщання не одступив би. А ви?
СОФIЯ. Чого ви хочете од мене? Чого ще ви тут...
ГРIНБЕРГ. Щоб ви сповнили своє обiщання.
СОФIЯ. Бути вашою рабою i виконувать всi вашi вимоги, якi будуть на користь справi? Я готова. Я вам це весь час кажу.
ГРIНБЕРГ. Нi, виконувать навiть те, що не має вiдношення до справи i, може. навiть неприємне для вас. Ви забули знов?
СОФIЯ. Нi, не забула, але цього я не робитиму.
ГРIНБЕРГ. Це не чесно.
СОФIЯ. Може буть.
ГРIНБЕРГ. Я рискував своïм життям.
СОФIЯ. Признаю i дякую.
ГРIНБЕРГ. Я рахував так: або смерть, або сповню обiщання.
СОФIЯ. Може буть.
ГРIНБЕРГ. I думаю, що ця умова i для вас обов'язкова.
СОФIЯ. Але я цього не думаю.
ГРIНБЕРГ. Мне достаточно, если я так думаю.
СОФIЯ. Не бороню вам задовольнятись цим.
ГРIНБЕРГ. Но вы, надеюсь, не сомневаетесь, что я одно из этих условiй заставлю вас принять?
СОФIЯ. Не сумнiваюсь. Але тiльки — смерть.
ГРIНБЕРГ. Отлично. (Круто повертається й хоче вийти, але на пiвдорозi зупиняється, так само круто повертається i пiдходить.) Считаю своим долгом предупредить вас, что среди бумаг штаба бильного козацтва найдены документы, касающиеся вашего отца и братьев. В особенности отца. Он состоял отаманом отряда. Он принимал участие в расстреле большевиков еще до нашего выступления. Эти документы известны не только мне. На основании их ваш отец будет сегодня арестован опять и на этот раз расстрелян без суда. Такия лица объявлены вне закона.
СОФIЯ. (Мовчить.)
ГРIНБЕРГ. (Чекає якийсь мент, злегка вклоняється i повертається.)
СОФIЯ. (Тихо, глухо.) Почекайте... (Пауза.) Ви можете показать менi цi документи?
ГРIНБЕРГ. Ви менi не вiрите? Можу.
СОФIЯ. Чому ви ранiше менi про це не сказали?
ГРIНБЕРГ. Ïх знайдено сьогодня. Через це я знов спитав вас про договор. Я сподiвався, що матиму ще раз случай рискнути за вас своïм життям. Ви оказались недостойны цього.
СОФIЯ. Цi документи у вас?
ГРIНБЕРГ. Так, у мене.
СОФIЯ. Ви менi ïх можете оддать?
ГРIНБЕРГ. Тiльки пiсля того, як сповните договор.
СОФIЯ. Перед тим ви менi ïх покажете?
ГРIНБЕРГ. Покажу.
Пауза.
СОФIЯ. Добре, коли?
ГРIНБЕРГ. Не пiзнiше завтрашнього вечора. Сьогодня засiдання, я мушу бути.
СОФIЯ. Добре. Ще одне питання. Я знаю, чого ви хочете. Ви гадаєте, що пiсля того вас можна називати товаришем?
ГРIНБЕРГ. Я люблю вас. Це вся моя вiдповiдь. I ще раз повторяю: я на все пiду.
СОФIЯ. Добре. Пiсля такоï вiдповiдi я не маю бiльше нiчого сказать вам.
ГРIНБЕРГ. Завтра я скажу вам, де i в якiй годинi.
СОФIЯ. Добре.
ГРIНБЕРГ. (Злегка вклоняється i твердою ходою виходить.)
СОФIЯ. (З силою обхоплює руками лице, кладе лiктi на стiл i так хитає головою в один бiк i в другий.)
ТИХОН. (Входить.) Щось серйозне сталось. Зустрiв Макса. Схвильований страшенно. Кудись побiг. Але менi не хотiв сказать. Вони нам не вiрять.
СОФIЯ. (Мовчить, сидить у тiй самiй позi, але непорушна.)
ТИХОН. Так далi, Софiє, не можна. Я принаймнi не маю бiльше си. (Виймає листа.) На, ось почитай. Од батька. Вчора одержав. Не хотiь навiть тобi показувать, щоб не хвилювать. Але тепер треба, щоб ти прочи тала. Все одно.
СОФIЯ. (Трiвожно.) Нiчого з ним не сталось?
ТИХОН. (Гiрко посмiхаючись.) О, не турбуйся. Прочитай.
СОФIЯ. (Розгортає листа, трохи про себе читає.) Нi, не можу. Читай ти.
ТИХОН. (Читає.) Останнiй раз моє слово до вас, братоубийц!. (На якийсь мент спиняється.) Три тижнi минуло, як ви предали мене i сина мого Марка в руки ворогiв нашого народу. Але проти вашоï волi моє нiкчемне життя врятувала доля. Щоб мучився я i в муках кiнчив послiднi днi своï, обливаючись соромом за дiла дiтей своïх. Чом я вас малими не придушив, щоб не ганьбили мого сивого волосся? Доки ж ви будете розпинать нещасну нацiю вашу, мерзеннi вилупки? Доки будете знущаться з народу, який на своє лихо породив вас? Що ви робите? Схаменiться проклятi: ви ж руïну робите з нашоï любоï землi, ви грабуєте ïï, ви загачуєте ненажерливу пельку грабiжницi — кацапiï, нашого вiчногг ката, ви калiчите дiтей свого народу, одбiраючи у них мову, серце, душу ïхню. На що ж ви школи украïнськi закриваєте, за що учителiв розстрiлюєте? Розстрiлюйте братiв своïх, батькiв, але не чiпайте хоч тих, якi несуть народовi слово правди i науки.Схаменiться, бо лихо вам буде. Востаннє кричу вам з намученого серця: киньте, покайтеся, а не покаєтесь, то проклинаю вас своïм батькiвським, невмiручим прокляттям. Не дiти в менi, а вороги лютi. Своєю старою рукою застрелю зрадникiв, братоубу цiв i ворогiв свого народу.
Микита Слiпченко
А листа цього можете показать своïм товаришам, i знов меч схопить, i знову бить прикладами, i знову вести на розстрiл. Будь проклятi. (Софiя кладе руку з листом на стiл, схиля голову на рi, i беззвучно ридає.)
ТИХОН. (Iде до вiкна i мовчки дивиться на вулицю, потiм рiшу пiдходить до Софiï й нервово з мукою говорить.) Тепер ти бачиш, бiльше так не можна? Бачиш? Я весь вимучився. Ти теж. Ми чужi i тут i тут. Тут цураються, зневажають, уникають. Там кленуть, прок нають. Я бiльше не можу. Або одно, або друге.
СОФIЯ. (Пiдводячись.) Значить, справдi зробитись зрадником? Так чи що?
ТИХОН. (Мовчить.)
СОФIЯ. З якоï ж речi намабо-або? Через що ми повиннi зрiкати своєï нацiï, ми, окривдженi нацiональне, пригнiченi, зневаженi? Чому ïм? В о н и до нас прийшли, а не ми до ïх. Вони нас гнiтили, знeвaжaJ . нищили. I ми повиннi тепер зректися?Не было и не будет. О, вибачай, было и будет.
ТИХОН. (Починає вдивлятись у вiкно. Через те що вiкно виходить з подвiр'я i з його можна бачити вулицю тiлько скоса, вiн стає збоку i стiлець i пильно дивиться.)
СОФIЯ. Що там?
ТИХОН. Щось тут непевне дiється. Цiлий день якiсь пiдозрiлi люди лазять круг будинку. (Злiзаючи.) Сьогодня вранцi була тут мама. Я хотiв тобi казати. Говорила, щоб ми з тобою тiкали, бо батько й Пан постановили нас схопити й судити. Чи не того цi людцi й швендяють.
СОФIЯ. Чом же ти маму не привiв до мене?
ТИХОН. Я хотiв, але... (Зупиняється, й обоє починають слухати)
Чути на вулицi глухi, частi вистрiли, приглушенi крики.
СОФIЯ. Що це може буть?
ТИХОН. (Знов бiжить до вiкна, стає на стiлець i загляда на улицю.) Бiжать люди... Тiкають... Стрiляють...
Стрiлянину чути в домi, але не близько. В коридорi тривожнi крики, топiт нiг.
ТИХОН. (Бiжить до дверей i одчинає ïх. — Видно, як метушаться в панiцi люди, бiжать, штовхаються, кричать.) Украинцы, украинцы. Спасайтесь. Товарищи, сюда. Куда? Там гайдамаки...
ТИХОН. Где? Где? Товарищи! Где украинцы? (Зачиняє дверi.) Софiє! Тiкаймо! Швидче!
СОФIЯ. Куди? Куди ж тiкать? Вони вже тут.
ТИХОН. Куди всi тiкають. Швидче ж.
Вбiгають справа Сорокiн, Сємяннiков i ще душ п'ять-шiсть большевикiв. Деякi виймають з кишень револьвери й запихають ïх пiд шафи, другi хапають з столiв папери й засувають в кишенi, в панiцi кричать:
— Дверь, дверь запирайте. (Замикають дверi.)
— Через окна, через окна. Выходов нет. (Кидаються до вiкна i шарпають.)
— Товарищи. Защищаться. Баррикады.
— Какая там защита. В окна.
— Куда выходит окно?
— Ломайте. Открывайте окно.
ТИХОН. Это окно выходит во двор, во двор. Сюда можно, можно. Открывайте его сильнее.
СОРОКIН. (До Софiï.} Радуетесь? Да? Ваши идут? Дождались?
СОФIЯ. (Гнiвно випроставшись.) Негодяй...
СОРОКIН. (Так само.) Нет, сударыня, негодяйка вы. Предательница. Вы привели их сюда. Но погодите вы хохлы проклятые. Мы придем опять. И тогда мы вам уж покажем самостийнисть. О, мы еще придем. (Люто грозиться кулаком на стукiт у дверi.)
ГОЛОСИ. Готово. Полезайте скорее, да скорее же, черт.
СОРОКIН. (Кидається до вiкна й лiзе за другими.)
ТИХОН. (До Софiï.) Софiє, швидче. Лiзь, я поможу.
СОФIЯ. (Голосно, гнiвно.) Я не пiду з негодяями i ворогами свого народу. Можеш iти з ними.
ТИХОН. Але ж чуєш? (Чути, як гупають десь у дверi, якi розбивають.) Швидче, ради Бога. Софiє.
Чути з вулицi крики, стрiлянину. Большевики товпляться, всi разом лiзуть у вiкно, кричать:
— Товарищи, не все разом.
— По одному.
— Не спешите. Ну, да куда вы?
— Скореє же, черт возьми.
— Товарищи. Второй этаж. Осторожнее. Прыгайте осторожнее.
ТИХОН. (Хвилюється, умовляє Софiю. Тягне ïï за руку, вона незгодливо рiшуче, гнiвно крутить головою. Вiн сердиться, кида ïï, бiжить до вiкна, звiдти з одчаем кричить.)
Софiє, чуєш? Ах ти, Боже мiй. Софiє!
СОФIЯ. (Крутить головою.)
ТИХОН. (Люто плюється, вилазить на вiкно i зникає.)
СОФIЯ. (Сильно стискує руки, кидається до вiкна, зупиняється, озирається, немов шукаючи, де сховатись, знов бiжить до вiкна, знов зупиняється.)
Гомiн i крики в коридорi побiльшуються, але вистрiлiв уже не чути. Дверi справа торгають, потiм починають ламати. В момент, коли вони розчиняються, Софiя хапливо зачиняв вiкно.
Вриваються з рушницями i револьверами в руках украïнцi. Попереду Слiпченко, Панас, Арсен.
СОФIЯ. (Притуляється бiля вiкна до стiни, виправляється i непорушно стоïть, дивлячись на украïнцiв.)
СЛIПЧЕНКО. Ага-а, ось де вона. А той де? Де другий зрадник, кацапський запроданець? Га? Де вiн, проклятий? Хлопцi. Обшукать всi кiмнати. Нiкого не випускать.
ВIЛЬНI КОЗАКИ. (Деякi кидаються в другi дверi, деякi шукають по шафах, пiд столами.)
Разом:
— Смерть кацапнi.
— А-а, порозбiгались, як рудi мишi.
— Бий ïх, кацапiв проклятих.
СЛIПЧЕНКО. Хлопцi. Стiйте. Бачите цю... фiгуру? (Показує на Софiю.) Дивiться пильно, дивiться всi. Це дочка моя, зрадниця, большевичка. Що? Га? Хороша дочка моя. Що зробить з нею? Кажiть. Кажiть ви, вiрнi сини своєï нацiï. Судiть ïï, прокляту. Бачите, як стоïть? Бачите? Ну, кажiть, що ïй зробить?
Здивування. Мовчання. Нiяковi погляди, непорозумiле переглядання, спiвчуття.
СЛIПЧЕНКО. Ну, кажiть же. Убить ïï тут же своєю батькiвською рукою.
ПАНАС. (Твердо.) Батьку! Ми постановили судить ïï в своïй сем'ï.
СЛIПЧЕНКО. Який ще тут суд? Хiба не видно? Нема часу на суд. Один ïй суд.
ПАНАС. Я вимагаю, Микито Iвановичу, суду. I не хвилюйтесь так.
СЛIПЧЕНКО. Я не хвилююсь. Я не хвилююсь. Нi. Але добре, добре, панове товариство. Я вас прошу вийти й повартувати на дверях. Ми будемо судити зрадницю Украïни. Не бiйтесь, це не довго буде. Тим часом обшукайте всi закутки цього кацапського кодла.
ВIЛЬНI КОЗАКИ. (Неголосно.) Ходiмте, товаришi. Ходiмте. (Виходять.)
СЛIПЧЕНКО. Хведоре. Поставте на дверях цеï кiмнати вартових i нiкого сюда не пускайте.
ХВЕДIР. Слухаю, пане отамане. (Виходить за всiма.)
СЛIПЧЕНКО. (До Софiï.) Вийди звiдти. Стань посеред хати.
СОФIЯ. (Стоïть в тiй же позi, не рухнувшись.)
СЛIПЧЕНКО. Я кому кажу? Ти.
ПАНАС. Це не важно, де стоятиме Софiя. Рiч не в тому.
СЛIПЧЕНКО. (До Панаса.) Хто тут батько цiєï жiнки? Ви?
ПАНАС. Не я, але...
СЛIПЧЕНКО. То не мiшайтесь. Моя кров i моя воля судить ïï так, як я хочу. (До Софiï.) На середину, паршивко!
СОФIЯ. (Тихо, ледве чутно.) Ви можете мене убить i тут.
СЛIПЧЕНКО. I уб'ю! I уб'ю!
ПАНАС. Микито Iвановичу. Згадайте нашу постанову. Так не можна.
Дверi справа починають шарпатись, нiби хтось хоче одчинить, а другий не пускає.
СЛIПЧЕНКО. (Озирнувшись.) Що там таке? Арсене, подивись.
Я ж казав, щоб...
АРСЕН. (Кидається до дверей, але вони в цей мент розчиняються, i входить Хведiр. Вiн починає говорить:Пане отамане! Там якась жiнка хоче, щоб... Але тут, нiби вирвавшись з рук вартових, вбiгає в кiмнату Гликерiя Хведоровна i кидається до Софiï.) Я ж казав, щоб... А, чортяка.
СЛIПЧЕНКО. (Люто Хведору.) Не пускать бiльше нiкого. (Маха рукою, щоб вийшов. Хведiр виходить. До Гликерiï Хведоровни грiзно.) Що тобi тут треба?
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Стає поперед Софiï, захищає ïï своïм тiлом, розставляє руки. Вигляд має рiшучий, лютий, вся труситься.) Не дам. Не дам. Не дам.
СЛIПЧЕНКО. Стара! Одiйди. Одiйди, тобi кажу.
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Не одiйду. Убивай мене. Убивай.
ПАНАС. Мамо, нiхто Софiï убивать не хоче. Ми хочемо тiльки врятувать ïï. Щоб другi не убили.
СЛIПЧЕНКО. Одiйди, кажу, сядь i сиди каменем. Бо так при тобi i вб'ю ïï. (Нацiляється револьвером.) Одiйди, а то смерть вам тут обом.
ПАНАС. (Пiдходить до Гликерiï Хвед. й одводить ïï вбiк.) Сядьте, мамо. Ви самi побачите. Не треба тiльки так хвилюватись.
СЛIПЧЕНКО. (До Софïi.) Слухай, ти. Та слухай украïнським вухом, а не кацапським. Твоïх приятелiв, кацапських краснограбiжникiв, розбито вщент. В город вступають украïнськi козаки i друзi Украïни — нiмецькi вояки, кацапню виметем. А зрадникiв буде покарано. Чуєш: буде люто покарано.
СОФIЯ. (Стоïть все так само.)
СЛIПЧЕНКО. Ти зрадниця. Ти продала свою нацiю. Ти вбила свого брата. Ти руйнувала з кацапньою наш край. Ти разом з нашими вiковими нацiональними ворогами запроваджувала свою нацiю знов у неволю. Чуєш ти це все? Ти злочинниця. Що ти за це заслужила? Кажи сама. Ну, кажи сама: що?
СОФIЯ. (Тихо.) Я не зраджувала свою нацiю.
СЛIПЧЕНКО. Ти не зраджувала? А хто ж зраджував: я, Панас чи той брат твiй, якого ти вбила? Га? Але слухай: ти колись любила свiй край. Ради сеï любовi тобi може буть милость. Але... слухай пильно, слухай всiм серцем. Але ти тут, зараз же напишеш, що зрiкаєшся своïх бувших приятелiв-большевикiв, що проклинаєш цих ворогiв нашого народу i каєшся за те, що вони тебе спокусили. Чуєш? Тодi ми всi будемо молить, щоб тебе помилували. Я оддам ще раз своє сиве волосся на глум, на сором, на ганьбу i буду прохати за зрадницю-дочку. Чуєш? Я це обiцяв твоєму братовi i Панасовi i слово своє здержу. Сiдай, пиши. Де твiй папiр? Бери.
СОФIЯ. (Стоïть непорушна.)
СЛIПЧЕНКО. (Здивовано.) Що ж ти? Не хочеш?..
СОФIЯ. (З усиллям, ледве чутно.) Я не можу бути зрадницею.
СЛIПЧЕНКО. Ти не можеш бути зрадницею кацапнi? Значить, ти таки з ними? А Украïнi ти можеш?.. Так що ж з нею балакать пiсля цього?.. Чули?..
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Встає, iде до Софiï.) Дитино. Напиши. Напиши, моя бiдна. Благаю тебе, ради твоєï матерi. Я ж... Я ж... Боже мiй, Боже мiй. Що ж це робиться. Брат на брата. Батько на дiтей. Софiєчко, доню моя. Напиши ж, що вiн говорить. Хiба ж тобi тi страшнi люди рiднiшi за батька, за братiкiв твоïх, за матiр твою?
СОФIЯ. (Заплющує очi, одкида голову до стiни й, як розп'ята, стоïть так.)
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Напишеш, дитино? Напишеш?
СОФIЯ. (Не мiняючи пози, помалу незгодливо крутить головою.)
СЛIПЧЕНКО. Ну, от. От чуєш, бачиш сама. Що? Розбишаки, грабiжники, нацiональнi вороги нашi дорогшi ïй за все. Ну, що ж вам бiльше. Розумiється, у неï там полюбовнички. Як же вона може одректися ïх? У-ух, ти шлюха кацапська.
СОФIЯ. (Хоче щось сказать на першi слова, але при останнiх зацiплює зуби й одкида знов голову назад.)
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Софiє. Дитино. Не вбивай же мене.
СЛIПЧЕНКО. Годi. Що з нею балакать. Арсене. Веди ïï. Нехай судять тепер ïï властi.
ПАНАС. Пiдождiть, Микито Iвановичу. Я думаю, що Софiя Микитовна подумає i... змiнить свою думку. Даймо подумать ïй. Я пропоную лишить ïï саму хвилин на десять, п'ятнадцять. Софiя Микитовна подумає i зрозумiє, що ми не бажаємо ïй зла, а що це є єдиний спосiб урятувать ïй життя. Коли б ми не встигли захопить ïï тут вперед, то другi украïнцi уже розстрiляли б ïï. Значить... значить, треба Софiï Микитовнi над цим подумать i щось вибрать. Тим паче повинно буть легче написать t таку заяву, що вона ж сама бачила, якi большевики друзi нашому народовi. А помилятись кожний може. I нiякого сорому нема признати свою помилку. Давайте вийдемо й лишимо ïï саму.
СЛIПЧЕНКО. (До Софiï.) Хочеш подумать ще?
СОФIЯ. (Мовчить.)
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Вона подумає, вона подумає. Ходiмте. Подумай, моя дитино. Подумай i пиши. Ходiм, старий, ходiм, нехай вона собi... (Бере за руку Слiпченка, i всi тихо виходять, поглядаючи на Софiю, що стоïть непорушна.)
Пiд час останньоï сцени за вiкном глухо чулася стрiлянина i зчинилася пожежа, яка дедалi поширювалась. Так само пiд час останнiх слiв у вiкнi з'явилась голова Тихона i швидко сховалась. Коли всi виходять, голова знов з'являється i пильно з усiх бокiв вдивляється в кiмнату.
СОФIЯ. (Якийсь час стоïть так само, потiм розплющує очi, дивиться поперед себе хмарним, задумливим поглядом i помалу стомлено йде до столу.)
ТИХОН. (Побачивши ïï, шкрябає пальцем по шклу, стукає.)
СОФIЯ. (Швидко озирається, бачить Тихона, стурбовано дивиться на дверi й злякано маха йому рукою, щоб злiз. Але Тихон уперто стукає й манить до себе. Тодi Софiя швидко пiдходить до вiкна, одчиняє й шепотом говорить.) — Ради Бога, тiкай швидче. Що тобi треба тут?
ТИХОН. Софiє. Лiзь. Швидче. Тут Грiнберг жде з кiньми, з гайдамацьким пропуском. Швидче.
СОФIЯ. Грiнберг?
ТИХОН. Ах, та швидче щас. Що ти, здурiла, чи що? Тут драбина. Лiзь. Ну?
СОФIЯ. (Раптом.) У тебе є револьвер? Є?
ТИХОН. Є все. Є. Швидче.
СОФIЯ. Дай менi. Дай. Давай, давай. Швидче, ради Бога.
ТИХОН. (Виймаючи револьвера.) Та навiщо тобi, коли ми...
СОФIЯ. Ах, та давай! (Хапає револьвера, ховає собi на груди.) Дякую, голубчику. Дякую. Тепер тiкай. Тiкай, зараз ввiйдуть, почують.
ТИХОН. А ти ж?
СОФIЯ. Я инакше втiчу. Инакше. Тiкай, тiкай! Тiкай, iдуть!
Одчиняються дверi, з'являється Слiпченко, Тихон одразу одсовується вбiк i ховається.
СОФIЯ. (Озирається на батька, потiм зразу приставляє револьвера до виска, стрiляє впадає. 8 сусiдньоï кiмнати вбiгають Гликерiя Хвед; Панас, Арсен, вiльнi козаки з зброєю, наготовленою до стрiляння.)
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Побачивши Софiю, з криком кидається до неï, пада на труп, бачить рану на виску i ридає.)
СЛIПЧЕНКО. (Тихо, розтеряно.) Оттак, значить...
ПАНАС. (Безсило спирається об стiл.)
За вiкном криваво, ясно пала пожежа, i все ближче чути спiв козакiвЯк злетiлись орли чайку рятувати та радiснi крики народуУра! Слава! Слава!
Кiнець

Страницы

• #
• 1
• 2
• 3