КРАСА I СИЛА

страница №2

...ка далеко вiд водопою, за очеретом, справдi було краще: травичка, очерет, ставочок, тiнь i... нi душi навкруги. Незабаром пiдоспiв i Гришка: налили, закусили, i бесiда ще теплiше, ще щирiше полилась мiж недавнiми приятелями. Налили знов, закусили, поговорили; налили по третiй, четвертiй, п'ятiй...
- Ви вже той... звинiть, я трошки ляжу... Натомився, юдячи, та щось до сну клонить,- примощуючись, проювив пiсля шостоï Тарас i вже п'яненько усмiхнувся.
- Нiчого, нiчого-. Звiсно, наморишся... От хоч би, iпримiром... От сюди лягайте головою, тут наче горбик... А я вже вам договорю-таки за свого дядька. Ну, то й пiшов вiн до тоï, виходить, баринi, його родички. Входить до неï у комнату, а там уже сидить той, що перепиняв дядька... От преобразiть собi, Тарасе Семеновичу, таку штуку: тут, значить...
Тарас Семенович трохи розплющив очi, мугикнув щось, заплющив знов, ще раз тихо мугикнув i, схиливши голову на лiкоть, спокiйно i тихо заснув.
- Спить уже,- прошепотiв Гришка, що весь час слiдкував за ним. Андрiй, розповiдаючи все-таки якусь нiсенiтницю, вирвав очеретину, облущив ïï й дуже хльоснув Тараса по пальцях. Той не ворухнувся.
- Ну, йди стань там i дивись,- повернувся Андрiй до Гришки,- як буде хто йти, кашлянеш.
Гришка, весело усмiхнувшись i поглядаючи назад, пiшов i став на поворотцi.
- Що за чорт! Нема! — хапаючись i поглядаючи на Гришку, шепотiв Андрiй.- I за пазухою нема... Невже брехав?.. Уб'ю гада! Ну, повертайсь... Щось у сiй кишенi... зав'язано...
Розiрвавши очкур, Андрiй налапав щось тверде, схопив iз трави ножика i одрiзав усю кишеню. З розгорнутоï кишенi глянули старi бумажки, п'ятирублiвки, десятки i простi срiбнi карбованцi.
- А що, багато? — пiдбiг Гришка.
- Єсть. Ти ж позакидай сi пляшки, або я й сам се зроблю... Закинь i ковбасу, а то собаки набiжать i ще розбудять... Ну, гайда! Увечерi приходь до Естерки — там п'ятьорку получиш... А тепер пiдожди трохи, не йди за мною.
- Андрiй Панасович!..- несмiливо i нiяково посмiхаючись, промовив Гришка, йдучи за Андрiєм.- Якби зараз... Сьогодня ж недiля...
- Н-ну! — грiзно крикнув Андрiй i зупинив сiренькi, гострi своï очi на Гришцi.- Сказав — увечерi... Чого ж ще?
Гришка здвигнув плечима, зiгнувся, пiдождав трохи, подивився на Тараса, усмiхнувся i тихо пiшов за Андрiєм...
А через годину отовплений великою валкою людей, розхристаний, блiдий, з синiми губами, Тарас iз диким одчаєм i сльозами в очах розказував усе урядниковi, який поважно й суворо слухав його.
- Се Голуб! Се нiхто, як Андрiй! Гайда всi до його! — заревли декотрi з купи.- Ходiм до його, однiмем! Се ж розбiй!
I вся валка, з поважним урядником i зiгнутим, блiдим Тарасом попереду, гучно посунула по головнiй вулицi.

III

- Куди, Iльку?.. Драстуй! Iш! Надiв нового пiджака та й не пiзнає вже...
Iлько повернувся,- коло тину, трохи перехилившись на вулицю, стояла Мотря й, граючи очима, ласкаво всмiхалася.
- Не бачив,- пiдходячи до неï, усмiхнувся й Iлько.- Драстуй.
- А може, ще й досi сердишся?
- За що?
- А за те, що... тодi...
- Ну, от! — знов усмiхнувся Iлько, нахиливши голову й розглядаючи чобiт.- Хiба ж се первина?
- Ну, а справдi не сердишся? Га? — заглядаючи в вiчi i якось тепло-ласкаво дивлячись на його, спитала Мотря.
- Та й чудна! — пiдняв голову Iлько.- Говорю, нi, то й нi... Чого се ти так убралась: кохточка, нова спiдниця... Ху, ти!
- А тебе ждала, ха-ха-ха! Нi, ïй-богу, думала тебе побачить... Та чого стоïш там, перелазь — та гайда в садок.
- Нi, треба йти на ярмарок. Андрiй дожидає.
- Хiба й ти з ним на роботу?
- Атож!
- I пiдеш-таки?
- Та пiду ж.
- А може, не пiдеш... Га? А я б тобi щось сказала, розказа-а-ла. Га?
- Нi, нi... Андрiй сердиться буде. Пропаде робота. Менi, положiм, вона не до душi, але... обiцяв. Прощай!
- Та пiдожди! — схопила його за рукав Мотря.- Сам каже, що не до душi, i йде... Андрiй собi знайде, а ти посидь зо мною. Батька нема, на биржi. А Андрiй знайде...
- Та хто його зна...- почухався Iлько.
- Та перелазь, перелазь! А я щось розкажу хороше-хороше. Ти, ïй-богу, Iльку, чудний: самому не до душi, а йдеш. Тебе раз у раз уговорить можна, не можеш ти по-своєму зробить. А Андрiй — то чорт! А я б щось розказала... Перелазь! Я, ïй-богу, скучила за тобою... А цiкаве б розказала... От побачиш!
Iлько подивився на Мотрю: дивно хороша вона була, хороша, як радiсть, як молоде, тепле чуття, хороша, як мрiя бажана. Глянув Iлько у великiï очi, зустрiвся з глибоким поглядом, що обiцяв щось, про щось говорив, чогось прохав, зiтхнув, почухався, ще раз глянув на ласкаву ïï усмiшку i... поставив ногу на тин.
- А справдi ж щось скажеш цiкаве? — спиняючись, спитав вiн.
- ïй-богу, ïй-богу, розкажу!..-От таки ж пiде за мною! — додала вона в думцi.
- Ну, як так...- недоговорив Iлько i став перелазить через тин iз таким видом, начеб хотiв сказати:
Отже, лiзу через те тiльки, що треба послухать щось цiкаве, а iнакше нi за що в свiтi не полiз би!
Вiн перелiз, стрибнув i, щоб не впасти, ухопився за Мотрю й, обнявши ïï, пригорнув до себе.
- Гайда на призьбу! — притуляючись до його i одхиляючи вiти вишень, промовила вона й тихо пiшла вперед.
- Ну, що ж там цiкаве?
- А тобi дуже хочеться знать?
- Як... як от се зараз поцiлувать тебе!
- Ну? Скажи який! Ха-ха-ха!
- Та говори!
- Ну, слухай, — не повертаючись до його i нахиляючись од вiтей, тихо вимовила вона,- виходю замiж за... Андрiя.
- Та ну?! — спинившись, скрикнув Iлько.- Брешеш!
- ïй-богу, правда! — повернулась Мотря i пильно глянула на Iлька, що нiби аж зблiд трохи.
- I таки не брешеш? — криво всмiхнувся вiн.
- В четвер i рушники подам.
- Он як...- тихо промовив вiн i мовчки пiшов до призьби.
- Правда, цiкаве? — смiючись, спитала Мотря, сiдаючи бiля його.
Iлько нiчого не одказав i мовчки замислено став дивитись кудись через тин. На серцi щось страшенно болiло, й нудно-нудно стало.
- Так он як! — дивлячись на неï, знов криво усмiхнувся вiн i знов одвернувся.
- А так...- теж криво всмiхаючись, прошепотiла Мотря й зупинила свiй погляд на йому.
Так он що, замiж за Андрiя! — крутилось iз сим тяжким щемлiнням у Iлька.- Се, значить, прощайся вже з нею, прощайсь iз тими тихими, любими вечорами, з тими милими розмовами, прощайсь iз рiдною, єдиною людиною, з сим струнким, гнучким станом, палкими губами, глибокими очима, з сими гарними, дорогими, чудовими очима... Сi думи не мислив вiн, не висловлював, не складав ïх,-метнулись вони в його з сим щемлiнням, з сим якимсь чудно-тяжким чуттям. Вiн знов глянув на неï, придивився й почув, якi стали далекi i дорогi, любi, хорошi сi такi знайомi йому брови, губи палкiï, очi чудовi.
А Мотря все дивилась на його i теж прислухалась, як щось давило-щемiло на серцi. I хотiлось ïй, дуже хотiлось обнять його, пригорнуться, завмерти коло дужоï руки його, заглянути в вiчi i дивиться, дивиться на чудову красу його, на чорнiï брови, у карiï очi. I почувала вона, як боляче холонуло в неï у грудях iз самоï думки, що не прийдеться ïй бiльш цiлувать його, цiлувать найлюбiше мiсце, що одтiнялось чорним вусом; не прийдеться бiльш дратувать-розпалять палким поцiлунком i любувати, як зачервонiється злегка лице його, як краса його ще виразнiш, ще дужче стане перед нею й захвилює, захопить i ïï...
- А ти не виходь замiж,- тихо промовив Iлько, колупаючи паличкою стежку, що йшла понад призьбою. Мотря одвела свiй погляд, зiтхнула й хоча чула його слова, але, не встигши визволитись вiд впливу своïх думок, перепитала:
- Що ти сказав?
- Я кажу, щоб ти не виходила зовсiм замiж.
- Не виходить зовсiм? — сумно усмiхнулась вона.- Не можу, Iльку, ïй-богу, не можу. Дитина росте, треба батька... Та й самiй... Ну, хiба ж се добре, що я бiгаю до тебе, що вiн мене б'є раз у раз... Нi, рiшила, так i буде. А тобi ж хiба що?
- Та так...- нахилився знов Iлько,- якось... Чорт його зна... думаю про се... i якось, знаєш, скучно... Буде скучно без тебе. — Та i менi, ось дивлюсь на тебе, теж якось скучно.
Замовкли знов. Тихо було в садку. Сонце ледве пробивалось крiзь листя i грало на колiнi в Iлька; цвiрiнькали i бились горобцi на вишнях, та за тином по вулицi йшли люди до церкви.
- А за мене пiшла б? — нiяково всмiхаючись i старанно перепиняючи червоненькiй козявцi дорогу, тихо спитав Iлько.
- За тебе? — наче сподiваючись сього питання й дивлячись на козявку, що зашамоталась i полiзла влiво, перепитала Мотря.- За тебе? А Андрiй же як?
- А Андрiєвi можна дать одкоша.
- Та буде так, як учора?
- Ну! — пiдняв голову Iлько i махнув паличкою. Козявка покрутила вусиками, повернула вбiк, перелiзла i сховалася в травi.
- Ну, що ж ну! — усмiхнулась Мотря, переводячи очi з козявки на Iлька.
- А то ну, що тепер не дам бить тебе... Вчора то вiн мав право, а тепер би... вже... Та побачила б!
- Ех, Iльку, Iльку,- захитала головою Мотря,- бачила я вже вчора... Пiдожди, не перебивай. Я вчора умисне прибiгла до тебе, хотiлось iще раз спробувати тебе — i що ж побачила? Ти не змiг пiти проти Андрiя.
- Та то ж, кажу, вчора, а тепер хай би посунувся!
- Ех, не задавайся, Iльку! Побачиш Андрiя i присядеш знов. Ти, знаєш, такий; ти тiльки не сердься; я цiлу нiч думала про се й рiшила сказать усю правду. Якби не побачила от се тебе, побiгла б до тебе... Ти, бач, такий:
як зо мною говориш,- ти мене слухаєш; з ким другим — того слухаєш. Як то кажуть: Куди вiтер вiє, туди я хилюся... Ти ж не сердься!.. Ось тепер Андрiєвi обiцяв помогти, а зо мною сидиш, бо я уговорила. Так i тодi буде, як вийду за тебе: поки будеш зо мною, будеш мiй, а вийшов iз дому — вже чийсь. А Андрiй вже не те. Андрiй — той ще сам, кого хочеш, подужає... Та й то взять: ну, от ти сидиш передо мною, я любуюся з тебе i як отченаш знаю тебе. А Андрiя то вже й сам чорт не взнає,- сьогодня вiн такий, завтра такий, тодi он який... Проти його я прямо не можу йти. Ну, вийшла б я за тебе, пожила б i заскучала. А Андрiй — то i розкаже, i поб'є, i насмiшить, i налякає, i розсердить. Iлько мовчав i писав паличкою по запорошеному чоботi.
- Ти й добрiший за Андрiя. Ти от чи заробиш де, чи як там, зараз роздаси, прогуляєш... Хiба ти матимеш коли що? Нi. Ну, я вийду за тебе, чи ти ж кинеш гулять, будеш годувать мене? Хiба ж ти зможеш? Правда ж, нi?
Iлько тiльки колупнув паличкою.
- От бач, мовчиш. А Андрiй, той i тепер грошi має, за тим я не пропаду. Та й Iвасько... Хiба ти його любитимеш так, як Андрiй,- не твiй син...
Iлько мовчав. Замовкла й Мотря, тiльки горобцi наче ще голоснiше цвiрiнькали мiж листям.
- Коли ж я подумаю,- тихо знов почала Мотря,- що прийдеться не бачиться з тобою, сумно стає. Привикла до тебе, чи що? Три роки... Та й до Андрiя привикла... Се вже, значить, годi,- не прийду я вже до тебе, не буду любувати з тебе...
Iлько пiдняв голову, хотiв щось сказать i... знов похиливсь.
- Страшно жалко...- наче думала голос Мотря.- Подумаю кинуть Андрiя — я вже думала багато вчора,- так якось зовсiм i жить не хочеться... I тебе жалко... Якби можна за двох вийти! — засмiялась вона i зараз же сумно замислилась.
- А ти ще подумай,- проговорив тихо Iлько i тихо глянув на неï.
- Я сама так думаю.
- А коли скажеш?
- Коли?.. Коли?.. ïй-богу, не знаю. Андрiсвi обiцялась у четвер... скажу тобi в середу... Добре? Ти ж не сердишся на мене? Га? — ласкаво заглянула вона в очi й прихилилась до його.
- Чого ж сердиться? — усмiхнувся Iлько i тихо обняв ïï, притуливши щiльно-щiльно, до болю, до себе.
- Не тули так...- прошепотiла Мотря, зчервонiвши трохи.
- Чого? — нахилився вiн до неï.- Може ж, бiльше не прийдеться... Здається, задавив би тебе!..
Мотря зiтхнула, одкинула голову, подумала i, палко обнявши, стала цiлувать у губи, в очi, щоку, найлюбiше мiсце над чорним м'яким вусом.
- Не пiдеш за Андрiя? Не пiдеш? — шепотiв Iлько.
- Не знаю, не знаю! Я не знаю, за кого я пiду Обнiми, обнiми мене!.. Прощай, мiй хороший, мiй гарний... Обнiми...

IV

Гучно було в пивнiй у Мошка, як увiйшов туди Iлько. Долi валялись лушпайки з огiркiв, кiсточки з риби, стояли калюжi пива; круг столiв сидiли п'янi, спiтнiлi, червонi лиця; смердiло потом, чобiтьми, махоркою.
- А! Iлько! — почулось iз-за одного столу, зайнятого якимись парубками в пiджаках i червоних сорочках.- Iди до нас!
Iлько обдивився навкруги й сiв коло якогось дядька, що вже був п'яний i щось спiвав разом iз другим дядьком; той сидiв проти його i щохвилини перепиняв пiсню гикавкою. Мiж ними сидiла якась жiнка, твереза, гарно одягнена, й сумно, безнадiйно поглядала на дядькiв.
- Мошку! — гукнув Iлько.
Вiд стойки одскочив жвавий, маленький жидок i, шльопаючи калошами, пiдбiг до столу.
- Пару пива!
- I больше нiчево?
- Нiчого.
Через хвилину холодне пиво стояло перед Iльком. Випивши жадiбно пiдряд три склянки, Iлько утерся, сумно схилив голову на руку i задумався.
- За-а-аблiстє-є-е-ела зорька-а-а-а... — почув вiн коло себе i повернув голову до дядька.
- Семене! Та побiйся ж бога! — благаючи, заговорила жiнка.- Пiдем додому... Конi ж моренi стоять... Куме! Хоч ви вже згляньтеся!..
Кум тiльки гикнув, замовк i безсило схилив голову на стiл.
- Жiнко! — миролюбно заговорив Семен, ловлячи руками пляшку.- I ти... i... я... свинi... Випий!..
- Та бог з тобою! Не хочу... Пiдем... Конi ж моренi.
- Конi? I ко-о-нi постоять. За-а-блiстє-е-е-ла зо-о-рька-а-а.
- За-а...- гикнув кум i пiдняв голову.
- Ну, що ти в свiтi божому будеш робити? — трохи не плачучи, здвигнула плечима жiнка.
Iлько одвернувся й налив у шклянку пива.
- Господiн! — торкнув його Семен.- Как... З недєльою вас!
- I вас,- знехотя всмiхаючись, вiдповiв Iлько.
- Спасибi, спасибi... От спасибi, так спасибi!.. Куме, дай пляшку, вип'ю... от з господiном.
Кум мацнув рукою по пляшцi, ледве не звалив ïï, та так i застиг.
- Семене! — благала жiнка, пiдхоплюючи пляшку.
- Дай сюди пиво! — безсило простягнув руку Семен.
- Пiдем додому.
- Дай сюди пиво...
- От наказанiє господнє! — зiтхнула жiнка i подала пиво.
Семен узяв, поважно налив у шклянки, пiднiс, розхлюпуючи, одну Iльковi, другу взяв сам i промовив:
- Доброго здоровля...
Iлько випив. Семен поставив свою шклянку, взяв Iлька за руку, довго дивився йому в очi, обняв, поцiлував i зараз же випив своє пиво.
- Бо... люблю! — повернувся вiн до жiнки.- I не мiшайсь... Уторгував, продав воли i буду гулять... Так, рсоподiн?
- Так, так! — усмiхнувся Iлько.- А за багато продали?
- За сто та ще й двадцять!.. О!..- вийняв вiн червону хустку, помахав якимсь вузлом на нiй i став пильно запихать знов у кишеню з того боку, де сидiв Iлько. Iлько подививсь, одвернувсь i почав покволом пить пиво. Через десять хвилин вони були вже щирими приятелями, обнiмались, випивали, цiлувались i смiялись iз благання жiнки.
- Мошку, пива! — гукнув Iлько.
- Мошку!.. Жиде!.. Пива! — стукнув кулаком Семен i полiз у кишеню за хусткою.
- Та не треба, не треба! — затурбувався Iлько.- Я сам заплатю, я сам... Нехай... нехай...
— Нi!.. Ого! Семен Торба не може пива купить... Фю-фю! Ого!.. Де ж се грошi?.. Ого! Я не можу... Де ж се?..
- Та ти ж у ту кишеню поклав,- промовила жiнка. Семен став шукать i в другiй кишенi, але й там не було нiчого.
- Чи не випали? — поблiдши, встала жiнка i почала дивитися пiд стiл, пiд лави. Встав i Семен, мацаючи по кишенях, встав i Iлько, зазираючи теж i пiд стiл, i пiд лаву; сидiв тiльки кум, навiть крiзь сон погикуючи.
— Нема! Ой господи! — скрикнула жiнка. Дехто повернувся, коло сусiд замовкло, пiдбiг Мошко.
- Та я ж у сю кишеню поклав,- розумнiше трохи промовив Семен i глянув на Iлька, що пильно заглядав пiд стiл, пiднiмав пляшки на столi i озиравсь навкруги.
- Се ж от сей витягнув у його! — обмацавши, обшукавши всього Семена, крикнула жiнка й показала на Iлька. Iлько блиснув очима, встав i взяв зi стола картуз.
- Нi, господiн, пiдождiть трохи,- схопив його за руку Семен,- я той...
- Iди пiд три чорти, мурло! Не бачив я твоïх грошей. В пивнiй стихло, i коло Семена поставало вже декiлька дядькiв.
- Люди добрi! — скрикнула жiнка.- Ви ж бачили, що вони пили вдвох. Там же всi грошi... Тепер i за пиво нема чим заплатити.
- Ви, Iлько, послушайте, — затурбувався Мошко,- може, єжелi ви взялi... Мiнє какоє дєло, нехай мiнє за пиво... Я в палiция...
- Та якого вам чорта! — повертаючись iти, крикнув Iлько.- Не бачив я нiяких грошей. У його ïх i не було.
- Брешеш, собачий сину, брешеш! Були! Ти сам бачив ïх, сей йолоп тобi ж i показував! — закричала жiнка.
- Оддай грошi! — тихо, але виразно промовив Семен.
Iлько здвигнув плечима, всмiхнувся, глянув на дядькiв, що мовчки i суворо дивились на се, i повернувся.
- Нєт, позвольте,- викрикнув Мошко i ухвативсь за Iлька,- так нiдзя... Дай мiнє за пиво... Хає, бiгай за палiцейським!
- Оддай грошi! — зробивши кiлька ступнiв до Iлька, процiдив Семен i зцiпив зуби.
- Авжеж, оддай... Що ж се! — почулось мiж дядьками. Iлько сiпнув руку, крутнув Мошком й ступив до дверей.
- Оддай грошi!! — заревiв Семен i кинувся на Iлька з пiднятим кулаком. Iлько повернувсь, одхиливсь, як дикий звiр, наскочив на Семена й повалив його на стiл, зi страшною силою опускаючи кулаки на голову, живiт, груди. Жiнка крикнула й кинулась до них, але зараз же одлетiла i впала пiд стiл, обливаючись кров'ю; посунулись, було, дехто з гурту, але теж деякi полетiли на лави, а деякi самi поховались од страху, глянувши тiльки на червоного, страшного, з пiною на губах Iлька.
- Повбиваю!! — хрипло крикнув вiн, блискаючи очима й хапаючи рукою зi стола пляшку. Але не встиг вiн й вимовить, як захитався, махнув рукою й гепнув додолу лицем.
- Тепер бийте його!! — крикнув Мошко, вискакуючи з-за Iлька й держачи його за ноги. З криком кинулись усi на Iлька, насiли i... пiднялись разом з ним.
- Держiте, держiте! Я одберу у його дєньгi!.. Вот, вот онi! — вискакуючи з гурту, крикнув Мошко i помахав червоною хусткою. Жiнка з обмазаним кров'ю лицем i синiй, побитий Семен зараз же кинулись до його. Iлько скажено заревiв, крутнувсь, когось вкусив, когось пацнув, рвонувся й, тягнучи за собою всю валку, вискочив на вулицю.

V

Сумно в Сонгородi восени. Низьке темно-сiре небо;
не то ранок, не то вечiр цiлий день; пронизуватий, холодний вiтер, купи пожовклого, мокрого листя i дощик, дощик i дощик. Плачуть пiд ним вiкна, плачуть стрiхи, плачуть дерева, тини, конi, плаче навiть картуз звощика, що, закутавшись, схилився на передку. На вулицях нi душi, тiльки де-не-де перебiжить через дорогу яка-небудь баба, пiднявши спiдницю на голову, просуне важким ходом жидiвська балагула та звощик розiб'є блискучу, сталеву грязюку рiвненькою стежкою. Сумно. А ще сумнiше в темний, довгий, холодний вечiр. Вiтер наче казиться — то стогне, то плаче, то регiт пiднiме, то стиха, поволi застука по вiконницях запертих, то знов заскиглить, завиє, заплаче, й сипне, i сипне дрiбненьким дощем. Пусто страшенно; безлюдно, тiльки тополi неначе з докором хитають чорними вершечками, мов дивуючись, як таки можна вилазить на вулицю в таку негоду.
Ледве блищить лампочка в камерi слвдствєнних сонгородського арестнаго помєщенiя. Тхне потом, парашею, махоркою i кислою капустою. Посхилявшись над койкою, прислухаючись iнодi до дверей, розмовляючи пошепки, грають у карти арештанти. Чути: Краля зверху!, сiмка хвалить, запиши хвальону, вино — козир; iнодi пошепки, але виразно прокочується лайка.
По темних кутках сплять.
Щось тихо застукало з вулицi в вiкно. Андрiй встав, положив карти, прошепотiв: Без мене грайте,- i пiдiйшов до вiкна. Якась темна жiноча постать, освiчена свiтлом одного з двох на цiле мiсто лiхтарiв (другий бiля полiцiï), стояла, нахиливши голову.
- Ти, Мотре? — одчиняючи злегка вiкно, прошепотiв Андрiй.
Постать пiдняла голову, трохи розмотала товсту хустку, й на Андрiя глянули великi, глибокi Мотринi очi.
- Я. На...
Андрiй простягнув руку крiзь грати i взяв невеличкий клуночок.
- Там десяток пирiжкiв i курка,- додала Мотря.
- Добре... Чого вчора не прийшла?
- Ти сердишся?
- Я питаю, чого вчора не прийшла,- сухо прошепотiв Андрiй.
- Не можна було.
- Не бреши!
- Ну, от, не бреши! Батька не було до пiвночi, дитина сама, а я от се побiгла б до тебе.
- Де ж батько був?
- На роботi.
- Де?
- Розбили лавку старого Хаïма. Знаєш?
- Знаю. Багато?
- Рублiв на п'ятдесят, казали. Iлько насилу винiс лантух.
- А! Он що!.. Хм...- злiсно всмiхнувся Андрiй,- Там були Iлля Iванович! Ну, тепер я знаю... Мотря мовчки нахилила голову.
- Може, не пускали Iлля Iванович? Вони ж теж на лiнiï солом'яного жениха. Чи в проходку з ними ходили? Га?.. Чого ж мовчиш, суко! — грiзно прошепотiв Андрiй.- Похвались же!
Мотря мовчала.
- Говори ж!.. Може, вже рушники подавала?
- Ну, от ще! — пiдняла голову Мотря i знов нахилилась.
- Гляди, гадино! — зцiпив зуби Андрiй.- Обманула, обiцялась сказать правду, тягнеш i досi... гляди, тiльки подумаєш вийти за Iлька, уб'ю. Чуєш? Уб'ю першоï ж ночi! Я нiколи на вiтер не говорю. Не дури!
Вiтер, що затих на хвилину, мов прислухавшись, засвистав, загудiв, засипав густим дощем i трохи не попхнув Мотрi.
- Не змерзла? — помовчавши, буркнув Андрiй.
- Нi.
- Що? Та пiднiми голову, чого нахилилась?
- Не змерзла, — промовила Мотря й несмiло подивилась йому в очi. Замовкли. Чуть було ляпання заяложених карт, вино свiтить i дрiботiння дощу по вiкнi. Мотря куталась.
- Не бачила Никодима?
- Бачила.
- Що, не говорив нiчого?
- Про тебе?
- Ну, да.
- Лається... Нащо ти його так?.. Бiдує страшно.
- А так паршивому й треба, хай не задається! Думає, як надзиратель, то й цяця велика! — зi злiстю прошепотiв Андрiй.
- Вiн каже, що зовсiм i не хотiв тебе лаять.
- Бреше, гад! Ти знаєш, як усе се було?
- Та говорив вiн щось... Розкажи ти... Знаю, що через тебе...
- От то, нехай не задається i знає, кого зачiпає!
- Як же се вийшло?
- Так вiн каже, що й не лаяв?
- I не думав, каже.
- Гм... Iш, мурло прокляте!
- А лаяв?
- Та того мало, а ще захотiв штовхаться. Я, бач, не дав йому раз горiлки, що ти менi передала. Так образились... I от то раз причепився до мене, щоб у камору йшов. Ще рано,- кажу,- не пiду! -Ну, не розказувать! Я й вилаяв його... Вiн зо всеï сили — трах! — у груди мене... Хотiв я його задушить там же, та здержався, тiльки сказав: Гляди, Никодиме, се даром не минеться тобi. Знай, кого бить! — Плювать,- каже,- я на тебе хотiв i хочу. Страшний вовк у лiсi, а в тенетах — тьху! Ну, добре, нехай так, побачимо. Пройшло, мабуть, з тиждень. Я з ним наче помиривсь, випивав по-приятельськи, одним словом... ну, помирились, наче того й не було. А от то в той понедiлок кажу йому: Попроси смотрителя, щоб пустив мене з тобою в цилюрню,- мене тут пускають,- поставлю, кажу, пiвкварти. Попросив вiн,- пiшли. Прийшли до Васьки,- знаєш? Я тому зараз морг! Той туди, сюди, i поки мене постригли, Никодим уже був п'яний, як свиня... Тiльки й розуму, що дивиться... Кинув я його, прийшов до смотрителя та й кажу: Так i так, ваше благородiє, надзиратель Нiкодим, котрий мене водил у цилюрню, напился п'яний i не сполняєть своєй служби. Я мог би утiкти... Той, звiсно, перелякався, дякує менi та зараз за Никодимом — i прогнав... Не задавайся i знай, з ким дiло маєш!
- I ти не втiк? — похопила Мотря.- От то! Чого ж ти?
- Тiкать не треба.
- Як?
- А так: якби я втiк, його не вигнали б зi служби, бо вiн сказав би, що я чи побiг, чи як-небудь... А так — я сам прийшов без його, тут уже оправдання нема... Нехай тепер без заробiтку поскаче...
- Дiти ж маленькi у його... жiнка.
- А друге те, що менi нема для чого й тiкать: все одно оправдають. Се, що я не втiк, буде ще один доказ, що я не винен. Аби то я виманив грошi у того мужика, аби я, значить, був винен, дак хiба б я не втiк, коли такий случай пiдiйшов? Га?
- Ну да, але ж...
- Але ж! — перебив Андрiй.- У судi, аби щось представив такого, як се, то й оправдають.
- А як засудять?
- Плювать я на ïх хочу! Хто докаже, що то я був? Мало, що такий i такий! Ти прямо докажи, що бачив, як я був з ним i грошi брав. А може, хто схожий зi мною?.. А ще ж ти будеш говорить, що я у тебе був тодi, та й герехт.
- А як Iлько покаже, що тебе не було... Вiн тепер ненавидить тебе, то, може...
- Хм... як зробився женихом, так i ненавидiть став,- саркастично всмiхнувся Андрiй.- Ну, так я ж його не боюсь.
- Як? А як вiн скаже, що вiн був у мене весь час i не бачив тебе... А його у мене бачила Хведора,- нахкливши голову, тихiше додала Мотря.
- Хм... милувались... I все-таки плювать! Аби ти показала. А хiба я повинен перед ним сидiть? Скажеш, що п'яний спав цiлий день у повiтцi. От i все... Та його й питать не будуть, а сам не напроситься — побоïться мене... Вiн тодi саме, як моє дiло буде розбираться, буде сидiть тут. Перекажеш йому, що через тиждень вiн уже буде тут. Той подав на його... буде одвiчать за буйство i покушенiє на грабiж. Смотритель казав...
- Через тиждень? — перепитала Мотря.
- А що, тобi жаль? Так чого ж — просю ж тебе — украдь хоч у сiєï Хведори курку, пiймайся нарочито, полайся — i посадять... I не будеш розлучаться з ним... А то ж жаль!..
Мотря промовчала.
- ...Та що похилилась?.. Говори ж щось, якого ж чорта прийшла!
- Скучила! — пiднявши голову, привiтно дивлячись на його, прошепотiла Мотря.
- I за Iльком скучиш? Мотря почала кутаться:
- А ще довго до суда тобi?
- Та ти зуби не заговорюй,- мимоволi всмiхнувся Андрiй,- а говори те, що питають.
- Та я не чула зовсiм, що ти говорив.
- Ех! Не чула...
- Холодно, Андрiю, уся змокла... Я вже пiду...
- Убирайсь к чорту,- чого ж стоïш?
- Ну, то я зостанусь,- ти сердишся...
- Йди, йди...
- Нi, ти сердишся... Скажи, що не сердишся...
- Та йди, простудишся. Прощай.
- Прощай. А завтра прийти?
- Як хочеш,- зачиняючи вiкно, сухо вiдповiв Андрiй i, наче зачепившись, возивсь коло защiпки.
- Я прийду.
- Приходь,- байдуже муркнув вiн i защiпнув вiкно. Мотря ще трохи постояла, подивилась на вiкно, зiтхнула i, щiльнiше закутавшись, тихо пiшла в темний, глухий переулок.
I дiйсно, через тиждень Iлько вже сидiв у камерi срочних мiж штундарями, посадовленими за збiрки, дрiбними злодiями i буянами. Зараз же вiн звелiв усiм подiлиться грiшми, побив одного, що хотiв iз ним змагаться, посидiв три днi в карцерi, але, вернувшись, повитягав уночi гаманцi у багатих, подiлив рiвно на всiх i напоïв усю камеру квартою монопольки, яку невiдомо де роздобув. Дозорцi, та й сам смотритель, наче нiчого не бачили, не бажаючи через якийсь час мати собi страшного ворога на волi.
А ще через тиждень вводили в ворота Мотрю, закутану, з дитиною на руках, трохи блiду, але через се ще кращу. В той саме час Андрiй сидiв на призьбi. Побачивши ïï, вiн спершу зблiд, потiм почервонiв, знов зблiд i, не мiняючи пози, з ненавистю буркнув, як вона порiвнялася з ним, весело посмiхаючись до його:
- У! Паскудо!.. Мовчала! Прибiгла-таки за Iльком!
- Ба за тобою! — радiсно дивлячись на його й наче чекаючи сього питання, жваво вiдповiла Мотря. Але Андрiй вилаявся, зцiпив зуби, одвернувсь, пiшов у камеру й п'ять день не показувавсь. А як виходив на хвилину,- до Мотрi не заговорював. Коли вона винувато, благаючи його, зачiпала, вiн тiльки лаявся зневажливо й наче недобачав ïï. Мотря зблiдла, схудла, благала його через сторожiв, простоювала цiлими вечорами пiд вiкном його камери, а з Iльком i не говорила, навiть раз вирвалась i плюнула, як той хотiв обнять ïï. Андрiй змилувався — i звеселiла Мотря: заспiвала, засмiялась, обцiлувала Iваська i на другий день уже жартувала i смiялась до Iлька. Знов змiнивсь Андрiй, але вже не ховавсь у камерi, не тiкав од розмов iз Мотрею, тiльки говорив iз нею так холодно, так якось по-чужому, дививсь на неï так чудно, що Мотрi з нмм було i важко, й нiяково, а на самотi якось пусто, нудно i сумно, до смертi сумно. Знов почались благання, знов Iлько остогид, знов усмiхнувсь по-рiдному Андрiй,- i знов звеселiла Мотря, тiльки вже при Андрiєвi розмовляла з Iльком без смiху, без жартiв,- без Андрiя ж пильнувала, щоб усе знали тiльки вона та Iлько. Iлько ж хоча й всмiхавсь до Андрiя i сам заговорював до його,- при Мотрi махав кулаками i... щиро задавався.
Видався теплий, ясний день, один iз тих днiв, коли лiто наче виривається з мокрих, холодних обiймiв осенi, спiшить попрощаться з людьми, всмiхнуться тепло-ласкаво востаннє й покориться долi. Соице грiло-пекло, грало в калюжах, що займали трохи не пiвдвора, жваво цвiрiнькали горобцi, трiпались кури, лазила по дворi свиня з поросятками, тiльки дерева оголенi якось сумно виставляли з саду голi своï вiти та тужливо хитали вершечками. З камер повисипали арештанти, порозсiдались бiля дверей, повиносили койки з тоненькими сiнниками, порозвiшували мокрi спiдницi, сорочки, онучi; дехто стиха заводив пiснi, дехто борюкався, а дехто прямо сидiв, грiвся i смаковито хмуривсь на сонце. Навiть Степан, старий дозорець,-соцаялiст, як звав товариш його Гаврило за те, що той не постив у Петрiвку, ïв у недiлю до звону, не хотiв читать анi букви з Бiблiï i не любив багато балакать,- навiть Степан вилiз iз темноï сторожки, сiв на коридорi, надiв окуляри i став читать Путешествие по реке Оранжевой й ея притокам, що вже рокiв зо три, як вiн його почав читать. Бiля тину, проти сонця, на койцi сидiв старий Дем'ян, ватажок штундарiв, iз симпатичним лицем i добрими очима дiдочок. Поруч сидiли брати його, себто одноï з ним вiри дядьки,- один рудий, бородатий, огрядний; другий носатий, чорний i худий. Проти ïх, на другiй койцi, сидiв Гаврило, челаєк з понятiєм — високий, худий й тонкий, схожий, як сам про себе не без гордощiв казав, на святого Антонiя, чудотворця Печерського. Гаврило не пропускав нi одноï церковноï служби, харчувався самою цибулею i житнiм хлiбом i в розмовi закидав по-вченому. Бiля Гаврила, примостившись на цеглинах, писав на койцi листа худенький чоловiк, старанно виводячи букви, поводячи за рукою кiнчиком висунутого язика i через кожнi три хвилини повертаючись до Гаврила за порадою. Далi, ступнiв на три, на голоблях тачки, сидiла Мотря, а на самiй тачцi, пацаючи ногами i вставляючи iнодi й своє до балачки, прибраний i веселий Iлько.
Зайшла релiгiйна суперечка. Дем'ян говорив спокiйно, навiть весело. Гаврило iронiчно всмiхався, худий деколи додавав свого гострого i з перцем слова; рудий, добродушно розтягнувши рота в усмiшку, однаково пильно слухав i Дем'яна, i Гаврила i однаково, як видно було, не розумiв нi того, нi другого, але самий процес суперечки, очевидячки, йому страшенно подобався. Серед двору, махаючи шапкою, посвистуючи, ганяв смотрительських голубiв Андрiй, похмуро часами поглядаючи на Iлька й Мотрю.
- Ха-ха-ха! — зареготався Гаврило, одкинувшись назад.- Так по-вашому виходить, що церкви не нада?! Ето — факт!.. Ха-ха-ха!.. Ну, а де ж, примiром сказать, должни нахадиться усякiï богослужебниï вещi, ну, сказать, чи чашi усякиï, чи... ну, хоча б i чаша? Де, по-вашому!
- Будлi-де,- усмiхнувся Дем'ян,- можна i в скриню покласти.
- Ето, значить, там, де штани, сорочки. Ха-ха-ха! Там i вошi, i блохи...
- Вошi теж од бога.
- Ну!
- Хоча чашi перед службою миються перед усiма так, щоб усi бачили. А що роблять вашi попи, ви не знаєте. От що!
- Хто ж то миє? Пiп ваш?
- У нас попiв нема, а миє той, хто у той раз службу служить.
- Ну, так! Пiдождiть,- ухопився Гаврило,- ви говорите, що той, хто службу служить. А вiн же має право?
- Має.
- Хто ж йому його дав?
- Ми.
- Ето факт! А ви ж маєте право давать право?
- Таке ж саме, як ваш архирей або синод.
- Ха-ха-ха! Iван, Степан, Денис — синод! Ха-ха-ха! Славная пропорцiя!..
- От, Гаврило Петрович,- перебив чоловiчок, протягуючи листа,- чи так? Бо той... Гаврило поважно взяв i став читать:
- Писмо пущено Мною Марком Гавриловичем к женi Своïй Параски Михайловнi прошу тебе. Ну, ето я вже читав... що Марко будь тоби Масло... ето вже... Ага, отседа: Я Марко Гаврилович Прошу вашой милости ви виказуєте що я вам масло принiс а я нiкакого масла ни видiл i ни знаю i ни бачив i не чув. А ви як находите на себе претенцiю то дасте 5 рублей i будете одвiчать сильно строго як ни бачили острога то побачите...
- А я так говорю,- почав тихо Дем'ян, як чоловiк знов висунув язика, нахилив голову набiк i став виводить букви,- бiдному чоловiковi й копiйка багато значить. Ви вiзьмiть те: чи в тебе родиться, чи помре, чи свято яке, чи штось такоє,- уже плати. Плати поповi, бо — грiх.
- А в писанiï що сказано? — поважно i навiть строго перебив Гаврило: -Шедше убо научать усi язики, крестяще ïх во iмня Отца i Сина i св. Духа, амiнь. Га? То такой факт? То, значить, що сам Iсус Христос постановив, щоб були священики. А ви ж тiльки Євангеллю вiрите,- се ж по Євангеллю...
- Та не сказано, щоб за те вони i з живого i з мертвого шкуру дерли,- вставив худий, не зводячи очей з Гаврила. Рудий добродушно засмiявся:
- Вони й не деруть, а беруть те, що дають.
- Та ви Гаврила хлiбом не кормiть, а попiв не чiпайте! — крикнув смiючись Iлько. Гаврило хитнув головою i зневажливо, але так, щоб не бачив i не чув Iлько, скрививши губи, пробубонiв:
- Дурний пiп, дурна його й молитва! Помовчали.
- Не даром кажуть,- почав, зiтхнувши, Дем'ян,- чиï ворота минеш, а попових не минеш... Деруть вони з вас, як самi хотять.
- Ану, Гаврило Петрович, прочитайте далi,- протягну знов листа чоловiчок. Гаврило хотiв щось сказать Дем'яновi, але тiльки махнув рукою i взяв листа.
- ...I... то побачите...- промимрив вiн, шукаючи нового.- Ага!.. I прошу вашой милости ни радiйте моєму гору... Как господь дасть мiнi благодать то якось воно буде. Мiнi господь поможить нещасному то якось воно буде. А я Марко Гаврилович i так нiкогда сльози ни висихають у мене i прошу вашой милости не оставте моïй просьби iз тим досвиданiє остаюсь жив тольки здоров'я у мене плохо потому што досадую. Ну все байдуже хкось воно буде Писмо писав Марко Гаврилович звинiте...
- Вони усе, значить, менi маслом дорiкають,- пояснив чоловiк,- а я того масла, так от не грiх заприсягнуться, i не бачив, яке воно на вид...
Андрiй вилаявся на весь двiр. Всi повернулись,- жовто-рябий, трубохвостий голуб, не вважаючи на Андрiïв свист, ляскання в долонi, нiяк не хотiв пiднiматься вгору до гурту i все перелiтав iз хлiва на льох, то з льоху на хлiв.
- Пiдожди ж! — злiсно просичав Андрiй, пiдкрадаю-чись до льоху, де сiв жовто-рябий.- Полiтаєш у мене!
- Параска каже: Признайсь, тобi легше буде. А в чому я буду признаваться? Я того масла...
- От ви говорите,- перебив чоловiка Дем'ян,- грiх окони палить... А я на се можу сказать...
Жовто-рябий, нiчого не гадаючи, повернувся хвостом до краю i став чепуриться. Мотря й Iлько пильно слiдкували за Андрiєм, який, то присiдаючи, то ледве ступаючи, наближався до льоху. Ось вiн уже бiля дверей, ось загляда на голуба, ось... пiймав!
- Та не бий!! — крикнула Мотря.
Андрiй навiть не пiдняв голови i став злорадно бить по ногах, по крилах, по головi переляканого жовто-рябого.
- Та пусти, не муч! — крикнув Iлько. Намiряючись уже пустить, Андрiй по сих словах мовчки злiсно глянув на Iлька, усмiхнувся й, схопивши нiжку жовто-рябого, крутнув. Почувся легенький хруск, голуб несамовито забився й затрiпався,- Андрiй зламав йому нiжку. Сей хруск, розкритий вмить рот жовто-рябого, безсиле його трiпання -'все се наче морозом пройняло Iльковi тiло.
- Пусти!! — рявкнув вiн i кинувсь до Андрiя. Мотря зблiдла, схопилась i побiгла до них. Штунда i Гаврило змовкли i, не знаючи, в чому рiч, стали дивитись в ïх бiк.
- Пусти, не муч!..- глухо прохрипiв червоний, з пiною на губах, важко дихаючи, Iлько.
- А тобi яке дiло?! — блiдий, аж жовтий, з синiми губами глянув на його ненависно Андрiй, не випускаючи голуба.
- Та чого ти присiкався до його? — сухо промовила Мотря.- Випустить!.. Який сердобольний!..
— А! Так ти за Андрiя!! — блиснув на неï очима Iлько i ступив до Андрiя: — Пусти, говорю!
Андрiй мовчки, дрижачою рукою став щось шукать у кишенi.
- Плювать менi на твiй нiж! Не пустиш?!! Андрiй важко дихав, з презирством усмiхався i мовчки копався в кишенi, не випускаючи голуба.
- Так от же!! — розмахнувся Iлько i, не сподiваючись сього, не вспiвши пригнуться, Андрiй спiткнувся, зачепивсь i впав, випустивши голуба.
- Ах, ти ж! — тiльки скрикнула Мотря i, як вовчиця, в'ïлась зубами Iльковi в руку; але зараз же почула, як щось важке ударило ïï в перенiсся,- в головi страшенно зашумiло, мигнув в очах жовтий тин, i, хитаючись, вона впала додолу.
- Стережись, Iльку!!! — вмить пронеслось по дворi з десяток несамовитих, переляканих голосiв. Iлько здригнувсь, хотiв повернуться до Андрiя i, крикнувши якось у-е, скрививсь, схиливсь i, скоцюрбившись, упав рядом iз Мотрею. Кров виразною червоною стежкою полилась iз розпоротого живота, полилась по колiнах, по чоботях i стала всмоктуваться в бiлий, сухий пiсок.
Пройшов рiк. Iлько хутко пiсля того видужав, одбув строк, вийшов iз буцегарнi, ще гiрше запив, загуляв, пiймавсь на роботi й попав у губернiю в тюрму, звiдкiль уже не вертався. А Мотря з батьком, з сином, з старою матiр'ю Андрiя, спродавши свою й Андрiєву хати й грунт, зараз же, як повезли Андрiя в тюрму, поïхала за ним, повiнчалась, i всi виïхали на поселення, куди присудили Андрiя за покушенiє на убiйство.

Страницы

• #
• 1
• 2