СТРАЧЕНЕ ЖИТТЯ

страница №2

... Сергiя.
Сергiй:
— А так... ходимо... — збрехав поки що.
— Засидiлись?.. Читаєте, мабуть, усе?
— Не дуже, — Сергiй йому. — Книг немає таких. — Помовчав. — У вас там не можна б розжиться якоï коли?
— Зайдiть коли. У нас гарна бiблiотека. Чому ж?.. I погуляємо в нас. I ви... — звернувсь до Оленки студент.
Так радiсно всмiхнулась Оленка: цього ж ïй i треба. Почервонiла та й очi в землю.
— Не стiсняйтесь,— студент ïй, — я знаю про вас: розказував Савка, як зострiчалиеь тодi, пам'ятаєте?
— А коли б же й справдi до вас забрести? — Сергiй до студента.
— Хоч i зараз ходiмте.
Пiшли. Студент велосипеда веде, Оленка з ним поруч iде. Так бадьоро йде.Ану, — думає, — як привiтають пани нас? Тi, про яких я читала, були такi добрi: i пригрiють чоловiка, й розважать. Звiсно, люде освiченi: про людськiсть знають уже i багатi: бiднiсть не злить ïх. А як я буду поводиться з ними? Як скажуть: Не стiсняйтесь, будьте як дома... Дякую, — скажу. Картини в ïх єсть, квiтки: побачу якi. Книг попрошу. Рояль, може, в ïх єсть, пограю... так бажається... так давно вже грала.
— Що ж, ви кончили школу ту? — студент до Оленки.
— Кончила.
— Розказував Савка... Iнтересно: так попали учиться. Хист, видно, до грамоти маєте. Що ж тепер робить думаєте?
Помовчала Оленка, далi:
— Не знаю й що.
— Як! Знання своï в життi прикладайте. Учителькою гарною можна б вам буть абощо. Iнтересно: з народа сами, та якби стали видатним чим. Працюйте.
Всмiхнулась Оленка:
— Не знаю тiльки, де б працювать.
— Чого?
— З батюшками не везе щось менi: пообiщав один мiсце, потiм... одказ.
— О! — зареготав студент. — Знали з ким мать дiло! Киньте попiв.
— А як би в земську школу менi. Як на вашу думку: з церковноучительськоï можна туди?
— А чому ж? Хоча... знайомство єсть яке в вас?
— А якби до вашого батька звернуться?
— Звернiться. Познакомлю.
Всмiхається Оленка:Ось-ось чого бажаю, досягну, — думає.
— I вам, знаєте що! — студент до неï. — Чому б вам не поступить на курси медичнi, як сестра моя?.. Буть лiкаркою, полегчать людям страждання, визволять од смертi ïх.
Дивиться Оленка.Боже мiй,-- думає. — Яке ж велике дiло полегчать людям страждання, визволять од смертi ïх! — Помовчала: — А як же б поступить на тi курси, трудно, мабуть, з моєю освiтою?
— Чого? Пiдготовиться можна. До Люсi, сестри моєï, звернiться: та скаже, як там.
Так от! — думає Оленка. — Що, якби пiдготовиться? А можна ж так: учителювать i готовиться! А в Люсi, може, есть i книги такi... От якби й справдi! Життя таке коротке... Чом не використувать його на щось гарне, велике? Тiльки... на курсах коштiв же треба! Ну, та як небудь там... мiж людьми добрими... А як Люся? Вона така, мабуть, добра... от подружити б!.. А студент? — Позирнула на студента Оленка: такий гарний, чорнявий, худощавенький трохи i так грiє од його. I велосипед його такий хороший, i блуза, i все...
Серденько так забилось у неï.
Увiйшли у яр величезний якийсь. Дерева-дерева зеленiє в йому! А дiм такий бiлий, здоровий на пiдгiр'ï стоïть. Став ось. Верби позвисали над ним, сонечко грає в водi. Гребля. Ворота помережанi. З-за огорожi дощаноï визирає акацiя. У хвiртку ввiйшли. Волоськi орiхи позвисали над стежку, квiтки перед домом рябiють. А рояль так лунає в одчиненi вiкна! Ну й згуки ж, небеснi згуки! Так i линуть у душу Оленцi: хочеться ïй i плакать, i смiяться.Люде, — хочеться крикнуть. — Нащо зло на свiтi здалось?
Балкон зеленню повитий. В прогалявину видно: пани сидять на балконi, саме чаюють, блищить самовар.
Так Оленцi боязко-радiсно.
Поставив студент велосипеда на дворi, на балкон ïх веде. Стiл довгий-довгий, а ласощiв усяких!
— Здрастуйте! — Сергiй та Оленка до панiв, так соромливо. Стали на порозi, стоять.
Подивились-подивились пани ïм на ситець, та й нiчого.
— Снiдаєте вже? — студент до панiв.
— Еге, — хтось промовив.
А Кочура старий, лисий, здоровий, — знають Сергiй та Оленка його: у город часто через Вербiвку ïздить поз ïх, — чвякає щось та:
— А то ж що за люде? — на Сергiя та Оленку показує.
Студент:
— Та це... знакомi моï: учитель народний i... хоче у земство проситься, — показав на Оленку.
— Гм! — буркнув Кочура та й губу закопилив так призро.
Почервонiв студент, наче йому соромно стало, що привiв знакомих таких; промовивзнакомтесь та й пiшов у покоï.
Почервонiла й Оленка:Та невже це так нас вiтають! — подумала. — I студент... так ласкаво балакав дорогою, а тут... чкурнув мерщiй. Слова однi... марнi, пустi.
Скраю ось сидить якась панночка. Плаття рожеве на ïй, а щiчки пухкенькi такi.
Дає ïй руку Сергiй так невмiло, несмiлко; Оленка теж так саме за ним. Всмiхається панночка, тиче ïм пальчики. Переглянулась з кимсь усатим, п'ятенце на щоцi, обоє всмiхаються. Ще дужче почервонiла Оленка. Дiйшла до старого Кочури, саме запихається грiнкою, не бачить ïх.
— Здрастуйте! — Сергiй до його.
Глянув, ткнув своï пальцi ïм, мнякi та товстi. Дiйшли до усатого з п'ятенцем на щоцi, газету саме читає, — теж такоï. Познакомились ще з панiєю якоюсь товстою, мабуть, Кочурихою. Та дала ïм пальцi так милостиво:
— Здрастуй, здрастуй, голубушка, — до Оленки
всмiхнулась.
Поставали далi пiд стiною обоє, стоять.
Та невже це така iнтелiгенцiя, — думає Оленка, дивлячись на панiв, — такi люде освiченi... вйсокомiрнi, байдужi?
Рояль годi лунать. Входить якась панночка в коричневому; за нею й студент. Посiдали до чаю й вони. Поколотив ложечкою у стаканi студент, глянув на Сергiя й Оленку та:
— Може, й ви хочете чаю? Сiдайте.
Робить нiчого. Сiли на порожнi стiльцi. Гукнув студент горничну. Та два стакани винесла, поставила перед ними. Стоять тi стакани порожнi: рожева панночка усiм наливає, а ïм i нi.
— Люся! — студент до неï. — Налий он.
Наливає Люся, всмiхається.
— Я й забула, — каже.
Смакує Оленка той чай i без сахарю, без нiчого.
Чого я пiшла сюди. — думає.
Усатий щось про Персiю балакать почав. Голос його такий противний Оленцi. А пики у всiх страх осоружнi якi! I таке все ïй вороже, чуже: i банка з варенням, i зелений балкон, i бiлi дверi, що йдуть у покоï. А повiтря так воняе панами.
Почали розходиться: усатий надвiр з Люсею, студент у покоï. Тi теж — хто куди. Зiстались удвох Сергiй та Оленка.
— Ходiм звiдцiля! — до Сергiя вона.
Сергiй:
— А про мiсце ж?..
Аж побiлiла Оленка:
— Та що я, собачка яка, щоб прохать мiсця в таких ситих, байдужих, дiло мать з такими?
Сергiй:
— Так хоч книжки... — Пiдiйшов до дверей: — Павле Iвановичу! — гукнув.
Виходить студент.
— Так книжки... — Сергiй йому.
— Можна... Ось я папi скажу тiльки. — Пiшов. Виходить i папа, дивиться сторч.
— Що таке? — питає.
— Байрона почитать... Будьте ласкавi, — Сергiй йому.
Подививсь-подививсь пан на ситець Сергiєвi, далi:
— Прийдете iншим разом коли, або... може, я вам передам як-небудь, шукать зараз далеко. — Пiшов.
— I попрощаться нi з ким! — всмiхнувся Сергiй.I я пiшла до ïх!.. — думає Оленка, йдучи дорогою. — Мала прохать ïх!.. На вiщо це схоже? Яка ж я дурочка!.. Не навчив Полiевкт, полiзла... надiялась так, марила... Якi ж жалiбнi моï мрiï, надiï!.. Яка ж легкодуха я! У людей отак вiрить, шукать запомоги у когось. А, щоб мене чорт узяв!
Сергiй:
— Значить, так... Посилай прошенiє тепер за мiсцем сюди-туди...
— А, пiшли вони, всi мiсця i люди! Не бачить ïх, злих, не чуть ïх!..
Доходять до села свого. Сонце з пiвдня вже звернуло. Душно. Вигiн. Бiля вiтряка в холодочку сидять хлопцi, дiвчата. Данило, в синiй жилетцi, положив руку Ганнi на шию, а шия у неï така у намистi. Петро, що колись з ним Оленка в школу ходила, схилився на Прiську. Такi веселi: спiвають, жартують.
Щасливi! — думає Оленка про ïх. — Спiвають собi, i до всяких iнтелiгентних, освiчених, ситих, тупих ïм дiла нема! Що, якби це так i собi. Жить дома, спiвать так у недiлю, а в будень на городi чи в полi робить... Квiточки, сонечко... I все так просто, до природи так близько. Нiяких освiчених, нiякоï iнтелiгенцiï тобi тупоï, нiкчемноï... Пiшла вона!..
ХIII
Почала Оленка й справдi привчаться жити дома. Уперiд матерi до роботи хапається. Зриває, чистить квасолю; зрiзує, вибиває соняшники; се-те робить. Та дарма. Почує гризню в хатi, кинеться ïсти, та нiчого, — сумна така зробиться.
А то сидить вона раз у садочку. Сергiй в хатi у себе грає на скрипцi. Дверi одчиненi в його, i чути Оленцi гру ту. Слухає, — i так жалко ïй. Пригадується Ïй рояль, на якрму вона вчилася грать; пригадується те, про вiщо так недавно марила вона: вiн- милий, задумливий, книги, картини... Де ж воно це?
А раз увiходить у хату Оленка. Садять на лавi у ïй:
батько i Якiв Васюк, сусiда один.
Васюк:
— Треба оддати, пора вже — до батька.
А батько позичав колись у його рублiв скiльки на плаття Оленцi.
— Пiдождiть трохи,— проситься, — Ось Оленка заробить, оддам.. — Повернувсь до Оленки: — Оце ж пам'ятай, дочко...
Бiдний батько, — подумала Оденка, — i вiн же не знає про дiла моï! А що буде, як узнає?
Думала;! думала, послала просьбу в iншу епархiю за мiсцем-таки. Второкласноï не згадує вже. Хоч би у церковноприходськiй, — думає,-- бути.
Палажка ж своє дiло робила: за вгород Михайловi голову гризла та гризла. Остапчук теж. Де стрiне його:
— А що, як про вгород? — питає.
— Та так... — почухається Михайдо, — не знаю.
— Подумай.
I Михайло вже усяк передумав.
А то в полудень якось увiходить Палажка з комiрки:
— Сi та тi хазяйнували б тебе,— почала на його. — Дiжу на завтра вчинять, а борошна нема, а ти... шукай борошна йди та город, що попустив, одбирай!
Жито ще тiльки возили з поля тодi, й нового борошна не було ще. Кiнчив Михайло жилетку, що саме латав, надiв ïï, взяв мiшечок, вийшов з хати... Куди йти? Напозичався вже так, що й у вiчi людям дивиться нiяково. Стоïть, на город Василiв дивиться.
Нi, таки справдi одiбрать те, що попустив,— думає. — Який кущ картоплi продав би з тiï смужечки, мовляла Палажка, i то б же яка це запомога була! А чи грiх який за одбнрання чи й за те, що на Василя треба казать захопив, то... Остапчук же первий цро це нагадав. Йому й грiх нехай. Та й... хоч би й менi! То хiба тут такий уже грiх, що й одмолить не мфжна його? Я ж вiрую в бога! Друга рïч у бога не вiрувать, як Сергiй он: коли-не-коли ти в церквi побачиш йото, а побачиш, то як пень вiн стоïть. А я ж таки... з усердям стою. I до святих знамуюсь, i все; i пости сповняю, говiю разiв скiльки на год. А на страснiй недiлi й озвару не ïм. Дає Остапчук пораду, спасибi йому, так, значить, i буть. А дай до його сходжу, побалакаю та й борошна в його, може, вiзьму.
Балачка з Остапчуком про це вже була коротка у ïх. Зiставалось тiльки свiдка знайти. Недалеко ходили по його. В Остапчука тодi саме був на роботi, дрова рубав, Омелько Бовкун. Омелька цього знають у селi як чоловiка, що легко його пiдмогоричить можна: любить випити, любить i збрехать. Сам невеличкий, нiс синiй. Покликали в хату його.
— От що, Омельку, — почав Остапчук до його, — наш могорич ось з Михайлом тобi.
— Як саме?
— У брата Михайлового города батькiвського бiльш, нiж у Михайла, так... чи не посвiдчив би ти в судi, що Василь, мов, сам захопив його стiльки собi.
Подививсь-подививсь Омелько на Остапчука, на Михайла, всмiхнувся, далi:
— А одвiту тут нiякого не буде менi?
— Ого-го! — зареготав Остапчук. — Якого одвiту?
— А що я не знаю iменно, як там... У холодну не вкинуть?
— Хто вкине? Василь? мужик необразований? Що вiн тямить? Сердитий, i тiльки; так нам наплювать на те. А як захопив? Скажем... мм... та нащо й здалося це: ми, суддi, далi й допитувать не будем тебе, щоб i не спiткнуть.
— Так чого ж? Можу.
Узявсь Остапчук i жалобу написать, бо й за це, думав, якийсь день поробиться йому. А вiн бачив, як жалоби пишуться, не одна перебувала в руках. Тiльки як йому нiколи тодi саме було, збирався ïхать за медом у пасiку, а завтра недiля, то вiн сказав Михайловi:
— Завтра, гуляючи, я сам надiйду до тебе та в тебе й напишемо.
Взяв на одробiток Михайло борошна в його, пiшов.

XIV

Прийшов Остапчук до Михайла в недiлю.
— Трудне дiло — позви, — почав до його. — Усе треба, щоб хтось руку тяг за тобою, давав стежку тобi та й написав жалобу гарно... чогось воно стоïть!
— Потрудiться, спасибi вам, — Михайло йому. — Я вже вам за це услугую.
— Да, да! Молотить послухаєш.
Сiв Остапчук писать i жалобу ту. Взяв на лутцi чорнило Оленчине, перо, всмiхається.
— Тiльки знаєш що? — до Михайла каже. — Я на пишу, а пiсля мене ще й переписать треба комусь: я — суддя, i негарно, щоб моя рука була на прошенiï.
Знайшов Остапчук бомажку у себе в кишенi, пише.
Злiг Михайло на стiл:
— А хто ж це перепише? — питає у його. — Оленка хiба?
— Да, да! Вона ж согласна на позов на цей?
— За це вже й не знаю я. А Палажка:
— Согласна не согласна, дитина рiдна: перепише,
— сидить на полу, всмiхається.
— Да, да! — оскирнувсь Остапчук. — Дитина рiдна:
одних думок з батьком, з матiр'ю бути должна... Написав Остапчук, продививсь, далi:
— Ну, тепер i ïï... як ïï?.. погукайте.
Оленка тодi саме в садочку була. Якась пташка щебетала на гiллячцi, i вона сидiла слухала; перед нею розгорнута книжка лежала.
Постукала мати у шибку, увiйшла Оленка в хату.
— Здрастуйте! — кивнула до Остапчука головою.
Вiн:
— Здрастуй! Тут ось чорновочка тобi, а перепиши сядь.
Суддя, i такий неввiчливий! — подумала Оленка,— на ти... — Почервонiла.
Взяла чорновочку ту, дивиться в неï. Так-таки й написано:Васьiлiй захопил огорода... Знала, звiсно, Оленка, що це неправда. Подивилась-подивилась та й положила на стiл ïï.
— Не буду я цього переписувать, — каже.
— Чому? — гукнула мати на неï.
— Тому що... зла не робiть! — та й iде до порога. Перебiгла мати дорогу ïй:
— Куди ти? — визвiрилась. — Нащо ти вчилась ось стiльки?
А Остапчук свариться пальцем на Оленку:
— Грiшно так! — каже. — Грiшно упорною буть. Ти знаєш, що значить не спушаться матерi-батька? ти... ти вчила заповiдi?
Оленка:
— Прошу не тикать на мене! — до Остапчука. Всмiхнувсь Остапчук:
— А хiба... з якого двора ти?
— Вчила заповiдi? — почав i Михайло. — Повинуйся, в писанiï сказано.
— Чого вам треба од мене?! — крикнула Оленка.
Мати:
— Ворогiв жалко тобi? — Штовх, штовх у спину ïï: — Переписуй ото, того треба нам!
Побiлiла Оленка, оступилась до полу та:
— За що ж... за що ж зневага така?
— Та стоïть пак тобi, ледащо, ïсти давать, га? — хитає мати головою.
Розсердивсь i Михайло на неслухнянiсть Оленчину.
— Ох-хо-хо! — зiтхнув. — Скоромне у пiснi днi... до церкви не виженеш.
А Палажка до Остапчука:
— Сало у середу, в п'ятницю ïсть, — на Оленку показує. — Єсть для борщу трохи, — бере, хлiб маже ним.
Удавили сльози Оленку, не знає, що вже й робить. Взяла ту чорновку, перо, бомагу, сiла за стiл, переписує.
Всмiхається Остапчук.
— Вот так... — навчав ïï. — Що говорять тобi, слушать нада. I пости чтить нада, до церкви ходить, i... i всьо, потому: грiшно. Через те бог i дощу не дає, що тепер у його вiрують так.
Переписала Оленка, кинула ручку, вийшла надвiр. Так ïй важко, досадне. Куди йти, що робить? Постояла трохи в садочку, на вигiн пiшла. Ходить.
Зло, то є зло! —думає. — Хай уже хто, а то... батько наваживсь на таке дiло низьке... богомiльний такий... От i вiра!
Збоку в Оленки лежить кладовище, по пiдгiр'ю так розiслалось i таке в деревi все.
Лежать люде, — думає, — i байдуже ïм зло.
Повернула до кладовища. Ровом обгороджене. Полинь, нехвороща стирчить на ровi. Увiйшла у ворота. Стерня вiвсяна зразу на голiй мiсцинi, так жовтiє на сонцi. Хрести, могили пiшли в деревцi невеличкому, видно — недавнi. Далi вишник. Хрести такi сiрi, похмурi визирають iз його. Один он, чорний, лежить у травi. А он запала могила, чорнiє нора в бур'янi. Уявились Оленцi череп, кiстки того, що колись жив, а тепер там лежить.
I це вiнець життя такий! — думає. — Цiль його... нагорода за всi турботи, страждання?!
Трохи убiк берези бiлiють. Хрест бiлий, покрашений пiд однiєю стоïть. Прийшла до його Оленка.Андрiй Бiланенко — напис на йому. Так... Чула од Сергiя Оленка: умираючи, бажав Андрiй, щоб його поховали пiд березами, де рiдко могили. Бажав i напис на хрестi мати рiдною мовою, сказав i який. Сергiй йому й вирiзав. Читає Оленка:Вийшов на вчителя i... вiчного упокою мiсце знайшов!
Так от мiсце! — думає. — I його ж не минеш. Що ж тодi всi цi мiсця, якi од Полiєвктiв, од Кочур усяких залежать?! Яка ж нiсенiтниця — високомiрство ïх! Яке безглуздя запобiгати ласки у ïх!.. Шукати якоïсь запомоги у когось! Життя... яка нiкчемна рiч воно!
Подивилась на берези Оленка: вiття так порозвiшували. Подивилась униз: видно, як кучерi вишневi в'ються по кладовищу, до рову спускаються; як на ровi купчаться липи i як село поринає в садах.
У якому гарному мiсцi Андрiй спочиває, — подумала.
За церквою видно кущ верб, такий рясний зеленiє. Уявилась Оленцi рiчка, що там єсть. Ïï очерет обступив, лепеха. Пригадались Оленцi русалки, про яких десь казку читала вона, що жили так у водi.
От якби шубовснути з тих верб, — думає, — зробитися русалкою, жить пiд водою в кришталевих покоях, а зiйде мiсяченько, на вербах гойдаться.
Прийшла з кладовища Оленка. Сонечко було вже над заходом. Сергiй i мати його грушi саме в садку у себе збирали.
Збирають, — думає Оленка, дивлячись на ïх iз грядок, — i не знають, що й я зробила ïм зло: переписала бомагу таку.
Що б таке ïм гарне зробить? Як би хоч обiзваться до ïх? Ступила до обнiжка та:
— Дядино, Сергiю, ви не сердитесь на мене? Зареготав Сергiй:
— О! — каже. — Видумай ще що. А дядина:
— Хiба ти що винна? Почервонiла Оленка, й нiчого.

XV

Почав уже батько й про мiсце в Оленки питати:
— Чого це тобi од отця Полiєвкта не чуть нiчого й досi?
— Хай!.. — махне рукою Оленка та й пiде. Усе вже вона було ходить похнюпившись: у садку, на вигонi, на кладовищi, — неначе шукає чого. А сердита зробилась! Заведуть у хатi гризню або посилає батько до церкви ïï, — лютує, кидає все. А ранок, холод надворi, — ходить боса бiля хати й розхристана. Та день зiйде, ïсти i в рот iнодi не вiзьме нiчого.
А раз гiрко-гiрко якось до Сергiя всмiхнулась:
— А чого єсть люде — покiнчають з життям? — питає у його.
Вiн:
— Хто його зна. Читав я, що через легкодухiсть усе: бояться життя.
Схитнула головою Оленка, помовчала, далi так схвильовано:
— А не бачить цiлi, розуму в життi, страждати i боятися поквитуватися з безцiльним стражданням, боятися смертi, скиглити, хапатись за поли життю, аби тiльки жить, не знаючи для чого i нащо, — не легкодухiсть хiба?
Зробилась блiда-блiда, з лиця спала i попiд очима синi смуги лягли.
А батько жде: ось-ось вийде од Полiєвкта мiсце Оленцi. Заробив грошенят трохи пiд хурою, набрав ïй ситцю на плаття, — сам, вона й не казала йому. Дає ïй:
— На, — каже, — ший, щоб було в чiм ïхать на мiсце. — А Оленка сама собi пошить плаття умiла вже.
Подивилась на ситець на той та й положила в скриньку його.

XVI

Прийшов час i суда за город. Тiльки не так вийшло це дiло, як малося буть. Остапчук гадав, звiсно, що Василя,мужика необразованого, легко обiйти на судi буде можна i тим бiльше, що зачорта рудого судили його, i вiн мовчав. А мовчав вiн тодi, бо вважав себе винним; а тепер, як чув якось в окружному судi — був свiдком за когось — як обороняються люде, так i собi тут почав. Почав зразу з того, що став гребувать, щоб Остапчук не брав участi в розборi дiла цього, бо як з ним, Василем, сам дiло мав по суду. (А зачорта рудого цей же i суд дав йому щось бiльше тижня арешту.) Дзвонили на Василя тепер, холодною його лякали, а вiн добився, таки, що Остапчук з-за столу вийшов.
А що казав Остапчук, що перебалакає з товаришами-суддями, так i зробив. Бо Василь i сам трохи зачув Остапчука з тоï кiмнати, де закусювали саме вони.
— Учити треба таких, — чулось звiдтiль. — А то... нi за що тодi нашого брата будуть мати, всi чортами рудими зватимуть нас.
I от тепер свiдка Бовкуна i справдi допитувать не всиловались. Та Василь сам умiшався сюди.
Суддя, що сидить посерединi, червоний, у синiй чу-марцi, спитав Бовкуна:
— Так ви знаєте: Василiй захопил?
— Iменно так, захопив.
— Ну, бiльш нiчого.
Василь аж з лавки пiдскочив.
— Як нiчого? — почав до суддi. — А чому ж... а спитайте його, як захопив я?
— Нас нiчого вчить! — гримнув суддя на Василя.
— А чого ж ви так?..
За дзеленчав суддя у дзвонок:Мовчать! — крикнув.
— Та нi, — Василь йому. — Мене цим не залякаєте, Я й далi дверi знайду.
Подививсь-подививсь суддя на його, прихиливсь до другого суддi, що сидiв праворуч, товстий, у чорнiй чумарцi, та:
— Сльота така. Як ви думаєте?.. до начальства ще може полiзти.
— Еге, — той йому. — То й нам нагорить.
— Ну, харашо! — суддя до Василя, далi: — А не скажете, як, примiром, захопив Василiй? — до Бовкуна.
— Та так... звiсно... — Помняв-помняв Бовкун шапку в руках, та й нiчого. Одказали Михайловi. Прийшов вiн додому.
— А що, як? — Палажка до його.
— Та як? Нiяк! Одказали.
Дивиться на його Палажка, витрiщила очi, далi:
— Що ж ти робив там?! Тобi б же настоювати було, прохать суддiв... Та це ж яка радiсть ворогам! А, боже мiй!..
Похитала головою, плюнула та й пiшла до Оленки, що сидiла в садочку, думала.
— Зазнавайся з панами! — почала до неï.
— Як зазнавайся?
— Так... Ти вчена: пани за тобою стоятимуть, до земського пiдеш: за вгород поклопочеш. Почервонiла Оленка, мовчить.
— Чого ж мовчиш?
— Одчепiться!
Пiшла Палажка в хату, знов: i сякий i такий — почала кричать на Михайла.
Як по душi дере Оленцi той крик. Встала, снує, по садочку сюди-туди так швидко. Де б дiлася, що б робила? Ходила-ходила, далi поза клунею, та до Сергiя пiшла, не знає й чого.
Був у хатi Сергiй, у шаховцi рився чогось. На лавi сидiв Грищенко.
— Поздоровте мене! — почав до Оленки Грищенко. — Таки не збрехав отець Полiєвкт: у второкласну незабаром од'ïжджаю.
I ти од'ïжджаєш! — подумала Оленка. — От який отой свiт! — думає. — Свiт честолюбства, низькопоклонства, нiкчемностi. — Подумала, далi: — Заграй менi, — до Сергiя.
Зачинив Сергiй шаховку, оддав Грищенковi ноти якiсь, узяв скрипку.
— Якоï тобi, польки? — побренькав, грає.
Увiходить Василь, прийшов iз суда, поставив цiпок, почоломкався з Грищенком, а на Оленку тiльки нелюбо так глянув. Почервонiла Оленка. Пригадалася ïй та бомага, що вона переписала на його.
Взнав про це, мабуть, — подумала.
А вiн i справдi взнав. Знакомий писар у волостi сказав йому, що Оленка прямо написала, що сам чув од Остапчука.
— От i вiр ïй! — здивувався Василь тодi. — Що вона добра до тебе: i ходить, i все.
Сiв на полу тепер, ïсть Оленку очима.
Похнюпилась Оленка:Яке ж таки я низьке дiло пiддержала! — думає.
Сергiй:
— Може, козачка ще тобi?..
Мовчить Оленка:I я не змогла не переписувати того, — думає. — Яка ж я ганчiрка!
— Ну, так як?.. — почав Василь до Оленки. — Огорода з батьком та матiр'ю одбирати у мене! Що ти написала на мене?
Побiлiла Оленка. Подивилась-подивилась на Василя, i нi слова. Встала, пiшла. Палажка саме з вiдром iшла з хати з своєï, побачила, звiдкiль Оленка йде. А Оленка навпростець, борозенкою, прямо йде, не крадеться вже.
— I сяка, i така! — почала на неï. — Ти таки ходиш до ïх!
— Та й клята ж!.. — Оришка з грядок на Палажку.
— А ти? — Палажка до неï. — Ти он у бога не вiруєш, ти... до церкви не ходиш. Тобi церква не мати, бог не отець!
Нiкому нiчого Оленка. Похилилася в садочок собi.
Заходило сонечко саме, золотило садочок, що жовтiти починав. Лiто вже наприкiнцi було. Стоïть Оленка та так дивиться на садочок, на сонечко.
Стемнiло. В хату Оленка ввiйшла, лампу на стiл узяла, скриньку бiля столу на ослiнцi поставила. Взяла у ïй ситцю сувiйчик, що батько на плаття набрав. Парасi дала.
— На спiдничку, — каже, — буде тобi. Далi бере тетрадки шкiльнi, щоденники, подивиться, розiрве та й кине, та й кине до печi. Батько ввiйшов.
— Нащо ти рвеш? — до неï. — Воно б же здалося на вiщо.
— Не ваше дiло! — Оленка йому.
Вийняла потiм книги, шкiльнi подарки:Тараса Бульбу, про рослини якусь, сiла, надписує Сергiєвi, Грищенковi по книзi:На згадку, — пише. Вийняла й євангелiю в оправi золотiй:Отцу Полиевкту Соха-новскому, надписала:Оваго убо биша, оваго же уби-ша, — додала з притчi про виноградарiв. Взяла потiм клаптик бомаги, пише:На цьому свiтi, де зло, неправда, нiкчемнiсть панують, чомусь гарному, свiтлому немає мiсця. Прощайте. Взяла клаптик бомаги, пише:
А вам, батьку, мамо, ось що скажу: вiра в бога не в самому ходiннi до церкви, не в обрядах самих... Поховайте мене, де Андрiй, мiж березами. У домовину менi квiток накладiть .
Цидульки цi пiдопхнула пiд скатерть; книги поклала на покутi, скриньку пiд пiл, на мiсце, поставила; а сама чепуриться давай: змилась, розчесалась, коси не заплiтала, волос, як у русалок, зоставила. Внесла плаття голубе, празникове, давай убираться.
Мати коноплi бiля комина мне.
— Куди ти? — питає у неï.
— На мiсце, — вона ïй.
Батько маже хлiба шматок часником та:
— Так тобi це й коня запрягать?
— Лягайте ще спать. Вбираюсь, щоб готовою буть тiльки.
— А коли ж це ти приïдеш до нас? — всмiхається мати.
— Побачите.
Убралась, пов'язала стьожкою червоною голову, на хату надивлятися давай. По долу костриця, пiд припiчком купка смiття.
— Як у свининцi у хатi! — каже до матерi. — Поприбирайте: може, люде незабаром будуть до вас.
Подивилась на Парасю, що спала вже, на матiр, на батька... Забринiли сльози у неï. Так жалко.
Що робити? — думає. Стояла-стояла, далi прокинула подушку на ослонi та лавi, — лiжко ïï, —лягла. Обхопили думки ïï.
Хiба... жить зоставатись? — думає. — Так... для чого ж i жить?.. Здумала про всi своï попереднi мрiï, надiï, про Полiєвкта, Кочур; про матiр, батька, Остапчука, Грищенка...
Де ж щось гарне, велике? — думає. — У мрiях, надiях, у книгах!.. А в життi? Нiкчемнiсть, нiсенiтниця, зло... Стоïть пак турбуваться, корчиться, поринать у злi, в багнюцi?.. Яка цього цiль? Кому це потрiбне?.. Не краще пак спокiй... вiчний, тихий, хороший; спокiй пiд деревцем, квiточками, травичкою?!
У хатi було вже погашено. Встала Оленка. На полу, пiд стiною, лежить батько, чорнiє; далi Парася, поз запiчок — мати.
— Прощайте! — прошепотiла. Вийшла з хати... навiки.

XVII

Знайшли Оленку пiд вербами у водi, — по платку, що лежав бiля берега. Сяяло сонечко, пташки щебетали, а гарнесенька дiвчина була байдужа до всього, до всього. Карi оченята ïï вже не свiтились питанням, молодесеньке серденько не бажало кохання. Спокiйна-спокiйна була.
Як самовбивцю поховали ïï саму собi в глухому кiнцi кладовища, на голiй мiсцинi, далеко-далеко од берез, пiд якими вона спочивать так бажала.
Через тиждень пiсля смертi прийшла одповiсть з другоï єпархiï. Кличуть Оленку на мiсце.
Тепер батько, мати, сестричка обсадили вiчне мiсце ÏÏ любисточком, барвiночком, вишеньками, кленочками. На хрестi берестовому, невеличкому, прибили iконочку матерi божоï. Батько свiтить увечерi в хатi, читає псалтир за впокiй; мати голосить.

Страницы

• #
• 1
• 2