Талан
страница №3
...ут чисто, а там (на серце) порожньо! (Оглядається). Вам можна хоч трiшечки вiрити?К в я т к о в с ь к а. Можна, можна! Я вас так... З вашими листами i спала, ïх до серця пригортала, колисала, як дитину, — замiсть вас, мого голуба...
К в i т к а. Не голуба, нi! Яструба, кондора, грифа! Я голубiв ненавиджу: дурна птиця, навiки дурна! Голубка по чужих кублах лiта, а вiн тiльки крутиться та гуде... Тпху, противний!
К в я т к о в с ь к а. Не всi голубки похожi на вашу: єсть такi, мiй соколе, що за милого самi себе вбивають... Тiльки на таких не вважа сокiл... Ох, я б моє серце покраяла для пана!
К в i т к а. Для мене? Для мене тiльки самого? Не вiрю!
К в я т к о в с ь к а. Присягаюсь, мiй рiднесенький!
К в i т к а. Не вiрю, не вiрю! Знов ошукання, знов зрада! А першi де? ïх багато, багато?
К в я т к о в с ь к а. Нiкого не було; я ще... манесенька...
К в i т к а. Одна тiльки вiрна була... на цiлiм свiтi... та й та... Ми ïï побачимо?
К в я т к о в с ь к а. Побачимо... Та цур ïï й згадувати: таке золоте серце занехаяла! Я б iз пам'ятi ïï викинула, коли втекла i промiняла на не знать кого...
К в i т к а (хапа ïï за руку). Промiняла? Таки промiняла, то правда? Ух, як весело, як весело! Слухайте, як серце б'ється. А знаєте чого?
К в я т к о в с ь к а. Не знаю, мiй друже!
К в i т к а. Помсти жде; радiє помстi! О, нема нiчого солодшого в свiтi за помсту... Такоï втiхи нiхто й ворогу не придумає...
К в я т к о в с ь к а. А я б залишила... погребала б i помстою!.. Чи ви ïï, може, ще кохаєте?
К в i т к а (спалахнув). Ненавиджу, ненавиджу! От би як ïï пошматував на кавалки! (Рве рукавичку). Тiльки в мене од того голова ще болить i серце... Серце — воно теж дурне: все болить i ниє по тiй. А, коли б ïï побачити! (Дико). З ним побачити! (Б'є кулаком об стiл).
К в я т к о в с ь к а (злякано). Що ви? Заспокойтесь! Почують!.. Ходiм краще у ложу зi мною; ходiм, будемо дивитись...
К в i т к а. Ходiм, ходiм! А, моя єдина! Друже мiй, який я нещасний! (Стоïть нерухомо, болiсно).
К в я т к о в с ь к а. Ходiм, ходiм, серце! Ви й шляпу забули... (Подає йому). Ходiм, там хоч трохи розважитесь! (Уводить).
В И Х I Д VI
Маринка i Жалiвницький.
М а р и н к а (веде за руку Жалiвницького). Серденько, я зараз пiдслухала, що клакери змовлялись шикать Марусi.
Ж а л i в н и ц ь к и й. Невже? Така пiдлiсть? I це Квятковська! I знайшлись такi гаспиди, щоб ïй пiдслужитись!
М а р и н к а. Що тут робить? Борони боже, як Маруся почує: це ж уб'є ïï, — вона й без того слаба!
Ж а л i в н и ц ь к и й. Уб'є, уб'є!.. Сказать зараз Безродному: у його є багато прихильникiв з чесноï молодi, вони спинять... Послать деяких наших... Я бiжу!.. (Побiг).
М а р и н к а. У мене душi нема... Одведи, мати божа!
В И Х I Д VII
Маринка i Лучицька.
Л у ч и ц ь к а (входить). Тут Котенка нема?
М а р и н к а. Нi, тiльки я! Сiдайте тут, одпочиньте: ви сьогоднi надто блiдi...
Л у ч и ц ь к а (сiдає тяжко коло столу). Неможеться щось, моя квiточко; сили щодня никнуть та никнуть... Чую, що берега вже пустилась...
М а р и н к а. Рiднесенька! Голубонька! Полiчiться, одпочиньте! Ви ж не шануєте здоров'я свого: так грати, як ви, рвучи серце, точачи кров, надриваючи жили, i без вiдпочинку... Для чого ж то? Так же вас ненадовго стане!
Л у ч и ц ь к а. Просять, молять. Так лучше ж останнi сили оддати другим на користь, нiж не знать нащо ïх берегти. Менi ж самiй, чим швидше ïх витрачу, тим бiльше утiхи.
М а р и н к а. А для нас бiдних, що готовi життя своє за вас положити, невже i для нас не захочете поберегти своï сили?
Л у ч и ц ь к а. Ви — моï друзi. А хiба друг захоче нав'язать другу життя, коли воно дає йому однi муки? А я, Маринко, несу такi катування, такi... ах! I нема ïм просвiтку, нема забуття од них на хвилину... I така нудьга, така туга, надто сьогоднi, що валить мене з нiг i хита, мов билину...
М а р и н к а. Чим же ви тужите, моя зiронько? По чiм? Чи по кiм?
Л у ч и ц ь к а (пригортається). Ох, дитино моя, кохана моя, тобi тiльки правду скажу: по ньому, все по ньому! Люблю я його, кохаю... I те кохання отрутою ввiйшло в мою кров, i палить серце, i точить силу... I нема способу збутись тiєï отрути! I знаєш, я й не хотiла б навiть ïï збутись: така мука i болiч — єдина менi на свiтi втiха й розвага... Не знаю, чи я вже такою рабою вродилась, чи я, як собака та, звикла до бiйки, а й за батогом менi скучно... I чим бiльше отут наболить, тим бiльше дарую i готова сама у його опрощення просити! Ах, яка я сама собi низька i яка я нещасна!
М а р и н к а. Господи! Та як же жалiти, кохати того, хто вигнав, хто таку публiку зробив?
Л у ч и ц ь к а. Бачиш, що можна: сили нема розлюбити! Вiн мене страшенно образив, приревнував, але хто ревнує, той кохає... Я нiчого не вiдаю, що з ним сталося, де вiн? Мучусь, катуюсь i чую, що й в моïм серцi росте та сама рвiя, за яку я його осудила... Це вкiнець мене сушить... Я навiть хотiла сьогоднi одпроситись: у мене передчуття якесь... Цiлий день отут болить... (Показує на груди).
М а р и н к а. Так не надривайте себе, — хай Квятковська гра. Я покличу Юрiя Савича чи Степана Iвановича...
Л у ч и ц ь к а. Нi, нi не можна: перший спектакль. (Налива стакан води i бачить на столi бiнокль. Бере, розгляда). Чий це? Стiй! Це знайомий бiнокль!
М а р и н к а. Може, Квятковськоï: вона тут була...
Л у ч и ц ь к а. Вона? А ще хто був?
М а р и н к а. Не бачила; ïï бачила, та й годi!
Л у ч и ц ь к а. Це не ïï бiнокль, це мужеський... Стiй, стiй! Це бiнокль мого Антося... його, його! Ось i ямочка... Я раз упустила... А! (Хапається за голову). Яким робом?! Се щось страшне!.. Ох, як мене кольнуло! (Хапається за груди).
М а р и н к а. Заспокойтесь, рiднесенька! Боже мiй! Що з вами? Випийте води! (Подає), Бога ради! Не тривожтесь... Як зблiдли!
Л у ч и ц ь к а. Вiн тут, тут! Ой!.. (Ламає руки). Маринко, рятуй мене! Вiн ïï коха! (Iстерично рида).
М а р и н к а. Марусю! Господи! Що ж менi робити? Хто там?
Л у ч и ц ь к а. Не треба!.. Не клич!.. Нащо ïм? Все ïдно... Хоч би разом... Вiн тут!
В И Х I Д VIII
Тi ж i Безродний.
Б е з р о д н и й (вбiга). Що з Марiєю Iванiвною? Iстерика? (Маринцi). Сказали? Довiдалась?
М а р и н к а. Нi, тут друге: вона зовсiм слаба...
Б е з р о д н и й. Так доктора зараз... Я Котенку скажу... Вам грать не можна. (В дверях). Господи, зглянься!
М а р и н к а. Нема, нема його! То здалося, прибачилось...
Л у ч и ц ь к а. Ах, яка мука! (Витира очi). Коли б кiнець...
В И Х I Д IX
Тi ж i Безродний, доктор, Котенко.
Д о к т о р (з пузирком). Що таке? Що з вами, моя панiйко? Нерви, знов розходилися нерви? (До Маринки). Потривожив хто? Збентежив?
М а р и н к а. Потривожились. (Метушиться, розтира, голову мочить i т. д.).
Д о к т о р. Ай, нещастя! (Дає краплi). Випийте! Я ж просив, я ж благав нiчого не приймати до серця: спокiй i сон, сон i спокiй вам тiльки потрiбнi... А тут мало тiï сцени, яка вам в теперiшнiм станi — кат, а ви ще додаєте й свого! Ех, панове, не бережете ви ïï!
К о т е н к о (до Безродного). Що таке? Що скоïлось? Марусю, невже не будете грати? Погинув же я, погинув! Перший спектакль... все шкереберть пiде... Марусю, рятуйте!
Л у ч и ц ь к а. Я сама розумiю... Не вiльна тiльки в собi, Савичу... Я не жалiла нiколи для вас сил, ви знаєте...
К о т е н к о. Знаю, знаю, ви добра... у вас таке серце... Пожалiйте... перший спектакль... Все вiд його... Повний збiр... i одмiнить!
Б е з р о д н и й. Може, Квятковська?
К о т е н к о (сердито). Що Квятковська? Ще мiшається, торочить! Щоб скандал був! Публiка прийшла слухать Лучицьку... Ох, господи! Що ж менi чинити? Розор, розор! Нiчим буде нещасним хористам платити... А дiти моï, нещаснi дiти! (Утира очi).
Л у ч и ц ь к а. Заспокойтесь! Може ще... я зберу... останнi сили...
Д о к т о р. По-моєму, нi! Смертельна ризика... (Дає ще краплi).
М а р и н к а. Бога ради!
Б е з р о д н и й (лама руки). Доб'ють, доб'ють!
К о т е н к о. Може б, хоч так: у двох дiях з Богдана, а там — Квятковська... Щоб хоч побачила публiка... Я б водевiль перший дав... Одпочили б... Га? Марусю? Докторе! Рятуйте мене, рятуйте!
Л у ч и ц ь к а. Та менi трохи вже лучче... (Усмiхнулась).
Д о к т о р. Слабе ще серце! (Держить за пульс).
К о т е н к о. Слухайте, — даю третину збору на хор.
Л у ч и ц ь к а. А! Ви знаєте, чим мене закупити! Вони справдi страх як нуждаються... Надто при переïздi... Це ïм велика пiдпомога! (Встає). Я граю. Менi легше... Тiльки не давайте водевiля, а зразу: зразу лiпше.
К о т е н к о (цiлує ïй руки). Благодiйко моя! Зараз лечу! Безродний, дзвiнки! (Кричить у дверi). На сцену всi! Починаємо!
Дзвiнок.
Л у ч и ц ь к а (встає, хитається, спирається на доктора i на Маринку; доктор пожима плечима). Тут (на серце) цiле пекло, а я смiятись i жартувати йду!.. (Ледве руша).
Завiса хутко спада
Картина 2
Середина багатого намету. В убранствi сила дорогоï зброï. Прямо — вхiдна припола.
Котенко (в ролi Богдана). Джура — на кону; Квiтка i Квятковська — в лiтери, [ложi] бельетажа, Юркович — в 4-му рядi крiсел. Голоси в амфiтеатрi i галереï.
К о т е н к о (сидить)
Схилились всi, менi пiд ноги впали...
Стою тепер на верховинi я,
Закон для всiх — моє владичне слово,
I от воно верта до мене знов
Мою зорю, украдену дружину...
Вина менi й бандуру, джуро!
Д жура
Ясновельможний гетьмане i пане!
Вмить,
К о т е н к о (випив вино, приграє на бандурi й спiва).
Ой ширя орел, орел сизокрилий
Та попiд небесами;
Ой лiта козак, козак запорожський
Степами, ярами.
Гей, розточились всюди козаченьки,
Полягає отава:
Гей, пропадайте, лихi ворiженьки, -
Наша сила i слава!
К в i т к а (не дуже, але вголос). Це не Жалiвницький?
К в я т к о в с ь к а. Нi, нi! Тихше, а то чути.
На кону з'являється Жалiвницький в ролi Тимка.
Ж а л i в н и ц ь к и й
Знов зрадниця вертається сюди?
К в i т к а. Це Жалiвницький!
К в я т к о в с ь к а. Цс-с!!
К в i т к а (дужче). А! Вiн падлюка!
К о т е н к о (на кону)
Так, правлю я украдене, моє!
Ж а л i в н и ц ь к и й
Вона сама втекла, по своïй волi...
К в i т к а. Ага! Сама, сама втекла!
К в я т к о в с ь к а (зупиня й одтяга в глибiнь ложi). Мовчiть.
Г о л о с и з а м ф i т е а т р у. Там п'янi!
Г а л ь о р к а. Тихо, тихо!
Ю р к о в и ч. Скандалiсти!
На кону збентеженi.
К о т е н к о (дужче, щоб зам'яти)
Не може буть!
Ж а л i в н и ц ь к и й
Я знаю, батьку, це:
Умовилась з Чаплiнським...
К о т е н к о
А! Гадюка!!
Менi цього ти перше не казав!..
Ж а л i в н и ц ь к и й
Не хтiв вразить... Вона мене умисне...
Нi в чiм не слiд дiймати вiри ïй...
Дурманить все...
К о т е н к о
Але почiм ти знаєш?
Ж а л i в н и ц ь к и й
Упевнився цим серцем... Ох, не вiр
Нi пестощам, анi сльозам — одурить:
Пригорнеться, а нiж в руцi хова
I сонного зрадливо ним ударить...
Душа у неï чорна...
К в i т к а (вирвавшись вперед).
Як та нiч!
Квятковська бере його за руку i уводить вглибину.
К о т е н к о (скажено)
Ти щось таïш?
Ж а л i в н и ц ь к и й (побачивши, що ложа порожня, певнiше).
Не вiр, не вiр ïй, батьку!
За пазуху гадюки не бери...
О, я б таких спiк на вогнi i попiл
Розвiяв би на вiтрi по степу,
Щоб не було й зарази...
К о т е н к о (хапа його за руку)
А-а! Тварюко!
Невже, невже?
Ж а л i в н и ц ь к и й
Одвiв мене господь...
К о т е н к о
Уб'ю, як пса!
Ж а л i в н и ц ь к и й
Я не боюся смертi -
Грiха не мав...
К о т е н к о
Але на батька йшов!
Ж а л i в н и ц ь к и й
Не вiдав я...
К о т е н к о
I гадина не знала?
Ж а л i в н и ц ь к и й
Вона, либонь, щоб очi одвести.
К о т е н к о
О, каторжнi!
Ж а л i в н и ц ь к и й
Я не виновен, батьку!
К о т е н к о
Клянись менi!
Ж а л i в н и ц ь к и й
Усiм, що є святе,
I матерi могилою сирою!
К о т е н к о
Готуйсь в похiд!
Ж а л i в н и ц ь к и й
Воля твоя.
К о т е н к о
Iди!
Жалiвницький виходить.
Тимко поклявсь... Його язик ще зроду
Не знав брехнi... Але вона, вона!
З отцем жила, iз сином залицялась,
А ворогу запродалась цiлком...
Ну, допадусь до вас обох i я!
Ох, проводи у пекло бучнi справлю!
На вугiллях пектиму день у день,
Мотатиму на мотовилах жили,
Собаками...
Д ж у р а
Жде панi й посланцi!
К о т е н к о
Впусти ïï, а посланцiв потому...
Джура виходить.
Через хвилину... через мить одну...
Побачу знов... зiрвату в мене квiтку...
О, як отут, в цих грудях, запекло!
Але здавись i здержся в гнiвi, серце,
Пометись гаразд, не похопись судом!
На кону з'являється Лучицька в ролi Єлени; на нiй французька сукня, накрита флером. В ложi Квiтка i Квятковська.
Л у ч и ц ь к а (входить хитаючись, скида флер i говорить утомно).
Мiй таточку, сподiваний, коханий!
Г о л о с и з гальорки, амфiтеатру, крiсел.
Браво, браво, Лучицька!
Г а л ь о р к а. Ш-ш!! Тихо!
А м ф i т е а т р. Тихо! Ш-ш!! Ш-шI!
К р i с л а. Браво! Браво!
К в i т к а (вибiга на галас в ложу). Вона, вона! Як схудла!
К в я т к о в с ь к а (блага перелякано). Друже, ай, не гомонiть... я вийду!
К в i т к а (не при собi). Нi, не буду!
К о т е н к о
Подалi, геть! Вiд панi ляхом тхне
I щоки ще палають од цiлункiв.
Л у ч и ц ь к а
Я не виновна...
К о т е н к о
Силою б то взяв?
Л у ч и ц ь к а
О, гвалтом... Я... боролась до загину...
К в i т к а. Неправда!
К в я т к о в с ь к а. Цс-с! (Удержує його).
К о т е н к о
I обняла ляха
Зрадливою, продажною рукою?
Л у ч и ц ь к а
О боже! Нi! Яка страдниця я!
(Бiльше запалюючись).
Мене взяли як бранку до свiтлицi,
Сторожею обставили мене,
Щоб не могла на себе зняти руки...
О, скiльки слiз я нишком пролила
I скiльки мук пережила, мiй орле!
К о т е н к о
Подумаєш, як настраждалась, — страх!
На ласощах...
К в i т к а (голосно). Ха-ха-ха-ха! То мавпа з червоною покрасою! Ха-ха!
2-е к р i с л о. Тихше!
Ю р к о в и ч. Скандал!
Г а л ь о р к а й а м ф i т е а т р. Отыщите пьяных! Ша!
В ложу входять капельдинер i полiцейський чиновник. Квятковська одводить i щось шепче йому.
Л у ч и ц ь к а (оглядається). Смiється хтось... знайомий голос... Боже!
С у ф л е р (вголос).
Аж десять днiв, аж десять...
Л у ч и ц ь к а (страшенно збентежена, але бажа ще побороти себе)
Днiв... невже?!
Аж десять днiв i рiски в рот не брала...
К о т е н к о
Не видко щось по панiï поста!
Л у ч и ц ь к а
Мене, слабу, без пам'ятi звiнчали...
К о т е н к о
Ну й розговiлись, значить, зараз...
Л у ч и ц ь к а
Ох!..
Хоч пошануй мене, вельможний пане!
Нiхто менi там не подав руки...
Я день i нiч Богдана виглядала,
Щоб визволив нещасну iз тюрми...
К в i т к а (виривається, кричить). Брехня, брехня!
К в я т к о в с ь к а. На бога!
А м ф i т е а т р i к р i с л а. Тихо, тихо!
Л у ч и ц ь к а. Де? де? Вiн тут! (Озирається тривожно).
К о т е н к о (в кулiси). Спинить скандал.
Г а л ь о р к а. Ша, ша!
С у ф л е р (голосно).
Я думками тебе шукала!..
Л у ч и ц ь к а. Боже! То вiн... шукала... ним жила... (В ложу, з сльозами).
Я думками тебе шукала всюди,
Я серденьком з тобою лиш жила!
К о т е н к о
Може, з Тимком?
К в i т к а (скажено, не звертаючи на Квятковську уваги). Нi, нi! А з Жалiвницьким!.. Не вiр змiï!
Л у ч и ц ь к а. Ай, що се?
К в я т к о в с ь к а (показавшись Лучицькiй). Ха-ха-ха! (Вибiга).
Л у ч и ц ь к а (непритомно). Вона, вона там! З ним! Надi мною смiються, глузують... Ай, рятуйте!!
Разом
К о т е н к о (в кулiсу). Завiсу! (Потiм тiка).
Г о л о с и (за кулiси). Робочi! Де вони?!
Г а л ь о р к а. Лучицька! Ш-ш, ш-ш!!
А м ф i т е а т р. Лучицька, браво, браво!!
К р i с л а. Тише! Продолжайте!
К в i т к а. Вона мене дурила, дурила!!
В ложi показується полiцейський, начина тихо умовлять Квiтку.
Л у ч и ц ь к а (нервово, iстерично, а потiм несамовито). З нею! Укупi з нею?! Мало назнущались, так iще тут привселюдно зняти на посмiх, на публiку поставить? Це панський вчинок!.. Я довiрила вам свою душу, свою честь... А ви все потоптали ногами i вигнали мене з хати, як негiдь, як покидьку... Це панський вчинок! Ще з полюбовницею мене банiтувать прийшли! Ай, пане, та чи є ж що нижче, що пiдлiше на свiтi?! (Рве навiжено собi волосся, хапається рукою за горло, за серце).
В ложу знову приходять два служителi i разом з полiцейським беруть Квiтку.
К в i т к а (борючись, кричить). Сюди! Берiть ïï! Вона втекла до полюбовника! Зрадила, гадина! Вона висушила мiй мозок!
Його виводять.
Жалiвницький вибiга на сцену i пiддержує Лучицьку; вона б'ється на руках.
К р i с л а. Занавес, занавес!
Г о л о с и. Ш-ш, ш-ш, вон Лучицьку!
А м ф i т е а т р. Браво, браво!.. Вон ложу!
Ж а л i в н и ц ь к и й (з кону). Доктора!
Г о л о с и. Ш-ш, ш-ш! Вон Лучицьку! Продолжать! Квятковську!
Л у ч и ц ь к а (вирвавшись з рук Жалiвницького, на переднiй). Женiть!.. Сльози лила... Кров точила... для вашоï втiхи!.. А тепер... плюйте на мене — для втiхи! Бийте — для смiху!.. Топчiть на регiт!... Хiба в актриси є серце, є честь?? Нема, нема!! Вона бездушна забавка, вона запроданка ваша! (Пада на руки Жалiвницького).
Завiса
ДIЯ П'ЯТА
Убога, але чиста кiмната. Прямо — дверi; направо -два вiкна, налiво — кровать, заставлена вiд дверей ширмами. На вiкнах спущенi фiранки. Ззаду, при образах, лампадка. Направо, за вiкнами, ще маленькi дверi.
В И Х I Д I
Палажка, Маринка, Лучицька (спить).
П а л а ж к а (дивиться на Лучицьку, що спить). Ох-ох-ох! Нема вже нашоï Марусi, тiльки тiнь одна: тане вона, як вiск!
М а р и н к а. Тане, бабусю, тане. Як стривожили ïï тодi на спектаклi, як упала i залилася крiв'ю, — ледве сюди донесли.
П а л а ж к а. Господи, боже мiй! Що вона ïм учинила, кого зобидила, моя дитиночка, моя упадниця, що так жорстоко... (Плаче). Зарiзали, зарiзали!
М а р и н к а. Бог покарав i злобителiв. Квятковську обiкрали, Котенко горить, а Квiтка в жовтий будинок улучив: того ж таки вечора збожеволiв...
П а л а ж к а. Прости йому боже, а на душi у його великий грiх, а надто у тiï панi, його матерi...
М а р и н к а. Од неï оце листа одiбрала Маруся.
П а л а ж к а. Що ж ота панi ïй пише?
М а р и н к а. О прощення просить i за себе, i за сина, кається...
П а л а ж ка. I-i, вже пiзно! А Маруся не забува його, як помiчаєш?
М а р и н к а. Де там! I на тiм свiтi не забуде!
П а л а ж к а. Ох, горенько, горенько! Оцю ладаночку вiд угодника нехай надiне зараз на себе: я положу ïï на подушцi! (Встала).
М а р и н к а. А ви ж, няню, куди знов?
П а л а ж к а. Пiду ще до церкви, на часточку подам i проскурку принесу: сьогоднi ж ïï святого янгола.
М а р и н к а. Ага! А я й забула! А не забаритесь?
П а л а ж к а. Нi, уже й без того пiзно, коли б i застала. (Хрестить Марусю). Спить собi янголятко тихо, так тихо, а душа вже, бачу, пiд самим горлечком б'ється... Спи, моя зiронько, спи, моя стоптана квiтко! Нехай тебе, безталанну, святi янголи хоронять од лиха! (Виходить, поцiлувавши Марусю).
М а р и н к а (зачиня дверi, пiдходить до вiкон). Треба, одначе, фiранки спустити, щоб свiт не розбуркав Марусi...
Стук у дверi.
Хто там?
В И Х I Д II
Маринка i Жалiвницький.
М а р и н к а, Ти? Любий мiй! (Цiлує Жалiбницького, що вийшов з бокових дверей).
Ж а л i в н и ц ь к и й. Слухай, голубко, вийми менi з скриньки свiй браслет i сережки, а я доложу ланцюжок з дзигарями, то, може, пiд заставу здобуду карбованцiв з сотню; нашi всi складаються, навiть i Котенко... Ïй тепер треба грошей...
М а р и н к а (вийма). На, на! Це гаразд ти придумав...
Ж а л i в н и ц ь к и й. Ну, так прощавай на час... (Виходить).
М а р и н к а (проводжа). Не забудь же — сьогоднi ïï iменини.
Ж а л i в н и ц ь к и й. Пам'ятаю, пам'ятаю!
Л у ч и ц ь к а (просипається). Хто там?
М а р и н к а. То чоловiк приходив...
Л у ч и ц ь к а. А, Марочка? Що ж, цiлувала?
М а р и н к а. Цiлувала, цiлувала... Ну, як же вам?
Л у ч и ц ь к а. Лучче, лучче. Певно, пiзно? Я дуже заспала.
М а р и н к а. Ще рано, ще спiть; лiкар казав — чим бiльше спатимете, тим швидше встанете...
Л у ч и ц ь к а. А вiн надiється... Я видужаю, правда?
М а р и н к а. Видужаєм, видужаєм i будемо щасливими... То ви тодi на клятiм спектаклi якусь жилу порвали, а заживе, то i по всьому... Ось мiкстурки випийте...
Л у ч и ц ь к а (п'є). Менi хочеться так ще пожити!.. Я ж виплакала, вимучила собi оте право!
М а р и н к а. I поживемо ще, порадiємо... От тiльки краще спати... Заснiть ще! (Укрива ïï).
Л у ч и ц ь к а. Добре. Я буду все, все робити, аби швидше одужати!
Маринка закрива ïï ширмами, а сама зляга на канапу.
В И Х I Д III
Тi ж i Лемiшка, а за ним двi хористки.
М а р и н к а (на стук схоплюється. Обнiма батька i хористок). Таточко! Любий мiй! Маруся ще спить, а ви, сестрички, погуляйте поки в садочку!
Хористки кивають головами.
Л е м i ш к а (дає грошi). На, дитино моя: це я i голота для нашоï благодiєчки... для нашого янгола; ми спромоглись... Вона все для нас трудилась... оддавала послiднi... а тепер лежить безпомiчна... на божих руках... (Плаче).
М а р и н к а. Тату мiй! Золотий! Якi ви! (Утира очi).
Л е м i ш к а. Тiльки не кажи ïй, — не прийме: я знаю ïï! Кажи, що це вiд Котенка...
Л у ч й ць к а. Маринко, хто там?
Л е м i ш к а. Тихо! Я тiкаю! (Виходить навшпинячки).
М а р и н к а. Та то я сама...
Л у ч и ц ь к а. А менi почулось було...
М а р и н к а. То у снi, певно. Заспокойтесь, спiть ще...
Л у ч и ц ь к а. А менi й справдi щось снилось, чи снiг, чи свiчки... (Говорить хапливо, жваво, тiльки з задишкою, i чим далi, тим бiльше).
М а р и н к а. То добрий сон, моя лелечко, вiн вам вiщує несподiвану радiсть якусь...
Л у ч и ц ь к а (обнiма Маринку). Може, швидко Антось прибуде?
М а р и н к а. А може. Лiкар казав, що йому зовсiм гаразд, що швидко вийде, що ваша хвороба йому на користь пiшла...
Л у ч и ц ь к а (обнiма ïï). Господи, яке щастя!.. А я мучилась, що через мене... (Сiда). Яка я щаслива!
М а р и н к а. Тiльки не iритуйтесь: вам i радiсть i горе — одна вада!
Л у ч и ц ь к а (склада руки). Боже! Милосердю i любовi твоïй краю нема!
М а р и н к а. Знов бентежитесь? Ну i не пущу його...
Л у ч и ц ь к а. Нi, нi! Я буду все робити...
М а р и н к а. Так от i заснiть.
Л у ч и ц ь к а. Не хочеться, рибонько... Я пiсля, пiсля засну... Слухай, я оцей час, як злягла, все думала про себе й про його. I знаєш, на чiм упевнилась? Що винувата я, а не вiн.
М а р и н к а. Це якраз по-вашому.
Л у ч и ц ь к а. Далебi! Я занадто кохала, стала зараз рабою, собакою вiрною... Вдарило лихо, а я, замiсть того щоб пiдняти крила i його пiднести, сама ïх опустила... i впала...
М а р и н к а. Годi, бога ради, годi! Уже знов он колотиться серце!.. Ну, нехай вiн зовсiм правий, нехай!
Л у ч и ц ь к а (усмiхається). Так! Перевiрившись у менi, вiн почав свiтом нудити... А тут ще приревнував... Лихi люде пiдстроïли... Але рвiя — кохання!
М а р и н к а. Так, вiрю, вiрю... Тiльки мовчiть: бачите, i духу не вберете.
Л у ч и ц ь к а (обнiма). Не буду бiльше, не буду!
М а р и н к а. От надiньте ладаночку — бабуся принесла.
Л у ч и ц ь к а. Де, де? (Цiлує й надiва). Так бабуся моя сивесенька вернулась? Де ж моя ненечка?
М а р и н к а. В церквi; зараз прийде: сьогоднi ж вашого янгола! (Обнiма). Всього, всього, а найбiльше здоров'я!
Л у ч и ц ь к а. Правда, а я й забула. Одсунь, серце, фiранки i одчини вiконце... а то так темно...
М а р и н к а. Добре. (Пiднiма).
Л у ч и ц ь к а. Ах, як гарно! Яке сонечко ясне та веселе! Пiдведи мене, посади коло вiкна: менi так хочеться на божий мир глянути!
М а р и н к а. А ви не втомитесь?
Л у ч и ц ь к а. Нi, нi! Менi сьогоднi дуже легко... i серце перестало болiти... Переведи тiльки мене до вiкна...
М а р и н к а. Стiйте ж, я крiсло поставлю (ставить до вiкна) та накрию ще вас теплою хусткою, отак! А тепер берiться менi за шию...
Л у ч и ц ь к а (встала, хитається). Ой, хата крутиться...
М а р и н к а. Бачите!
Л у ч и ц ь к а. Нi, тепер легше... То зразу якось в головi загуло.
М а р и н к а. Ну, держiться ж мiцно! (Веде).
Л у ч и ц ь к а. Бачиш, сама iду... О, я швидко видужаю! (Цiлує).
М а р и н к а. Ну, сiдайте ж тихенько; я ще подушечку пiдложу пiд спину. (Кладе). Добре сидiти?
Л у ч и ц ь к а. Добре, добре! Маринко, голубонько, одчини ще й вiкно!
М а р и н к а. Боюсь, щоб, бува, вiтрець не пройняв!
Л у ч и ц ь к а. Нi, надворi тихо. Он бузок увесь розвивсь, а листом анi колихне... Можна!
М а р и н к а. Та воно надворi аж душно, а ви все-таки накрийтесь хусткою! (Одчиня вiкно).
Л у ч и ц ь к а (диха коротко й часто). Ах, ах! Яке пахуче, тепле повiтря... Аж дихати легше... Аж лоскоче... (Розгляда). Он на грядках i черевички зацвiли, i зiрочки мрiють... а собача рожа як вигналась високо, — пишається! Садочку мiй любесенький! Так би й полинула... А то хто там?
М а р и н к а. Нашi хористки. (Кричить). Агов! Сюди!
Л у ч и ц ь к а. Нехай квiток...
М а р и н к а. Стiйте! Нарвiть квiток...
Л у ч и ц ь к а (вигляда). Он троянда, а далi ген любисток, канупiр, зiрочки... (Голосно). Та наламайте бузку! (Закашлялась).
М а р и н к а. Що ви? Бога ради! Кричать проти вiтру... Щоб знову жила... (Зачиня вiкно).
Л у ч и ц ь к а. Не буду, бiльше не буду!
М а р и н к а. Коли хоч раз крикнете, то зараз положу...
В И Х I Д IV
Тi ж, i Рябкова, й Богданиха.
Р я б к о в а й Б о г д а н и х а (вбiгають з букетами, з квiтами й з начатим вiнком). Вiншуємо, вiншуємо нашу ненечку! (Дають букети).
Б о г д а н и х а. Уже сидите? Слава богу! Дай боже здоров'я й здоров'я!
Р я б к о в а. I здоров'я, i щастя, i всякого добра! (Цiлує у Лучицькоï руки).
Л у ч и ц ь к а (обнiма ïх). Спасибi, моï дiточки любi, за пам'ять, за ласку, за щире бажання! Уже менi далеко краще... уже сиджу, а швидко й ходитиму... (Любує квiтами, нюха).
М а р и н к а. Дав би господь! Ану висипайте квiти... А бузок я в воду поставлю...
Л у ч и ц ь к а. Ах, якi квiточки, якi милi. Як пахнуть, а надто троянда...
М а р и н к а. Дайте я вам от сюди приколю ïï.
Л у ч и ц ь к а. З любистком, з любистком: я хочу, щоб мене любили... Отак! I бузку менi дай, щоб не забували... Я так бузок люблю!
М а р и н к а. Нате, нате!
Л у ч и ц ь к а. А цей вiночок ми докiнчимо; поможiть менi! (Почина з Богданихою радiсно плести).
Р я б к о в а (в сторонi, Маринцi). А що, як ïй?
М а р и н к а. Лiкар каже, якби спокiй ïй повний та теплi краï... то ще б була надiя, а то нема ради. (Утира очi).
Р я б к о в а. Жалiбниця наша! Заступниця наша!
Л у ч и ц ь к а (зневiрно). Про що ви там шепочетесь? Про мене?
М а р и н к а. Нi, то вона менi новини розказує, та аж насмiшила до слiз. (Штовха лiктем Рябкову).
Л у ч и ц ь к а. Розкажи й менi!
Р я б к о в а. Та то вчора Квятковська хотiла похвастатись вашою пiсенькою —Прудиусом
; товкла ïï, товкла, та все нi в тин нi в ворота — судариня криворота! А таки наважилась спiвати... Ну й утяла ж до гапликiв! Музика — одне, вона — друге... нi тпру нi ну! А все ще дметься... аж поки з гальорки не крикнули:Годi!
Здоров... Лечу до тебе... Тепер нiхто не розраïть... Все життя тобi i твоєму талану... Все моє добро твоïй рiднiй сценi!
Л у ч и ц ь к а. Невже ïй трудно? Такий простий мотив... (Почина наспiвувати)
Як поïхав мiй миленький до млина, до млина,
А я собi Прудиуса найняла, найняла i т. д.
Спочатку спiва боязно, тихо, з паузами, а потiм з запалом... поки не схопилась за серце, з задишкою, аж закашлялась.
М а р и н к а (хотiла ранiш спинити, та Лучицька очима просила дозволить ïй). Боже мiй! Кашель! Задишка! Що ви наробили? Води, води напийтесь!
Л у ч и ц ь к а (ледве вимовля). Мiкстуру...
М а р и н к а (дає). Лишенько тяжке! А казали, що слухатиметесь... Так-то ви хочете стрiти свого любого?
Л у ч и ц ь к а. Не буду, не буду! Так захотiлось... згадати минуле... i похлинулася... Мовчатиму!
Б о г д а н и х а. Ви мовчiть та дивiться! Ось i вiнок буде зараз готовий...
Лучицька мовчить, важко дише i мiмiкою показує, щоб ïй надiли дукач i намисто, ïï наряджають. Взагалi в мiмiчнiй грi спочатку видно, що вона стражда, хапається за серце, за груди, а потiм ïй муки стихли, i вона уже мiмiчно гра з дитячим усмiхом.
Ось i вiночок готовий! Бачите, який славний? От i надiнемо! (Надiва). Як вам в йому любесенько!
В И Х I Д V
Тi ж i Палажка.
П а л а ж к а. Сидить уже дитиночка моя, прибирається? Мати божа, учула ти молитву мою!
Л у ч и ц ь к а. Ай! (Обнiма няню).
П а л а ж к а. Рiднесенька моя, ось просвiрка тобi з часточкою за здравiє! Молилась за тебе i в монастирi, i тут...
Лучицька цiлує ïï, показує, що мусить мовчати, бо Маринка говорить заборонила; показує, як вона любить няню, i на ноги показує, що няня для неï натрудила.
Що там ноги, що моï костi? Аби ти, моє янголятко, була здорова... I будеш — я знаю, що господь зглянеться на нашi сльози!
Лучицька показує жестами, що вiрить в бога, цiлує проскуру, просить няню присiсти вiдпочить, а потiм вона мов i поговорить з нею. Проскуру передає, щоб коло iкони поставить. Палажка кладе, iде поуз, i, глянувши на Лучицьку, махнула в розпачi рукою, i з риданням пiшла в боковi дверi.
В И Х I Д VI
Тi ж i Безродний.
Б е з р о д н и й (входить з вiнком). З новим здоров'ям, з новим щастям, з новою славою! На втiху нам i на красу мировi! (Кладе вiнок до нiг Лучицькоï i цiлує ïй руки).
Л у ч и ц ь к а (обнiма Безродного). Друже мiй! Єдиний мiй! (На мiмiку Маринцi). Я трiшечки... трiшечки...
Б е з р о д н и й. Ми встали уже? Прибираємось! Тож-то сьогоднi i день такий, — не нарадується мир божий!
Л у ч и ц ь к а. Встала... Менi лучче... Я така щаслива... Так вам рада! (Знову обнiма). Єдиний мiй!
Б е з р о д н и й. Боже мiй! Як я вас.... (Утирає очi i вiдходить; передає Маринцi грошi).
Мiмiчна сцена.
Л у ч и ц ь к а (розчулено). Знаю, знаю... (Пауза). Ану, пiдведiть... З вами пройдусь, менi легше... Менi так радiсно, мов п'яна...
М а р и н к а (злякано). Не треба, не треба!
Л у ч и ц ь к а. Нi, нi... пройдусь...
Б е з р о д н и й. Постiйте ж.
М а р и н к а. Берiть ïï пiд руки.
Л у ч и ц ь к а (встає, хитається). Ох, слаба ще, втомилась... (Задишка).
М а р и н к а. Лягли б краще... А то все тривожитесь та надриваєтесь...
Л у ч и ц ь к а. Нi, перемогла вже... О, бачите? Iду... iду... iду!.. Швидко... сама!
Б е з р о д н и й. Ви тiльки схудли... Але то пусте...
Л у ч и ц ь к а (хапається за серце). Ай!! Не можу!! Смерть тут, смерть!! (Кинулась i повисла на руках у Безродного).
Б е з р о д н и й. Заспокойтесь... голубонько!.. То все наживете... Не можна ж зразу. (Показує очима, щоб пiдкотили крiсло).
Його тепер ставлять насеред кону.
Може, ляжете?
Л у ч и ц ь к а (маха головою, що не хоче).
Ïï садять в крiсло.
Смерть!.. Сила зникла... Нема чим жити... (Звiшує руки i голову безсило).
Б е з р о д н и й. Надбаєте... буде чим... жити... (Утира крадькома очi).
Л у ч и ц ь к а (усмiхаючись журно). Ви самi тому не вiрите... друже...
Б е з р о д н и й. Такоï кривди там (на небо) бути не може!
Л у ч и ц ь к а (все тяжче дише). Не нам розумiти святу волю... Менi тiльки тим... ще журно вмирати... що життя... марно пройшло... Не справдились нi мрiï... нi надiï!.. Навiть рiдна сцена, якiй я, боже, як вiрила... теж хитається, — мiй талан не дав ïй... спомоги... I серце коханому не дало втiхи... i ви, мiй кращий друг, з своïми широкими думками оддали себе цiлком... i опинились марно край ями...
Б е з р о д н и й. Що я? Може, й слiд було, щоб так сталося: лихо поновля душу i гартує думки... А ви до себе несправедливi: немарно пройшло молоде ваше життя, недарма талан просiяв, не на порожньо й серце любило! Хай ми й не тiшимо тепер слухача новинкою та дивовинкою, але наше народне життя з його радощами i горем великим, наша рiдна мова з'єднали його з меншим братом, прихилили серце до його... I помiг сьому й ваш талан: вiн окрасив сцену, освiтив ïï сяйвом яскравим i привабив до себе весь люд. Що в сiм'ï нашiй, яка розрослась i розвилась, не без лихих людей, то де ïх нема? Де люде — там i грiх! Але скiльки пiд вашим крилом виховалось i чесних, i добрих, i милостивих! А серце ваше всiх грiло, всiм давало i свiтло, i тепло, i навiть коханiй дружинi хова такий рай, якого й на небi нема...
Л у ч и ц ь к а (розчулена, усмiхається, сльози течуть по виду). Хороший мiй!.. Дорогий!.. (Тисне руку Безродного).
Б е з р о д н и й. Ви любили багато i все оддали тiй любовi; а любов — найбiльша на землi сила, найвища сила й на небi: вона нiколи марно не гине; вона — i джерело, i весь розум життя!
Л у ч и ц ь к а (усмiхається щасливо). Так, так... Ви примирили мене... розважили...
Б е з р о д н й й. Та ще й жити будемо... Он i я, який дохлий, а ще сподiваюсь потрудитись... Вiрте, вiрте!
Л у ч и ц ь к а. Ох, коли б! Як менi хочеться жити, серцем радiти... Господи, не вкороти мого вiку! (Становиться на колiна). Пошли менi хоч хвилинку щастя... Я не зазнала його... Я нiкому зла не вчинила!..
Б е з р о д н и й i М а р и н к а (пiднiмають ïï). На бога надiйтесь! (Всi плачуть).
В И Х I Д VII
Тi ж та Жалiвницький, Лемiшка й хористи.
Ж а л i в н и ц ь к и й (кладе вiнок до нiг Лучицькоï). На довгий вiк! На наше всiх щастя! (Цiлує руку).
Л у ч и ц ь к а. Друже мiй! Вiрний мiй! (Обнiма).
Ж а л i в н и ц ь к и й. Ось i Котенко... (Дає грошi).
Л у ч и ц ь к а. Спасибi йому... I в його добре серце... Одслужу... (Маринцi). Сховай! (Передає грошi).
Л е м i ш к а (теж з вiнком). Благодiйцi нашiй!.. Неньцi нашiй!.. Сонечку нашому!..
Л у ч и ц ь к а (обнiма його, не допуска до руки). Таточку мiй, рiднесенький! Менi у вас... цiлувати руки... Спасибi, спасибi... Стiльки менi радостi! (Чим далi все бiльше iритується, швидше диха, дужче захоплюється радiстю).
Х о р и с т к и й х о р и с т и (з тортами i рушниками). Од хору з повiншуванням i пожаданням всього кращого, а найпаче здоров'я! (Передають Маринцi).
Л у ч и ц ь к а. Спасибi, спасибi!.. I дiтки не забули... Всiх, всiх обнiмаю... (Цiлує ïх).
В И Х I Д VIII
Тi ж i Юркович.
Ю р к о в и ч (вбiгає весело). Непорiвняннiй, дивi нашiй до самоï землi! (Цiлує руку). Хворобу — набiк, ворогiв — пiд ноги, а славою покотить по всьому свiтi.
Л у ч и ц ь к а. Спасибi! I цей згадав... Тiльки ворогiв... не топтати... а добром вiтати... то ïх i не буде...
Ю р к о в и ч. Ну, не кажiть: ось я свого хазяïна як не вiтаю — не прибавля копiйки на строчку та й не прибавля!
Л у ч и ц ь к а. Уже з своïми... строчками... i мене розсмiшив...
Ю р к о в и ч. Ще й не так розсмiємось... Ще гопака з вами вшкваримо... Як маму кохаю... А може, й я свого кину... та до вас? (Запримiтивши мiни, обривається).
Маринка дає знову лiкарство.
(Одходить вбiк, вийма граматку i почина щось там писати). Материал хороший: два фельетона и три воспоминания.
В И Х I Д IX
Тi ж i студенти.
П е р ш и й с т у д е н т (кладе до нiг Лучицькоï вiнок). Од усiх украïнцiв — товаришiв вiтаю наше сонце, що зiйшло i освiтило славою рiдний край! Хай же воно сяє ще довго i огрiває теплом всiх обiйдених i задуб-лих! (Цiлує шановно ïй руку).
Л у ч и ц ь к а. Дякую... всiх обнiма... не можу вимовити... радiсть забиває дух... (Усмiхається щасливо, плаче, чаще хапається рукою за серце).
Д р у г и й с т у д е н т (кладе до нiг вiнок). От имени товаршцей великороссов приношу дорогому и родному всем нам таланту искренний привет и наилучшие пожелания. Работая на благо возлюбленной родины, выi тем самым украшаете и венок отечественной славы. Живите же и пленяйте нас и наших южных братьев вашей дивной игрой, вашим симпатичным призванием!
Л у ч и ц ь к а (задихається). Надмiру... над силу... сьогоднi менi щастя... Благодарю... всех, всех... Видите, как я тронута... (Хапа за руку Безродного). Так... ви правi... ось вона, любов... Ось воно... найвище щастя!..
В И Х I Д Х
Тi ж i Кулiшевич та Палажка.
К у л i ш е в и ч (з галасом). Зозулечко моя! Сидиш? (Обнiмає). Поздравляю, поздравляю з менинами! Будь здорова, як вода, а багата, як земля, а щаслива, як... знаєш хто? (Пiдморгує). Ось тобi вiд мене! (Надiває на шию хрест),
Л у ч и ц ь к а. Сестрице!.. Рiднесенька!.. (Обнiмає). Не забула... Яка я сьогоднi щаслива... Так легко тут... Нiчого не чую... Я ще з вами... поживу!
К у л i ш е в и ч. А ось iще кращий подарунок. (Подає листа). Глянь!
Л у ч и ц ь к а (аж здригнулась). Лист? Ай! Од його! (Цiлує). Я не переживу такого щастя... Над силу... (Чита).
Безродний i Жалiвницький з докором до Кулiшевич, що така необачна.
Групiруються круг Лучицькоï. Вона полулежить в крiслi, вся укрита вiнками; тяжко дише, страшно збентежена. Справа i злiва на колiнах припали до неï Маринка й Палажка; решта — пiвколом ззаду; Безродний — посерединi. Рецензент упустив граматку i остовпiв.
(З останнiм зусиллям, стаючи непритомною). Ах, який рай!.. Пише:
(Цiлує листа). Тепер я з ним... (На Безродного). Заживемо... Всiх вас пiднiмемо... Ах, яке щастя!! Чого ж ви плачете?? Тепер будемо щасливi... Господь зглянувся...
Б е з р о д н и й (через силу). Будемо... будемо...
Л у ч и ц ь к а (блаженно простяга вперед руки). Боже! Яка радiсть! У грудях дзвенить... Яке щастя огорта... Он i коханий... Летiм!.. Як ясно... як сонячно там... Ах! (Зразу роня руки i, звiсивши голову, посувається вниз, пiд вiнки).
Ж а л i в н и ц ь к и й. Що з нею?
М а р и н к а (припадає). Не б'ється серце...
П а л а ж к а. Умерла! Дитино моя! (Ридає).
Б е з р о д н и й. Зайшло наше сонце!!
Всi опускаються на колiна.
Завiса тихо спада
[1893 p.]
