У БОГА ЗА ДВЕРМИ ЛЕЖАЛА СОКИРА

Категории

1.   1 Тарас Шевченко

Оригинал

У Бога за дверми лежала сокира.
(А Бог тойдi з Петром ходив
По свiту та дива творив).
А кайзак нахирю
Та на тяжке лихо
Любенько та тихо
I вкрав ту сокиру.
Та й потяг подрбва
В зелену дiброву;
Древину вибравши, та й цюк!
Як вирветься сокира з рук —
Пiшла по лiсу косовиця,
Аж страх, аж жаль було дивиться.
Дуби I всякi дерева
Великолiтнi, мов трава
В покоси стелеться, а з яру
Встає пожар, i диму хмара
Святеє сонце покрива.
I стала тьма, i од Уралу
Та до тингиза, до Аралу
Кипiла в озерах вода.
Палають села, города,
Ридають люди, виють звiрi
I за Тоболом у Сибiрi
В снiгах ховаються. Сiм лiт
Сокира Божа лiс стинала,
I пожарище не вгасало.
I мерк за димом Божий свiт.
На восьме лiто у недiлю,
Неначе ляля в льолi бiлiй,
Святеє сонечко зiйшло.
Пустиня циганом чорнiла:
Де город був або село —
I головня уже не тлiла,
I попiл вiтром рознесло,
Билини навiть не осталось;
Тiлько одним одно хиталось
Зелене дерево в степу.
Червонiє по пустинi
Червона глина та печина,
Бур'ян колючий та будяк,
Та iнде тирса з осокою
В яру чорнiє пiд горою,
Та дикий iнколи кайзак
Тихенько виïде на гору
На тiм захилiм верблюдi.
Непевне дiється тойдi:
Мов степ до Бога заговорить,
Верблюд заплаче, i каймак
Понурить голову i гляне
На степ i на Кара—бутак.
Сингичагач кайзак вспом'яне,
Тихенько спуститься з гори
I згине в глинянiй пустинi...
Одним єдине при долинi
В степу край дороги
Стоïть дерево високе,
Покинуте Богом.
Покинуте сокирою,
Огнем не палиме,
Шепочеться з долиною
О давнiй годинi.
I кайзаки не минають
Дерева святого.
На долину заïжджають,
Дивуються з його,
I моляться, I жертвами
Дерево благають.
Щоб паростi розпустило
У ïх бiднiм краï.
В основу сюжету покладено легенду про святе дерево казахiв джанги-сагач
А кайзак на хирю...— казах собi на бiду
Тингиз (казах.) — море
Арал — Аральське море. (Примiт. Т Шевченка)
Кара—бутак — невеличка рiчка. (Примiт. Т. Шевченка)
Сингичагач — одно дерево. (Примiт. Т. Шевченка)