Нiколи я не знав, що так люблю
Максим Рильський ()
Нiколи я не знав, що так люблю —
До болю, до смертельного жалю —
Понад Днiпром срiблистi верболози.
Березу, що прозорi ронить сльози
На тиху, присмирнiлу мураву,
Бур'ян в напiвзасипанiм рову,
Де часом вальдшнеп, поетична птиця,
Мiж листям жовтим вiд стрiльця таïться.
Нiколи я не знав, як тяжко жить
Без солов'я, що в пiснi аж тремтить
Тiльцем своïм маленьким i гарячим...
(Коли таке ми раз в життi побачим,
Як бачив я в лiщинi, при горi,
Насупроти рожевоï зорi,
Над рiдним ставом,— нiжноï отрути
Нiколи нам, довiку не забути!)
Нiколи я не знав, що малюки,
Вiтаючи нас помахом руки,
Коли наш поïзд мiж полями лине,
Дарують неоцiннi нам перлини,
Якi ревниво треба берегти.
Чужi перетинаючи мости,
Милуючися пишними мiстами,
На площi, що розквiтли прапорами
I головами людськими киплять,
Я голосу не можу вiдiгнать
Єдиного, що зве мене i кличе,
I заглядаєш ти менi у вiчi,
I я руками тiнь твою ловлю.
Нiколи я не знав, що так люблю.
