Гайдамака

Категории

1.   1 Валер'Ян Пiдмогильний

Оригинал

Коли зав'язалася бiйка мiж гайдамаками й червоно-гвардiйцями, то до гайдамакiв прийшло два учнi сьомого класу К-ськоï гiмназiï й запропонували своï послуги, ïх прийняли з радiстю, бо людей було мало, дали ïм по гвинтiвцi, дали ремiнний пас з набоями, й учнi стрiляли, вартували, носили крадькома з вокзалу кулеметнi стрiчки, спали й ïли, як справжнi козаки.
Гайдамаки бились чотири днi напружено й з запалом, а однiєï ночi старшина, побачивши, що справа програна, звелiла тихенько виступити з мiста; вкупi з ними виступили й два учнi сьомого класу.
Перший з них був високий на зрiст, кремезний юнак, з кучерявим розкiшним волоссям, орлиним носом, похмурий i мовчазний. Вiн пристав до гайдамакiв того, що чув, нiбито в них багато зброï, й хотiв здобути собi пiстоля. Тодi серед учнiв старших класiв була мода носити з собою до школи пiстолi, баришувати ними й гратись на лекцiях. Пiстоль коштував дорого, а у похмурого юнака з орлиним носом завше бракувало грошей, i вiн не мiг його собi купити. Але з першого ж кроку юнаковi не пощастило: йому дали гвинтiвку, а пiстоля, не дивлячись на його найенергiйнiшi заходи, не довелося одержати. Через це вiн зробився ще бiльш мовчазним i хотiв уже кинути гайдамакiв, але вiдступили вони так несподiвано, що вiн не потрапив уже проскочити непомiтно додому.
Другий учень був невисокий, худий i слабосилий. Вiн прийшов до гайдамакiв того, що був зовсiм розчарований у життi й навiть серйозно думав про самовбивство. Йому так обридло своє безсиле тiло, своя худорлявiсть, випнутi маслаки на обличчi, що вiн сумував iнодi довго й болiсно, iнодi плакав i проклинав усе яа свiтi вродливе й чудове. Коли вiн думав про своє лсиття й життя взагалi, то воно здавалось йому маленьким, нiкчемним i тонким, як вiн сам. Бог, до котрого звертався вiн з гарячими молiннями, не допомагав йому й тiльки мовчки дивився з величного темного образа. Вiн хотiв проклясти й Бога, але не повернувся язик.
Першого учня звали Василем, другого — Олесем. Але про ймення ïх нiхто не спитав, i коли до них звертались, то просто казали: Ви.
Коли рiдне мiсто, де були батьки, школа, знайомi, темнiло вже ззаду невиразною плямою, над котрою манячили високi фабричнi комини, що, здавалось, зараз упадуть i вiллються в загальну темряву, Василь похмуро сказав:
— Вже вiдступили.
Олесь, котрому було боляче кидати рiднi мiсця, батькiв, яких вiн любив i котрi його любили, змахнув непрохану сльозину й радiсно пiдтакнув:
— Авжеж вiдступили.
Спереду дивилась на них снiгом крита рiвнина, велична, як влада. Люди йшли, сунулись уперед, а вона вiдходила назад спокiйно й задумливо. Рiвнина мовчала; жодного згуку не було чути, люди ступали тихенько й не розмовляли, щоб не порушити тишi. Навкруги пiд промiннями мiсяця синiли снiги, й здавалось, що це перед очима не снiгова рiвнина, а безкрає глибоке море. Вiд цiєï думки робилось трошки моторошно, й люди горнули один до одного.
— Дай цигарку,— попрохав Олесь.
— Далеко доставати,— вiдповiв Василь, нахилився, взяв пригоршнею снiгу й почав поволi жувати його.
Олесь хотiв спитати ближчого гайдамаку, куди вони всi йдуть, але мовчання снiгiв скувало йому губи, гнiтило його, й йому хотiлось плакати. Вiн оглянувся назад: мiста вже не було видно й ззаду стало вже так само синьо, як i спереду. Олесь напруженням волi примусив себе не заплакати.
Вдома Олесь звичайно вставав пiзно, бо вчилися в його школi пiсля обiду, i в однiй бiлизнi пiдходив до свiчада, котре вважав за єдиного вiрного i правдивого приятеля. Тут вiн починав ретельно дивитись на себез ненавистю й презирством, не минаючи нi одного клаптика своєï жовтоï шкiри. Сорочки вiн нiколи не застiбав, i тому було видко худi, як дошка, груди, на котрих випинались смугами ребра. Шия була довга, тонка, й на нiй незграбно сидiла висока голова. Олесь вдивлявся в своє обличчя, й воно здавалось йому плямою, одноманiтною, невиразною й рiвною. Не було помiтно нi носа, нi очей, нi рота. Вiн одходив тодi трохи далi вiд свiчада й показував сам собi язика; потiм напружено вдивлявся, стискував кулаки, сварився довго й зосереджено, вкладаючи в цей жест всi своï сили, й шепотiв придушено:
— У,- проклятий, проклятий.
Олеся не любили дiвчата, певнiше, не помiчали його; це було образливо й жорстоко. Вiн був не дурний, але й не дуже розумний; розумний, власне, остiльки, щоб розумiти, що вiн поганий, нецiкавий i нiкому не потрiбний. Товаришi ставилися до його чудно; коли вiн приходив до класу, то вони весело тискали йому руку, а потiм зразу ж забували про його. Коли вiн пiдходив до гурту пiд час якоïсь розмови чи наради, то балачка провадилась так само, нiбито нiхто й не пiдiйшов. До сьомого класу вiн цього не помiчав, а тепер помiтив одразу й зрозумiв, що вiн непотрiбний. Вiд свiдомостi своєï ненотрiбностi вiн мучився й плакав.
З квiтами й вершками класу вiн не мiг зiйтися й пристав до Камчатки. Тут, щоб бути прийнятим до гурту, вимагалось тiльки знання масних анекдотiв. Для того, щоб не вiдставати вiд Камчатки, Олесь попрохав повести й його до повiï, до котроï ходила вся доросла частина класу. Його повели, й вiн впiрнув в багно розпусти, впiрнув увесь з головою, ногами, душею 3 огидою згадував Олесь маленьку кiмнатку, в котру лалiзало одразу чоловiк з п'ять; в кiмнатi перед iконою завше блимала лампадка i за ситцевою заслоною стояло лiжко. Кожноï суботи Олесь ходив туди з спiвучнями, захльобувався й потопав.
А вдома, на самотi, проклинав усе: й спiвучнiв, i повiю, й життя. Молився вiн довго й часто, але Бог не мiг або не хотiв йому допомогти.
Коли гайдамаки прийшли в найближче село, то Василь сказав:
— Я вертаюсь додому,
В його кишенi лежав пiстоль, хоч i не дуже гарний, але все-таки пiстоль, iз котрого можна було стрiляти й котрий можна було продати в скрутну хвилину.
— А я далi йду,— одмовив Олесь.
Вiн хотiв попрохати Василя зайти до батькiв i переказати, що вiн, Олесь, живий i здоровий, бо вiн знав, що батьки його дуже люблять i зараз помирають вiд туги, але подумав, що це слабодушнiсть, i нiчого не переказав. День перебули в селi, а вночi знову пiшли далi. Знову мовчали синюватi снiги, мовчали люди й земля. Серце Олеся колотилось турботно, але згук його був порожнiй i розгублений. А в грудях скупчувалися важкi хмари, пiдступали до горла поволi й рiшуче, душили, лоскотали, але Олесь напруженням волi опанував себе й не плакав. Олесь уже третiй день вiдступав з гайдамаками з мiста. Чого вiн пристав до гайдамакiв, а не червоно-армiйцiв,— вiн i сам не знав. Вiн тiльки постановив полiзти туди, де вбивають.
Як вирушили з мiста, гайдамакiв залишилось щось бiля сотнi чоловiкiв. В надiï сполучитись з вiльними козаками околишнiх сiл, вони прямували на велике село Мартинiвку, де був збiрний пункт вiльного козацтва. Коли ж гайдамаки пiдступили до села, то виявилось, що вiльнi козаки самi роззброïлись пiд впливом чуток про успiхи червоногвардiйцiв, а також i тому, що мiсцевi селяни схилились на бiк бiльшовикiв. Селяни навiть не пустили гайдамакiв у село, щоб не накликати на себе помсти червоногвардiйцiв. Даремно отаман загону, вродливий i кремезний оеаул Дудник, переконував ïх озброïтись i сполучитись з ними, щоб укупi боронити iнтереси нашоï рiдноï Вкраïни. Селяни згоджувались, що боронити Украïну треба, але озброïтись не хотiли i в село не пустили. Гайдамакам нiчого не залишилось, як повернути вiд села.
— Ось вам i украïнцi,— казав Дудник козакам, що оточували його навкруги, пересипаючи свою промову московською лайкою.— Дочекались допомоги! Що ж, хлопцi, мабуть, по домах. Поодинцi, щоб червоногвардiйцi не перебили. Хто хоче, хай зараз iде, а хто не хоче, хай пiде з нами переночувати в маєток. Тут за п'ять верстов. Ну, рушайте. Рушили. Олесь ледве тяг ноги. Вiн шкодував, що не пiшов до червоногвардiйцiв. Тi хоч б'ються, грабують, а цi лише вiдступають без бою, та ще й до того розходяться. Ноги болiли страшенно. Як переходили через якусь маленьку рiчку, Олесь провалився на льоду, й черевики, хоч вiн ïх i сушив на вогнищi, зробились шкарубкими, тiсними й немилосердно терли ноги. Останнiй час вiн робив так: спершу йшов швидко й випереджав усiх, потiм лягав на снiг i спочивав; коли його наздоганяли вже останнi, то вiн знову бiг уперед i лягав. Iнакше вiн не здолав би йти. Руки зовсiм задубiли вiд морозу, й пальцi ледве ворушились. Важка гвинтiвка й харчi рiзали плечi. Кiлька разiв вiн хотiв залишитись по дорозi, й тiльки кепкування гайдамакiв, людей, схожих на волiв, примушували його залишитись. Олесевi не хотiлося бути слабкiшим од усiх. Потiм i становище гайдамаки по своïй охотi вимагало вiд його особливоï щиростi.
Гайдамаки ставилися до нього з легеньким презирством. Вони майже не розмовляли з ним. Тiльки один, подивившись на гарну смушеву шапку Олеся, запропонував йому мiнятись. Олесь з радiстю взяв його потерту, засмальцьовану шапку й вiддав свою. Вiн був радий зав'язати з ними якi-небудь стосунки, але нiчого не мiг знайти спiльного з цими похмурими людьми. Так само, як i в класi, тут вiн був непотрiбний i самотнiй.
Нарештi прийшли до маєтку якогось дiдича, котрий давно вже забiг безлиху з дому, щоб не зарiзали селяни, й зайняли головний будинок. Наварили кашi, повечеряли. Наготували кулемет, поставили варту й залягли спати. Олесь давно не спав уночi, та ще й у хатi. Простеливши шинелю, вiн з раюванням простягся на пiдлозi. Душi було також спокiйно, як i тiловi. Олесь позiхнув i почав гадати про те, куди йому йти звiдцiль. Грошей було мало, а додому далеко. Може, хто з козакiв буде в мiсто вертатись, то вкупi й пiдуть. Промайнуло обличчя матерi, й зробилось важко. Потiм Олесь заснув.
Прокинувся вiн вiд стрiлянини. Не розiбравши, що коïться, Олесь хотiв вибiгти надвiр, але зачув, що -там наввипередки тьохкали два кулемети. Хтось гукнув йому:
— Ей, ти! Годi спати! Червоногвардiйцi!
Це слово прочумало Олеся. Вiн обережно взяв гвинтiвку й поплазував по пiдлозi до виступу стiнки, бо кулi вже почали бити шибки, залiтаючи в кiмнату. Олесь сховався за виступом i, висуваючись обережно, почав стрiляти крiзь вiкно. Серце тiпалось швидко, i думалось яро те, як би швидше й зручнiше встромляти обойми. Одного разу струмок кулеметний залетiв у кiмнату й заторохтiв по стiнцi. Олесевi захотiлось виплигнути iз схованки пiд кулi, але струмок раптом зник. Кулi свистiли понад самим виступом, i було вже небезпечно стрiляти. Одна з куль дряпнула Олеся по руцi й розiрвала рукавичку.
— Добре, та мало,— посмiхнувея вiн. Зненацька стрiлянина почала стихати. Чути було
вигуки: Ми здаємось! Годi стрiляти! Хлопцi, кидай зброю!
— Це нашi здалися. От i фiнал бою.
Олесь неодмiнно хотiв iти в атаку, а бiй скiнчився. Це викликало в ньому чуття глибокого незадоволення. Вiн шпурнув рушницю й вийшов надвiр. Будинок був очеплений червоногвардiйцями, й вони вiдбирали у гайдамакiв зброю. Старшини й гайдамацький писар були пов'язанi; кiлька червоногвардiйцiв розпитували щось у отамана, а той мовчав i дивився убiк. Олесевi за гомоном не було чути, що саме вони питають, але було видко, що червоногвардiйцi починають звiрiти. Один iз них ударив Дудника по щоцi. Той стиснув зуби й зробив крок уперед; навкруги все стихло.
— За що це вони його? — спитав Олесь гайдамаку, котрий стояв поруч з ним.
— Та вiн, як усi здались, ще стрiляв iз кулемета й забив ïхнiх чоловiк з шiсть.
— А нащо було здаватись? ïх же небагато. Гайдамака знизнув плечима й одвернувся. —Запорожцi! подумав з презирством Олесь. А тим часом червоногвардiйцi почали гукати:
— До стовпа його, до стовпа!
Отамана потягли й поставили бiля стiнки. Чоловiк з десять червоногвардiйцiв одiйшло вiд його крокiв на кiлька й нацiлились. Олесь зрозумiв, що отаман уже загинув i вiн нiчим не може допомогти йому. Вiн подивився на Дудника й здивувався його спокою й байдужостi. Жодний м'яз не рушився на його обличчi, тiльки очi дивились похмуро-похмуро. Не хапаючись, Дудник хрипучим голосом проказав:
— Хлопцi! Не забувайте мене й Украïну! Гайдамаки поскидали шапки.
— Не забудем! — гукнув Олесь з запалом, пiдносячи руку з шапкою вгору. Всi оглянулись на нього, Грюкнув залп, i отаман, незграбно ступивши вперед, важко впав навколiшки, кiлька хвилин залишився в цiй позi, а потiм простягся лицем до землi.
Олесевi раптом захотiлось додому, захотiлось спокiйно сидiти в своïй кiмнатi в теплi й читати. Незабаром двi години — час iти до школи. Олесь похапцем обiдає й швидко йде, щоб не спiзнитись.
Ось у клас пiсля другого дзвоника входить маленький, старенький вчитель малювання в кашкетцi й калошах, щоб не застудитись; за ним кiлька чоловiк несуть рiзнi приладдя: пiдставки, орнаменти, гiпсовi руки й голови. Всi учнi пiдводяться й кажуть гуртом:
— Шанування й поважання глибокоï старостi дiдуневi Андрiю Петровичу, що прослужив сорок сiм i три роки.
— Спасибi, голуби моï, спасибi,— каже Андрiй Петрович.— Ну, малюйте собi з Богом.
— Андрiю Петровичу, можна тихенько заспiвати?
— Спiвайте, тiльки не дуже голосно. Затягують: Ой у лузi, Шабленку '. Спiвають
i малюють. Коли спiви облишать, починають розповiдати що-небудь цiкаве, смiються. Андрiй Петрович сидить коло груби, грiє старечi кiстки й кожного разу неодмiнно питає:
— Ну, панове, як же наша революцiя?
Цього питання вже досить, щоб почалися полiтичнi змагання. А Андрiй Петрович пiд палкi промови тихенько дрiмає на стiльцi. Нiхто його не буде, й йому, сонному, не роблять капостей того, що вiн нiкому не заважає. Чується дзвоник. Андрiй Петрович прокидається, натягає кашкетку й iде до дверей. За ним шикується увесь клас: хто несе зшитки, хто пiдставки, хто так iде. Як вийдуть у коридор, то затягують Андрiю Петровичу: Со святими упокой i Вiчну пам'ять 2. Дiдусь iде попереду й радiсно смiється: йому приємно, що учнi його люблять. А ззаду пiдiймають догори пiдставки, нiби то корогви. Так проводжають аж до вчительськоï, а потiм...
— Хто ти такий?
Олесь здригнувся; перед ним стояв червоногвардiець, видко, хтось iз начальникiв.
— Гайдамака.
— Я бачу, що не цар. Ти по своïй охотi?
— Так.
— Туди його,— хитнув головою начальник на зв'язаних старшин.
Козакiв пустили на волю як несвiдомих, а старшинам i Олесевi накинули обвинувачення у змовi проти совiтськоï влади, органiзацiï бунту й озброєного вiдпору та повiдомили, що везуть ïх у Харкiв на революцiйний суд.
— Ви знаєте, що революцiйний трибунал неодмiнно засуде вас на страту? — спитав у Олеся гайдамацький хорунжий.
— Мабуть,— байдуже вiдповiв Олесь, але не вiрив у можливiсть своєï смертi. Його бiльш турбувало те, що йти не було жодноï змоги. Черевики так зашкарубли i стали такими тiсними, що кожний крок завдавав невимовних страждань. Олесь iшов, ледве тягнучи ноги: ступати було занадто боляче.
По шляху до станцiï на залiзницi Олесь не прийшов i пiвверсти, як звалився на снiг i рiшуче сказав, що далi не може йти. Прибiгли червоногвардiйцi.
— Вставай! — гукнув на Олеся один iз них, молодий, зi злими очима й маленькими вусами.— Вставай, блазню! Ач, проклятi гайдамаки! Баламутити народ баламутять, а як лихо, то немощнi якi робляться. Вставайте прикидайся!
Олесь знову сказав, що йти не може.
Тодi другий червоногвардiєць з ненавистю вдарив його по ногах батогом. Олесевi зробилось боляче й соромно. Ударили його й вдруге i ще дужче. Олесь якось похапцем схопився на ноги, зробив три кроки й упав, зовсiм знесилений i принижений, лицем на снiг. Вiн не хотiв нiчого бачити й чути.
Навкруги засмiялись.
— Ось вам i гайдамацький генерал!
— А ще по своïй охотi пiшов! Бач безсиле яке! З-пiд материноï спiдницi вирвався. Буржуй!
— Справдi що буржуй! Дивiться, пальто з смушевим комiром.
Олесь не стримався; його взяла злiсть того, що вони знущалися над безсилим i обеззброєним ворогом. Проклятi боягузи! Вмiють тiльки мирних людей розстрiлювати. Вiн повернувся й сказав:
— А вам заздрiсно, що в мене пальто гарне? Так пограбуйте. Ви ж усi колишнi злодiï та душогуби! Червоногвардiйцi оторопiли вiд таких смiливих слiв — Е, он воно що —- протягом проказав той, що назвав Олеся генералом— Он вiн куди!
— Та що ми будетло з ним вожжатись? Багнет пiд бiк, та й край!
— Нi, цього не можна. Знаєш, що заборонено. А ми його до комiсара. Хай розмалює його, як треба. Ходiм, ти!
На Олеся найшов запал:
— Не можу я йти.
— Иш, падло! Та я тебе.,,
Олесь побачив коло грудей вiстря багнета, але це не зробило на його жодного враження.
— Коли!
Червоногвардiйцi почали лаятись i змагатись, що робити з генералом. Олесь лежав i посмiхався, вiн був переконаний, що Бог не дасть йому загинуть. В той же час було приємно бачити, що вiн несподiвано звернув на себе увагу. Олесь з радiстю думав, що червоногвардiйцi ставляться до нього не байдуже, а зi злiстю. Нарештi червоногвардiйцi з рушниць зробили мари й з лайками й нахвальками понесли Олеся як зраненого. Йому було весело. Донесли до воза з харчами й поклали там.
— Стривай, доïдемо до станцiï,— нахвалялись вони. Що б його не чекало на станцiï, а зараз Олесь був
радий тому, що ïхав. У ногах помаленьку ворушилася кров; Олесь почував це. Його поклали на спину, й тому-то було видко неба. Воно здавалось Олесевi якимсь новим i надзвичайно чудовим, нiби вiн уперше на вiку побачив небо.
— Немов я нiколи не помiчав його ранiш. Хмарки бiлi, волохатi, виснуть надi мною й не рiшаться, ïду вперед, а як дивиться на небо, то немов ктою' на мiсцi. Ие трусить. Тiльки повiтря холодне. Фу, чого це так руки занiмiли?
Олесь пiднiс руки до рота й почав дмухати на них. Руки стали нагрiватись.
— А як заплющити очi, то здається, що лежиш на постелi. Заснути б, чи що? Де це я? А, мене везуть на станцiю, там буде розправа. Я ïх образив... Що ж, бити будуть чи уб'ють? Ну, нехай: все до того йде. Звичайно, я бажав цього. Чудна я людина! Зараз силкуюсь пригадати, чого я пiшов сюди, чого кладу в домовину батькiв — i не можу дати вiдповiдi. А може, вже й померли батьки? Я ж iз дому пропав безвiсти...
Серце боляче защемiло.
— Все одно, все одно край... Я вже загинув; хоч i не вб'ють тут, то все одно незабаром помру вiд туберкульозу. Не жити менi... А, Бог... Господи, поможи, порятуй! Я ж вiрю.
Олесь розплющив очi. На небi тi ж хмарки.
Там високо недосяжний Бог. Вiн бачить все. А скiльки зненавистi!.. Я теж iшов людей вбивати, гадав знайти спокiй у бою. Менi молитись треба. Нема менi спасення й на тiм свiтi, я загинув. Якось покiрливо я все терплю, як плоха тварина. Що падає — те я й беру. Хiба я здобув що-небудь боротьбою, хiба я боровся? Борiтеся — поборете!* — це гасло тiєï партiï... ес-ерiв 3. А я хiба поборов що-небудь? Я не ес-ер. Я пiшов сюди битись... так. Але не во iм'я повинностi й боротьби, а з одчаю. Я тварина малодушна. Хе, хiба ж то людина, хто не вмiє поставити себе серед iнших людей? То ж корова. Ось мене везуть на смерть... Чого ж я не радiю? Я ж шукав смертi. Дурень, хiба людина мусить шукати смертi?! То вже не людина, а недолюдок. Розстрiляють мене — добре, залишать живим — буду жити, посадять у в'язницю — буду сидiти. Хiба ж я буду пручатись? Я нiкчемнiсть! Хе... мене може роздушити кожний. Пiдiйде червоно-гвардiєць, проведе ножем по горлянцi — i каюк, нема мене.
Олесь знову почав дмухати на руки.
— Хочеться подумати про дiм, але не варто. Ну що менi тепер? Ну, повмирали батьки, i я через годину, день, два, мiсяць — теж помру. Так що ж? Га? А, Бог... Може, порятує. Господи, прости й помилуй... Ну, я помру, другий помре, третiй... Прийде час, повмирають всi моï спiвучнi й учителi. I нiчого. Земля не перевернеться. Один ранiш, другий пiзнiш. Господи, заступи мене твоєю благостю. Пречиста дiво... Я ж кажу, що це нiчого. Смерть — дрiбниця. Родився — помер. А перемежок мiж цими бiгунами — життя. Це формула. Пiдставиш у цю формулу людину — кiнець, помре.
Непомiтно для себе Олесь заснув. Прокинувся вiн вiд голосного крику:
— Вставай! Заснув, шельма!
Олесь схопився, протер очi. Потiм засмiявся.
— Як же це вийшло, що я заснув? Ви не знаєте, товаришу?
Червоногвардiєць похмурився.
— Знаєм вас... пiдмазується.
Дурень,— подумав Олесь, i його гарний настрiй вмент зник. Все посiрiло навколо.
— Ходiм до комiсара.
— Хiба вже приïхали?
Олесь оглянувся. Дiйсно приïхали.
Проти уявлення Олеся комiсар був iнтелiгентна на вигляд людина, не обiрваний i обшарпаний, а вдягнений в захисного кольору вбрання, з револьвером i шаблею. Як привели Олеся, комiсар одправив усiх iз кiмнати й запитав:
— Ти ж що це? Гай-да-ма-ка?
Його спокiйне обличчя почервонiло й заворушилось. Олесь хитнув головою.
— Га? Молокосос, ланець, хлопча, а вже контрреволюцiонер? Буржуй? Ти що ж це, га? Проти кого? Проти великого руського народу? Проти пролетарiату?.. А ти знаєш, що робить народ iз зрадниками? — питав комiсар, наступаючи на Олеся.— Вiн ïх нищить! Розумiєш, як комашню!
Комiсар зробив рух рукою, щоб показати, як нарiд нищить зрадникiв; Олесь оступився назад, щоб комiсар його не вдарив. Але комiсар уже заспокоïвся й сiв.
— Я представник влади народу й мушу оберiгати iнтереси його. Так чи нi?
Олесь хитнув головою.
— I я ïх бороню, як це личить громадянину. Молодий чоловiче, ви ще зовсiм хлопчик, ви юнак. Хiба можуть бути в вашi роки справжнi переконання? Ви виросли у буржуазнiй сiм'ï, вас виховали у певному дусi, а ви своïм батькам й повiрили. Чого ви самi не придивилися до життя? Ви ж знаєте, що Украïна — це тiльки причiпка для буржуïв. ïм аби iм'я, аби сховати за чимсь своï егоïстичнi iнтереси. А ви цього не зрозумiли, молодий чоловiче, й повiрили зрадникам. Як же це так, га? Негарно, молодий чоловiче! А потiм друге питання: нащо ви ображали наших лицарiв-воякiв, оборонцiв вiд iмперiалiзму — славетну Червону гвардiю? А чи ви знаєте...
Далi комiсар почав перебирати славнi вчинки Червоноï гвардiï. На столi, за котрим вiн сидiв, стояла склянка чаю. Олесь дивився на неï, й йому дуже захотiлось чаю або кави, чогось солодкого-солодкого. Комiсар почав розповiдати про Маркса й Енгельса. Олесевi ще бiльше захотiлось чаю.
— Ну, та як же? Ви зрiкаєтесь своïх переконань?
У Олеся засмоктало пiд ложечкою, чаю хотiлось до нестями. Тому-то його взяла злiсть.
— Нi вiд чого я не вiдрiкаюсь. Я боронив iнтереси Украïни й буду далi ïх боронити вiд усякого Ґвалту й грабування,— рiзко промовив вiн, не дивлячись на те, що в школi в змаганнях мiж товаришами вiн мовчки тримався загальноросiйськоï орiєнтацiï.
Комiсар, побачивши, що його красномовство загинуло марно,— а вiн був дуже переконаний щодо сили свого слова,— образився.
— А, так он як! Украïну, кажеш, борониш? Ти побачиш яка то Украïна. Покличте лiкаря,— гукнув вiн крiзь дверi.
Навiщо лiкаря? Ой, щось цiкаве буде,— подумав Олесь з раптовим захопленням; i знову було приємно, що вiн грає тут не малу роль.
Хвилин з десять шукали лiкаря.Комiсар заспокоïвся й почав продивлятись папери. Олесь стояв i нудьгував. Нi на що було дивитись; на стiнках кiмнати не було нiчого, крiм звичайного й нецiкавого розпису потягiв, благання Тимчасового уряду про пiдтримання й нашвобiрваного плаката позики волi. Вiкна кiмнати виходили в сад, i дерева, стовпившись коло самих ïх, заступали краєвид. Олесь цiкавився, навiщо комiсар наказав покликати лiкаря, й не мiг вiдповiсти собi на це питання. Думка про лiкаря зовсiм захопила Олеся, й вiн перебирав у головi можливi пояснення.
Мiркування обiрвалися з приходом самого лiкаря, людини невисокоï на зрiст, з сивиною. Вiн, видно, недавно снiдав або пив чай, бо ще пережовував ïжу. За лiкарем ввiйшов червоногвардiйський вартовий i ставч бiля дверей. Лiкар, привiтавшись з комiсаром, глянув4 на Олеся.
— Отеє? — запитав вiн.
— Так. Як iм'я й прiзвище? Олесь сказав.
— Пишiть,— звернувся комiсар до лiкаря.— Цього року, 22 сiчня, покарано на смерть розстрiлом гайдамаку по своïй охотi Олеся Привадного за непослух i опiр. Присуд виконано на станцiï Липки об (комiсар глянув на дзиҐарi) 11-й годинi й 45 хвилин на дванадцяту ранку. Лiкар такий-то. А я печатку прикладу.
Олесь, почувши свiдоцтво про свою смерть, не захвилювався. Просто й в голову не йшло, що жива людинаможе почути свiдоцтво про свою смерть. Вiн був певний, що скоïлась помилка, й хотiлось йому пiдiйти до комiсара, плеснути його по плечi й сказати:
— Годi комедiанта з себе вдавати. Я живий! Потiм глянув слiдком за комiсаром на дзиҐарi за
своєю спиною на стiнцi, здивувався, що не помiтив ïх ранiш, i побачив, що вже 11 година й 40 хвилин. Тодi Олесь зрозумiв, що через п'ять хвилин вiн буде лежати на землi, пронизаний десятком куль. Потiм його зачеплять мотузякою й потягнуть, може, закопають, а може, й нi. Але обов'язково зачеплять мотузякою. Потiм вiн буде гнити, смердiть, шкiра облiзе.
Олесь почув, як почали холонути ноги. Спершу пальцi на ногах, потiм литки, кульша, живiт, груди. Холод, як хвиля, котився з долу до верху. Очi закрились обрусом, i Олесь помiтив, що кiмната починає перевертатись. Вiн енергiйно блимнув очима, обрус спав.
Треба триматись спокiйнiше, байдужнiше..,, як отаман, а не то — будуть смiятись. Треба молитись. Через кiлька хвилин я буду перед судiєю. Господи, прости за все, прости за злiсть i за непокiрнiсть волi твоïй. Прости менi, як творiнню своєму й як немощнiй людинi. А батько, мати?
Захотiлось ридати. Хоч би ще годинку пожити, помислити про все. Хоч все одно, все одно... Чекати смертi — катування. Хай зараз, зараз. Господи, прийми мою душу. Треба молитись за комiсара, за червоногвардiйцiв... Господи пробач ïм, не вiдають-бо, що творять.
Холодний пiт виступив на чолi.
А як же поставляться до моєï смертi? Хоч хто заплаче? А батько... О, вiн як не помре, то заплаче. А iншi? А товаришi? Господи, у мене немає товаришiв! Як прикро! В школi вiдправлять панахиду й забудуть. Усi, усi забудуть. Там... теє... жити будуть, ïсти, пити, кохати. А я? Я вже мертвий. Он свiдоцтво. За вiщо ж я? Менi вiсiмнадцять рокiв, менi ще жити та й жити... За що мене розстрiлювати? А, я сам шукав смертi... Нi, це не може бути! Хто це сказав, що я смертi шукав? Комiсар? Бреше вiн...
Думки метелицею бiгали, ворушились i зникали.
— Адреса батька?
— Якого батька? — запитав Олесь з нахабством.
— Твого.
— Немає у мене нiякого батька. Я нiчого не скажу,— вiдповiв вiн, щоб його залишили й не заважали в цi останнi хвилини помислити.
Прийшов гурток червоногвардiйцiв з гвинтiвками, оточили Олеся й повели.
Що я зробив цим людям, що вони будуть убивати мене? А чи не все Ьдно? Все одно помирати. Прожив би ще десять рокiв, прочитав би ще з п'ятдесят книжок, переночував би ще з десятьма жiнками... отже, я вже все це знаю, все куштував, не варто жалiти. Нi, нi! Боже, прости за думки. Треба молитись. Як? Кому? А, Боговi... так.
Олесь почав: Отче наш, але зараз же його перепинили суворим окликом:
— Скидай пальто!
Олесь розстебнувся й кинув пальто на снiг. Морозне повiтря ударило в груди й залоскотало. Раптом прибуло йому сили, енергiï. Хотiлось потягнутись добре, випростатись, плигати, бiгти, щоб не змерзнути.
— Руки назад!
Зв'язали руки й поставили до стiнки.
— Очi зав'язати?
Олесь скупчив усю силу волi й вiдрiкся. Вiн хотiв дивитись на обличчя тих, хто буде стрiляти, але не змiг; неприємне почуття вiд наставлених на його рушниць, а також свiдомiсть того, що цi рушницi будуть стрiляти, покорчили його, й вiн одвiв погляд. Одначе встиг роздивитись, що червоногвардiєць, який стояв проти нього, цiлився йому саме в голову. Олесь перевiв очi на неб®.
Вже бiльш нiколи не побачу. А всi ще будуть жити... А я? За що? Може, впасти навколiшки й благати, просити? Може, залишать життя? А як не залишать, то менi все одно. Повзати, цiлувати вбрання... Та що це я? Збожеволiв? Господи, дай сили!
Голова горiла, тiло кусав мороз.
— Раз!
Що це? Команда? Стрiляють за третiм разом.
Олесь глянув убiк i побачив комiсара; той командував, червоногвардiйцi тiльки цiлились.
I як у ïх руки не задубiли? У мене вже нiмiють.
Олесь поворушив пальцями за спиною.
Вже скомандували раз... Ой! Може, бiгти? Уб'ють. Спробувати? Нi, буду стояти. А може, пригнутись та побiгти? Ганебно. А жити ж хочеться. Чи дуже ж болячепомирати? Ударе, мабуть, дуже. Уже скомандували раз... ще два, а потiм кiнець.
Олесь прикусив долiшню губу, щоб не закричать або не завити вiд жаху, тупоï розпуки й чорноï туги. Серце колотилось занадто мiцно, аж здригувалась сорочка. Воно поволi, але дуже прудко гнало кров по тiлу, так прудко, що Олесевi було важко дихати. Вдаре й стане. Потiм знову вдаре так, що затремтить все тiло, болюче задзвенить у вухах i зашумить у головi — й знову спиниться. — Два!
Серце похапцем пручнулось i боляче вдарило. Перед очима замиготiло. Олесь напружено подався трохи вперед i завмер в цiм русi чекання. Колiна тремтiли. В головi була одна думка: Зараз, зараз, зараз...
Увесь вiн — одне напружене чекання. Серце нервово билось, але Олесь не чув його: вiн боявся прослухати команду три, жахнувся, що залп застане його несподiвано. Жили на обличчi надулись, очi були розтуленi до краю, вуха трошки пiднялись, зуби зцiпились. Всi почуття сконцентрувались на чеканнi слова три.
— Вiдставить! Вночi розстрiляємо,— гучно крикнув комiсар, i всi гвинтiвки опустили. Червоногвардiйцi з реготом пiдiйшли до Олеся, котрий застиг у напруженiй позi, i розв'язали йому руки.
— Вдягай пальто!
Олесь нахилився, взяв пальто, вдягся. Вiн нiчого не розумiв. Комiсар мусив крикнути — три, червоногвардiйцi — стрельнути, а вiн — впасти й померти. Ви йшло щось несподiване: комiсар гукнув не три а щось iнше, але що саме — Олесь не розiбрав, червоногвардiйцi не стрельнули, а вiн не впав i йде кудись живий. Це непорозумiння.
— Що ж це — мене помилували?
— Не дуже. Сьогоднi вночi розстрiляємо.
— А чого ж не зараз?
— Щоб ти знав, як Украïну боронити.
Олесевi зробилось гiрко-гiрко. Гiрко вiд почуття того, що якби вiн не такий нiкчемний i нiкому не потрiбний, то його б зараз же розстрiляли. А то з ним можна й погратись — вiн все одно не вкусить.
Олесь болюче жалкував за тим, що його не вбили...
А ранком другого дня Олеся били шомполами, а потiм пустили на всi чотири вiтри змученого й знервованого, ображеного й приниженого душею й тiлом. I тодi вiн не мiг вже опанувати себе й плакав.