Сонет
Тодось Осьмачка ()
Коли нiмують людськi живi душi,
тодi i роси кам'янiють на зелi,
а очi в молодi, немов од сушi,
мертвiють, облiтають навеснi.
Того, душе, на свiтляних розгонах,
своï прозорi вiкна розтворяй
i випускай слова на землю чорну,
де клекотять, мов казани, моря, —
щоб голосно садами зворушили
на дальнiх берегах твоï слова,
i сонце галасом живим зустрiли
удосвiта на тисячi човнах,—
щоб роси бризнули, та тiльки не камiннi,
на ниву радощiв, i працi, i терпiння!
