Жорстокiсть

Категории

Тодось Осьмачка ()

Оригинал

1. Гей, до тебе, до тебе так серце з грудей ломить ребра безумно собою, i нiхто зупинити його iз людей не здолає вiд теплого бою, що розгоном iде в предчуттi молодiм несподiванiм для моïх рокiв, нiби в груднi в полях над заметами грiм розбиває морози жорстокi. Тiльки що за проклята подвiйнiсть така в почуттi побивання дурного, що виводить у поле мене, мов рука, i спиняє пiд мiсячним рогом ? I хоч знаю, що ти у барацi без лун може в душу вдивляєшся тихо, тiльки я своє серце держу на бiгун, може з пiвдня пiдхопиться вихор, аби вогкiстю хвиль подихнув менi вiн, що в напечених скелях гуркоче i нагадує блиск i напругу колiн, i твiй рот, i шаленство дiвоче. I менi буде досить, коли молоду в серце радiсть укину хвилеву так, немов пiдданцевi у пишнiм саду, як побачить свою королеву. 2. I хоч знаю, що ти недалеко, мов квiт, припадаєш до шибки в барацi, я справляю биття свого серця й на Схiд, знебуваючись гiрш, як вiд працi: може спiви бадьорих пiвнiв у диму розженуть чорнi зариси драми так самiсiнько, як вони вдосвiта тьму розганяють у нас над церквами. I не буде по небi сьогоднi iти вiчне сонце з притаєним ревом, тiльки будеш землею проходити ти, найкраснiша моя королево! Та вiд босих твоïх молодесеньких нiг буде бiльше, нiж в сонця є, ласки, доки знов золотий серед свiта порiг до зiрок переступиш та казки. I вiд сукнi твоєï блакитний кiнець ще нiжнiший за пах полуницi вiд лiсiв та лугiв понесуть навпростець менi в серце зворушенi птицi. 3. I тривога лютiше єство моє ссе i кругом безпорадно дивлюся, що нiчого стихiя менi не несе i жадання погаснути мусять... Бо не розумом був мiж людьми i в гаях, що сподiванок ждав, нiби коней, коли ти у барацi, Царице, моя, а не в свiтi, що в безвiстi тоне... Коли ти у барацi тут близько сидиш iз чужим, нiби хмара, народом, а що серце своє, то вiд мене держиш ти за Пiвнiччю, Пiвднем i Сходом. I хоч би океанськими бурями я тебе кликав i нинi й зимою, то й тодi ти, Царице, жорстока моя, не хитнула б для мене й косою... I була б ти така без усяких зусиль, нiби берег пiвнiчного моря, об який розбиваються туркоти хвиль i про вiчну розпуку говорять. I тодi, як народ для твойого спiвця в лiсi зрiже на цвинтар клен-древо, не читатимеш горя з мойого лиця, загадкова якась Королево! I якби тобi хто i про правду мою розповiв щиросердно з журбою, що не хочу вже я нi пташок у гаю, нi вiтрiв тих, що повнi тобою, i в Баварiï десь, у нiмiй чужинi, нi для кого не свiй i для люду без любови й страждання лежу у трунi до останнього Божого Суду, то й тодi нi єдиноï навiть сльози не вронила б на яму глибоку, бо вже видно, що ти не Цариця єси, а звичайная Баба нiвроку!