Минуле зноситься березою гiнкою
Михайло Орест (Зеров Михайло) ()
Минуле зноситься березою гiнкою,
I спогади тремтять, як листя надо мною.
Чи згадуєш i ти прогулянки над Бугом,
Як кожен камiнь був безмовним нашим другом?
Там жде по-давньому на нас гранiтний трон,
I дише ще iм'я твоє в розмовi крон,
Що пiднеслись над ним, i просяться
в блакить,
I ловлять леготи в свою гостинну сiть.
Чи чуєш лепети i рокоти потокiв,
Що в них бринить луна прадавнiх
райських рокiв.
Як лист у променi, серця свiтились нашi
I забували бiль i горя чорнi чашi,
I з гаєм, скелями, з полянами чуткими
Перекликалися, мов кришталевi рими...
Як сумно думати, .що той полон солодкий
Душ наших був такий летючий i короткий!
Минулось! I чуття гiрке в менi встає:
Як мало блага нам буття земне дає!
Мутний його бурун без цiлi й правди рине,
I гiдно ми живем лише скупi години.
