Дорога
Категории
Оригинал
(Уривки з поеми)Роздiл I. Начало
I
З глухих куткiв дiставши древнi посохи —Бамбуковi, терновi, пiд горiх,—
Iшли фiлософи, брели фiлософи
Шукать начало пройдених дорiг.
Ах, диваки, не знались вони з масами!!!
А поодинцi упродовж сторiч
Цiпками Землю Торсали i мацали,
Щоб вiднайти Дорогу всiх дорiг.
А ïм пiд ноги,
предметно i звужено,
Лягли жорстоко, точнi i скупi,
Дороги куцi вiд корчми до пужална
I вiд кошар старих —
на водопiй,
Не мозком уподобанi, обчисленi,
А черевом прооранi в черiнь...
А ïм же праглося знайти осмислене
Начало всiх осмислених дорiг.
Iшли. Блудили.
Чи завжди блудили?
Шукали. Чи знаходили?
Дiзнайсь.
Аж поки вiчна таïна могили
Не воздвигала запитальний знак.
А ми над ними язиками клеплем!
Хоч iнколи подумати б не грiх,
Що, може, схованi у ïхнiх склепах
Не лише костi,
а й гiлки дорiг...
Дороги йшли, врiзалися з розгону
У племена, Помпеï, города...
Сивiли i вiдходили Платони,
I формули слiдiв
читав Сковорода.
Дороги йшли
на всi чотири сторони:
Тi — на Олiмп,
а iншi — в чорнозем...
Вiдходили фiлософи в iсторiю,
А посохи вiдходили в музей.
I пилом осiдав над ними час...
Так звiдки ж ти,
Дорого,
почалась?
Балада про людину, у якоï дорога не закiнчиться
Василевi Симоненку
Розгнузданi конi
пророче iржуть,
Бо чують крiзь мерзлу пiдкiвну iржу
Далеку дорогу,
Червону тривогу,
А може, й останню на свiтi межу.
Вже вiтер над ними
заносить нагай...
Так де ж отой вершник
без страху й вагань,
Щоб прямо — галопом,
Потоп — так потопом,
Щоб чортовi в зуби —
пропав а чи пан?!
Чи, мо' вже й не знайдеш
зi свiчкою вдень?
Та нi, подивiться: аж он вiн iде —
Красивий, мов сокiл,
I духом високий,
I сяє опукло чоло молоде.
Аж це його вiтер єхидно спиня: —Чи знаєш ти, хлопче,
якого коня
Тобi серед поля
Вготовила доля?
Ударить копитами —
в душу стерня!
А вiн, посмiхнувшись,
виходить на луг
I кида себе у сiдло, як стрiлу,
I прямо — галопом,
Потоп — так потопом,
I вигнувся кiнь у стрибку,
наче лук!
Ой матiнко-мамо,
не клич його в сни,
Бо вже ж того вершника не зупинить
Нi яром горбатим,
Нi затишком хати,
Нi богом, нi чортом,
нi вiком труни.
О, як вiн летiв
в бурелом напролом,
Аж сонце, захекавшись,
потiм зiйшло.
I бiла сорочка
Здiймалась пророчо
У хрестик вишиваним бiлим крилом.
I повнилось серце його молоде
Такою любов'ю до чистих людей,
Що стало затiсно
Йому у затiнку —
I вибухло пiснею з горна грудей!
Калинова крапля
скотилась з грудей
На ниви, на роси, на визрiлий день.
I впала та крапля
На праведний прапор,
Чистiший i вищий за сонце руде.
Заквакали жаби:
Догрався, дивак!
Вужi пред'явили на тiло права.
Копали могилу...
I раптом спинились:
Кого ж ïм ховати, як пiсня жива?!
