ЧАРIВНI КАЗКИ ЛЕТЮЧИЙ КОРАБЕЛЬ
Категории
Оригинал
(лiтературна обробка Оксани Iванєнко)Був собi дiд та баба. А в них було три сини: два розумних, а третiй дурний. Розумних вони жалують, баба ïм щонедiлi бiлi сорочки дає, а дурника всi лають, смiються з нього. А вiн знай на печi у просi сидить, у чорнiй сорочцi; як дадуть, то й ïсть, а нi, то вiн i голодує.
Аж ось летить чутка, що так i так: прийшов царський указ, щоб зiбралися до царя на обiд. I хто збудує такий корабель, щоб лiтав, i прилетить на тiм кораблi, за того цар дочку вiддає.
Розумнi брати й радяться:
— Пiти б, може, там десь наше щастя закотилося!
Порадились, просяться в батька та в матерi:
— Пiдемо ми, — кажуть, — до царя на обiд: загубити — нiчого не загубимо.
Старi, — нiчого робити, — вирядили ïх на дорогу, баба надавала ïм бiлих паляниць, спекла порося.
Пiшли брати в лiс. Зрубали дерево i почали думати, як летючий корабель збудувати.
Пiдходить до них дiд древнiй, як молоко, сивий, борода аж до пояса.
— Здоровi, синочки! Дайте вогнику люльку розпалити.
— Нiколи нам, старий, з тобою панькатися!
I почали знову думати.
— Добре свиняче корито вийде у вас, дiтки, — сказав старий. — А царiвни вам не бачити, як своïх вух.
Сказав — i зник, як не було. Морочилися, морочилися брати — нiчого у них не вийшло.
— Поïдемо до царя на конях, — каже старший брат. — На царiвнi не женимося, то хоч погуляємо.
Сiли брати на коней i поïхали.
А дурень сидить на печi та й собi проситься:
— Пiду й я туди, куди брати пiшли!
— Куди ти, дурню, пiдеш? — каже мати. — Там тебе й вовки з'ïдять!
— Нi, — каже, — не з'ïдять! Пiду!
Старi з нього спершу смiялися, а тодi давай лаяти. Так нi! Бачать, що з дурнем, мовляв, нiчого не зробиш, та й кажуть:
— Ну, йди, та вже й не вертайся i не признавайся, що ти наш син.
Баба дала йому торбу, наклала туди чорного черствого хлiба, пляшку води дала й випровадила його з дому. Вiн i пiшов.
Iде та iде, коли зустрiчає на дорозi дiда: такий сивий дiдуган, борода зовсiм бiла — аж до пояса! Хлопець перший до нього привiтався:
— Здоровi, дiду!
— Здоров, сину!
— Куди йдете, дiду?
А той каже:
— Ходжу по свiту, з бiди людей виручаю. А ти куди?
— Я до царя на обiд.
— Хiба ти, — питає дiд, — умiєш зробити такий корабель, щоб сам лiтав?
— Нi, — каже, — не вмiю!
— То й чого ж ти йдеш?
— А хто його знає, — каже, — чого! Загубити — не загублю, а може, там десь моє щастя закотилося.
— Сiдай же, — каже дiд, — та спочинеш трохи, пополуднуємо. Виймай, що там у тебе в торбi!
— Е, дiдусю, i радий би вас нагодувати, та нема тут нiчого, самий черствий хлiб, що ви його й не вкусите.
— Нiчого, виймай!
От дурень виймає, аж з того чорного хлiба та такi стали паляницi бiлi, що вiн iзроду й не ïв таких: як у панiв. Здивувався дурень, а дiд усмiхається.
От вони розiслали свитки на травi, посiдали, давай полуднувати. Пополуднували гарненько, подякував дiд дурневi та й каже:
— Ну, слухай, сину: йди ж тепер у лiс та знайди найбiльший дуб, у якого гiлки хрест-навхрест ростуть. Удар сокирою, а сам мерщiй падай ниць i лежи, аж поки тебе хто не гукне. Тодi, — каже, — тобi корабель збудується, а ти сiдай на нього й лети, куди тобi треба, та по дорозi бери, кого б там не стрiв, хто б тебе не попросив.
Хлопець подякував дiдовi, i розпрощалися. Дiд пiшов своєю дорогою, а дурень пiшов у лiс.
От увiйшов у лiс, пiдiйшов до дуба, у якого гiлки хрест-навхрест ростуть, цюкнув сокирою, упав ниць та й заснув. Спав, спав... Коли це за якийсь там час чує — хтось його будить:
— Уставай, уже твоє щастя поспiло, вставай!
Хлопець прокинувся, коли гляне — аж стоïть корабель: сам золотий, щогли срiбнi, а паруси шовковi так i понадимались тiльки летiти!
От вiн, не довго думавши, сiв на корабель, той корабель знявся й полетiв... Як полетiв та й полетiв нижче неба, вище землi — й оком не зглянеш!
Летiв-летiв, коли дивиться: припав чоловiк на шляху до землi вухом та й слухає. Вiн i гукнув:
— Здоровi, дядьку!
— Здоров, небоже!
— Що ви робите?
— Слухаю, — каже, — чи вже позбирались до царя на обiд люди.
— А хiба ви туди йдете?
— Туди.
— Сiдайте зо мною, я вас пiдвезу.
Слухало сiв. Вони й полетiли. Один — як нi одного, а тепер добре, що вдвох.Летiли-летiли, коли дивляться: iде чоловiк шляхом — одна нога за вухо прив'язана, а на однiй скаче.
— Здоровi, дядьку!
— Здоров, небоже!
— Чого ви на однiй нозi скачете?
— Того, — каже, — коли б я вiдв'язав другу, то за одним ступнем увесь би свiт переступив. А я, — каже, — не хочу...
— Куди ж ви йдете?
— До царя на обiд.
— Сiдайте з нами.
— Добре.
Скороход сiв, i знов полетiли. Як на двох буде, то й третiй поживиться.
Летiли-летiли, коли дивляться: стоïть на дорозi стрiлець i нацiлюється з лука, а нiде не видно нi птицi, нiчого.
Вiн крикнув:
— Здоровi, дядьку! Куди ви цiлитеся, що не видно нi птицi, нiчого!
— То що, що не видно? То вам не видно, а менi видно!
— Де ви ïï бачите?
— Ет, — каже, — там, за сто миль, сидить на сухiй грушцi!
— Сiдайте з нами!
Стрiлець сiв. Полетiли. Вже четверо.
Летiли-летiли, коли дивляться: iде чоловiк i несе за спиною повен мiшок хлiба.
— Здоровi, дядьку!
— Здоров!
— Куди ви йдете?
— Iду, — каже, — добувати на обiд хлiба.
— Та в вас i так повен мiшок!
— Що тут цього хлiба! Менi й на один раз поснiдати не стане.
— Сiдайте з нами!
— Добре!
Сiв i Об'ïдайло. Полетiли.
Летiли-летiли, коли дивляться: ходить чоловiк коло озера, мов чогось шукає.
— Здоровi, дядьку!
— Здоров!
— Чого ж ви тут ходите?
— Пити, — каже, — хочеться, та нiяк води не знайду.
— Та перед вами ж цiлiсiньке озеро, чому ви не п'єте?
— Ет, що тут цiєï води! Менi й на один ковток не стане.
— Так сiдайте з нами!
— Добре.
Обпивайло сiв, i вони полетiли.
Летiли-летiли, коли глянуть, аж iде чоловiк у село й несе куль соломи.
— Здоровi, дядьку! Куди це несете солому?
— У село, — каже.
— Ото! Хiба в селi нема соломи?
— Є, — говорить, — та не така!
— А хiба це яка?
— А така, — каже, — що яке б душне лiто не було, а тiльки розкидай цю солому, то зараз де не вiзьметься мороз i снiг.
— Сiдайте з нами!
Морозко сiв, i полетiли далi.
Летiли-летiли, коли дивляться: iде чоловiк у лiс i несе в'язку дров за плечима.
— Здоровi, дядьку!
— Здоров!
— Куди ви дрова несете?
— У лiс.
— Ото! Хiба в лiсi нема дров?
— Чому нема? Є, — говорить, — та не такi.
— А якi ж?
— Там, — каже, — простi, а це такi, що як тiльки розкидав ïх, так зараз де не вiзьметься вiйсько перед тобою!
— Сiдайте з нами!
I той згодився, сiв, та й полетiли. Таке вже товариство стало! Цiла громада та й годi!
Чи довго вони летiли, чи недовго, а прилiтають до царя на обiд. А там серед двору столи понаставленi, понакриванi, бочки меду та горiлки повикочуванi; пий, душе, ïж, душе, чого забажаєш! А людей, — сказано, — пiвцарства зiйшлось: i старi, i малi, i пани, i багатi, i старцi убогi. Як на ярмарку. Дурень прилетiв iз своïм товариством на тiм кораблi, спустився в царя перед вiкнами, повиходили вони з корабля й пiшли обiдати.
Цар дивиться у вiкно — аж хтось прилетiв на золотiм кораблi. Вiн лакеєвi й каже:
— Пiди спитай, хто там золотим кораблем прилетiв! Лакей пiшов, подивився, приходить до царя:
— Якась, — каже, — мужва обiдрана! Цар не вiрить:
— Як, — каже, — можна, щоб мужики на золотiм кораблi прилетiли! Ти, мабуть, не допитався.
Взяв та й пiшов сам мiж люди.
— Хто, — питає, — тут на цiм кораблi прилетiв? Дурень виступив:
— Я! — каже.
Цар як подивився, що в нього свиточка — латка на латцi, штанцi — колiна повилазили, то аж за голову взявся:
Як-таки, щоб я свою дитину та за такого холопа вiддав!
Що його робити? I вирiшив йому загадки загадувати.
— Пiди, — каже до лакея, — скажи йому, що хоч вiн i на кораблi прилетiв, а як не добуде води живущоï i цiлющоï, поки люди пообiдають, то не те що царiвни не вiддам, а оце меч — а йому голову з плеч!
Лакей i пiшов.
А Слухало, той самий, що припав до землi вухом, пiдслухав, що цар казав, та й розказав дурневi. Дурень сидить на лавi (такi лави кругом столiв пороблено) та й журиться: не ïсть, не п'є. Скороход побачив:
— Чому ти, — питає, — не ïси?
— Де вже менi ïсти!
I розказав — так i так.
— Загадав менi цар, щоб я, поки люди пообiдають, добув води живучоï й цiлющоï... Як я ïï добуду?
— Не журись! Я тобi дiстану! Хто став у ряду, той держи й бiду!
— Ну, гляди!
Приходить лакей, дає йому царський наказ; а вiн уже давно знає, як i що.
— Скажи, — говорить, — що принесу!
Вiдв'язав Скороход ногу вiд вуха та як махнув — так в одну мить i набрав води живучоï й цiлющоï.
Набрав, утомивсь.
Ще, — думає, — поки обiд, вернуся, а тепер сяду пiд млином, вiдпочину трохи.
Сiв та й заснув. Люди вже обiд кiнчають, а його нема. Дурень сидить нi живий нi мертвий.
Пропав!— думає.
Слухало взяв приставив до землi вухо — давай слухати. Слухав-слухав.
— Не журись, — каже, — пiд млином спить, вражий син!
— Що ж ми будемо тепер робити? — каже дурень. — Як би його збудити?
А Стрiлець каже:
— Не бiйся: я розбуджу!
От як нап'яв лук, як стрельне — як торохне стрiла в млин, аж трiски полетiли... Скороход прокинувся — мерщiй туди! Люди обiд тiльки що кiнчають, а вiн приносить ту воду.
Цар не знає, що робити. Ну загадувати другу загадку: як iз'ïсть iз своïм товариством за одним разом шiсть пар волiв смажених i сорок пiчок хлiба, тодi, — каже, — вiддамо мою дитину за нього, а не з'ïсть, то от мiй меч — а йому голова з плеч!
Слухало й пiдслухав та й розказав дурневi.
— Що ж менi тепер робити? Я й одного хлiба не з'ïм! — каже дурень.
Та й знов зажурився — аж плаче. А Об'ïдайло й каже:
— Не плач, я за вас усiх поïм i ще буде й мало. Приходить лакей: так i так.
— Добре, — каже, — нехай дають!
От насмажили дванадцять бикiв, напекли сорок пiчок хлiба. Об'ïдайло як зачав ïсти — усе дочиста поïв, ще й просить:
— Ех, — каже, — мало! Хоч би ще трошки дали!..
Цар бачить, що вiн такий, — знову загадав загадку, щоб дванадцять дiжок води випив за одним духом i дванадцять дiжок вина, а не вип'є —
мiй меч — йому голова з плеч!
Слухало пiдслухав — розказав; дурень плаче.
— Не плач, — каже Обпивайло, — я сам вип'ю, ще й мало буде.
От викотили ïм по дванадцять дiжок води й вина. Обпивайло як узяв пити, все до краплi видув, ще й пiдсмiюється.
— Ех, — каже, — мало! Хоч би ще трохи — ще б випив.
Цар бачить, щo нiчого з ним не вдiє, та й думає:
Треба його, вражого сина, зi свiту звести!От i посилає до дурня лакея:
— Пiди скажи: казав цар, щоб перед весiллям у лазню сходив.
А другому лакеєвi наказав, щоб лазню чавунну напалили:
Так вiн, сякий-такий, зжариться!Грубник натопив лазню — так i пашить: самого чорта, мовляв, можна зжарити!
Сказали дурневi. От вiн iде в лазню, а за ним слiдом iде Морозко з соломою. Тiльки-но ввiйшли вони в лазню, аж такий жар, що не можна! Морозко розкинув солому — й вiдразу так стало холодно, що дурень насилу облився та швидко на пiч, та там i заснув, бо намерзся-таки добре! Вранцi вiдчиняють лазню, думають, тiльки з нього попiлець зостався. Аж вiн лежить на печi. Вони його й збудили.
— Оце, — каже, — як я мiцно спав!
Та й пiшов iз лазнi.
Доповiли царевi, що так, мовляв, i так: на печi спав, i в лазнi так холодно, наче цiлу зиму не топлено. Цар засмутився дуже: що його робити? Думав-думав, думав-думав...
От i каже:
— Хто дiстане менi на ранок полк вiйська, за того вiддам свою дочку замiж.
Слухало й пiдслухав i розказав дурневi. Дурень знову сидить та й плаче:
— Що менi тепер робити на свiтi? Де я того вiйська добуду?
Iде на корабель до товариства:
— Ой, виручiть, братця! Виручали не один раз з бiди i тепер виручiть! А то — пропав я на свiтi...
— Не плач! — каже той, що нiс дрова. — Я тебе виручу. Сказано: добре братство — краще багатства!
Приходить слуга:
— Казав, — каже, — цар, як поставиш завтра на ранок цiлий полк вiйська, — тодi твоя царiвна!
— Добре, зроблю, — каже дурень. — Тiльки, — каже, — скажи царевi, як не вiддасть ще й тепер, то я на нього вiйною пiду й силою царiвну вiзьму.
Уночi повiв товариш дурня в поле й понiс iз собою в'язку дров. Як почав тi дрова розкидати, то що кине — то й чоловiк, що кине — то й чоловiк! I такого вiйська набралось!
На ранок прокидається цар — аж чує: грають. Вiн питає:
— Що там так рано грає?
— То, — кажуть, — той своє вiйсько муштрує, що на золотiм кораблi прилетiв.
А дурень такий став, що його й не пiзнаєш: одежа на ньому так i сяє, шапочка золота, а сам такий гарний, куди там! Веде вiн своє вiйсько, сам на воронiм конi попереду, за ним старшина. Пiдступив пiд палац.
— Стiй! — крикнув.
Вiйсько у лавi — як перемите!
Вийшла царiвна. Як побачила, аж засмiялась: який у ней гарний чоловiк буде!
От ïх швидко й одружили, такий бенкет задали, що аж до неба дим пiшов.
