ПСАЛМИ СТЕПУ

Категории

1.   1 ЄВген Маланюк

Оригинал

Кривавiï зорi свiт повiдають.
Слово о полку
1
Лежиш, скривавлена i скута,
Мов лебiдь в лютiм полонi.
Яка ж страшна Твоя покута!
Якi глухi, жорстокi днi!
Мiцна, як смерть, Твоя в'язниця,
В нiй морок смороду i мла.
Невже ж Тобi ще може сниться,
Що вiльна Ти колись була?
Що над ланiв спiвучим злотом
Ти билась крилами в блакить?
А тут терпiнням i скорботам
Життя вiддало кожну мить.
А тут все тiло пражить сором
Гострiш, нiж бiль найгiрших кар,—
Коли Тебе розпусним зором
Нагую огляда владар.
2
Нi, Ти — не мати! Шал коханки
У чорнiм полум'ï коси,
В обличчi степовоï бранки
Хмiль половецькоï краси.
В очах звабливий морок ночi,—
З них кличе, кличе глибина,
А в диких рухах ще регоче
Нiким не займана весна.
Тебе б конем татарським гнати,
I — тiльки просвистить аркан —
Покiрливо пiдеш сама Ти
З лукавим усмiхом у бран.
Привабливо-безсила й гарна,
Осяєш Ти чужий намет,
I хижий хан буде безкарно
Впивати уст отруйний мед.
Та хутко скiнчиться вiдрада:
Засне вiн стомлений, в Тобi ж
Прокинеться кривава зрада
I стисне вiроломний нiж...
Блиснуть у тьмi вовчицi очi —
Лиш горло кров'ю захарчить,—
Ти в море степовоï ночi
Впiрнеш русалкою умить.
I знову чарiвне обличчя
Закриє половецький степ,
I знову нiч очей покличе —
Тебе спiймать, схопить Тебе 6!
Тебе б конем татарським гнати,
Поки аркан не заспiва!
Бо ж Ти коханка, а не мати,—
Зрадлива бранко степова!
3
Хижi птицi летять зi Сходу
На червоному тлi пожеж,—
Бачу, бачу Твою Голготу
I звiдцiль, з моïх мертвих меж.
Скитський вiтер гуляє й нинi,
Як тодi, пам'ятаєш Ти?
А степи Твоï знов — пустинi,
Хiба тiльки новi — хрести.
Проорало глибоким плугом,
Кров'ю сiяв новий сiяч,—
Дике жито прийдеться другим
Тяжко жати пiд спiв i плач.
Дике жито! Криваве жито!
Поховай же страшний наш слiд,—
Серцем спаленим — все пережито
В апокалiпсi хижих лiт.
4
Прости, прости за богохульнi вiршi,
Прости твердi, зневажливi слова!
Гiркий наш вiк, а ми ще, може, й гiршi,
Гiркi й пiснi глуха душа спiва.
Пiд грiм гармат, пiд вiтру подих дикий
Гула дудонь з-пiд варварських копит,—
Ми не зазнали iншоï музики
I iнших слiв в вогнi залiзних лiт.
Десь мудрим сном в архiвах спали книги,
Ми з них хiба палили цигарки.
Напiврусини, напiвпеченiги,
Наш навiть смiх був хмурий i гiркий.
Тож не дивуйсь, що, визволившись з брану,
Ти, зранена, зустрiла нас, синiв,
Що в дикiм захватi ятрили кожну рану
Шаршавими руками дикунiв.
Що в дикiй пристрастi Твоє тулили тiло,
I кожний рвав до себе i радiв.
А кров текла... I Ти захолодiла
В палких руках закоханих катiв.
Тепер, коли кругом руïни й вiтер,
Я припадаю знов до Твоïх нiг,—
Прости, прости,— молю, невтiшний митар,
Прости, що я — останнiй печенiг,
Прости, що я не син, не син Тобi ще,
Бо й Ти — не мати, бранко степова!
З Твоïх степiв летять птахи зловiщi,
А я творю зневажливi слова.
3-7.IХ.1923. В таборi