Перунове прокляття

Категории

Наталена Королева ()

Оригинал

— У воду наузника! — Геть з чарiвником! — Най за богом своïм iде! I тiло Перунового жерця стрiмголiв полетiло з кручi, широко розкидаючи руки, немов уостаннє власною кров'ю, не люстральною водою кроплячи своïх вiрникiв. Рев ошалiлого вiд насолоди знищення натовпу злився з трiскотiнням вогню. Полум'я обхопило Перунiв храм. Вогненний язик висунувся з-пiд стрiхи. Лизнув рiзьблений, дубовий гзимз, немов пробуючи свою здобич. I уже нестримно, квапливо ковтав, швидко та часто облизуючись. Як голодний пес смачну поживу. Раптом з оглушуючим гуркотiнням завалився дах Перунового храму, обсипаючи люд дощем iскр. Натовп витверезився. I несподiвано стало жаль староï святинi. Кожний звик до неï з дитячих лiт. I порожнеча на Перуновому холмi вiдбилась в серцi болiсною раною. Пiсля опоєння знищенням прийшло пробудження. Натовп, мiнливий, як море, переходив вiд бурхливоï хуртовини до меланхолiйноï тишi. Було нiяково. Як пiсля трусливого вчинку. Стали розходитися бiльшими й меншими гуртками... як колись зi свят у Перуновому гаю... Бойовний настрiй, як вогонь, зруйнувавши, що було можна, впав, вибризкуючи iскрами питання: А чи ж не помститься Перун? Плохiшi мовчали, спустивши голову. Завзятiшi, щоб пiдбадьорити самих себе, кидали камiнням у рiку: влучали у дерев'яне тiло Перунове, що коливалось на поверхнi води, перевертаючись на хвилях, як людина, що умощується до сну i шукає зручнiшого положення. Зненацька над Днiпровими хвилями блиснула, зломана в лiктi, срiбна рука поверженого бога. Немов пiднеслась до неба,— скалiчена — з загрозою й прокльоном. — Видибай, боже! — розпачливо метнувся з натовпу несамовитий зойк. Немов простягаючись з помiччю до гинучого бога... Люд на мить нашорошився. Як отара перед небезпекою. I раптом кинувся врозтiч з криком. — Видибає! Виконаний чин не викликав ясно оформленого висновку. Лише рефлекс. Спустошена й опустiла круча Перунового холму помалу западала у мерле мовчання й пiтьму. З-за хмар обережно виглянув край мiсяця. Спiвчутливо торкнувся прохолодою свого срiбла чорних ран лiсовоï святинi. Перечекав хвилину за легенькою хмаркою. I, заспокоєний безлюддям i тишею, виплив цiлковито — повновидий i блiдий. Та й завмер нерухомо, болiсно здивований довершеним дiлом знищення. Рясним вiттям крислатого дуба промiнь продерся аж до лапатоï рослини, що непорушна лишилась у прим'ятiй травi. Саме в цей мент на листя впала метко кинутим камiнчиком невеличка жабка-рахкавка. Дихала часто й швидко, немов по довгому плачу або з втоми далекого шляху. Глипнула жовтавими повiками. Та й залiзла в траву. Лапате листя заколивалось, розхилилось. У мiсяшному сяйвi блиснула блiда — як у мерлого — срiбна рука. Стиснутi пальцi тримали золотi громовi стрiли. Здавалось: загрожує стиснутим п'ястуком. Мало не торкаючись поломленого галуззя, низько залопотiли ледве чутно крила нiчвидiв-кажанiв. За ними — немов навздогiн — майнув м'яким летом пущик. Кинув протягло-смутний, як ридання,— свiй крик. I зник у пiтьмi. З обпалених, поломлених дерев сльозами падало зв'ялене листя. Мiсяць скрився за хмару. I згасла срiбна рука, немов всмоктана потолоченою землею. Давно уже аж у глибини Понта Евксiнського вiднесло срiбнорукого Перуна. Перестав вiн бути пострахом й малим дiтям. Навiть бабам-ворожбиткам, якi перейняли спадщиною вiд колишнiх жрекннь Мокошi,— що у таємних вирах чорториïв сидять,— зарiкання та наговори, став Перун лише наговорним словом. Але прокляття Перунове пережило давнiх богiв. Впаде-бо пошесть на Киïвську землю, поверне в жалобi з побойовища княжа дружина, суш чи помiр люд киïвський морить — хитають головою християне: — Перунове це прокляття! А дехто крадькома й пiд кручу Перунового холму поради шукати iде, до землянки, що пiд корiнням старезних осокорiв ховається — тих, що то ще варязьким кораблям за притик* служили. Не звiр лiсовий у печерi тiй ховається. Не чернець святий у печерi спасається, ясновидка Богдарка у тiм лiгвi живе. Хто каже сорок i вiсiм лiт. Iншi — нiби споконвiку живе там. I до скiнчення вiкiв там перебува-тиме. Несмертельна-бо баба Богдарка. Знає все: i що було, й що буде. Тож на пораду ясновидки стар i млад iде, убогий i багатий свою журу несе... Але дарма, що люди сотками Богдарчин вiк рахують. Око у баби зорке та гостре, мов у рисi. Тому не вкриється вiд ворожбитки, хто це пiзньою порою, не в мнозiх, а сам-один до печери пiд кручею зайшов. Золот перстень на правицi iскрою-самоцвiтом яснiє, коли блискуче Володимирове срiбло перед бабою мече. — Не зi свiту звести, нiже смерть заподiяти прагну! Тiльки зроби, щоб я був батьковi за братiв милiший. Менi щоб спадщину отчу дiстати i над братами сiсти! Хитає головою стара Богдарка. Та на свого гостя так дивиться, що аж вiдсахнувся вiн й за меч хапається. А баба спокiйно рукою меч вiдхиляє. — Сховай, господине, свiй ясний кiнчак! Не честь-бо мечу жiночою кров'ю умиватися! Ворогiв же тобi, княже Ярославичу,— ох! — не забракне!.. На них меч свiй сховай! — Хто прозрадив? — стискує п'ястуки княжич. А баба своєï: — Тяжке ти лихо задумав, ясний Ярославичу! Прокляття Перунового просиш! Ворожнечi братноï, княже! Але дам, дам, що бажаєш, бо то доля твоя!.. I здається синовi Ярославову — не у вiчi живi вiн дивиться, а над безоднею чорною нахилився. Богдарка ж коло вогниська вже заходилась. Вогонь з iскри малоï пробудила, котлик наставила, зiлля-ненависник з тисовим деревом варить. Шепоче слова наговорнi. З кутка, мов помiчницю — подругу рись ветху — як i сама баба, — покликала. Добре обряд таємний вчена звiрюка знає! Коло ватри примостилась. Прискає, дме на вогонь, бабi помагає. Мов той учень ковалiв, що мiхами вогонь роздимає. Кипить у котлi. Над котлом пара здiймається. Княжичевi здається: постатi братiв в нiй... i стiл Киïвський? I битви мнозi... I берло княже та барми — ознаки володарськi! — таки у нього, у Всеволода Ярославича?.. А баба ллє чорну тектину до котла. По краплинах вiдраховує. Не то жалi-спогади виливає. Не то закляття чинить... Сiм разiв по три поклони вдаривши, зi схованки таємноï срiбну руку несе... Золотi грiмовi стрiли зi стиснутих пальцiв виймає — княжичевi Всеволодовi подає. А до плящини глиняноï гарячого зiлля звареного наливає. — Цим — сонного батька свого, господина Ярослава — князя покропиш. Стрiли ж,— ох! княжичу! — стрiли з Холму Перунова розмечеш в рiзнi боки... Киïвський стiл твоïм буде, Ярославичу. Але знай, княжиче ясний: ворожнечу братню у землi цiй ти сiєш!.. А вона — прокляттям Перуновим так уже тут довiку i загнiздиться... Таж не слухає княжич. Таке вже серце людське, що водночас i вiрити, i не вiрити вмiє. Вiрить Всеволод Ярославич, що на стiл Киïвський сяде, бо бажає цього. А прокляття Перунове?.. Марiння це нерозумноï баби Богдарки!.. Сипле золото князь. I вже немає його. А баба золото княже — мов смiття,— цiпком своïм вiдсуває... I довго самiтня та нерухома стоïть, прислухається, як в долинi завмирає тупотiння княжого коня... Вгасла ватра в печерi. Пiтьма i в Богдаркиному серцi. Хоч над Києвом стольним божий ранок яснiє... Зблiдло небо. Здригнулась нiч, вiдчула: треба вступитись, бо ясне сонце iде! Спить ще Киïв. Лише на Ярославовому дворi меркає свiтло, серцем недрiмним вартує, змагаючись з нiччю-пiтьмою... Запрацювався князь Ярослав. Аж до бiл-дня над Руською правдою час забув. Розкрив крила мудрий дух княжий та й просторами Вiчноï Правди ширяє... Здобуває лiпшоï долi для землi своєï князь Мудрий. I бадьорий та радiсний дух його. Нема-бо радiснiшоï працi на свiтi, як щастя кувати... Зненацька — краплиною ïдi-отруï — в душу тривога впала. Чадом гаснучоï свiчки протягалась перед Ярославом згадка про прокляття Перунове... Сперся пiдборiддям на руку. Думкою пливуть вiдгуки мудростi краïв далеких — з книг чужих вичитаноï... — Царство пресвiтера Iоанна, що в ньому жодноï тiнi нема?... Так! Не казку-мрiю, а дiйснiсть, здобуту твердою волею своєю, впертою працею духа творитиме у Києвi князь Ярослав!.. — Царство пресвiтера Iоанна, сплетене з Мудростi, Правди i Любовi!.. Най же стане тодi з ним на прю те прокляття Перунове! Небо на сходi всмiхається князевi ясним усмiхом Свiтла. Зоря Вранiшня перлиною бiлою тремтить... I довгим поглядом спочив на нiй зiр Ярославiв. Любить князь зорi, що з хаосу вийшли, але хаосом бiльше нiколи не будуть... I хвалою вiчною озивається серцем Ярославовим улюблений його вiрш зi Святого Письма — про Божу Премудрiсть: Коли круг земний ще не був закреслений, а безоднi воднi не були ще створенi — я уже була... I вiдкладає князь Руську правду, бере новий блакитнавий аркуш. Вправно й швидко креслить — вiдпочинок-бо є перемiною працi! — плани храму святоï Софiï — Премудростi Божоï — царства Божого нерушимоï стiни... На трiумфальнiй арцi храму — так само, як i у церкiвцi Золотоï Брами, мусить бути зображення Благовiщення. Бачить у духу цей образ князь: Пречиста — ясна i нiжна, як перлина — Зоря Вранiшня. Перед нею ж архангел з жезлом мандрiвника... Доки-бо не знайдуть сталого дому свого у Премудростi Божiй — мандрiвниками є лише люди на шляхах життя... I вiд брами до вiвтаря святинi Киïвськоï най кожний, хто у Киïв увiйде — вiдганяючи прокляття Перунове, — словом архангельським нi i i ïм я :i землею Киïвською: — Радуйся, благодатна — - Господь з тобою!..