страница №1
ХАЗЯÏН
Категории
Оригинал
Комедiя в 4 дiях
ДIЄВI ЛЮДЕ
Терентiй Гаврилович Пузир — хазяïн, мiльйонер.
Марiя Iвановна— ного жiнка.
Соня — ïх дочка.
Феноген— права рука хазяïна.
Маюфес — фактор.
Павлина— кравчиха з города.
Зеленський, Лiхтаренко — економи
Куртц — шахмейстер.
Петро Петрович Золотницький — родовитий багатий пан.
Калинович — учитель гiмназiï.
Зозуля — помiчник Лiхтаренкiв.
Лiкар.
Харитон— розсильний.
Петро.
Дем'ян.
Дiвчина.
Юрба робiтникiв.
ДIЯ ПЕРША
Кабiнет.
ЯВА 1
Феноген (входить з бокових дверей з халатом в руках. Говоре в другi дверi). Петруша! Скажи хазяйцi, що халат у мене...
З середнiх дверей виходе Маюфес. А, це ви, Григорiй Моисеевич? Заходьте!
ЯВА II
Феноген i Маюфес.
Маюфес. Доброго здоров'я, Феноген Петрович!
Феноген. Здоровенькi були. Що це ви нас вiдцурались? Давненько я вас не бачив.
Маюфес. Дiла, дiла, дiла!
Феноген. Загрiбаєте грошики!
Маюфес. Ет, поки заробиш грош, пiдошви побйош!
Феноген. Ну, не гнiвiть бога! Домик чудовий купили!
Маюфес. За стiлько лiт — другiï купили не домики, а палати!
Феноген. Мало чого... Е-хе-хе!.. От гляньте! Маюфес. Халат, ну?
Феноген. Халат мiлiонера! Бачите, як багатiють. Ще отакий є кожух, аж торохтить! Нового купувать не хоче, а вiд цього халата i вiд кожуха, повiрите, смердить! .Он як люде багатiють: учiться!
Маюфес. Ето што-нiбудь особенного!..
Феноген. Ну й оказiя ж нам була через цей кожух. Подумайте: швейцар не пускав Терентiя Гавриловича у земський банк!
Маюфес. Ну, не пускав, а як пiзнав, зараз пустив... Терентiя Гавриловича i в рогожi пiзнають!
Феноген. А так... Слухайте, Григорiй Моисеевич, чи нема у вас на прикметi земельки?
Маюфес. Для вас?
Феноген. Еге. Постарiв, треба на свiй хлiб.
Маюфес. Пора, пора самому хазяïном буть, хоч вам i тут добре.
Феноген. Грiх скаржитись! Та тiльки то моя бiда, що перше я купував, продавав i мав добрi куртажi, варт було побиватись; а тепер держить при собi. Коли-не-коли перепаде свiжа копiйка! Так пошукайте для мене десятин п'ятсот.
Маюфес. Кругленький шматочок! Постараюсь. А тепер проведiть мене до Терентiя Гавриловича.
Феноген. Ходiм! Тiлько шукайте землю поближче до вокзала...
Маюфес. Што-нiбудь особенного...
Зеленський (з дверей). Феноген Петрович, можна?
Феноген. Заходьте, я зараз! (Вийшов з Маюфєсом.)
ЯВА III
Зеленський, а потiм Феноген.
Зеленський. От i шапкуй перед хлопом! Не можна iнакше: силу має, а може, сам i нацьковує, аби зiрвать, — треба загодить!
Входе Феноген.
Феноген. А що скажете? Кажiть скорiще, бо незабаром сюди хазяйка вийдуть.
Зеленський. Терентiй Гаврилович гнiв на мене має, i я боюсь, щоб мене не перевели в Чагарник на мiсто Лiхтаренка; а там менше жалування, у мене сiм'я... замовте словечко... (Виймає громi.)
Феноген. Та що ж я можу... Знаєте, який наш хазяïн, часом щоб не подумав, що ви мене пiдкупили, у нього честь — перше всього!
Зеленський. Дурно нiхто нiчого не робе: ви для мене, я для вас. (Дає грошi.) Замовте добре словечко, ви найближчий до хазяïна чоловiк.
Феноген. Та я попробую... Тiлько хто його знає, як... (Бере грошi.) Це ви менi позичаєте... А якщо нiчого корисного не вийде — я вiддам.
Зеленський. Ваше слово все переборе. Нехай i в Чагарник переводять, та хоч би жалування не поменшили... Я крадькома сюди, а тепер в контору. (Вийшов.)
ЯВА IV
Феноген (сам, лiчить грошi). Двадцять п'ять! Якби не давали, то я б i не брав. А коли дають — бери! I сам хазяïн наш всiх научає: з усього, каже, треба користь витягать, хоч би й зубами прийшлося тягнуть — тягни! Так вiн робив i так робить вiд юних лiт, а тепер має мiлiони! Чом же менi не тягнуть, щоб i самому стать хазяïном. Та я й не тягну—дають. Тут i грiха немає!..
Голос Пузиря:
Феноген, давай халат.
(У дверi.) Ще не зашили, зараз принесу.
ЯВА V
Феноген, Марiя Iвановна. Соня i Кравчиха.
Феноген. Нате, та скорiще латайте, бо вже кричали, щоб подавать халат; а я пiду до них, скажу, що ви взяли позашивать дiрки. (Вийшов.)
Марiя Iвановна. Ну лиш, приймаймось разом. Ось дiрка. Ти, Соню, тут латочку наклади; а ось порвалось — тут я зашию; ви ж здiймайте тим часом мiрку.
Всi принялись за роботу.
Хоч ти що хоч говори — не хоче купить нового, так оце я грошей крадькома наскладала, i ми йому такий халат справимо, що вiн i сам ним любоватиметься! Бачите, через два мiсяцi рiвно будуть iменини Терентiя Гавриловича, треба, щоб халат поспiв якраз на iменини. Я не можу йому вiд себе подарувать, бо буде страшенно гнiватись, що такий розход зробила, та ще й грошi брала крадькома. Халат, голубочко, 'буде дуже дорогий! Пятнадцять аршин лiонського бархату, по дев'ять рублiв аршин, i двадцять аршин шовку по три рублi, шнур товстий шовковий, чистого шовку, з китицями, —тридцять рублiв, вам за роботу п'ятдесят рублiв — всього двiстi сiмдесят п'ять рублiв. Це вже Сонi так захотiлось. Вещ цiнна i хоч кому кинеться у вiчi, а ви запросите тiлько п'ятдесят рублiв. Розумiєте? Терентiй Гаврилович як побачить, що -таку дорогу вещ можна купить задешево, сказать, за безцiнь, — зараз i купить! Так от ми й дiждемось, хоч хитрощами, що цей халат вiн скине i буде носить такий, що хоч куди — не сором! Ви ж, голубочко, настьогайте пiдкладку густо-густо узорами; на полах вишийте в гладь буряки з розкiшним бадиллям, а на бортах вишийте барана i овечку. Та зробiть так, щоб вiн зразу побачив, що вещ дорога, а продається дешево! Розумiєте?
Кравчиха. Ох, матiнко моя Мар'я Iвановна, це то все розумiю, тiлько навряд чи поспiю таку дорогу вещ скiнчить за два мiсяцi: робота велика, вишивка копотка, та ще, знаєте, зразок овечки i барана у мене є на подушцi, а бурякiв нема.
Марiя Iвановна. Я вам дам i узори. А щоб поспiшить з роботою — вiзьмiть помiшницю: я ж i грошi платю не малi — п'ятдесят рублiв!
Кравчиха. Та вже i день i нiч будемо удвох з дочкою стьогать i вишивать, тiлько прибавите п'ять рубликiв.
Марiя Iвановна. Як гарно зробите, то й десять дам.
Входе Феноген.
Феноген. Готово?
Марiя Iвановна. Готово.
Феноген. Давайте, бо гнiваються. Там якийсь чоловiк з важним дiлом. (Взяв халат i пiшов.)
Марiя Iвановна. Ну, iдiть же, голубочко, я дам матерiал i узори.
Кравчиха вийшла.
Соня. Мамо! А по-мойому, вiвцi i буряки вишивать не годиться — це буде смiшно... Краще на полах i на борту квiтки та гарнi мережки, фрески, у мене є узори.
Марiя Iвановна. Нi, Соню, квiтки — то инча рiч, то для молодого, а вiвцi i буряки татовi, як хазяïновi, будуть приятнiще. Я вже тата добре знаю, ходiм!
Соня. Як хочете, а я б не раïла, бо буде смiшно...
Iдуть.
Мамо! Як ви думаєте, чи не сказать би татовi про предложенiє Iвана Миколайовича?
Марiя Iвановна. Нi, дочко. Нехай на iменини приïде i сам скаже. Iван Миколайович— учитель гiмназiï, чоловiк розумний, то зумiє з татком побалакать, а я тим часом попробую випитать.
Пiшли.
ЯВА VI
З других бокових дверей виходе Пузир, Маюфес i Феноген.
Пузир. Феноген, не знаєш, зiбрались економи в конторi?
Феноген. Одного Зеленського бачив. Ох, усердний чоловiк, з коня не злазить.
Пузир. Якщо зiбрались — клич!
Феноген вийшов.
(До Маюфеса.) Сiдайте.
Мовчать
Трудне дiло ваше... трудне. У мене своïх овець сорок тисяч, боюся, що пашi не стане.
Маюфес. Де ж таки! Оце сказали: пашi не стане!.. Торiк, як я купив у вас для одного нiмця валахiв, — пам'ятаєте? — то для прийомки три днi ïхали вашою землею... ïхали ми цiлий день.
Чия земля?— питаємо.
Терентiя Гавриловича Пузиря. На другий день знову питаємо:
Чия земля?—
Терентiя Гавриловича. I тiлько на третiй день, надвечiр, почалась земля Гаврила Афанасьевича Чобота. Ха-ха! Княжество! Цiле княжество. Нiмець, що зо мною ïхав, дивувався, хитав головою, цмокав губами, а на третiй день, смiючись, сказав:
У цього хазяïна бiльше землi, нiж у нашiм герцогствi. Єй-богу, так i сказав. Хе-хе-хе! Та щоб на таких степах не можна було випасти ще дванадцять тисяч овець?
Пузир. Та воно можна! А тiлько я вам скажу, що, крiм всього прочего, дiло ваше опасне... Я, знаєте, опасаюсь, щоб не було якоï бiди.
Маюфес. Помилуйте, чого бояться? Нiчого боятись! Не такi голови це дiло обмiркували, щоб можна було боятись.'
Пузир. Так то так! А тiлько, знаєте, несостоятельнiсть на три милiйона, та ще обмiркована несостоятельнiсть, — рiдко кiнчається благополучно!.. Щоб, бува, Петро не вскочив у злоснi. А тут i я помагаю, переховую!
Маюфес. Що ви? Сохрани бог! Не такi люде ведуть i вестимуть дiло,.. Петру Тимофеевичу помагають значнi адвокати i самi найбагатчi купцi та хазяïни. Я вже був у чотирьох — всi згодились: хто манухвактуру-прийме, хто гурти, хто кiнський завод, а з парового млина i винокурнi горiлку i борошно розвезем скрiзь, постройки ж — дiло рук чоловiчих... хе-хе-хе! Ще й страхову премiю вiзьмем. Не бiйтесь, ми хапатись не будемо, а помалу, помалу все iмiнiє зтаïть тихо, як вiск на вогнi...
Пузир. Опасне дiло... А почому Петро Тимофiєвич думає заплатить кредиторам, не чули?
Маюфес. Копiйок по десять, а на худий кiнець по двадцять копiйок.
Пузир. Так. I Петру Тимофiєвичу зо всiми розходами достанеться два милiйона чотириста тисяч.
Маюфес. Нi, так не вийде. Рiвно милiйон назначено тiлько на розплату i на всi розходи — агентiв багато!
Пузир. Виходить, два милiйона чистеньких? I це кругла сума! З нiчого два милiйона? Капитал! Такого капиталу кредитори не подарують. Найдуться завзятi, будуть судиться, а як дiло дiйде до суда — тодi погана справа!..
Маюфес. Нiкогда!! Вiзьмiть в разсужденiє: вся ця сума розкинеться не на бiдолах яких, а на московських, на лодзiнських фабрикантiв та на. всякi банки! Фабриканти та банки розкинуть потерi на других, пiдведуть своï баланси — i квiта. Ха-ха! Що ïм така сума — виграшка!
Пузир. Еге! Для багатьох, мовляв, виграшка, а для одного капитал! З миру по нитцi — голому сорочка! Маюфес. Ха-ха-ха! Iстина глибока. Пузир. Ну, добре. Я переведу на своï степи дванадцять тисяч ваших овець до осенi, а восени на салган разом з своïми. Це все добре... А яку ж я матиму користь за помiч?
Маюфес. От за цим же мене й послано до вас, щоб ви сказали своï умови.
Пузир. Трудне дiло... Страшне, опасливе дiло!.. Двадцять процентiв з валовоï виручки. Менше не вiзьму.
Маюфес. А чом же не з чистоï прибилi?
Пузир. Може, хто другий вiзьме з чистоï.
Маюфес. Про других нiчого й балакать. Все дiло треба вести без документiв, на честь! А кому ж повiрить: тiлько таким хазяïнам, як ви! Ви не захочете взять
чужого?
Пузир. Навiщо менi чуже, коли у мене й свого доволi... Так двадцять процентiв з валовоï виручки. Коли согласнi, переганяйте овець на моï степи.
Маюфес. Ваше слово для всiï околицi — закон, i вже коли не можна взять двадцять процентiв з чистоï прибилi, нехай буде з валовоï виручки. А дозвольте знать: якi розходи будете лiчить?
Пузир. Випас, чабани, догляд.
Маюфес. Ваше слово — закон! А на якi степи переганять овець?
Пузир. 1 Iа Суху Балку — три тисячi, на Роздолля — п'ять тисяч i на Кам'яний Брiд — чотири тисячi!
Маюфес. Завтра всi розпорядки зробимо... Терентiй Гаврилович, я чоловiк бiдний, служу i вам, i Петру Тимофеевичу... Самi знаєте... Скiлько ваша ласка?
Пузир. Поки не буде видко мого заробiтку, я не можу назначить вам нiчого. А восени, пiсля салганiв, я вас не обдiлю, заплатю по-хазяйськи.
Маюфес. Ваше слово — закон; ваша честь — вище всяких векселiв i розписок! Надiюся, що не обдiлите бiдного чоловiка! Прощайте, треба поспiшать, щоб не пропустить поïзда.
Пузир. О, ще поспiєте!
Маюфес. А чи на вашiм вокзалi можна пообiдать?
Пузир. Я нiгде на вокзалах не обiдаю, бо возю своï харчi. Феноген!
Входе Феноген.
Чи iiа нашому вокзалi можна пообiдать?
Феноген. Бухвет є.
Маюфес. Треба поспiшать, бо ïсти хочу, аж шкура болить.
Пузир. Тут недалеко.
Маюфес. Та менi небагато й треба: хоч би чарку горiлки та шматок хлiба... Ха-ха-ха! Так, кажете, бухвет є?
Феноген. Є.
Маюфес. Прощайте! (Вийшов.)
ЯВА VII
Феоген i Пузир.
Пузир. Всякий чорт сюди прийде голодний, а ти його годуй! Нема, щоб з собою привiз солонини там, чи що. Нехай не звикають!
Феноген. Це не ресторацiя, а хазяйський дiм!
Пузир. А вiн дума—постоялий двiр. Клич економiв.
Феноген (iдучи). Охо-хо-хох. .
Пузир. Чого це ти так тяжко зiтхаєш?
Феноген (махнувши рукою). Та...
Пузир. Ну, що там, кажи?
Феноген. Зеленський наш дуже стривожений тим, що ви на нього гнiваєтесь... А вiн чоловiк усердний, сiм'я велика... Жаль менi його дуже, а коли обидите, то й грiх, — вiн для вас i в огонь, i в воду! З коня не злазить цiлий день, побивається...
Пузир. Оцього вже я не люблю! Краще ти не мiшайся не в своє дiло...
Феноген. Диви, мiшаюсь! Самi питаєте, чого зiтхаю? Я й кажу, бо у мене болить, а зовсiм я не мiшаюсь! Ви хазяïн, ваше дiло хоч i без хлiба зоставить вiрного слугу.
Пузир. Ну, ну, годi вже... Клич!
Феноген (в дверi). Заходьте!
ЯВА VIII
Входять Куртц, Зеленський i Лiхтаренко; увiйшовши, кланяються.
Дверi напiводчиненi. Феноген, пропустивши економiв, сiдає на стулi так, що йому все чуть i видно.
Пузир. Доброго здоров'я! Ну як таки ви, пане Зеленський, i досi не загнуздали мануйлiвських мужикiв?! Де ж це видано, щоб на буряках платить робочому по тридцять п'ять копiйок в день? (До Лiхтаренка.) Порфирiй! Почому у тебе в Чагарнику робили i роблять поденно?
Лiхтаренко. З початку весни по п'ятнадцять копiйок, потiм по двадцять, тепер, в гарячу пору, по двадцять п'ять на ïх харчах!
Пузир. Чуєте? I по двадцять п'ять копiйок багато, але все ж таки не тридцять п'ять! Та ще, либонь, ви й харчуєте?
Зеленський. Харчую.
Пузир. Боже мiй! I харчуєте?! То це вийде по сорок п'ять копiйок. Добре хазяйнуємо! Робочi все заберуть, а нам же що зостанеться, а чим же я буду вам жалування
платить? Так не можна, ви не вмiєте зробити дешевого робiтника!
Зеленський. У нас умови однi, а в Чагарнику, де Лiхтаренко, — умови другi.
Пузир. Умови люде роблять.
Зеленський. Околиця до околицi не приходиться! У Мануйлiвцi люде бiльше зажиточнi, нiж де: окрiм своïх надiлiв, держать оброчну казенну землю в арендi, артiлi почали заводить. А робочий, самi знаєте, тiлько там дешевий, де землi нема, де нема за що рук зачепить, де бiднiсть.
Пузир. Так ви зробiть у Мануйлiвцi бiднiсть!
Зеленський. Це не од мене залежить.
Пузир. Вибачайте, пане Зеленський, це вiд голови залежить! От побачите, що там зробить
Лiхтаренко. Слухай, Порфирiй, я тебе переведу в Мануйлiвку, а вас, пане Зеленський, в Чагарник.
Феноген (за дверима). Ох-хо-хох!
Зеленський. Помилуйте, за вiщо ж! Я торiк чистоï прибилi дав п'ять тисяч, а цей рiк надiюсь...
Пузир. Порфнрiй дасть десять тисяч! Ви не умiєте з народом, а Порфирiй умiє, i дасть десять тисяч, — побачите! От що, Порфирiй: мануйлiвцi запустили недоïмку i не заплатили. Через тиждень та оброчна земля, що держать в арендi мануйлiвцi, отдається з торгiв на новий строк. Треба, щоб казенна земля зосталась за мною, чуєш?
Лiхтаренко. Попробую!
Пузир. Це тобi не борщ, тут пробувать нiчого — треба взять! Ти розумiєш? Взять! Казенну оброчну статтю взять! Надiли мужицькi на десять лiт в аренду взять! А як мужик зостанеться без землi — роби з ним, що хочеш; а поки при землi, мужики все одно що бури, нiчого з ними не зробиш!
Зеленський. Я вже пробував...
Пузир. Ви нiколи не пробуйте, а просто—ïжте!
Зеленський. Мануйлiвцiв не вкусиш!
Лiхтаренко. Аби зуби.
Пузир. Правда. Ти вже у Чагарнику взяв крестьянськi надiли в аренду, тепер стежка протоптана, опит є, починай i в Мануйлiвцi.
Зеленський. Дозволяю собi звернуть вашу увагу на те, що у Мануйлiвцi є такий учитель-артiльщик i бiля нього чоловiка три з молодих, що через них i Лiхтаренко зуби поламає.
Пузир. Порфирiй, настали зуби! Опит є, стежка протоптана, шквар!
Лiхтаренко. Срiбними та золотими зубами можна не то Мануйлiвку, не то уïзд, а й губерню можна з'ïсти!
Пузир. Нам нужен дешевий робiтник, розумiєте? А без дешевого робiтника хазяйство вести — годi! Так-ви, пане Зеленський, приймайте Чагарник вiд Лiхтаренка, а вiн прийме Мануйлiвку вiд вас.
Зеленський. Помилуйте, в Чагарнику менше жалування, а у мене сiм'я!
Феноген (за дверима). Ох-хо-хох!
Пузир (глянув на Феногена). Жалування вам буде те саме, що i в Мануйлiвцi, побачу, як будете справлятись по готовому!
Зеленський. Спасибi!
Пузир. Та от що: як тiльки хлiб знiмете, — триста десятин стернi засiєте магаром, щоб була добра отава, бо я купив ще дванадцять тисяч овець, треба гарно випасти на салган. А ви, Карло Карлович, завтра поïдете в степи на прийомну овець — ïх туди приженуть. Увечерi я дам вам наряд.
Куртц. Етi да, етi нєт!.. У нас сорок тисяч овса, а ще дванадцять тисячов купiл, нужен другий помощник, без другий помощник — не можна.
Пузир. Обiйдеться, чабани надежнi.
Куртц. Етi — нєт! Чабан — цкелей кричал, а шахмейстер голова, етi — да!
Пузир. Для овець доволi вашоï голови!
Куртц. Одна голова на п'ятдесят двi тисячов овса — етi нєт, етi нiкогда.
Пузир. Доволi. Зате я восени вашу голову оливою гарно помастю.
Куртц. Ха-ха-ха! Олифа — етi да! Корошо!.. А только помощник нужно.
Пузир. Обiйдетесь! А старшого чабана, Клима, виженiть зараз!
Куртц. Зашем, етi — да! Корошiй чабан гнать? Собаку корошого гнать, етi — нєт!
Пузир. Вiн мошеник!
Куртц. Клим?! Етi — нєт! Етi нiкогда!
Пузир. Менi вiдомо, що як здавали двi тисячi валахiв Крячковському, вiн за десять карбованцiв додав йому двадцять валахiв лишнiх.
Куртц. Етi — да? Етi — нєт!.. Етi нiкогда! Помилялся — можна, проскакувал — можна, а за дєньгi — етi нiкогда!
Пузир. А я вам кажу— продав! Вигнать! Менi нужнi люде надежнi, чеснi, а як ви станете самi виправлять мошеникiв, то мене обберуть, як липку. Вигнать! Я йому вiрив, а вiн он який!
Куртц. Етi — да?.. Етi — нет! Етi — никогда! Я будет узнавал. Шесний шабан, етi — паскудство. (вийшов)
Пузир. Iдiть з богом
Всi кланяються i виходять. Пропустивши ïх, входе Феноген.
ЯВА IХ
Феноген i Пузир. Феноген зачиняє дверi, стає на колiна перед Пузирем i цiлує його в рукц.
Пузир. Що це?
Феноген. Я вже знаю! Ви не скривдили чоловiка, i господь вас наградить! Перше дiло — справедливiсть!
Пузир. Та кого ж я обижав коли?
Феноген. Нiколи, нiколи! За те й вам господь дає. А вас обкрадають.
Пузир. Де ж ти вiзьмеш чесних людей?!
Феноген. От Клима ви вигнали, бо я дознався за валахiв i сказав, а тепер я вам скажу, що Лiхтаренко...
Пузир. Що Лiхтаренко?!
Феноген. Дивиться крiзь пальцi, не глядить — от що! Та й сам руки вмокає! Як здавали пшеницю, так його помiшник, Зозуля, десять лантухiв скинув у жида Хаскеля, що хлiб скуповує i має на мiстечку магазин.
Пузир. Це так.
Феноген. Менi сам пiдводчик розказував, жаль тiлько, що я забув його iм'я... Та Лiхтаренко, певно, знає все.
Пузир. Спасибi тобi, Феноген! Ти один у мене вiрний слуга! Кругом крадуть i крадуть. Вели, щоб вернули Лiхтаренка.
Феноген одчиняє дверi, а назустрiч йому Куртц.
Феноген (до Пузиря). Карло Карлович!
Пузир. Нехай iде.
Феноген, пропустивши Куртца, вийшов.
ЯВА Х
Куртц i Пузир.
Куртц. Так бить не должно. Етi нiкогда! Пузир. В чiм дiло?
Куртц. Зiчас справка делал: у менья i у конторовських книгах три тисячi сорок валахiв — етi да?
Пузир. Так.
Куртц. Двi тисячi продавал, етi — да?
Пузир. Так.
Куртц. У менья тисяча сорок в руках. Знайшiт, етi — нєт, етi — нiкогда; Клим — шсснии шабан, проганяйть нельзя, етi — паскудство!
Пузир. А ви лiчили тих валахiв, що зостались, почiм ви знаєте, що вони всi цiлi?
Куртц. Етi — да! Я отвєчайт!
Пузир. То друга рiч: не стане, то ви заплатите.
Куртц. Я заплатиль?! Етi — нiкогда! Клим—шеснии шабан, етi — да! А язик, етi — фi!
Пузир. Який язик?
Куртц (показує свiй язик). Етi, етi—да! Язик работай — етi да! Ухо слухай, а голова не розсудов?.. Так бить не должно! Не надо слишiл, а надо вiдєл, етi — да!
Пузир. Ну годi, iдiть собi, Карло Карлович, i заспокойтесь. Нехай вже Клим зостається.
Куртц. Етi—да! Клим—нет, Карл Куртц — нєт! Куртц всi знайт, етi — да! Спецалiста место скрозь находiл!
Пузир. Ну, годi вже!
Куртц. Так бить не должно! (Стає серед сцени, i показує язик.) Язик, етi — фi! Етi — паскудство! (Вийшов.)
ЯВА XI
Феноген i Пузир, а потiм Лiхтаренко.
Пузир (до Феногена). Ну, що ти скажеш?
Феноген. Карло краде, а Клим помагає.
Пузир. Та всi крадуть, що й казать, кругом крадуть.
Феноген. Та ще ви Карла боïтесь, от вiн i верховодить.
Пузир. А де ти його вiзьмеш, такого шахмейстера?
Феноген. Ну то нехай краде?
Пузир. Чого ж нехай? Треба слiдкувать. От Карло поïде на прийомну, а ти, Феноген, шатнись по отарах на провiрку.
Входе Лiхтаренко.
Що ж це, Порфирiй, у тебе крали пшеницю, як возили на вокзал?
Лiхтаренко. Може. Сто тисяч пудiв пшеницi здавали, двiстi пiдвiд возило, може, хто й вкрав.
Пузир. Цiлий вiз пшеницi твiй помiшник Зозуля зсипав у Хаскеля.
Лiхтаренко. Де ж таки! Лантух-два — то може;
а вiз — то брехня! Не вiрте!
Пузир. А чого ж ти дивишся?
Лiхтаренко. Щоб не крали!.. I на вокзалi здано сто тисяч пудiв — вiрно!
Пузир. То лишню наважили в амбарi?
Лiхтаренко. Може, який лантух або два — то буває; де ж ви бачили, щоб у великiй економiï нiхто нiчого не вкрав. Та хоч би у мене сто очей було, то й то не встережеш!
Пузир. Так, по-твойому, нехай крадуть?
Лiхтаренко. Я цього не кажу, всi крадуть по-свойому, та без того i не можна, Терентiй Гаврилович! I розсиплеться, i загубиться, i вкрадуть яку малезну...
Пузир. З тобою сам чорт не зговорить. Я тобi образи, а ти менi луб'я! То нехай крадуть, питаю тебе? За вiщо ж я тобi жалування платю?
Лiхтаренко. А за тих сто тисяч пудiв пшеницi, що я здав на вокзалi, а ви грошi взяли!
Пузир. Тьфу на твою голову! Чи ти одурiв, чи чорт тебе напав?
Лiхтаренко. Терентiй Гаврилович, ви тiлько не гнiвайтесь, а розсудiть гарненько. Будемо так говорить: ви менi дасте Великий шматок сала, щоб я його однiс у комору! Я вiзьму те сало голими руками, i однесу сало в комору, i покладу: сало ваше цiле, а тим жиром, що у мене на руках зостався, я помастю голову — яка Ж вам вiд цього шкода?
Пузир. Iди собi к чорту, бо ти наважився мене гнiвить!
Лiхтаренко. Щасливi оставайтесь! (Iде.)
Пузир. А Зозулю зараз розщитать! Хатнього злодiя не встережешся! Сьогоднi вiн тiлько голову помастить, а завтра чоботи, а пiслязавтра й сало вiзьме!
Лiхтаренко. Воля ваша. (Пiшов.)
ЯВА XII
Пузир i Феноген.
Феноген. От чоловiк! I риби наловить, i нiг не замоче!
Пузир. Я знаю, що вiн бiльше всiх краде, та зате i менi
велику користь дає!
Феноген. Ось газети i листи з вокзала привезли.
Пузир (бере листи). Поклади газети на столi, увечерi Соня прочитає. (Чита лист.) Феноген, ти знаєш Чоботового
сина, Василя?
Феноген. Бачив. Бова Королевич!
Пузир. Старий просить дозволу сватать Соню.
Феноген. Перше спитайте Соню.
Пузир. Що ти мелеш, з якоï речi? Сам кажеш, що Бова Королевич, до того один у батька, а батько хазяïн на всю округу... Якого ж ïй жениха?!
Феноген. А може, у неï є на прикметi!
Пузир. Пройдисвiт! Так буде, як я хочу!
Феноген. Ой, це вам не Катя, та мовчала до смертi, а Соня...
Пузир. Ет, дурощi! (Читає.) Феногенушка! (Встає.) Знай наших! Получив орден Станiслава другоï степенi на шию — а?
Феноген (цiлує його в руку). Слава богу! (Витирає сдьози.) Покiйний батюшка порадується на тому свiтi!
Пузир. Не дурно пожертвував на приют. Восени поïдемо на засiданiй в земський банк — нехай всi тi, що смiялися з мого кожуха, губи кусають!
Феноген. Так ви зробiть собi, Терентiй Гаврилович, нову хорошу шубу i хороший сiртук, бо орден буде у вас на шиï, а кожух зверху, то нас знову швейцар виганятиме з прихожоï, як торiк виганяв.
Пузир. Я розхристаюсь, як будемо входить; тiлько на порiг, а тут йому перед самим носом блись — орден! Ну, та й швейцар мене тепер пiзнає! Дався я йому взнаки; пам'ятаєш, як молив потiм, щоб я ного простив, — у руки цiлував, навколiшки ставав!
Феноген. Перше опаскудив, на смiх усiм кинув, а потiм просив... Такого хазяïна виганяв з прихожоï, прийнявши за старця, а все через кожух. Старий вiн, тридцять лiт носите, дуже торохтить i сильно лоєм тхне.
Пузир. Ну, гаразд. По случаю ордена зроблю шубу з лисичого хутра.
Феноген. Єнот краще!
Пузир. Ну, єнот!.. Хтось стука!
Феноген (одчиняє дверi). Петро Петрович!
Пузир. Милостi просимо!
Входе Золотницький.
ЯВА ХI11
Феноген, Золотницький i Пузир. Феноген цiлує Золотницького в руку.
Золотницький. Здоров, здоров, Феноген! А ти. Крез, як поживаєш?
Пузир. Вашими молитвами.
Чоломкаються. Хоч i не такий кремезний, як вам здається.
Золотницький. Не кремезний, а Крез! I все в тiм же халатi! Пора тобi його скинуть!
Пузир (смiється). По-домашньому, по-хазяиськи!
Золотницький. Давно я тебе не бачив! Що ж, багато ще купив землi?
Пузир. Нема пiдходящоï!
Золотницький. Все скупив?
Пузир. Нi, ще не все! Може, продаєте Капустяне?
Золотницький. Дай вiка дожить, не виганяй ти мене з Капустяного! Потомствених обивателiв i так небагато в околицi осталось, все новi хазяïни захопили, а ти вже й на мене зуби гостриш. Успiєш ще захватить i Капустяне, i Миролюбiвку.
Пузир. Нi, мабуть, не доживу до того часу!.. А скiлько б ви справдi взяли за Капустяне? Я не купую, а тiлько так цiкавлюсь!
Золотницький. Прицiняєшся на всякий случай! Хаха-ха!.. Два мiлiони! А? Не по зубах?
Пузир. Продавайте, то й побачите, чи по зубах, чи нi!
Золотницький. Не можна разом все ковтнуть — пiдожди трохи! От я строю сахарний завод, завод лопне — Капустяне твоє! Ха-ха-ха! Слухай, поки там що: приставай в компанiю, три чоловiки уже єсть, давай чотириста тисяч — будеш четвертий, i поставим в Капустянiм сахарний завод!
Пузир. Не моє рукомисло! Я цього дiла не знаю, а коли не знаєш броду — не лiзь прожогом в воду! Ставте самi, а менi дасте сто тисяч авансу, то я вам на увесь завод постачу буряка, як тепер постачаю на Кульпинський завод!
Золотницький. А ти все-таки обдумай. Буряки буряками, а прибиль вiд заводу само собою. От поïдемо зараз у город, там тобi все викладуть як на долонi, i ти побачиш, що дiло корисне. Завiдський промисел — велика рiч!
Пузир. Я ще до цього не дiйшов!
Золотницький. Пора вже. Поïдемо зараз в город, я тебе обзнакомлю з дiлом, а ти, прислухавшись, обдумаєш.
Пузир. Це можна. До речi, менi треба орден получить.
Золотницький. Який?
Пузир. Станiслава второй степенi на шию!
Золотницький. В такiм разi шампанського став!
Пузир. А де я його вам вiзьму?
Золотницький. Так у городi поставиш, там найдем.
Пузир. Та, може, я ще i не поïду, бо дiла у мене дома є и трохи таки нездужаю.
Золотницький. Уже злякався, що шампанського треба ставить. Ну, я сам поставлю; а тим часом давай чого-небудь попоïсти, бо ти не догадаєшся нагодувать, а я голодний!
Пузир. Зараз будемо обiдать. Тiлько вибачайте — у мене фрiкасе нема, а по-хазяйськи: солонина до хрiну, борщ, заварювана каша до сала та пирiг, може, є з яблок.
Золотницький. Чудово! Аж слина котиться! Слухай, ти ж, здається, земський гласний?
Пузир. Торiк вибрали. Тiлько я ще нi разу не був. (Смiється.)
Золотницький. Нiчим хвастать: це тобi не робе честi. От поïдемо, так будеш i на собранiï — завтра почнуться;
на черзi важне питання: продоввльствiє голодного люду до урожаю.
Пузир. Це до мене не тичеться. Це химера! Голодних буде тим бiльше, чим бiльше голодним помагать. Он у мене робочим поденним платять тридцять п'ять копiйок. Нехай голоднi iдуть до мене по п'ятнадцять копiйок на роботу.
Золотницький. Дiло. От ти це саме скажеш на собранiï, i тобi привезуть тисяч двадцять робочих.
Пузир. То вони менi й голову об'ïдять!
Золотницький. Ото-то бо й є! Виходить, треба щось iнче придумать, треба обсудить, душею увiйти в становище голодних, не дать ïм загинуть, не дать розповсюдитись цинготнiй болiзнi.
Пузир. Це не моє дiло! Золотницький.Як?
Пузир. Чуднi люде! Голодних годуй, хворих лiчи, школи заïзодь, пам'ятники якiсь став!.. Повигадують собi ярма на шию i носяться з ними, а вони ïх мулять, а вони ïм кишенi продирають. Чуднi люде!
Золотницький. Якi пам'ятники? Не розумiю. При чому тут пам'ятники?!
Пузир. Не розумiєте? Так от поки ще до обiда, прочитайте оцей лист. (Дає лист.)
Золотницький (читає).
В Полтавi дозволено поставить пам'ятник першому украïнському поетовi Iвану Петровичу Котляревському. На цей пам'ятник грошi збирають формально в Полтавщинi, але приватне можна жертвувать звiдусiль. В числi жертвоватслiв i досi вашого iменi нема, але це, певно, вiд того, що ви не знаєте про таке благородье дiло. Так от я i оповiщаю вас про це, щоб доставить вам приятнiсть, разом з другими земляками пожертвовать на пам'ятник поета. Грошi висипаються полтавському головi. Готовий до послуги. Храменко. (Прочитавши, дивиться на Пузиря i говоре.) Ну?
Пузир. I я кажу — ну?.. Чого ïм треба?
Золотницький. Ти хто такий? Малоросiянин?
Пузир. Не криюсь. Прирожденний хохол!
Золотницький. Так от i пожертвуй на пам'ятник народного поета.
Пузир. З якоï речi? Я жертвую на приюти...
Золотницький. Ждучи награди?
Пузир. Не криюсь. А Котляревський менi без надобностi!
Золотницький. I як тобi не сором отаке говорить? Такий хазяïн, такий значний обиватель, ще й кавалер, а говориш, як дикий, неосвiчений мужик:
Котляревський менi без надобностi!Противно й слухать! Поети єсть соль землi, гордiсть i слава того народа, серед котрого з'явились; вони служать вищим iдеалам, вони пiднiмають народний культ... Всi народи своïх поетiв шанують, почитають i ставлять ïм пам'ятники!!!
Пузир. То, виходить, ви пожертвуєте?
Золотницький. Аякже! Завтра вишлю триста рублiв!
Пузир. Ну й буде з них, а вiд мене не поживляться!
Входе Дiвчина.
Дiвчина. Пожалуйте обiдать!
Золотницький. Прощай!
Пузир. А обiдать?
Золотницький. Обiдать у такого хазяïна важко, тут i кусок в горло не полiзе. До земських дiл тобi нема дiла, луччих людей свого краю ти не знаєш, знать не хочеш i не цiниш — я соромлюсь сидiть поруч з тобою за столом!
Пузир. Та чого ви так ображаєтесь за того Котляревського, хiба вiн вам брат чи сват?!
Золотницький. Ах ти, нещасна, безводна хмара! I прожене тебе вiтер над рiдною землею, i розвiє, не проливши i краплi цiлющоï води на рiднi ниви, де при таких хазяïнах засохне наука, поезiя i благо народа!!!
Пузир. Та це ви щось такс говорите, що я не розумiю. Милостi просю обiдать!
Золотницький. Нi, поки не даси менi слова, що поïдеш в земське собранiє i пошлеш грошi на пам'ятник Котляревському, доти не сяду з тобою за стiл!
Пузир. Та вже для вас: i поïду, й пошлю! (Бере його пiд руку.) Не робiть же менi безчестя! (Веде його.)
Золотницький. Ах ти... хазяïн, та й бiльш нiчого!
Завiса.
ДIЯ ДРУГА
Сад: ганок, клумби, ослони.
ЯВА I
На сценi нема нiкого. По хвилi за сценою чуть голоси:
Ми не собаки, — i собак краще годують! Може, хазяïн i не знає!Входить юрба робочих.
Петро. Ходiм до-хазяïна, нехай побаче, яким хлiбом нас годує Лiхтаренко. А ось i борщ— голощак! (Показує глечик.)
Дем'ян. Нiчого не поможе! Краще знiмемось отак, як єсть, усi, й другi за нами, та ноги на плечi й гайда!
Петро. Не вигадуй! Нiхто не прийме на роботу, а тим часом Лiхтаренко приведе нас сюди силою.
Дем'ян. Так ми знову покинемо!
Петро. Тодi посадять? I ми тiлько лiто прогайнуємо. Нi. Будем скаржитись. Коли хазяïн нiчого не зробе, поïдем до начальства. Я ходи знаю. Торiк у Чобота було. те ж саме.
Дем'ян. Ну i що ж, помогло?
Петро. А все ж таки у борщ почали кришить картоплю, а борошно для хлiба сiяти на густiще сито i краще випiкати.
Дем'ян. Поки обробились, а пiсля Семена так почали годувать та морить роботою, що ми покидали заслуженi грошi та й повтiкали, а вiн тодi й не скаржився, бо йому ковiнька на руку: мед собi зоставив, а бджiл викурив з улика. Тiкаймо краще, поки ще скрiзь робота є.
ЯВА II Тi ж i Феноген (на ганку).
Феноген. Що за гвалт, чого вам, iдоли, треба?
Дем'ян (з гурту). Сам ти iдол!
Феноген. Ану, вийди сюди, хто то смiливий обзивається?
Дем'ян (з гурту). Вченi. Зачинщика хочеш? А дулю? Краще ти йди в гущу, то, може, розм'якнеш.
Петро (до гурту). Та цитьте!.. Дiло є до хазяïна. Викличте хазяïна.
Фелоген. Що за бунт, чого вам треба?
Всi. Хазяïна!
Феноген. Та не кричiть так, бодай вам зацiпило! Хазяïн в городi.
Петро. Ну то хазяйка, може, є?
Феноген. Хазяйка у вас на кухнi є.
Петро. Нам панi-хазяйку викличте.
Феноген. А бодай ви не дiждали, щоб я для вас панiхазяйку тривожив, вони у нас хворi.
Дем'ян (з гурту). Бреше, старий пес!
Феноген. Щастя твоє, що я не чую добре, що ти там варнякаєш!
Дем'ян (з гурту). Бодай же тобi так заклало, щоб ти й зозулi не почув!
Феноген. Виходь сюди! Виходь! Я тобi покажу, як такi слова говорить...
Петро. Якi слова? То вам почулось, ви ж глухi, дядюшка?
Дем'ян (з гурту). Глухий, як
дай, а
навiн добре чує!
Феноген. Гайда на роботу!
Всi. Хазяйку давай!!
ЯВА III
Тi ж, Марiя Iвановнаi Соня.
Марiя Iвановна. Що тут таке?
Феноген. Бунт! Гей, Харитон, махай за Лiхтаренком!
Петро. Цитьте всi! (Виходе вперед.) Нiякого бунту, панi хазяйко, ми не робимо, а тiлько просьба до хазяïна, а як хазяïна нема, то до вас. Гляньте, яким хлiбом нас годують, гляньте, який борщ нам дають!
Соня (взявши хлiб). Боже мiй! Мамо, невже це хлiб? I такий хлiб у нас люде ïдять?
Марiя Iвановна. Я не знаю, доню, перший раз бачу. Менi до цього нема дiла!
Петро. Згляньтесь, панi i панно! Хiба це хлiб? Це потембос! Пополам з половою, поки свiжий, то такий глевкий, що тiлько коники лiпить, в горло не лiзе, залiпляє пельку;
а зачерствiє, тодi такий твердий', як цегла, — i собака не вкусе.
Дем'ян. Таким хлiбом можна з пушки-маркели стрiлять у неприятеля!
Соня. Мамо!
Марiя Iвановна. Я не знаю...
Соня (до Феногена). I ви, Феноген, не знаєте, i нiхто не знає? Чого ж ви мовчите?
Феноген. Це не ваше дiло, Софiє Терентьєвно!
Соня. Як не моє дiло? Як ви смiєте так казать? У мене все тiло труситься вiд жаху, що у нас таким хлiбом годують людей; може, й тато не знає, а на нього будуть говорить, що велить таким хлiбом годувать робочих; зараз менi йдiть i велiть, щоб хлiб був хороший. Я сама буду ходить на кухню... Я не знаю, як його зробить, щоб вiн був добрий, але я розпитаю, навчуся, я не дозволю, щоб так людей у нас годували!!!
Всi. Спасибi вам, панночко!
Петро. Пошли вам боже щастя, що ви заступаєтесь за нас. А ось борщ, гляньте: сирiвець зварять, посолять, замнуть пшоном — i готово! Анi бурячка, анi картоплi в ньому нема.
Соня. Я все зроблю, щоб вас годували кращеi
Всi. Спасибi!
Iдуть.
З гурту:
Добра душа, а старий чорт язика прикусив. Вийшли.
ЯВА IV
Феноген, Марiя Iвановна i Соня.
Соня (до Феногена). Зараз прикажiть, щоб назавтра i хлiб був хороший... Мамо, що йому треба, щоб вiн був хороший?
Марiя Iвановна. Треба сiять. Це несiяний, i зерно було нечисте.
Соня (до Феногена). Щоб чистили, щоб сiяли i в борщ щоб картоплю i буряки клали!
Феноген. Як тато приïде, то ви йому скажете, — я не смiю перемiнять його приказу.
Соня. Неправда, неправда! Я не вiрю, щоб тато приказував так людей годувати! Мамо! Скажiть ви своє слово!
Марiя Iвановна. Я не знаю, дочко, я до економiï не мiшаюсь.
Соня. Мамо, голубко, треба мiшатись, бо люде нас про-кленуть! У нас стiлько всякого хлiба, як води в морi, i весь хлiб люде заробляють, вони повиннi ïсти за свою працю найкращий хлiб! Адже ж так, мамо?!
Марiя Iвановна. Так, дочко, тiлько я не знаю... А от i тато приïхав!
Феноген (про себе). От вiн тобi, щеня, покаже хлiб! (Iде назустрiч.)
ЯВА V
Пузир несе покупку. Феноген, поцiлувавши його в руку, бере покупку. У Пузиря борода пiдстрижена i видно на шиï орден.
Марiя Iвановна. Не говори, дочко, про хлiб, може, тато з дороги гнiвний, а ми виберем час i скажем йому.
Соня. Не можу, мамо, ждать! Треба зараз говорить, щоб люде завтра ïли i добрий хлiб, i кращий борщ!
Пузир. Здоровi були! Грiєтесь на сонечку, ну й я по-сидю з вами.
Соня (цiлує його в руку). Як вам ïздилось, таточку?
Пузир. Нiчого, добре.
Марiя Iвановна. Що це ти зробив?
Пузир. А що?
Марiя Iвановна. Бороду пiдрiзав, чи що?
Соня. I справдi... Для чого ви, таточку, пiдрiзали бороду?
Пузир. Для чого пiдрiзав? Ха-ха-ха! Хiба ви нiчого не бачите?
Соня i Марiя Iвановна. Нi, нiчого!
Пузир. Ото слiпi! Так гляньте сюди. (Показує на шию.) Що це?
Марiя Iванов на. Хрест!
Пузир. Хрест! Та який хрест?
Соня. Орден.
Пузир. Станiслава второй степенi на шию!
Феноген (пiдходе). Дозвольте поцiлувать!
Пузир. Цiлуй!
Феноген цiлує орден.
Получив награду за приют.
Марiя Iвановна i Соня. Поздоровляємо! Поздоровляємо! (Цiлують.)
Марiя Iвановна. А все ж таки я не розумiю: для чого ти бороду попортив?
Пузир. Нiколи ти не догадаєшся, все тобi треба в рот покласти. Орден на шию — розумiєш?
Марiя Iвановна. Розумiю i бачу, що на шиï...
Пузир. Тепер i ти бачиш, i всяке побачить, що на шиï орден; а як була довга борода, то закривала, i нiхто б не побачив! Для чого ж його носить, коли його не видко? Прийшлося пiдрiзать трохи бороду. Розумiєш?
Марiя Iвановна. Тепер розумiю: щоб видно було орден!
Пузир. Так. Ну, а як вам здається: личить менi орден?
Марiя Iвановна. Боже, як гарно: зовсiм другий чоловiк!
Феноген. Так наче iсправник!
Пузир. Ха-ха-ха! О, я й забув. (Показує пакунки.) Це тобi, доню, на плаття купив. Будучи оце в городi, зайшов iiо дiлу в магазин до Петра Тимофiевича... От де торговля так торговля: людей, людей — протиснутись не можiш... п'ять магазинiв, гуртовий склад — i скрiзь повно купця.
Марiя Iвановна. Щасливий Петька!
Пузир. Еге... I в магазинi зустрiвся я, знаєте, ненароком з начальницею гiмназiï, купувала своïй дочцi на плаття i причеiiилiïся, щоб i я тобi купив такого самого. Якесь дуже новомодне, каже, розхватають, а я, каже, хочу, щоб у Сонiчки було таке саме плаття! Вона тебе дуже любить. Найкраща, й найрозумнiша, каже, моя воспитаниця!
Марiя Iвановна. А як же не краща, коли по скiнченню дали золоту мендаль!
Пузир. Петрушка!
Входе хлопець. Вiзьми i вiднеси в кiмнату. Ми потiм роздивимось.
Х.юпець бере у Феногена покупку i пальто та п несе у хату.
Соня. Спасибi, тату! (Цiлує його.)
Пузир (гладить ïï по головi). Розумна головка!.. Ну, що ж тут нового?
Феноген. Все благополучно.
Пузир. Слава богу!
Соня. Нi, тату, не все благополучно!
Пузир. А що ж тут сталось?
Соня (подає йому хлiб). Гляньте!
Пузир(розглядає). Хлiб!
Соня. I таким хлiбом, тату, у нас робочих годують!
Пузир. Скрiзь у хазяйнiв, по всiх iкономiях, дочко, однаковий — отакий, як бачиш!
Соня. Нехай другi годують, чим хотять! Це не може буть для нас зразком! Таким хлiбом грiх годувать людей, тату!
Пузир. Робочого чоловiка не можна, моя дитино, нагодувать инчим, бiлiщим хлiбом: вiн буде раз у раз голодний. Робочий чоловiк, мужик, не любить бiлого хлiба, бо вiн i не смашний, i не тревний. Оце самий настоящий хлiб для робочих! Питательнии, як кажуть лiкарi!
Соня. Та це не хлiб, тату, це кiрпич!
Пузир. Бог зна що вигадуєш! Якого ж ще хлiба треба? (Хоче одламать — не ламається, хоче одкусить — не вкусе.)
Соня. Бачите: нi вламать, нi вкусить!
Пузир. Треба розмочить!
Соня. Тату, мiй лебедику, не дозволяйте людей годувать таким хлiбом. Недурно казали в гiмназiï, що у нас людей годують гiрше, нiж свиней; насмiхались, я плакала i запевняла, що то неправда, а тепер сама бачу, i вся моя душа тремтить! Тату, рiдний мiй, коли ви любите мене, шануєте себе, то велiть зараз, щоб людей краще харчували! А поки я буду знать i бачить, що у нас така неправда до людей, що вас скрiзь судять, проклинають, менi нiщо не буде мило, життя моє буде каторгою!!
Пузир. Ну, годi, годi! Заспокойся. Я звелю, щоб харчi були кращi. Iди проходись по садочку, заспокойся, заспокойся! Стара, йдiть удвох...
Соня i Марiя Iвановна пiшли в палiсадник i зникли в саду.
ЯВА VI
Пузир i Феноген.
Феноген. Поки ще казенного назначать, а ми вже дiждалися свого iнспектора... Бiда!
Пузир. Лiхтаренко таки дуже вигадує на хлiбовi. По вiдомостi, певно, показує чистий, а дає — бач який. Справдi не вкусиш! Та й не час тепер таким хлiбом годувать: ще покидають робочi, возись тодi з ними, а пора наступає гаряча. Скажи йому, що такий хлiб можна давать тiлько з першого сентября, як обробимось: тодi половина строкових не ви-держе, повтiкає, а жалування зостанеться в кишенi... Отак, скажи йому, розумнi хазяïни роблять! Перекажи зараз Лiхтаренковi, щоб такий хлiб давав тодi, як доробимось, а тепер нехай годує краще i в борщ картоплю нехай дає. Розтривожили менi дитину!..
Феноген. Ага! А я казав: Соня — це вам не Катя! Та мовчала до смертi, а цю не переможеш, що захоче, те й зробе!
Пузир. У мене вдалась!
Феноген. Нi, не те... гiмназiя, золота мендаль... От i вийшов iнспектор!
Пузир. Ну, нiчого бурчать! Роби, що велю!
Феноген. З такою нiчого не зробиш. Не пiде вона за Чобота, а пiде за кого схоче.
Пузир. Не твоє дiло!
Феноген (iдучи). Гiмназiя, золота мендаль — от i дiждались, нажили iнспектора!
ЯВА VII
Пузир (сам). Нема вже у мене того духу, що колись:
постарiв, полохливий став. От приняв вiд Петьки Михайлова дванадцять тисяч овець, восени чистоï прибилi двадцять тисяч, а тривожусь. Нема-нема та й подумаю: а що, як Петька вскочить у злоснi! Не такий же й Петро, щоб ускочить, — це iдол в комерцiï, а тривожусь... Постарiв, полохливий став!.. Перше йшов за баришами наослiп, штурмом кришив направо i налiво, плював на все i знать iiе хотiв людського поговору, а тепер такий пустяк — тривожить! Знову, дочка тiлько сказала, що над нею смiялися в гiмназiï, i мене аж у серце кольнуло. Люде знають про мене бiльш, нiж я думав... Натурально: то з степу не вилазив, а тепер почав мiж люде виходить, i треба оглядатись, що люде скажуть. I без людей погано, i з людьми погано... Не можна инакше (помацав орден): кавалер! (Пiшов.)
ЯВА VIII
В палiсаднику показуються Марiя Iвановна i Соня. Соня з лiйкою.
Соня. Я заспокоïлась, мамо; буду поливать квiтки, полоть грядочки, а ви йдiть — одпочиньте.
Марiя Iвановна. Дитино моя кохана! Вiд розмови з тобою я бадьорнiща стала, нiж зранку. Ти така смiлива, така розумна та так гарно говориш, що я, слухаючи тебе, молодiю. I я така була, доню, не думай собi! А життя, знаєш, помалу перекрутило! Ми були так собi хазяïни, з середнiм достатком, а тепер — де воно й набралось? Правда, тридцять п'ять лiт працювали, сильно працювали. Ми, дочко, нiколи не знали, що можна, а чого не можна; аби бариш, то все можна! А от ти инакше дивишся... може, й твоя правда! Пiду ж я справдi, поки до обiда — дещо перегляну (пiшла), поштопаю, полатаю.
ЯВА IX
Соня (сама). Боже, як важко було на душi! А от тiлько перший ступiнь зробила — i легко стало, мов крила виросли! Тепер буду слiдкувать, буду на кухню ходить, буду з татком скрiзь ïздить, щоб усе бачить, щоб усе знать — як воно робиться... Таке велике хазяйство i все менi достанеться однiй, а я не знаю нiчого, не знаю, де тут зло, i не можу нiчого зробить доброго... Ой боже мiй! Це ж Iван Миколайович!
ЯВА Х Соня i Калинович.
Соня. Iван Миколайович! От спасибi! Яким вiтром? Калинович. Пiвденним, теплим! Доброго здоров'я та боже поможи!
372
Соня. Спасибi! Сьогодня табель, здається?
Калинович. I празник для мого серця! Як же поживаєте, сiльська обивателько?
Сiдають на ослiн.
Соня. Ох, не питайте! Тяжко було через те, що не знала, що робить i як робить... I тiлько сьогодня випадково наскочила на стежку, i стало радiсно! Тепер радiсть моя ще виросла стократ, бо бачу вас, мiй дорогий учителю, i можу з вами подiлитись своєю радiстю.
Калинович. I я радiю, що бачу вас в такiм яснiм настрою. Ну, а пiсля цеï передмови розкажiть, яке ви найшли тут дiло?
Соня. Знаєте, Iван Миколайович, я задихалась перед цим великим хазяйським колесом; воно так страшно гуде i так прудко крутиться, що мимо мене пролiтали, мов у снi, самi тяжкi вражiння, i я навiть не могла розiбратись нi в чiм, а тiлько серцем чула, що тут навкруги мене робиться неправда, зло; а поправить, зупинить зло — несила, бо нiчого добре не розумiю! Тепер попала на стежку. I от перше всього взяла собi задачу: слiдкувать, щоб добре робочих харчували, а там, далi, я увiйду i в саму суть!
Калинович. I суть задавить вас! Вона далеко страшнiша, нiж те невидиме колесо, що так лякало вас! Скажу вам, що тепер єсть iнтелiгентнi, чеснi хазяïни, сильнi духом, котрi борються з старою закваскою в хазяйствi, бажаючи постановити правдивi вiдносини мiж хазяïном i робiтником, але не знаю, чи ïм це удасться! Таких борцiв ще мало, — правда, тiлько не вам ряди ïх поповнять!.. Бог з ним, з хазяйством: трудно там правду насадить, де споконвiку у коренi лежить неправда! Краще ходiм поруч зо мною на корисну працю в школi. Правда, що й там трудно теж, а все ж таки ми труднощi переборем — на те є битi шляхи — i будемо мiж молоддю насаждать iдеали кращого життя! Будущина в руках нового поколiння, i чим бiльше вийде з школи людей з чесним i правдивим поглядом на своï обов'язки перед спiльною громадою, тим скорiше виросте серед людей найбiльша сума справедливостi!.. Простiть мене, Софiє Терентьєвно: я забув, що ви вже не воспитаниця, i читаю сам лекцiï...
Соня. О, ви воскрешаєте у моïй пам'ятi днi першого знакомства... Я прийняла всi нашi iдеали i жажду, i шукаю, де менi ïх до життя прикластц... А от i шлях ви показали, i поведете слiпу...
Калинович. А поки ми пiдемо своïм шляхом, добре i те, що ви задумали робити. Тiлько я не думаю, щоб вам це удалось. Тато не привик до тих iдеалiв, якi ви будете кому у вiчi тикать; у вас щохвилини буде непорозумiння, сварка... Ну, що робить? Це переходний ступiнь; ви ж, певно, казали татовi й мамi про наше власне дiло? Що вони?
Соня. Мама зна i рада, а татовi ще не казали. На татовi iменини ви приïдете i самi побалакаєте. Та ще захопiть Золотницького, — тато буде рад. Петро Петрович має на тата вплив... А тiлько ви не бiйтесь нiчого: я вас не зрадю — от моя рука!
Калинович (цiлує руку). Рука сильна, i опертись на неï можна. А як тато не згодиться?
Соня. Тодi я приïду в город i ми повiнчаємось, та й годi!
Калинович. Браво, рiшенiє радикальне!
Соня. Ходiм же поки що у хату. Я вам заграю, ви заспiваєте, а тато любе спiв. Калинович. Ходiм.
Iдуть.
Я буду так спiвать, щоб ти... щоб ви...
Соня. Ну, ну, вже не поправляйся, говори
ти, для мене це приятно.
Калинович. Щоб ти у кожнiй нотi чула моє до тебе щире кохання!..
Соня. Отак саме i я буду акомпанiровать. А старi нашi будуть таять! Музика до всякого серця i до всякоï душi однаково говорить своïм улесливим, чарiвним язиком!
Пiшли.
ЯВА XI
Лiхтаренко i Феноген (за сценою).
Феноген. Ой-ой-ой! Вийшли.
Лiхтаренко. Ой-ой-ой!
Феноген. Я вас не боюся!
Лiхтаренко. I я вас не злякаюсь!
Феноген. Побачимо!
Лiхтаренко. Побачимо!
Феноген. Що ви менi можете зробить?
Лiхтаренко. А ви менi що? Я не Зелепський.
Феноген. Я? Ха! Я дещо знаю. Скажу — i полетиш!
Лiхтаренко. I я дещо знаю. Скажу — i зостанусь, а Феногеновi в потилицю!
Феноген. Ти про мене нiчого не знаєш худого.
Лiхтаренко. I ти про мене нiчого не знаєш.
Феноген. А за буряки!
Лiхтаренко. А за валахи!
Феноген. Що — за валахи? Що? Ну, скажи!
Лiхтаренко. Перше скажи за буряки, а я починать не хочу.
Феноген. А хто при здачi бурякiв взяв з завода п'ятсот карбованцiв?
Лiхтаренко. Я взяв. Та не докажеш, не в тi взувся! А ти взяв за валахи з купця по гривенику вiд валаха — двiстi рублiв, i я докажу, бо маю лист вiд Крачковського!
Феноген. Я не брав — вiн сам дав.
Лiхтаренко. Еге! Не вмер Данило, та болячка вдавила! Слухайте, Феноген Петрович! Ви не сварiться зо мною, бо наскочила коса на
камiнь. Я не з тих, що бояться! Нi! Так i знайте. Берiть — я вам не заважаю, не заважайте й менi! Я не вiзьму по-дурному, а перше зроблю хазяïновi користь, а потiм i себе не забуду... Краще зробимо мiж собою договор: брать, де дають i де можна, а па менших звертать! От ви хотiли вигнать Клима — так i треба, щоб замазать очi за валахи, бо й вiн дещо знає, —. тiлько вам це не удалося;
хотiли нашкодить за пшеницю менi, та нашкодили Зозулi... Бо ви чули дзвiн, та не знаєте, вiдкiль вiн, постарiли, нюхало зопсувалося! За пшеницю я взяв теж п'ятсот рублiв, по пiвкопiйки з пуда, ану, докажiть... То-то! А якби ви були в компанiï зо мною, то я взяв би по копiйцi i вам дав би триста карбованцiв, а хазяïн взяв би не сорок тисяч чистоганом, а тридцять вiсiм... Чого ж йому ще? Дай боже повiк! Що, хiба не правда?
Феноген. Правда!.. Дивлюсь я на тебе i думаю: де ти такни узявся? От вiк прожив коло таких дiл, де кожний день одним великi баришi, другим грошi, а третiм, як кажуть, шишi, — а такого iдола, як ти, не бачив! Ми хоч крились i криємось, а ти говориш про те, що взяв чи вкрав, немов кому добро зробив!!!
Лiхтаренко. А як же б ти думав?! Що то за слово — украсти? Украсти можна тiлько коняку, вола i все те, що є живого i що готове вже лежить на свойому мiсцi. Я нiчого такого не беру, не краду — боже сохрани! Я так роблю: щоб все те, що є в хазяïна, було цiле i щоб менi була користь! Це комерчеський гендель! От я одберу вiд мужикiв оброчну казенну землю, вiзьму надiли в аренду, i мужики, оставшись без землi, будуть робить на нашого хазяïна, як крiпаки! Та щоб вiд такого комерчеського генделя не мать користi! Тодi б у. лiчив себе iюслiдцiм дурнем! Хазяïн хоче заробить, i я хочу заробить? Всi рвуть, де тiльки можна зiрвать, а я буду дивиться та завидовать, як люде багатiють? Я не т...
