Вершники
страница №2
...ист, що поєднав свою долю з батальйоном Шведа, тримає в трепетi мiсцевих Чайковських та Римських-Корсакових i стане згодом героєм.Цвiте липа, мов кипить уключ кожне дерево зокрема, вирує дух липи над Херсоном, п'янкий i гострий, перед. оркестром iде сам командир босого батальйону — товариш Швед, олешкiвський морячок. На ногах у нього бряжчать шпори, довга нiкельована кавалерiйська шабля гримить по бруковi, товариш Швед, як i кожний моряк, мрiє про кiнноту й потроху вростає в цей красивий жанр вiйськовоï професiï.
О дев'ятнадцятий рiк поразок i перемог, кривавий рiк iсторичних баталiй i нелюдських битв, критичний по силi, незламний по волi, затятий i нiжний, нарiжний i вузловий, безсонний дев'ятнадцятий рiк! Рiк оборони Луганська i мужнiх маршiв пiд Царицин, рiк боïв iз французами, греками, нiмцями — пiд Миколаєвом та Одесою, рiк героïчного, славетного вiдходу Таманськоï армiï товариша Ковтюха, рiк зрад Григор'єва й Махна. Рiк Сталiна, Фрунзе, Ворошилова, Будьонного, Чапаєва, Щорса, i Херсон стоïть пiд липневою спекою дев'ятнадцятого року, його затопила липа, за Днiпром — бiлi, Харкiв, Катеринослав, Царицин захопили бiлi армiï, Херсон стоïть, як пiвострiв, у ворожому морi, i вiйсько Денiкiна .котиться невпинними маршами на Москву. Та ще не робили свого прориву пiд Касторною товаришi Ворошилов та Будьонний, ще юний Вiталiй Приймак не водив дивiзiï Червоного козацтва у легендарнi рейди, ще мiсяць липень i херсонська спека! Встає далина великих боïв, шалiє пахуча, невiдступна урочистiсть херсонських лип, о затятий i нiжний дев'ятнадцятий рiк!
I капельдудка вимахує паличкою натхненно й велично, немов диригуючи всiма оркестрами революцiï, немов диригуючи запахами лип, i музиканти покiрно дмухають у мiднi своï страховища. Товариш Данило веде батальйон босих олешкiвських морячкiв, з яких потроху та помалу виростає вiйськова одиниця, ïм усiм видано на цей день зелененькi штанцi й вiйськовi сорочки староï армiï, на жовтих поясках — патрони, iдуть влад i твердо ставлять ногу.
Товариш Швед довго вибирав напередоднi шлях параду i наказав прочистити путь батальйоновi через плац, щоб не було пiд ногами реп'яхiв, баранчикiв, будякiв, кураю й iншоï кольки, щоб не було пiд ногами битого скла i щоб по-геройському можна було пройти церемонiальним маршем перед старим бiльшовиком-полiткаторжанином, пройти, не дивлячись пiд ноги, одбивагочи крок босими п'ятами. Олешкiвський батальйон Червоноï гвардiï хотiв показати, що вiн умiє не лише по-простому битися з бiлими, а й устромити комусь гнота гвардiйським плацпарадом.
От i йде херсонський гарнiзон на чолi з товаришем Шведом, прямує до плацу, де на трибунi вже стоïть весь ревком i приïжджий гiсть, що пiвжиття свого ходив у залiзi вiд тюряги до тюряги. I тiкав удало, а також i невдало, легенi йому одбито самодержавницькими чобiтьми, нирки потрощено прикладами, а вуха поглушенi приставськими кулаками, очi короткозорi вiд темряви казематiв, кiстки ревматичнi вiд прекрасного каторжного життя.
Вiн стоïть на трибунi, сонце пече, запах липи повiває на плац, за Днiпром мрiють плавнi i Олешки, над єриками i Конкою зеленяться очерети й верби. На плац виходить товариш Швед, гарнiзонний оркестр, червоний оксамитний стяг, виходить товариш Данило на чолi олешкiвського босого загону, славного в боях i не зовсiм битого на плацпараднiй муштрi.
Мешканцi оточують плац, придивляючись до захисникiв революцiï, оркестр сяє й гримить, блискає й гупає, синє гаряче небо пiдноситься вище й вище, стає голубiшим та прозорiшим.
Полiткаторжанин говорить промову, посилаючи у бiй за революцiю херсонський гарнiзон, з Олешок бiлi починають бомбардувати Херсон шестидюймовими гарматами, глядачi тодi бiжать по домiвках ховати вiд снарядiв скотину. Парад iде своïм порядком. Швед непомiтним рухом вiдкидає з дороги гострий шматок пляшки, олешкiвськi партизани марширують, як святi, а приïжджi з Миколаєва матроси чомусь раптом бiжать, хоч нiхто ïм цього не командував, снаряд виє i вибухає коло плацу, матроси падають де хто бiг.
Капельдудка, не розгубившись, шкварить польку-кокетку i оркестр за працею забуває про страх,
струнко, орли i гвардiя!— кричить товариш Швед i салютує, як умiє, шаблею. Гарячий день пахне нагрiтою липою.
Ура гвардiï!—гукає полiткаторжанин. Вiн мружить очi й вдихає прекрасне днiпровське повiтря, вибухи снарядiв здаються йому салютами волi й життю.
Олешкiвцi йдуть, терплячи кольку й гарматний обстрiл, думають про солодкий дим кухнi, про шевровi чоботи бiлого офiцерства, про шаблю товариша Шведа й про iншi бойовi речi.
Бомбардування триває, снаряди падають по вулицях, по садках, по будинках, матроський загiн смалить Говардiвською до вокзалу, змотавши вудки. На вокзалi названi матроси крутять мiтинжок i вимагають паровоза, щоб майнути додому. I вони зовсiм не матроси, а миколаïвськi люмпени, якi не звикли воювати гарматами, ïх навербовано за матроське вбрання.
Ïх не били й не роззброювали, як то велить фронтова дисциплiна, ïх не гнали пiд вартою в тил, бо й тилу власне не було. Ïх вистроïли у дворi казарми й стали з ними морочити голову, i потроху вiдшукали контру, що хотiла бiльшовикiв i не хотiла комунiстiв та комiсарiв, допиталися органiзаторiв цього маскарадного загону. Це були офiцери з бiлим духом i найнятi ватажки нальотчикiв, спецiалiсти мокроï й сухоï справи, матроський цей загiн мав зрадити при слушнiй нагодi. Пахла липа округ, був день нечуваних резонансiв, бiлi батареï з Олешок то переставали, то знов били по Херсону, а єдина гарнiзонна шестидюймiвка ïм вiдповiдала.
Товариш Данило стояв коло гармати, дивився в бiнокль на Олешки, там горiли вiд снарядiв будинки, матерi бiгали по вулицях з дiтьми на руках, матерi пораненi, дiти закривавленi, вiн бачив рученята, пiднятi до неба, звiдки летять невловимi вибухи, бачив багато такого, чого нi в який бiнокль не видко.
По своïх квартирах б'ємо, товариш комiсар, — осмiхнувся до Данила блiдий гарматник, — триста снарядiв
Товариш Данило поïхав до Днiпра, де готувалося нiчну експедицiю. Усi каюки й шаланди, якi привозили овочi з Олешок, Кардашина, ба й з Голоï Пристанi, оглядав сам Швед, вибирав найкращi й наймав, додержуючи потрiбноï конспiрацiï.
Надвечiр бомбардування припинилося, з плавнiв повернулися пароплавчики крейсерськоï служби —
Гром победый
Аврора— колишнi буксири
Дедушка Крыловi
Катя. На них уздовж бортiв мiшки з пiском, кулемети й хоробра команда, а капiтани — справжнi морськi вовки, хоч i звав ïх несвiдомий обиватель жабниками й жабодавами.
Вечiр був прекрасноï прозоростi й липневоï щедростi, у червнi лили плiднi дощi, i хоч хлiбовi це мало допомогло, проте трави та бур'яни розрослися без мiри, гримiв пiдземними водами дев'ятнадцятий рiк. Вечори падали на Днiпро з усiєï сили, вечори фiалковi, вечори смолянi, i запахи води, а по водi — боязких нiчних трав, i верб, i диму.
Вони нагадували товаришевi Даниловi дитинство й юнiсть, народжувався бiль, зростав страх до свого людського життя, фiксувалися слова ненаписаних книг.
Капiтани-жабники доповiдали Шведовi про деннi подвиги ïхнiх корсарiв, на катер посадовили кiлькох кльошникiв з миколаïвського псевдоматроського загону й повезли ïх у
штаб Духонiна. А простiше кажучи — повезли на
коц, i ïх мали пошльопати десь на голому березi Днiпра за Херсоном, як було написано у вироку трибуналу. Згори, з мiста, текли до води запахи вечiрнiх лип, солодкi, моторошнi, — запахи безумних екзальтацiй.
Мiж Олешками i Голою Пристанню — Кардашинський лиман i Кардашин, в якому, за вiдомостями заднiпровських баклажанникiв, бiлi не стояли, лише невеличкий пост. Можна вночi взяти Кардашин i пiти фланговою атакою на Олешки, i наблизитись удосвiта, а там — допомагай, Миколо рибальський. Вiдчалили у найтемнiшу пору, шаланд iз тридцять, на переднiй — сам командир Швед, а на заднiй — товариш комiсар Данило.
Переïхали Днiпро й попливли єриками, у плавнях комарi насiли цiлою хмарою, низали, як хотiли. Партизани мовчки душили ïх на своïх шкарубких рибальських i моряцьких шиях, душили на обличчi, на босих ногах. Товариш Швед сидiв на провi i тримав гусарську шаблю мiж колiньми.
Час наближався до пiвночi, бо комарiв поменшало, лоцман вiв шаланди через єрики, прогноï, Кiнськими Водами. Крехтали жаби, було парко, шарудiв очерет, хлюпала риба.
О дев'ятнадцятий рiк двадцятого столiття i мiсяць липень херсонського пiвдня, ночi. темнi, землi невiдкритi, колумби босi! Скiльки про вас книжок не написано, якi драми гримлять на землi революцiй, якi симфонiï й хори бринять у грозяному повiтрi, яких полотен ще не виставлено по залах академiй, о неповторний рiк високих людей гнобленого i повсталого класу, о земле боротьби!
Товариш Данило пливе в ар'єргардi десантного флоту, виконуючи наказ штабарма —
зробити глибоку розвiдку, флот розплився в темрявi, тримаючи курс на Кардашин, батальйон товариша Шведа змалку був метикований на нiчнiй плавбi без компасiв i лоцiй.
Скiльки разiв у майбутньому, сидячи ночами коло паперу й марно намагаючись схопити образ, що, мов тiнь риби, зникав за лататтям, Данило простягав руки й думку до цiєï липневоï ночi, до прекрасних ночей молодостi! А тим часом шаланда пройшла поза купою очерету й випливла на Кардашинський лиман.
I провалилася перед нею безодня. Купи зiр на чорно-синьому небi, i Чумацький Шлях, зорi, як срiбний пил, зорi, як ряснi вогники, зеленавi й червонi, миготiли на безмiрнiй височинi, й коливалися в безмiрнiй глибинi Волосожар i Вiз, i
Дiвка з вiдрами, шаланда пливла сама в глибокiй височинi лиману, стиха хлюпали весла. Оглядiлися, що батальйон Шведа зник без слiду в нiчнiй темрявi плавнiв. Шаланда була сама.
Одбилися вiд ватаги, — гугнявить шаландьор iз проваленим носом, — а тобi печiнки вiдiб'ємо, чортiв баклажан, щоб знав морську дисциплiну, де ïх у чорта знайдеш, до кадетiв у ручки запливем. Iз очерету озвався спокiйний голос;
ти, малий, тримай праворуч, на оту вербу, там буде єричок, i потрапиш на шлях, —
а наших тут, дiду, не було?
Проïхав Швед тим боком, — вiдповiла темрява, — тiльки не кидайте бомб, а то рибу розженете, чорта смаленого вловиш, у Кардашинi кадетiв мало, стережуть вони вас пiд Олешками. —
Рушай, — скомандував Данило.
Тихий голос рибалки розтав у темрявi, трохи поблукали, знайшли єричок, шаландьора хтось штурхнув пiд ребра, аж той зубами клацнув, бiйцi натискали на весла, минуло кiлька хвилин, серед повноï тишi й темряви шаланда м'яко пристала до землi.
Вийшли на кардашинський берег, знайшли зарубаного кадета i зрозумiли, що бенкет тут скiнчився, гостi пiшли, мабуть, мити руки, i все без жодного пострiлу й крику. I нарештi зустрiли живу людину, яка трохи не пострiляла ïх з нагана. Це був начальник червоноï застави.
Товариш Швед розгорнув батальйон точно за уставом i повiв на Олешки, годин за двi, мабуть, доведе, а застава мусить пильнувати й дати вiдсiч контрi, коли вона рушить iз Голоï Пристанi через Кардашин.
Кажеш, Шведа не доженемо?Начальник застави був зляканий i розгублений,
не встигли ми з Шведом зiйти на берег i подушити контру, як усi нашi шаланди повтiкали в очерети, i що я робитиму?Розповiвши, що вiн робитиме, Данило знову сiв до шаланди з своïми бiйцями, вони попливли до Олешок серед прикроï темряви, що мала переломитися на несмiливий свiтанок.
Знову дзвенiли, бринiли, сурмили комарi, допiкали, дошкуляли, дiймали, жерли, гризли ар'єргард десантного флоту, i це значило, що не забариться й ранок. Небо зблякло, зорi зникли, вiтрець пошарудiв, загойдалася над водою пара, нiч посiрiла вся раптом, все стало безбарвне й страшне.
Лунко ляснув пострiл з берега, навiть вогонь видно було з гвинтiвки, далеко розкотилася по водi, по очеретах луна. Ще блискали пострiли, одного поранено, товариш Данило наказав не вiдповiдати й натиснути на весла. Гребли веслами й прикладами гвинтiвок, кулi свистiли, на повному гонi завернули в єричок i вiддихалися. Витерли пiт, що одразу покотився по обличчях, напилися води з долонь i з корця i не встигли оглянутися, як уже був свiтанок.
Вiн майнув вiд обрiю до обрiю, рожеворукий, голубоокий, торкаючи вершки верб. Починався липневий ранок у плавнях i над Херсоном, беззвучно, без теми, без заспiву, свiтло лилося згори, наче з високого джерела.
Вранiшнiй туман кущами блукав по чистiй водi, i, мов за командою, здалеку заторохтiли гвинтiвки й кулемет, гупнула важка гармата.
Швед повiв на штурм, — сказав Данило, виждавши ритмiчну паузу.
Гребцiв не треба було пiдганяти, попереду з води спалахнула ураганна стрiлянина, ïï повторювала й пiдсилювала луна з усiх усюд,
миколаïвський загiн пiшов на десант, — сказав Данило, почуваючи справжнiй страх i, як хоробра людина, не показуючи страху
Вибухали ручнi гранати, крики, зойки лунали звiдусiль, шаланда товариша Данила виïхала на Кiнськi Води, щоб стати до бою, дала бортовий залп з усiх десяти гвинтiвок.
Бiля стерна сидiв командир, маневруючи шаландою. Ескадра миколаïвських псевдоматросiв нараховувала всього кiлька шаланд та каюкiв, а решта не дiйшли до Олешок i висадили десант десь на мирному березi, щоб виспатися в житах та рушити пiшки до Миколаєва. Кiлька ж шаланд миколаïвського загону таки виконали бойовий наказ i дiйшли до мiсця баталiï ïм треба було висiсти на глухий берег i встряти в сухопутну битву, коли пiде на штурм Олешок товариш Швед.
А ïм заманулося скуштувати морського бою, вони не послухали нового командира й почали бахкати. От i вийшов морський бiй, дещо вiдмiнний вiд Абукiрського, Трафальгарського, Цусiмського та Ютландського боïв, бо тут лише один ворог був на водi, а другий володiв сушею.
Бiй, як усi добрi морськi боï, мав раптовий початок i, на жаль, такий же раптовий кiнець. Миколаïвцi зовсiм не маневрували пiд кулями й скидалися на маскарадних дачникiв у своïх матроських шапках.
З берега золотопогонна офiцерня гатила по ескадрi з гвинтiвок. За термiнологiєю старих морських боïв, вiдбувалося таке: корвет нападного флоту втратив фок i грот, на палубi панiка, борт пробито ворожою бомбою, капiтан кинувся вплав, фрегат на повних парусах заïхав у свiй же бриг, п'ять мачт з вiтрилами упали, мов зрiзанi; прудкобiжний клiпер вийшов з бою, заскочивши в густий очерет; невеличка бригантина з адмiралом та штабом одна мужньо вiдбивалася.
Шаланда товариша Данила, залишивши марнi спроби уговкати ескадру, пiшла напролом на берег, стрiляючи з усiх гвинтiвок. По мiсту лунала стрiлянина, i невiдомо було, чи не добиває бiла наволоч партизанiв товариша Шведа. Шаланда мчала на берег, i в найкритичнiшу хвилину офiцерня стала тiкати з берега в мiсто, ранок закублився червоним клубком на сходi, стало так легко, як увi снi.
I, обходячи берегом Олешки, щоб не потрапити до бiлих на муку, щоб вивiдати, де своï, а де ворог i хто кого добиває, обходячи Олешки — мiстечко вiльних морякiв, рибалок, баклажанникiв, абрикосникiв та старих вiдставних генералiв, що цiлими купами доживали тут на дешевинi, — побачили двох партизанiв товариша Шведа.
Вони сидiли й взували на босi ноги делiкатнi чобiтки, а трохи осторонь лежало двiйко офiцерiв та забитий гладкий пес невiдомоï закордонноï породи. Вони розповiли, ведучи товариша комiсара до Шведа, що наступ був, як пiд Варшавою, iшли пiсками й степом, iшли цепом, i нiколи було пiд ноги дивитися, а до того й темно, i це не секрет, що натомилися i ноги покололи. Так з кольками й на штурм iшли.
Пiдiйшли до самоï ïхньоï батареï, товариш Швед махає шаблею, та як крикнемо, та як вдаримо, гармата вистрiлила, а до кулемета й стрiчки не встигли закласти. Капiтан зараз застрелився, черевики на ньому англiйськi, кадети пострiляли-пострiляли i ходу. Вiдбили ми двох собi, це не секрет, i заганяємо до води. Стрiляємо однi на одних, не пiддаються, гади, i собака з ними. Пострiляли-пострiляли, пiдходимо чоботи з мертвих скинути, а собака не дає i хапає за горлянку. Живуча була, собача контра, ти ïï добиваєш, це не секрет, а вона за багнет зубами рве, ранок який пахучий у наших Олешках, товариш комiсар...
З-за рогу випливло щось, сяючи золотим шитвом, здалося, що ведуть попа в празниковiй ризi, аж ладаном запахло вiд несподiванки. То був у супроводi двох статечних морякiв старий ракалiя, генерал вiд жандармерiï, в Олешках життя своє криваве доживав на благодатнiй природi.
На генераловi — камергерський мундир, увесь перед шитий густим золотом, i золотий зад, i презолотий комiр, i штани з червоними лампасами, i шапка з iншого генерала — уся в золотi з кущем бiлого чудернацького пiр'я. Груди, i живiт, i спина в орденах, стрiчках i зорях, ордени з усiх олешкiвських генералiв почепили моряки на цього одного.
Старий ракалiя зупинився, важко дихаючи вiд астми, череватий та банькатий,
iди, превосходительство, — сказав статечний моряк, моряк iз майбутнього роману Данила.
Та куди це ви його?—
На вiчний якiр, — вiдповiв моряк, пiдштовхуючи генерала колiном.
О дев'ятнадцятий рiк месникiв i платiïв, достойний рiк розрахункiв i записiв у бухгалтерську книгу Революцiï, далекий рiк живих жандармських генералiв, напханих астмою, калом i страхом. Рiк незнайдених образiв i трагедiйних метафор, рiк любовi й смертi, трепету повсталих сердець, простоти жертв, солодкостi ран i висоти класових почувань, о милий, пiднесений рiк!
О вiчне людське серце!— сказав комiсар Данило, iдучи до свого дому. Вiн побачив Шведа, який стояв посеред двору, обiймаючи дебелу свою й рожевощоку морячку. Двiр був повний квiтiв — пишних, буйних, пахучих троянд, жовтих оксамитових купчакiв, нагiдок, солодковiйних гвоздик, рiзнобарвних собачих рож i соняхiв.
Товариш Швед перервав на мить сцену зустрiчi й сказав через плече дружини:
Iди, Данило, шукай своєï квартири та й будемо збиратися, кадети швидко отямляться, i нам вийде непереливки, кажуть, клюнули по твоïй хатi, не розiбрав снаряд, де свiй, а де кадет.
Данило пiшов, не чуючи нiг, в очах зосталася довга бiла Шведова шабля i двiр, повний квiтiв, i до самоï години вiдступу його нiхто не чiпав, хоч до цiєï вечiрньоï години багато дечого перейшло по Олешках.
Загiн Шведа перетрусив буржуазiю i поквитався з декотрими добрими цими людьми, вiдправив до Херсона амунiцiю, двi гармати, кiлька коней, пару обскубаних верблюдiв.
На олешкiвський берег повипливали з плавнiв рештки команд розбитоï ескадри. Цi жертви вранiшнього морського бою були обдертi, без шапок, погублених у верболозах, очеретах, ковбанях, ноги — порiзанi осокою, подертi корчами. Голоногi жертви помчали в Олешки, шукаючи ворогiв, щоб одягнутися, та полохливих обивателiв, щоб пiдгодуватися.
Цих псевдоморякiв Швед виловив i вiдправив до Херсона на баржi разом з верблюдами, день був вiтряний i сухий, тривожний день вiдступу з рiдного мiста, щоб повернутися переможцями або загинути на шляхах боïв.
День минув у невiдступному чеканнi нападу бiлоï сили, хмари були високi, прозорi, розметанi вiтром по всьому пiднебессi. Загiн товариша Шведа проводжали тепло й привiтно, у жiнок очi заплаканi, а губи припухлi. Говорили тихо, бо виряджали в далеку дорогу, i вiдчалювала шаланда за шаландою. Швед стояв на однiй, недбало опершися на свою розкiшну шаблю.
Пiдiйшов товариш Данило, на руках несучи немовля, єдине, що в нього зосталося, i немовля прийняв вiд нього статечний моряк iз епiзоду з генералом. Суворе його обличчя просвiтлiло вiд дитячоï усмiшки, вiн полоскотав немовля чорним своïм пальцем.
Сирiточка, — сказав моряк.
Та ось i остання вiдпливла посуда через Чайку на Кiнськi Води.
Посеред течiï на самому днi стояв роззолочений жандармський генерал при всiх орденах, до нiг йому коротко прив'язано важкого якоря, вiн коливався в прозорiй водi, ворушачи руками.
ЛИСТ У ВIЧНIСТЬ
Тодi мало бути бiльшовицьке повстання проти гетьмана i нiмцiв, хтось виказав, що воно почнеться й покотиться Пслом, а центр у Сорочинцях, до Гадяча, спалахне цiла округа. Бездонний день клечальноï суботи горiв i голубiв над селом, з лiсу везли на возах клен-дерево, лiщину, дубове галуззя, терен, зелену траву, хати чепурили до клечальноï недiлi, подвiр'я пахло в'ялою травою, прекрасне село стало ще милiшим, воно прибралося в зело, заквiтчалося клечанням, хати бiлi й суворi, двори увiгнутi, чистi й затишнi, i синюще небо лилося й лилося.
Долиною пiд деревами нiжився прекрасноводий Псьол, загiн германського кайзера блукав по долинi, обшукуючи кожен кущ, а загiн гетьманцiв обшукував пiски. Гер капiтан Вюртемберзького полку керував пошуками, коло нього гасав його доберман, гавкаючи на кожне дерево, пан сотник гетьманського вiйська лежав на жупанi пiд вербою, одпочиваючи пiсля перших годин ретельностi й завзятостi. Перед ним на Пслi троє хлопцiв шукали чорного дуба, який лежав на днi рiки; хлопцi шукали його, сидячи пiд водою, i потiм виринали на поверхню.
Було нудно й заколисливо на березi Псла, солдати обох загонiв планомiрно обшукували всi закутки, пiдвода з двома чоловiчками зупинилася коло сотника.
Пане отаман, — сказали чоловiчки, — ви люди не мiсцевi i вам його зроду не знайти. А оцi хлопцi тут шукають чорного дуба, i чорного дуба шукають пiд осiнь, а не клечальноï суботи. Цi хлопцi слiдкують за вашими пошуками, отакого вони шукають чорного дуба, пане отаман, а ми люди мiсцевi i стоïмо за його свiтлiсть ясновельможного пана гетьмана i хочемо вам допомогти. Ми краще знаємо, де шукати того шибеника-листоношу, пане отаман, тiльки хай це буде секретом, бо нам тодi не жити вiд сiльськоï злидоти, i спалять нас другоï ж ночi.
Обидва чоловiчки розповiли пановi сотниковi, що в лузi є озера, округ них куга й очерет, тi озера-саги вони можуть по пальцях перерахувати. Там вони рибу волоками тягали, вiд революцiï ховалися свого часу, i листоноша в озерах причаïвся, очiкуючи ночi, щоб тiкати далi степом аж до Сорочинець.
В озерах лежиш пiд водою, в ротi тримаєш очеретину й дихаєш крiзь очеретину, аж доки пройде поблизу облава й пострiляє у воду, кине ручну гранату в озеро, щоб ти виплив. Вуха в тебе полопаються, та, проте, не завше ти випливеш на поверхню, як глушена риба. Хто просто вмре на днi й не випливає, а хто, може, й урятується, коли вибух далеко, та це найкращий спосiб шукати втiкачiв по наших мiсцевих сагах, — сказали чоловiчки пановi сотниковi.
Одразу ж розшуки було поставлено як слiд, озерця стали пильно обдивлятися, в озерця почали шпурляти ручцi гранати, хлопцi негайно ж покинули шукати чорного дуба у Пслi й подалися геть розшукувати хати двох чоловiчкiв, щоб ïх пiдпалити. Чоловiчки нагодилися додому саме тодi, коли ïхнi дворища красувалися в червоному клечаннi i згорiли за якусь годину. Чоловiчки пообсмалювали голови й шукали наглоï смертi в полум'ï свого господарства, нiмцi й гетьманцi методично кидали в озерця гранати й стрiляли в усi пiдозрiлi кущi очерету, листоноша не знаходився, i от на галявинi натрапили на ковбаню.
Вона була мiлка, навкруги рiс молодий очерет, капiтанiв доберман забрiв у воду, i капiтан не звелiв кидати гранати, озерце було порожнє, всi рушили йти далi. Раптом доберман оскаженiло загавкав на якусь колоду, що лежала в водi недалечке вiд берега, лежала в лататтi, в рясцi.
Гер капiтан послав обдивитися колоду, i то був непритомний листоноша, босi ноги, руки й обличчя — все чорним-чорно вiд безлiчi п'явок, i коли листоношу роздягли — на ньому не було живого мiсця, i п'явки купами поприсмоктувалися до тiла.
Гер капiтан гукнув солдатiв, вони порозстiбали сумки i зсипали всю сiль, яка у них знайшлася. Вiд ропи п'явки стали вiдпадати, листоношу змусили ковтнути капiтанового рому, вiн потроху очуняв, його єдине око запалилося життям i колючою ненавистю.
Таки знайшли, — сказав вiн байдужим голосом.
Пообiдав листоноша з капiтанського стола, в склянцi добрий ром, хата посилана зеленою, пахучою травою, кутки обставленi клечанням, стiни прибранi квiтами, було тихо в хатi, доки листоноша наïвся. Вiн вiдчув, як прибуває сили по жилах, його хилило на сон, прекраснi сни спали на думку: мов носить вiн безлiч листiв i нiяк не може ïх усiх роздати. А день тим часом схиляється до вечора, надходить умовлена година, вiдбувається жадане, i знову вiн носить безлiч листiв, не може ïх роздати, час iде, листiв не меншає, нiяка сила не торкнеться листоношi, доки вiн не вiддав останнього листа.
Капiтан порушив думки про сни, заговоривши лагiдно й доброзичливо (вiн говорив про чудесне лiто i про тихi зорi одноï в свiтi батькiвщини, про його, листоношине, життя серед цих прекрасних пустинь, на березi рiчки милоï Псла, капiтан узявся до красномовства, щоб до краю розчулити людську душу, перекладач повторював), а листоноша сидiв байдужий i, напруживши волю, забував потроху тi вiдомостi, яких хотiв вiд нього капiтан.
Вiн забув, що вiн член пiдпiльного бiльшовицького комiтету, що вiн був на нарадi, яка призначила на сьогоднiшню нiч повстання. Вiн забув мiсце, де закопав рушницi й кулемет, i це було найтяжче забути та вiдсунути в такий далекий куток пам'ятi, щоб нiякий фiзичний бiль не долинув туди. Ця згадка про зброю лежала б там, як спогад далекого дитинства, вона освiтлила б i зогрiла смерть на самотi та передсмертний останнiй бiль.
I далi говорив капiтан до листоношi, який силомiць забував уже й своє iм'я, залишав собi тiльки загартовану первiсну волю — дожити до ночi й передати зброю повстанцям. Капiтан говорив про далекi розкiшнi краïни, куди зможе поïхати листоноша жити й мандрувати на грошi гетьманського уряду, треба тiльки сказати, де закопано зброю, коли призначено повстання, адресу керiвникiв його.
Листоноша сидiв коло стола, в ньому спалахнуло непереможне бажання одразу вмерти й нi про що не думати, кортiло загородити собi ножа в груди, хотiлося лежати в домовинi пiд землею з почуттям виконаного обов'язку. Мова капiтанова потроху губила лагiднiсть, гетьманський сотник пiдiйшов до листоношi й люто подивився в його єдине око, побачив там темну безодню ненавистi й рiшучостi. Мов електричний струм пронизав сотника — кулак його з усiєï сили ударив листоношу в скроню.
Капiтан вийшов у другу хату обiдати, а сотник залишився з листоношею, i коли капiтан повернувся, листоноша лежав на долiвцi, напихав собi трави до рота, щоб не стогнати й не проситися, сотник осатанiлими очима дивився у вiкно.
Вiн не мав права на смерть, вiн мусив нести своє закривавлене тiло крiзь потiк часу до ночi, прийняти всi муки, крiм смертноï, важко було боротися на самотi i не смiти вмерти. В гуртi товаришiв вiн глузував би з тортур i плював би катам в обличчя, наближав би до себе славну смерть незламного бiйця, а тут вiн мусив вести своє життя, мов скляного човника серед чорних хвиль, справа революцiï лежала в його крихiтному життi. Вiн подумав — чи така велика ненависть у нього до контри, що для неï життя не жалко, i кров гнобленого класу закипiла в його жилах, о, це велика честь — стояти над своïм життям!
I листоноша повiв показувати закопану зброю. Вiн iшов затишним селом i вiдчував на собi сонячне тепло, вiн босими ногами торкався лагiдноï землi, йому здалося, що вiн iде сам через фантастичнi степи, iде, як тiнь од свого життя, мiцнiє в рiшучостi й запеклостi. Вiн бачить людей i знає, якi йому спiвчувають, а якi ненавидять, вiн iде по цiй розколинi мiж двох свiтiв, i свiти не з'єднаються пiсля його смертноï ходи.
Ось вiн дiйшов до купи пiску за селом i зупинився, сонце вже звернуло з пiзнього обiду, земля дрижала вiд тишi й спеки, нiмцi почали копати пiсок, i вони згаяли з годину. Листоноша стояв, обдивляючись далекi обрiï, Псьол i зарiччя, кiлька разiв крикнув одуд, пахли жита.
Листоношу було кинуто на пiсок, на плечi й на ноги йому сiли нiмцi, розлютованi з того, що ïх обдурено, листоноша знепритомнiв пiсля двадцятого шомпола i, опритомнiвши, побачив, що сонце висить низько над обрiєм, сотник розстiбає кобуру, а нiмцi немов поодверталися. Тодi листоноша крикнув i признався, що зброю закопано в iншому мiсцi, вiн покаже, де саме,
розстрiляти ви ще встигнете, тiкати менi нiкуди з ваших рук.
Вони знову проходили затишними вулицями села, було над людськi сили дивитися на клятого листоношу, який не хотiв вiддати своє життя, як лист, вороговi до рук, чоловiки виглядали з-за клечання, по закутках перекидалися чудними словами, чекали вечора й пiдмоги. Листоношу водили селом, як злидарське горе, його толочили по дорозi й нiвечили чобiтьми, його пiдвiшували в клунi до бантини, його пекли свiчкою й змушували говорити, а вiн водив, сльози пропiкали пiсок, i показував рiзнi мiсця, i там нiчого не знаходили. Ще лютiше довбали його тiло, горе ставало над селом, виростало в розпач i гнiв, серця загоралися помстою, заходила нiч на село, на зарiччя за Псьол погнали череду на нiч, скликанчик на дзвiницi задзвонив до одправи.
Листоноша не мiг уже ходити й не мiг рухатися, йому здавалося, що вiн смолоскип i весь горить, серце вискакує з грудей, кров дзюрчить iз ран по краплi, бiль витягся в одну високу ноту. Це був вереск усiх нервiв та всiх клiтин, глухо гули понiвеченi суглоби, тiльки затята воля умирала, мов боєць, не вiдступаючи нi на крок, збираючи резерви, заощаджуючи завзяття.
Листоношi повiрили востаннє й везли його через Псьол до пiскiв, округ iшов загiн вюртембержцiв, ïхали верхи гетьманцi, шкандибала зiгнута Василиха, ïï привели увечерi вмовляти затятого сина, капiтан сказав останнє слово, що розстрiляє матiр i сина. Листоноша поговорив з матiр'ю, мати його поцiлувала в чоло, як померлого, i зажурилася, витираючи сухi очi.
Роби як знаєш, — сказала, — що менi переказали, те й я тобi повторила. Мати йшла за листоношею на зарiччя й на пiски, син ïï жартував, знаючи, що скоро все скiнчиться, нiч була зоряна й темна, тиша нечуваноï порожнечi.
Приïхали на пiски, стали копати, нiмцi залягли навкруги, листоноша спочивав на возi i вслухався в темряву, крикнув одинокий голос, пiд лопатами брязнув метал.
Стiйте, — сказав листоноша, — хiба ви не бачите посланцiв, що йдуть по мою душу?I в далекiй темрявi народилося безлiч вогнiв. Вони скидалися на полум'я свiчок, наче то хвилi, багато вищi за чоловiчий зрiст, несли на собi сотнi свiчок. Вогнi коливалися, ритмiчно пiдносилися й опускалися, вони йшли з трьох сторiн, i не чути було нiякого гомону й мови. Нiмцi почали стрiляти, вогнi наближалися, високо пливучи над землею.
Ось хто вiзьме зброю, — крикнув листоноша, — тепер стрiляйте мене, щоб я не мучився, устануть села, й вийдуть комнезами, прощай, свiте, в цю темну нiч!I сотник пiдiйшов до листоношi й вистрiлив у лежачого, i це лист у. вiчнiсть пiшов од рядового бiйця революцiï. Села над Пслом задзвонили в усi дзвони, i ïх чути стало на багато верст, села над Пслом запалили вогнища височеннi, i ïх видно стало на багато верст, з темряви вибiгли на нiмцiв повстанцi i добиралися до зброï, над ними пливли в повiтрi свiчки, в тихому повiтрi лютували звуки, далекi пожежi, повстання, штурм i завзяття, повстання!
До самотньоï пiдводи з мертвим листоношею пiдiйшов Чубенко. Лагiднi волячi морди ремиҐали поблизу. Запаленi свiчки, поприв'язуванi до ïхнiх рогiв, горiли ясним полум'ям серед величноï тишi нiчного повiтря. Коло листоношi сидiла зiгнута Василиха, не зводячи очей з мертвого. Чубенко зняв шапку й поцiлував Василиху в руку.
Лист у вiчнiсть пiшов разом iз життям, як свiтло вiд давно згаслоï одинокоï зорi.
ЧУБЕНКО, КОМАНДИР ПОЛКУ
На конi ïхав Чубенко, кiнь пiд ним був морений, кiнь спотикався, чубенкiвський загiн брiв напомацки, полiськi сосни обступали з усiх бокiв, i шумiли, i сипали рiвним сном шепiт, i рипiли, мов снасть, i воркотiли, мов паруси. Лiсовий вiтрильний флот плив у широкий свiт, на небi плескалися синi озера мiж снiгових пустель, крижина на крижину, гора на гору — пiд вiтром хаос i битва.
Чубенко хилив голову й пускав з руки повiд, кiнь спотикався на корчах лiсовоï дороги, урочиста лiсова осiнь нахилилась над загоном, багато було поранених, якi несли перед собою обмотанi руки, мов бiлi келехи. А дехто тримався за груди чи за живiт, i трудних несли на ношах, двоколки з патронами виглядали, як грона, до них тулилися пораненi й потомленi. Попереду йшли похмурi й неголенi велетнi, мiцно ставили ногу обвiшанi патронами й гранатами бiйцi.
Загiн Чубенка помалу посувався крiзь лiс. Донбас, далекий i жаданий, стояв ïм у очах, доменщики й слюсарi, мартенщики й склодуви, шахтарi й вальцювальники, рудокопи й чорнороби — усi йшли за ïхнiм Чубенком, за мовчазним сталеваром Чубенком, командиром червоного полку, завзятим, невiдступним i непосидючим.
Вiн був тiльки легко поранений, а комiсара полку вбили поляки пiд час бою на Вiслi, i шматки комiсара було зiбрано на бойовищi. Полк поховав ïх iз славою i все добивався до Варшави, бився з поляками по-простому, по-донбасiвському, слюсарi слюсарили з гармат, шахтарi довбали шабельками, молотобiйцi кували гранатами, газiвники давали жару з гвинтiвок, хто чим умiв i хто що полюбив. Дiлянка цього полку витримувала всi атаки, полк вiдступив чи не останнiм. Чубенко вiв загiн, зв'язку в нього з Червоною Армiєю не було, Донбас попереду ввижався курний i рiдний, була рання осiнь дев'ятсот двадцятого року.
Зачекай, — сказав рудий фельдшер i наздогнав Чубенка. Вiн ïхав без сiдла, коло пояса на биндi висiла пляшка з йодом, мов стародавнiй писарський каламар. — Я тобi скажу одверто, товаришу командир, гостi ми недовгi на цьому свiтi, пiдбилися всi й похворiли, пораненi гниють на ношах, увесь лiс гноєм запах, давай пристанемо кудись до села i звiльнимо своï руки, пiдемо далi з легкими руками, свiт тепер настав чорний, Чубенко, поляки женуться й шукають, а в нас пораненi на руках i, скажу тобi секретно, захворiло кiлька на тиф.
Та Чубенко махнув рукою на фельдшера й облизав пересохлi губи,
пити менi хочеться весь час, що воно за знак, що хочеться пити, в головi цiлий мартен гуде, ти до мене, фершале, не пiдлазь, бiйцi Донбас хочуть побачити, бiйцi на траву донбасiвську хочуть лягти, i я ïх веду на з'єднання з дивiзiєю, за пiвтисячi кiлометрiв куриться наш Донбас, вiн чекає нас додому, i ми прийдемо додому, ми гукнемо по шахтах i заводах, ми встанемо ще дужчим полком, фершале, губити людей нам не випадає, а тифозних iзолюй вiд загону.
Чубенко взявся за голову й зняв кудлату шапку, голова горiла, серце пiд шкiрянкою прискорено билося, фельдшер узяв Чубенка за руку, проïхав кiлька крокiв мовчки,
та й у тебе, Чубенко, тиф, передавай комусь команду i лягай, от i добiгався на свою голову.
Чубенко глянув на фельдшера, i цей замовк, сосни рипiли, мов снасть,
я тобi наказую мовчати, з коня я не зiйду, i моя стукалка знайде тебе крiзь яку завгодно сосну.
Рудий фельдшер став вогненним вiд лютi, вiн шарпнув каламар з йодом, розбив його об дорогу й захлинувся лайкою. Чубенко на нього не оглянувся, вiн ïхав далi й дивився на карту, лiсова дорога зникала за соснами, осiнь i лiсова гниль.
I лiс стояв рiвно округ, пiдпираючи небо, похитувався й рипiв, як корабельна снасть. Загiн посувався крiзь цю врочистiсть та похмурiсть, на небi вiдбувалося трагедiйне видовище, на небi сунулися з гiр льодовики i вкривали цiлi континенти, айсберги плавали серед морiв, на небi материки роз'єднувались i вiдпливали в океан.
Вiдбувалися мiльйоннолiтнi катастрофи, а загiн усе йшов i йшов, iшов i йшов, i не було краю лiсовi, i кволо стогнали пораненi, просили не мучити й добити, важка була людська мука, ноги опухали, руки нiмiли, хотiлося спати — безконечно, без просипу, ледве маячiла мета, легко було загубити донбасiвську славу й зробитися отарою, заблукати в лiсах, не вийти нiколи на з'єднання з Червоною Армiєю. Тiльки обвiшаний патронами авангард був наче з залiза.
Чубенко дивився на. карту i вiв далi.
Наче дном моря посувався загiн донбасiвських партизанiв, i здавалося, що над соснами й над хмарами стелиться синя морська вода, i човники гойдаються пiд сонцем. А загоновi вийти треба на берег i оглянутися назад на перейдене море. На березi курiтиме Донбас, i заводи на ньому, домни, шахти й гути, i вся краса рiвного шматка, зеленоï поверхнi. Легко там дихати, мов на передгiр'ï стоïть Донбас, i двигтить цiле пасмо гiр вiд його трудового трепету.
Чубенко дивився на карту, швидко має бути лiсникова хата, без неï не можна орiєнтуватися. I таке напружене бажання, що Чубенко побачив хату й пiдiгнав коня.
Крiзь жовтi стовбури бiлiла стiна, блищало вiкно на стiнi, дим коливався й закручувався i плив, угору, хата зникала й знову виринала, i незабаром видко стало, що то не хата, а купка бiлих берiз. За березами озерце лiсове, глухе й чорне, соснова глиця падала в нього тисячу рокiв, i вода стала чорна мов у казцi чи на хiмiчному заводi.
Цiлий загiн зупинився коло цього озера, дехто промивав рани, дехто хотiв напитися, конi стиха iржали коло води, верховiття старезних сосен похитувалось,
рушай, — гукнув Чубенко, — рушай, донбасiвська республiко!, i погойднув-ся в сiдлi, мов жартома. Вiн вiдчув, що тиф ламає його на всi боки, дихати важко, в головi стукотять молотки,
за мною, пролетарiв!—гукнув Чубенко, борючись iз хворобою. Не рухнувся нiхто, i вiн зрозумiв, що почався бунт.
Мiтинг, мiтинг, — закричали партизани, — куди ти нас завiв, Чубенко?
Виходили старi ковалi, показували виразки i рани, виходили доменщики, кидали об землю зброю.
Годi нам блукати, польському пановi, продався, отак лiсом до Пiлсудського заведе, заблудив сталевар, у нього тиф, щоб ви знали, його треба зв'язати, фершала за командира. Обвiшаний патронами авангард стояв мовчки.
На небi вiдбувалися мiльйоннолiтнi катастрофи, над чорним озером лiс порипував, як снасть, Чубенко мовчав, сидячи на конi, серце його закипало кров'ю, перед очима стояла бiла пелена, вiн розсунув ïï долонею, i за цим настала тиша, бо всi зрозумiли, що Чубенко хоче говорити. А Чубенко даром рота не розтулить, клятий i горлатий, вiн зараз кричатиме про Донбас, про мету, про революцiю, вiн загляне кожному в вiчi, i нiби кожний тодi загляне сам собi в вiчi. Чубенко тобi сталь i зварить, та Чубенко за свого й голови не пошкодує, але ж i допече, бо в'ïдливий i завзятий, такого мати в окропi купала, а батько кропивою пестив.
Чубенко мовчав, дивлячись кожному в вiчi, i раптом покинув повiд, зiскочив на землю, —
нада вперед, — сказав дiловито i пiшов пiшки дорогою. За ним пiшов його кiнь, сосни рипiли, i мовчки рушив за Чубенком загiн, хто на конi, хто двоколкою, хто пiшки.
I коли рух остаточно оформився, коли ясно стало, що руху не зупинити, коли пораненi обмотали калiцтво й почвалали слiдом за авангардом, тодi з валки пролунав пострiл. Чубенко поточився у всiх на очах i повернувся обличчям до загону. Вiн стояв спокiйний i рiшучий, хоч здавалося, що вiн прощається очима з загоном та з бiлим свiтом, що вiн зараз упаде перед своïми донбасiвцями, упаде, як прапор, беззвучно i не можна буде його пiдняти, i нiчим не полагодити отакого сталевара.
Та Чубенко стояв i стояв, не кажучи й слова, не роблячи й руху, сосни в його очах поверталися догори окоренками, крiзь туманнi кола вiн бачив мартенiвський свiй цех, i обрубники з усiєï сили оббивали деталi пневматичними зубилами. Чубенко стояв i стояв, а загоновi здалося, що вiн весь залiзний i яку завгодно негоду вистоïть, i тодi того, що стрiляв, схопило кiлька рук. Одразу ж йому було вибито око й покалiчено рота, його штовхали крiзь весь. загiн до Чубенка, всi пiзнавали рудого фельдшера, пiдступного приблудька, кожне не жалувало рук.
Фельдшер викотився з лав перед Чубенковi очi, впав, потiм став рачки, мов хотiв завити на сонце, i нарештi пiдвiвся на рiвнi, тримаючись за вибите, око, закривавлений, ревучи вiд болю. Чубенко помалу розстебнув кобуру, витяг зброю i, не цiлячись, поклав фельдшера наповал, вилiз на коня й продовжував путь, ведучи загiн, конаючи вiд тифу, б'ючи себе по головi, щоб прогнати бiль.
На заходi сонце зрiвнялося з лiсом i котилося нижче, по всьому лiсi переплуталося косе промiння, воно злегка вiбрувало й гойдалося разом з вiтами, воно обплутало дерева й потяглося через дорогу, мов казкова заслона, мов рiка з чарiвною водою. До неï потрапив Чубенко й поïхав у нiмбi, сяйво вiд Чубенка заслiпило загiн. За командиром пройшли тим мiсцем донбасiвцi, не пiзнаючи один одного, обгортаючись красою й мiццю, молодшаючи й забуваючи рани. Двоколка з тифозними затрималась пiд сонцем, i хворi почали марити: один — мартеном, а другий — гутою.
Чубенко зник у темрявi лiсу й прихилився на секунду до шиï коня, вiдсахнувся назад, став з одчаєм виборюватись з-пiд тiєï зливи марення, що нахлинула на його мозок. Вiн кричав на канавникiв i лаяв формiвникiв, вiн кликав до печi майстра, сварився з шихтовим двором, перекурював з iнженером. Iнженер ставав слiдчим з французькоï контррозвiдки, теплий одеський вiтер завiвав у вухо, голова гула вiд реву морських хвиль, на березi стояла лiсникова хата. Чубенко йшов до неï i не мiг дiйти, дерево по дереву виростало перед його очима, сповнюючи Чубенка вiдчаєм. Без лiсниковоï хати не можна випустити з мартена топлення, i на секунду Чубенко прокинувся й зрозумiв, що тиф бере не жартома, треба вiдiгнати його й вести на Донбас загiн.
Чубенко бив себе по головi, намагався не стогнати, до нього пiд'ïхав ад'ютант i запропонував стати на ночiвлю. Сонце тим часом зайшло, малиновi й рожевi тремтiли на заходi хмари, захiд сонця вiщував негоду. Високо над лiсом законився щерблений мiсяць, вiн був кволий i ледве виблискував, а потроху вижовтiв, набрався жару й став свiтити скiльки мiг, бо вже зайшла нiч, i Чубенкiв загiн став на ночiвлю.
Серед високого лiсу отаборились рештки Донбасiвського полку. Полк робив своï немудрi й нескладнi справи пiд щербленим мiсяцем: на потрiбнiй вiдстанi було поставлено округ сторожу, кулеметники перечистили кулемети, а стрiльцi — гвинтiвки, лiкар помастив йодом рани, померлого тифозного поклали на землю осторонь, вiн чекав на двох поранених, що саме доходили. З ними прощалися товаришi, обiцяли донести ïхнi слова до Донбасу, сказати на ïхньому заводi i ïхнiм родинам.
Добре вмирали пораненi, i завше по тому, як умирає людина, можна сказати, як вона жила. Пораненi достойно залишили цей свiт, збудивши ще дужче бажання перемогти. В очах померлих назавжди вiдбилося видiння нiчного лiсу й щербленого потойбiчного мiсяця. Живi поховали мертвих i стали в задумi над могилою.
Сосни порипували, мов снасть, заступник покiйного комiсара виголосив промову, i ïï слухали мовчки — без салютiв та музики. Раптом заспiвали тихими голосами старе шахтарське
Страданiє, моренi бiйцi спiвали з нелюдською силою над мертвими товаришами. Чубенко не злазив з коня, вiн брровся з тифом та боявся втратити на землi рiвновагу, пiдспiвував наче крiзь сон, наче мимоволi, i, коли пiсня скiнчилася, комiсарiв заступник вiв далi промову.
Науковий соцiалiзм, — казав заступник комiсара, — а також мир халупам i вiйна палацам вимагають такоï доктрини, щоб бити ворога без пощади, i нашi товаришi перевернуться, в землi, коли ми забудемо цi слова. Петлюрiвське вiйсько вступило в контакт з польськими панами й маршалом Пiлсудським, воно хоче вiдвоювати собi Украïну й наш непереможний Донбас, це вiйсько буржуазiï та багатого селянства вимахує жовто-блакитними прапорами й робить контрреволюцiю, нашi товаришi упали в могилу, i ми знаємо, хто ïх поранив, — одного петлюрiвська шабля, а другого польська куля, i соцiалiзм вимагає...
Та Чубенко вже ïхав лiсом геть, поминувши заставу, наказавши ïй пильнувати. Вiн ïхав на розвiдку i мав надiю знайти лiсникову хату чи взагалi якесь вiдмiтне мiсце, щоб орiєнтуватися на картi. Кiнь обережно ступав лiсовою дорогою, наставляючи вперед вуха, вiн почував вiдповiдальнiсть поïздки, i чорнi стовбури, чорнi тiнi викликали в його конячiй уявi якiсь атавiстичнi образи. Кiнь стиха робив спроби заiржати до своïх спогадiв, кiлометрiв зо три лiс тягся густий i незайманий, а там вирiзьбилася пiд мiсяцем широка просiка, i далi видко було, що лiс кiнчався.
Праворуч пiшла низина, мов до рiки, лiсовий молодняк розбiгся вiд просiки. Спочатку були купи й ватаги, i це було так зване передлiсся, а далi пiшли купки й кущi, i, нарештi, окремi дерева розбрелися по рiвнинi, в'ялою соломою й вогкою землею пахло з полiв.
Чубенкiв кiнь раптом зупинився. Чубенко машинально притис його. шпорами. Тривожнiсть передалася йому вiд коня, за просiкою дорога знову йшла лiсом, i кiнь нiзащо не хотiв туди йти, та хазяïн пiдiгнав, i ось заïхали пiд дерева.
Чубенко тримав у руцi наган, пахло лiсом i чимось людським. Чубенко хотiв повернути назад, i в цей час щось волохате впало на нього згори, мов кошмар. Втрачаючи свiдомiсть, Чубенко проклинав усi тифи на свiтi i схопився руками за гриву, сподiваючись, що кiнь довезе до загону.
Дорогий товаришу Чубенко. На столi стояла гасова лампа, коло неï лежала купа документiв i Чубенкова планшетка з картою, товстий дубовий сволок перерiзав стелю, на сволоку сажею з свiчки зроблений хрест, чисточетверговий чи з водохреща, i на печi щось важко й довго бухикало всiма легенями. Чубенко пiдвiвся з лави й сiв, у головi все пливло обертом, голова розривалася вiд болю, та Чубенко вже опанував себе. Вiн, мовчки оглянув присутнiх, сперся руками на колiна й стиснув ïх щосили, заспокоюючи себе, остуджуючи кров i готуючись до смертi у ворожих руках. Наган, його лежав на столi, людей було троє, i коло печi поралася жiнка.
Хата була стародавньоï краси, уставлена лавами й скринею, на полицях повно цяцькованих тарiлок, i знову з печi прикро хтось кашляв, нiби конаючи, великi й спустошенi видко було в сутiнку очi.
Дорогий товаришу Чубенко, — знову сказав дебелий, широкоплечий крем'язень i осмiхнувся слiпучо-бiлими зубами, — вiд iменi червоного партизанства вiтаю тебе в наших краях. Ми собi думали, що то за риба потрапила нам до сiтки, аж це командир Донбасiвського полку, та ще й сам, i iнтересуємось знати, де ж цiлий твiй полк донбасiвських партизанiв?
Чубенко мовчав, сидячи на лавi, хворе тiло його здригалося вiд холоду й вiд жару, а треба було напружити всю увагу, скупчити всi сили, слухати, прислухатися й вирiшувати... Тодi заговорив другий — з дитячим обличчям, учитель чи семiнарист, —
ти нам повiр, товаришу Чубенко, що ми б тебе так не налякали, коли б знали, що це ïде наш чоловiк, а не проклятий поляк чи петлюрiвська розвiдка. Ми з ними б'ємося, не на життя, а на смерть, товаришу Чубенко. Третiй, мовчазний, раптом осмiхнувся до Чубенка, осмiхнувся лагiдно й доброзичливо, i усмiшка, мов нежива, повисла на його устах.
Скажи нам, чого тобi бракує i яка нестача в твоєму полку, а ми тобi допоможемо, чи хворих твоïх переховаємо, чи одежею, чи худобою i найперше ïжею вас пiдтримаємо. А потiм пiдете на свiй далекий Донбас, i, може, й нашi партизани з вами пiдуть, щоб гуртом битися за революцiю.
Чубенко помалу взяв iз стола своï папери й планшетку, засунув до кобури револьвер i немовби не помiтив, що його наган без патронiв.
От ти й при формi, Чубенко, — бiлозубий дiстав з-пiд стола пляшку, — може, чарчину вип'єш на дорогу чи так поïдеш, як хочеш — так i зроби. Наш загiн на хатньому становищi, ми вчора повернулися з походу й робимо перепочинок, а полякiв порубали чимало. На ранок ми тебе запрошуємо в гостi до нашого села, ми зустрiнемо вас на вигонi й привiтаємо, а далi там видко буде, з чого почати — з ïжi i пiдвiд чи там ще з чогось потрiбного.
На печi так хтось закашлявся, що здалося, нiби вiн по-одриває легенi.
Чубенко глянув через голови розмовникiв,
це наш калiка, був у солдатах i на вiйнi, а прийшов оце недавно хто знає й звiдки — чи з Кавказу, чи з Сибiру, хоч умре собi вдома, i вже йому життя один смiх.
Колишнiй солдат злiз iз печi й почовгав до дверей, тримаючись за груди. Це був кволий недобиток iмперiалiстичноï вiйни, живий докiр i жертва минулого, i в Чубенка защемiло чомусь серце, вiн згадав мiльйони таких калiк, i тисячi таких сiл, ще довго треба боротися, трудно йти, багато треба зусиль.
А колишнiй солдат, виплюнувши за дверi кров, простував назад до печi, i вiн подивився на Чубенка, глянув просто в. вiчi, нiби з далечi лiт залунав цей погляд, глибокий i сумний, у Чубенка зосталось враження, що це погляд з-за Ґрат.
Солдат вилiз на пiч i затих, припавши грудьми до цегли.
Так як ти скажеш, товаришу Чубенко, на нашу мову, чи у вас на Донбасi мови нашоï не розумiють? От ми до тебе з вiдкритим серцем i партизанською червоною допомогою, i скажи хоч слово нам на вiдповiдь.
Чубенко встав i пройшовся по хатi, з радiстю впевнившися, що може ходити, за вiкном помiтив гурт людей i коней, у дверi влетiв партизан з обмотаною головою,
пiдмогу давайте, невидержка!До нього пiдскочив бiлозубий, схопив i кинувся з ним надвiр,
голову поляк пошкодив, — сказав той, що з дитячим обличчям, — кидається й марить, сердешний.
Бiлозубий повернувся до хати,
голову поляк пошкодив, — повторило дитяче обличчя, i Чубенко не запитав, чому хворий скидається на посланця.
Яке це село?— нарештi заговорив Чубенко..
Кам'яний Брiд, товаришу Чубенко, а ми — кам'янобрiдськi партизани. Чубенко знову заглибився в мовчанку, у хатi спокiйно й заколисливо тюрлюкав цвiркунець, третiй, мовчазний, партизан осмiхався, i усмiшка, мов нежива, висiла на його устах.
Добре, земляки, — сказав далi Чубенко, — завтра ми зайдемо до вас у гостi i завтра по дню поговоримо й порадимось, а сили в мене хватить, i роблю я обхiдний марш на ворога, люди — в бойовiй напрузi, i патронiв у нас багато. Донбасiвський полк ...
