Новолiтування

Категории

1.   1 Борис Харчук

Оригинал

Бабуся порають худобу, брат рубає дрова, а я сиджу у вiкнi. Хукаю на шибку i возькаю пальцем: займаюся самоосвiтою.
У нас худоби — теличка й троє курей. Та щоб ïх вберегти, треба ховатися. Теличка стоïть не в хлiвцi, а в засторонку, який закладений соломою, кури сидять не в курнику, в вгорi на бантинах, як сови. Пiвня ми самi втрубили, щоб не кукурiкав, бо тодi капут не лише йому, а и курям. Ми це визуджили назубок i затямили собi назавжди: корову и порося вже давно заграбастано...
Бабуся сновигають заметеним подвiр'ям. Менi видно, як ïм важко, як мороз забиває ïм дух: кожен видих висить сивим ковтком у повiтрi, i я очима допомагаю нести вiдро води, мисчину товченоï картоплi з половою, подумки хукаючи на бабусинi руки, щоб не були такi холоднi, аж синi.
Дивлюся й дивлюся на посiрiлу, вилинялу вовняну хустину, на вишмуляний, геть з облiзлим комiром кожушок, на латану спiдницю, яка тiльки тому й не розповзається, що ïï втримує запаска, i згадую маму. В такому ж саморобному, в таких же розбитих i викривлених чоботях нашi мама досвiтковим досвiтком завдали на плечi клумаки та й пiшли до рiднi на третє село. Це так мовлено для мене, а я добре знаю, куди й кому мама понесли печиво: хлiба у лiс, партизанам — там наша рiдня Може, й загаюся, — сказали, щоб ми не переймалися. Хто знає, коли повepнyтьcя? Нiмцi — не вiвцi й не барани: окупанти! В тому словi начеб ïхня заповiдь: Окупанти! — i вони ïï ревно держать. Але хiба ми слiпцi? I все ж я потерпаю...
А брат вганяє сокиру в полiно. Увiгнав, i полiно йому вже над головою. Г-ге-х! — викидає вiн зi своïх грудей, одночасно гатячи з усiєï сили об пеньок обухом — гуп! Його хвацькег-ге-х! мало допомагає сокирi полiно не розколюється. Воно знов над головою...
Важко старiй бабусi. А як там матерi? Не з медом братовi. А менi найлегше сиджу собi босяком у вiкнi й лiтописую пальцем на шибцi. Що накривуляю, а мороз замережить. Що осумлiнню, а мороз замурує.
Я змагався з морозом. I так заздрю братовi, що аж п'яти сверблять: вiн узутий — тато пiшли на вiйну, а чоботи покинули.
Я хукаю на шибку, розмуровую ïï, але нiчого не бачу, крiм татових чобiт: високi, блискучi хромовi халяви, порудiлi лисенькi переди, а якi мiцнi закаблуки, а пiдкови... Цi чоботи найкращi в свiтi, вони найдовершенiшi. Я дивлюся на них i добачаю те, що нiкому не видно в халявах, усерединi, пришито по двоє вушок! Воно, правда, менi нi до чого чоботи такi великi, що я можу гулькнути обанiж в один. Брат старший вiд мене, а взувається — намотує вiз онуч.
Менi здається, що якби вступив у тi чоботи, то сокира в моïх руках рубала б, як меч, а трiски летiли б, як пiр'я. I що я довше не спускаю ока з тих чобiт, моя впевненiсть росте, як хмiль. Сокира вабить, як спокуса.
А полiно не пiддається братовi.Г-ге-х! — тягне вiн.Гуп! — осiдає обух.
Я забуваюся, що босий: було не було, вези, бiла кобило, i як бiла не зможе, чорна допоможе... Надивився на батьковi чоботи — взувся, менi тепло, вiльно й не муляє. Вистрiлюю з хати; спокусивсь. Хочу вiдняти в брата сокиру, а вiн не дає: тупає на мене й проганяє, проте не кричить. Наглянули бабуся. Забiдкали, напускаються криком. Я кулею пролiтаю стежкою до хлiвця. Мене заганяють у хату. А я смiюся i, приховавшись, витанцьовую на порозi.
Бабуся зiтхають:А то, що — грiх? — ганять мене й кажуть, що годi рубати тi дрова.
Навколо тиша: хата, дерева, село — все привалено снiгом.
Бабуся пiдiймають голову до неба:
— Бiлий день минається за кудлатi кучугури й повивищуванi замети, в морозяному небi прорiзується висока зоря — народжується Новий рiк.
Брат теж звертає очi догори.
— А зiйшла i напуває червоним вином снiги, — каже.
Призро калатає вiдро. Голосно поскрипує снiг. Бабуся з братом збираються до хати. Я вганяюся, лягаю поперек лiжка й прикладаю ноги до теплоï грубки. Груба гаряча. Вiднiмаю ноги — на стiнi чiтко вiдбиваються двi моï стопи, як у святого.
Брат страха, що я вiдбухикаю, а бабуся мовчки беруться розтирати на моïх ногах пальцi, примовляючи:
— Мороз лютує, зиму вартує...
Я не вiдчуваю нi лютого морозу, нi страшноï зими: сукаю ногами, вiдбиваюся й запевняю, що чиïсь руки холоднiшi, нiж моï ноги.
— Може б, ти ще в ополонку вскочив?! — гнiвно кидає брат.
Я сердито мовчу, а бабуся згадують, як нашi дiдуньо любили купатися в трiскучi водохрещенськi морози й що ïм нiчого не бракувало:
— Пiрнав лебедем, а випливав парубком...
Щiчки рожевiють, старi очi тiшаться, i я думаю: нашi бабуся — це та висока зiрка, що народжує Новий рiк, що напоює дорогим червоним вином заснiжену землю.
Брат не скидає шапки-бирки й не роздягається.
— Будемо зачинятися? — задумливо, спохмурнiло запитує вiн, щось начеб не договорюючи.
— Зачиняймося...- теж задумливо, навiть якось байдуже-роздратовано вiдказують бабуся.
Я здогадуюся: вони думають про нашу матiр. Ми всi троє переймаємося i думаємо про них, а зовсiм не про те, брати чи нi на штабу сiнешнi дверi. Мати повиннi б повернутися, але ïх не видно. Нам страшно за них, нашi серця не на мiсцi, тому про це й не заïкаємося. Де взяти таку штабу, щоб захистити серце?
Брат товчеться у сiнях, а потiм стукає у дверi. В нас нема такого звичаю, щоб стукати, але ми знаємо, в чому рiч, я перекрикую бабусю:
— Просимо! Просимо!
Вiн переступає через порiг, ще за порогом скинувши свою биру, й вiтається:
— Добрий вечiр!..- У його руцi снiп, а пiд пахвою жмут сiна. Вiн каже: — Не я йду: Новий рiк iде!
— Нехай iде... Нехай мирний i здоровий буде! — вiдказують бабуся.
Вони кланяються, беручи снопа i сiно, а брат, вiддаючи, вклоняється ïм.
Хату виповнюють сутiнки. Нi гасу, нi свiчки. Вiдчинено дверцята груби. Дрова горять i присвiчують. Багато зiр черкає нам у вiкно. А ще бiльше ïх iскриться на стiнах. Всi зорi стоять над нами i свiтять нам.
Я сиджу пiд грубою, менi видно до найменших дрiбниць. У темному кутку на покуттi стоïть житнiй снiп i радується, що в його колоссi спiвають жайворонки. На столi лежить i радується сiно, що пахне лугом i сiчкою. На стiнi висить вишитий рушник, радується, що обрамлює шлюбну карточку тата i мами.
Бабуся застеляють стола лляною скатертиною. Я пiдскакую, щоб допомогти, i вони не сердяться. Нам допомагає ще й брат.
Потiм бабуся ставлять у полов'янцi кутю.
— В такий вечiр треба ставити дванадцять страв, — кажуть, — бо в такий вечiр дванадцять братiв-мiсяцiв сходяться докупи.
Ми з братом навперебiй лiчимо нашi страви: кутя, тертий мак, вода... ставиться узвар. I ми знову лiчимо: сушення, вода... З дванадцяти страв не набирається й половини, нi, буде половина, бо у нас ще є хлiб i сiль.
Бабуся кладе не три, а п'ять ложок, щоб було для мами й для тата.
Вечеряти ми баримося. Та й як вечеряти? Нiщо не лiзе до горла. Трiсне, приснувши у грубi, сучок, i ми насторожi.
Бабуся згадують, як були малою i як ïхнi батько благословляли вечерю: набирали в ложку кутi i пiдкидали ïï до стелi:
— Хай так рояться бджоли i щастя...
Бабуся встигають сказати, що скiльки себе пам'ятають, але бджiл у них нiколи не було, й замовкають.
За вiкном скрипнула вишня — брат i я кидаємося до вiкна. Нi, то не мама.
— Бере мороз i ламає дерева, — шепочуть бабуся. Ми не хочемо балакати. Нам не балакається. Брат пiдкидає у грубу полiн. Груба гоготить. Я стою, i полум'я освiтлює мене до грудей, а якщо трохи вiдiйти, полум'я кидається в обличчя i в очi. Ми мовчимо. Дрова горять — балакають за нас.
Бабуся впливають у ванькирчик, нишком з'являються. У ïхнiх руках стара однопола рукавиця, яку аж розпирає, така вона чимсь набита.
— Як би не було i що б не було, ось вам, хлопцi, рукавиця, а в нiй пашня: пiдете завтра новолiтувати.
Я хапаю рукавицю, але брат обережно вiдбирає ïï в мене, щоб я не розсипав.
— Ти думаєш, що це така пашня, як та, що ïï дзьобають кури i жеруть свинi? — запитує вiн, ставлячи рукавицю на покуттi коло снопа. — Це така пашня, з якоï виростає щастя.
Йому добре говорити: грамотiй, а я школи й не нюхав.
Хiба ж я згубив хоч зернину? — проситься менi з язика. — Хiба я не хочу сiяти щастя?
Ми знову збираємося за стiл, i бабуся запитують, чи ми хоч знаємо, якi слова треба казати посiваючи.
Вона навчає нас, а брат i я дивимося на наших тата i маму у рушнику. Нашi тато й мама ледь-ледь бовванiють на карточцi. Нам хочеться знати, де вони й що з ними? Де б вони не були й що б з ними не було, вони теж згадують i думають про нас. У такий вечiр вся родина збирається вечеряти разом, i родинний стiл — то стiл однодумства.
— Сiйся-родися...- тягнуть-навчають бабуся. А що наука не йде нам з братом у голови, то вони вдаються до iншого способу, щоб розважити тугу й довге чекання.
— Ти взуєшся завтра у моï шкарбуни, — звертаються до мене. — Не ходити ж тобi новолiтувати босому? Ану примiряємо!- Й беруться скидати чоботи.
— Та нехай уже завтра, — згоджуюся я.
Бабуся визули одну ногу й так чиплять серед хати — напiвбосi, напiвузутi, не знаючи, чи скидати ще одного шкарбуна, чи, навпаки, взутися.
Нам сумно. Всi зорi свiтять над нашою хатою, на покуттi в снопi спiвають жайворонки, сiно на столi пахне лугом i рiчкою, але нам все одно сумно: немає матерi. За тата ми спокiйнi: скарають вiйну — прийдуть.
Я вiдчуваю, як вiд довгого, нудного чекання у мене пухнуть i ростуть вуха.
— Чуєте, чуєте...- кажу тремким нашептом бабусi й братовi. — Ви чуєте?
Вони вiдмахуються руками, щоб я замовк.
Скрип-рип!.. пiд хатою. У вiкнi майнула тiнь.
Бабуся й брат насторожуються: хтось обстукує перед порогом чоботи. А я кричу:
— Мама! Це мама!..- Я вiдчуваю неньчину ходу на вiддалi, я впiзнаю ïï у снi. — Та вiдчиняйте! Швидше!
Брякають клямки, падав штаба — мама входять, вносячи мороз i зиму.
— Не я йду: Новий рiк мене веде...- кажуть i нiяково усмiхаються.
Менi, братовi й бабусi з радостi вiдiбрало мову: мовчимо, теж усмiхаємося i свiтимо очима.
Мати нахиляються до груби, бо в нiй вигорiло й вигасло, а вона не зачинена, дорiкають, чому ми не вечеряли, а нам кожному хочеться доторкнутися до них бодай пальцем, переконатися, що вони вернулися, що вони тут, з нами.
— Як же ти?..- спромiгшись, ласкаво, вщасливлено запитують бабуся.
— Що я? — вiдповiдають мати. Скинули кожушка й почепили на кiлочок коло дверей. Тодi важко сiли край столу.
Ми облiплюємо стола. А вони розпускають хустину, але начеб забувають стягнути ïï з голови а чи такi втомленi, що це зробити ïм не пiд силу. Й кажуть:
— Я нiчого... А от однiй жiнцi... Я здибалася з нею в дорозi. Вона такого менi нарозповiдала.
Кiнцi хустини розсунулися й лежать на маминих плечах, як опалi крила.
— Та незнайома жiнка була чомусь у лiсi, в Ярилiвщинi. То дуже густий i темний лiс. Влiтку там не видно сонця, а взимку такi глибокi снiги, що провалюєшся по самi пахви. Розповiдає: ще вона не вибралася з тiєï Ярилiвщини, а ïй над головою щось гуде. Дивиться, аж то лiтак. Пролетiв, завертається й кружляє над лiсом. Розвiдує, десь-то винишкує партизанiв. Ïй байдуже. Та лише вона скотилася в долину, а лiтак як зареве, падає на неï й —тра-та-та! Пiдiймається, розвертається й нападає знову...
Мати оповiдали, передихаючи.
— Долина, бiлi поля, найдрiбнiша цяточка видна. Та жiнка заривається з головою в снiг, а лiтак накриває ïï своïми крилами, як кiбець курча.Тра-та-та!.. Кулi шкварчать у снiгу, як гарячi шкварки. Лiтак ганявся за нею, а вона то бiгцем, то поповзом ухилялася вiд нього. Доля милувала ïï. Трапився мiсточок, задутий снiгом, вона i сховалася... Я йшла через мiсточок, тут ми з нею здибалися. Я спровадила ïï додому, тому й загаялася.
Мати схилили голову й докинули:
— Фрiци, мабуть, завтра кидатимуть на Ярилiвщину залiзну кутю.
Брат заперечив:
— Якусь нещасну пiщаницю. — Й додав: — Нумо вечеряти. Наша кутя без меду й без цукру, але вона засмачена розтертим маком. — I вiн перелiчував на пальцях нашi страви, хвалився, що ми пiдемо з ним новолiтувати; старший, а вдавав iз себе малого.
Я запитав, як дорослий:
— Але ж ви, мамо, хлiб донесли?
А бабуся журно мовчали: ïм було жаль тiєï молодицi, яку обстрiляв лiтак, а чи вони вiдразу здогадалися про те, що нам з братом i на гадку не спадало.
Ми почали вечеряти кутею, запиваючи узваром. Мати взяли одну ложку, другу, за третьою ïхнi очi почали сплющуватися.
Перш нiж влягтися, я примiряв бабусинi чоботи. Потiм довго не спалося. Я боявся, що просплю досвiток. Згадувалися слова, якi треба приказувати посiваючи. Жодного з тих слiв не можна було забути, бо вони промовляються самим сумлiнням. Я уявляв свого прадiда, який пiдкидав до стелi ложку кутi, й згадував бабусину науку:
— Новолiтуйте, посiвайте, щоб усi поля, де вони тiльки є на землi, родили...- Я це шепотiв i шепотiв.
А розбудили мене бабуся колоскове: так доторкнулися до мого плеча, як лiтнiй лагiдний вiтер торкає колосся, щоб не обросилося.
Я спохопився. Брат уже взувся — широченнi халяви височiли йому геть за колiна. Я теж заходився взуватися у викривленi й загнузданi мотуззям шкарбуни. Мене зав'язувано в хустину, теплоï шапки я не мав. Брат глузував. Я крутив головою, не давався, але бабуся зав'язали мене в хустину, а поверх насунули картуз; насварилися на брата, вгомонили обох, щоб не ворохобились i не шарварку-вали (мати сплять мiцним сном), i спровадили нас.
Ми рушили, захопивши рукавицю з зерном.
Заходили з хати у хату. Я за порогом здiймав картуза, а брат скидав свою шапку-бирку, бралися за клямку, гукаючи:
— Не ми йдемо: Новий рiк iде!
Нам вiдгукувано:
— Нехай iде, нехай мирний i здоровий буде!
Тодi я починав:
— Запряжем хмару, виïдемо на сонцi: землю орати — поля робити...
— Сiйся-родися, жито-пшениця, всяка пашниця, — проголошував брат.
У нашiй рукавицi не лише жито й пшениця — ячмiнь, овес, гречка, просо, мак... Хiба щастя може бути одноманiтне?
Ми набирали по жменьцi, й нашi голоси дзвенiли:
— Щоб не бив град... Щоб поля не засiвалися кулями, бiлим тiлом не заволочувалися i кров'ю не сполiскувались. — Так наставляли бабуся.
А завершували:
— Сiйся-родися... Коноплi до стелi, льон по колiна, щоб у вас, люди, голова не болiла!
Дуже тиснув мороз, але ми пройшли вздовж i впоперек села, не поминувши жодноï хати. Не взяли нi пирога, нi копiйки: вiдробляли борг перед лихолiттям.
Мати вже нас чекали. Стояли в своєму кожушку. А в ньому поли так посiчено кулями, що можна встромляти пальцi.
— Заходьте i посiвайте, — просили.
Ми посiвали щедро i старанно. Менi й досi здається, що це зерно не можуть склювати нi свiйськi кури, нi дикi хижi птахи, що воно нiколи не струпiє.
— Запряжемо хмару, виïдемо на сонцi: землю орати — поле робити!