Голодомор
страница №2
...льчився вiд холоду? То хутенько знiмiть з нього кожух i сховайте, бо пропаде.— Кожух пропаде?
— Завтра прийде Василь Гнойовий, здере з дiдуня кожух — i вiддасть Гаркушi. Аби Гаркуша в дiдуньовому кожусi возив буряки з поля на цукроварню. А наш дiдуньо загибiє без кожуха на морозi.
— Ой, доню!.. Вже приходив до нас Василь Гнойовий. I кожуха зняв з дiдуня, i Гаркушi вiддав. Немає вже нашого дiдуня, задубiв на морозi, царство йому небесне. Ще торiк переставився.
— Дз-з-з! — тiпає Галею слiпий розпач.
А Павло Музика сповзає з подушки на сокиру, торкається губами леза — й припадає губами, наче цiлує — i нацiлуватися не може...
Мене тодi ще на свiтi не було, та бачу, бачу Василя Гнойового.
Ходить, присiдаючи, пiдламуючись у колiнах, раз у раз наче провалюється вниз. Провалюється живiт, провалюється голова в плечi. Очi провалюються на кiнському його лицi. I — з завжди розтуленого рота, з-за нерiвного частоколу зубiв язик вискакує. Кiнчик язика вискакує — й ховається, вискакує — й ховається. Тоненький кiнчик язика, схожий на жало змiï.
Скаче й скаче жало змiï, наче прагне вкусити, прагне поживи.
На нього й собаки не гавкають. I ранiше не гавкали, хоч водилося багато, й тепер не гавкають, хоч перевелися... та не перевелися, а вивели ïх.
Ось вiн ходить вiд хати до хати, загадує в колгосп на роботу. Загадує тим, хто вже колодою лежить на тапчанi чи на печi. Хто опух, що й ворухнутись не годен. Хто ще дихає. Хто ще має силу чути й дивитися зболеними очима.
— На посiвну! — загадує Василь Гнойовий.— I ложку-миску з собою в поле! Ось чого ти голодний, ось чого у тебе нема ïсти? Бо не робиш, бо не заробив. Хто не робить — той не ïсть! Чи ти хочеш ïсти — й не робити? Е-е, нi, так у нас не заведено. То капiталiсти й помiщики ïли — i не робили, бо на них робили пролетарi. А наша краïна — це краïна трудящих. У нашiй краïнi все належить трудящим. У нас тiльки трудящi ïдять, а всяким нетрудовим елементам — зась. Хто як дбає, так i має: вiд кожного за здiбностями, кожному за працею. Де це бачено, щоб ми годували класових ворогiв? Усiх панiв до д'ноï ями! Чули? Збiр — коло сiльради. Сьогоднi свято ударноï працi. Хто ударно попрацює, тоï i поïсть з колгоспного казана.
Не лише Василь Гнойовий загадує на роботу, а й Микола Хащуватий.
Микола Хащуватий росту дрiбного, як то кажуть, наче собака навприсядки. Але лютiшого за нього нiде не знайдеш. Якась на ньому рвана, в рубцях i струпаках шкiра, та ще всi цi струпаки й рубцi чорнi, мовби чоловiка в кузнi пекли па розпеченому вугiллi, вiн повинен був спектися, але чомусь не спiкся.
— Як поживаєте, саботажники? — заходячи в хату, питає Микола Хащуватий.— Саботуєте? Лежите на печi — в саботуєте колгосп?
— Нема сили звестися,— вiдповiдь.
— Саботаж!
— Рiски в ротi не було...
— Чую голос саботажника!
— Миколо, дитино, поопухали руки-ноги...
— Авжеж, поопухають вiд бездiлля та ледарства. Думаєте, колгоспи вмруть? Думаєте, закопаєте колгоспи в могили? Не вдасться нi куркулям, нi куркульським пiдголоскам, нi саботажникам.
— Миколо, та ми злидарi...
— Пiдголоски!.. Слухайте, пiдголоски. Якщо хочете ïсти — гайда па свято ударноï працi. А за працю — харч у полi, отож берiть ложки та миски...
Не вдосвiта i не вранцi, а вже перед полуднем кого приганяють, хто приповзає до сiльради, а перед сiльрадою, на двох закопаних у землю стовпах, червоний транспарант:
Хто не працює, той не ïсть. На пiдвiконнi вiдчиненого вiкна, стоячи в кабiнетi, голова сiльради Яремний Кiндрат грає у шахи з головою колгоспу Матвiєм Шпитальником. Вони вже грають не першу партiю, а сьому чи восьму, причiм голова сiльради нiяк не може виграти у голови колгоспу, хоч Матвiй Шпитальник весь час дає Кiндрату Яремному туру фори. Iнакше б той i не взявся грати в шахи. Ця гра — давня слабкiсть голови колгоспу. Хоч би й де був, а завжди прокручує в головi всякi комбiнацiï, жертви фiгур. Ось i зараз вiн з насолодою мiркує над тим, якою фiгурою тому походити, щоб через хiд виграти слона в свого суперника. Зрештою, не втримується i починає втiшатися вголос:
— Ти хоч бачиш, як я можу виграти твого слона?
— Ти можеш виграти мого слона? — дивується Яремний.
— Ось ходжу осюди пiшаком,— i показує, як походить пiшаком.
Яремний важко думає, сопе—й раптом його голос засвiчується радiстю:
— Що правда то правда, таки можеш!
— Але ж можу через хiд виграти отак, походивши осюди турою,— i Шпитальник з благодушним виразом показує, як вiн може походити турою.
— Та ти що?— щиро дивується Яремний i сопе, мiркуючи й над таким варiантом.— Що правда то правда, можеш!
— Але це ще також не все,— ще благодушнiше каже Шпитальник i пiднiмає над шахiвницею свого коня.— Можу й конем отак походити!
— Не може бути! — щиро вражений Ярема. Кущить брови, брнжить зморшки на лобi. Думає трудно, сопе зосереджено. И вигукує захоплено: — Твоя правда, Матвiю, i я вже бачу, що можеш i конем.
— Усе в наших руках,— поблажливо каже Шпитальник.
— От признайся,— замрiяно мружиться Яремний. — Чи я зможу колись так, як ти?
— Нiколи!
— Нiколи? — вражено розмружується Яремний.— Чому?
— Хоч я тобi й поясню — чому, та ти не зрозумiєш.
Яремний насуплюється, як сльота, мовчить, а потiм бубонить:
— Правда твоя.
Голова колгоспу Шпитальник дивиться на годинник, морщить носа, питає:
— Хочеш дам двi тури фори?
— Двi тури фори? — вiд усмiшки в Яремного кирпате обличчя ще бiльше стає кирпатим.—I виграєш?
— У тебе — виграю.
— Якщо виграєш, то не хочу,— скисає на виду голова сiльради. И нарештi вiдриває очi вiд шахiвницi, дивиться у вiкно.—Пора на сiвбу, вже зiбралися.
— Пора на свято працi,— згоджується Шпитальник Матвiй.— Хоч i не всiх саботажникiв зiбрали, та бiльше вже не зберемо.
Вони виходять на Ґанок сiльради, стають плече в плече, дивляться на зелений морiг, на якому з'юрмився народ з мисками та з ложками в руках. Матвiй Шпитальпик лiвою в рудих веснянках рукою пощипує кучеряву борiдку клинцем, завченим рухом поправляє окуляри на перенiссi, а тодi закладає за борт зеленого френча. Завченим рухом викидає праву руку вперед.
— На свято працi! Ми створили умови, коли талант душi кожноï особистостi розкривається в працi не на себе, не на визискувачiв, а на колектив, на державу робiтникiв i селян. Ми створили умови, коли масштаби новоï особистостi нового суспiльства вимiрюються безкорисливiстю i самопожертвою в iм'я всенародних iдеалiв i в iм'я iдеалiв свiтлого майбутнього. Свiтова революцiя — ось чим вимiрюється наша нова людина, ось чим вона живе, ось що складає ïï мету. Бо ми добиваємося щастя не лише для себе, а й для робiтникiв i селян усього свiту. Хто з нас може почуватися спокiйно, коли на п'яти континентах стогнуть народи пiд п'ятою капiталу? Якiй нашiй матерi не стане гiрко, коли вона подумає про долю матерi де-небудь в Ефiопiï чи в Абiссiнiï? В якоï нашоï дитини вiд болю не стиснеться серце, коли вона довiдається про злиденне дитинство свого ровесника десь за океаном?.. Слухайте мене! Своєю працею ви наближаєте не тiльки соцiалiстичну iндустрiалiзацiю у своïй державi, а й неминучу загибель мiжнародного капiталiзму в усьому свiтi. Па сiвбу!
Говорячи, Матвiй Шпитальпик раз у раз викидає рiзко праву руку вперед, особливо ж тодi, коли каже про п'яту капiталу, про мiжнародний капiталiзм. Наче рухом правицi хоче довести: хоч п'ята капiталу i мiжнародний капiталiзм далеко, але ми ïх дiстанемо й звiдси, нехай начуваються.
Задоволений собою голова колгоспу Матвiй Шпитальник обертається до голови сiльради Кiндрата Яремного, вдоволено пiдморгує:
— Ось так!.. Хiд слоном по центральнiй горизонталi!.. Це не хiд пiшаком тiльки на одну клiтинку вперед.
— Еге ж,— зачаровано дивиться на нього Кiндрат Яремний.— Це не хiд пiшаком...
Чуються голоси Василя Гнойового та Миколи Хащуватого, шваркотять якiсь скрики iнших активiстiв, що позбиралися перед сiльрадою,— i юрма наче пробуджується, починає ворушитися. Починає ворушитися, мов черва на шматку гнилого м'яса, але завзятi голоси не згасають, i ось уже юрма тече вiд сiльради шляхом.
— Ходiмо? — чи то питає, чи то стверджує Матвiй Шпитальник.
— Ходiмо,— каже Кiндрат Яремний, опускаючи ногу з Ґанку сiльради.
— Куди ти?
— Як то куди?
— Ха-ха,— смiється голова колгоспу.— Та не туди... Зiграємо партiю-другу в шахи! I я тобi дам двi тури фори.
— Двi тури фори?! Ходiмо! I вони зникають у сiльрадi.
Що це гримить, що це грає? Де це? I той гуркiт, i та гра не гаснуть, не дальшають, а ближчають.
Хiба всидиш у хатi? I Галя виходить з хати, стає за ворiтьми.
Гуркiт ближче, ближче — i ось з-за повороту з'являються якiсь люди. Не так iдуть, як сунуть юрмою, ледь переставляючи ноги. Хто ж то попереду юрми ступає задки, весь час розмахуючи руками? А за помахами його рук i гримить-грає. Гуркiт, дзвiн, виляски, бамкання. Що це, цо ще?
Попереду ступає задки Василь Гнойовий!
Раз у раз пiдламується в колiнах, наче сам провалюється в землю, а голова на його в'язах провалюється в плечi, а груди провалюються в живiт, а живiт провалюється десь нижче пояса. Йде так, наче манить за собою. О, хтось у юрмi впав, його оминають, а коли оминули,— зостався лежати на шляху, дивлячись услiд.
Обiч юрми — активiсти ïхнi сiльськi, Галя нарештi роздивилася ïх. То вони гримлять-грають, б'ючи в сковороди, в бляху, в дека, в якiсь залiзяки. Залiзом по залiзу, а тим оркестром править Василь Гнойовий. Дехто в юрмi також б'є ложками в миски, але таких мало.
— Саботажники! — хтось кричить.
Ось юрма поволеньки наповзає, наповзає, вже й бiля Галi.
— Перекуємо саботажникiв колгоспного руху! — аж пiниться Микола Хащуватий.
А Василь Гнойовий, задкуючи, водить руками — й за його наказом гримить залiзо об залiзо, аж вуха глухнуть.
— Не дамо саботувати соцiалiзм на селiï.
А Галi саме заспiвалося:
По дорозi жук, жук, по дорозi чорний.
Подивися, дiвчинонько, який я моторний.
Куди всi йдуть, навiщо несуть ложки й миски? Ледве переступають ногами-колодами, та такими товстенними, що водою з них бризкає. I так само понапухали обличчя, а на набряклих обличчях — очi як позамерзали. Очi як позамерзали, ледь-ледь свiтяться туманом.
— Саботажники!.. Хто не працює — той не ïсть!
Галi спiвається:
Видно шляхи полтавськiï
Ще й саму Полтаву...
Та Галю нiхто не чує, бо гримить залiзо та бляха, бо кричать активiсти-незаможники. В юрмi в якоïсь жiнки пiдкошуються ноги, вона хоче вчепитися за чужi плечi та лiктi, але ïï вiдштовхують, i жiнка осiдає навколiшки в сiру куряву. ïï обминають, а вона дивиться вслiд i просить:
— Вiзьмiть мене!.. Вiзьмiть мене з собою в поле. Я хочу ïсти... ïсти хочу...
I простягає перед собою порожню миску, мовби сподiвається, що ïï чи вiзьмуть-таки з собою, чи щось покладуть у миску.
А Галi спiвається:
Вставайте, гнанi i голоднi
Робiтники усiх краïн...
Жiнка на шляху, почувши бадьорий дiвочий спiв, обертається й дивиться на Галю замерзлими очима, в яких ледь свiтиться туман.
Раптом Галi стає так смiшно, що вона заходиться реготом.
Регiт колотить нею, аж поки гасне.
— Ой... ой... ой... — вiд якогось важкого болю стогне вона.
Жiнка пiдводиться з колiн, злякано оглядається на Галю — й поволеньки тюпає по шляху за юрмою, що повзе з села пiд гракання залiза, крики i свист.
— Голова ïде... Обоє... Шпитальник i Яремний...
Ген у полi, у вибалку, бiжить гнiдий кiнь, запряжений у дрожки, а на дрожках попримощувалися голова сiльради та голова колгоспу. Обоє у вiйськових картузах, а тому зоддалеки схожi на мiлiцiонерiв з району.
— Куди вони ïдуть?
— До нас.
Надвечiр'я. Тут, на польовому станi, чи то мають обiдати, чи то вечеряти. Сiвачi зiбралися пiд розквiтлими дикими грушами, що облiтають зiв'ялим цвiтом, а довкола цього стану — зорана i вже засiяна земля, що чорнiє розлитим дьогтем.
Сiвачi дивляться на дрожки, що котяться до ïхнього стану, вже й прикотилися. Гнiдий кiнь спиняється, а двоє голiв зiскакують на землю. Кiндрат Яремний командирською ходою йде до людей, а Матвiй Шпитальник зостається бiля дрожок. Вiн тримає у руках якийсь ящик яскравого вишневого кольору, i всi дивляться на той ящик.
Голова колгоспу заглядає у великий обсмалений казан, бiля якого стоять напоготовi Василь Гнойовий та Микола Хащуватий, а за ïхнiми спинами — слiпа на лiве око тiтка Гичка, що ранiше готувала в селi на весiллях та на похоронах, а тепер от на весiллях i на похоронах не готує, тiльки в полi для тих, хто робить.
— Готово? — бадьорим голосом озивається Яремний. Тiтка Гичка киває головою, а Василь Гнойовий шкiрить зуби.
— Покуштуєте?
— Я ситий,— вiдповiдає Кiндрат Яремний. Г жартує до тiтки Гички: — То готували лiвим оком чи правим?
Тiтка, насупившись, мовчить, i жодне з людей не усмiхається на жарт, лише Микола Хащуватий каже:
— Либонь, на праве, на живе.
Посуворiшавши на лицi, голова сiльради випростується. випинає груди, викидає руку вперед i вигукує.
— Хто не працює, той не ïсть!.. Соцiалiзм — це облiк!.. Смачного вам...
I пружною ходою ступає до дрожок.
Сiвачi стовплюються навколо казана, простягають миски, а Василь Гнойовий i Микола Хащуватий орудують двома черпаками, розливаючи кандьор.
— Налий менi!
— Долий, бо не долив!
— Не розхлюпуй!
Обiч вiд казана, ближче до груш, зiбралися тi, хто не орав i не сiяв, а приволiкся з села в надiï, що перепаде якась крихта чи крапля. Це дiти, старi баби та дiди. Помiж них — i тiтка Юстина. Всi вони чекають, коли орачi та сiвачi одержать своï порцiï, тодi можна буде пiдступитися ближче н попросити собi. Ранiше не можна, бо в Гнойового та Хащуватого чiпкi очi, хутко заробиш вiд них черпаком по спинi.
Та ще ж i Гаркуша тут. Коли Гнойовий чи Хащуватий не застережуть такого ледаря, що не робив, а хоче поïсти на дурничку, то вiн помiтить:
— Миколо, Василю, а то кому наливаєте кандьору? Хто не працює, той не ïсть!
I раптом... застигають простягнутi руки з порожнiми мисками, завмирають ложки над кандьором у тих, кому вже налито. Не ворушаться черпаки в Василя Гнойового та Миколи Хащуватого. Тiтка Гичка торопiє на виду так, що, либонь, зараз стане видюща й на лiве око. Всi дивляться одне на одного, дивляться наокiл.
Хто це спiває?
Яка це жiнка спiває таким щасливим голосом?
Нiхто з тих, що зiбралися до кандьору, не спiває, але ж голос лине й лине — чарiвний, сонячний.
Расцветали яблони и груши,
поплыли туманы над рекой...
Выходила на берег Катюша,
на высокий берег, на крутой.
— Та це патефон,— похмуро бубонить Гаркуша, показуючи рукою на дрожки.
Хто допався до кандьору i ïсть, давлячись, зовсiм не чуючи того патефона, а дехто обертається на дрожки. Справдi, на дрожках стоïть патефон — отой прямокутний ящик яскравого червоного кольору, який привiз у поле Матвiй Шпитальник.
Выходила, песню заводила
про степного сизого орла,
про того, которого любила,
про того, что верность берегла...
Голова сiльради Матвiй Шпитальник та голова колгоспу Кiндрат Яремний захоплено поглядають на платiвку, що крутиться, i сяють вiд задоволення. Не зiзнаються один одному, та мимоволi думають: чи колгоспники здатнi оцiнити все те, що ïм подаровано отут, просто в полi, пiсля ïхньоï працi? Мабуть, таки нi, бо лиш миски перед собою бачать, ïм кандьор заступив красу спiву, красу мистецтва.
Мы красные кавалеристы,
и про нас
былинники речистые
ведут рассказ...
Тiтка Юстина простягає миску — i Микола Хащуватий наливає ïй черпаком кандьору з казана. Вiн не дивиться, кому наливає, бо слухає музику i спiв. За тiткою Юстиною й iншi вiд груш сунуть до казана, ïм також перепадає бурда.
Наш паровоз, вперед лети,
в коммуне остановка...
Ледь ступивши вiд казана, тiтка Юстина опускається на колiна, сiдає на землю i, дiставши з-за пазухи ложку, сьорбає кандьор, i сльози течуть по ïï жовтому обличчю.
На границе тучи ходят хмуро,
край суровый тишиной объят.
У высоких берегов Амура
часовые Родины стоят...
Накрутивши блискучою ручкою патефон, голова колгоспу Матвiй Шпитальпик вiд дрожок iде пiд розквiтлi грушi, де вечеряють. Промiння призахiдного сонця роïться в його пильних неклiпливих очах, наче червонi мурахи. На ногах порипують наваксованi чоботи, що вiддзеркалюють срiбнi зайчики.
Матвiй Шпитальник зупиняється перед тiткою Юстиною, а вона й не зауважує, бо втупилася в миску.
— Ти колгоспниця? — питає.
Тримаючи миску обома руками, тiтка Юстина злякано й нетямковито дивиться на голову колгоспу: вона не почула запитання.
— Ти колгоспниця? — повторює.
— Ага, колгоспниця, колгоспниця,— спромагається на слово тiтка Юстина.
— А ти сьогоднi щось робила на сiвбi?
— Нi, не робила.
— Таж тут ïдять тi, що робили.
— Хрест святий, не робила.
— А чом це ти, колгоспниця, б не робила?
— Сили нема, нездужаю.
— Робити сили нема, а ïсти здужаєш?
— Ïм, щоб здужати.
— А чом удома не ïси?
— Нема що ïсти, навiть мишам нема... Навiть мишей нема.
—Навiть мишей нема? — дивується Матвiй Шпитальник.— Ух ти, саботажниця!
Ударом чобота голова колгоспу вибиває миску з рук.
Миска падає на землю, розливається недоïдений кандьор. Тiтка Юстина так i завмирає з роззявленим ротом, а Матвiй Шпитальник iде до дрожок.
Якесь дитинча навкарачки пiдступає до розлитого кандьору, нагинається, починає злизувати з трави.
Чужой земли не надо нам ни пяди,
но и своей врагу не отдадим...
Патефон замовкає, i дрожки з голови сiльради та головою колгоспу вiд'ïжджають вiд польового стану, поскрипуючи колесами.
Сонце сiдає в багряну хмару.
— О, подивися, прийшов...
— Хто прийшов?
— А хто прийшов?
— Таж Андрiй Синиця. Ото стане пiд вербою — й дивиться. Походить туди-сюди по шляху, стане — й дивиться на нашi вiкна. Ти б вийшов та щось йому сказав. А можеш i не казати. Вийди надвiр iз сокирою — вiн i злякається, бiльше не ходитиме. Хай до когось iншого йде — й там видивляється. Бачиш, вишиту сорочку зодягнув, i кашкет iз козирком на головi, а босий. Чого вiн ходить пiд нашi вiкна, отой Андрiй Синиця?
— А ти не знаєш, чого вiн ходить?
— Щось видивляється, хоче потягнути, а що потягне?
— Сьогоднi вже не сам... I Грицько Накоренок огинається бiля нього.
Марiя й собi вшниплюється у шибку, дивиться на шлях. Справдi, Андрiй Синиця вже не сам, а з Грицьком Накоренком. Обидва хлопцi мовби зустрiлися знiчев'я — та й балакають, але ж так i пасуть очима ïхнє обiйстя.
— Не знаєш, чого огинаються... До Галi нашоï прийшли.
— До Галi? — не вiрить мати.— А де ж це Галя?
— О, я повинен знати... В коморi вбирається.
— Куди вбирається?
— А ти вже забула, куди вбираються дiвчата? До парубкiв.
— Мамцю моя! — сплескує руками.— Що ж це коïться?
— А коïться, коïться... О, вже й Галя наша вийшла. Попiд вiкнами йде Галя в святковому вбраннi, а всмiхненими очима — вже там, на шляху, де хлопцi пiд вербою.
— Побiжу, побiжу за нею, не пущу. Куди вона? I Марiя не так бiжить, як тюпає надвiр, наздоганяє Галю на шляху.
— Галю, ти куди з хлопцями?
— А в Кожанку.
— Чого в Кожанку? — дивується.— Хлопцi, чого це ви надумали з Галею в Кожанку?
— Та на завод,— це Андрiй Синиця.
— На завод? Чого на завод?
— Там поïсти можна,— це Грицько Накоренко.
— Що можна поïсти на заводi? Хлопцi мовчать, то Галя каже:
— Браги можна поïсти на заводi.
— I ти, Галю, слухаєш хлопцiв? I ти оце повiєшся в Кожанку? Хто вам там дасть браги? Не дадуть вам браги. Чуєш, Галю? Хай собi хлопцi iдуть, раз ïм заманулося, а ти не йди, ти — дiвчина, як це ти пiдеш у чуже село?
— З нами хай не боïться,— це Андрiй Синиця.
— Мамо, таж бiлий день надворi... Через поле — й Кожанка.
— А як бiлий день, то що?.. Сторожують брагу, хiба ви не знаєте? Хто вас пустить до ями? Чим ви ту брагу дiстанете?
— Та ми знаємо! — це Грицько Накоренко.
— Хлопцi, дивiться, я не пускаю Галю, та хто тепер слухає матiр? Нi сльози, нi молитви не помагають.
Обертаються — i йдуть, а Марiя дивиться вслiд, аж поки щезають за тополями на околицi. Вже ïх не видно, а вона чомусь бачить — не так очима, як материнською душею я своєю,— ïх трьох у полi по дорозi на Кожанку.
А потiм цiлий день жде — й мучиться: навiщо пустила? Було не пускати. Й де вона бариться, чому досi нема додому? Пора дiвоцтва, хiба всидиш у хатi, хiба не захочеш полинути в свiт. Ось так i полинула... Там, у Кожанцi на цукровому заводi, справдi є брага, але хто ж вас пустить до неï. Якби всiх пускали, то й браги не стало б, i завод рознесли б. А то стережуть, що не пiдступишся.
I вже ввечерi — Галя у двiр.
Мати хреститься з радостi, питає:
— Була в Кожанцi?
— Була.
— Наïлася браги?
— Наïлася.
— То чого ж така смутна?
— Ой, мамо, не питайте.
I — в сльози. Такi ряснi сльози, що в матерi серце крається вiд болю. Може, хтось ïï дочку скривдив, але добре, що додому вернулася жива.
— Розказуй, як же ти наïлася.
— Ой, краще не розказувати.
— А де хлопцi?
— Андрiй Синиця пiшов додому, а Грицько Накоренок... утопився.
— Де втопився?
— У ямi з брагою... Ой, мамо, якби ти бачила! Якби ти бачила, що там коïться! Бiля заводу всякий народ вештається, i скрiзь — варта, нiде не пройдеш. I там, де ями з брагою, повно людей. Уже такi, що й ходити не годнi, а поприходили. Хто стоïть, хто сидить. I ми посiдали пiд кущами, бо до браги не пiдступитися, бо там бiля браги теж варта. А потiм хтось не витримав — i пiдсунувся ближче до ями, а потiм — ще, сторожi кричать, але нiхто вже ïх не слухав. I хлопцi кинулись до ями, Андрiй i Грицько. А я злякалася, як прикипiла до землi, бо тут усi вже побiгли, де тi сторожi й дiлися, пiдiм'яли ïх. Там хто сам у яму звалювався, а кого спихали, щоб пiдступитися ближче до браги. Такий крик, такий Ґвалт! А тут i Андрiй Синиця назад бiжить, браги набрав у вiдро, вiн придумав таке собi вiдро полотняне й провощене. Ми тут удвох допалися до браги, ïмо — й наïстися не можемо. А як доïли брагу, то за Грицька згадали, тут хтось i сказав, що вiн утопився в ямi, й ще хтось утопився. Ми злякалися — й побiгли, бо там уже якiсь люди бiгли вiд заводу, всi стали розповзатися вiд ями. А за селом посiдали — й ждемо: а може, не втопився Грицько у бразi, а може, вiн зараз бiгтиме за нами. Ждали, ждали, а його нема, то вже тодi ми подалися додому... Ой, мамо, як жалко Грицька! Може, вiн не втопився?
— Ти в мене питаєш, дитино...
Стоять обоє, дивляться на шлях, дивляться на околицю: чи не з'явиться Грицько? А коли справдi не втопився? Не видно.
— Пiду Грицьковiй матерi скажу за таке горе.
— Не ходiть, мамо!
— Як то не йти?
— Бо, може, вiн таки не втопився.
— То й скажу, що, може, не втопився в бразi, а живий. Хай мати знає, бо ж однаково побиватиметься.
Туманiючи, йде Марiя шляхом, а дочка видивляється й видивляється на околицю, за високi тополi, на яких напнуто синє небо.
Дiд Гнилоквас, може, й не старий дiд, а виглядає на старого, замшiлого дiда.
А виглядає на дiда, бо згорблений у три погибелi, бо клешнюватi руки волочаться при самiй землi, а страпате волосся на головi — мов купа дiрявого березневого снiгу, присипаного рудим гноєм. З-пiд куштратих страпакiв, що спадають на лоба, не видно очей, а тому здається, що Гнилоквас i не дивиться обiч, а все пiд ноги.
Щось шукає й шукає, шукає й шукає. Отак i ходить по селу, тримаючись за вiжки, а поряд iз ним тюпає мишастий коник, свiтячи випнутими ребрами, а за коником повискує немащеними колесами грабарка. Гнилоквас мiг би ïхати на грабарцi, але не хоче тiльки те й робити, що злазити й залазити, бо доводиться часто зупинятися.
Зупиняє грабарку перед чиïмось обiйстям, ступає за ворота, стукає в шибку:
— Живi є?
Висунеться з хати баба:
— Уже по мою душу?
— Ще вспiю по твою душу... Що тут на цьому кутку, хто помер?
— Чи я знаю? В хатi сиджу, нiхто не навiдується до мене,— шамкає стара.— Тут i сама не знаєш: на цьому ще свiтi, чи вже на тому.
— На цьому...
— А чого ж на цьому свiтi так, як на тому?
— В сiльради питай, а не в мене... То коли до тебе навiдатися, бабо, в гостi?
— Навiдатися в гостi? А чого в гостi?
— Щоб на цвинтар завезти... Я по-доброму.
— Чи я знаю?
— А хто ж знає за тебе? Така в мене робота. Думаєш, робив би задурно? Вiдвiз до ями кого — маю пiвфунта хлiба.
— Скiльки? — не вiрить стара.
— Пiвфунта хлiба. I за тебе стiльки дадуть.
— Отак багато? Краще б менi дали, а то хлiбця давно не жувала, ще б трохи пожила.
— За те, що живуть, хлiба не дають.
Погомонiвши зi старою, якiй ще хлiба кортить, а вмирати не хочеться (навiть не загадує про смерть), дiд Гнилоквас поволеньки суне далi, й немащенi колеса грабарки повискують сухим голодним вищанням.
— Забув,— сам до себе озивається дiд Гнилоквас i навiть ляскає себе долонею по лобi.— Та це ж садиба Марка Грушi. Давно ж не бачилися, й зараз нiкого не видно на дворищi. Зайти чи не зайти? Зайду.
Гнилоквас заходить у хату, бачить бабу Явдоху на лежанцi — й вiтається глухо:
— Доброго дня, Явдохо.
Баба Явдоха лежить на подушцi — й не зворухнеться.
— А де ж Марко? — питає в неï Гнило квас.
Баба Явдоха не озивається. Так, наче спить, i тодi Гнилоквас бачить босi ноги, що стирчать з печi.
— Марку, ти чуєш? — кличе.
Марко Груша мовчить на печi.
— Обоє,— бубонить дiд Гнилоквас,— упокоïлися обоє... За Явдоху пiвфунта, за Марка пiвфунта — вже фунт... Хоч i важко самому, а нi з ким не подiлюся роботою. Хоч i набивались помiчники, а не хочу. Бо що? Вiддати свого пiвфунта? А менi хто дасть пiвфунта? Дуже хтось накидається?
Торкається бабиного лоба — холодний.
— Вiдтоптала свiй ряст. А чого? Бо дурна. Бо не захотiла колись вiддатися за мене, а вiддалася за Марка. Вiн прогодував тебе? Нi тебе не прогодував, нi себе. А за мною жила б.
А так матиму на тобi пiвфунта.
Бере на тапчанi ряденце, стелить на глинянiй долiвцi, а тодi вже зсаджує бабу Явдоху з лежанки.
— Яка ж ти легенька... Нiколи не обiймав, а тепер ось обняв.
Бабинi п'яти гупають об долiвку, далi тiло ïï гупає глухо.
Дiд Гнилоквас хапається чiпко обома руками за рiжки рядна й тягне по хатi, далi в сiни, далi з сiней надвiр, до грабарки. Бабина голова метляється, очi витрiщенi.
— Завезу тебе до ями, не залишу в хатi... Бо дурна...
Бiля грабарки знову доводиться обiймати покiйницю, щоб якось пiдняти з землi, та дiд Гнилоквас ще й важчих здужав, а баба — як пiр'ïна.
— А тепер пiду за покiйником, щоб у парi, значить... Повезу в парi, повiнчаєтеся з сирою землею. А яке було весiлля — в церквi, з батюшкою. Я не ходив на ваше весiлля, то люди розказували...
Зайшовши в хату, дiд Гнилоквас розглядає голi стiни.
— Життя прожили — й добра не нажили. Навiть дiтей господь не дав.
Крекчучи, спинається на лежанку, бубонить до непорушних Маркових п'ят:
— Бач, не мiг на лавцi переставитися, то залiз на пiч, аби менi мороки завдати.
Й тiльки обома руками взявся за ноги, смикнув, як забринiв кволий голос:
— Це ти, Карпо? Чого смикаєш за ноги?
Гнилоквас до всякоï всячини звик, то й тут не дивувався:
— То ти ще живий, не вмер? Смикаю тебе з печi, то сам iди... Що тобi тут на печi робити?
— Що робити? Вмерти хочу, нiяк не помру... Явдоха переставилася зранку, а я нiяк не можу,—витягував з грудей немiчний голос.— А ми ж учора з нею говорили... Говорили, що разом помремо. Вона вже там, а я ще тут. Сказала — й зробила, а я обманув ïï. Де вона?
— Та вже на грабарку вiднiс.
Марко Груша заплющується — й мовчить. Зрештою, розплющується — й каже:
— Нiяк не можу. От хочу — й не можу.
— Погано хочеш.
— Дуже хочу... слiдом за Явдохою, щоб разом... А я не думав, що ти такий славний чоловiк. Помагаєш нам. Помагаєш, щоб разом... Вiдтарабанив Явдоху на грабарку, то й мене вiдтарабань. На цвинтар.
— Та в яму, а не на цвинтар.
— Хай i в яму, аби разом... Я по дорозi помру. Чує моя душа, що по дорозi помру.
— А як не помреш по дорозi?
— То в ямi помру.
— Аби тiльки з Явдохою?
— Аби тiльки з нею.
Гнилоквас Карпо стоïть на лежанцi, заглядає на пiч. При здоровому глуздi Марко Груша, при тямi? Таке городить. Може, при тямi, але не при здоровому глуздi.
— Ех, шкода пiвфунта хлiба,— зiтхає.
— Га? — розклеплює водянистi повiки на опухлому лицi Марко Груша.
— Та кажу, що пiвфунта хлiба шкода.
— Загубив хлiб?
— Загублю от... Не повезу я тебе до ями, i не проси.
— То поможи звестися, та зсади з печi, я порачкую сам до ями.
— Не поможу.
— Змилуйся...
— Не змилуюсь. Не хочу, аби ти здох бiля Явдохи. Годi, що ти з нею нажився на цьому свiтi. Ще й на тому свiтi хочеш бути разом. I просиш моєï помочi? Не буде тобi моєï помочi.
Сопучи, крекчучи, Гнилоквас животом сповзає з лежанки.. Марко Груша стогне й вовтузиться на печi, смикаючи п'ятами, але звестись не годен.
— Ти спершу здохни... Але й тодi не повезу.
Тримаючи в руках вiжки, йдучи бiля грабарки, вiн бубовить сердито, й слова гудуть, як джмелi.
— Чуєш, Явдохо? Ото я тепер забрав тебе вiд Марка... Я без тебе скiльки мучився? Всеньке життя. Нехай вiн тепер без тебе помучиться... О, хто там сидить пiд яблунею?
Справдi, на горбку пiд яблунею, похиливши голову на плече, виднiє якась дiвчина.
— Спить на сонцi чи вже боговi душу вiддала? Зоставивши на шляху грабарку, Гнилоквас човпе на горбок пiд яблуню.
— Ти жива чи вже мертва? — питає в дiвчини, що прихилилася спиною до стовбура. Дiвчина хоч би ворухнулася.
— Слухай, ти чия? — приглядається.— А, та це ж Павла Музики дитина. Рука ще тепла, ще не задубiла. Чекати отут, поки задубiє? А чи в мене є час роз'ïжджати сюди-туди. Ну, дiвко зараз тебе понесу.
Потупцявши, Карпо Гнилоквас нагинається, пiдхоплює непритомну Галю попiд пахви i, задкуючи, тягне з горбка.
— Ще й не нажилася, ще й замужем не була, а вже переставилася... Либонь, стогне... Що ти кажеш, га? Знову стогiн виривається з дiвочих грудей.
— Не хочеш, щоб старий дiд тебе обiймав? А де взяти молодших, щоб обняли? Немає молодших, так що потерпи.
Дотягує непритомну дiвчину до шляху, виважує на руках, щоб висадити на грабарку, а тут де не вiзьмись — учитель Пилип навинувся. Голова з комiра вишитоï розхристаноï сорочки — наче золотий соняшник з-за плоту.
— Дiду! — кричить.
I руки виставляє перед собою, наче вiд нечистоï сили борониться.
— Поможи, хлопче,— хрипить Гнилоквас.
— Куди ви ïï несете?
— А на грабарку — та й вiдвезу до ями.
— Таж вона ще жива! — кричить учитель Пилип.— Хiба не чуєте — стогне? Куди ж ви живу?
— Однаково скоро помре... Ну, поможи.
— Ану вiдпустiть, вiддайте.
— Хлопче, нащо тобi живий труп здався?.. Скiльки вже ïй зосталося? А менi потiм знову по неï приïжджати? Коняка ледь ноги переставляє. Та вже коли так уподобав неживу дiвку, то бери, хай ти сказишся. А нiхто не хоче знати, що в мене така робота.
Карпо Гнилоквас залишає непритомну Галю бiля осатанiлого, з божевiльними очима вчителя, смикає вiжки.
— Вйо! Поïхали... Спробуй догоди такому народовi. Бачиш, заступник знайшовся. Самого без вiтру хитає, а ще... Пiвфунта хлiба пропало! Та я тебе скоро вiдвезу до ями, то вiдшкодую. Вйо! День довгий, село велике, а роботу тiльки встигай робити. Несвiдомий народ, ох i несвiдомий наш народ!
Тiтка Юстина сидить за ворiтьми, дивиться на шлях, на село.
Шлях попiд вербами та тополями сiрiє пухкою курявою, в якiй i горобцi не купаються. Село спить посеред бiлого дня, наче все вимерло до ноги. Сонце смажить так, що не тiльки зелень в'яне, а й небо спопелiло, й таке пустельне, що страшнiше за землю.
Тiтка Юстина так завжди сидить за ворiтьми. Когось побачить, щось почує, щось ïй приверзеться — ось i погомонiла з бiлим свiтом.
Хлоп'як ще голомозий, з штанцiв подерта сорочка висмикалася, очi — як реп'яхи. Навiть крiзь подерту сорочку видно синю шкiру та випнутi ребра.
— Дитино...
Заскочений зненацька тiтчиним голосом, хлоп'як завмирає злякано. И повз тiтку йти страшно, й тiкати страшно. Бо ж, це ота Юстина, що про неï розказують.
— Як тебе звуть, дитино?
Голос ласкавий — i ще страшнiше вiд тiєï ласки в голосi.
— Юрко,— шепочуть затерплi вуста.
— А чий же ти будеш?
— Горпинин... Горпини Хрущихи.
— Це тiєï Горпини, що бiля церкви сидить над яром?
— Над яром...
— Славний ти хлопчик у своєï матерi,—тiшиться тiтка Юстина, рада-радiсiнька погомонiти з дитиною.—А чого ж ти в хатi не сидиш?
— До дiда Iлька йду. Провiдати хочу, бо дiд старий дуже,— розв'язується язик у хлопця.— Може, гостинця дасть.
— Ти ж мiй славненький,— срiбло немiчноï усмiшки спалахує на тiтчиному чорному лицi.— Наготував дiд гостинцiв для онука?
— Не знаю.
Тiтка Юстина хмарнiє на виду.
— Кажеш, мати твоя Горпина Хрущиха?.. Кажеш, дiд Iлько? — Й зiтхає тiтка.— Так нема вже твого дiда Iлька, помер, вчора Гнилоквас вiдвiз його до ями... Нема гостинцiв...
Малий Юрко так i цiпенiє вiд почутого.
— Нема гостинцiв? — перегодя питає жалiбно.
— Де ж вiн тепер тобi вiзьме?
— А ми з матiр'ю не чули про дiда...
— А пiдiйди-но ближче до мене,— просить тiтка Юстина. Забувшись, похнюплений Юрко ступає вперед, але зразу зупиняється: хоч i добрий голос у тiтки, а лячно.
— Та не бiйся, я тобi щось дам.
Юрко ступає ще ближче — й знову завмирає. Бо що тiтка дасть, що? Синi руки лежать на колiнах, а в руках — нiчого. Може, заманює-приманює, ген як хитро мружиться. I вiн уже ладен чкурнути геть, але цiєï митi страшна тiтка Юстина поволеньки засуває руку за пазуху.
Вiн зачаровано стежить за рукою, зразу ж забувши, що зiбрався тiкати.
Що рука шукає за пазухою, чому бариться?
— Не матимеш гостинця вiд дiда, то хоч вiд тiтки...
Виймає руку з-за пазухи, неквапно розмикає пальцi — на сухiй зморщенiй долонi лежить бiле куряче яєчко. Воно мовби вродилося там, за пазухою, щойно вродилося — й тiтка Юстина зразу ж явила його на свiт божий.
— Бери, дитино.
й простягає перед собою руку з курячим яєчком.
Юрко дивиться на куряче яєчко, як на чудо. Як на чудо, котре може так само розтанути, як i з'явилося. А може, тiльки вiн зважиться взяти яєчко, як тiтка Юстина вхопить його за руку? Й тодi...
В розпачi, повними слiз очима вiн дивиться на тiтку Юстину, просячи ïï змилостивитися, просячи не ошукувати.
— Бери, дитино, бери,— знову лагiдно тiтка.
Й тодi Юрко, стуманiвши головою, ступає вперед, простягає руку — й тепле куряче яєчко опиняється в долонi.
— Тiтко...— хоче щось сказати — й не вiдає, що саме.
— ïж на здоров'я... Рости здоровий...
— Тiтко...— бринить голос i заплiтається язик.
— А то шкура та костi... Бери, бери... Дiд Iлько вже не подарує гостинця.
I тiтка Юстнна, хапаючись за поперек, зводиться з лавки. Мабуть, ïй заболiло, в неï кривиться лице — i малий Юрко лякається: чи не вхопить його зараз, чи не потягне в хату, ген i сiни вiдчинено навстiж. Хоче вiдiрвати ноги вiд землi — й не годен.
— Тiт-т-тонько-О-о,— дзигонить зубами.
— Що, дитино, що?
— Ой, тiт-т-тонько-о-о...
Зрештою, ноги якось вiдриваються вiд землi — й хлоп'як зривається з мiсця. Стиснувши в руцi яйце, боячись зачепитися i впасти, бiжить вiд страшноï тiтки Юстини. А самому здається, що тiтка бiжить слiдом, що ось-ось наздожене, бо наче лопотять за спиною тiтчинi ноги-костомахи.
— Ой, ой, ой!
Таки перечiплюється за вербове корiння — й падає на землю, злякано тулиться до закуреного, терпкого романцю.
Й настає тиша. Нiхто не лопотить ногами-костомахами за спиною, лише неподалiк цiнькає горобець.
I тодi помiчає, що яйце в долонi розбилося, бiлок та жовток стiкає помiж пальцiв. Холонучи душею, вiн облизує пальцi, облизує полущену шкаралупу, далi язиком облизує романець, на який накапало яйце, облизує спориш. Облизавши долоню й траву, малий Юрко пильно приглядається, до чого можна було б ще торкнутися кiнчиком язика, але так i не знаходить.
Зводиться на ноги, оглядається, чи не видко тiтки Юстини.
Пустельний шлях, смажить сонце, спека.
А може, вернутися — й тiтка Юстина дасть ще одне куряче яєчко? Може, за пазухою в тiтки є ще друге?
Ой, страшно... Малий Юрко сiдає в затiнку пiд вербою, жде, може, тiтка Юстина сама вийде на шлях, отодi вiн знову пiдступить до неï, але тiтки вже нема й нема.— i Юрко непомiтно засинає.
Текля Куйбiда лежить на печi й слухає солов'ïв. А може, то й не солов'ï спiвають у садку, а дзвенить-гуде в головi? Хвилею напинає дзвiн — i гасне, лункою хвилею накочується — й гасне. Попелом ранкових сутiнкiв потрушено в хатi.
— Мамо! — кличе Текля.
Тихо, нiхто не озивається. Де ж це мати, чого мовчить? Текля думає, згадує — i сама до себе шепче:
— Кого ж я кличу... Немає матiнки, переставилась на покрову, царство ïй небесне.
В головi туманiє, хоч би одненька думка зблиснула — так нi, й раптом навiч бачить батька. Пробуджується, радiючи:
— Батьку!
Розплющується — й немає батька бiля неï на печi. Лиш солов'ïна пiсня дохлюпує знадвору, плеще в хатi.
— Кого ж я кличу, господи... А за матiнкою переставився батько, покликала до себе, не зажився без неï на землi... Це ж могилки ïхнi треба опорядити, барвiнком i пiвниками заквiтчати...
З мороку забуття випливає усмiхнене лице, наче то мiсяць зiйшов,
— Тимко!
Тимко слухає — i всмiхається, мовчить.
— Де ж ти ходив так довго?.. Ой, таки прибився до хати.;
Розплющується, простягає руку до чоловiка — й зникає чоловiк, наче не було його.
— Забрали ж тебе, забрали... Куди тебе завезли? Ще живий чи вже й кiсточки твоï зiтлiли?
Солов'ï спiвають у садку пiд хатою, меншає сутiнкiв у хатi, вже скоро шибки у вiкнах заблищать вiд золотого сонця. Текля хоче звестися, спирається на лiкоть, але лiкоть пiдламується, й вона знову лежить горiлиць збирається з силою. Перепочивши, ще спирається на лiкоть — i ще раз лiкоть пiдламується.
— Степанку! — озивається.
Слухає — не чутно дитини.
— Степанку, де ти, поможи матерi звестися та злiзти з печi. Ти спиш чи вже проснувся?
Либонь, спить дитина, хоч уже пора вставати. Хай би пiшов Степанко до рiчки та яку рибу зловив. Не всю ж виловили, має щось водитися у водi. Чи хай би натрапив на гнiздо дикоï качки в очеретах.
— Степанку, дитино...
Й раптом опiкає страшний здогад: а може, Степанко так заснув, що вже й не проснеться нiколи?
Опечена страхом, таки зводиться, таки випростується на черенi, а далi сповзає на долiвку. Глиняна долiвка студенить босi ноги. Текля дивиться па пiл — нема дитини на полу, нема й на лавцi, нема й на скринi.
— Де ж це Степанко, га?
Туманiє розумом, нидiє душею. Тупцяє надвiр — немає нiде надворi, заглядає в комору — немає i в коморi.
— Ото поки я вилежувалась на печi, дитина сама вже подалася до ставу. Або в лiс гайнула... О, Степанко в мене такий, що не всидить, а все гасає, а все старається щось для матерi чи для себе... Вдався у батька свого, у Тимка. Той теж, бувало, не заспить i не залежить.
Текля Куйбiда спиняється коло печi:
— Палити чи не палити?.. А чим я палитиму, а що я варитиму... Нема в хатi борошенця й пилинки... Треба йти в колгосп на роботу, може, якоïсь шлiхти дадуть, учора ж давали шлiхту на буряках.
Вiд спогаду про вчорашню шлiхту на буряках Текля оживає, розвиднюються думки. Вчора давали — й ниньки дадуть. Ото треба хутчiй збиратися i йти в поле, бо ще ж дiйти в поле, а дорога не близька, поки дошкандибає.
А де ложка, а де миска?
Бере ложку, бере миску — й ховає за пазуху, так надiйнiше.
Дверi хати залишає вiдчиненими, бо нема що з хати потягнути злодiям, та й десь же той Степанко вештається, повинен додому привiятися. Солов'ï спiвають, пахне яблуненим цвiтом, весна. И сонце встає полум'яне та веселе. В головi паморочиться, не милi ïй нi солов'ï, нi цвiт яблуневий, нi весняне веселе сонце, та як дiйде в поле, та як пiдкрiпиться тепленькою шлiхтою — ось i полегшає.
— Текле!
Хтось кличе, а хто кличе — впiзнати не годна: бо як глянула на сонце, то заслiпило ïй очi, тепер темнi мурахи рояться в зорi, затуляють усе.
— Текле, спинись...
Якийсь дiд перед нею, роз'ïдений отими ворушкими мурахами.
— Там твоя дитина в лузi...
Текля спинилася й слухає дiда.
— Степанко?
— Либонь, Степанко.
— То й що?
— Пiди забери...
Текля мовчки стоïть i слухає.
— Воно мертве лежить.
Дiд мовчить, i Текля мовчить, а потiм вона повертається — й iде шляхом, заточуючись. Дiд пiдтюпцем наздоганяє очманiлу жiнку, хапає за лiкоть.
— Текле, ти куди? — И показує рукою: — Отамо в лузi...
— В колгосп iду, на буряки,— бубонить.
— У колгосп? Чого в колгосп?
— На роботу... Шлiхти поïм...
— Дитину мертву забери в лузi.
Текля Куйбiда висмикує лiкоть, налякано дивиться на дiда.
— Потiм заберу. Прийду з колгоспу й заберу. На буряки йду.
Та й iде шляхом посеред весняного розквiтлого села в поле на буряки, а руку тримає на мисцi, схованiй за пазуху. Йде, а в очах рояться темнi мурахи, за якими не видно бiлого свiту. Де вже те поле, де? Тiльки б дiйти, тiльки б дiйти.
Дiд падає на колiна, хреститься — i б'є низький поклiн до сироï землi, хреститься — i б'є поклiн.
Малi дiти, старшенькi дiти, старшi дiти зранку нипають по селу. Вони схожi на птахiв, якi лiтали в вiльних небесах, захмелiлi вiд прозороï блакитi, але обтяли ïм крила — й тепер, безкрилi, вони тюпають по землi. На безкровних обличчях очi позападали, попровалювалися, й такi далекi та глибокi, що, здається, важким олив'яним болем своïм попропiкають голови — й загубляться десь у порохнявi чи в бур'янах, а порожнi кривавi очницi блиматимуть слiпим смертельним жахом, полохаючiï не тiльки живе, а й мертве.
То збираються табуном-ватагою, що бреде вулицями невiдомо звiдки й невiдомо куди, а то вже табун-ватага розпадається, бо сумнi й безкрилi, байдужi та зморенi вiдстають вiд гурту, не вiдаючи, чого позбиралися разом i що шукають.
Спиняються неподалiк вiд хати голови сiльради Кiндрата Яремного.
Хата смiється голубими вiкнами, а над хатою шатристим гiллям погойдуються три високi ясени, просiваючи крiзь рiзьблене зелене листя потоки сонячного промiння, а тому-то воно срiбними хвилями-жмурами перекочується по червонiй черепицi. Дiтлахи розсiдаються неподалiк вiд хати на споришi пiд вишнями й тоскними очима поглядають на дим, що снується з комина.
Сiрi коси диму в'ються над комином, то стелячись над черепицею, то звiюючись убiк, то зринаючи вгору, а дiти дивляться й дивляться на той дим, наче нiчого цiкавiшого не бачили, та ще поглядають на зачиненi дверi дерев'яного Ґанку.
Ждуть, що дверi ось-ось вiдчиняться.
Та хоч i скiльки сидять на споришi, а дверi не вiдчиняються.
Хтось не витримує, схоплюється з землi, пiдходить до ворiт i зазирає помiж дощок на обiйстя, нишпорячи поглядом скрiзь, сподiваючись, ждучи: може, з хати хтось вийде, а вiн уже перший стоïть — бiля ворiт.
Дiти дивляться на хату, на дим над хатою, втягують носами повiтря, принюхуються, i в ïхнiх головах снуються марення-здогади:
Либонь, голова пече хлiб.
Варениками пахне з сиром.
Коржики з медом i маком.
Пампушки.
Пироги з квасолею.
Чому ж не вiдчиняються дверi, чому? Чому головиха не вийде й не винесе гостинцiв? Може, вона ïх не бачить у вiкно?
I дехто з дiтей зводиться, ходить туди-сюди, розмахує руками, а очей iз хати не зводить: бо що коли зараз вiдчиняться дверi, бо що коли головиха винесе чи по скибцi хлiба, чи по варенику, чи по коржику? О, тодi треба не спiзнитися.
Та нiхто не виходить, нiхто не виносить.
Уже й дим над комином не в'ється.
Може, тепер?
Нема й нема. Дiти починають розходитися, лише малий Юрко зостається. Бо вiн терплячий i хитрий. Бо вiн знає, чому головиха не вийшла з хати й не почастувала хлiбом. Бо ïх так багато зiбралося на шляху, цiла ватага, хiба на всiх настарчиш? А тепер усi порозходилися, зостався лише вiн один, а хiба йому одному багато треба? Йому лише кусничок, лише пучечку, лише дрiбку, щоб покласти в рот, щоб вiдчути i запах, i смак хлiба.
Нарештi вiдчиняються дверi — й вiд несподiванки йому подих перехоплює, i вiн аж навшпиньки зводиться, й рот йому розтуляється.
Головиха!
Головиха у бiлому веселому платтi (квiточки блакитнi в зеленому листячку), свiтле волосся розкуйовдилося над розпашiлим чолом, рум'янцi палахкотять на щоках, а червонi губи так i смiються, показуючи iскристi зуби!.. Це вона йому вiдчинила дверi, це вона йому усмiхається! I Юрко йде назустрiч, до ворiт, i теж усмiхається радiсно.
Головиха стає на Ґанку, з залiзноï балiï, яку тримає в руках поперед себе, вихлюпує помиï пiд кущ бузку, аж мильна бiла пiна пухириться на гiллi, i, доленею поправивши розмаяне над чолом волосся, зникає на Ґанку.
Й дверi зачиняються.
Оторопiвши, малий Юрко понад силу ковтає давки клубок у сухому горлi та й, стискуючи кулачки й ледь не плачучи, йде геть, слiдом за дитячою ватагою-табуном, що десь неподалiк чується.
О, спiває хтось, щебече дiвочий голос:
Ой горе тiй чайцi,
чаєчцi-небозi,
Що вивела малих дiток
при битiй дорозi...
Хто ж це спiває зовсiм близько, за вишнями в бiчнiй вуличцi? Бинди майнули голубi, червонi та зеленi у волоссi, вишита блузка цвiте узорами. Та це ж Галя Музика.
— Ходи-но сюди,— манить пальцем.
— Чого? — супиться Юрко.
— Ти ж мiй синок, де ти загубився... Дитино моя!
I Юрко — навтiкача вiд цiєï чи то блаженноï, чи то божевiльноï, що ходить по селу та всiх лякає коли не пiснями своïми, то балачками.
Дитячий табун-ватага сiрiє бiля обiйстя баби Химки. Чи не кожне сюди заходило якщо не тиждень тому, то два, три тижнi тому: добрiшоï i ласкавiшоï баби в ïхньому селi нема. Щось та знайде, щось та вдiлить. Хай то варена картоплина, хай то сушена торiшня грушка, що десь у коморi загубилася,— й знайшлася.
Тепер вони всi йдуть у гостi до баби Химки.
Баба Химка лежить на тапчанi з заплющеними очима, руки склала на грудях.
— Здрастуйте...
Баба Химка спить — i не чує.
— Бабо, добрий день...
Не розплющується, ото вже заснула посеред бiлого дня.
— Цс-с, хай спить.
I кожне з них жадiбними очима нишпорить по кутках i закутках. Далi хтось не витримує — й заглядає в пiч, але в печi порожньо, купка розворушканого попелу на черенi. Заглядають у ковбашку — i в ковбашцi тiльки смiття, заглядають у штандари — в штандарах лише хмиз i мишачим послiдом тхне. Може, в запiчку щось є? Клоччя в запiчку. А на печi? На печi лише сажею смердить.
Але ж мають бути якiсь гостинцi в баби Химки, раз для дiтей завжди знаходить якусь дещицю. Якби не спала, то сказала б, а так як скаже, коли спить.
Шукають у сiнях — i не знаходять.
У коморi — лише павутиння на стiнах.
У хлiвi — лише дилюки випирають ребрами.
— Бабо Химко, проснiться,— просить Юрко.
Баба Химка лежить iз заплющеними очима, руки склала на грудях.
— Цс-с, хай спить.
Спить баба Химка вiчним сном, i голоднi дiтлахи поволеньки роз...
