страница №1

МИКИТА БРАТУСЬ

Категории

1.   1 Олесь Гончар

1950р.

Оригинал

Повiсть

I

Славний видався ранок: хто вмер, то ще й каятись буде. Снiги тiкають, дзвенять струмки, все навкруги протряхає, парує. Небо оновляється — засинiло зовсiм по-весняному.
Сад мiй стоïть ще голий, але вже набряк соками, налився, ось-ось розкриються бруньки.
— Здрастуй, — кажу йому, знiмаючи шапку. Щоранку знiмаю перед ним свою заячу шапку, зав'язану вухами на потилицi. Дiвчата смiються:
— Ви в нас, Микито Iвановичу, як народний артист! Думають, дивакує старий.
— Цокотухи, — кажу, — ви не смiйтесь, бо це не дивацтво, без цього сад родити не буде.
— Без вашого здоровкання?
— Авжеж... Бо я коли здоровкаюсь до яблуньки чи до грушки, то й дивлюся заодно — яка ти є. Чи не звившкiдник на тобi гнiзда, чи не холодно бруньцi, чи не потребуєш вiд мене якоïсь термiновоï допомоги.
Спокiйний, сумирний стоïть сад. Коли буває вiтряно, тодi, бачили б ви, якими стають мускулястими оцi пружнi дерева! А зараз кожне наче мрiє про щось, глянцевим полиском вилискує на сонцi, а там, де я проходжу, деревце нiби ненароком зачiпає мене, тягнеться до мене своïми живими, вогкими руками. Не дурне, знає, до кого йому тягтися... Ще б пак не знати: в цей сад я вклав двадцять рокiв життя i не менше двiстi рокiв — енергiï.
Сьогоднi ми вiдкриваємо траншеï в саду. Всю зиму вони були закритi рамами та матками, пригорнутi зверху землею. Траншеï глибокi, довгi, стiни в них обкладенi лампачем i побiленi. Це наш лимонарiй, пiдземний вiчнозелений гай субтропiчних культур.
Тiльки садiвник повнiстю розумiє садiвника. Тiльки садiвник може зрозумiти, з яким почуттям пiдiймав я сьогоднi першу раму. Витримали чи нi? Здiйсниться наша мрiя, чи, може, все доведеться починати заново? Адже протягом зими цитруси моï сидiли неполиванi, в темрявi, в траншеях, заметених зверху снiгами. Не то що рослинi, таку нiч i людинi нелегко було б витримати. Нiч кiлькамiсячна, як у Заполяр'ï. Звичайно, я i взимку не раз заглядав до них, давав ïм пiд час вiдлиги свiтлову пiдкормку, але сьогоднi...
Вiдкриваю, а в самого серце тьохкає. I дiвчата, невсипущi кадри моï, ученицi й помiчницi, збилися бiля мене, стоять — не дишуть.
Бути в нас субтропiкам чи не бути?
Вiдхиляю раму урочисто, наче дверi у свiй завтрашнiй день. Сонячнi зайцi, випередивши мене, вже скiкнули в траншею, заграли в бiлих пiдземних хоромах, освiтивши роту вишикуваних маленьких наших пiвденцiв.
— Зеленi! Живi!
Уже ми в траншеï, прощупуємо листя. Воно хоча й ослабло за зиму, проте не осипалось, не вiдмерло. Чую в ньому живий пульс — це головне. Грунт попiд цитрусами затвердiв та спресувався, висмоктали деревця з-пiд себе всю вологу. Тепер ми ïх поллємо. Буде вам вода, буде свiже повiтря, матимете свiтла i тепла вволю. Попереду полки розкiшних сонячних днiв.
— Бачите, дiвчата, увiнчалися успiхом нашi труди. Хiба не казав я, що на наших землях та в наших умовах усе аж всмiхатиметься та ростиме. Не приймається в нас тiльки одне оте дерево...
— Яке, Микито Iвановичу?
— Те, якого не садимо. Тiльки воно тут не виросте.
Помiчницi моï радiють цитрусам не менше за мене. Вони мають для цього повнi пiдстави. Хiба не воювали вони за лимонарiй так само, як i я? Хiба не рили оцi траншеï, аж свiжi мозолi вискакували ïм на руках?
Вiдгортають землю, пiдiймають рами, весело нахваляються:
— Пiдемо та притягнемо того цибатого морганiста сюди! Зiгнися, неймовiро, в дугу, залазь у траншею, та подивись: живе наш лимонарiй!
Я знаю, кому погрожують моï комсомолочки. Вони мають на увазi нашого шановного бухгалтера Харлампiя Давидовича Зюзя. Адже це вiн очолив торiк проти мене опозицiю, коли я поставив на правлiннi питання про цитруси.
— Ми вас поважаємо, Микито Iвановичу, — просторiкував тодi Зюзь. — Нiхто не стане заперечувати, що завдяки вашим сортам черешнi та яблук наш Червоний запорожець уже має чималi прибутки, iнакше кажучи, ми опинилися в числi колгоспiв-мiльйонерiв. До вас ïдуть Победами вченi, в газетах вас величають войовничим мiчурiнцем, самородком. Все це так, визнаємо. Але те, що ви, Микито Iвановичу, згарячу нав'язуєте нам зараз, то... дозвольте! Чи ми Крим, чи ми Одеса, щоб братися за субтропiки? Ми, як вiдомо, Приднiпров'я, крайня таврiйська пiвнiч. Певне, з огляду на це нас i зверху не чiпають — плану по цитрусах нам не спущено. Так чого ж нам товпитись поперед наших пiвденнiших сусiдiв, куди спiшити? Чи сад у нас, може, малий, не засипає нас фруктами? Хай лишень тi спробують, кому нiчим похвалитися, пiвденнiшi за нас, побачимо, що в них вийде. Культура нова, незнайома. А вийде — тим краще! — ïхнiй досвiд охоче переймемо. Бо хто ж iз- нас проти новаторства в природi? До лимона, товаришi, я сам був iнтересант: з власноï iнiцiативи пробував колись вирощувати його в хатi, у горщику. Все вiн у мене мав, мабуть, тiльки чаю з цукром пiд нього не давав, одначе взимку таки взяв та й захирiв, до весни i листя з себе скинув. А чому? Бо не та зона.
— Не тобi, — кажу, — першому попадати пальцем у небо, товаришу Зюзь. Доки такий розумний, як ти оце в нас, стоить на березi та розглагольствує, дурень тимчасом уже з успiхом рiчку перебродить. Пам'ятаєш, колись були скептики, якi казали, що й виноград у нас не витримає, звiдусiль каркали на Микиту, коли вiн висаджував першi кущi. А зараз, де тi знавцi, де тi авторитети? Давай ïх сюди, я ïх у винi потоплю з наших нових зимостiйких сортiв винограду!
— А справдi потопили б, — зауважує наш голова товариш Мелешко. — Тiльки чи вигiдно?
— Або, — веду далi, — вiзьмемо ще iсторiю з бавовником. В першi роки, коли наш украïнський пiвдень лише починав освоювати цю культуру, з усiх бокiв тодi нам сичали: не та зона! Не вистигне! Не розкриються коробочки до морозiв! Було ж таке, товаришу Зюзь?
— Тодi з умислом сичали, — погрозливо совається на ртiльцi Зюзь, — ти не рiвняй, будь ласка!
— Тодi з умислом, а зараз ти, мабуть, без умислу вже протер кiлька штанiв, витканих з голопристанського або мелiтопольського бавовнику. З того самого, в який не вiрили!
— Це не зовсiм те, — кидає Зюзь.
— Те, — кажу, — те самiсiньке.
Тодi вiн, неборака, спробував мене на теорiï збити. Притяг сюди нашу пересiчну температуру, козиряє загальновiдомими даними про кiлькiсть сонячних днiв, потрiбних для нормального визрiвання цитруса. Думає, що припер уже Братуся до стiни, радується;
— Не сходиться баланс? Прiрва велика?
— Якби, кажу, сходився баланс наших клiматичних умов, то нiчого було б i ломитись у вiдчиненi дверi. Цитруси давно б уже поширились на Украïнi.
— А зараз хiба ми клiмат собi переобрали? Що ви зараз можете протиставити суворостi наших континентальних зим? Адже йдеться не про якийсь новий зимостiйкий сорт цитруса — за такий би ми обома руками! — йдеться про тих же самих нiжних пiвденцiв, якi i в новiй зонi вимагатимуть свого без знижки. Звiдки ви, товаришу Братусь, сподiваєтесь одержати для них оту невнстачаючу кiлькiсть сонячних днiв?
Висловився i переможно жде. Тiльки-но я рота розкрив, щоб проковтнути Зюзя... Щоб проковтнути товариша Зюзя разом з його окулярами та журавлиними його ногами, як десь iз сiней у цей час, випереджаючи мене, лунає йому хором:
— Решту днiв ми самi грiтимем його!
— Грiтимем, аби рiс!
То моï — оцi ось — комсомолочки поспiшили менi на виручку. Мало не вся моя бригада упрiвала тодi в сiнях.
— Та ви такi, що нагрiєте, — скрушно зауважив голова, а сам, бачу, пряде очима на Лiдiю Тарасiвну, що та скаже. Агроном Лiдiя Тарасiвна Баштова, як вiдомо, у нас парторгом, i думка ïï — навiть для Мелешка — дуже авторитетна. Але Баштова має витримку i нiколи не спiшить кого-небудь насiсти своïми думками. Стиль у неï такий.
— Викладайте, товаришу Братусь, свiй план, — спокiйно звертається вона до мене.
Викладаю, тиша запанувала, а Зюзь тимчасом на рахiвницi цок та цок. Щось плюсує собi та мiнусує. Коли я кiнчив, вiн знову домагається слова.
— Якщо трудоднi, закладенi в усi цi роботи, — заявляє Зюзь, — та переведемо на грошi, буде це кругленька цифра з чотирма нулями: щось порядку десяти тисяч. Скажiть, товаришу Братусь, скiльки лимонiв можна купити на ринку за десять тисяч?
— Я думаю, що рокiв три чаювали б, — зауважує Мелешко, явно пригнiчений Зюзевими чотирма нулями. — Якби послати в Грузiю чоловiка до наших друзiв у Махарадзевський район та домовитися з ними оптом... були б ми гарантованi.
— Притому ж нiчим не ризикуючи, — ожвавiвши, наполягає на своєму Зюзь. — Наш Червоний запорожець не науково-дослiдна станцiя, щоб вгачувати по десять тисяч в якiсь невiдомi експерименти.
Знову, тiльки-но я зiбрався йому вiдповiсти, як бiля дверей люд раптом хитнувся i наперед, бачу, розшарiвшись, пропихається моя червонощока Оришка. Хiба могла вона стерпiти, щоб на менi ще хто-небудь ïздив, окрiм неï? Що Оришка дома зi мною робить — того нiхто не знає, але на людях вона завжди готова вступитися за свого войовничого мiчурiнця.
— Слухайте Зюзя, люди добрi, — обурено галаснула Оришка, — вiн вам наклацає нулiв! Хiба ви вже забули,. як позаторiк у нього куряче яйце обiйшлося в сто сорок карбованцiв грiшми?
— То була помилка, — з готовнiстю наïжачився, Зюзь, — i нiчого менi нею довiку очi колоти!.. Я за те яйце вже був пiдданий заслуженiй критицi!
Товариш Мелешко почав мирити:
— Ви по сутi давайте, по сутi.
I досi не збагну, до кого стосувалося оте Мелешкове по сутi: чи до Зюзя,. чи до Оришки, чи до обох разом.
А Лiдiя Тарасiвна тимчасом слухала та тiльки мружилася до ораторiв (це в неï звичка така — мружитися до кожного, наче до сонця). Потiм попросила собi слова.
— Поганi були б з нас господарi, якби ми по десять тисяч випускали на вiтер, — сказала Лiдiя Тарасiвна. — Але що, коли не на вiтер, товаришу Зюзь? Що, коли в майбутньому саме в нашiй Кавунiвцi, в нашому Червоному запорожцi з'явиться один з нових зимостiйких сортiв украïнського лимона? В якi тисячi тодi ви вбгаєте вартiсть його для нас i для всiєï краïни? Уявiть собi — кожен з наших колгоспiв має вже свiй лимонарiй. Моя чи ваша дитина, захворiвши, одержує цiлющий плiд, одужує. Дорого, кажете. Що ж може бути дорожчим за здоров'я наших дiтей? Пробачте менi, Харлампiю Давидовичу, на словi, але ви мiркували тут сьогоднi... як крамар. Хай колгоспний, але крамар.
В цей момент i Мелешко, змикитивши, в чому суть, глянув на свого буха спiдлоба:
— Розвiв тут нам цiлу опозицiю...
— Ви намагаєтесь, — нiби не чула Мелешка Лiдiя Тарасiвна, — пiдрахувати на пальцях те, для чого потрiбнi, може, астрономiчнi числа. Адже йдеться про найглибше перетворення однiєï з важливих дiлянок природи, про поширення субтропiчних культур у зовсiм нових для них районах. Подумати тiльки, товаришi! — пiдвелася з-за стола Баштова. — Цитрус на Украïнi! Коли це було? Та ми цю культуру не то що... Нам треба на ви ïï називати!
Отак сказала Лiдiя Тарасiвна. На ви! За цю чутливiсть я став ïï поважати ще бiльше.
Вже вирiшив: коли дiждуся свого лимона, то першу скибочку ïй пiднесу, Лiдiï Тарасiвнi, за прогресивнiсть ïï натури.
— Чи так, дiвчата?
— Так у нас нiчого не буває. Яснiше формулюйтесь, Микито Iвановичу...
— Коли, кажу, знiмемо свого лимона-первака, то першу скибочку Лiдiï Тарасiвнi — на пробу.
— Вiрно! Ïй!
— Знову, бач, нашi уми сходяться.
— А Зюзевi дасте? Хм... Зюзевi...
— Зюзь хай собi законним шляхом виписує, по накладнiй. Статуту ми тримаємось i заради нуля розбазарюватись не будемо.
Повiдкривавши траншеï, сiдаємо снiдати. Дiвчата розцвiлися, розшарiлися пiсля роботи — бачу, що жартувати ïм хочеться. З ними у мене чудо нарозхват: тут тобi ха-ха-ха, тут тобi й гу-гу-гу, вже й гарбузи подiлили.
Вiдмiтнi в мене комсомолки! I зараз вiдмiтнi, а ще бiльше видiляються вони влiтку, коли збираємо фрукти... Хлопцi-гiрники з сусiднього Червонопрапорного рудника якось хвалилися менi, що дiвчат з моєï садовоï бригади вони впiзнають, якщо навiть електрика в клубi погасне.
— Як же це вам вдається? — зацiкавило мене.
— Знаємо — як, Микито Iвановичу! Тодi, в пору збирання врожаю, кожна з ваших дiвчат яблуками-ренетами пахне!..
Бач, який тонкий, який розвинутий нюх у молодих гiрникiв. А менi вже не чути. Правда, може, тому, що я сам пахну; якось казала менi про це Оришка (вона в мене круглий рiк теплим коров'ячим молоком пахне).
Пригощають мене дiвчата пирiжками, зачiпають то так, то iнакше.
— I чого ви, невгамовнi, в'язнете до старого?
— Що ви, Микито Iвановичу? Який ви старий? Ви ще без драбини на хату вискочите!
— Дивлячись на яку хату. При теперiшнiй архiтектурi... не берусь.
Просять, щоб я сочинив ïм що-небудь на вiдкриття весни.
— Що ж я вам сочиню?
— Ну, як були ви молодим...
Ах, сороки, ах, бiлобокi! Це ïхня улюблена тема.
— От хочете — вiрте, дiвчата, хочете — нi... I я розповiдаю ïм чисту правду, як був я молодим та була в мого дiда шовковиця, одна-однiсiнька на все подвiр'я. Тепер я догадуюсь, що була то не шовковиця, а безплiдний шовкун, бо не родило дерево зовсiм. А нам, усьому Братусiвському вивiдку, дуже та й дуже хотiлося, щоб воно родило!
Щозими, пiд новий рiк, виходив уночi дiд наш Каленик босонiж на подвiр'я I погрожував дереву сокирою:
— Роди, бо зрубаю!
I всi ми сподiвалися разом з дiдом, що дерево злякається i почне з наступного лiта родити.
Наступало лiто, а самотнє уперте дерево знову нiчого нам не родило.
Дiвчата не вiрять, смiються. А менi чого смiятись? Я не смiюсь, я виклав Ïм чистiсiньку правду.
— Нi, ви таки в нас, Микито Iвановичу, справжнiй народний артист!..

II

Оцей сад можна вважати живим лiтописом нашоï артiлi. Гляньте на нього. Думаєте, з предка стояли тут квартали шафранiв та симиренкiв, кальвiлiв та ренетiв зототих? Думаєте, завжди трiумфально шумiли тут оцi вiтроламки з яворiв та пiрамiдальних високих тополь? Слiду не було.
Лежав край села в обiймах днiпровських рукавiв голий гористий острiв. I вода була поруч, а нiщо на островi не родило, окрiм чорних колючок-якiрцiв. З весни бувало ще сяк-так, до червня худоба побродить, а потiм, як налетять iз степу гарячi суховiï, усе повигорає дотла. Не раз я поглядав на наш острiв: гуляє дарма, з року в рiк жовтiє пустирищем попiд плавнями, наче шматок тiєï аравiйськоï пустелi.
Та що я тодi мiг вдiяти, навiть зi своєю Оришкою в супрязi?
В рiк великого перелому, коли ми утворювались, я сказав собi:
— Наступає, Микито, твiй час. Вiдтепер матимеш де розгорнутись i здiйснити своï давнi задуми. Тепер ти, чоловiче, i гори покотиш.
Мене вже й тодi цiкавили питання пiдвищення морозостiйкостi рослин i лiквiдацiï перiодичностi плодоношення, оцi вусатi питання, якi ще й сьогоднi спокiйно спати менi не дають. Я вже й тодi пробував викидати рiзнi коники з природою, пробував дещо схрещувати, використовуючи для цього нашi мiсцевi народнi сорти. На той час мою черешню Пiонерка знав мало не весь украïнський пiвдень. З усiх усюд iшли до мене за саджанцями Пiонерки, — що мав, роздавав, хотiлося, щоб скрiзь росло й утверджувалось.
Але ж тiснота, нiде було менi розмахнутись! Садибу мав таку, що якби лягла Оришка впоперек, то вже i в сусiдову ногами вперлася б. I розсадник у мене був вiдповiдний до тих можливостей: притиснувся бiля хати — долонею накриєш. А люди йдуть — дай дай... З дорогою душею б, та хiба на всiх настачиш?
Пам'ятаю, спробував якось був ще й травополку перевiрити у себе на вгородi, так Оришка мало не вiдлупцювала. — Хочеш, щоб я твою люцерку в борщ кришила?
В колгоспi настали iншi можливостi. Запропонував я закласти великий колгоспний сад мiчурiнського взiрця. Карпо Васильович Лисогор, що зараз працює директором Солончанськоï МТС, був тодi в нас секретарем партiйного осередку, спасибi йому — твердо пiдтримав мою iдею.
— Закладаймо! Але де ж закладати? Польовоï землi жаль...
— На неудобках!
Iдемо ми втрьох у розвiдку на острiв: Лисогор, я — Микита Братусеня i Логвин Потапович Мелешко, наш теперiшнiй голова (вiн у нас головує вiд самого початку нашоï ери).
Iдуть три фундатори, колючi якiрцi з пiском лiзуть в роззявленi Микитинi черевики, а навкруги молочай жовтiє, будяки стоять, мов черкеси в мохнатих шапках, зеленi ящiрки та шипучi гадюки свистять з-попiд нiг. Розвелося нечистi, розплодилося, як у Ноєвiм ковчезi.
Стали, оглядаємо ковчег. Даються взнаки агресивнi схiднi суховiï, вже добираються до нас, перетворюють наш, зелений при дiдах, острiв у зализень буроï гиблоï пустелi...
— Ростиме сад? — питає мене Карпо Лисогор.
— Мусить, — кажу, — рости.
Зiтхнув Мелешко.
Звичайно, я знав, що нелегко буде йому рости. Треба зрошувати, удобрювати, запровести найсуворiшу агротехнiку, одне слово — доведеться докласти розуму i рук та й рук. Одному це було б не пiд силу, але ж я тут не бунтар-одиночка, за мене вся колгоспна система. Ось чому я тодi сказав, що — мусить рости.
Мелешко, хмурячись, розминає в пальцях острiвну супiщану землю i навiть нюхає навiщось ïï.
— Вимотає цей сад усi жили з нас... А чи окупиться?
— Будемо сподiватись, що окупиться, — вiдповiдає Мелешковi Лисогор. — Звiсно, доведеться потерпiти й повоювати. Сад — це не редька i всяка така петрушка, яку сьогоднi посадив, а завтра вже маєш iз неï копiйку зиску. Хто живе лише сьогоднiшнiм буднем, той не стане займатися садайи. Тут потрiбнi люди з мiдними нервами, з далекою вiрою, справжнi оптимiсти.
— Дай, — кажу, — руку, Карпо!.. Досi думав, що я так собi, просто Микита Братусь iз Кавунiвки, а зараз бачу — нi! З голови до п'ят почуваю себе отим оптимiстом. Будемо зрошувати: вода близько, весь острiв оповитий живою водою, днiпровськими текучими рукавами. Запряжемо науку, пiдпряжемо технiку, кохатимем кожне дерево. Муситиме родити!
— Що ж... добре, — сказав Мелешко. — Попробуємо. А коли вже вiн скаже добре, то будьте певнi, поставить на ноги живого й мертвого, з ночi товктиметься, як домовик, мобiлiзує всi ресурси.
— Я думаю, Микито Iвановичу, — звертається до мене Лисогор, — що тобi не завадило б з'ïздити в мiсто Козлов до товариша Мiчурiна. Ближче познайомишся, порадишся з ним. Заодно вiзьмеш торбинку острiвноï землi на аналiз — там, у Мiчурiна, мусить бути лабораторiя. Проаналiзуєш, дiзнаєшся точно, чого саме ïй невистачає. Ти як, Логвине Потаповичу?
— Не заперечую, командируємо. Тiльки хай товарняками ïде, щоб дешевше обiйшовся. Чуєш, Микито? Товарняками дуй.
— На кришах поïду — бiльше свiта побачу!
— Отож... А в Мiчурiна саджанцiв проси. Показовий колгоспний сад, мовляв, закладаємо, а з посадматерiалом сутужно. Що не даватиме — все бери, не ламайся, на островi мiсця вистачить.
Так i порiшили. Взяв я землi на пробу i товарняками та на кришах — до Мiчурiна.
Невiрно зображують Iвана Володимировича отi, що малюють його сердитим, примхливим дiдуганом. Мудрий, дотепний i веселий був наш учитель!.. Не думаю, що це вiн тiльки при менi був таким.
Добувся я до Козлова — вже добре похолодало, надворi саме дощ репiжив, а в кабiнетi у Iвана Володимировича було натоплено жарко. Так i ввалився до нього з дощем, вимоклий до рубця.
Мiчурiн саме щось писав, -схилившись за столом. Пiдвiв голову, окинув мене спокiйним, проникливим поглядом. Не перебiльшуючи скажу, що було в тому поглядi справдi щось величне, апостольське i в той же час пробивалося з-пiд нього зовсiм наське тепло — людське, юнацьке, веселе.
— А, Братусь... Чув, чув.
I жестом пропонує менi мiсце бiля стола, по праву руку вiд себе.
— Розповiдай, за чим приïхав. Говорить мовби й неголосно, а менi здається, що гримить вiн на весь будинок.
— Порадитись приïхав до вас, Iване Володимировичу. Землi ось захопив для взiрця.
Показав я йому нашу землю. Терпляче, -повагом вивчав ïï Мiчурiн.
— Чудова, — каже. — Смiливо закладайте. А коли вже я на саджанцi з'ïхав, Iван Володимирович
присоромив, що просимо в нього (потiм — таки здався i вiдпустив).
— Менi, — каже, — не шкода, але ви ж знаєте, що сорти моï розрахованi, головним чином, для просування на пiвнiч. Вас, украïнцiв, ними навряд чи здивуєш. Не так моï саджанцi, як метод, метод мiй вам потрiбен. Закони управлiння природою та розвитком рослин — оце до вас проситься.
— Вивчаємо, кажу, Iване Володимировичу, i застосовуємо.
— Звернiть особливу увагу на сорти народноï селекцiï. Там у вас — багатства незлiченнi.
Поки розмовляли, я розпарився в теплiй кiмнатi, весь парувати став. Помiтивши це, Мiчурiн одразу пiдвiвся з-за стола.
— Ходiмо, переодягнешся та просушишся. Ба, як розпарувався... Ти ще в мене тут проростати почнеш.
Нiяково менi було завдавати йому клопоту, пробував вiдмагатися, але — де там... Та ще й Мелешкiв наказ виплив у пам'ятi: не ламайся!
Пiзнiше Iван Володимирович частував мене своïми зимовими сортами.
Пробую, похвалюю, а вiн посмiхається:
— Не бреши, — каже, — от не люблю лестощiв. Сам знаю, що у вас там на пiвднi далеко смачнiшi є... Є, є, у вас там i мусять бути кращi, нiж оцi. Але для пiвночi, де ранiше люди взагалi яблука не бачили, i це вже неабияке досягнення.
Прощаючись, поклав менi руку на плече, стоïть передi мною — рiдний, добрий наставник.
— А ви знаєте, Братусь... вам буде важче, нiж менi.
— Чому, Iване Володимировичу?
— У вас на Украïнi культура садiвництва здавна висока, сортимент в основному хороший, не те, що в пiвнiчних районах. Згодьтеся, що нiяке полiпшувати легше, нiж полiпшувати хороше.
Я, здається, розумiюся на жартах i сам люблю пожартувати. I то, звiсно, жартував зi мною Мiчурiнi Обидва ми в той момент добре знали, кому з нас легше, а кому важче. Бо найважче таки було йому, Iвану Володимировичу, прокладати для всiх нас шлях.
Звичайно, дорога нам теж не килимами була вистеле на. Куркулi та ïхнi пришийхвости нам i мишей на острiв напустили, i кору ночами на деревах пiдрiзували, i оббрiхували Микиту на всiх перехрестях. Був у нас в тi роки такий собi шашiль житомирський, клоп грушовий, скiльки вiн менi кровi зiпсував... та цур йому! Потопчуся на ньому десь iншим разом, не тепер, коли про нашi великi сади мова.
Не одразу ми посадили весь сад. Спочатку посадили ярус внизу, довкола острова, площею в тридцять гектарiв. Через рiк, як цей прийнявся, оперезали острiв другим, ширшим ярусом в сорок гектарiв. А вже на третiй рiк освоïли решту, всю гористу частину острова. Сто двадцять га!
Так поступово, разом iз змiцненням колгоспу, розростався i наш сад, пiдiймався ярус за ярусом все вище, доки не вибрались ми на саму гору.
А тепер? Що тут у травнi робиться, коли сад квiтує! Iдеш один кiлометр, а довкола тебе сяє i сяє в усi кiнцi чарiвне бiлорожеве царство, iдеш другий, а над тобою все виснуть i виснуть повнi запашнi суцвiття... А в серпнi? На виноградниках по пiвпуда кетягiв на кожному кущi, в саду — гiлля гнеться пiд плодами, мусимо пiдпирати. Пригнешся — низом купи червоних шафранiв горять мiж деревами, випростаєшся — б'ють в очi сонячним блиском кальвiлi, облiпивши крону до самого верхiв'я... У вiтряний день ступити вам нiде — земля встелена стиглими плодами. Вiзьмеш яблуко в руку, щоб подивитися, i таке воно перед тобою красиве, таке божественно-викiнчене, що вже не зважуєшся кинути його знову на землю. Так i тримаєш в руцi, не знаходячи йому кращого мiсця. Мiж iншим, на своïх приятелях-садiвниках я це саме помiчав: не втерпить, пiдiйме яблуко ч землi, а кинути його потiм не зважується, якось наче незручно.
Менi, ви знаєте, в нашi часи щастить на зустрiчi з великими людьми. Ранiше кого я мiг здибати: волосного старшину, попа, дяка... Та чим вони були великi, чим видатнi, коли я сам голоснiше за них Хмеля потягну! А в нашi часи справдi раз у раз видатних людей зустрiчаю. Чи просто везе менi, щастить, чи, може, саме наше життя таке вже стало врожайне повноколосими видатними людьми?!
Позаторiк вiдвiдав наш сад секретар ЦК. Як i зустрiч з Мiчурiним, нiколи я не забуду той день. Було саме в травнi, в пору цвiтiння.
Почалося так: прибiгають, задихавшись, до мене в яблуневий квартал нашi джигуни-пiонери (я ïм не бороню товктися в саду, хай привчаються):
— Микито Iвановичу, якiсь машини мчаться через мiст на острiв!..
— А точнiше?
— Цiла валка легкових!
Хто б це був? думаю собi i виходжу на центральну алею.
Бачу, наближається пiшки група людей — машини, видно, внизу оставили. Впiзнаю серед них нашого секретаря райкому товариша Смирнова, Лiдiю Тарасiвну Баштову i всюдисущого Мелешка, звичайно, теж впiзнаю. Вони всi тримаються в другому ешелонi, а попереду хтось iде, жваво розглядаючись, — невисокий, коренастий, в бiлому костюмi, ростом i статурою, як я. Пiдходжу ближче, i дух менi на радощах перехопило: вiн! Наш секретар ЦК!
Достеменно такий, як на портретах. Посмiхається менi назустрiч ласкаво, привiтно, нiби ми давно вже були з ним знайомi i за столом по-приятельськи сидiли.
— Здрастуйте, товаришу Братусь, — i подає менi руку. — Так оце вашi володiння?
— Моï, — кажу.
А сад цвiтеï Люблю його в усяку пору — i золотим лiтом, i багряною осiнню, i взимку, коли вiн, заiнеïний, дрiмає, стоячи по пояс у снiгу, — але навеснi, та ще в маю! — це справжня казка. Мабуть, тiльки садiвник та бджола можуть тодi зрiвнятися силою своєï насолоди, своєï закоханостi в нього... А в день приïзду секретаря ЦК сад мiй розквiтнув особливо повно, здається, пишнiше, нiж будь-коли. Може, тому, що синя туча з одного боку саме заходила, а коли з крайнеба десь туча синiє, тодi на-ïï тлi сад особливо видiляється своïм цвiтом.
Найменша гiлочка вiд початку й до кiнця облiплена бiло-рожевими пелюстками. А повiтря! Якщо був коли-небудь рай, то в ньому, я певен, пахло так, як у моєму саду. Повiтря райське, хоч у флакон його набирай. Кожне дерево, кожна крона свiтиться, наче величезна ваза, створена з самого повiтря, сонця та найтоншоï порцеляни.
Думаю, що сад наш розцвiвся в той день так могутньо за все своє горе, за всi муки, пережитi ним у лихолiття окупацiï. Не встиг я ще й осколкiв усiх тодi повиймати, у деяких штамбах сидiли вони в живому тiлi, аж болiло менi отут!
Iду поруч з секретарем, гомонимо. Розповiдаю йому, як ремонтуємо сад пiсля вiйни i як сторож нашого саду дiд Ярема в роки окупацiï мужньо прийняв на себе нiмецькi канчуки за те. що вiдмовився вказати комендантовi мою гiбридну дiлянку, i як iншi колгоспники вказали комендантовi також зовсiм не те, чого вiн шукав. Не змовчав я перед секретарем i про нашi втрати, розповiв йому, що частину нашого розсадника окупанти таки повантажили у вагони i вивезли в райх, а бiльше не встигли, бо, як вiдомо, подавилися. Все виклав, що менi болiло, i перспективу принагiдне намалював також. Кортiло менi ще пожалiтися на Мелешка, що не хоче лiтакiв наймати в Аерофлоту, щоб скурювали нам сад з повiтря, але потiм стримав себе: не той момент.
Йдемо, i щоразу перед якимось особливо розкiшним клубком живого суцвiття секретар зупиняється i знiмає свого бриля, наче мовчки вiтається з яблунькою. По цiй прикметi я одразу визначив, що секретар ЦК, видно, i сам славний, душевний садiвник. Пiзнiше вiн менi одкрився, що таки да, займається.
Стоïмо перед яблунькою, i просто дивно, як разюче схожий на мене секретар ЦК! I не лише коренастим ростом, обличчям та мiцною лисиною, а головне — характером, думками, почуваю, кревно ми близькi.
— Спасибi вам, — каже, — товаришу Братусь, за вашi труди, за ваше плiдне життя. Поки що в нас таких квiтучих островiв не багато. Наша мета — зробити так, щоб не окремi острови красувались в цвiту, а щоб всуцiль укрили сади нашу землю, затопили, як повiнь весною. Зараз ще навiть далеко не всi колгоспи можуть похвалитися своïми садами. Мало дерев на присадибних дiлянках i, зокрема, на пiвднi. Хiба це порядок? Треба, щоб росло не лише в колгоспах та радгоспах, не лише на садибi в колгоспника, робiтника чи службовця, треба, щоб i садиби наших МТС стояли в садах, щоб нашi рудники, школи, лiкарнi, дитячi будинки — все щоб огорнулося зеленню, щоб нашi промисловi центри, нарештi, оперезалися нарiвнi з степовою хлiборобською фабрикою потужними зеленими кiльцями плодових насаджень. Як по-вашому, товаришу Братусь?
Це вiн мене питає, як по-моєму, наче мiг би я бути проти!
— Обома руками — за.
— А якраз наше з вами за, товаришу Братусь, усе й вирiшує. Яким хочемо бачити наш край, таким вiн i буде... Стане Украïна — як i вся наша Батькiвщина — республiкою-садом, квiтучим, найпереконливiшим дослiдним полем комунiзму. Ще ïхатимуть до нас учитися звiдусiль.
Так сказав. Глибоко запало менi в душу його слово. Таке враження зоставив по собi, наче побував я далеко десь, поперед усiх, у чудовому новому свiтi.
Тепер з кожним роком переконуюсь, як усе швидше, розгонистiше той чудовий свiт наближається, як здiйснюються наяву нашi спiльнi мрiï.

III

Сад наш на iсторичному мiсцi. За даними всiх переказiв i легенд колись тут, на нашому островi, стояла деякий час Запорозька Сiч, вирувало хоробре веселе козацтво. Дуже вдало обрали нашi предки собi мiсце для табору, вже й тодi вони розумiлися на тактицi та стратегiï!.. Острiв, бачите; височiє, мов фортеця, обернута плечима до непрохiдних плавнiв, а лицем — на пiвдень, до степу. Найдрiбнiшу кiнноту, дику татарву звiдси можна було помiтити за десятки кiлометрiв. Мiй приятель Роман Романович, викладач iсторiï, запевняє, що саме тут, на нашому островi, писали козаки свою знамениту вiдповiдь турецькому султановi Магомету, який, з дурного ума, запропонував був ïм перейти в турецьке пiдданство. I що лист писався саме тут — це дуже скидається на правду. Ще й ми, закладаючи сад, виорювали плантажними плугами козацькi пiстолi, гармати-салютовки та каламарi. Один точнiсiнько такий, як на картинi у Рєпiна, наче оце з полотна випав.
Приïжджими археологами було знайдено на островi рештки козацьких доменних печей (народний примiтив порiвняно з сучасними домнами нашого Поднiпров'я).
А ще пiзнiше, копаючи льохи для вина, знайшли ми i самого хазяïна Сiчi — запорожця. Велетень, гiгант! Весь, звичайно, зiтлiв, сердега, не зiтлiли тiльки оселедець на головi та шаблюка при боцi. В головах у нього замiсть подушки — цяцьковане срiблом сiдло, а пiд сiдлом, що б ви думали?.. Пляшка меду-горiлки! Стоïть собi, уявiть, повнiсiнька, не висохла протягом столiть, тiльки настоялась, загускла, а чиста — мов сльоза.
Ми не здавали ïï в музей, розпили колективно ту пляшку, пом'янувши добрим словом своïх славних, веселих i хоробрих предкiв.
Я, Микита Братусь, вiд них походжу. В глибинi серця ношу переконанiсть, що листа турецькому султановi було написано не без прямоï участi одного з моïх пращурiв. Ви запитаєте, якi в мене данi? Свiдкiв, звичайно, важко виставити, але коли дивлюся я на тих мальованих запорожцiв, що стоять собi, з'юрмившись довкола писаря, i вiд душi регочуть, то почуваю, якi ми з ними близькi вдачею, характером i навiть поглядами на турка.
Мабуть, ви вже помiтили, що я теж люблю посмiятися всмак i нудних людей не терплю. Часом Оришка докоряє менi:
— I коли ти, Микито, вже насмiєшся, коли ти переказишся?..
А що я можу, коли життя сприймається мною пiд веселим кутом зору? Такою вже, видно, вдалася уся моя генерацiя, таким, мабуть, i я залишусь до самоï смертi i вмру з посмiшкою на вустах, а дiвчатам накажу, щоб поховали мене отут у веселiм саду, на веселому козачому островi, на самiй його верховинi... Та хiба буде смерть? Iнодi менi здається, що я — вiчний. А мо' й справдi я вiчний, га? В усякому разi сам я нiколи не повiшусь, хiба якiйсь молодичцi на шию. Завжди казав i кажу:
— Недобре мати справу з жiнками, але з женщинами — прекрасно... Життя без чудес мертве.
Отже, про нашу iсторiю.
Треба ж було, щоб отак збiглося: менi, як i моïм видатним предкам, теж довелося писати листа за море, тiльки не подумайте, що султановi — султани тепер перевелися, — писав я ще далi, iншим адресатам: в туманну Англiю.
Сьогоднi джентльмени, злигавшись з американськими прасолами та бандитами, хочуть розпалити нову свiтову вiйну. При цьому вони пробують звалити своï злочини з хвороï голови на здорову, як той ïхнiй предок — ярмарковий злодiй, що, прокравшись, навмисне репетував:
— Каравул! Держiть!..
Так i зараз. Щоб задурманити публiку, вони кивають в наш бiк, на всiх радянських людей, тобто i на мене персонально.
Микита Братусь — агресор! його сади завтра нападуть на нас, Братусевi сади загрожують усiм нашим американським роздутим штатам i англiйськiй коронi також!
— Нi, панове, я — людина доброï волi, з чесного, не загребущого роду походжу. Вам — хай ваше, а менi — моє, те, що не надувається штучно, а зростає природно, згiдно з усiма безсмертними законами розвитку.
I чого вони пристають? Чого за поли хапають? Пiниться на мене Черчiлль, сам не знаю, чим я йому так рiпицю наперчив... Чи за провал iнтервенцiï досi казиться чи листа мого досi забути не може? Але ж правда була моя, i я готовий сьогоднi вдруге того листа пiдписати.
А було це так.
В тридцятих роках наша черешня йшла на експорт в Англiю. Вiдправляли ми ïï в бочках, засульфiтовану чин-чином. Таку черешню як обвариш взимку, то вона стане мовби щойно з дерева знята. Платили англiйцi золотом, а ми, як вiдомо, саме посилено будувались, i ïхнi фунти були нам цiлком до речi. Купують лорди нашу черешню i, як витонченi- знавцi, хваляться нею, не нахваляться.
Потiм, — мабуть, з намови старого лиса Черчiлля, — починають вести пiд мене пiдкоп.
— Ми, мовляв, споживачi, наше замовницьке право, давай писати Братусевi реляцiю, давай вимагати вiд нього ще кращоï черешнi. Микита знайде, Микита все зумiє!..
I пишуть гуртом реляцiю в наш Червоний запорожець, просто на моє iм'я.
Приносить менi Мелешко ту реляцiю i чистить Уïн' стона Черчiлля на всi заставки.
— Пiдожди, кажу, Логвине Потаповичу, не метай перед сером бiсеру... Що там скоïлось?
— Читай, — кидає Мелешко листа менi на стiл. — Читай та вiдповiдай. Каверзують пани-сери. Пташиного молока ïм забажалося!..
Читаю. Так, мов, i так, мiстер Братусь. Перепробували ми черешнi з усiх материкiв, але кращоï, нiж з Украïни, лiпшоï за Ваш сорт Пiонерка, ще не зустрiчали нiде. Все в нiй iдеальне, все нам iмпонує за винятком одного: забарвлення нам не пiдходить. Занадто вже вона у Вас червона! Будьте ласкавi удосконалити ïï i вивести для нас жовту або, принаймнi, блiдорожеву черешню з такою умовою, одначе, що вона збереже в собi всi смаковi якостi Пiонерки.
Отаке було замовлення твердолобих лордiв.
Я сам дипломат i хитрун, але завжди кажу правду. Бо справжнiй дипломат завжди говорить правду, i в цьому якраз його сила й талант.
Мушу зауважити, що на той час, коли заморськi лорди вели пiд мене пiдкоп своïми реляцiями, в нашому районi саме закiнчувалось будiвництво нового плодоконсервного заводу. Я вже мав з ним тiсний контакт i, зважаючи на це, спокiйно вiдповiдаю твердолобим джентльменам.
Так, мов, i так, шановнi джентльмени. Вельми дякую за похвали в адресу моєï Пiонерки i пускаю геть поза вухами ваше нахабне замовлення. Не виводитиме вам Микита нi жовтоï, анi блiдорожевоï черешнi, бо виводить вiн те, що йому до вподоби, а подобається йому якраз повнокровна, палаюча, червона барва!..
Що ж стосується моєï черешнi, яку ви одержували з Украïни до цього часу, то вiднинi вона йтиме на переробку в наш новий плодоконсервний завод на компоти трудовому радянському людовi. Отже, вам я, сери, на даному етапi нiчого не можу запропонувати, окрiм нашоï вiдомоï украïнськоï дулi.
Так я вiдповiв.
Мелешко завiрив мiй пiдпис печаткою Червоного запорожця.

IV

Ви не знайомi з моєю Оришкою? Ото вона виринула в кiнцi алеï, мабуть, несе вже менi обiдати. Моя Оришка — так i тiльки так, бо iнодi можна почути ще iнший термiн — вiн менi рiже вухо: Оришчин Микита!
Правда, може, я сам-таки в цьому й винен... Якось, ще на фронтi, вiдбувався в нашiй дивiзiï великий мiтинг, i випало менi виступати перед братами як представниковi вiд украïнського народу (там виступали бiйцi багатьох нацiональностей, усi ми йшли на ворога плiч-о-плiч пiд одним прапором!). Так от, висловивши певнiсть, що дiйдемо, брати, ми скоро до Берлiна, сказавши потiм про знаменитi калачi та пишки, я закiнчив промову тим, що повернеться, мовляв, ще Микита до своєï Оришки!
Вiдти й пiшло:
— Хто то в медсанбатi бiля дерева копається?
— Та то ж той Микита, що в нього жiнка Оришка! Або просто:
— Оришчин Микита знову щепить!..
Бо справдi, де було тiльки ми не зупинимось, де тiльки не ступну — там уже — за звичкою — й дерево посаджу або зроблю щеплення. Ростуть моï дерева пiд Воронежем i в Сумах, в Польщi i в самiй Нiмеччинi за Одером.
Майже весь час я був при медсанбатi нашоï гвардiйськоï дивiзiï. Як попав до них пiсля першого поранення, так уже й не вiдпустили звiдти, зоставили при собi.
— Нам, кажуть, у персоналi побiльше веселих людей потрiбно: бiйцi швидше одужують.
Наш сад i на фронтi снився менi мало не щоночi. Кинуся бувало спросоння, i найближчий з товаришiв по землянцi сердиться, бубонить:
— Легше своïми чобiтьми, Братусь! Що це з тобою?
— Суницю, кажу, переступав,
— Яку суницю?
— Снилося, що нiби йду в себе на островi, а передо мною суниця червонiє розмiром з баклажан... Боявся, щоб не наступити.
— Суницi своï переступай, а мене чоботом не товчи! Шинелю на себе, i вже вiн захропiв. А я перекинувся горiлиць i знову сади бачу.
Так оце ж моя Оришка пливе... Це, ви знаєте, не Оришка, а цiла проблема. Все в нiй менi подобається, якби тiльки не була вона такою сердитою та ке ревнувала мене по черзi до всiх молодиць (i навiть дiвчат!), що працюють у моïй бригадi. I зважте, що це пiсля того, як обом нам уже перевалило за п'ятий десяiок!
I чим далi, шаленiє ще дужче, ревнує, наче молодого. Вся бригада знає Оришчину слабiсть i щоразу, коли Оришка з'являється на горизонтi, якась молодичка навмисне мене атакує.
— Дайте я хоч посиджу бiля вас, дядьку Микито!.. Сяде та ще й руку закине Микитi на плече. Ïй нiчого — встала та й пiшла, а менi що потiм дома буває? Мусите знати, що Оришка моя набагато вища за мене ростом i взагалi, нiвроку ïй, добре вкомплектована: сто п'ять кiлограмiв. Я хоча теж чоловiк при здоров'ï, держава в менi є, i чую силу в руках, але супроти Оришки — хлоп'я, горобчик. Здається, взяла б i в пелену заховала.
Користуючись своïми перевагами, Оришка часто вдається до голого адмiнiстрування. Як тiльки що помiтила, одразу вже ставить питання руба.
— Ану дивись, шелихвосте, на мене. Чого це бiля тебе сьогоднi Дарина увивалася?
— Та хiба я ïй забороню, бабунику? Закортiло молодицi пожартувати.
— А тобi б тiльки жартувати та жирувати! Бачила, бачила, як ти облизувався! Дома тобi не до жирування. дома тобi нудно!..
I, не довго думаючи, гуп межи плечi, дарма що перед нею визнаний войовничий мiчурiнець. Оришка не зважає на авторитеïи.
Я тiлом щiльний, тугий, менi не болить, але неприємно, що дуже гупає.
— Тихiше, — кажу, — бо сусiди почують. Оце вам i рiзниця мiж жiнкою та женщиною. Порiвняйте самi!
Коли вже Оришка бачить, що таким методом мене не проймеш, тодi — кулак об кулак — i подалася до голови, до товариша Мелешка.
О, смола!
Прилипне, пристане, насяде з категоричною вимогою, щоб перевiв Мелешко приревновану молодичку кудись в iншу бригаду. I хоч Логвин Потапович у нас такий, що й бувалого чорта обкрутить кругом пальця, але моєï Оришки i вiн не обкрутить. Сам незчується, як пообiцяє:
— Переведу.
Легко дати обiцянку, але ж спробуй ïï виконати. Стане Мелешко умовляти молодицю, щоб згодилася (ради спокою в Братусевiй хатi), а та молодичка його як одбриє, то тiльки послухай.
— Це якщо я вдова, так ви й будете мною каверзувати, тикаючи з бригади в бригаду? Що я — в саду зайва? Урожаï низькi беру? Чи, може, я воду влiтку крала, може, вентилi ночами перекручувала, щоб бiльше вологи моïм кварталам попадало? Чого ж ви мовчите, Микито Iвановичу? (Вже до мене). Скажiть ïм!
Я, звичайно, стою за правду i даю вiдповiдну довiдку, що Дарина води ночами не крала, не можу я чужий грiх на неï складати.
— Так чого ж ви пристаєте? — знову молодичка до Мелешка. — Що вам вiд мене треба? Нiкуди я звiдси не перейду, мало чого ïй з дурних ревнощiв заманеться!..
I що ж... крути не верти, а молодичка має рацiю. Покружляє, покружляє бiля неï Мелешко та з тим i вiдчалить. Бо нi Оришка, нi Мелешко не в силi диктувати в даному випадку: коли таки добре працюєш — нiхто на тобi не поïде.
Сьогоднi моя Оришка, видно, в гуманному настроï:
пливе з кошиком i посмiхається. Чи удоï збiльшились, чи, може, весна на неï впливає?
Я люблю щиру вiдвертiсть i не криюсь, що дома Оришка iнодi бере надi мною верх, але в саду — нiколи! Це моя резиденцiя, моя лабораторiя, i тут усе за мене' i таблички на контрольних деревах, i схрещенi гiбриди в марлевих капшуках, i цитруси в траншеях, i всi моï дияволицi-помiчницi. Це так, як у медсанбатiвськiй операцiйнiй — хто переступає через ïï порiг, одразу пiдпадає пiд владу старшого, а старший на островi якраз я, Оришчин Микита, чи то пак, Микита Iванович Братусь!
В найурочистiшi для саду днi при повносвiтлому, ось як зараз, вiдкриттi весни, чи пiзнiше, в пору буйного квiтування, чи вже в трiумф золотого врожаю — в такi днi напевне можу сказати, що Оришка мене... побоюється. Стає добра, м'яка, хоч у вухо ïï клади, i в усьому мене слухається. Та й як ïй не слухатись, коли бачить, що мене тут усi дерева слухаються! Залежно вiд моïх бажань ростуть нижчi або вищi, з плакучою або з пiрамiдальною кроною — формую ïх я. З Микитою треба бути в саду чемнiшою, — мабуть, думає собi Оришка. — Бо вiн тут, як чаклун у своєму царствi, що захоче, те й зробить. Тупне ногою, крикне: Стань Оришко, суницею!, i станеш привселюдно суницею.
— Ти сьогоднi, бабунику, в настроï... Мабуть, встигла когось уже вилаяти ради празника, що така весела?
— А таки встигла, Микито...
Бач, як вгадав!.. Ще б пак не вгадати: вiдомо, що вона кожного, хто зайде до неï на ферму, спочатку як слiд вилає (здебiльшого нiзащо), а тодi вже розпитає, чого прийшов, у якiй справi, i погомонить з тобою цiлком людяно.
Дивно, як тiльки з нею там корови уживаються? Мало того: Ми, каже, сердитого сторожа на фермi не тримаємо. Вiн нам корiв нервує. А сама вона ïх не нервує! Мабуть, уже нашi селекцiонери вивели якусь нову породу корiв з волячими нервами.
— Сiдай, дiдунику, ïж, поки не вичахло... О, далеко не завжди величає мене Оришка дiдуником! Якщо вона так звертається до мене, то це означає, що вона зовсiм грайливо сьогоднi настроєна.
— Я ще й не проголодався, бабунику... Недавно мене тут дiвчата пирогами пригощали.
— Та я бачу, що розшарiвся, як пiвень... Мабуть, уже i в льох забiгав до тiєï вертихвiстки? Це вона про комiрницю.
— Забiгав, але не випив i наперстка. Поспiшав — за секаторами бiгав.
Оришка на мене одним оком свариться, а другим — смiється
— Так i повiрила... ïж.
Бiда менi, що я такий шаркий та червонощокий, що енергiя з мене джерелом б'є. Багатьом здається, що Братусь завжди пiд градусом, завжди напiдпитку, а мiж тим, я вiд природи такий рухливий та повнокровний.
— Хто-хто, а ти, Оришко, мусиш уже знати, вiд чого я шаркий: перцю стрючкуватого багато вживаю, а вiн розганяє кров. Дiвчат моïх там не зустрiчала? До вас поïхали, на ферму.
— Бачила: перегнiй накладають. А ти що — скучив уже за котроюсь?
— Та майже... Це ти з ними i посваритися встигла?
— Нi, я ïх зоддалеки, з дому бачила. З кiношниками вранцi посварилася — другий день на фермi товчуться.
— Не тим боком тебе знiмають, чи що?
— Товаришко Братусь, сядьте нам отак та робiть отак... Жевжики, вони мене вчать, як корiв доïти! Ви, кажуть, ремствуєте i виражаєтесь, бо не знаєте, скiльки коштує наш фiльм... Тисячi з'ïв! А ваше молоко? Що це за продукцiя? Та якщо навiть ви трохи й недодоïте, щоб стати героïнею, то ми вам купимо десяток тих вiдер молока, тiльки ж пiдкорiть ви нам свiй процес, кидайте, коли ми скомандуємо: годi!
— Не зважай ти на них, Оришко... Вони ще, видно, вiдсталi.
— Оце ви, кажу, так мiркуєте? Ви думаєте, я сама не спромоглася б купити отой десяток вiдер молока? Купила б i молоко, i вас з вашим фiльмом! Та хiба я лише за вiдрами женусь? А корови, а режим, а досвiд? На якому базарi ви купите досвiд наших майстрiв колгоспного тваринництва? Може, якраз я хочу найвищих удоïв досягти, досвiду собi такого набути, щоб усi потiм доярки Украïни його переймали!.. Вiдчитала ïх, гемонiв, як сама хотiла, аж полегшало на душi.
Вiрю своєму бабуниковi, вмiє вона вступати в дебати. За наше спiльне життя сам переслухав силу ïï блискучих промов. Однi менш витриманi, iншi — бiльш, але всi, як правило, блискучi. Думаєте, завжди вона мрiяла про зiрку, завжди отак за колгоспне розпиналася? Еге, тодi ви ще не знаєте моєï Оришки!
Ану, пригадаймо перший рiк колективiзацiï, найбурхливiшi його днi... Хiба то не вона, не оця моя Оришка, обнесла тодi поли на Карповi Лисогоровi? На кожних малих чи великих зборах хiба не вона верховодила вiдсталим жiноцьким елементом?
Нiколи не забуду, як проводили ми взимку напруженi вирiшальнi збори по питанню — бути чи не бути? Школа не могла нас вмiстити, — розперли б ïï, тому зiбралися на майданi перед колишньою волостю, i оратори, виходячи на круг, тримали промови пiд вiдкритим небом.
Оришка не хотiла на круг, вона сатанiла в масi жiночого натовпу.
— Порозпускайте нас, — репетувала на весь майдан, — повiддавайте нам наших коней та хомути!
Нi в кого не було такоï затички, щоб заткнути ïй пельку. Голова ïй слово, Оришка йому десятеро.
Коли вона моя жiнка, — думаю, — то мушу сам ïй заткнути. Виходжу на круг, а передо мною весь майдан захряс людьми. Особливо грiзно вирує наше жiноцтво. Бачу, помiж нашими жiнками i незнайомi пикатi молодицi шастають (пiзнiше ми ïх пороздягали в конторi, i виявилось, що пiд хуторськими рясними спiдницями маскувалася в них не жiноча — куркульська суть: штани були, i сокири висiли. А через день у цих молодиць вуса показались).
Починаю говорити — Оришка i мене не впiзнає:
— Бийте, — кричить, — вiн теж такий, вiн теж за комуну!
Що не почну — то й обiрвуть баби, не дають менi слова промовити.
— Та чи ви, кажу, подурiли, чи ви показались? Собаку вiшати ведуть, та й то дають раз гавкнути, а я вам що?
Чую, притихли, навiть реготнув дехто: не раз мене жарти виручали в життi.
— Кого це ви, кажу, слухаєте? Оцю ротату Оришку? — i вказую просто на свою Оришку. — Люди добрi, хiба ви не знаєте, що це за баба перед вами стоïть?
Мовчать.
— Та це ж така баба, товаришi, що як у Днiпро плюне, то всi жаби на завтра виздихають!
Ха-ха-ха!.. Го-го-го!..
Сколихнувся, зареготав майдан вiд краю до краю, наступила весела розрядка. Тодi це, мiж iншим, дуже багато важило.
Довго не могла Оришка простити менi промову на крузi. Все менi згадувала... А тепер, навпаки, сама не любить, коли згадую.
— Ти — каже, — хвалишся, що навiть дику стихiйну природу перевиховуєш, а хiба я в тебе гiрша за природу?
Нi ми з бабуником, незважаючи на асамблеï, живемо дружно й мирно. Пробую дiяти на неï методом веселого ментора i, вiрите... пiддається. Хай не створиться у вас враження, що Оришка в мене тiльки сваритись умiє: буває, що й смiється. А вже вона як засмiється, то й живiт трясеться!
Взяв я Оришку дипломатичним шляхом. Повернувся з царськоï служби — бравий, молодецький, але убогий, один шовкун у дворi стирчить, нiхто не дає дочку замiж. Цар заплатив менi за вiрну службу п'ятаками, новими-новiсiнькими. Багатiй, Микито! Сiдаю в сонячний день на призьбi, лiчу своï п'ятаки та перелiчую. То в гаман ïх, то знову з гамана — заклопотаний нiбито вкрай, нiкого не бачу, не чую. А мене, звiсно, одразу побачили, — всi ми тодi були в пережитках по вуха, — пiшло-покотилося по селу: Рудий Микита зi...

Страницы

• #
• 1
• 2
• 3