страница №1
Циклон
Категории
Оригинал
Роман
ЧАСТИНА ПЕРША
I
У бетонних буреломах все узбережжя. Велетень якийсь, Геракл XX вiку, бився тут з морем, i зосталось побойовище: багатотонне груддя залiзобетону, як пiсля бомбування, лежить вподовж берега в руïнному хаосi. Незадовго перед цим пройшов- циклон, кiлька днiв лютував шторм ураганноï сили i такого оце накоïв. Ще й ми, прибувши сюди, застали розмови про хвилi, що ïх гнало заввишки з триповерховий будинок, про баркаси, що пропали безслiдно... Гороïжиться берег. Де все було муроване та впорядковане, стояло в бiлiй геометрiï балюстрад та альтанок, зараз на кiлометри тягнеться поруйноване, захаращене камiнням пустирище. Все нiби в уламках скель, що звалилися з гiр. В голову не кладеться, що все це лише робота моря — без тротилу, без динамiту... Помiж бетоновоï грубоï сiризни контрастом бiлiють рештки потрощених сходiв якихось, аiби античних, перилець та обличкувань з красивого бiлого каменю. З хаосу брил стирчать покрученi .рейки, iржаве погнуте пруття... Стихiя тут показала себе. Важко повiрити, що здатна на таке всьоточнавсього лагiдна сила води.
Лише коли застугонить увесь берег i почне вiд ударiв здригатися вночi наш будинок, а вранцi побачиш, як все узбережжя кипить бiлопiнними бурунами, вирує i аж слiпить, i вали; накочуючись, з розгону розбивають себе об груддя бетону, i стрiляють бризки та водяна пороша аж до нас, на другий поверх, — отодi повiриш! Повiриш, що лагiдна хвиля здатна ставати силою грiзною, що, збурену, ïï нi в який бетон не закуєш.
Навстрiч узбережжю море котить литво бурунiв. Веснiє вже; цвiте по пiдгiр'ю мигдаль, але весна холодна, з вiтрами, з дощами, i шторми б'ють майже день крiзь день.
Увечерi з Сергiєм-оператором подовгу сидимо на балконi. На iйших балконах нiкого: готельчик напiвпорожнiй — не сезон, вiтер гуляє по коридорах. Крiм нас, лише футбольна команда на першому поверсi, та й та вже спить: товариш режим повкладав хлопцiв.
Стугонить узбережжя. Буває, вдень море на якусь годину пригамується, перепочине, а пiд вечiр, зiбравшися з силами, — знов за роботу! З темряви накочуються вали ще грiзнiшi, нiж удень. Гуркочуть з канонадним гуркотом. По той бiк затоки вигинається впродовж берега рядок вогнiв рибальського селища. Раз у раз у повiтря — мiж нами й селищем— злiтають цiлi хмари води — чорнi вибухи нiчноï стихiï. На мить вони затуляють вiд нас той далекий разочок рибальських вогнiв, якi потiм знову з'являються, коли вибухла вода опаде.
Декорацiя свiту досить похмура. Море, що б'є та б'є. Зрiдка звiдкись прожектор у море сягне, в розшаленiлi безвiстi темряви. Мiсяць — димчатий шмат плазми — у подертому хмар'ï... Ще — силуети гiр праворуч. На однiй iз вершин пульсує зiрочка маяка. Пульсує отак нiч крiзь нiч. Глибше в горах — обсерваторiя. Певне, й зараз десь там бiля телескопа чатує давнiй знайомий мiй — сивий професор. Не спить планета. Ночами, крiзь дiр'я хмар — очi у всесвiт.
З кожним ударом прибою, коли далеко в темрявi берега стелеться шелестке, бiлопiнне, — виднiшає нiч! Бачу Сергiïв замислений профiль. Плечi опущенi втомлено. Нелегкий хлiб кiнодокументалiста. Не перший день ми з Сергiєм в супрязi. Де нас iз ним тiльки не носило! Фiльмували археологiчнi розкопки. Фортецю Овiдiя над водами лиману. Спуски новозбудованих суден. Гранiти монументiв на мiсцi колишнiх концтаборiв. Каменоломнi. Птахiв перельоти... Було потiм ще одне вiдрядження. Особливе, вiдповiдальне. Одне з тих, що ждеш ïх подовгу, а потiм воно звалюється на тебе зненацька. Осiнь стояла червоно-багряна, палаюча, суха. З балкона такого ж, тiльки повитого виноградом, дивився, як лопаються, падаючи, каштани, як смаглявiє листя лапате, а далi, крiзь тишу дерев, свiтяться золотi верхи Софiï... Стоïш i весь час прислухаєшся до чогось. I, нарештi, дзвiнок: збирайсь, полетиш далеко, фiльмуватимеш... сам знаєш що.
I летиш. Куняє Сергiй поруч тебе в крiслi аорофлотнiм. Внизу провалля демонiв, житловища снiговоï людини, а ти над пасмом найвищих гiр, над циклонами пролiтаєш, — зараз ти людина майже небесна! Повiнь свiтла довкола тебе. Свiтло висот купає твiй лайнер, i тебе, i твого супутника патлатого, i запаси чутливоï плiвки... Ще вона нiщо, tabula rasa, а звiдти привезете на нiй спеку тропiкiв, джунглi, i горе чиєсь, i чорний напалмовий дим. Монтаж, цех друкування, екран. I знову — в дорогу. I хiба ж не прагнув ти життя саме такого? Що у вiчнiм неспокоï та в тривогах, в щоденнiй готовностi — одержати завдання й вирушити з кiнокамерою хоч на край свiту... Чи на якiсь зовсiм буденнi кар'єри...
Треба було нам одного разу з Сергiєм зафiльмувати рiдкiсний вибух. Епiзод iз життя каменоломнi. Близько дванадцятоï було зроблено все, що треба. Змовкли перфоратори, громохкi бурильнi молотки. Серiю потужних зарядiв уже закладено в монфлiт, у щойно пробуренi шпури. В кожну свердловину вставлено патрон-бойовик: вiн має виконати роль детонатора. Всю серiю з'єднано. Вiдтепер слово за толом, за амонiтом. Перекрито шлагбауми. Пiднято сигнальний прапор на щоглi. Всюди стирчать застережнi знаки:
Вибух! Небезпечно для життя!Тиша залягла над кар'єрами, люди поховалися в укриттях. Ждуть у тривожнiй напрузi тiєï митi... Тиша, тиша. Повiтря свiтиться, ряхтить, i бджолинiсть золота гуде в ньому. Гуде, вiбрує, мов далекi великоднi дзвони дитинства.
Ми теж покинули небезлечну зону, приготувались: камери налаштованi, плiвка закладена, матимем принаймнi шiстдесят метрiв рiдкiсного вибуху. Ось-ось тишу розломить гуркiт, сонце пов'ється курявою, десь дрижатимуть шибки. День буде повен бiлого вiтру, довкола гупатиме каменепад... Ось-ось уже. I тодi Сергiй вiдкладає камеру вбiк:
— Не буду знiмати.
— Що сталось?
— Досить з мене. Всi цi вибухи... в печiнках вони менi.
— Але ж це вибух творчий, будiвничий, — пробую напiвжартома умовляти колегу.
Та вiн затявсь. Музику бджоли, полiт ïï — це вiн би згоден, а так... Сигарета вже лежала в нього на губi, одутлувате обличчя замкнулось в безкiнечнiй байдужостi . до -всього.
— Та бери ж камеру! Зараз вибух!
Оператор не зворухнувсь.
— Ще один гриб вибуху... Та ви розумiєте, що вiн менi нестерпний? Моя психiка його не сприймає. Нi метра плiвки не стану псувати на це, — i витягся горiлиць у рiвчаку. В безодню неба дививсь, сумовито й сонно.
— То якого ж дiдька ми ïхали на цi кар'єри? Адже нам потрiбен був саме цей вибух, нам його замовлено, а тепер...
Ми посварились.
I хоч це нiби парадоксально, але вiдтодi ми, здається, потоваришували ще бiльше. Це зовсiм не означає, що мiж нами панує золотий мир, адже такого, як мiй колега, витримає не кожен: злоязикий, причiпливий, все йому щось муляє. На студiйних зборах та рiзних обговореннях виступати не любить, але має звичку реплiками обстрiлювати промовцiв, в тому числi й маститих, i це йому, звичайно ж, не минає безслiдно. Одначе у своïй справi Сергiй вiртуоз, один з наших найкращих молодих операторiв, i з його професiйним вмiнням не можуть не рахуватись. Кiлькома знахiдками, хай поки що досить скромними, короткометражними, студiя завдячує якраз Сергiєвiй камерi. Зненавида до штампу, жага пошуку, всечасне невдоволення собою — це в ньому є, i хiба ж за це не варто людинi дещо й прощати? Один iз наших студiйних часом дивується моïй довготерплячостi:
— Як ти з пим вживаєшся, з тим Сергiєм Танченком! Вiн же псих. В нього... манiя справедливостi!
Манiя справедливостi— звiсно, гандж неабиякий, та все ж коли довелось вибирати оператора для роботи найскладнiшоï, вибiр знову припав на Сергiя. Манера його менi до душi. Дедалi менше трюкацтва, яким хлопець захоплювався один час. Сергiєва камера шукає тепер насамперед точностi, виразностi, природноï глибини. Вона не боïться кадру навiть
некрасивого, якщо це треба; iнодi ïй мовби з нiчого вдається раптом видобути справжнiй самоцвiт... Вперше нам доведеться знiмати повнометражну художню стрiчку. Дали на ознайомлення пуд сценарiïв, дали час на роздуми, i ось ми з Сергiєм забрались сюди, якнайдалi вiд студiйного вавiлону. Заякорились, терпимо один одного, спiвiснуємо. Тут справдi є змога зосередитись, зiбратися з думками.
Сергiй умiє читати галопом, запевняє, що вже
освоïв, тепер знiчев'я цiлоденне тиняється з кутка в куток, посiрiв вiд нудьги. Годинами може мовчати, думаючи щось своє. Якщо зрiдка й порушує мовчанку, то лттгттс щоб кинути що одну пезапатентовану iдею на пшгахiд портативнiшоï кiноапаратури або щоб проректи ще одну дошкульнiсть на адресу своïх ближнiх — футболiстiв, чиє готельне сусiдство Сергiя деколи навiть дратує. Хлопцi як хлопцi, живуть своïм розписом, тренуються на мiсцевому стадiонi, готуючись до весняних баталiй, але для Сергiя ïхнi м'ячi стають здебiльшого каменем, на якому вiн вигострює своï парадокси.
— Не знаходжу в них нiчого нi динамiчного, нi демонiчного. Дорослi люди, що бавлять дорослих... Слiд вiд польоту м'яча по зеленому полю — невже це той слiд, що його має залишити пiсля себе людина?
Його не влаштовує i як вони ходять самовпевнено, i що свистять у коридорах та важаться пiсля кожного тренування, i що пiд час дощу, зiбравшись у вестибюлi, крейдою на чорнiй дошцi забивають уявнi голи у ворота суперника. Розробляють пiдступнi комбiнацiï, сушать голови, як краще обдурити суперника, — хiба це чесно?
Спить мiй колега мало, а обличчя, проте, нiби запухле, щось с совине в ньому, в його круглих, дитинно ясних очах. Нiс — дзьобом. Щодня бачать дiвчата на поштi цей гегелiвський нiс i повняве, з недоспаною блiдизною обличчя, що якось аж жалiбно схиляється до вiконечка: може, щось є? Але кiнооператоровi знов нiчого нема. Хтось довго йому там пише...
Часом Сергiй дозволяє собi зiгрiти душу десь у порту склянкою кйслющого рислiнгу, пiсля цього сiра маска нудьги сповзає йому з обличчя, — прийде, розляжеться на канапi нашого холодного напiвлюкса i, тонучи в сигаретнiм диму, вiзьметься розв'язувати свiтовi нерозв'язнi проблеми. Найчастiше вони в нього зводяться до пекучих проблем десятоï музи. До смуткiв за чимось. Чи не дрiбнiє екран? А були ж боги! Був Великий Нiмий...
Цього вечора мiй колега теж, здається, не в настроï. Сидить у шезлонзi, курить, спiдлоба розглядає екран штормовоï ночi. Хоч би постригся: патли стирчать з-поза вух, спереду чуб на лоба напущений, як у бiтла.
— То на чому ж зупинимось? — питаю Сергiя. — Цей пуд сценарноï руди... Чи багато вiн нам радiю дасть?
— Радiю нема, є мотлох... — Сергiй вживає ще рiзкiше слово.
Це в його манерi: з плеча, зi всiєю категоричнiстю.
— Отже, даремно й читали? Змарновано час?
— А ви iншоï думки? Ви щось знайшли?
Вiн глузує, бо таки є з чого... Схоже на те що це ремiсницьке сценарне добро побувало вже не на однiй студiï... Коли там не йде, тодi його вiдфутболюють нам .
— Ну; а той, про льонарку?.. Ти ж полiщук, а там є полiський кольор-локаль. Невже не помiтив?
Сергiй деякий час мовчить.
— Не кажiть менi про Полiсся. Не кажiть про кольорлокаль!.. — з болем майже викрикує вiн, а потiм пiсля паузи стишено: — Люди горять, замкненi в школi... Кiнь виламується з палаючого сарая... Нiч така страшна: вогонь, стрiлянина, крики... Лежу, як зайаеня, в бур'янi... дух зачаïв. Не ворухнись, бо прийдуть приколють! Пожежа гуде, крокви падають, кiнь крiзь полум'я стогне... Червоне, нiчне, страшне, волаюче — ото i все, що звiдти. Ото мiй кольор-локаль...
Надовго вiн замовкає. Шкодую, що нагадав Сергiєвi про Полiсся. То драма його дитячих лiт. Малолiток партизанський, вiн випадком був тодi врятований вiд карателiв... Почувається, що пережите й досi ранить його. Розмова наша пiсля цього бiльше не клеïться. Так нi на чому й не зупинились. Виходить, не так просто знайти повноцiнний сценарiй... Досить на сьогоднi. Спати. Може, щось вирине в снах.
II
А вранцi знову слiпучiсть, i бiлоснiжнiсть, i якийсь уже не страшний пiсля ночi двигiт ударiв по всiм узбережжю. Б'є море, сяє побережною смугою, дарма що свiт сiрий, сiється дощ. Лiс на гiрських крутосхилах мокро чорнiє, лише шапки гiр, як марсiанськi полюси, зверху до половини вкритi iнеєм. Помiж каскадами пiдгiрних будиночкiв, з-помiж весняноï набухлостi що темних садкiв де-не-де пробивається рожеве клубовиння: мигдаль цвiте. Цвiте ранньо, аж нiби протисезонно.
Щоранку з далечi побережноï з'являється вiн. Син чийсь. Хлопчик того вiку, коли фантазiя цвiте i береговi дiтлахи почувають себе Магелланами. Десь аж з-пiд рибальського обрiю, з-над слiпучоï смуги прибою, як i вчора, i позавчора, з'являється його темненька щуплява постать. Все виразнiше проступає крiзь мжичку, iде узбережжям, i менi одразу стає якось теплiше, вiдраднiше на душi. Безлюдно, гори в пошматованiм прядивi хмар, сиво i мокро вони обснували по схилах лiси, море жене й жене крутогривi вали, буйок, незникний нi в яку погоду, хилитається десь серед лиснючоï гойдави бурунiв, пiрнає та виринає мiж ними самотнiй, а тут — так само самотнiй на всiм узбережжi — з'являється хлопчик. Мабуть, син рибальський. В чорненькiй курточцi, з-пiд якоï палає комiр яскравого пуловера, в сiрiй каскетцi, вiн неквапом звершує свiй щоденний узбережний маршрут. В руцi — школярський оббитий портфелик, що його юний господар тримає якось нiби за вухо... На морi нi човника, нi суденця. Все в бiляках воно, текуче, бiлогриве. Вiдкритiсть i непривiття простору. Досi нема рибальських суден, що нiбито вже мали повернутись з Атлантики. А хлопчик є. Берегова далеч затуманена мгичкою, i з тоï мгички щоденно, неминуче з'являється вiн.
Понад розламищами бетонного бурелому йде; наближаючись, часом перескакує з камеяя на камiнь, пристоïть, вглядаючись у блiдо-зелене, спiнене безмежжя стихiï. Може, I виглядає тих траулерiв з Атлантики? Може, там батько його чи брат?.. Часом присяде на сторчма вивернутiй брилi i, нахилившись, заглядає вниз, в шумовиння прибою, в його кипуче сяйво. Наче пита:
Що ти є? Чому свiтишся так?tЧи, може, щось iнше його там цiкавить. Чи що море викиснуло... Чи що викине? Срiбну монетку, може, давно кимось кинуту на щастя? Чи вистежує вiн рибку якусь, або рачка, або дельфiнят обранених (кiлька днiв тому й таких пiдiбрали, — пiд час шторму побило ïх об камiння). А може, i просто цiкаво йому спостерiгати, як iржавi погнутi рейки з кипучоï пiни вишугнуть i знову сховаються в шелесткiм, мов весiльна фата, шумовиннi. Довго можна дивитись, як плавко лиже вода кострубату брилу, як на мить огортає прозорою текучою плiвкою уламок сходiв отих, що, зцеменiтованi, перекособоченi, свiтять з-пiд шару тонкоï води плитами бiлого, подекуди аж тiлесно-рожевого каменя; серед грубих бетонних брил цi плити бiлiють так нiжно, мовби мають в собi щось справдi античне...
Ми не чiпаєм юного дослiдника моря — не хочемо вiдволiкати вiд стихiï його увагу. Не треба нiчого питати, не будем доскiпуватись, що вiн там шукає, бо, може, й сам вiн, той хлопчик, не зовсiм ще усвiдомлює природу своєï цiкавостi, не мiг би, може, й пояснити до ладу, чим саме його приваблює вирування прибою, весняний неспокiй моря.
— Юний сфiнкс у червонiм пуловерi, — зауважує Сергiй, стежачи за ним iз балкона.
— I сам вiн загадка, i для нього кругом загадки... Кажуть, нiбито в генах уже закладена потреба дослiдження неосвоєного простору... Поряд з iнстинктом i кольором очей закодовано потяг у невiдомiсть. Якась гра: то море пiдкрадається до хлоп'яти, то хлоп'я весело крадеться до моря. З-пiд каскетки затяганоï, з погнутим козирком червонiють нахльосканi вiтром вуха. Кеди, видно, бували в бувальцях, воiга вiдстрибують так спритно, коли хвиля набiгає... Личко худорляве, зосереджене. Надто ж коли хлоп'я отак присяде i, нахилившись, вiдкинувши портфелик, усе щось вистежує з терплячiстю iстинного дослiдника. Iнодi раптом само собi всмiхнеться; сидить хвилину-другу, повите сяйвом усмiшки.
Знати б, що спричинює той його справдi загадковий усмiх? Худорляве личко яснiє, розквiтає все, освiтлене бiлопiнною хвилею, сама навiть усмiшка освiтлена, хлопчик у своєму невтомному пошуку нiби переживає мить натхнення. Мiж ним i морем нiби виникає якийсь контакт, не збагнене нiким iншим взаєморозумiння, виникає гармонiя, породжена, й пiдтримувана чимось для нас недоступним. Отак i пройде з своïми розглядками мимо будинку, i ми його не запитуємо, що вiн шукає, до чого придивляється, нам просто гарно бачити цей його розмислено уважний обхiд узбережжя, звершуваний за будь-якоï погоди, бо для нього, аборигена, нi вiтер, нi дощ не страшний, для людини такого вiку, мабуть, нема нi вагань, нi сковуючих сумнiвiв чи смутку... Весь у полонi цiкавостi пiзнання, у владi своïх нiким не знаних пошукiв, вiн подеколи нiби й шторму не помiчає, шумiв його не чує, увесь задивлений, заслуханий у щось приворожливе, в нерозгадану мову стихiï. Та все ж i пiд час задуми iнстинкт самозахисту його не зраджує, мокрi кеди нi на мить не втрачають чутливоï сторожкостi, не забувають вчасно вiдскочити вiд хвилi з веселою хлоп'ячою спритнiстю.
Море шалiє, прибiй стугонить, бетон, поламаний штормами, лежить всюди навалом, а над усiм цим у цiлковитiй безтривожностi, з своïми думками якимись щоранку бреде, бовтаючи портфеликом, юна людина. I щоранку несе в собi оту невситенну жагу вистежувати по берегу щось зовсiм, може, незначне для нас, а для нього, школярика, таке важливе, таке вражаюче, що вiн сам собi всмiхається, дивлячись униз, у свiтле бiлопiння прибою.
Пiшло й пiшло чиєсь дитинство, зовсiм не схоже па Сергiєве... Оператор смутковито проводжає очима школярикову постать:
— Ось вiн, син. людства... Маленький капловухий геракл у каскетцi... З антики прямує в майбутнє...
Надвечiр стоïмо над морем, на одному з виступiв пощербленоï набережноï. Погляди нашi сфокусованi на темнiй цятцi, що раз у раз вигулькує в морi мiж бурунами — то вона тоне, то знов виринає... Достоту живе якесь створiння борсається серед хвиль, з останнiх сил бореться за своє життя. Неподалiк готельнi футболiсти потiшаються над одним iз своïх, котрий, запiзнившись, сьогоднi лише прибув i, не встигши оговтатись, одразу зчинив був тривогу на весь берег:
— Людина тоне!
Стара вiрменка, прибиральниця, заспокоïла новоприбулого форварда: нi, то буйок в бурунах, не людина...
Тепер i новачок, серйозний, — неговiркий, разом з усiма успокоено дивиться в морську надвечiрнiсть.
III
Вночi все та ж декорацiя свiту: море, вершини гiр, мiсяць, що в дiр'ях хмар, як сива медуза, пливе...
Сергiй сьогоднi менше сипле сарказмами, настроєний скорiше на фiлософський лад. Розлiгся в шезлонзi, руки заклав За шию.
—
В беспредельных далях космоса наша планета выглядит прекрасным оазисом, — цитує когось. Улюблена його фраза, чую не вперше.
Згадуєм народного артиста, спiльного нашого друга, який i iнодi вiдкривається нам iнтимним досвiдом iз сфери психо'логiï творчостi.
Буваю недобрий, буваю навiть злий, дрiб'язковий, — зiзнавався вiн нам одного разу. — Але перед виходом на сцену намагаюсь очистити душу, розбудити в собi що е найкраще, намагаюсь дiйти стану, щоб у душi, звiльненiй вiд житейськоï скверни, зосталась сама чистота... Бо тiльки тодi до людей дiйде мiй спiв.
— Чудове правило для митця, — каже з цього приводу Сергiй. — Так треба робити й лiтераторовi, перш нiж сiдати до письмового столу... I нам — перед тим як братись за камеру... Чистою душею спiває! Звiдси й божественнiсть його спiву, оте враження, що його найкраще висловила не зiтхальниця-рецензентка, а проста полтавська селянка:
Коли Iван Петрович спiває по радiо, менi здається, що в хатi... квiтами пахне.
Вiдгук цей Сергiй, певне, почерпнув десь у ярмарковiй гущi, — в Сергiя пристрасть блукати по ярмарках, по базарах. Можете несподiвано зустрiти його серед лiта де-небудь у Кагарлику на районному торжищi, де очi вбирають глечики, горнятка, миски та полумиоти — свiжовипаленi, мовби ще теплi, дзвенючi, — про такi вироби кажуть: вогонь печi дає дзвiнкiсть, вогонь душi дав красу! Бiля своïх творiнь в незалежних позах посиджують над рiкою часу i самi майстри — той покурює, а той просто сидить у задумi, спостерiгає натовп. Гiднiсть, самоповага майстра — ось тут вона владно й негучно живе. Нема метушливостi, загукування, вiн сидить майже суворий бiля своïх розмальованих виробiв, i другий такий, i третiй... Небагатослiвнi, ведуть торг лаконiчно, достойно, без ярмарковоï жвавостi:
— Так буде?
— Не буде.
— А так буде?
— Так буде.
Тiльки один з-помiж них — дiдусь дрiмучого вiку, зрання вже, видно, чарку перехилив, бо, розчервонiлий, надто весело рекламує своï ложки-ополоники:
— Без такого ополоника — хата порожня... Бери, молодице, то будеш хазяйкою!.. Та не перебирай — вони всi однаковi... Що ними — битись?
— А може, й битись...
Каса дiдова в недбальствi, забув уже, з кого взяв грошi, з кого не взяв, — пiдморгує до молодиць, наспiвує:
Вiддай мене за того, Що ложечки струже...
— Дiду, ви — кiно! — смiються жiнки, i нам аж тут, бiля моря, той смiх ïхнiй чути.
В Сергiєвiм настроï з'явилась великодушнiсть — ознака того, що на поштi йому з вiконечка усмiхнулись чи, може, подали нарештi й листа або телеграму. В iмпровiзацiях на теми рiдного мiста пробиваються лiричнi ноти, постають вечоровi алеï, канделябри каштанiв... Навiть у ставленнi до футболiстiв з'явилось щось схоже на прощення. Десь бiля афiшноï тумби Сергiй випадково почув сьогоднi ïхню розмову про новий фiльм, думки хлопцiв дивним чином збiглися з його власними.
I одразу гнiв змiнено на милiсть:
— Не такi вже вони дрiмучо й вiдсталi. Серед них попадаються доволi iнтелектуальнi фiзiономiï...
Такоï вдачi людина. Думками знов повертаємось до того хлоп'яти, що ми його бачили вранцi. Отi його обходини, придивляння, жага пiзнання, усмiхи загадковi — всйiи чомусь мають для нас значення.
— Вийшов, як iз мiфа, i знову пiшов, як у мiф... Мимо нас, узбережжям — у мiфи майбутнього. Вiн житиме в третiм тисячолiттi, уявляєте? Ось для кого нам би ставити фiльм. — Сергiй, як завжди, швидко запалюється. — Фiльм для сина рибальського!
— Про що?
Гримаса невдоволення з'являється на Сергiєвiм обличчi. IIуд сценарiïв, вiн нам нiчого не дав, — ïх вiдхилено безповоротно. I не тому, що всi вони такi вже безнадiйнi, можливо, iнший хтось навiть знайде в тiй рудi щось варте уваги... А нам залишається знову шукати. Хочемо мати щось спiвзвучне життю кожного з нас, таке, що вiдповiдало б нашим настроям, уподобанням, бо тiльки тодi буде справжня творчiсть, пристрасна, зiгрiта душею... А такого ми поки що не знайшли.
Сергiй, дивлячись на бiлоснiжну побережну смугу, дає волю своïм фантазiям:
— Оте свiтло прибою, що знизу осявало хлопчика i що вiдкрило нам його загадкову, як у Монни Лiзи, усмiшку... Хiба само воно не є для нас чудом? Свiтло — це сама загадковiсть, принаймнi для мене! Дивовижний, найблагороднiший вид матерiï, вияв ïï найдосконалiший... Границя ïï можливого руху. Неперевершено в швидкостi... Воно — -i хвиля, i частка... I, можливо, ще щось...
— Антипод космiчноï тьми.
— О, ви на жарти одразу... Але ж правда... Вершинний самовияв природи, ïï шедевр! Зiгрiває i пестить... Витворює чар фотосинтезу... Диво iз див! Недарма ж беремо його як образ чистоти, досконалостi, найвищоï енергiï життя. Може, й справдi тут вiдбувається перехiд реального в iдеальне? Кажемо ж: свiтло розуму. Свiтло любовi. Свiтло надiï... Я хотiв би знiмати фiльм... про Свiтло! Про Свiтло як таке. Так би й стрiчку назвати:
Свiтло!
— А як це тобi уявляється-на екранi?
Сергiй не чує, роздумує, заглиблений в себе:
— Свiтло, скажiмо, як змiст, а форма... Ну, скажiмо: коло. Все в природi прагне дiйти форми кола, опуклостi, кулi. Планети i електрон, небесне свiтило i яблуко чи крапля води... I навiть мозок людський з його пiвкулями... Саме у формi кола природа, по-моєму, найповнiше здатна виявити себе, свою досконалiсть. — Помовчавши, вiн веде далi: — Чув колись вiд одного циркача, що коло у них на манежi має сталий дiаметр i такий вiн у всiх цирках свiту: тринадцять метрiв. Нi менше, нi бiльше — саме такий дiаметр: iнакше кiнь по колу не пiде, первуватиметься, заплутається... Треба неодмiнно тринадцять. Чому? Просто кабалiстика якась!
— Одначе так можна зачманiти, друже. Свiтло... Коло... Навряд чи це нам пiдiйде. А якщо вже ми вирiшимо робити фiльм про Свiтло, то хай це буде стрiчка про внутрiшнє свiтло люднiш... Kолись ти, здасться, збирайся сам напiсати сценарiй?
— З являлася думка така. Про дитинство хотiв... Але потiм вiдмовивсь. Надто затемнене тло. Якiсь болючi уривчастi кадри вражень. Нiч розправи, кiнь, що виламується з палаючого сарая... Червоно-багряна тьма, хаос. Горшки, i все... А ось ви змогли б.
— Теж про дитинство?
— Або про юнiсть. Якось ви розповiдали про себе, про друзiв своïх. Чому б iiс зробити, скажiмо, про оту чорну одiссею оточення?
— На цю тому — було.
— Смерчi вибухiв, димовища баталiй — не це я маю на увазi. Роздум про незнищеннiсть людини — так це менi уявляється... Що вам свiтило? Що утримувало кожного з-вас у життi серед того вселенського хаосу? Якi ви були насправдi? Це ж, здається, про вас та ваших ровесникiв:
Мы были высоки, русоволосы... Вы в книгах прочитаете, как миф... О людях, что ушли не долюбив, не докурив последней папиросы...Тепер, коли вiдстань часу багато що стерла, пригамувала...
Нi, друже! Нi вiдстань, нi час цього не зiтре. Як болять тобi твоï полiськi Лiдiце, так болить i менi ота гiрка, найтрагiчнiша стрiчка життя. Є такий бiль, що, мабуть, назавжди в душi запiкається. Кровоточить — чого не торкнись... Закривавлений наш студбат, що стоïть у житах, схилившись над першою молодою смертю... I живий Днiпрогес, взятий на коротке замикання, де мертво горять генератори i полум'я бурхає з вiкон машинного залу... Той смуток нищення, вiдчай, той бiль, що вже перестає бути болем, — якими кадрами його передати? Нелегко? Виятрює? Болить? Чи, може, саме тому й варто братися, що болить?
— Так, так, ви це повиннi зробити, — наполягає Сергiй. — Бiльше того: ви не маєте права не зробити цього!
Фiльм про найтяжче? ïх, нiким не зафiльмованих, воскресити й вивести на екран... Чи, може, це не зовсiм навiть етично — друзiв своïх вивести напоказ, зробити об'єктом мистецтва? Адже вони зовсiм не готувались до ось такого, до екранного життя. Просто жили. Боролись. Нiхто з них не думав, що якийсь його жест, i слово, i вчинок раптом колись постане у свiтлi екрана для всiх. I, нарештi, що скажуть вони для нього, який житиме в третiм тисячолiттi, цесь поза межами нашого буття? Може, краще промовчати? Чи треба, щоб знав? Щоб почув ïх i зрозумiв? I все- ïхнє щоб-взяв собi на карб?
Пичуваэщ, що, власне, це давно вже в тобi назрiвало. Може, ще навiть тодi, коли в шинелi демобiлiзованого прийшов на вiдбудову свого Днiпрогесу, до й зустрiв того заслуженого кiнововка, чия камера саме увiчнювала хаос залiзобетонних руïн. Робiтник-освiтлювач був йому потрiбен. Хлопець, який досi цим займався, зiрвався з руïн арматури, дiстав серйозну травму, його вiдправили в лiкарню, — тер- мiново треба було кимось замiнити, i цим кимось виявився ти. Велетенськi руйновища гiдроспоруди, пороги, люге ревiння води крiзь проломини в греблi — все це треба було зафiльмувати, сама iсторiя замовляла той кiнодокумент. Днiпрогес — столиця турбiнного свiтла, синя казка твого дитинства, вона мала знов вiдродитись! Загоïвши рани, днiпровський красень мав знову постати до життя, повнiстю вiдтворити себе, i для цього народ не шкодував зусиль: роботи велись вдень i вночi, i сам ти ночами лазив серед руïн iз своïм свiтильником, дерся, перебiгав над прiрвами, спритний, як мавпа, без запiзнень з'являвся на перший покрик, висвiтлюючи онопом промiння то те, то iнше iз цього хаосу, бо навiть руïни цi не повиннi були пропасти для вiчностi — мали промовляти вони мовою факту, i звинувачення, i застороги. Все, до чого тiльки торкалося свiтло рефлектора, було тобi там близьке й дороге, i зранений дух твiй знаходив живлющi бальзами в самому повiтрi народноï вiдбудови, в напруженiй стихiï робiт, що радiсним запалом нагадували ентузiазми перших днiпрогесiвських ночей... Освiтлювач був iз тебе сумлiнний, але як вiн тебе ганяв, той старий кiнововк у гумових, завжди загрязючених чоботях! Нi поважнi лiта, нi астма не заважали йому бути невтомним, запалювати всiх ловецькою своєю жадобою. Лови кадр! Лови мить! Не це! Оте! Оте! А чому саме оте? Трiснутий бетон, темна вода в гуркотi вирування, зеленавий лишайник на каменi... Навiщо воно йому? Все, все дороге. I тiльки вхопив, шукас iншого, шукає отак упродовж цiлого життя. Головне — вхопи, не пропусти. Потiм уже розберешся — яка цiннiсть того шуканого? Поки що навiть iменi йому нема:
Оте, оте!Часом ти щиро дивувався тому товстому астматичному кiнововковi, який не розгубив жар життя, серед осiнньоï мокви ганявся за своïм
отедо впаду. Чи, може, i вся сiль саме в тому, що десь воно є, але вислизає вiд тебе, не дасться тобi? Може, i вся звабнiсть, що воно, як зайчик н-роменя, безкiнечно втiкає i, не давшись, полишає тобi лиш неспокiй, розпалює нову жагу?.. Пiзнiше ти й сам зазнаєш цього стану, цiєï одержимостi, вовчих хронiкерських апетитiв, якi спершу тебе лише дивували. Та якраз, може, тодi, коли робiтником-освiтлювачем терпляче стояв уночi серед бетонного хаосу, й пробуджувався в тобi вже митець, якого- назавше заполонить свiтлопис екрана? В текучих стрiчках розкадрованих знаходив щось спiльне з художнiми фризами антики...
— Велике мистецтво ставить великi питання, — казав старий. — Вiчнi, споконвiчнi питання, вони справдi для людства iснують, тiльки щораз виникають в iншому виглядi... I хто ïх зумiв поставити перед своïм часом, змусив над ними замислитись, той не даром жив на землi...
Поступово мiцнiшала дружба з кiнововком, з тим пожадливим, завжди нiби запаленим вiд бiгу, сивим уже трударем, який пiвсвiту обгасав iз своєю кiнокамерою. Сивогривий i неохайний, з першими бiйцями вдирався вiн у концтабори Європи, щоб вхопити на плiвку тiнi людей, ходячi живi кiстяки... А колись, ще юнаком, зафiльмував останнiй похiд лоцманiв через пороги, через Ненаситець, що мав невдовзi бути затоплений. У хвилину доброго настрою, у вечiрнiх сповiдях старий любив похвалятись кадрами своєï молодостi, коли фiльмував вiн саму iсторiю в ïï шалеиствах, у найкрутiшому злетi, коли дiд Яворницький, дивак, академiк, козацька душа, стоячи з лоцманами на плоту, вiддалявся вiд кiнокамери, вiдпливав нiби в iншу реальнiсть, махав брилем i щось буйне гукав крiзь ревiння порогiв тобi в об'єктив...
Давно вже нема кiнововка. До останнього не мiг вгамуватись, шкодував усе, що отого, найголовнiшого, вiн так i не встиг... Але саме вiн прищепив тобi любов до невпокiйливоï своєï професiï, взяв з тебе слово, що й пiсля того, як вiн сам, старий невгамовець, уже опиниться
за кадром(так вiн сказав), ти вiзьмеш на себе i його
Аймо, улюблену його кiнокамеру, перебереш на себе i всi непрожит! клопоти майстра, крiзь його об'єктив невловний ловитимеш свiт...
В тобi щось є, Колосовський, — казав незадовго до фiналу. — Недарма ти з еллiнами запанiбрата... Умiєш вхопити ядро подiï, вилущити кадр iз руди неiстотного. Не вчивсь спецiально? А я? А Довженко? Кiнематограф любить варягiв. Гладеньких багато, а сюди дай кострубатих приiпельцiв iз гострим оком, iз свiжим поглядом. Ти маєш зiр, Колосовський, почуваєш свiтло, ритм... I взагалi — мислиш... Ну, а вся ця наша алхiмiя... Не такий чорт страшний, як його в кiноiнститутi малюють!..Повiрив у тебе, допомiг упевнитись у своïх силах, i ось, замiсть того щоб вести розкопки, вимучувати дисертацiï, сам гасаєш по свiту, як
Летючий голландець, i причиною все той же завжди захриплий вiд крику, вiд надсади твiй перший учитель, який нiби передав тобi i затятiсть, i псвтолоiiпу жадобу вiдтворити на плiвцi розвихрений життьовий макрокосм. Живеш, проймаючись почуттям, що справдi знайшов себе в цiй стихiï, дедалi частiше сприймаєш довколишнє в чудернацькому мигтiннi кадрiв, i вони розпалюють тебе, твою невситеннiсть, бо ти — ïх ловець, розшифровувач, вiдбирач. З розшарпаними нервами, з жаданням майже фанатичним ладен гнатись за вподобаним кадром, добровiльно висвятивши себе на цю вiчну ловитву i навiть лаврiв особливих не ждучи, — замiсть лаврiв частiше здобуваєшся лиш на колюче глодиння, а короткi радостi знахiдок знову кiнчаються невдоволенням.
Лови! Лови кадр, Колосовський!Впiймай i увiчни! Зупини час на його шаленiм скаку! Застав зупинитися мить — прекрасну чи навiть потворну. Чим не доктор Фаустус в його дерзновеннiм бажаннi? Кожну росинку життя, наймиттєвiший зблиск його зупини — i станеш чудодiйником, бо осягнеш те, чого ще нiкому не вдавалося осягнути. Та, невловне нiким, воно поки що й тобi не дається...
Нудьгуватимуть парочки, дивлячись твою одночастинну стрiчку перед повнометражним коханням, нетерпеливитимуться, щоб швидше закiнчилась твоя хронiка буднiв. Ще одна новобудова в металевих каркасах, в холодностi кранiв... Комбайни, що вийшли на першу косовицю... Навiть у таке ти намагався вкладати душу. Поетична документалiстика, вона ж таки можлива! Не хотiлось, щоб хвилi банальностей затоплювали екран. Ти — документалiст, миттєвик, в тобi, здається, виробилась з часом навiть своєрiдна психологiя документалiста, людини-миттєвика. Йдучи крiзь метелицю днiв, ти вiдбираєш ïх для екрана, дивишся на них мовби з майбутнього, камера твоя приборкує вихор, сам ти маєш бути об'єктивний, як бог. Власний твiй настрiй, радiсть, а надто ж смуток, вiн мав лишитись за кадром, ти повинен дати факт голий, як цвях... А де ж
оте? I яке воно в тобi самому, в твоïх почуттях? Наскiльки виявляє себе в iндивiдуальних особливостях твого свiтобачення? В кiнорепортажах не дуже розженешся: хронiцi днiв не до твоïх суб'єктивних емоцiй та фiлософствувань... А розженешся, то ще потрапиш i в наказ за перевитрату плiвки: порушив лiмiт!
Тепер вiдкривається нарештi можливiсть. Так розкажи ж. Виведи на екран отих, що, крiм тебе, нiхто ïх не виведе! Але як? Якою має постати ця стрiчка? У яких тональностях, у барвах яких? Но однуше нычь выддаси напруженим роздумам. Бо хто з певнiстю скаже, на яких шляхах маєш шукати оте своє невловне
оте? Є стадiя, коли вже трбi нiхто не порадник. Мабуть, кожна людина сама повинна шукати найкоротшу дорогу до iстини...
IV
Отже, стрiчка...
Образ Людськоï Рiки, важкоï рiки горя, мiг би вперше з'явитися тут. Сухими, безводними балками тече безкiнечна людська рiка.
Якщо хто дивився на неï згори, з лiтака, то, мабуть, такою i бачив: як всiма рiчищами балок, пiд жерлами гармат, що ïх уже наводять iз пагорбiв танки, тече й тече вона, рiка людей, сiра лавина людських життiв... По долинах. По тернищах. По вигорiлому, стирлованому дну байрака — безлiччю чиïхось понурених доль, зарослих облич, розпечених дум i свiтiв, що ïх темну жароту понуро несе в собi кожен, нiчим, окрiм горя, не схожий на iнших...
I друзi твоï, десь там вони йдуть, у далечi лiт, серед спраглих степiв. Закуренi, в порудiлих, закривавлених гiмнастьорках...
Десь там...
V
Гора над мiстом.
На горi — тюрма.
В тюрмi — ми.
Kriegsgefangenenlager. Таке слово. Залiзне. Мурами, колючим дротом вiддiленi вiд решти планети. З чотирьох вишок, з чотирьох сторiн свiту чатує на нас одноока кулеметна смерть. З усього живого зостались нам однi тiльки мухи, що рояться над нами, облiплюють, як вороння. Десь є орли, є леви, чайки бiлокрилi, а тут тiльки мухи. Рани, та палицi наглядачiв, та поверженi — ми. Душить нас сморiд, спалює спека, i майже щасливцем вважається той, хто встиг захопити затiнок пiд муром. Повно нас на всiх поверхах, нема де ступити на сходах, нами кишить подвiр'я. Зоднаковiлi у своïй поверженостi, валяємось, перебуваючи в якомусь трансi; .з пригаслими мiзками, з пригаслими очима, з кожним днем наближаємось до тоï крайньоï межi — межi останнього збайдужiння. На пiвдвору — клоака, криваве дизентерiйне багно. Там корчаться люди. Конають, там i вмирають. Смерть нiкого вже не дивує, вона перестала бути загадкою, таïнством.
Скiльки нас тут? Кажуть, сто тисяч. Сто тисяч безiменних, не пронумерованих, повержених у нiчогiсть. Кинутих на розправу мухам i цьому смердючому сонцю.
Тануть день вiдо дня нашi сили. Згасаєм. Щодалi бiльше випирають ребра, вiдростають бороди. Скоро будем такi, як оцей висхлий людський скелет, що, згорблений, сидить перед нами на спецi тюремного плацу i тихо, безсило плаче. Горо його величезне. Всi подiï, всi лиха й проблеми свiту можуть, виявляється, померкнути перед таким:
— Вкрали котелок...
Вкрали котелок! Стоïть на колiнах, як до молитви, озирається без надiï, в безсилих своïх сльозах. Нема котелка. Тепер вiн приречений. Тепер вiн не зможе одержати навiть порцiю тiєï вiдворотноï, з червами баланди. Губи його, що перед цим, скривленi болем, щось шепотiли про домiвку, про дiтей дрiбних, — вже не в силi шепотiти, тремтять, висхлi, пергаментнi, безжиттєвi. Приречений вiн i усвiдомлює це. Не просить, не виблагує допомоги, бо нема тут такого, хто б йому допомiг. Решетняк з його добротою, звичайно, перший би вiдгукнувся, але сам вiн змушений пiдставляти'пiд черпака засмальцьовану свою пiлотку, — тiльки ця його пiлотка поки що й зарятовує нас.
Десь сiм'я з дрiбними дiтьми, десь життя, яким вiн жив, а зараз тiльки ями очей, ще здатних наповнюватися сльозою, пiдлобнi провалля, з яких, може востаннє, лиш отим блиском сльози прозирає тайна людського життя... Вiн не шукає нашого спiвчуття, вiн змирений з найбiльшим своïм горем, яке колись би потрясло, схвилювало б i нас, а зараз майже безсиле пробити важку липучу сонливiсть наших виснажених душ. Невже ми втрачаємо дар спiвчувати? Це було б найстрашнiше. Холодна гора є для нас не просто мiсцем ув'язнення, жаховиськом табору, вона стає поняттям. Здається, вона, на те й розрахована, щоб розчавлювати, спустошувати, руйнувати людину. Так, неволя руйнує людину бiльше, нiж рани, нiж хвороби, нiж голод, в цьому я переконався тут. Найбiльша небезпека, що ïï таïть проти нас Холодна гора, — це здатнiсть робити нас байдужими один до одного, повергати в стан очужiлостi, роз'єднувати, обривати зв'язки мiж людьми. Ненавиджу власне безсилля i цю очужiлiсть, яка не вiщує добра. I я вдячний Решетняковi, який таки спромiгся на слово: дораджує нещасному пiти он туди, де клепають, де утворився вже цiлий цех клепальникiв, — може, вдасться там хоч за обмотки вимiняти консервну бляшанку.
А були ж ми людьми! Знали дружбу, ходили в атаки, вже з яскравiстю галюцинацiй ввижався менi той гарячий червневий день, коли з своєю штурмовою ротою я вдираюсь до Харкова зi сторони Бiлгородського шосе. Не лякала нас тодi смерть — хто був у бою, хто пережив щасливi екстази наступу, той розумiє цей стан... Тiльки якщо вмерти, то саме у штурмi, на льоту, визволяючи рiдне мiсто, — адже воно варте того... Це була майже iдея фiкс: якщо кiнець, то тiльки так, десь отам, на майданi Дзержинського перед Держпромом, влетiти i впасти, як падали колись гiнцi — вiсники перемоги — на майданах античних мiст... Трохи картинно? Але ж i картиннiсть чогось таки варта, якщо вопа готова пiдтвердити себе такою цiною — власним життям?, В кожному разi, тобi з тим юнацьким iдеалiзмом, з тими хай навiть трохи честолюбними видивами легше було вставати в атаки... Чавили, чавили фашистську гидь, а тепер вона опинилась над нами на вишках. Нема пахощiв життя, тiльки сморiд, мiазми тюрми. Свiт, спотворений, опоганений фашистами, став не схожий на себе, вiн нiби помертвiв, для нас вiн тiльки суцiльна тюрма i тюрмою буде, аж доки смерть або зброя знову в руках, i знову штурми, атаки...
Уночi всi безшинельнi намагаються втиснутись до примiщення; помiж клубками тiл, що завалюють сходи, нам деколи вдається пробратись аж на горiшнiй поверх. Звiдти, з вершини своєï в'язницi, намагаюсь крiзь темряву ночi розгледiти те, що ми колись з тобою любили. А любили ми Шевченкiвський парк в шелестючих купах осiннього листя, i бiлу колонаду нашого головного корпусу на вуличцi Вiльноï Академiï, i вечiрнi лiхтарi в ореолах туману... Нiчого нема! Безжиттєвiсть. Кам'янi хащi зануреного в темряву мiста. Царство мороку й патрулiв, а десь звiдти, з недавнього, висяює тобi твiй Днiпрельстан радiсною повiнню турбiнного свiтла, що його у виглядi плану ГОЕЛРО колись полишив Украïнi Ленiн. На твоïх очах розламувалась начинена динамiтами гребля, люта руïнна вода, ринувши потопом, пiшла на плавнi, де ще повно було обозiв та вiйськ, спадало озеро Ленiна, вилазили з води оброслi слизьким мохом пороги, — i тепер аж сюди, пн Холодну гору, рйвугь вони тобi похмурим первiсним ревом.
Такi тут ночi. Крають душу болями втраченого, топлять потопом темряви... А вдень знову цей огидний стан збайдужiння, коли виснага зморює тiло, i свiдомiсть уже ледве тлiє, i сморiд баланди сприймається як найхарактернiший сморiд неволi. Все пережите лише маренням з'являється подеколи iз неймовiрно далеких казок-iрреальностей. Бо й зараз не всюди ж вишки i дрiт? Ще й зараз, може, десь, хоч у джунглях, чути людський смiх, люди знають радощi й кохання, а ви, заживо страченi, думаєте тут лише про харч та про втечу!
По той бiк тюремноï брами день у день вистоюють чиïсь жiнки й матерi, цi вiчнi шукальницi, невтомницi, що ось так, з клунками, босонiж, ходять вiд табору до табору, не минають i цiєï заклятоï Холодноï гори, сподiваючись у ïï невольничому вавiлонi вiднайти,, вигледiти свого. Холодна гора вже має свою чорну славу: тут один з найбiльших концтаборiв Украïни, i курнi шляхи цього лiта звiдусiль ведуть сюди ватаги збiдованого жiноцтва.
Решетняк очима весь час у той бiк, в юрмища жiночi. Не губить надiю, має таку певнiсть чоловiк, що рано чи пiзно з'явиться бiля табору його Катря, побачить вiн ïï в натовпi перед брамою, опалену вiтром, з дитям на руках. Адже ж десь вона є, колись таки домандрують до неï його записочки, що ïх вiн, ухиляючись вiд палиць наглядачiв, не одну вже перекинув у натовп... Надiєю живе чоловiк, тiльки вона, здається, й пiдтримує його дух у цiм невольничiм пеклi. Хапає штурхани, стусани, а потiм таки знову ворожить коло ворiт, де котрийсь iз наглядачiв, здивований незвичайною впертiстю в'язня, iнодi навiть дозволить собi вдатись до жарту:
— На волю так дуже хочеш? Але на волю вам звiдси, голубчики... — i вкаже нагаєм угору: — ...тiльки через небо дорога!..
На межi крайнього виснаження розпалена психiка раптом виявляє дивовижний спротив згасанню, буйнi спалахи таємничих
сил життя в останнiй напруженостi дарують тут людям незвичайнi художнi видива. З буття реального людина переноситься у свiт галюцинацiй, вона стає...мусульманином— так на своєму жаргонi табiр називає доходяг, тих найвиснаженiших, майже безтiлесних, хто вже переступив порiг у царство маревного, чиєму розпаленому зоровi, замiсть табiрного багна, малюється розкотистий свiт фантазiй, хаос прикiнцевих найяскравiших малювань... Якщо пiшов котрийсь спотикаючись, наче не при тямi, або сидить з поглядом вiдстороненим, немов накурившись опiуму, якщо губи цього самi шепочуть до муру щось нiби молитовне, а очi iншого блукають угорi понад вишками, десь у неземному химерiйному свiтi, — так i знай, то вжемусульманин, недовго йому топтати табiрний брук. Решетияк хоча й не дiйшов ще станумусульманина, але й вiн, буває, раптом схопиться зi сну i — як очманiлий:Iде, йде!I подавсь до ворiт.
Бiля ворiт уже, он вона з дитям на руках!..
Просто загадково це все: тiло неживе, а мозок горить в останнiм зусиллi, дух сам малює отi буйнi, яскравi химерiï, прощальнi фiльми розпаленоï психiки... Чи, може, вони якраз Решетняка найбiльше й пiдтримують, не вiдпускають iз життя?
Iнколи нас ведуть на роботи. Крiзь розчинену браму виходимо в гамiр спекотпого, до невпiзнання очужiлого мiста; Пiд посиленим конвоєм женуть кудись, — сунемо з гори сiрою колоною, плентаємось, iстоти в лахмiттi, найнужденнiшi нуждарi цього дивного свiту. Босi ноги нашi горять вiд каменю оруковицi. В напiвмряцi виснаги, з притемненою свiдомiстю йдемо в розпашiлий камiнь, в тунелi задушливих вулиць. Бачимо на тротуарах людей, якихось недiйсних, пониклих, каламутяться плями облич, пойнятих болем туги i спiвчуття.
Нiщо так не принижує, як безправ'я. Є щось ганебне в тому, що тебе пильнують, ведуть пiд автоматами, пiдгiйкують, як на худобину. I все ж ми спокiйнi сумлiнням. Випростано ступає субiч мене Решетняк, що навiть з-помiж нас видiляється своєю кiстлявою маслакуватiстю; з другого боку якось аж злiсно гордовито крокує з люлькою в зубах, у кашкетi набакир Давид-кавказець, що його Решетняк уперто iменує Шамiлем. Для iнших — вiн один iз сiроï безлiчi, i тiльки для нас iз Решетняком цей хлопець повитий свiтлом незвичайностi: знаєм про нього бiльше, нiж будьхто, знаем, якими грозами володiв цей Шамiль, i наша спiльна тайна робить нас мовби рiднiшими в табiрнiй веремiï... Шамiль так Шамiль — друг наш не заперечує. Головне, що вартовi навiть не пiдозрюють, ким був цей чорний, дистрофiчноï худорби кавказець на полi бою, як змiтав, спалював фашистську пiхоту своïми вогняними смерчами... А зараз навiть прикурити нема чим i нема чого. Люлька порожня, давно в нiй не було тютюну, але вона мiцно стирчить, стиснута в зубах, мовби промовляючiï до тротуарiв:Ми ще живi. Ми не зломленi. Ми зробили все, що могли.
Але часом наступає чорна депресiя, вiдчай здушує так, що вже ти ладен на все, ладен би голiруч кинутись хоч i на багнети... Хто найбiльше пiдтримує нас у хвилини душевних криз, так це Решетняк. Спокоєм, розсудливiстю своєю пiдтримує, бо розсудливе i мрiйливе — це в ньому якось уживається, поєднується за всяких умов. Коли захлинаєшся вiд розпуки, коли, здасться, попереду жде тебе тiльки смерть або божевiлля, ось тодi Решетняк приходить на порятунок заиеналiй душi, виводить нас iз очманiння своïми спокiйними видивами з'яшiсноï звiдкись його. Катерини — смаглощокоï мандрiвницi з дитям на руках. Буде вона, неодмiнно буде! Тiльки треба не пiддатися висназi, дотриматись до тiєï заповiтноï митi.
— Ставаймо! Хутчiй! — щоразу вiп розбуркує нас, коли десь починають шикувати для робiт. Бо на роботi, бувал, щось таки перепаде вiд людей, а головне, може з'явитись отой один iз тисячi шансiв, ота просвiтлiша, пiсля якоï не дорахуються пас конвоïри!..
Цим тенор живемо.
На роботi нам дають лопати, — маємо перекидати горiг вугiлля. Сiзiфiв труд. Вибухаючiï курявою, шерхоче вугiлля, скрегочуть лопати, чманiєм, обливаємось потом у чорнiй хмарi, наковтуючись вугiльноï пилюки. Рошетняк i Шамiль, знаючи, що мене ще не зовсiм вiдпустило пiсля контузiï, оберiгають як можуть мою персону, заступають вiд вартових, чую шепiт бiля себе:Неповну лопату набирай...Незабаром всi ми вже чорнi, як шахтарi десь у забоï. Ниє все тiло, вiд голоду корчать спазми.Давай, давай, русi. Антрацитовi гори сунуться нам на лопати, знов скрегiт, пiдгiйкування, вибухи куряви, — люди в нiй чорнi, як звугленi, працюють без передишки. Незрозумiле, навiщо його перекидати — з купи на купу? I де ми є? Здається, бiля. електростанцiï? Давай, давай! Когось уже б'ють, iншому пригрожують автоматом. Угнiчує марнiсть цiєï працi, Тi жорстока безглуздiсть. А де ж обiцяний пiдобiдок? Не буде його! Не заробили! Води попийте, i все!
Знову шикують, — ледь ноги тягнемо до ворiт. Конвоïри бiля нас невiдлучно, з погрозами, лайкою, дула автоматiв вистежують кожного, хто лиш спробує озирнутись убiк. Пiд парканом якась бур'янина запилюжена. Один нагнувся, зiрвав на ходу, взявся одразу ïсти ту бур'янину. Вiдважно якось ïв, ласував бур'яниною, дивлячись конвоïровi просто в вiчi.З'iм оцю травинку i житиму! Не замориш мене! Не знищиш!I чужинець саме так витлумачив. Як виклик... Як бунт. Холодно дивився своïми голубими вилупкуватими очима. Витер брудною хусточкою зiпрiлого лоба. Заховав хусточку до кишенi. Поволi видобуввальтерважкий з кобури, наблизився i... вистрел...
