Тричi менi являлася любов
Iван Франко ()
Тричi менi являлася любов.
Одна несмiла, як лiлея бiла,
З зiтхання й мрiй уткана, iз обснов
Срiблястих, мов метелик, пiдлетiла.
Купав ïï в рожевих блисках май,
На пурпуровiй хмарi вранцi сiла
I бачила довкола рай i рай!
Вона була невинна, як дитина,
Пахуча, як розцвiлий свiжо гай.
Явилась друга — гордая княгиня,
Блiда, мов мiсяць, тиха та сумна,
Таємна й недоступна, мов святиня.
Мене рукою зимною вона
Вiдсунула i шепнула таємно:
Менi не жить, тож най умру одна!
I мовчки щезла там, де вiчно темнно.
Явилась третя — женщина чи звiр?
Глядиш на неï — i очам приємно,
Впивається ïï красою зiр.
То разом страх бере, душа холоне
I сила розпливається в простiр.
Спершу я думав, що бокує, тоне
Десь в тiнi, що на мене й не зирне —
Та враз мов бухло полум'я червоне.
За саме серце вхопила мене,
Мов сфiнкс, у душу кiгтями вп'ялилась
I смокче кров, i геть спокiй жене.
Минали днi, я думав: наситилась,
Ослабне, щезне... Та дарма! Дарма!
Вона мене й на хвилю не пустилась,
Часом на грудi моïй задрiма,
Та кiгтями не покида стискати;
То знов прокинесь, звiльна пiдiйма
Пiвсоннi вiï, мов боïться втрати,
I око в око зазира менi.
I дивнi iскри починають грати
В ïï очах — такi яркi, страшнi,
Жагою повнi, що аж серце стине.
I разом щось таке в них там на днi
Ворушиться солодке, мелодiйне,
Що забуваю рани, бiль i страх,
В марi тiй бачу рай, добро єдине.
I дармо дух мiй, мов у сiтi птах,
Трiпочеться! Я чую, ясно чую,
Як стелиться менi в безодню шлях
I як я ним у пiтьму помандрую.
