ПРИ САМОТI
Василь Барка ()
При самотi моïй: галуззя скине
печаль огненну, й неживе...
Хоч, мов стiною, свiтло —все блакитне,
де димна глибина пливе.
Трiпочеться листок, до крови кожний,
та зiлля доцвiта останнє.
Уже тебе побачити не можна,
хоч море гаснути не стане.
А листя: свiтлене, веселе-зорне,
прогляне, спалахнувши в щирiсть.
Така ж печаль мене тодi огорне,
як берег шелестiння ширить.
Жалi, мов дощ, листками пролилися,
коли до каменя наспiв.
Шукає серце щастя: це — як в лiсi
дитятко ловить голубiв.
