IЗ КНИГИ АПОЛЛОНОВА ЛЮТНЯ ПРО СОНЦЕ
Категории
Оригинал
Як сонце сходить, слав творiння Боже,Коли по ночi свiтить день погожий,
Отець дня — сонце, мiсяць — мати ночi,
А ïй у помiч — зiрок яснi очi.
Як сонце ясне променi розкине,
То геть одступлять свiту цього тiнi.
Живе береться зразу до роботи:
Нема без сонця працювать охоти.
Небесне сонце дивиться усюди,
Хiба в яскинi* ясностi не буде.
Не дасться сонце глянути на себе,
Ослiпить очi, бо є оком неба.
Зориш на сонце — очi мружить маєш,
А не примружиш, то бiди зазнаєш.
Ясне i красне над усi створiння,
Це щире сонце, гiдне поклонiння.
Воно за землю бiльше набагато,
Як тьмиться, має горе нас узяти.
З усiх планет, що знаємо ïх лише,
Воно убрання має найпишнiше.
Кришталь небесний в камiнь переходить,
I просту склянку блиск той благородить,
Зiркам дарує й мiсяцевi яснiсть.
Кого ж не вразить сонячна прекраснiсть?
* Я с к и н я — печера, мiсце вiдлюднення.
