ТАРАС ШЕВЧЕНКО
(1814-1861)Тарас Шевченко народився 9 березня 1814 р. в с. Моринцях Звенигородського повiту Киïвськоï губернiï (тепер Черкаська об ласть) у родинi крiпакiв Григорiя i Катерини Шевченкiв. Батько Тарасiв був не тiльки добрим хлiборобом, вiн ще й стельмахував та чумакував, до того ж умiв читати й писати. Досить пророчим вия вився батькiв заповiт: "Синовi моєму Тарасовi зi спадщини пiсля мене нiчого не треба. Вiн не буде людиною абиякою, з його вийде або щось дуже добре, або велике ледащо; для нього спадщина по менi... нiчого не значитиме...". Коли Тарасовi було два роки, родина переïхала до села Кирилiвка (Керелiвка). Пiзнiше Т. Шевченко дуже часто називав своєю батькiвщиною саме Кирилiвку, говорив, що тут вiн i народився (про себе, малого, i про батькiвську хату в Кирилiвцi Шевченко згадував у повiстi "Княгиня").
У 1822 р. батько вiддав сина в науку до дяка, а наступного року померла мати Тараса.
Батько одружився вдруге з Терешеичихою, яка мала трьох своïх дiтей. З того часу в родинi точилися постiйнi сварки мiж батьком i мачухою, мiж дiтьми.
Пiсля смертi батька мачуха вижила пасинка з батькiвськоï оселi, i Тарас жив у кирилiвського дяка-п'яницi Петра Богорського. У 1829 р. Тарас став служником-козачком пана Енгельгардта, згодом переïхав з ним до Петербурга. У 1832р. пан вiддав Шев ченка до живописних справ цехового майстра Ширяева (здiбностi до малярства виявилися в Тараса дуже рано: ще змалку крейда й вуглинка були для нього неабиякою радiстю, а прагнучи стати художником, хлопець побував у трьох церковних малярiв. Проте жоден з них не виявив у хлопця таланту). Хоч вiд жорстокого ма ляра Тарасовi не раз дiставалося, але вiн терпiв задля омрiяного мистецтва. Хлопець чимало малював з натури. Одного разу, пере мальовуючи статуï в Лiтньому саду, Шевченко зустрiв земляка - художника I. Сошенка, який познайомив його з видатними дiячами росiйськоï й украïнськоï культур (К. Брюлловим, В. Григоровичем, Оi Венецiановим, В. Жуковським, Є. Iребiнкою).
У 1837р. Тарас Шевченко написав поему "Причинна", а 22 квiтня 1838 р. спiльними зусиллями згаданих митцiв Шев ченко був викуплений з крiпацтва. Цього ж року вiн став вiльним слухачем Академiï мистецтв, а згодом одним з найулюбленiших учнiв видатного росiйського художника Брюллова. Юнак погли нав книги з мистецтва, всесвiтньоï iсторiï^ слухав лекцiï з анато мiï, фiзiологiï, зоологiï, часто бував у театрах i музеях.
У 1840р. Тарас Шевченко надрукував поетичну збiрку "Коб зар". А восени був удостоєний срiбноï медалi другого ступеня Академiï за картину "Хлопчик-жебрак, що дає хлiб собацi". На ступного року вийшла окремою книжкою поема "Гайдамаки". У 1843
-1845 pp. поет вiдвiдав Украïну. За кiлька мiсяцiв вiн устиг побувати в багатьох мiсцях Киïвщини, Чернiгiвщини та Катеринославщини (тепер Днiпропетровська область). Пiдчас ман дрiв поет гостював у лiберально настроєних панiв. Але найбiльше його вразили побаченi картини злиденного життя крiпакiв, ïхнє безправне становище. Побував Тарас i на мiсцi розташування славноï Запорозькоï Сiчi. У рiдному селi Шевченко побачився з братами й сестрами, застав ще живого дiда, намалював його, а також свою хату.
У 1845р. поет повернувся до Петербурга, завершив навчання в Академiï, видав на власнi кошти "Живописну Украïну" - серiю картин, де вiдображено iсторичнi мiсця Украïни, ïï побут i природу. Написав п'ять поем: "Кавказ", "Єретик", "Великий льох", "Наймичка", "I мертвим, i живим..." та всесвiтньо вiдомий "За повiт": У 1846р. Тарас Шевченко вирушив до Украïни з метою там оселитися, знайшов роботу в Киïвськiй археографiчнiй комiсiï та почав змальовувати й описувати iсторичнi пам'ятки по всiй Украïнi. Цього ж року в Києвi поет познайомився з викладачем iсторiï Киïвського унiверситету, в майбутньому - видатним уче-ним-iсториком, письменником та публiцистом М. Костомаровим, який загiтував Шевченка вступити до таємноï полiтичноï органiза цiï - Кирило-Мефодiïвського братства, яке поширювало iдеï слов'янського єднання, маючи за мету утворення федерацiï вiль них слов'янських народiв. Основний програмний документ органi зацiï - "Книга буття украïнського народу", написана Костомаро вим. У ньому читаємо, що недалеко вже той час, коли в Украïнi всi люди будуть "вiльнi i рiвнi, i не мала б Украïна над собою нi царя, нi пана, опрiч Бога Єдиного, i, дивлячись на Украïну, так би зро билось i в Польщi, i в iнших слов'янських краях". У цiй же книзi гостро затавровано Петра I та Катерину II, названо ïх катами за те, що вони позбавили Украïну волi.
5 квiтня 1847 р. Шевченка було заарештовано i вiдправлено до Петербурга. Тут, у казематi, захований вiд усього свiту, в бру тальних допитах i нестерпному очiкуваннi вироку провiв Тарас Григорович квiтень i травень. Проте Шевченка звинувачували, головним чином, не в участi в Кирило-Мефодiïвському братствi, а в написаннi революцiйних творiв. Найбiльшу лють у високопо ставлених жандармiв викликала поема "Сон".Пiсля закiнчення слiдства поет "за сочинение возмутительных и в высшей степени дерзких стихотворений" засланий до Орен бурзького окремого корпусу рядовим солдатом на 10 рокiв без пра ва писати та малювати. Заборона писати й малювати найбiльше обурила Тараса: "Забрано найблагороднiшу частину мого бiдного iснування! - читаємо в його щоденнику. - Трибунал пiд голову ванням самого Сатани не мiг би винести такого холодного, нелюд ського вироку". Окрiм того, солдатчина для поета була гiрше вiд тюрми, бо ненависним був сам дух солдафонства, що чавунно пе чаттю лягав на живу душу. Тому Шевченко писав, ховаючись вiд унтерiв та офiцерiв, тiкаючи вiд усього свiту в степ, за вали, на бе рег моря. Писав ночами при свiтлi мiсяця на випадково знайдених шматках обгорткового паперу оцупком олiвця, хтозна-як добутого.
У 1848р. поета взяли художником у наукову експедицiю пiд керiвництвом гуманноï людини О. Бутакова для вивчення й опису Аральського моря. Уже в дорозi на острiв Кос-Арал Тарас Григо рович чимало малював - i вiд цього повеселiшав. На Кос-Аралi Шевченко жив бiдно, зате не вiдчував тягаря солдатчини, багато читав, малював, писав. На жаль, i така, вiдносна, воля тривала недовго. Один офiцерик донiс начальству, що Шевченко всупереч волi царя живе не в казармi, а до того ще й малює. Негайно в по ета було вчинено обшук, Тарас Григорович, попереджений друзя ми, спалив майже всi своï папери (листи, малюнки, рiзнi згшиси), тiльки "захалявнi книжечки", на щастя, передав на зберiгання.
У 1850 р. Шевченка переведено до Новопетровського укрi плення - на пiвостровi Мангишлак. Умови тут були жахливими. Навколо пустеля, пiсок i солона вода, до найближчого культурно го центру тисячi кiлометрiв, дорiг жодних, клiмат такий шкiдли вий, що солдатiв тут змiнювали через два роки. Шевченка ж про тримали в цiй мертвiй глухоманi майже сiм рокiв. Тут, за розрахунком царських прислужникiв, поет повинен був загинути якщо не вiд хвороб, то вiд нудьги та безнадiï. Дня нагляду за ним було прикрiплено затурканого єфрейтора, котрий мав ходити за поетом як тiнь i стежити за тим, щоб Тарас Григорович не мiг нi писати, нi малювати. При найменшiй пiдозрi наглядач грубо об шукував поета. На муштру Шевченко мусив ходити навiть хво рим, а хворiв вiн безперервно два роки - цингою та золотухою.
Щоденна муштра пiдточувала сили, а кепкування, дрiб'язковi причiпки й брутальнi окрики глибоко ображали гiднiсть, викли кали душевний бiль.
На початку 1857 р. друзi поета отримали царський дозвiл на його звiльнення, але офiцiйного дозволу Шевченку довелось чекати аж до серпня. Повернення поета до Петербурга вiтали всi прогресивнi сили краïни. Оповитий ореолом борця-мученика, вiн викликав велике захоплення, особливо у молодi. У 1859 р. Шев ченко отримав дозвiл повернутися в Украïну. Але за революцiйну агiтацiю серед селян його знову заарештували i звелiли виïхати до Петербурга.
4 вересня 1860 р. Рада Академiï мистецтв надала Шевченковi звання акадецiка-гравера. Цього ж року виходить нове видання "Кобзаря". Шевченко багато працює: пише вiршi, створює новi гравюри, стежить за поширенням свого "Букваря", планує ви дання кiлькох пiдручникiв.
10 березня 1861 р. Тарас Григорович Шевченко помер.
Хоч офiцiйнi кола потурбувалися, щоб повiдомлення про смерть поета було надруковане iз запiзненням, i хоч була сильна негода, на похорон Шевченка зiбралося багато людей. Бiль, не вимовна туга огорнули друзiв та шанувальникiв поета. Надгробнi промови виголошувалися украïнською, росiйською та польською мовами. Труну з тiлом Великого Кобзаря несли студенти з церкви аж на Смоленське кладовище. На покiйника поклали лавровий вiнок. "Були в нас на Украïнi великi воïни, великi правителi, а ти став вище за всiх ïх, i сiм'я рiдна в тебе найбiльша, зiбралися до тебе усiх язикiв люди, як дiти до рiдного батька",
- сказав Пан телеймон Кулiш, звертаючись до померлого поета.
У травнi цього ж року тiло Великого Кобзаря було перевезене в Украïну й поховане на Чернечiй горi бiля Канева (понад Днiпро^ домовину донесли до пристанi, а далi пароплавом - до Канева, де у вiз впряглися дiвчата i везли труну близько десяти кiлометрiв на вершину Чернечоï гори). У Канiвськiй соборнiй церквi протопоп - Мацкевич наприкiнцi панахиди сказав: "Ти, стародавнiй Днiпре, що пишаєшся своïми хвилями сивими! Тобi судилося на своïх ребрах-хвилях привезти до нас Шевченковi останки; повiдай же ти нам про дорогого для кожного украïнця чоловiка - Кобзаря! Був час, що про нашу Украïну думали, що се край, невдатний для ви соких почувань i думок; але Шевченко довiв, що край сей... має душу i серце, приступне для всього високого i прекрасного. По мерлий брате! Свiт твiй просвiтиться перед людьми... Минуть вiки, i далекi нащадки дiтей Украïни побачать i пiзнають, хто був Тарас Шевченко. Бажав ти, брате, жити в Каневi - от i живи до кiнця свiту. А ти, Украïно, побожно шануй наше мiсто, бо у нас почивають кiстки Тараса Шевченка. Тут на однiй з найвищих гiр Днiпро вих покоïтиметься прах його, i як на горi Голгофi, подiбно хресту Господньому, стоятиме хрест, котрий буде видно i по той, i по сей бiк нашого славного Днiпра". Пiсля поховання люди довго не роз ходились, деякi залишилися й ночувати бiля Тараса... Було це 22 травня. А 24 над домовиною почали насипати високу могилу-ropy, яку пiзнiше названо Тарасовою.
Перша збiрка поезiй Тараса Григоровича Шевченка "Кобзар" вiдкрила новий етап у розвитку украïнськоï лiтератури. Цiннiсть цiєï збiрки в уому, що поету вдалось передати своïми творами думки й почуття, сподiвання i прагнення рiдного народу. Як зазначив М. Добролюбов "...у Шевченка все коло.його дум i почуттiв перебу ває в цiлковитiй вiдповiдностi зi змiстом i ладом народного життя",Досить складною для сприйняття, але важливою i глибокою за змiстом є поема Шевченка "Великий льох". Написана поема-мiстерiя в 1845 р. Мiстерiя, бо тут є мiстичнi образи передчасно померлих людей. Господь не приймає ïх до раю, бо за життя вони прислужилися катам Украïни, й за це були покаранi смертю. А приймуть ïх до раю, коли наш народ повстане, визволить рiдну землю i позбавить грiшнi душi страждань. Цi образи виступають у виглядi бiлих пташок, себто душ. Першу з них - вродливу дi вчину, улюбленицю гетьмана Хмельницького - не пускають до раю за те, що вона з повними вiдрами перейшла шлях, коли Бог дан iз старшиною ïхав до Переяслава присягати Москвi. Другу, дiвчину з Батурина, не впускають за те, що "царевi московському коня напоïла", коли вiн ïхав до Москви пiсля Полтавськоï битви. У той час, як москалi перетворили ïï рiдний Батурин на пожари ще, вбили сестру, матiр, знищили все населення мiста, саму ж дiвчину збезчестили. Третя душа, ще немовля, згрiшила тим, що всмiхнулася до царицi Катерини, лютоï вовчицi, яка, наказавши пiдпалити козацьку святиню - монастир Межигiрського Спаса, милувалася з Днiпра цiєю страхiтливою пожежею. Дитина справ дi не знала i не могла знати, ким була ця цариця. Але мати ïï по винна була знати. За грiх матерi карається дитя. А звiдси напро шується висновок: усяка послуга вороговi, навiть найменше сприяння йому, є смертельним грiхом.
Таким чином, Тарас Шевченко недвозначно засудив пiдступне приєднання Украïни до Росiйськоï iмперiï та перетворення ко зацькоï старшини на слухняного виконавця волi Москви, пiдтри мав антамосковську орiєнтацiю гетьмана Iвана Мазепи i висло вив своє обурення антиукраïнською полiтикою жорстокоï iмператрицi Катерини, яка спричинилася до знищення Запорозь коï Сiчi, запровадження страшноï крiпаччини, лiквiдацiï нацiо нального шкiльництва та iнших моторошних злочинiв супроти
украïнськоï нацiï. У трагiчному змiстi поеми на завершення дано автором промiнь надiï: москалi розкопали лише малий льох, а Ве ликого "ще й не дошукались". А значить, козацька вольниця остаточно ще не знищена i є надiя на ïï вiдродження.
Друга сцена мiстерiï - це розмова трьох ворон: украïнськоï, польськоï та московитськоï, кожна з яких хвалиться своïми дiян нями. Польська чваниться тим, що, проливши пiд час повстання рiки кровi, а повстанцiв загнавши до Сибiру, призвiвши Польшу до занепаду, тепер бенкетує в Парижi. Московитська ворона хва литься новими указами, що спричинили до зруйнування Украïни. Це вона призвела до тотального знищення Батурина, смертi славного Полуботка, загибелi десяти тисяч героïчних козакiв на Ладозi, у Фiнляндiï. Та хоч якою лютою-прелютою вона є, однак, не зумiє того жахiття виробляти, що "москалi в Украïнi з козака ми дiють". Украïнська ворона каже, що Украïна iснувала ще за довго до того, як постали Польща i Московiя, каркає-пророчить, що цiєï ночi народяться близнята: "один буде, як той Гонта, катiв катувати", а другий буде катам помагати. Ворони радять, як бути з тим новим Гонтою, який "розпустить правду й волю по всiй Украïнi!". Одна збирається залляти йому очi розтопленим золо том, друга планує чинами скрутити руки, третя погрожує зiбрати з усього свiту "всi зла i всi муки". Ухвалили: втопити або отруïти нового борця за волю Украïни. Такий намiр у тих, хто символiзує темнi прояви нацiï - яничарiв, перевертнiв, зрадникiв.
Вороння вiдлетiло, а ïх мiсце займають три лiрники: слiпий, кривий та горбатий. Не кобзарi, не бандуристи, а лiрники. Кобза та бандура були музичними iнструментами козакiв-лицарiв. А лiра - iнструмент немiчних старцiв. У час написання Шевчен-кового твору вже було втрачено козацький вiльнолюбний дух на цiï, усвiдомлення високого призначення бандуриста, загублено украïнцями розумiння значення свого iсторичного минулого. Не випадково, поснiдавши, лiрники полягали спати i проспали най важливiше: розкопування льоху. Образи лiрникiв уособлюють скалiчене поколiння, слiпе, нiме й глухе до всього, що чинять в Украïнi московськi окупанти.
Протягом трьох сцен мiстерiï проворнi москалики розкопують льох, шукаючи скарбiв та "древностей". Не знаходячи нi того, нi iншого, а лише кiстяки в кайданах та гниле корито, скаженiють вiд лютi, б'ють людей, лаються, кидають у холодну беззахисних лiрникiв. Отже, москалi поводяться в Украïнi, як у себе вдома, брутально ставляться до украïнцiв, а тi, ставши моральними ка лiками (рабами), кидають рiдний край напризволяще.
Поема-мiстерiя "Великий льох" в iсторичному i фiлософ ському планах - центральний твiр у "Кобзарi", бо в нiй розглянуто проблеми втрати полiтичноï свiдомостi, що призвело нас, украïнцiв, до втрати державностi, до нацiонального поневолення, а це питання всiх питань. Не випадково цей знаменний твiр у шевченкових виданнях за радянського часу, як правило, не дру кувався, а радянська критика або тенденцiйно тлумачила його, або взагалi замовчувала.
"Великий льох" формально не належить до .драматургiï Т. Шевченка, але в цiй поемi наявнi всi ознаки драматичного тво ру: три дiï, у кожнiй по три дiйовi особи (померлi душi - ворони-лiрники), дiалоги, монологи, конфлiкти, трагiчнi злами. Все це робить поему "Великий льох" однiєю з найцiкавiших у величез нiй спадщинi Кобзаря.
Украïнський народ шанує пам'ять свого видатного сина. З 1918р. щорiчно вiдзначається День народження Т. Шевченка. По всiй Украïнi встановленi пам'ятники поетовi, вiдкритi музеï, його могилу оголошено заповiдником, iм'я поета присвоєно учбо вим закладам, науковим установам, театрам, вулицям, бульварам, площам, пароплавам тощо. Починаючи з 1962 р., щорiчно при суджуються Державнi премiï Украïни iменi Т.Г. Шевченка в галузi лiтератури i мистецтва. Масовими тиражами друкуються його твори, перекладаються багатьма мовами. За рiшенням ЮНЕСКО, ювiлеï поета вiдзначалися майже в усiх державах свiту.
ОСНОВНI ТВОРИ:
Поеми "Гайдамаки", "Єретик", "Кавказ", "Великий льох", "Сон" ("У всякого своя доля..."), "Катерина", "Наймичка", "Неофiти", послання "I мертвим, i живим...", п'єса "Назар Сто-доля" повiсть "Художник", збiрка поезiй "Кобзар", "Щоден ник".
ДОДАТКОВА ЛIТЕРАТУРА:
1. Дорошенко К. Слово про Великого Кобзаря.
- К., 1965. 2. Красицький Д. Юнiсть Тараса.
- К., 1967. 3. Лисенко В. Ле генди про Тараса.
- К.,~ 1967. 4. Рильський М., О. Дейч. Тарас Шевченко: Бiографiчний нарис. - К., 1964. 5. Тарас Шевченко: Життя i творчiсть у документах, фотографiях, iлюстрацiях: Аль бом.
- К-, 1961. 6. Хоткевич Г. Тарас Шевченко: Повiсть.
- Львiв, 1966. 7. Лепкий Б. Про життя i твори Т. Шевченка.
- К., 1994. 8. Большаков Л. Повiсть про вiчне життя. - К.,1990. 9. Клочек Г. Поезiя Тараса Шевченка: сучасна iнтерпретацiя. - К., 1998. 10. Роят А. Iдейно-художнiй змiст поеми Т. Шевченка "Великий льох" // Украïнська мова та лiтература в шк. - 1998. - - 9.
