Павло Загребельний. "Євпраксiя"
страница №11
...атора Генрiха. Вдавала, що спiвчуваєiмператоровi, клопоталася перед папою за його прощення, хоч сама ж привела
Генрiха до Каносси, платячи за кривди, нанесенi їй i її родовi ще його
батьком.
(В рукопису Донiцо в вiдповiдна мiнiатюра: Генрiх стоїть на колiнах
перед Матiльдою, що велично возсiдає на високому графському тронi. Золота
живописець поклав на Генрiха й Матiльду однаково, зате обдiлив iмператора
багрянцем, увесь вiддавши графинi).
Коли Гiльдебранд помер, Матiльда не розгубилася. Пiдтримувала його
наступника Вiктора, тодi - Урбана, якого намовила розпочати вiйну проти
iмператора. Одружилася з баварським герцогом Вельфом, пiдняла всiх
невдоволених германських князiв, не злякали її вiйськовi успiхи Генрiховi,
який привiв до Iталiї велике вiйсько й захопив багато городiв i замкiв.
Вiн узяв Мантую, Пiзу, Лукку, сплюндрував маєтки Матiльди. Неминуче мав
бути покараний. Простежувала через своїх вивiдни-кiв кожен вчиноа, кожен
крок Генрiхiв; як тiльки-но ображений безпiдставними пiдозрами iмператора
син його Конрад виїхав з Верони, його зустрiли посланцi Матiльди, коли ж
потрапив вiн до рук iмператорської погонi, визволили його знов-таки люди
Матiльди i Вельфа, з великими урочистостями зустрiнуто Конрада в Каноссi i
незабаром за благословенням самого папи Урбана короновано в Мiланi королем
Iталiї.
Син пiшов проти батька. Тепер папська (власне, Ма-тiльдина) сторона
мала свого главу, проголошеного публiчно; Генрiх вiдразу вiдчув наслiдки
такого хитрого Ма-тiльдиного кроку; вiд нього вiдпадали город за городом,
замок за замком, йому зраджували, вiд нього втiкали, вiп вимушений був
вiдступати, вже не сидiлося спокiйно й безтурботно в Веронi, мав знову, як
у молодостi, метатися, битися, знесилюватися.
Євпраксiя сидiла у вежi, забута iмператором, але не забута Матiльдою.
Та розумiла, якою силою стануть проти Генрiха двi такi жiнки, як вона й
iмператриця, коли з'єднаються.
I маленька графиня стала готувати це поєднання. Дбала не про Євпраксiю
- керувалася зненавистю до iмператора. Вiн уперто вiдмовляв своїй жонi
спорядити посольство до Києва? Гаразд, вона пошле до князя Всеволода своїх
людей з дарами й вiстями про дочку i матиме незабаром звiдти вiстi. Вiн
ув'язнив iмператрицю в кам'янiй вежi, сховавши молоду жiнку вiд усього
свiту, так що нiхто вже й не знає, жива вона чи мертва? Гаразд, Матiльда
визволить iмператрицю, хоч би для цього довелося розвалити вежi половини
Iталiї!
Негоже, коли такi двi жiнки роз'єднанi. Надто ж, коли вони живуть у тiй
самiй землi.
Так переплiтаються стежки життя, i ще й не знати, чи не послав би
Бернард Клервоський у хрестовий похiд сина Євпраксiї, коли б той не вмер у
день свого народження, а вижив i став iмператором, королем або й просто
власником золотих острог.
СОКОЛИНА ВЕЖА
Похмура зима роздягла дерева, оголила землю, била в камiнь холодною
пронизливiстю вiтрiв, од яких здригалася й стогнала вежа. Порятунок був
тiльки у вогнi, який розкладала в кам'янiй печi Вiльтруд, приносячи дрова
вiд кнехтiв з їхньої вежi, де було все: вино, жирна їжа, паливо, зброя,
п'янi вигуки, регiт, смачний сон, бездумнiсть i безтурботнiсть. Але дрова,
хоч звiдки принесенi, однаково горять i зiгрiвають, вогонь весело
потрiскує, теплий дим наповнює вежу, нагадуючи дим лiсових багать,
викликаючи спогади про все втрачене. Чомусь згадувала Євпраксiя,
вдивляючись у теплий вогонь, як ще малою, у Переяславi, повiз її вже й не
пам'ятає хто на ламання калини. Їхали довго травами, летючi слiди кiнськi
вiдбивалися в травi, трава в кiнських слiдах була вiдкинута назад, а в
людських - почовгана, прим'ята наперед. У перелiсках уже падало листя.
Червонiло мiж деревами, мов мертвi лисицi пiсля вдалих ловiв. Калина росла
в низинi, коло рiчки. Поки мала Євпраксiя зi своїм супроводом добралася
туди, жiнки вже почали ламати калину, в'язали її в пучечки, наповнювали
лозовi розложистi кошики червоною стиглiстю, - калиново-стиглi жiнки, з
пiснями затаено-грiховними, повними лукавих натякiв на щось бентежне й
п'янливе. Тодi мала Євпраксiя нiчого ще не вмiла збагнути, тепер лишався
самий спогад перед цим вогнем у каменi, червоним, як давня калина з
дитинства.
Все ж зима, попри її непривiтнiсть, якось нiби помагала легше зносити
неволю, забувати про неї, бо час розполовинений був мiж холодом i жданням
тепла на ранок, коли вогонь у печi давно вже затухав; жар поймався сiрим
попелом, камiнь нахолоняв, i з-пiд хутряного покривала страшно було
виткнути навiть носа, Євпраксiя не думала нi про що, окрiм тепла,
нетерляче ждала появи Вiльтруд, думала при ту хвилю, кола знов у печi
загоготить полум'я, i теплi хвилi тепла торкнуться її обличчя, i вежа
сповниться життям i надiєю.
Пори року тут мовби зливалися, не було нi весни, нi осенi, - тiльки
безкiнечне лiто з одноманiттям спеки i оця недовга зима, що, здавалось би,
мала лякати ув'язнених, несучи їм загрозу холоду, а насправдi несла
полегкiсть, бо коли людина занурюєуься в клопотi найпростiшi, дбає лише
про потреби своєго тiла, тодi зболена душа її має спочинок i сили
притiкають до неї як веснянi соки в живе буйне дерево.
Зима тут потопала в потоках холодної води, невiдповiднiсть дощiв порi
року мимоволi навертала Євпраксiю на спогад забутої вже давно розповiдi
Журининої, Мовляв, дощi пускає глухий янгол. Бог йому каже: "Йди туди, де
чорно", а вiн, не розчувщи, падає, "де вчора"; Бог: "Iди туди, де
просять", а той сипле "де косять"; Бог: "Iди, де ждуть", а той ллє, "де
жнуть".
Мабуть, той химерний глухий янгол, заливаючи тут рiздво потоками дощу,
пригнав за тим дощем до Верони i Генрiха з його прибiчнм папою Климентом.
Iмператор, виказуючи поштивiсть до церкви, урочисто зробив великi вклади в
два веронськi абатства на пам'ять своїх рiдних i покiйної iмператрицi
Верти. Про живу було забуто. Щоправда, барон Заубуш за повелiнням
iмператора перевiрив сторожу, побував навiть у Вежi п'яного кентавра, але
не пiднявся нагору, бо коли перелякана Вiльтруд прискочила до Євпраксiї з
вiстю, що у вежi з'явився Страшний одноногий барон, iмператриця послала її
вниз попередити Заубуша, щоб не смiв з'являтися перед нею.
Дiвчина скотилася по схiдцях, мало не впала на Заубуша, той не
розгубився i не здивувався вельми, притримав її коло себе, не дав
розтулити рота, сказав загадково-притишеним голосом:
- Даремно бiгаєш._ _Не до iмператрицi прийшов - до тебе.
- До мене?
- Тихо. Нiхто на сiм свiтi не повинен про це знати.
- Тодi як же? Мене вб`ють!
- Житимеш, дурна! Ще й як житимеш! Дякуватимеш старому Заубушевi...
Євпраксiя не знала нiчого про ту розмову. Та й про що могла знати?
Гордий дух її призвичаївся до вiдокремленостi й цiлковитої вiдiрваностi
вiд щоденного життя, яке текло внизу, не поповнювала звiдти нi своїх
знань, нi снаги, живилася якимсь таємним запасом душевних сил, що був,
виходить, невичерпний, коли змогла вже стiльки просидiти у вежi.
Не бачила, як iмператор у недiлю ставав iз своїми п'яними баронами коло
собору i стежив, як веронцi в святкових убраннях обережно обходять калюжi.
Тодi ставав, широко розставивши ноги, коло калюжi i, колупаючи кiнцем меча
в багнистому днi, норовив обляпати болотом особливо ошатно одягнених.
Чоловiки мовчки зносили наругу, жiнки з вищанням утiкали, але їх
обприскували багнюкою iмператорськi прибiчнi, що з реготом ганялися за
втiкачами.
Не чула, як хвалився Генрiх на учтi, одурiвши вiд пиятики: "Ось витягну
iмператрицю з вежi й пiддам її карi за розпусту. Звелю поставити на
кладовищi з пiднесеними догори руками, опертими на двох схрещених мiтлах.
Хай вийдуть з неї слов'янськi гордощi!"
Не знала, що iмператор замкнений у Веронi, оточений звiдусiль,
зiпхнутий на самий край Iталiї, коли ж хотiв стрiтися з угорським королем
Владиславом, аби зажадати помочi, то Матiльдин муж Вельф не пропустив його
крiзь гiрськi проходи.
Iнодi людинi лiпше не бачити, не чути, не_ _знати. Тодi можеш
зосередитися на собi самiй, спитати себе: що я можу знати? Що повинна
робити? На що сподiватися?
Спитала про це абата Бодо. Той вiдбувся звичним: блаженнi, хто дiє в
iм'я господнє.
- А хто дiє? - зухвало поцiкавилася вона.
_- _Тi_,_ хто йдуть по путi господнiй.
- Хто ж iде?
Бодо стривожено глянув на iмператрицю. Не звик до суперечок тут, у
вежi. Приходив, говорив. Євпраксiя мовчала. Сповiдатися не мала в чому.
Грiхiв не мала нiяких, хiба що в гординi своїй вважала, що цiлий свiт
завинив перед нею. Але абат уникав такої розмови, бо звик у життi до
обережностi, а тут, розумiв це, потрiбна була обережнiсть просто
неймовiрна.
- Зима довга, дочко моя,- сказав по змозi м'яко,- я хотiв би знайти для
вас такi книги, якi принесли б вам утiху в самотностi.
- А чому ви не приносите менi благословення вiд найсвятiшого папи?
- Я хотiв би це зробити, але...
- I як то може бути: бог один i його намiсник на землi має бути один, а
в Iталiї вiдразу два папи? Здається, бувало вiдразу й по три? Як то, отче?
- Дочко_ _моя...
- Ви боїтеся вiдповiсти, отче? Я спитала, хто ж iде по путi господнiй?
Чи той папа, що з iмператором, чи той, що з Матiльдою?
- Я не можу вам цього сказати.
- Не знаєте чи боїтеся?
- Не можу, дочко моя. Скажу вам лише: папи Климента не бачу, не
допущений, нiкуди не допущений, бо маю спiльну долю з тобою, дочко моя.
Плоть моя має вихiд з сеї вежi, а дух перебуває тут постiйно.
- Я мала б вiдчувати це якось.
- Для того потрiбен час. I терпiння.
- Скiльки ж? I того, й того вже було задосить!
- Терпiнню немає меж.
- А знанню?
- Знання - то i є терпiння. Що досконалiша iстота, то вразливiша вона
до страждань.
- А до насолод?
- Лише грубi натури. Грубi й порочнi.
- Все ж менi було б радiсно вiдчути себе тут несамотньою. Вiдчути ваш
дух.
- Думай про дух божий, дочко моя. Блаженнi, хто...
Це вже Євпраксiя знала давно. Вiдвернулася досить непоштиво, знаючи, що
судити її за це нiхто не зможе. Щоправда, спiвчуття вiд абата теж не
очiкувала, бо таке почуття йому було чуже.
А з духом справдi спiзналася вже повеснi, та був то не той дух, що про
нього святобливо говорив абат.
Могутнiй дух волi в хижому посвистi пташиних крил об'явився Євпраксiї
звiдти, звiдки й не ждала нiколи - зi сторожової вежi. Кнехти гнiздилися
внизу, пильнували стiнного переходу, верх вежi весь цей час був вiльним, а
з весни поселився там чоловiк майже так само самотйiй, як Євпраксiя, але
не цим вiн привернув увагу, а своїми соколами. Чоловiк був сокольником.
Чий - iмператорський, баронський, єпископський, а чи сам по собi? - не
важило. Видно, так само вiдвик вiд людей, як i вона, звик до мовчання, до
самотностi, наклало це на йього печать суворостi й навiть, сказати б,
хижостi, надто ж у поглядi глибоких чорних очей, але рiзнився вiн од
iмператрицi, що мала б загинути вiд неробства, своєю неймовiрною
зайнятiстю. Бо вчив соколiв. Не лiтати, нi,- до цього привченi були вiд
народження. Але гнатися саме за тою здобиччю, на яку вкаже чоловiк, i
летiти не кудись, а куди вкаже чоловiк, i летiти не якось, а якнайвище,
найголовнiше ж: не втiкати вiд людей, щоразу повертатися до господаря,
всiдатися на шкiряну рукавицю, слухняно ждати нових спонук.
Соколiв годилося ростити саме у високiй вежi, щоб звикали високо
злiтати. Ось i вибрав ту вежу сокольник, i вiднинi вона стала для
Євпраксiї Соколиною вежею.
Соколи вилiтали просто в неї з-перед очей, здавалося, вiдчуває на
своєму лицi вiтер вiд їхнiх крил, вони вишугували в пiднебесся з такою
нагальнiстю, з таким завзяттям, аж нiби в тобi теж щось зривалося й летiло
за ними, разом з ними, спiльно з отим невпокореним могутнiм духом жадоби
волi, простору, безмежжя.
Завжди неуважлива до занять простого люду, Євпраксiя тепер з якимсь
болючим вдоволенням стежила за всiм, що робить сокольник. Незабаром не
було для неї нiяких таємниць нi про того чоловiка, нi про його сiрих
вихованцiв. Все ж таки бiльше приглядалася до соколiв, бо й що чоловiк та
ще усамотнений? Мало спить, мало їсть, нi з ким не говорить, суворiсть -
спосiб його буття, у клопотах - порятунок од розпачу.
Вразила Євпраксiю жорстокiсть сокольника. Не могла без гнiву й обурення
бачити, як пускав вiн своїх соколiв на перелiтне птаство, на диких гусей,
на журавлiв, на лебедiв. Може, летiли вони й до Києва, може, ждуть їх там
такi малi дiти, як була колись вона, прислухаються, чи не заячить у
темному весняному небi, чи не закурличе. А журавель нiколи не долетить, i
лебiдь не прилетить на днiпровськi плеса, бо збитий хижим соколом на цю
тверду кам'янисту землю. I повинен у тiм суворий сокольник, який не знає
жалостi.
Однак згодом вона все ж простила сокольниковi його вимушену
жорстокiсть, збагнувши, що за волю доводиться завжди платити. Iнодi й
чиєюсь смертю. Для сокола захват волi, а для лебедя - смерть. В одних
крилах - посвист розкованостi, хижої нестримностi, голос безмежжя, в iнших
- приреченiсть. Не може бути волi взагалi й для всього. Отримуючи волю для
себе, неминуче вiдбираєш її в когось, не маючи нiяких обмежень, тим самим
обмежуєш безлiч iнших iстот, може, саме через те так охоче кидають до
в'язниць простих людей всi королi й iмператори: тодi почуваються
вiльнiшими. I Генрiх замкнув її до вежi для того, щоб не мати коло себе ще
одної коронованої голови, надто ж, що не мав у нiй потреби як у жiнцi. Але
ж iмператор не сокiл, хоч так само хижий.
Соколiв треба було годувати пташками, ставити свiжу воду, щоб купалися
й сушилися на сонцi. Сокiл повинен мало спати, тодi вiн злiший i
слухнянiший. Сокольник часто годував птахiв, накладав їм на голова шкiрянi
каптурцi, путав ноги й носив на тонкiм обручi, щоб не спали i втрачали
дикiсть. Лiтати попервах пускав на шнурi-довжику, щоб поверталися до вежi.
Пiсля цього знов годував i пiдставляв воду для купання. Згодом став
пускати вже й без шнура, вимахував з вiкна вежi чимось сiрим на довгiй
мотузцi, видно, приваблював птахiв назад.
Євпраксiя спершу не дивилася на все те, неспроможна збороти вiдразу до
вежi, де сидiла її сторожа, та згодом несила було їй вiдiрватися вiд
споглядання соколиного життя, яке розгорталося перед її очима.
У високих вежах вигодовують соколiв. Забирають соколят з гнiзда i
привчають платити неволею за лiпше знання волi, за хиже вмiння
насолоджуватися нею, осягати всю її безмежну обмеженiсть. Чи не так
склалося i її життя? Мов маленьке соколя, вирвано її з рiдного гнiзда,
кинуто в холодну чужину, приборкувано, затуляно очi чорним каптуром,
зв'язувано руки й ноги, закуто, врештi, у камiнь. Може, хоч всемогутнiй
дух соколиної свободи якось порятує її, дасть снагу, терпiння й надiї?
Тепер не вiдривалася вiд споглядання того, що дiялося в Соколинiй вежi,
аж врештi помiтив те похмурий сокольник, а може, помiчав то давно, та
тiльки через свою вiдлюдкуватiсть не виказував. Однак, хоч який ти
вiдлюдько, а маєш знати, що дивиться на тебе сама iмператриця, до того ж
молода й гожа жiнка, опрiч того - ув'язнена, нещасна, безпомiчна. Яке ж
треба мати серце, щоб лишатися байдужим перед такою жiнкою?
I одного ранку, щойно Євпраксiя з'явилася коло вiкна своєї вежi,
похмурий сокольник поштиво вклонився їй. Вона чи не помiтила, чи подумала,
нiби їй видалося, але сокольник вклонився й назавтра, i ще, й ще, тепер
уже вона вiдповiдала цьому чоловiковi, повiльно прикриваючи очi повiками,
даючи йому зрозумiти, що помiчав його поштивiсть i належно її цiнує.
Якось удень Вiльтруд, захекана й розпашiла, прискочила знизу, несучи
якiсь дивнi речi. Мовчки подала їх iмператрицi, та мало не вiдсахнулася.
- Що то?
- Ваша величнiсть, передано вам.
Якась груба шкiряна рукавиця, вся подряпана, так нiби точили об неї
пазури самi дияволи. Два_ _скрiпленi мiж собою пташинi крила з прив'язаною
до_ _них брудною мотузкою.
- Хто передав? Навiщо ти це принесла сюди?
- Сокольник, ваша величнiсть. Просив прийняти.
- Оце все? Що маю_ з _ним робити?
- Вiн дарує вам сокола, ваша величнiсть.
- Ти хотiла сказати - оцi крила?
- Нi, живого сокола. Вiн просить вас надягти рукавицю i ждати, поки вiн
пустить зi своєї вежi сокола. Тодi треба розмахувати цими прив'язаними
крилами. Це зветься вабило. Сокiл, приваблений крилами, прилетить до вас i
сяде вам на руку.
- Але я не вмiю махати цим. I... не хочу.
- Ваша величнiсть, дозвольте менi. Євпраксiя вказала їй на вiкно.
- Але прошу вас - надягнiть рукавицю._ _Бо сокiл так i впаде.
- Звiдки ти знаєш?
Вiльтруд не вiдповiла: висунувшись з вiкна, щосили крутила вабилом.
Тодi зашепотiла злякано:
- Летить, падає, ваша величнiсть!
Євпраксiя невмiло надягла шорстку рукавицю. Смiшно, але хвилювалася,
так нiби вперше надягала шати iмператрицi. Кинулась до вiкна, вiдтрутила
Вiльтруд, наставила рукавицю.
Птах, наближаючись до землi, опускав хвiст, розпростує його пiр'я,
пiдносить голову i легко й швидко вдаряв крилами, щоб пригасити швидкiсть
i сiсти лагiдно. Сокiл падав каменем. Чи й запримiчав висунуту з вiкна
рукавицю, чи запам'ятав, звiдки викручувалося вабило, летiв зi свистом,
так нiби намiрявся врiзатися в камiнь вежi й розприскатися бризками.
Євпраксiя мало не закричала вiд страху за сокола, але вiн попередив її,
шугнув побiля обличчя, вчепився в рукавицю, круглооко втупився в жiнку,
мабуть, дивуючись такiй змiнi господаря, хижо наставив на неї жорстокого
дзьоба, стрепенувся, мовби зриваючись до льоту, але тут Вiльтруд вправно
накинула йому на голову шкiряний каптурець, i заслiплений птах з криком
задряпався по рукавицi, вже неспроможний злетiти, безпорадний i слухняний.
- Вiн буде наш! - вигукнула Вiльтруд.
- А що з ним робитимемо?
- Я годуватиму його,_ _купатиму. Ви пускатимете до самого неба_._
Сокольник дасть_ _нам пташок для годiвлi.
Я поставлю для сокола воду.
- А що скаже абат Водо? - всмiхнулася Євпраксiя,
- Хiба бог - проти птаства? Адже й божий дух злiтає птахом.
- Не соколом же - голубом.
- Це коли вiн нi з ким не воює. А в Германiї єпископи постiйно воюють.
Тут, виходить, теж. Хiба то не божий "дух штовхає їх до того?
- Спитай абата Бодо.
- Я боюся його. Вiн такий суворий.
- Сокiл суворiший, а ти не злякалася. Бачиш, якi в нього пазури. А
крила? Мов залiзнi.
- Однаково це птах.
- А коли помiтить у нас сокола сторожа?
- Ваша величнiсть, вони не помiтять!
- Чому так вважаєш?
- Вони нiколи не дивляться вгору.
- Як ти довiдалася?
- Ваша величнiсть, вони не можуть дивитися вгору. Так само, як... як ви
не можете дивитися вниз.
- Не вигадуй, Вiльтруд, лiпше нагодуй сокола. Так встановився зв'язок
мiж Вежею п'яного кентавра i Соколиною вежею. Мовчазна вимiна поклонiв i
поглядiв, перельоти птахiв, нестримний дух волi. Забуто про сум, про
самотнiсть, вiдкладено книги, не зауважувано тепер нi трав, нi квiтiв, нi
зелених дерев, нi щедрот лiта-у небо, у небо, тiльки в небо!
I, як то завжди буває, що бiльше прагнеш до неба, то болючiше
доводиться вiдчувати тверду землю суворої безжальностi. Євпраксiю
вiдкинуто було несподiвано, нiщо не вказувало на те, що мало статися,
колись вона нетерпляче ждала змiн, їх не було, тепер не ждала нiчого -
зненацька поставлена була перед вибором. Але перш нiж вибирати, мала
пройти ще одне коло свого пекла, свого мучеництва. Хоч спала Євпраксiя
мало, але десь передсвiтом все ж западала в мiцний сон, який того разу був
порушений брутально й незвично. Тепер чи спала, чи й не спала, бачила, чи,
може, марила, а то й просто згадувала, хоч сказати вiдверто, час був не
для згадувань i не для нагадувань. Може, то було й не з нею, бо вже за
кiлька десяткiв лiт нiбито сталося з одним безпутним монахом, i вiн описав
з'яву, поклавши тим своїм описом початок традицiї, яка вже не мала кiнця i
прилучала до цiєї дивної справи людей навiть генiальних. Ще в
Кведлiнбурзi, де було зiбрано все рiдкiсне, що вийшло будь-де з
монастирських скрипторiїв, Євпраксiя могла прочитати ту книгу лисого
безпутного монаха, могла й не прочитати, це не важило, бо ж однаково
судилося їй пережити те саме i побачити в своїй вежi ще й духа злоби.
Воно з'явилося перед сонною Євпраксiвю на свiтаннi. Маленьке й
вiдворотне страховисько, що ледь нагадувало людську подобу. Воно було
невеличке на зрiст, з довгою i худою шиєю, спитим на синець лицем, чорними
очима, лоб мало зморшкуватий i вузький, плоский нiс, величезний рот,
товстi губи, пiдборiддя коротке й загострене, цапину борiдку, вуха прямi й
гострi, волосся брудне й сторчком, зуби мовби собачi, потилиця звужеца на
клинець, випуклi груди, горб на спинi, вiдвислий зад i смердючий одяг. Все
його тiло здавалося зсудомлене вiд руху. Страховисько вхопилося за край її
ложа, страшно потрясло його i стало кричати: "Ти недовго зостанешся тут!"
Євпраксiя прокинулася вiд жаху. Коло її лiжка стояла в темрявi
Вiльтруд, бiлiла в пiтьмi чистим своїм лицем, тихо кликала:
- Ваша величнiсть, ваша величнiсть!
- Що тобi? Налякала.
- Дозвольте, ваша величнiсть.
- Що сталося? Ти з'явилася менi в образi злого духа. Досi вискакує
серце з грудей, як згадаю те, що бачила щойно. Чому не спиш?
- Дозвольте йому ввiйти, ваша величнiсть.
- Кому?_ _Хто тебе прислав?
- Вiн хоче вам добра, ваша величнiсть. I я завжди хотiла вам добра.
- Хто? Про кого ти?
- Там барон Заубуш, ваша величнiсть.
- Барон? Уночi? Тут? Чого йому треба?
- Дозвольте йому сказати, ваша величнiсть? Євпраксiя прокинулась
остаточно. Побачити наяву диявола, мало не доторкнувшись до нього рукою, i
почути, що десь тут Заубуш? Забагато навiть для неї, хоч уже вiдвикла
дивуватися. Але Вiльтруд просила так улесливо й принизливо, що й не схоже
було на одноногого барона. Хiба вiн просив коли-небудь, хiба вдавався до
послуг таких безпомiчних посланцiв?
- Чого йому тут треба? Не бажаю бачити цього чоловiка.
- Вiн дуже просить, ваша величнiсть. I я прошу теж.
- I ти? За Заубуша? Чи знаєш його як слiд?
- Дозвольте, ваша величнiсть.
Видно було, що не вiдстане. Ось так, ухопившись за край ложа, мов той
нечистий з видiння, стоятиме й до ранку, й цiлий день, благатиме за того
барона, який, власне, мiг би ввiрватися й без попереджень, без благань, за
своїм звичаєм.
- Де той барон?
- Вiн тут.
- Хай увiйде. Але ти зостанься.
- Не смiю, ваша величнiсть.
- Велю тобi.
Вiльтруд зникла. У вежi ще панував морок, i хоч очi Євпраксiї були
призвичаєнi до нього, все ж вона чи й помiтила Заубуша, який з'явився
нечутно, не стукав нахабно своєю дерев'янкою, став якийсь мовби нижчий,
менший, може, то й не барон, а знов злий дух? Поклала мовчати вперто й
затято, послухати, чого йому треба, хто прислав сюди, що вони там ще
затiвають.
Здалеку долинув до неї голос. Належав Заубушу, у цьому не було сумнiву,
але чомусь без звичного для барона нахабства й рiзкостi.
- Ваша величнiсть! Євпраксiя мовчала.
- Що ви думаєте про мене, я знаю. Але ж ваша величнiсть!
Вона не озивалася.
- Заубуш - брудна свиня, всi це знають i всi це кажуть. Йдеться не про
Заубуша. Про вас, ваша величнiсть.
Кожному завжди йдеться про нього самого. Чи задля цього треба було
будити її?
- Ваша величнiсть, ви не хочете мене_ _слухати?_ _Мовчить - отже,
слухає. Вже цього задосить для такого брудного чоловiка.
- Я виступаю не вiд свого iменi, ваша величнiсть. Нiколи не виступає
вiд свого iменi. Всi це знають. Не таємниця для неї.
- За мною стоять аж он якi сили, ваша величнiсть! Бiльшi за самого
iмператора!
Що їй до iмператора, i до тих сил, i до всього на свiтi? Вже звикла
покладатися на власнi сили, черпати з власних джерел. Аби лиш не змiлiли,
не всохли, не зникли!
- Ви пошкодуєте, ваша величнiстьi
Навiть не дивилася в його бiк. Одвернута плечима, втуплена в кам'яну
стiну, за якою був безмежний простiр. Линула туди серцем, душею. За гори,
поза небеса, додому! Чому там, удома, вчили її тiльки добра? Чому нiхто не
вчив суворостi? Змалечку, вiд самого народження, вiд першого крику вчити,
що свiт жорстокий, безжальний, твердий i треба вмiти змагатися з ним,
опиратися йому, виступати при потребi проти нього, знаходячи для цього
сили. Виступати хоч проти всього свiту! Вiдважно, зухвало, вiдчайдушне! А
вона не вмiла навiть спопелити поглядом, убити словом якогось там Заубуша.
Зневажала, ненавидiла, але мовчки, безсило, власне, лякливо. Бо ще й не
знати, якi намiри в того негiдника. Може, посланий для вивiдництва, може,
задумали з iмператором ще тяжчий злочин проти неї? А вона безсила.
Заубуш зник так само нечутно, всупереч своєму призвичаєнню, не лаявся
сотнею тисяч свиней i не гримiв дерев'янкою, майже вiдразу по його
зникненню знов зродилася коло iмператрициного ложа ясноволоса Вiльтруд,
упала на колiна, вхопила руку Євпраксiї, цiлувала, плакала.
- Ваша величнiсть, ваша величнiсть! Чому ви не захотiли його слухати?
- Дурна ти, Вiльтруд. Адже я слухала. Чула все, що говорив цей чоловiк.
- Але ж ви мовчали, ваша величнiсть!
- Я не хочу говорити з негiдником.
- Ви несправедливi до нього, ваша величнiсть!
n Несправедлива до Заубуша? Вiльтруд, ти ще надто мало знаєш.
- Я... я знаю все. Вiн хоче вас визволити, ваша величнiсть.
- Заубуш? Визволити?
- Так. А ви...
Дiвчина заплакала ще дужче. Не могла вже й говорити.
- Заспокойся, Вiльтруд. Йдеться ж про моє визволення. Чого маєш
плакати? Ти вiльна.
- Ви не захотiли... для мене...
- Для тебе? Що для тебе, Вiльтруд? Кажи. Я допоможу, коли матиму змогу.
- Вiд вашої волi... моє щастя...
- Дякую тобi, моя дiвчинко. Але ти можеш бути щасливою й так. Ждати
моєї волi?
- Барон звелiв, аби я... Мала намовити вас..,
- Намовити? До чого ж, моя дiвчинко?
Вiльтруд витерла очi. Сяйнула ними сумно й жалiбно.
- Вiн обiцяє взяти мене в жони.
- Тебе в жони? Кому ж?
- Собi. Адже вiн ще нiколи не мав жони. Нiчого не мав. Вiн глибоко
нещасний.
"Нещасний" нiяк не тулилося до Заубуша, не мало з ним нiчого спiльного.
Але ж яку треба було мати душу, щоб побачити щось людське в бароновi?
- Вiн обiцяв узяти тебе в жони?
- Так. За однiєї умови. Аби я намовила вас утекти з вежi.
- Мене? Намовити? Утекти?
- Вiн вам допоможе. Вiн уже все пiдготував. Вiн добрий i гарний. А
ви... вiдмовляєтеся. Чому ви вiдмовляєтеся, ваша величнiсть?
Євпраксiя не могла стямитися. Вже переконалася, що в цьому свiтi чиєсь
щастя i чиясь воля можливi тiльки кощтом чужих нещасть i ув'язнень, тепер
несподiвано поставало перед нею геть неочiкуване: хтось може бути щасливий
завдяки її звiльненню! Дивне щастя i ще дивнiша воля, отримана такою
цiною. Але ж не жорстока цiна, а добра, якась особливо людяна, хоч, коли
задуматися, однаково є в нiй щось не зовсiм чисте, коли замiшано тут
такого чоловiка, як Заубуш, та й маленька Вiльтруд плаче не тому, що її
iмператриця лишається в вежi, а через поруйнування своїх сподiвань на
щастя. Нiчого нема безкорисливого на свiтi. У своїй добротi ця дiвчинка з
янгольськими очима так само безжально жорстока, як i Заубуш, як iмператор,
ян усi тi, хто дбає передовсiм про себе, про власну вигоду, власнi намiри,
власну пиху. У кожного по-своєму називається, а все те саме.
Що мала казати? Втiшати Вiльтруд? Ти менi, я тобi, давай мiнятися, мов
дiти? Вже наближався ранок. Негодований сокiл гнiвно шкрябався в скринi,
куди його замикано на нiч. Чи й годуватимуть тепер вони i чи пускатимуть
сокола зi своєї вежi? Хоч ще нiчого не сталося, але вже й змiнилося щось,
уперше настала така змiна, або хоч заповiдалося, i Євпраксiя розумiла, що
це - єдиний вихiд. Навiть коли загрожує страх або розчарування заповiтних
змiн, треба радiти, бо таким чином стаєш володарем власної долi,
вириваєшся з тенет понурої щоденностi, за яку немає нiчого огиднiшого.
Несподiвано рано прийшов абат Бодо. Так нiби теж не спав нiч, хоч з
його потемнiлого, ретельно виголеного обличчя важко було щось вичитати.
Вiн суворо насупився на Вiльтруд, i та щезла вмить, забувши про всi свої
сподiвання стати баронською жоною, суворiстю хотiв абат якось вплинути i
на Євпраксiю, але з того не вийшло нiчого, бо iмператриця вiдразу
поскаржилася:
- Цiєї ночi мене вiдвiдав злий дух, отче. Бодо злякався так, що не вмiв
того приховати.
- Не всi тi духи злi, якi нам видаються злими, дочко моя. Блаженнi...
- Цей не належав до блаженних. Маєте знати, як виглядає, аби збороти
його молитвами, коли зустрiнете.
Вона описала йому свого нiчного гостя, пiсля чого абат трохи
вспокоївся.
- Сподiваюся, ти зборола його молитвою?
- Вiн сам щез. Прокричав: "Ти недовго зостанешся тут",- i щез. Як те
розумiти?
- Iнодi, дочко моя, найнахабнiшi демони, за законом божественної
премудростi, можуть возвiщати людям iстину. Лжею i обманом лишається
тiльки те, що вони кажуть од самих себе. I коли їхнi пророцтва частково
збуваються, то це тому, що їхня поява не зовсiм некорислива для людей,
надто коли боже провидiння подбає, щоб знешкодити дiю їхнiх пiдступiв.
Явлення такi, за свiдченням святого Григорiя, звiщають одних про їхню
погибель, а другим слугують попередженням про змiну способу життя.
- А менi? Що звiщає менi?
- Молитимуся за спасiння твоєї душi.
- Вона вельми пильно оберiгається вiд загроз i спокус. I душа, i тiло.
Але я ще не все вам сказала,
отче.
- Хто почав, той дiйшов уже до середини.
- Отже, ви знаєте про вiдвiдини барона? I про те, що
вiн говорив?
- Шануючи вуха твої, не переповiдатиму всього.
- I як я повелася, теж знаєте?
- Хiба можуть про щось свiдчити вчинки людини, так довго й
несправедливо позбавленої водi?
- Несправедливо? Ви нiколи цього не казали, отче!
- Бо не наставав мiй час.
- А тепер настав?
- Так.
- Чий же? Ваш чи барона Заубуша?
- Твiй настав, дочко.
Вона трохи налякано пiдвелася, вiдступила вiд сповiдника.
- Як це розумiти, отче? Ви... теж з бароном?
- З тобою, дочко!
- Але як Заубуш? Звiдки взявся цей диявол? Не вiрю!
- Дияволiв немає, дочко моя,- є природа людська.
А все, що поза тим, або ж боже, або...
- Нiчиє? Нема на свiтi нiчийого! I безкорисливого нема! Скрiзь i у
всьому користь! I вiд мого визволення, вiд моєї... Що це має бути? Втеча?
- Вибавлення.
- Але як? Утекти? Вночi, тихо, по-злодiйському? Перевдягатися, затуляти
своє обличчя. Вiд кого? I куди втiкати? До кого?
- Нас послав найсвятiший папа, дочко.
- Папа? Який?_ _Їх два!
- Один справжнiй. Той, що в апостольськiй столицi.
Урбан.
- Де вiн? У Римi чи в Каноссi? Всi папи сидять у Каноссi коло Матiльди.
Нiколи не бачила цiєї жiнки, але вона здається менi вищою за всiх. Може,
то її дух являвся менi сьогоднi вночi? I мене з цiєї вежi повезуть просто
до Каносси?
- Дочко моя, принiс тобi благословення вiд найсвятiшого папи. Тебе
ждуть народи. Ти гiдна найвищої долi.
Євпраксiя впала на колiна, поцiлувала руку абатовi, усе в нiй
здригалося. Сокiл оскаженiло дряпався, в темнiй скринi, вона не чула
нiчого. Тодi спам'яталася, вiдчинила скриню, винесла птаха на рукавицi до
вiкна, випустила. Лети! Лети й не вертайся, впивайся свободою, живи волею,
бо тiльки то є справжнє життя. Вправлялася з соколом з умiнням
досвiдченого ловецького. Абат подумав, як, власне, мало вiн знає цю жiнку.
Мабуть, вмiє вона кидати спис у звiра, сiдлати коня, рубатися мечем.
Загадкова слов'янська душа.
- Я б хотiла вийти звiдси вдень, коли свiтить сонде, аби всi бачили, i
вiд'їхати з Верони в пишнотi ще бiльшiй, нiж прибула сюди.
Ось безмежнiсть жiночих примх!
- На жаль, дочко моя, це неможливо. Ми вимушенi дотримуватися
обережностi. Але вже за Вероною тебе зустрiне почет, гiдний твого сану i
твоєї чистоти.
- Коли це буде?
- Коли звелиш.
- Так усе просто?
- Твої недостойнi слуги все пiдготували.
- I можна вже сьогоднi?
- Вдосвiта найлiпше, дочко моя.
- Чому не звечора бодай?
- Найлiпший час - передсвiтанкова пора. Сплять чистi душi, але сплять i
негiдники.
- Хто прийде за мною?
- Коли дозволено буде,_ _ми обидва.
- Ви i Заубуш? Без нього не можна? Не хотiла б його бачити. Але зате
вельми хоче його бачити моя Вiльтруд. Гаразд. Я згодна.
- Велiть дiвчинi готуватися в путь. Ми вiзьмемо все найцiннiше, що тут
вє
- Небагато маю тут. Усе лишається iмператоровi.
- Про твоє майно подбають згодом, дочко моя. Євпраксiя покликала
Вiльтруд. Абат тихо зник. Двi пари очей зустрiлися поглядами. Двi
спiльницi. Залежнi одна вiд одної, незважаючи на рiзницю в становищi. Бо
хiба є хтось незалежний на цiм свiтi?
- Що ми братимемо? Ваша величнiсть? - захапалася Вiльтруд.- Ми заберемо
все, все. Ви не турбуйтеся, я подбаю, я...
- Ми нiчого не вiзьмемо звiдси. Тут на всьому печать неволi. Не хочу
бiльше неволi. Полиш усе! Подай менi он той псалтирик! Бiльше не хочу
нiчого.
Цiлий день Євпраксiя не їла, не пiдходила до вiкна, боялася визирнути,
боялася зустрiтися поглядом з сокольником: ану ж запримiтить, як
лихоманкове зблискують їй очi, ану ж попередить сторожу! Нетерплячка била
її сповнювала нез'ясованим роздратуванням, злiстю не знати й на кого. Коли
ж, чи довго ще, чому не йдуть? А може, все те брехня? Може, новi пiдступи
iмператора? Може, Заубуш затягнув до своїх злочинiв i абата Бодо? Бо що
таке абат? Чи вона знала цього чоловiка? Знала його молитви, пустi слова
про блаженних, намагання виправдати все на свiтi. А тимчасом свiт
сповнений такої неправди, що не хочеться й_ _житина ньому.
Нарештi дочекалася. Прийшли одразу обидва._ _Були поштивi й уважнi,
Вiльтруд крутилася десь позад них, готова до послуг i допомоги, так само
нетерпляча в очiкуваннi свого щастя. Дивне щастя, але на те нема ради.
Заубуш виступив трохи наперед. Змiнився до невпiзнання. Постарiв,
побiльшало рубцiв на обличчi, важче тягнув свою дерев'янку, якось мовби
навiть злагiднiв увесь. Чи то їй тiльки здається? А може, й не винен? I
Журина, i колись сестра Генрiхова Адельгейда, то все злочинна воля
iмператорова, а барон лише слухняне знаряддя? У германцiв знаряддя виною
не обтяжується. Навiть шибеницю звуть святим деревом.
Не час було про чиїсь провини. Час визволення - для дiй.
- Ваша величнiсть,- вклонився Заубуш,- дозвольте
я проведу вас через сторожову вежу...
- Соколину,- поправила його Євпраксiя.
- Прошу? - барон справдi був невпiзнанний...
- Я сказала: Соколина вежа. Так вирiшила її назвати.
- Ваша воля, ваша величнiсть.
- Окрiм того, не хочу, щоб мене вели. Пройду_ _сама.
- Ваша величнiсть, сторожа...
- Я - iмператриця. Хто може йти поперед мене?
- Так, ваша величнiсть. Але сторожа... Вона_ _нiчого_ _не знає.
- То й лiпше.
- Вона звикла пропускати мене. Коли ж побачать вас... Небезпечно будити
сплячого собаку.
- Я зроблю так, як вважаю за лiпше. Гiднiсть моя не може бути
зашкоджена.
Втрутився абат Бодо.
- Дочко моя, ми повиннi бути обачливi. Але Євпраксiя затялася на
своєму. Вона не хоче нiчиєї милостi. В кожного ув'язненого лишається єдине
право: право на втечу. Може, вона давно вже б скористалася з цього права,
але пригнiчувала її непотрiбнiсть свiтовi й людям. Куди втече, що вона
свiтовi й навiщо? Тепер прийшла звiстка, що її десь ждуть, що її долею
клопочуться найвищi особистостi, вона вдячна була i тим, i цим, якi
сповiстили їй. Але перший крок хотiла зробити сама. Навiть загинути в
останню мить, але зберегти гордiсть, полишити по собi добру славу. Це
лiпше, нiж у ганьбi й пониженнi дiставати власну свободу з таких злочинних
рук, як у цього барона.
- Вiльтруд! - покликала дiвчину.Одяг i iнсигнїї iмператрицi!
Дiвчина метнулася до скринь, хапливо дiставала одяг, прикраси, корону,
золото, самоцвiти. Шурхiт коштовних тканин, тьмаве сяяння золота, зблиски
дiамантiв у сутiнi вежi. Вдруге в життi надягала Євпраксiя урочистi шати
iмператрицi з пiднесенiстю, що межувала з непам'яттю. Вперше це було перед
вiнчанням у Кельнi i ось тепер, коли вiдважилася вбратися так, щоб здобути
собi волю.
Одягання забрало багато часу, i чоловiки вже неприховане тривожилися,
але Євпраксiя була мов суцiльний спокiй.
- Тепер можемо йти.
Кинула па обох чоловiкiв погляд, повний погорди, стала спускатися
першою, не озираючись, вийшла в перехiд мiж вежами.
Рукатий кентавр проводжав Євпраксiю, i веселощi його тепер уже не
видавалися недоречно-навмисними, як тої днини, коли iмператрицю ув'язнено
в цю похмуру вежу.
Таки ж недаремно, виходить, викарбувано було цю бронзу для нагадування
про веселощi й красу життя.
Євпраксiя не озиралася, не дивилася, знала все про кентавра, бачила
веселий розкид його копит, химерну борiдку, чашу з вином. Так само не
дивлячись, знала, що в найвищiм отворi Соколиної вежi непорушно стоїть
мовчазний похмурий чоловiк, стоїть перед безмежним темним простором, сам
темний постаттю и лицем у передсвiтанковiм мороцi, але свiтилося їй те
лице ам сюди буйним подихом волi, зорiли для неї очi сокольника, мабуть,
ладнався вiн випустити вiдразу мало не всiх своїх соколiв на честь її
визволення, щоб почалося воно у розсвистi дужих крил, в нестримностi й
захватi.
Iмператриця дивно схитнула головою, тьмавий блиск од корони вдарив
кудись угору, нiхто й не зауважив того, не побачили, як уклонився востаннє
Євпраксii сокольник зi своєї вежi, зате молода жiнка знала про те, бо хода
її вiдразу зробилася легкою мовби летючою.
- Benedictus, qui venit in nomine Domini - пробурмотiв абат Бодо, а
Заубуш проказав якусь iз своїх найтяжчих лайок. Буде йому сто тисяч
свиней, коли через ослячу впертiсть цiєї жiнки все загинеї
А Євпраксiя вже ступила в Соколину вежу. Не Євпраксiя - Адельгейда,
iмператриця. Була ув'язнена як проста жiнка. Всi в'язнi однаковi, їх об
єднув неволя. Звання не важать. Охоронцi звикають до своєї зверхностi,
пильнованi трактуються ними як упослiдженi, скинутi на саме дно iснування
iстоти, яким уже нiколи йе дано пiднятися. I коли й може бути для них
вихiд, то лиш в єдиному напрямку: до смертi.
Кнехти за велiнням iмператора берегли у Вежi п`яного кентавра його
жону. Нiколи не бачили її, звигiди до думки що то просто жiнка Генрiхова,
iмператорська гiднiсть Адельгейди чи й пам'яталася цим збайдужiлим до
всього на свiтi, окрiм iталiйського вина та смаженого на дикому вогнi
м'яса, германським воїнам. Тож якою несподiванкою мала стати поява перед
ними Адельгейди в урочистих шатах в коронi, з усiма iнсiгнiями, належними
сану iмператрицi! Знетямлення сонних охоронцiв було таке велике, що вони
не спромоглися навiть заступити дорогу iмператрицi, лиш старший з них,
схаменувшись, спробував було нахилити спис, показуючи, що далi йти
невiльно, але iмператриця гордо повела рукою i владно сказала: .
- Що маєте чинити, забачивши iмператрицю ?
I тодi охоронцi впали на колiна.
Важили й не слова iмператрицi, i не iмператорськi iнсигнiї - пам'ятали
кнехти гаразд непостiйнiсть Свого iмператора. Хто ж то знавi може,
iмператор простив свою жону i тепер кожен, хто спротивиться його новому
велiнню, поплатиться власною головою. Надто, що й найближчий до iмператора
чоловiк барон Заубуш теж супроводжує iмператрицю i тримається вiд неї аж
он на якiй поштивiй вiдстанi!
У палацовому дворi їх уже ждали конi. Для iмператрицi тримали
золотистого коня. Сiдло - єдвабне, у квiтах, вуздечка з нитяного золота i
єдвабу, iз шнурками золотими i повiддям єдвабним, чепрак пурпуровий, з
китицями. Закутi в залiзо рицарi готувалися до супроводу. Твердогубi конi
нетерпляче обпiнювали золоченi залiзнi вудила. Брама замкова вже стояла
отвором, глухо задуднiв дерев'яний мiст пiд копитами, викресалися iскри
пiдковами на веронському каменi. Невеличка купка вершникiв швидко
вiддалялася вiд Верони, вiд замку, вiд веж. Мабуть, мовчазний сокольник
стежив за тими вершниками зi своєї вежi, може, зiтхнув, може, всмiхнувся,
а тодi випустив одразу цiлий десяток соколiв у передранкове небо. Хай
летять, хай дихають волею, бо нема в цiм життi нiчого дорожчого.
А Євпраксiя, коли вже повiрила, що на волi, коли вiдчула, що не буде
бiльше вежi, заплакала тихо й гiрко. Не вiрила, що жива. Той страшний
чоловiк, який вважався її мужем i звався iмператором, був здатен на все
иайлихiше. Мiг замучити її гододом, замурувавши у вежi. Задушити вночi або
й удень. Скинути з вежi й сказати, що заподiяла собi смерть сама. Аж
дивно, що не здогадався це вчинити. Може, злякався, що весь свiт повстане
проти нього за такий злочин? А чи повстав би? Чи помiчено було б її
зникнення?..
Коли сходило сонце, їх зустрiло цiле вiйсько. Заплакана Євпраксiя була
така знесилена вiд щастя й минулих страхiв, що вже й не змогла налякатися,
подумавши, що то iмператор випередив їх, щоб перехопити втiкачку.
Нi, то був посланий Матiльдою Вельф. На вороному жеребцi, в золотому
панцирi, по якому пущено було срiбнi трави, огрядний, щокатий, кучерявий
(бо шолом зняв i вимахував ним на повiтання), баварський молодий герцог
пiдскочив до iмператрицi, на мить скам'янiв, вирячившись на її вродливе,
хоч i змарнiле лице, тодi вправно зiстрибнув на землю, став на колiно,
коло стремена iмператрицi, викрикнув:
- Вiтаємо тебе,_ _iмператрице!
Аж тепер вiдчула себе справдi вiльною. Хоч знову оточена мало не самими
германцями, хоч чула їхню важку мову, хоч молодий Вельф нiчим не рiзнився
зовнi вiд iмператорських баронiв, вiрила: цi люди збережуть їй свободу. Бо
стояла за ними десь невидима, але всемогутня жiнка, Матiльда Тосканська,
це вона простягнула руку порятунку їй, жiнка побачила жiнку i помогла їй,
ось так, як Євпраксiя помогла своїй Вiльтруд, а Вiльтруд помогла їй.
Тiльки ж яку цiну захоче графиня Матiльда за своє доброчинство?_ _Що
багатша й могутнiша людина, то вищої цiни жадав, бо про мале вже давно
забула. Яка ж цiна? Бо нiчого безкорисливого нема на цiм свiтi.
Конi скакали легко, охоче, якось нiби розвеселено. Далекi гiрськi обрiї
скакали разом iз кiньми пiд_ _небом такого кольору i яскравостi, що їх
людськi очi_ _не могли_ _знести, тому час вiд часу бiлiла на ньому якась
хмаринка. Городи на верхiв'ях гiр, замки шкiрять одии до одного зубцi
мурiв, скелястi гнiзда, наїжаченi оборонними вежами, мирнi кампанiди в
долинах, буйнощi виноградникiв, сiрувато-приглушена зелень оливкових гаїв,
по вузькiй дорозi назустрiч пишним вершникам маленький ослик несе на собi
чорнооку дiвчину. Пустотливий вiтер завiває дiвчинi на голову її широкий
чорний одяг, слшу-чо-бiле тiло, регiт воїв: "То-го-го!" Але ж смiх!
Людський смiх! Смiх вiльних людей. I вона серед них. Вiльна, як сокiл.
Назавжди!
ЛIТОПИС НЕМИНУЧIСТЬ
Незнання часто рятує людину. Ув'язненi теж бувають схожi на iгнорантiв,
себто невiдаючих, бо й тi, й тi, кожен посвоєму, замкненi чи в своєму
невiгластвi, чи в неволi, i виходить, що рiка часу тече десь у
невiдомостi, а вони, викинутi на її хисткi береги, мовби рятуються вiд тих
неминучих змiн, втрат i нищень, якi завдає всемогутнiй плин вiчностi. Коли
до людини не доходять, нiякi вiстi, їй здається, що довкола нiчого не
вiдбувається, що час зупинився, усе дишається досi так, як було_ вчора,
_мiсяць, рiк тому. Лiк ведеться з того дня, коли тебе роз'єднано зi
свiтом, ти заглиблюєшся в самого себе, вiдзначаєш найнепомiтнiшi стани
своєї душi, помiчаєш щонайменшi змiни в своєму настроєвi й перебiгу думок,
а величезне довколишнє життя зупинилося для тебе, стало якимсь
несправжнiм, позбавленим цiкавостi. А тодi приходить пiзнання i приносить
бiль. Євпраксiю визволено з вежi не тодi, коли ще не було нiяких вiстей
для неї, хоч, сказати слiд, визволення могло б прийти вже давно i не треба
було б молодiй жiнцi сидiти в жахливiй своїй самотинi понад два роки. Та
люди, якi клопоталися долею iмператрицi, не належали до простих людей, якi
роблять добро, не задумуючись, з природної потреби. Це були вищi
особистостi - сам папа Урбан, графиня Матiльда, а вищi особистостi творять
доброчинство лиш керуючись вищими цiлями. А яка була вища мета для папи
Урбана i його вiрної, добровiльної помiчницi Матiльди Тосканської?
Утвердження вiри в боротьбi з тими, хто хотiв би зректися вiри. А ще:
утриманий вiри в чистотi. Бо вiра, щойно зародившись, потре-був
розповсюдження i дбання про чистоту. Без цього вона не може iснувати.
Народившись всупереч здоровому глузду, всупереч думцi, всупереч iстинi,
вiра неминуче повинна довiку ворогувати з ними. Погублю мудрiсть мудрецiв
i розум розумних вiдкину, сказав один з тих темних, але запекло-впертих
апостолiв, якi першими почали розповсюджувати нову вiру.
Найбiльше багатство в кожної людини, дароване їй самою природою,думка,
отже, з самого початку ставала ворожою вiрi, тому часто була знищувана
носiями християнства разом з її непокiрними власниками. Вiрю, бо не смiю
не вiрити. Вiдмовившись вiд єдиного свого багатства - думки, отримуєш
навзамiн велич церкви, її авторитетiв, настанови. Але де велич, хто
авторитети i якi настанови виконувати? Церква вже вiд перших своїх
початкiв, окрiм запеклої боротьби з єресями, розпочала боротьбу, сказати
б, сама в собi, роздвоївшись на цареградську i римську. В кожнiй сидiв
свiй первосвященик, i кожен намагався довести свою вищiсть. Так тривало
кiлькасот рокiв, аж поки за патрiарха Керулларiя i папи Лева церкви
остаточно розокремились на схiдну й захiдну, або, як казано,- грецьку й
латинську. Розкол стався сорок рокiв тому, християнський свiт досi не
втiшився в своїх змаганнях, отож папа Урбан ще мав сподiвання прилучити до
своєї церкви все те, що так чи iнакше можна було б вiдiрвати вiд грекiв.
Русь була найласiшим шматком, величезна ця держава, приєднавшись туди або
туди, вiдразу вирiшувала питання вищостi тої чи iншої церкви, ось чому
змагалися в своїх зазiханнях на Русь i Рим, i Царград. Ромейський
iмператор Олексiй Комнiн звiльнив ув'язненого на островi Родос князя Олега
Святославовича, невгамовного бунтаря i зухвальця, посадовив на корабель i
вiдправив до Тмутороканя, давши воїновi i золота, щоб той знов збунтував
Русь, пiшов на Київ, захопив стiл, був вiдданий iмператоровi, не виявляючи
такої стриманостi й незалежностi, як великий князь Всеволод. Та Олег умiв
лиш бунтувати, на бiльше не був здатний, з тої затiї Комнiна нiчого не
вийшло, Русь вiддалилася вiд Царграда ще бiльше, i, мовби з почуття помсти
за це, донька Олексiєва Анна Комнiна, пишучи згодом свою книгу
"Алексiада",- здається, чи не найоб'ємнiшу з усiх написаних в тi часи
хронiк,- жодним словом не згадала нi Києва, нi київського князя, нi народу
руського, нi величезної i могутньої держави Русi. Шкода, коли тi, хто пише
iсторiю, керуються негiдними й дрiбними почуттями помсти й ворожнечi.
Можна б сказати, що християни у своїй взаємнiй ворожнечi перевищили
всiх. Поки тривало змагання_ _мiж схiдною i захiдною церквами, поки
ромейськi iмператори намагалися запанувати в своїй частинi свiту, на
заходi запекло змагалися мiж собою папа й германський iмператор, i кожен
змагався за вiру, за її утвердження й чистоту, кожен намагався вiдблиски
божества потягнути на свої корогви й штандарти. Що то за вiра, яка може
щоразу хитатися й навiть змiнюватися, залежно вiд примхливостi пап,
насильств iмператорiв i королiв, несправедливостi i чвар, мiж тими, хто
проголошує себе носiями i захисниками її? Яка вiра, який бог може iснувати
серед чвар, брудних пристрастей, брехливостi, жорстокостi? Невиннi, чистi,
прекраснi люди гинули на полях битв, а нiкчеми процвiтали тим часом тiльки
тому, що назвали себе служителями вiри i були послiдовно безжалiснi до
всiх i всього, окрiм себе й свого бога.
Папа Урбан виявився хитрiшим за грецького iмператора Комнiна. Вiн
розумiв, що близького ворога треба знищувати силою, супротивника ж
далекого, недосяжного слiд спробувати схилити на свiй бiк хитрощами,
вмовляннями, ласкою. Тому з iмператором Генрiхом велася жорстока, нещадна
вiйна, яка часом видавалася навiть безнадiйною, але iншого виходу тут не
було. Що ж до такого володаря як далекий руський князь, загадковий,
могутнiй i бажаний всiляко, то тут застосовано спосiб, сказати б,
лагiдний, як свого часу вже було зроблено, даруючи королiвську корону
польському князевi, а тодi угорському, чим навiки було прилучено цi землi
до римської церкви.
Однак корону дарують тодi, коли її просять. Руський князь не просив. До
того ж, чутки були, нiби в руських володарiв корона вже давно була - чи то
якась своя, чи то дарована Константинополем. Хоч як там було, уже тривалий
час, починаючи вiд Ярослава Мудрого, руських володарiв звано в Європi
царями. Iншого слова автори хронiк не вживали. Тодi що ж? I ось папi
Урбану трапилося вiдразу двi нагоди. 1087 року iталiйськi купцi з города
Барi викрали в Мiрах Лiкiйських мощi Миколи-чудотворця, святого, яким
пишалася грецька церква i який чомусь користувався великою прихильнiстю
Русi. Викрадено мощi й перевезено в Барi, мовляв, для захисту вiд
сельджукiв, насправдi ж це був звичайнiсiнький грабунок, бо викрадали тодi
й грабували не тiльки багатства й городи, а й святi релiквiї, гробницi,
навiть святих; мовляв, у якої церкви бiльше святих i вони значимiшi, та
церква, виходить, теж могутнiша. Вiдразу ж, крiм свята зимнього Миколи,
яке вiдзначалося 6 грудня, встановлено було свято Миколи весняного - 9
травня, день викрадення мощей. Грецька церква засудила цей грабунок i не
захотiла прийняти весняного свята. А як руськi? I ось тут папi Урбану
помогло використати цю нагоду те, що донька руського царя, iмператриця
германська, була кинута Генрiхом у вежу, потребувала захисту, спiвчуття,
допомоги, про це мали довiдатися у Києвi, i негайно було споряджено туди
пишне посольство на чолi з єпископом Федором, а що руського володаря
нiякими дарами нiхто не мiг здивувати, та ще ж треба було якось злагiднити
сумну вiсть про неволю його доньки (окрiм папських запевнень, що зусиллями
апостольськими вона буде визволена), то й послано з Федором до Києва у
золотому ковчежцi, з прозорим скляним верхом, одну маленьку кiсточку з
мощей Миколи-чудотворця. Кiсточка, слiд зазначити, була така малюсiнька,
нiби й не вiд чоловiка, а заяча або пташина, та ва...
