Павло Загребельный. Дума про невмирущого
страница №3
... водночас, що там, за фiнiшем, вiн уже надихаєтьсядосхочу, там дасть спочинок своєму змученому серцю.
Так, як працював Андрiй, не працював ще нiхто й нiколи. Єгипетськi
пiрамiди поряд з отiєю купкою землi, що вiн нагорнув її за день, могли б
видатися мiзерними мурав'їними спорудами. Велика Китайська стiна була
дитячою забавкою в порiвняннi з тим, що змiг зробити цей вмираючий юнак за
два днi й двi ночi. Горбиковi нагорнутої Андрiєм Коваленком землi судилося
затьмарити все: i безмежнi поля, всiянi гiгантськими дольменами й
кромлехами, i печернi храми Аджанти, i пiдводнi дороги, прокладенi мiж
японськими островами, i канали, проритi в пустинях i мiж материками.
Бо Андрiй копав землю, вмираючи.
Але копав вiн її якраз для того, щоб не вмерти. Коли горбик землi став
уже такий високий, що з його вершини можна було просто ступнути надвiр з
блiндажа, Андрiй почав пiдводитися. Це сталося на шостий день пiсля
поранення. Вiн знав, що це остання спроба, i тому не поспiшав, ретельно
готувався до неї. Випив рештки води з котелка, взяв у праву руку автомат
(хоч у ньому й не було жодного патрона), лiвою рукою притримувався за стiнку
блiндажа. Коли зробив перший порух, тепла рiдина потекла з рани, i вiн
злякався спершу, але згодом не звертав уваги на кров. Дихати було важко,
бiль у боцi сковував рух, але Андрiй, зцiпивши зуби, вперто дерся на свiй
горбик. Щоб не загубити пiлотки, Андрiй сховав її в кишеню, i тому
простоволоса голова перша вiдчула на собi тепло сонячних променiв. Вiн
звiвся над отвором, над усiєю землею, прикрашеною квiтами й зеленими
травами, звiвся високий i худий, з палаючими очима, махнув автоматом i впав
грудьми на м'яку траву.
Немає нiчого в свiтi кращого за траву, зелену, соковиту, пахучу,
ласкаву. Вiн лежав, припавши грудьми до теплої рiдної землi, занурившись
обличчям у траву, мiцно стискаючи в правiй руцi автомат, у якому не було
жодного патрона.
А коли звiв голову й глянув поперед себе, побачив... гiтлерiвця.
Фашист був живий i здоровий. Вiн стояв, розставивши ноги в грубих
чоботях з куценькими халявками. На ньому були широкi сiро-зеленi штани i
такого самого кольору френч з безлiччю карманiв, великих i одвислих, мов
торби. Обличчя нiмець мав блiде, одутлувате, а пiд носом, як двi жарини,
горiли в нього рудi пишнi вуса. Такi вуса були колись у сiльського крамника
Кузьми Кириловича. Виходить, нiмець не тiльки прийшов на його, Андрiєву,
землю, вiн ще й присвоїв собi чужi вуса, бо Андрiй же добре знав, що цi вуса
належали крамниковi Кузьмi Кириловичу. Коваленко застогнав i потяг до себе
автомат. Нiмець злякано скрикнув i сахнувся од автомата, як од гадюки. Та
Коваленко уже не бачив його, бо йому треба було знов слухати своїх невтомних
коваликiв, яких вiй не чув ось уже два днi.
Потiм вiн плив по Днiпру. Хвилi гойдали його, як мати дитину, й
нашiптували щось гарне й ласкаве, як колискова пiсня. "Куди я пливу?" --
подумав Андрiй i повернувся до свiдомостi.
Вiн не плив ї нiякого Днiпра тут не було. Його несли гiтлерiвцi на
тугiй плащ-палатцi i несли в полон. Андрiй лежав навзнак ї мiг бачити лише
те, що робиться позаду. Вiн побачив там двi чужi голови в чужих пiлотках, i
одна голова належала отому фашистовi з рудими вусами.
Гiтлерiвцi здавалися якимись однаковими, дуже схожими один на одного.
Всi молодi, здоровi, чистi, вони байдуже топтали траву, спокiйно
перемовлялися мiж собою, курили i, здавалось, зовсiм не думали про те, що
зараз вiйна, що вони на чужiй землi, що їх тут ненавидять.
А тим часом зовсiм неподалiк гримiла артилерiя, в повiтрi часто
з'являлися радянськi лiтаки i коли один з них раптом пролетiв над Андрiєвими
носiями, всi вони, кинувши пораненого, попадали на землю й лежали довго,
довго, аж поки затихло гуркотiння мотора.
Тодi знову пiдняли Андрiя й понесли. Рудовусий, побачивши, що Коваленко
опритомнiв, пiдморгнув йому й спитав:
- Комiсар?
Андрiй мовчав, а рудовусий засмiявся й сказав:
- Ти важкий, мов мертвяк.
Вiн не знав, розумiє його полонений чи нi, але йому, видно, хотiлося
поговорити.
Андрiй поворушив губами й сказав по-нiмецьки:
- Пити
Рудовусий дiстав з сумки бутерброд, вiдчепив од пояса флягу й поклав
бiля Андрiя. Хлiб був твердий, якийсь солодкуватий, у флязi виявилося кофе.
Андрiй з'їв хлiб, випив кофе i подякував нiмцевi.
Перед тим вiн нiколи не думав, що по цей. бiк фронту може iснувати
життя. Вiн гадав, що тут є лише фашисти i смерть, яку вони несуть в руках,
як несуть автомати. А тепер от нiмцi тягнуть його, обливаючись потом, i,
здається, навiть не думають вбивати.
Його принесли в село, в те саме село, звiдки вiн мав їхати у вiдпустку
до Катi. Не дiждешся тепер ти, Катю, свого коханого i нiколи, мабуть, не
взнаєш, куди вiн подiвся.
Вулицi села були загаченi нiмецькими танками й машинами, в городах
стояли похiднi кухнi, i бiля них метушилися солдати. Однi з них тягли до
кухнi теличку, яку знайшли в когось iз мiсцевих мешканцiв, iншi рили
картоплю, ще iншi рубали дрова. Танкiсти грiлися на своїх танках, жували
бутерброди, курили сигаретки. В одному мiсцi довгорукий бiлявий танкiст
награвав на губнiй гармонiї якусь сумну мелодiю, i здавалося, що мелодiя ця
сумна якраз тому, що потрапила до отих грубих, безжальних людей i нiяк не
може в визволитися. Андрiй подумав, що вiн зараз теж схожий на ту мелодiю.
Його замкнули на нiч у колишню колгоспну комору. Комора була
порожнiсiнька i лише на стовпчику висiло пасмо сурових ниток. Нитки були
мiднi, свiжi, видно, недавно з мотовила. При поглядi на них в Андрiєвiй
головi одразу ж виник зухвалий план. Тi нiмцi, що несли його сюди, не
звернули уваги на те, що на Андрiєвiй гiмнастьорцi, пiд темною корою
засохлої кровi, орден Червоного Прапора. Якби вони помiтили орден, вони б,
ясна рiч, одразу його зiрвали. А орден був тепер для Андрiя всiм:
документом, спогадом про рiдних людей, нагадуванням про те, що вiн хоч i
полонений, але все ж боєць. Треба було зберегти орден. І Андрiй вирiшив
використати для цього отi нитки. Вiн одгвинтив орден од гiмнастьорки i став
намотувати на нього нитки. За годину в його руках був акуратний круглий
клубочок ниток. Андрiй сховав клубочок в кишеню й заплющив очi.
Колись у запорозьких козакiв був звичай: як хоронили вбитого козака, то
насипали в степу двi високi могили. Одну насипали там, де в козака влучила
ворожа куля, другу — там, де прийняв вiн смерть. Бо не було такої кулi, вiд
якої козак мiг би одразу вмерти. З шматком жорстокого металу в грудях,
конаючи, вiн ще летiв уперед на своєму вiрному конi й рубав ворогiв своєю
шаблею, бiлою й нестримною, як блискавка.
Де ж то буде твоя друга могила, Андрiю?
Вiн проклинав ту годину, коли виповз з свого блiндажа й побачив
рудовусого фашиста. Лiпше було померти одразу. Або лiпше вже б отой
рудовусий випустив у нього чергу з свого автомата, анiж дав шматок хлiба й
ковток кофе.
Андрiй здивувався, коли його не вбили одразу. Тепер вiн зрозумiв, що
тут немає нi життя, нi смертi, а є вмирання. Невiльне, жахне, невiдворотне
вмирання тисяч людей, вмирання в концтаборах, в окупованих мiстах i селах,
вмирання в далекiй Нiмеччинi, про яку розповiдали страшнi легенди.
І ось через два мiсяцi пiсля того дня, коли вiн, здавалося, поборов
свою смерть, Андрiя разом з сотнями таких, як вiн, везуть кудись у наглухо
забитих вагонах, везуть голодних, поранених, знесилених.
Ешелон довго стоїть на станцiях. Його заганяють в тупики на зарослi
травою колiї, подалi вiд людських очей, вiн пережидає, поки пройдуть усi
вiйськовi ешелони на цiй дiльницi, i знову повзе вперед, здригаючись,
брязкаючи буферами, мов кайданами. Тринадцять червоних вагонiв наповнено
вiйськовополоненими. В кожному вагонi людей стiльки, що вони можуть лише
сидiти. Сидять усi: неушкодженi, пораненi, вмираючi. Лягати — нiде. Дверi
наглухо закритi й закрученi знадвору дротом. Два вiконечка теж густо
переплутанi колючим дротом. Майже всi вагони мають гальмiвнi площадки, i на
них тупцюють вартовi з автоматами. Над заднiм вагоном здiймається висока
будка. В нiй сидить кулеметник i стежить, щоб полоненi не спробували втiкати
через дахи вагонiв.
Поїзд просувається вперед здебiльшого вночi, коли вiйськовi ешелони з
остраху перед партизанами вистоюють на станцiях. Паровоз кричить глухо й
тужливо, i в очах у всiх бранцiв — теж туга i смуток. Вони вiдрiзанi вiд
усього свiту, вони не знають, куди їх везуть, що робиться там, за стiнками
вагонiв, по якiй землi котяться сталевi колеса їхньої пересувної в'язницi.
І все ж, незважаючи на це, всi, як один, раптом дiзнаються, що поїзд
поминув нiмецький кордон. По всiх вагонах проноситься одне-єдине слово:
"Нiмеччина!", до всiх вiконечок тягнуться змарнiлi обличчя, у кожного
стискається серце, кожним оволодiває безнадiя. Бо поки вони були на рiднiй
землi, хай хоч i в неволi, вони все ж сподiвалися на якесь чудо, на
визволення, на те, що їм ще вдасться повернутися до своїх, стати в лави
борцiв з ворогом. А тепер усьому кiнець. Чужа земля не обiцяє їм нiчого.
Вона лежить холодна, непривiтна, пiд темним захмареним небом, закутана в
туман, вкрита мокрими, густими лiсами. Поїзд котиться помiж цими лiсами,
паровоз час од часу скрикує, але жоден листочок навiть не сколихнеться вiд
цього крику, так нiби всi вони вирiзанi з зеленої твердої бляхи. Туман,
студений, драглистий, як холодець, охоплює своїми щупальцями вагони, як
огидний морський спрут, i бранцi здригаються вiд його дотикiв.
Андрiй сидить в одному з вагонiв бiля поперечної стiнки. За його спиною
товчуться сталевi тарiлi буферiв, їхнiй стукiт боляче вiдлунюється в його
поранених грудях, але Андрiй не вiдсовується вiд стiнки. Йому хочеться бодай
спиною вiдчувати волю, безмежний простiр, кiлометри блакитного повiтря.
Буфери б'ють у стiнку, так нiби намагаються її проломити, а йому здається,
нiби то якiсь могутнi добрi люди, що прилинули з отих мовчазних лiсiв,
силкуються, щоб випустили на волю полонених.
Воля... Вiн звик до неї з дитинства, вiд самого дня народження, звик до
безмежних степiв, до буйних вiтрiв над ними, до єдиних на свiтi вкраїнських
жайворонкiв, яких нiхто нiколи, здається, не бачив на землi, а лише в небi,
лише в голубому зенiтi, в нестримному польотi, серед прозорих розсипищ
їхнього спiву. І душа в нього була непокiрлива, дика, мов степовий птах, i
кликала його, зваблювала з цього вагона туди, де лунко гупали буфери, де
шелестiли листям лiси i омивали землю потоки неокованих небесних вод.
Слово "Нiмеччина" розбудило його. Вiн одiгнав од себе звабливi мрiї i
вперше подумав про те, що настав час спробувати дiяти. Надто вже далеко
вiд'їхав вiн од того мiсця, де одержав у свої груди фашистську кулю! Час уже
й зупинитися.
- У кого є нiж, товаришi? — запитав вiн.
Ножа нi в кого не було, але в одного капiтана знайшлася схована у
чоботi бритва.
- Навiщо тобi нiж? — поцiкавився капiтан, милуючись водянистим блиском
широкого леза бритви.
- Вагон буду рiзати,-- вiдповiв Андрiй.
- Куди тобi? Ти ж поранений!
- Хто захоче втекти звiдси — допоможе. Давай бритву! Чи, може, шкода?
- Тримай,-- сказав капiтан. - І я перший на черзi пiсля тебе. Рiзати й
утiкати — перший. Згода?
Андрiй мовчки взяв бритву, ще раз прислухався до брязкоту буферiв
надворi й чиркнув лезом по дошцi. Його план був дуже простий: надрiзати
дошку вгорi й унизу, тодi виламати її, так само надрiзати й виламати
надвiрну дошку, а вже тодi вилазити крiзь отвiр на буфер i звiдти стрибати
пiд укiс.
Вони рiзали старе затужавiле дерево i не знали, що у всiх вагонах,
немов по командi, роблять те саме. Коли в стiнцi вагона блиснуло свiтло,
Андрiй припав обличчям до отвору i дихав, дихав повiтрям волi, аж поки його
од-тягли назад.
- Треба швидше кiнчати! — сказав капiтан — власник бритви.-- А ти
лежиш! Чи тобi, може, стало погано?
- Я трохи вiдпочину,-- слабким голосом промовив Андрiй. - Чогось у мене
дзвенить у головi. Дзвенить так, як у той день, коли мене поранило.
- Ну, вiдпочинь, браток, вiдпочинь,-- сказав капiтан i натиснув на
дошку. Дошка затрiщала. Капiтан вдарив у неї ногою — i вона впала вниз, пiд
колеса.
- А тепер прощайте, товаришi! — гукнув капiтан.-- Хто хоче — давай за
мною! Стрибати налiво. Пiшов!
Вiн вилiз на буфер i зник. Андрiй хотiв лiзти слiдом за капiтаном, але
його хтось притримав.
- Куди тобi, пораненому? Пiдожди, коли поїзд буде на гору йти,
уповiльнить хiд. А так ти ж уб'єшся!
Вiн лежав бiля отвору й бачив, як один за одним стрибають униз його
товаришi. З iнших вагонiв теж, мабуть, почали стрибати, але не скрiзь так
вдало, як тут, бо вартовi помiтили втiкачiв i стали стрiляти. Застрочив
кулемет з задньої вишки, його пiдтримали автомати з переднiх вагонiв. Поїзд
продовжував свiй шалений бiг. Нiхто не догадувався зупинити його. Хлопцi
лiзли з вагонiв i падали, падали пiд укiс в густi нетрi зеленого лiсу, а
згори щось кричали нiмцi й били з автоматiв у бiлий свiт, як у копiєчку.
Раптом поїзд пересмикнула судорога. Вагони полiзли один на один, мнучи
буфери, як замазку. Ешелон зупинився. Вартовi, з галасом i прокльонами,
забiгали бiля вагонiв, стали одсовувати важкi дверi.
- Раус! — кричали вони, виганяючи полонених з вагонiв.
- Льос! Бiстро!
Хто не хотiв поспiшати, того викидали на землю силою, зштовхували
прикладами. Андрiя, що нiяк не мiг одiйти од того рятiвного отвору, який вiн
прорiзав своїми руками, топтали чобiтьми й кололи штиками. Вони зовсiм
оскаженiли, бо нiколи не сподiвалися, що руськi зможуть втiкати з ешелону.
Вони мстилися на тих, що залишилися, за втiкачiв i за свiй недогляд.
Начальник ешелону наказав одiбрати у полонених всi залiзнi предмети — ножi,
виделки, ложки, котелки, навiть пряжки од поясiв. У Андрiя в кишенi знайшли
клубок ниток.
- Де голка? — спитав вартовий. — Куди сховав голку? Хочеш вагон знову
рiзати?
- У мене немає голки.
- А навiщо нитки?
- Я швець. Люблю пантофлi робити,-- збрехав Андрiй.
Солдат намотав на руку нитку, смикнув, вона перервалася.
- Не повiсишся! — засмiявся конвоїр i повернув клубочок Андрiєвi.
З тринадцяти вагонiв вiсiм були прорiзанi. Рiзали, хто як мiг. Однi
зробили отвiр у пiдлозi i падали вниз, на шпали, прищулюючись мiж рейками i
ждучи, поки над головою прогримлять сотнi тонн страшного металу. Другi
намагалися проломити стiнку в тому мiсцi, де був засув од дверей, щоб
одкрити дверi й утiкати всiм вагоном одразу. Третi вибрали найлегший шлях --
пробили дах, але цей шлях виявився невдалим, бо кулеметник одразу ж помiтив
утiкачiв i зчинив тривогу.
Тепер усi порiзанi вагони конвоїри лишили порожнiми, а полонених
зiгнали в тi п'ять, що лишились неушкодженими. Коли досi люди могли тiльки
сидiти у вагонах, то тепер нiде було навiть стояти. Андрiя притиснули до
стiнки бiля вiконечка, рана в боку болiла так, що хотiлося тут же впасти й
умерти, але впасти вiн не мiг: не було куди.
Їх везли довго, мабуть, через усю Нiмеччину. Ешелон знову годинами
стояв на запасних колiях, i з його вагонiв линули глухi стогони.
Голоднi, без краплини води, люди стояли у вагонах вже другу добу, не
маючи змоги навiть поворухнутися. Тяжкопораненi вмирали, але й мертвi, вони
стояли, пiдтримуванi живими. Живi грiли мертвих, а мертвi охолоджували
живих, яких пекла спрага. Андрiй лишився живим тiльки завдяки тому, що
випадково опинився бiля вiконечка i мiг час вiд часу висовувати в нього
долоню, щоб упiймати на неї кiлька краплин води, яка текла з даху вагона.
Вiн лизькав цю дощову воду, як та iндiйська пташка тiтiбха, яка нiколи в
життi не вживає iншої води, окрiм дощової, i дякував випадковi i тiй
обставинi, що в Нiмеччинi є хоч цей дощ.
Так, дощу в цiй країнi було не менш, нiж слiз.
Вдосвiта поїзд прибув на якусь маленьку станцiйку. їх зустрiла цiла
сотня нових конвоїрiв з рудими вiвчарками, якi ошалiло кидалися на людей.
Полоненi мовчки вишикувалися в довгу колону й, супроводжуванi гавканням
собак i короткими, як гавкiт, криками конвоїрiв, пiшли до асфальтованому
шляху, обсадженому яблунями. На яблунях, ховаючись в мокрому, бляклому
листi, ще висiли деiнде поодинокi яблучка, восково-стиглi, червонобокi
яблучка, точнiсiнько такi, як на Вкраїнi. Андрiй не витерпiв. Запримiтивши
яблуко, що висiло особливо низько, вiн метнувся з колони. Не встиг ще
добiгти до яблунi, як зуби вiвчарки вже вп'ялися йому в ногу, але вiн не
зупинився, не звернув уваги на бiль, а вже простягав свої худi, прозорi руки
до отого соковитого, звабливого плоду i вже вiдривав його од гiлочки,
вiдривав разом з товстим коротеньким хвостиком, жмакаючи пальцями широке
мокре листя. Яблучко було холодне-холодне i гладеньке, як скляна кулька.
Андрiєвi мало було вiдчувати його в руцi — вiн пiднiс яблучко до очей, щоб
помилуватися його розписом, побачити на його округлих боках слiди сонячних
поцiлункiв.
Пiдбiг конвоїр i вибив яблучко з Андрiєвих рук. Воно покотилося в
траву, i за яблучком покотилися сотнi очей полонених — сiрих, чорних,
синiх, карих очей, очей приречених, неiснуючих людей. Справдi, вони були
викресленi з життя. Земля з її плодами, рiки з їхнiми чистими прохолодними
водами, тiнистi лiси й стрiмкi гори, тихi села й шумливi мiста,-- все це
iснувало десь по той бiк їхнього буття, вони не мали на нього права, як не
мали права на оте червонобоке яблучко. Вони мали право лише на оцю охорону,
ретельнiшу, нiж особиста охорона королiв i президентiв, на колючий дрiт
концтаборiв, на вмирання.
Концтабiр був бiля самого асфальтованого шляху, обсадженого яблунями.
Сотнi баракiв ховалися за густим плетивом колючого дроту, за гiгантськими
вишками, на яких були встановленi станковi кулемети, за глибокими ровами, що
нагадували рови середньовiчних замкiв.
На воротях табору красувався латинський напис: "Суум квiкве" --
"Кожному своє". Фашисти вмiли бути цинiчними. На пряжках солдатських поясiв
вони накреслили девiз "Гот мiт унс" — "З нами бог" — i наказали цим
солдатам вбивати все живе й залишати пiсля себе спалену землю, хоч головною
заповiддю того бога, якому вони поклонялися, було "Не убий". Центральний
орган їхньої партiї — газета "Фелькiшер беобахтер" виходила пiд гаслом
"Фрайгайт унд брот", тобто "Свобода i хлiб", але цей лозунг означав лиш те,
що фашисти хотiли б позбавити свободи й хлiба всiх людей, якi живуть на
землi. В отому написi на воротях табору їхнiй цинiзм досяг вершини своєї
одвертостi. Кожному своє. Однi будуть повiльно вмирати вiд ран — i їх нiхто
не спробує навiть лiкувати. Інших замучать на каторжних роботах де-небудь на
будiвництвi авiацiйного заводу. Ще iнших спалять в печах крематорiїв,
спалять живцем або ж перед цим розстрiлявши, вбивши ядом, задушивши отруйним
газом. Кожному своє. "Суун квiкве".
Концтабiр мав криптонiм: "Шталаг А". Вiн був iнтернацiональний. Тут
можна було зустрiти французiв у їхнiх новеньких мундирах з блискучими
Єудзиками, розтатуйованих, темнолицих марокканцiв, сумнооких сербiв i
покiрних iндусiв, дебелих канадських i американських льотчикiв, i похмурих
англiйцiв. Радянських полонених тримали окремо вiд усiх, їм заборонялося
мати будь-який зв'язок з iншими полоненими. Фашисти боялися їх, мов пошестi.
Через те для радянських полонених створили у таборi ще один табiр,
обгородивши його ще двома рядами колючого дроту i поставивши бiля огорожi
будки з кулеметами. В цьому "подвiйному" таборi був ще один, вже "потрiйний"
— для радянських офiцерiв.
Андрiй опинився в "потрiйному" таборi, в барацi для хворих i поранених.
У нього одiбрали одяг i видали гiтлерiвську солдатську унiформу,
перефарбовану в темно-зелений, майже чорний колiр. Замiсть чобiт вiн мав
носити тепер гольцшуги — видовбанi з дерева колодки, такi мiцнi й грубi, що
їх, мабуть, не роздавив би й танк. На френчi, на штанях; i на пiлотцi,
виданих Андрiєвi, бiлою фарбою намальовано двi великi нiмецькi лiтери "80",
що означало "радянський офiцер" i мало служити попередженням для всiх тих,
хто спробує наблизитися до цiєї небезпечної людини. Поза тим Андрiєвi
начепили на шию чотирикутний металевий номер. Тепер вiн уже перестав бути
Андрiєм, не був Коваленком, а називався просто: "номер тридцять ноль
дев'яносто сiм".
В "лазаретi", куди його одвели разом з iншими пораненими, рядами стояли
двоповерховi дерев'янi лiжка, схожi на чотирикутнi ящики. В ящиках лежали
паперовi матраци i такi самi паперовi подушки. Тут принаймнi можна було
лягти й заснути. І Андрiй заснув i спав до самого вечора i, мабуть, спав би
ще й нiч, якби не голод. Коваленко прокинувся й спробував згадати, коли вiн
востаннє їв i що саме. Але з цього нiчого не вийшло. Неподалiк од Андрiя
чулися якiсь голоси. Андрiй прислухався до розмови. Хтось хрипким голосом
розповiдав про те, як працював колись кондитером у Москвi.
- Ох i жив же я, братцi,-- казав вiн.-- Бувало, заступиш на нiчну
змiну, моргнеш своєму пiдручному: тягни, мовляв, лист для тiстечок. Принесе
вiн лист, я туди пiв'ящика масла — бах! А потiм пiвсотнi яєць — трах!
Яєчня, братцi мої, получається пiсля цього така, хоч спи на нiй, як на
м'якому диванi.
- Пiвсотнi яєць — це ти, мабуть, трохи той... загнув,-- не повiрив
котрийсь з слухачiв.
- Пiвсотнi? — вигукнув кондитер,-- Хо-хо! Та дай менi зараз сотню, так
я сам з нею розправлюся, а ти — пiвсотнi!..
- То ж зараз, а то ранiше,-- не здавався опонент.
- Що там з тобою говорити,-- недбало кинув кондитер,-- одразу видно, що
ти чоловiк у цих питаннях темний. Ви от краще, братцi, послухайте, як я
вчився вяземськi пряники пекти...
А в цей час у iншому кутку барака хтось другий, не такий експансивний,
як кондитер, вiв свою розповiдь.
- Уявлення про те, нiбито мiський мешканець цiлком i повнiстю залежить
од магазинiв,-- говорив вiн,-- не зовсiм вiрне. Вiзьмiть, наприклад, таку
рiч, як гриби-шампiньйони. Навiщо менi ждати, поки вони з'являться в
магазинi! Я беру ящик, насипаю в нього перегною, дiстаю спори грибiв,
висiваю їх у ящик, накриваю його чим-небудь темним i вологим — i, будь
ласка: через десять днiв збираю перший врожай. У мене гриби взимку й улiтку,
весною я восени, я їм їх жареними в сметанi, дружина робить з них грибну
запiканку, пече пироги. Для того щоб спекти пироги з грибами, треба...
- Перестаньте, iроди! — почувся стогiн вiд дверей.-- Замучили своїми
розмовами. Дайте спати.
Любитель шампiньйонiв на хвилинку замовк, а тодi продовжував, але вже
пошепки, так що Андрiй не мiг розiбрати. Зате кондитер не злякався того
плачу, отого голосу-стогону, а, навпаки, гукнув полоненому, щоб той iшов до
їхньої компанiї й послухав, як вiн колись у Пензi з'їв, побившись на заклад,
цiле порося.
Так i минула та перша нiч серед хвиль дрiмоти, спазм голоду й
нескiнченних розмов про їжу, про колишнє життя, про речi, недоступнi для
них. І ще багато таких днiв i ночей судилося пережити Андрiєвi в тому
барацi.
Попервах Андрiй злякався. Хоч що там кажи, був вiн простим сiльським
хлопцем, що звик приймати життя таким, як воно є, хлопцем з нiжною,
вразливою душею, i коли вмiв мужньо переносити страждання власнi, то не мiг
байдуже дивитися на людське горе. Коваленковi здавалося, що в концтабiрнiм
лазаретi-ревiрi лежать люди, зломленi недугою, здатнi хiба що вмирати,
вмирати тихо, без скарг i стогонiв. Холодна безнадiя заволодiла його серцем.
Вiн лежав у своєму ящику, мов у трунi, нерухомий, збайдужiлий до всього, без
думок, без бажань i сподiвань. Лиш невiдступна примара голоду нагадувала про
себе та ще мучив бiль од рани. Особливо страшно було лишатися вiч-на-вiч з
голодом уночi. Обоє вони — нiч i голод — маля в собi щось спiльне, їх
поєднувала чорна пiтьма, яка приховувала вiд Андрiя обличчя його товаришiв,
робила його самотнiм, безсилим, слабим, сповнювала душу вiдчаєм i навiть
жахом. Вiн боявся тепер темряви, як колись у дитинствi, коли дивився зимової
ночi на заснiженi, синюватi вiкна, i ввижалися за ними то ненажерливий вовк,
то безжальна кобиляча голова, то вiдьма з залiзними зубами, якими вона
загризає до смертi маленьких дiтей.
Так минали днi, тижнi, минув, може, й мiсяць. Андрiй не вiв лiку дням
неволi, пам'ятав лише ночi. Але ночi були наповненi не самою лиш пiтьмою -
згодом в них стали оживати голоси. Андрiй не дослухався до тих голосiв,
пам'ятаючи звабливi, мов виспiви казкових сирен, оповiдi першої концтабiрної
ночi, боявся почути їх знову, та й не мав сили розрiзняти в джмелиному
гудiннi нiчного ревiру окремi голоси. Вiн лежав непорушне, майже не дихаючи,
стискуючи скронi гарячими долонями, i лише зрiдка, коли якийсь гiркий клубок
пiдкочувався до горла, шепотiв:
- Мамо, рiдна! Коли б ти бачила свого сина...
І якось уночi, коли вже вкотре кликав вiн свою матiр, вiд сусiднього
ящика долинув до Андрiя кволий, але досить виразний голос:
- Якi прекраснi iсторiї дарує нам життя!
Андрiй завмер, вдаючи сонного: сусiд звертався до нього, а вiн не мав
сили на розмову.
- Ти не спи, не спи,-- знову сказав сусiд.-- Слухай, про що
розповiдають твої товаришi. Ти ще молодий — згодиться...
Андрiй нiчого не вiдповiв. Зненацька вiдчув, що давно вже чекав цього
дружнього голосу, що це саме те, чого йому не стачало, без чого ночi були
холодними, страшними i безкiнечними.
І вперше за час перебування в ревiрi — коли не лiчити першої ночi --
Коваленко став прислухатися до розповiдей полонених. Вiн почув десятки
iсторiй про незламних радянських людей, про вiдважних втiкачiв, про
вiдчайдухiв партизан. Виявилося, що майже кожен з тих, хто лежав у ревiрi,
мав за своїми плечима по кiлька втеч, цiлi одiссеї мандрiв, епопеї боротьби
з фашистами вже тут, у Нiмеччинi, обплетенiй колючим дротом, пошматованiй
смугами зон смертi, задимленiй печами крематорiїв.
А вранцi вiн познайомився з сусiдом. Старший лейтенант Василь Порохiн -
так звали сусiда — родом з Вологодщини, потрапив у полон у сорок першому
роцi пiд Вязьмою, тричi втiкав з таборiв, двiчi був присуджений до страти.
Йому вдалося викрутитись, але побоїв не уникнув. У нього були вiдбитi нирки,
пошкоджена печiнка. Тепер лежав увесь опухлий, з темними колами пiд очима,
голубiв нiжними очима, якi дивилися на Андрiя ласкаво i збадьорливо.
- Не падай духом, українцю,-- насилу вимовляючи, слова, сказав
Порохiн.-- Головне — вирватися з цього "лазарета" живим.
Опух у вологодця вже дiйшов до грудей. Повз повiльно, пiднiмаючись од
нiг, наповнюючи клiтини отруйною рiдиною, i вони вмирали одна за одною,
вiдмирали десятками, сотнями, тисячами. А Порохiн казав:
- От поправлюся й ще повоюю! Ще й до перемоги доживу. Правда, братцi?
Товаришi намагалися всмiхнутися, мовчки потверджуючи його слова, i
жоден не наважувався сказати Порохiну, що вже той не доживе до перемоги, що
вмре не сьогоднi-завтра — щойно опух дiйде йому до серця.
"Якi прекраснi iсторiї дарує нам життя!" — цi слова, сказанi вночi
Порохiним, дзвенiли в серцi Андрiя. Мимоволi в пам'ятi воскресали йому подiї
тих днiв, коли вiн ще бiгав босонiж по вулицях свого села, прокрадався на
чужi баштани, коли в нього рвалися штани на тому самому мiсцi, де рвалися
вони в усiх хлопчакiв свiту, i коли вiн вперше впiзнав людей, якi увiйшли в
його життя назавжди.
Одним з таких людей був учитель Сергiй Олексiйович Задорожний. Вiн
приїхав до їхнього села, коли Андрiй учився вже в п'ятому класi. Перше їхнє
знайомство вiдбулося за шаховою дошкою. Коваленко вважався шкiльним
чемпiоном, вiн перемагав усiх учителiв, голову колгоспу Кочубея i навiть
фiнагента Пакiльця, який похвалявся, нiби має якусь шахову категорiю.
Починаючи першу партiю з Андрiєм, Задорожний розставив фiгури, тодi зняв
свого ферзя й сховав до кишенi.
- Навiщо це ви? — здивувався Андрiй.
- Щоб полегшити твою долю,-- засмiявся директор.
- Я б вам це радив,-- сказав Коваленко.
- І все ж таки...
- Тодi держiться!
- Держусь!
Партiю вiн у Андрiя виграв. Виграв i другу, i третю, й десяту пiд
злораднi пошепти й смiх друзiв Коваленкових, що вже давно точили зуби на
чемпiона.
І дивно: Андрiй не зненавидiв учителя за цей жорстокий розгром, а
навпаки — полюбив. Задорожний колись був моряком, воював у громадянську
мало не на всiх фронтах, побував у лабетах врангелiвської контррозвiдки,
його розстрiлювали, але вiн чудом порятувався: виповз уночi з простреленими
навилiт грудьми й добрався до хатини якогось рибалки. Тодi вчився в
iнститутi, став викладати iсторiю й географiю, але на згадку про далекi роки
незмiнно носив темно-синiй морський кiтель з блискучими мiдними Єудзиками, з
бiленьким пiдкомiрчиком i орденом Червоного Прапора на клапi лiвої нагрудної
кишенi.
Здавалося, не було нiчого, чого б не вмiв Задорожний. Грав у шахи, мов
гросмейстер, спiвав, як оперний артист, доповiдi виголошував куди лiпше, нiж
голова сiльрада Антiн Соломоненко, уроки iсторiї та географiї вiв так
цiкаво, що на них приходили навiть вiльнi вiд занять учителi. Для Сергiя
Олексiйовича не було слiв "не знаю", вiн мiг вiдповiсти чи не на будь-яке
запитання i незабаром завоював серця всiх дiтей i передовсiм — Андрiєве
серце.
— Пам'ятайте, дiти, ленiнськi слова: вчитись, вчитись i ще раз
вчитись,-- казав школярам Задорожний.-- Для майбутнього потрiбнi розумнi
люди.
І вони вчилися. Читали й перечитували все, що можна було дiстати в
селi, брали участь у всiх конкурсах, оголошуваних пiонерськими й
комсомольськими газетами та журналами, розв'язували найважчi задачi.
Ось тодi Андрiй Коваленко заповзявся стати вченим. Хотiв бути схожим на
свого вчителя Сергiя Олексiйовича, хотiв бути так само розумним i красивим,
чистим, пiдтягнутим, завжди спокiйним.
Щоранку вчитель приходив до школи в своєму незмiнному кiтелi,
застебнутому на всi Єудзики, з бiлою смужкою пiдкомiрця, чисто виголений,
пiдстрижений, причесаний, бадьорий, веселий. Школа стояла край села, i степ
зазирав у її вiкна, порошив узимку в шибки сухим колючим снiгом, а повеснi,
починаючи з травня, дихав спекотливими суховiями, жбурляв цiлими пригорщами
сонячнi променi, вiд яких нагрiвалися чорнi парти в класах, суха дерев'яна
пiдлога i навiть чорнило в чорнильницях-невиливайках. Учнi нетерпляче
совалися за партами, неспроможнi дочекатися перерви, вчителi теж без
особливого захвату позирали на безжальне свiтило, лиш Сергiй Олексiйович був
завжди спокiйний, пiдтягнений, жартував; не виказуючи нiяких ознак утоми або
роздратування. Вiн навiть не дозволяв собi розстебнути верхнiй Єудзик кiтеля
й ходив по класу стрункий, ледь суворий, мов справжнiй капiтан корабля.
Якось на великiй перервi Андрiй забiг у найдальший куточок шкiльного
саду i там несподiвано побачив Задорожного. Учитель стояв пiд старою
гiллястою грушею, сховавшись у затiнок. Кiтель його був розстебнутий,
сорочка теж, долонями вчитель розтирав лiвий бiк грудей, де серце, i дихав
квапливо, жадiбно, з посвистом, так нiби поспiшав надихатися, наповнити свої
легенi перш, нiж поринути в воду.
Андрiй мало не заплакав, побачивши свого улюбленого вчителя таким
слабим i безпомiчним. Та водночас збагнув: то не слабiсть, а доказ
незламностi людського духу, мужностi й витримки. Вчитель був хворий,
смертельно хворий. В пробитих врангелiвцями грудях чаївся невтишимий бiль,
вiн задихався на уроках, його мучила спека, задуха, але Задорожний нiкому не
скаржився. Вiн був обернений до людей лиш одним свiтлим своїм боком, як той
мiсяць у небi, i навiщо було комусь знати про його болi й страждання.
Коваленко тихо, щоб не почув учитель, одiйшов у кущi, тодi вдарився
бiгти, не роздивляючись, i зупинився лиш тодi, коли налетiв на колючу
дерезу. Вiн упав на теплу траву, обхопив голову руками i там, пiд кущами
дерези, заприсягнувся перед усiм бiлим свiтом, що буде так само незламним i
мужнiм, як його вчитель Сергiй Олексiйович Задорожний.
Милий, дорогий учителю, поможи й тепер своєму учневi.
Вiн ще не знав, що мав робити. Був поранений, страждав у полонi, вмирав
од голоду в таборi смертi. Знав одпе: бути стiйким, як Сергiй Олексiйович,
як його сусiд Порохiн, як тi, що втiкали, що йшли на смерть, билися до
останнього подиху.
Його матрац був набитий старими комплектами журналу "Іллюстрiрте
блятт". Щоб хоч як-небудь згаяти час, Андрiй став потихеньку дiставати
журнали й читати те, що там було написано. Вiн не все розбирав i тому
вимiняв за три деннi пайки хлiба в одного з санiтарiв нiмецько-росiйський
словник. Три днi вiн сидiв без хлiба й спершу думав, що помре, але вижив i
згодом навiть забув про ту жахливу добровiльну свою голодовку. Зате мав
тепер що робити, день i нiч читаючи журнали. З них вiн дiзнався про те, що
Гєббельс вважається найелегантнiшим мужчиною Третього рейху, що Черчiлль не
лягає спати, не поставивши на свiй нiчний столик кiлькох пляшок коньяку, що
будiвником Суецького каналу нiмцi вважають зовсiм не француза Лессепса, а
якогось нiкому не вiдомого австрiйського iнженера. Власне, Андрiя зовсiм не
цiкавило те, що вiн читав. Просто йому хотiлося чим-небудь займатися, щось
робити, щоб не думати про своє становище, не прислухатися до того, як
поступово, клiтина за клiтиною, вмирає його молоде тiло. Вiн штурмував чужу
мову з упертiстю солдата, який наодинцi виступає проти ворожого бетонованого
дота. Вивченi ще в школi граматичнi правила обростали живими словами, цiлими
шерегами слiв. Слова були довгi, звивистi, мов змiї, й короткi, як ляпас,
дзвiнкi, нiби фанфари, й тихi, неначе зiтхання; мелодiйнi, так наче
виспiванi з притаєностi душi, i сухi, неприємнi, як рипiння офiцерських
чобiт.
Попервах слова жили самостiйно, розокремлено. Кожне з них являло
маленький вiдрубний свiт, обнесений частоколом незвичних для слуху звукiв.
Тодi стали зчiплятися, творити сполуки, фрази, набували нових вiдтiнкiв,
увипуклювалися, рухалися. Чужi слова стали навiдувати Андрiя навiть увi снi.
За зиму вiн досить добре оволодiв нiмецькою мовою i тепер розумiв
геть-чисто все з того, що говорили нiмцi, якi iнколи заходили до їхнього
барака.
Хворих i поранених майже не лiкували. Щоранку санiтари ходили по бараку
й роздавали таблетки. Роздавали — аби роздавати. Для вмираючих людей це вже
були не лiки, а щось мовби забавка для дiтей. Чорнi, опухлi, нерухомi, вони
плакали, коли їм давали цю дрiбничку, сподiваючись, що це якраз i є те, що
поверне їх до життя, Але досить одному з них було помiтити, що санiтар
роздає не всiм однаковi таблетки, як вiн починав кричати:
- Санiтар! Чому ж це так? Йому он дали червону таблетку, а менi бiлу! Я
теж хочу червону!
- Немає в мене червоної, одчепись! — огризався санiтар.-- Уже всi
роздав.
Тодi той починав канючити червону таблетку у свого товариша. Товариш не
давав: раз його таблетка подобається iншому, то чому ж вона має не
подобатися йому самому?
Був лише один полонений у барацi, який нiколи не скаржився, завжди
мовчав, полонений, якого боялися санiтари й не знати чому поважали нiмцi,
Вiн жив у окремiй кiмнатцi бiля входу в барак, ходив завжди в темних
окулярах, хоча слiд зауважити, що вiн бiльше сидiв у своїй кiмнатцi й плiв з
соломи якiсь дивнi коробочки, анiж ходив. Солому йому приносили конвоїри,
приносили вночi, тихцем од начальства, i так само вночi забирали в нього
коробочки. В барацi всi знали, що вiн полковник, i звали його тiльки
"товариш полковник". Прiзвище полковника було Мартиненко. Розповiдали, нiби
полковник за свої солом'янi коробочки вимiнює у нiмцiв хлiб i пiдгодовує ним
своїх друзiв. Вiн пiдгодовував також тих, хто був у найтяжчому станi,
опухлих, вмираючих, побитих. Друзiв у полковника було небагато. Вiн вибирав
їх сам, вибирав за якимись тiльки йому вiдомими ознаками i тому майже нiхто
не пробував першим ознайомитися з полковником. Темнi окуляри вiн носив тому,
що був зовсiм слiпий. Розповiдали, нiбито полковник був морським льотчиком i
на початку вiйни його пiдбили десь бiля Одеси. З палаючого лiтака вiн ще
розстрiлював фашистськi колони i впав на землю вже без жодного патрона.
Нiмцi захопили його з випеченими очима, обгорiлого, контуженого. Можливо,
тому вони й поважали його навiть тут у таборi, бо й вороги поважають мужнiх
людей.
Андрiй нiколи не сподiвався потрапити в число друзiв полковника. Це
здебiльшого були лiтнi, надзвичайно розумнi люди, капiтани, майори, мабуть,
орденоносцi, а може, й герої. Щоправда, вiн теж мiг би пiти до полковника й
розмотати клубочок ниток, щоб показати свiй орден. Але такого вчинку Андрiй
би нiколи собi не дозволив. Та й, крiм того, хiба вiн берiг цей орден для
людей? Вiн берiг його для себе. Хоробрiсть полягає не в тому, щоб робити
щось при свiдках — справжня хоробрiсть свiдкiв не вимагає.
Може, полковник так i не помiтив би скромного юнака, який лежав у
своєму ящику й зубрив нiмецькi слова, якби не допомiг один випадок.
Це сталося вже повеснi, коли над шталагом полинули теплi, м'якi вiтри i
коли людям особливо не хотiлося думати про смерть. Нiмцi рiдко заходили в
"лазарет", а тепер сюди зазирали мало не щодня рiзнi зондерфюрери,
штабс-артцти, якiсь iнспектори, що цiкавилися не тим, як лiкують полонених,
а тим, коли вже можна буде спровадити всiх тих, хто вижив, у робочi команди.
І при кожному такому вiзитi наглядач барака кричав: "Ахтунг!", тобто
"Увага!", "Струнко", i всi тi, хто тримався на ногах, мусили вставати з
своїх лiжок i шикуватися в два ряди бiля вхiдних дверей.
Якось у барак прийшов майор, акуратний i чистенький, мов лялька.
Пританцьовуючи, як балерина, вiн пройшов помiж лiжками, недбало одмахнувся
вiд пiдлабузницького "Ахтунг!", яке гаркнув наглядач, i на не досить чистiй
росiйськiй мовi звернувся до полонених:
- Я прошу вислухати мене уважно. Всi ви росiйськi офiцери, Я - офiцер
нiмецький. Я хочу перевiрити, чи е серед вас розумнi люди. Я ставлю п'ять
запитань. Хто вiдповiдає на них, той одержує двадцять пачок сигарет. Хто
береться вiдповiсти й не зможе цього зробити, одержує двадцять дiб карцера.
Бо вiн зганьбить усiх своїх товаришiв, а за ганьбу завжди треба карати. Ну!
І майор засмiявся.
Йому пiхто не вiдповiв. Умови, якi вiн ставив, були безглуздими. Але
разом з тим не вiдгукнутися на божевiльну пропозицiю цього франта значило
мовчки розписатися у своєму безсиллi.
"Що б сказав учитель Задорожний, побачивши, що вiн, Коваленко,
злякався, вiдступив, не прийняв виклику? "Ворога треба бити не самою лиш
зброєю, але й розумом!" — так сказав би Сергiй Олексiйович. Коваленко злiз
з свого лiжка i вийшов на середину барака.
- Я зможу вiдповiсти.
- Ти? — здивувався майор.
- Так. Я зможу вiдповiсти i на своїй мовi й по-нiмецьки. Менi однаково.
- Ти просто зухвалий хлопчисько,-- сказав майор i одвернувся.
- Очевидно, гер майор злякався? — насмiшкувато промовив Андрiй.
- Ну, гаразд,-- повернувся до нього майор.-- Я ставлю запитання.
Вiдповiдати швидко, коротко, без роздумувань.
- Згода,-- кивнув Андрiй.
Весь барак завмер. Що собi думає отой божевiльний хлопець? Адже майор
не подарує йому цього зухвальства. Двадцять дiб карцера - це певна смерть.
Навiщо ж так рискувати життям тому, хто не вмер у цьому "лазаретi", тому,
хто ще може дiждатися кiнця вiйни!
А Коваленко стояв проти майора, як стояв колись з маленькою гарматкою
проти танкiв. Зараз почнеться дуель. Танки будуть бити по ньому, вiн буде
бити по танках. Хто кого? Або — ти, або — тебе. Середини немає. Залiзна
логiка бою.
І дуель почалася. Запитання й вiдповiдi летiли, як снаряди. Майор бив
Андрiя запитаннями, Андрiй бив його вiдповiдями.
- Яке найбiльше число можна написати з допомогою двох цифр?
- Дев'ять у дев'ятiй степенi.
- Яке море не має берегiв?
- Саргасове.
- Де всi дверi й вiкна будинку будуть виходити на пiвдень?
- На Пiвнiчному полюсi.
- Хто написав "Едду"?
- Стурлусон.
- Де поховане серце Кутузова?
- В Хольбау.
- Звiдки ти все це знаєш?
- Це вже шосте запитання.
- А чорт! — вилаявся майор. - Я нiколи не думав, що серед вас є такi
люди. Ти зараз одержиш свої сигарети.
Майор не витримав дуелi. Вiн був розбитий. Андрiй перемiг. Переможцевi
вручили двадцять пачок сигарет, по двадцять штук в кожнiй пачцi. Щоправда,
сигарети були наполовину перепрiлi, але все одно для барака — це було
неймовiрне багатство. Андрiй ходив помiж ящиками й роздавав сигарети. Собi
вiн не залишив жодної. І тодi до нього пiдiйшов один з полковникових друзiв
i тихо сказав:
- Зайди, до Миколи Петровича. Вiн хоче тебе бачити.
Андрiй мало не бiгцем подався до кiмнатки полковника. Мартиненко сидiв
на стiльчику i, тримаючи у витягнутих руках кiлька тоненьких соломинок,
сплiтав з них якусь золотисту гадючку. В його кiмнатi пахло соломою, як
пахло колись од Андрiєвого батька.
- Прибув по вашому виклику, — сказав Коваленко.
- Ого, ти ще не забув армiї, - усмiхнувся полковник. Голос у нього був
тихий, але владний, i вже з самого голосу можна було довiдатися, що перед
тобою - дуже розумна людина.
- Я чув, що ти роздав усi сигарети? — продовжуючи плести, сказав
полковник.
- Роздав, — ствердив Андрiй.
- Навiщо?
- А навiщо вони менi? Я ж некурящий.
- Ти мiг би за них вимiняти хлiба, баланди, маргарину.
- Навiщо?
- Щоб хоч трохи змiцнити себе. Ти, мабуть, дуже худий?
- Худий, Сорок сiм кiлограм важу, а було вiсiмдесят чотири.
- І рана в тебе тяжка. Вона вже загоїлася. Це тому, що ти ще молодий.
Отож треба берегти себе.
- Для чого?
- Дивне запитання, - усмiхнувся Мартиненко i, помовчавши деякий час,
без зв'язку з попереднiм спитав:
- Ти з соломи вмiєш що-небудь плести?
- Брилi,-- вiдповiв Андрiй.-- А то ще тато мене вчив матки в'язати. Ми
зимою на нiч матками вiкна затуляли. Щоб було теплiше.
- Ти з України?
- З України.
- І я теж. Виходить, земляки, а й досi не були знайомими. Це погано.
- Менi незручно було з вами знайомитися...
- Чому ж незручно? Хiба я баришня якась, чи що?..
- Та нi... Просто...
- Ну, так я от хочу з тобою познайомитися, товаришу Коваленко,-- сказав
полковник,-- Що ти думаєш далi робити о полонi?
- А що ж тут робити? — розгубився Андрiй.-- Ждати смертi - от i все...
- Ждати смертi й курка вмiє.
- А що ж iще?
- Хочеш, я навчу тебе робити красивi речi з соломи? Будеш моїм
помiчником. А то моїх двох помiчникiв забирають у робочу команду, а роботи
багато, сам не вправлюсь.
- Роботу я люблю,-- нерiшуче промовив Андрiй,-- але навiщо вона тут?
- Як то навiщо? — глянув на нього полковник своїми темними
окулярами.-- Щоб добути хоч трохи хлiба.
- А навiщо хлiб?
- Ти знов за своє. Хлiб нам потрiбний для того, щоб жити. Зрозумiв?
- А може, нам лiпше вмерти? Ми ж не виконали свого обов'язку перед
Батькiвщиною, потрапили в полон, кому ж ми тепер потрiбнi?
- Еге,-- свиснув полковник,-- та ти що ж, добровiльно здався в полон?
- Нi
- Бився?
- Бився.
- До останнього?
- До останнього.
- Пораненим потрапив до рук фашистiв?
- Пораненим. Вмирав уже.
- То чому ж тепер говориш дурницi?
- Я думав...
- Бери отам пiд лiжком стiльчик, сiдай бiля мене й дивись, як треба
плести джути. А думати будеш потiм.
Андрiй просидiв у полковника до вечора. Увечерi Миколi Петровичу солдат
принiс буханець хлiба, i полковник одрiзав половину Андрiєвi.
- На, їж,-- сказав вiн.-- Знайди в мене на пiдвiконнi сiль, посип хлiб
i їж. Треба тобi поправитися. Хлiб з сiллю — дуже корисна рiч, i смачна.
- Моя мама колись пекли хлiб з калиною, - замрiяно промовив Андрiй. -
Нiчого смачнiшого опiсля я вже не їв.
- Хлiб з калиною будемо їсти вже, коли повернемося додому,-- зiтхнув
полковник,
Вiн розрiзав другу половину хлiба на невеличкi шматочки й однiс у барак
опухлим.
- А ви ж як? — спитав його Андрiй, не наважуючись доторкнутися до
хлiба.
- Про мене не турбуйся. Я не голодний. Їж.
Хлiб був солодкий, як паска. Андрiй напхав повен рот i вiдчував, як
молода сила розливається по всьому тiлу разом з оцими ковтками. Вiн наївся
вперше за час перебування в полонi. І тiльки тепер зрозумiв, як йому
хочеться жити.
Так тривало кiлька днiв. Полковник годував Андрiя, вчив його робити з
соломи коробочки, розповiдав про своє дитинство, яке вiн провiв десь у
таврiйських степах, розпитував хлопця про його дiм, про службу в армiї. І
весь
час намагався розвiяти сумнi Андрiєвi думки.
- Ти чув що-небудь про Клаузевiца? — - спитав вiл Андрiя.
- Трохи чув. Це був нiмецький вiйськовий теоретик. Ленiн приводить у
своїх працях його визначення вiйни, як продовження полiтики iншими засобами.
- А про шиття Клаузевiца тобi що-небудь вiдомо?
- Нi.
- Так от, Клаузевiц воював на боцi руської армiї проти Наполеона. Вiн
самовiльно кинув службу в себе на батькiвщинi й попросився до росiйської
армiї. Крiм того, вiн був у полонi в французiв. І в цей час сказав: "Не
вiдчаюйтесь у власнiй долi — це означає: поважайте самих себе".
- Як же я можу поважати себе, коли я в полонi?
- Ясна рiч, для поваги потрiбнi пiдстави. Але це зовсiм не означає, що
всi пiдстави зникли, щойно ти попав у полон. А що ж ти мiг удiяти? Що могли
вдiяти ще тисячi iнших, яких захопили непритомними, пораненими, вмираючими
або ж завдяки якiй-небудь пiдступностi? Ми ж не самураї, якi розпорюють собi
животи. Ми радянськi воїни. Ми мусимо вистояти й тут. Хто сказав, що воїн
без зброї - не воїн? В цiй вiйнi переможе тiльки той, хто зможе боротися i
зi зброєю i без зброї. У нас є сила духу, якої немає бiльше нi в кого.
- Що ж можна зробити самою силою духу? — не розумiв Андрiй.
- Все! — твердо сказав полковник.-- Мозок людини — знаряддя набагато
сильнiше, нiж пазури лева. Нам зараз потрiбнi розумнi, дуже розумнi люди. Ти
думаєш, чому я покликав тебе пiсля того змагання з майором? Я побачив, що ти
надзвичайно смiливий хлопець i надзвичайно розумний. Ти комунiст?
- Комсомолець.
- Однаково. Ти повинен пам'ятати, що головне завдання - зберегти наших
товаришiв. Наполеон вважав, що життя однiєї людини нiчого не варте. Вiн
посилав на смерть сотнi тисяч солдат. Всi знають, чим те закiнчилося. Життя
людини - найбiльша цiннiсть на свiтi. Лише та держава буде непереможною, яка
об'явить вiйну за кожну людську особу. Наша Радянська держава оголосила цю
вiйну i тут, в полонi.
- Яка ж тут держава? — не зрозумiв Андрiй.
- Ти, мабуть, хотiв, щоб до тебе приїхав представник Ради Народних
Комiсарiв? — усмiхнувся полковник.-- Чи, може, тобi хотiлося, щоб полон
планувався десь у Москвi, як плануються наступальнi операцiї на фронтi i дiї
партизанських загонiв у тилу? Полон — це випадковiсть, це нещаснi випадки.
І раз уже нам судилося стати жертвами цього нещасного випадку, то ми повиннi
зробити все вiд нас залежне, щоб i нашi товаришi, i нашi вороги вiдчули тут
руку Радянської Батькiвщини, Радянської держави. В даному випадку цiєю
державою будемо ми з тобою i тисячi таких, як ми. Ти мене розумiєш?
- Розумiю.
- Так от. Основний наш принцип — самостiйнiсть. Ми не маємо зв'язку,
ми позбавленi змоги радитися в рiшучi хвилини, ми не можемо залучати до
своєї органiзацiї багато людей. Кожен повинен дiяти самостiйно, ясна рiч,
опираючись на допомогу товаришiв. Незабаром тебе випишуть з лазарету й
пошлють у робочу команду. Я навiть знаю, коли це буде i в яку команду ти
поїдеш. В тiй командi ти маєш показати iншим, як треба боротися. Перше - це
саботаж. Вiдмовлятися вiд роботи, саботувати всi накази, боротися до
останнього. Коли тебе заберуть з команди - не бiда. Потрапиш в iншу команду
- починай з того ж. Друге - це добування звiсток про фронт. Розмови з
нiмцями, читання нiмецьких газет, якi хоч i з запiзненням, але все ж пишуть
про те, що вiдбувається на фронтах, - все це має стати одним з основних
твоїх завдань. Але найголовнiше завдання - органiзацiя втеч. Втiкати повиннi
з усiх команд. Найкраще, коли втечi будуть масовими. Треба тримати фашистiв
у станi постiйної настороженостi, створювати знервованiсть. Чи треба втiкати
самому? Коли трапиться нагода - треба. Боєць на волi набагато дужчий за
бiйця ув'язненого. Ти не злякаєшся, Андрiю?
_____
В кiнцi мiсяця його виписали з "лазарету" й перевели до барака, в якому
формувалася чергова робоча команда з полонених офiцерiв. Коли їх було вже
сто два чоловiки, за ними приїхали звiдкись конвоїри, на чолi з
розкарякуватим фельдфебелем, i повели полонених по асфальтованому шляху до
залiзничної станцiї, по шляху, обсадженому гiллястими яблунями, на яких
ряснiли зеленобокi кругленькi яблучка. Яблука знову нагадали їм, що десь iде
життя, що воно не зупинилося i не зупиниться нiколи.
Обабiч шляху пiдходило жито. Воно горнулося до крем'янистої дороги так,
нiби хотiло простелитися м'яким зеленим килимом пiд ноги змученим полоненим.
Воно стояло густе, як вода, i вабило своїми зеленкуватими глибинами,
нагадувало рiднi краї, дорогих серцевi людей i найдорожче для людини --
волю!
Ой жито, жито, зеленеє жито! Сховатися б вiд ворожих очей у твоїх
нетрях, впасти на землю мiж солодкими стеблами, що пахнуть весняними водами,
вдихати силу, яку ти береш у землi, щоб згодом вiддати її людям, слухати
твiй тихий шелест, твiй шепiт i не чути громiв вiйни.
Та знав Коваленко: не кинеться вiн у зелене жито. В вагонi, рiжучи
дошки, вiн думав лиш про те, щоб утiкати, вирватися самому, вiдчути волю, а
там — будь-що-будь. Тодi збунтувалися його почуття, тепер дiяв розум.
Андрiй не мав права думати лиш про себе, дiяти лиш на свiй страх i риск.
Повинен дбати про iнших...
Ой жито, зеленеє жито, не шуми своїм зеленим шумо...
