Юрiй Яновський. Майстер корабля
страница №3
... смiявся.- А ми знайшли в морi людину, - похвалилася Тайах, - матроса, красивого
хлопця.
- Ви завше щось для себе знайдете, тiльки не одразу йому закручуйте
голову. Не забудьте, що матроси не здатнi прив'язатися надовго. Кожен порт
милий їм лише доти, доки не кликав їх гудок на борт. У кращому разi вiн
подарує вам мавпочку або сергу зi свого власного вуха.
Ми промовчали.
- Одначе вас не задовольнить жоден мрiйник i романтик. Вам треба
сильної руки, пошерхлої руки моряка i його посолених вуст iз запахом
горiлки й мiцного матроського тютюну.
- Фе, Професоре, якi у вас думки про мене! Невже я подiбна на дiвку з
пристанi?
- Тим гiрше, що не подiбнi.
- Мене тягнуть обрiї. Я почуваю себе молодою й наївною. Менi хочеться
завше бути в вагонi поїзда. Професоре, напророкуйте менi щось цiкавiше за
матроса. Навiть за цього, гарного.
- Хай буде так, як буде. Так, як ви захочете. Ми вийшли вiд Професора,
зiгрiтi теплом цiєї людини. Тихi вулицi Мiста були повнi штормового вiтру.
Вiн проходив площами, як господар. Море билося десь об берег скажено й
грiзно. Я зазирав у безконечно лагiднi очi Тайах. На перехрестях вулиць ми
зупинялися, бо вiтер наче танцював навкруги нас. Ми цiлувалися, не
звертаючи уваги на прохожих, i йшли до iншого перехрестя. Там цiлувалися
знову, i я свистiв з насолодою в пальцi. Але вiтер свистiв дужче.
- Заходь, дружочок, - каже Тайах, коли ми рiвняємося з її готелем, - це
ж останнiй вечiр. Завтра я вiд'їздю до Генуї. Доки ми знову побачимося,
пройдуть мiсяцi.
Проходячи коридорами готелю, ми помiчаємо на Дверях Сева записку:
"Повiз Богдана до лiкарнi. Повернуся пiзно". Ми пишемо нижче: "На
добранiч" - i заходимо до кiмнати Тайах. Кiмната молодої, привабливої
жiнки завше нагадує каюту. Тiльки в iлюмiнатор може литися таке свiже
повiтря! Каюту застелено килимом, по стiнах пурпуровий шовк, блакитний газ
повис на люстрi, високе лiжко виглядає затишно - справжня койка. Вона може
приспати натомлену людину.
Ми сидiли, загубивши розумiння власностi рук. Ми хилилися одне до
одного, як дуб i лоза, i кожне з нас було то дубом, то лозою.
- Там умирає моя тiтка, - сказала Тайах, - а в Мiланi живе батькiв
брат. Поїдемо зi мною, дружочок?
Я промимрив щось, лiнуючись вiдповiдати, i понiс Тайах по кiмнатi, не
вiдчуваючи її ваги. Вона злякалася i здригнулася, шукаючи моїх очей i
допитливо глянувши в них. Потiм засмiялася i, як воркiтлива кiшка,
проказала менi на вухо: "А я думала..."
- Що думала?
- Що й ти такий, як вони.
- Тепер не думаєш?
Замiсть вiдповiдi вона почала кружляти мене по кiмнатi, доки не
заморилася вкiнець. Я попрощався й вийшов, почуваючи, що неймовiрний тягар
узяв на себе такими стосунками. "Не загуби Богдана", - крикнула вона з
дверей. Губи мої були червонi й нiби не мої, коли я вийшов на вулицю. В
обличчя менi ударив вiтер, штормовий вихор.
Нiч. На небi нагромаджувалися химернi темнi скелi, море здавалося
чорною пащею колосальної машини, звiдти дмухало солоним густим повiтрям,
вiтром неймовiрної сили. Був шторм.
VII
День вiд'їзду Тайах вiдмiчено кiлькома подiями. Таємнича рука завше
пiдганяє багато вражень на один день.
На березi моря в досвiтнiй iмлi метушаться люди. Дубок "Тамара"
похитується на якорi. До нього човнами возять цiлi юрби дiтей. Ще й на
свiт не зводилося, коли дубок об'якорився. Якiр заграв - зачепився за дно.
Канат витягся у водi, крiзь бiляву воду вiн наче розтягся, як гумовий.
Морська хвиля обхлюпала дубок, почала повертати його, похитувати. Вiн став
носом на хвилю, на невеличкий вiтер. Вiд корми, де байдуже поверталося у
водi кермо, голих щогол, клiвера на бугшпритi, цього слухняного клiвера,
що любить надиматися вiд низового вiтру, - до лiнiї якiрного каната, який
натягся i йшов похило пiд воду - все являло собою прекрасний образ
напруженої рiвноваги.
Дiтей возять десятками. Дiти - з дитячого будинку. Однакове вбрання на
цих громадянах Республiки гармонує з їхнiми обличчями. Це аргонавти, що
пливуть у перший морський рейс назустрiч сонячнiй ласцi. Вони сiрi всi, як
солдати, що хвилями стають на кордонах Республiки. Квiти життя виходять у
перший морський рейс.
На палубi писклява дитяча метушня. Чотирнадцятилiтки - найстаршi мiж
дiтьми - дають лад дрiбнотi. Та годi за ними всiма доглянути. Вони все
мусять помацати лапами, до всього принюхатися мокрим носом. Матросам вони
вже набридли. Виховательки не встигають задовольняти всю малеч. По палубi
швидко з'являються мокрi мiсця, калюжi - ознаки хвилювання. Матроси
лаються. Та розмови дорослих потопають у иискотi, вересках сотнi малечi.
Дитячий запах стоїть над дубком, i море, домiшуючи свого вiтру, дає
густоту повiтря, потрiбну для iнкубатора майбутнiх будiвникiв. Сонце ще не
вставало. Коли з берега вирушає останнiй човен iз кiнорежисером i
кiнооператором, дубок все ще стоїть на якорi. Ранкове прозоре повiтря не
ворушиться над водою, i, може, через це й вода така прозора. Дубок видко
ввесь - вiд вершка щогли до найнижчого краю кiля. Але на таку високу
паруснiсть кiль нiби малий. Режисер нiчого не розумiє на кiлях, але йому
не подобається така непропорцiйнiсть.
- Хазяїне, - каже вiн i позiхає, - у тебе кiль не з твого посуду.
- Який там кiль? - бурмотить хазяїн. - Кiль у порядку. Море спокiйне.
За такий вантаж ще й кiль їм справляй. Кiль акуратний.
Адмiнiстратор знiмальної групи пiдтримує рибалку. Йому хочеться скорiше
вiдкараскатись од такої мороки, як дiти.
- Не розумiю, - каже вiн, - нащо вам тут краса? Адже кiль цей у водi
однаково? I його ви не знiматимете.
- Ваш корабель не стiйкий через кiль. Хай тiльки дмухне бiльший вiтер.
- Я й у горiшнiй вiтер повертався з моря, - ображається рибалка, але
нахиляється над веслами, ховаючи своє поблiдле вiдразу обличчя. Пролiтає
перший подув вiтру. Човен пiдходить до дубка.
Знiмальний апарат ставлять на кормi. Починають ляскати паруси.
Витягають якiр. Дубок повертається боком до вiтру, щогли зарипiли, i вже
бугшприт iде над водою, i нiс рiже плескiтливу хвилю.
Чи є що зворушливiше за отакий парус, коли йде вiн, тремтливо випнувши
груди? Чи є в свiтi щось подiбне i чи може бути в свiтi щось подiбне до
такого незрiвнянного змагання з стихiєю? Одцвiте буйне волосся в людини,
облетять кучерi, як з весняної верби, похолоне кров i похолоне серце, а
людина все змагається, все простягає вперед долонi i, як парус, кличе
пройти моря й пройти океани, припасти натомленим тiлом до землi й дати
сонцевi, дощам i вiтровi робити їхнє дiло. Коли барометр падає, море
штормує, багато подiй приходить таких, що дивно стає, де вони могли
взятися, жахливi. У скаламученiй водi моря, у розлютованому повiтрi берега
носяться отруйнi рухання. I навiть по штормовi є небезпека їхнiх шкiдливих
впливiв.
Сонце сходило перед дубком, обертаючись на мiсцi. Дiти не могли
заплющити очей, захопленi таким великим вогнем. Вони сплескували радiсно
руками, штовхаючись i вилазячи аж на бугшприт. Кiнооператор крутив.
Режисер стояв позад апарата й радiв вiд сцени, що мусила бути останньою в
його фiльмi. "Парусник з дiтьми пливе назустрiч сонцевi. Вогняний диск
пiднiмається над обрiєм".
Сонце, пiднявшися, зайшло за невеличку хмару, що почала катастрофiчне
рости. Дiти пустували, бо дорослi їх уже не могли помiчати. Хмара
розповзлася по небi. Вiтер, що дмухав поривами, донiс вiльгiсть дощових
крапель. Хмара наздогнала парусник i обсипала його дощем. Паруси намокли,
обважнивши щогли. Недалеко вже й берег. Дубок розхитує щоглами аж занадто.
Рибалки переставляють паруси. Мокре полотно обвисає й неприємно хляскає.
Повнi паруси вiтру. Щогли нахиляються аж до води. Ще натискає порив вiтру,
i щогли падають на воду, витрушуючи з дубка верескливу юрбу. Наступної
хвилини небо розвидняється, сонце блищить крiзь прорвану хмару, i нiби й
не було зовсiм дощу. Через годину Директор дає iнформацiю репортеровi про
те, що "через непристосованiсть дубка до невеликої ваги й через неглибокий
кiль трапилась катастрофа. Але дiтей пощастило врятувати, крiм кiлькох
малих".
Директор виходить на площадку перед павiльйоном. В павiльйонi працює
Сев. Свiтло прожекторiв проходить крiзь скляну стiну й ззаду освiтлює
колишнього матроса, що стоїть нерухомий на палубi свого нового корабля.
Вiтер обвiває цю фiгуру з усiх бокiв, заблудившися помiж будiвель фабрики.
Поза матроса нагадує вантажника, що чекає, мiцно вiдчуваючи землю,
чергового ящика, втричi важчого за попереднiй. I тодi вiн не зiгнеться,
нiби вантаж покладено на вiз, а не на живу людину. Директор запалює
цигарку.
Клекоче великий двiр фабрики. Усi бачать Директора й поспiшають.
Найманий шофер ладить машину. Вiн залiз майже цiлком у неї й погойдується
разом iз мотором. Можна заприсягтися, що вiн боїться Директора, чекає
бiди. Це трагiчна група - автомобiль i шофер, двi схвильованих iстоти.
Посеред двору вони тремтять, чекають, проклинають час, що зовсiм зупинився
в своїй поважнiй ходi. Директор виходить iз задуми. Вiн, як гармата,
одкочується раптом назад i перебiгає павiльйон, ледве не збивши з нiг
секретаря. Той доганяє поспiшного Директора.
- Дитина задихнулася...
- Знаю вже. В морi...
- Та не в морi, а знiмали тут немовля, а потiм вiдвозили його автом
додому, а мати дурна - сидiла, зачарована швидким авто, а дитина й
задихнулася. У матерi на руках. Мати плаче.
"Чи багато на людину може падати?" - думав Директор, простуючи до
контори.
П'яного шофера посадовили на вiзника. Кiнь не хотiв довго рушати. Шофер
тодi пiдносив ногу й натискав нею уявлену педаль, що мала подати газу до
мотора. Вiн був у такому станi, коли кожний вiз мiг перетворюватися на
авто...
Зовсiм близько виблискує синє срiбло моря! Нависло над заходом сонце.
День пролiтає поважно в мiськiй суєтi. Пароплав до далекої Iталiї обiгнув
морську опуклiсть i нiби потонув у морi. Давно вже розвiявся й дим, що
довго виходив з-за обрiю на небо. Сонце зайшло. Уважна врочистiсть подiй -
день почав називатись вечором. На кiнофабрицi Сев кiнчив роботу. Подано
автомобiлi - розвезти акторiв по домiвках. Дехто почав сперечатися за
мiсця в машинах. Кожний хотiв їхати в першу чергу. Сев, натомлений, без
шапки, рушає додому пiшки. Вимученi актори, у котрих очi горять вiд
пекучого свiтла юпiтерiв, очi засипано нiби жаринками, i голова йде
обертом, - рушають за режисером, звiльнивши машини. I одразу настрiй до
всiх приходить вечiрнiй, коли незвично навколо все стає, хочеться йти в
просвiт вулиць в ентузiазмi й захопленнi. Над вулицею десь бiля бульварiв,
лякаючи поодиноких мисливцiв за любов'ю, проходить пiсня. Поруч Сева йде
лише кiлька наймолодших акторiв. Усi горлають. Я впiзнаю їх.
- Редакторовi привiт! Я приєднуюсь до них i додаю голосу до їхньої
пiснi.
Своїм звичаєм шторм, знявшись над морем, заносить на береги
анархiчностi й непередбаченого хвилювання. Це залишається й по штормовi.
VIII
Зауваження пiлота
"Пишу я - Майк. Тебе, тату, не застав дома. Ти вийшов кудись
розхвильований, як сказав менi твiй старий секретар. Менi довелося
пригадати маленький прийом архаїчного боксу, доки вiн мене впустив. А
знаєш, менi набридло вже сидiти й тебе чекати. Екран я завiсив. Кана твоя
погасла. Як це їх розпалювати - такi дерев'янi колодки? Мука менi була,
доки я примусив їх горiти. Ти не сердься, що я взяв для розпалу книжку з
столу. Вона стара була й пошарпана. На тоненькому паперi. Малюнки якихось
кораблiв, солом'яних парусiв, пузатих китайцiв i значки пожовклою фарбою,
як машинним маслом. Тату, ти не сердься. Вона прекрасно горiла. Коли я
розпалив, спробував погрiтися, та гаряче стало, i я краще сяду ось до
вiкна й розчиню його. Я чекаю тебе, а ти не йдеш. У канi горить огонь. Од
нього людина самотня-самотня. Я не виношу самотностi. Навiть у своїй
кабiнi я проробив вiконце, щоб розмовляти з пасажирами. Руки мої на
ричагах, а язик бовтається бiля пасажирки.
Що б його ще зробити? Десь ти загулявся, тату. Я побiгав по кiмнатi, бо
не люблю сидiти, i почав плигати через стiльцi. Одного я таки потрощив.
Але вiн старий був i чудний - увесь струхнявiлий, мабуть, теж китайський.
У тебе м'який килим на долiвцi, i я спробував стати на руки. Та занадто
перехиливсь i тiльки-тiльки не потрапив ногами в кану. Незручна штука -
цей вогонь на волi! Забув сказати, що перекинув також столика, який стоїть
бiля кани (круглий отой), i розсипав твої папери. Менi було дуже
неприємно. Я почав збирати їх i пiдкладати за змiстом. I що я побачив? Ти,
татуньку, знову пером у паперi длубаєшся? А я думав, що ти вже цiлком
здався на нашого Генрi.
Почитаємо, що ти пишеш, дорогенький! Ти не розгнiваєшся, бо ж ми з
тобою однiєї кровi. А я через годину знову вилiтаю в рейс. Боюся, що з
Iндiї полечу на Австралiю - зупинка на Явi.. От би я хотiв тебе обняти!
Може б, i ти полетiв зi мною, сивенький? Полетiв би,полетiв, я знаю тебе.
Значить, рiшено - читаю. Треба ж менi посидiти тихо, а то знову крiсло
зломлю.
Прочитав. Молодий ти й досi, батьку. Порiвняти мене з тобою, так я -
футболiст, а ти гольфiст. Така стара гра - гольф. У футбольнiй командi я
був форвардом. Ми стояли на першiй лiнiї. Ми чекали, як яструби, - куди
вдарить капiтан перший бол. Тодi ми здiймали пил i тонули в ньому. Iнодi
менi щастило розглянути зблизька бол, а бiльше - я налiтав i бив ногою в
закручений клуб пилу й ременя, який затримувався до мого удару в ногах
супротивника. Я почував запал боротьби. Бив головою, ногами, мордою. Це -
одчайдушний спорт. Серед друзiв, серед команди, я грав, як архангел.
Тепер вiзьми гру в гольф. Велика, велика площа. На нiй є дiлянки води,
високої трави, чагарника, пiску, рiвного мiсця. Далеко на iншому боцi
площi - ямка, дiаметр - кiлька дюймiв. Через усю таку пустелю, воду i
траву треба гнати м'яча - до ямки. Грати можна самому. Є вiсiм рiзних
кийкiв для того, щоб гнати. Мета гри - загнати в ямку найменшою кiлькiстю
ударiв. Я заздрю тим, хто може грати в гольф. Треба бути . неймовiрно
упертим. Треба вмiти змагатися самому, без пiдтримки. Щасливо обминати всi
перепони. На мене - так я сказився б, коли б менi довелося загнати м'яча у
воду чи в чагарник i звiдти його вибивати. Жорстокий розум вигадав таку
гру. Битися на самотi.
Це менi спало на думку, коли я читав твоє. Невже не можна просто взяти
м'яча i перенести його до ямки? А може, перешкоди виховують i вчать
бiйцiв? Менi боязно вимовити слово осудне - ти пройшов життя, милий!
Привчати людей без бою досягати всього - це штовхати їх на смерть...
Слухай тепер далi. Море в тебе дiйсно шумить скрiзь. Море - на
сторiнках, а дiвчина - десь поза написаним. Не сподобалось менi те, що ти
даєш деталi кiноремества. Та, певно, ти не хочеш чути докорiв у ледарствi.
Ти хочеш зазначити, що працював, коли жив. Цiкаво вийшло в тебе про руки,
я мимоволi подивився й на свої.
Ти пригадуєш, що подарував менi Будду, коли я вперше сiв за кермо? Чи
не той це самий, що ти згадуєш? Тiльки вiн був порожнiй, коли я кинув його
в Iндiйський океан. Признаюсь аж тепер, що кинув. Вiн менi завше псував
жiночi справи. Пасажирки цiкавились Буддою, а я не мiг нiчого про нього
вигадати. Кинув я його. Та середина була вже порожня. Ти поясни, в чiм
справа.
От коли б ти все писав так, як останнiй роздiл. Вiк мене зворушив. Не
можна показувати тiльки любимцiв. Тiльки здорових. I пiсня ввечерi, на тлi
неможливого дня - вивершила будiвлю. Ти не пригадуєш часом, якої вони
пiснi спiвали? Це важливо. У нас тепер в модi "Пiсня капiтанiв". Я тобi її
випишу - може, згодиться десь. Спiвають її пiлоти. Мелодiю я тобi
проспiваю з дороги. Вона проста, як марш пропелера.
Ось вона:
Пiд тобою знайома земля,
Капiтан!
Кораблi пiдняли якоря,
Капiтан!
По морях бригантини пливуть,
Капiтан!
У повiтрi прекрасная путь,
Капiтан!
Помiж хмари пропелер пусти,
Капiтан!
Iз туману до сонця лети,
Капiтан!
Простягаються руки дiвчат,
Капiтан!
Щоб обнять, подолать i зв'язать,
Капiтан!
Тих дiвчат поцiлуємо в грудь,
Капiтан!
Журавлину спiваючи путь,
Капiтан!
Попiд нами знайома земля,
Капiтан!
Кораблi пiдняли якоря,
Капiтан!
Така пiсня. Слово "капiтан" викрикується, як такт. Тiльки обов'язково
зазнач, що це пiсня нашої ескадрильї.
Тепер скажи менi за Богдана. Чи це не той, що йому стоїть пам'ятник на
березi? Вiн сперся на якiр i тримає в руцi поснащеного брига. "Онтон"
написано на бриговi. Це на мовi острова Ява - Щастя. I вiн дивиться на
море, де перепливають один одному дорогу кораблi. Бронзовий осмiх
пам'ятника миють дощi й негода. Я хотiв би дочитати твої спогади, тату,
мене цiкавить, як бронза була колись живим тiлом. I ти його врятував? За
що його розстрiляли? Яке гидке слово.
Дiвчина менi подобається. Боюсь думати, що це моя мати. Режисер Сев i
ти мусили ворогувати. Хiба що Тайах вас обох помирила.
Трохи не забув. Бриг "Онтон", Богдан i Ява, очевидно, зв'язанi мiж
собою. Ти, здається, не був на цьому островi? Вiн хоч i великий, на ньому
є база для самольотiв, але нудний. Лiси - неприродно чорнi. Пологi рiвнини
i поруч - гори кремнистi й облiзлi. Я не перелiтав над цiлим островом -
там далi, кажуть, колосальнi поля, плантацiї какао, рижу. Трава росте так
буйно, що її не встигають виполювати мiж кущами кофейного дерева. Цукрова
тростина, бавовна, багато купцiв, бiдне чорне населення. Вiрять у
Мохаммеда. А колись вiрили в Будду. Ще й нинi можна серед плутаних стежок
у вiковiчних лiсах знайти галявини з великими йому будiвлями. Камiнь
будiвель обсипався. Статуя Будди пiд обвивщйю її травою виглядає кумедно.
Вона як жива. Є ще купи камiння, що от-от розваляться, подiбнi до пiрамiд.
До них я бачив цiлi екскурсiї вчених. Нiяк не розумiю, що вони знаходять у
тому каменi цiкавого. Iнодi дiйсно можна знайти вибитi на стiнах малюнки.
Та вони часто непристойнi. Видно - яванцi недалеко пiшли вiд iндусiв.
А подобалось менi тiльки те, як на Явi влаштовано аеродром. Коли
пiдлiтаєш, сонце вже сяде за Суматру. На крилах червонiє пурпур неба.
Деякий час iдеш в сiрiй млявiй тишi, забираючи височiнь. Внизу видко, як
нiч лягає густiш i густiш. На горi ще сiрий вечiр, а вже на землi тиха
темнота. Раптом загориться на аеродромi Прожектор. Свiтить у небо. Бiля
нього другий освiтлює землю й показує менi напрямок - як я мушу сiдати.
Свiчу свого рефлектора i стрiмголов кидаюся в безодню. Майже над самою
землею вирiвнююсь, роблю пiвколо i йду на посадку.
Бувай здоровий, тату. Я кидаю папiр. Через три хвилини всi п'ятеро
дверей твого будинку зачиняться за мною. Вибач. Привiт. Майк".
IX
Богдан, поставивши порожню пляшку пiд стiл, налив з другої собi i двом
розмовникам i, витерши серветкою голене обличчя, почав:
- Коли ви i ваша рижа видра витягли мене з води, я прокинувся з думкою,
що це не останнiй раз i що менi знову доведеться колись топитися, бо так
сказав на островi Пао малаєць з одстреленим носом. За його словами, менi
на роду написано втопитись. Проте щоразу я впевнявся, що мене зарано
примушували виконувати це вiщування. Щоразу я оживав. Через це - моя
розповiдь на три чвертi буде розповiддю про те, як я тонув i як мене
рятували. У мене перетрушенi й пересоленi вже всi кишки, i, коли таке
життя продовжиться, я гадаю пiти до лiкаря i зробити собi зябра. Я
спостерiг, що такi мої пригоди завжди траплялися тодi, коли я починав
революцiю, бунт або протестував проти несправедливостi.
Ви мене витягли й вигойдали до пам'ятi пiсля мого останнього бунту. I
соромно менi вам зiзнаватися, що повстав я проти шлюбу. Працюючи в
румунського рибалки, я одгодувався, як кабан. По менi жили грали, мов на
коняцi. Я повертався з роботи (саме час був рибальський) натомлений i
голодний. Перехиляв двi миски юшки, їв сало i запивав кислим вином. Потiм
лягав долi i спав без пам'ятi.
Воно й не туди, що сестра хазяїна точила в цей час на мене зуби. Вона
була рижа i гнучка, як чорт. її очi могли просвердлити залiзо. А на мене
вона дивилася i нiби вся блищала. Я одразу злякався, коли побачив вашу
видру. Вона похожа, тiльки очi м'якiшi. Я набирався сил, збагачував
хазяїна i, похитуючись на кормi шаланди, верхував у мрiях степами вороним
конем. Iнодi з нами їздила ця Ганка - сестра хазяїнова. Сiдала вона завше
до мене й оглядала мене, як грушу на деревi. А менi аж нiяк не хотiлось
зайнятися жiночими справами. Тiльки раз хазяїн пiдморгнув, кивнув оком на
море й засмiявся. "Дивись, скiльки там риби, а в компанiю я прийму", -
сказав менi брат Ганки, за якою впадали всi багатiї i парубки по березi.
Аж тут я заховав очi, засоромився i почав нишком готуватися до втечi.
Позичив у хазяїна грошей поверх тих, що вiн винен був менi, позбирав
докупи свої манатки, якi я придбав на роботi в'нього ж, i навiть поголився
на дорогу. Та око жiнки бачить i крiзь одежу.
Того вечора ми всi трохи пiдпили. Хазяїн побив посуд i пiшов до своєї
половини, залишивши мене в кiмнатi сестри i не вигнавши, таким чином, до
мого постiйного житла поза хатою. Я заснув. Уночi, коли хмiль у мене
проходив, я вiдчув на шиї руки - гарячi та мiцнi. То Ганка притулилася до
мене, як парус - тремтливий i випнутий. Я увiйшов у парус, як увiходить
горiшнiй вiтер, i ми вдвох понеслися в одкрите море. Вiдмовити жiнцi - не
моя звичка, а найбiльше такiй, як Ганка.
На ранок ми поїхали разом на лови, i взагалi - тиждень я не знав, де
живу i що таке сон. Нарештi я прохолов. Це трапилось перед початком
шторму, коли шаланди поспiшали додому. Я сказав Ганцi, що я жонатий i
взагалi людина мандрiвна. Вона хотiла пригорнутися, але я пересiв на iншу
банку. Цього не витерпiла б жодна жiнка, та Ганка витерпiла. Докоряти за
те, Що я забув, як вони мене врятували й внтягли з моря, - вона не стала,
але пригадала менi дрiбницi ночей останнього часу, якi я провiв iз нею. Я
був невблаганний. Тодi вона вибрала хвилину, коли я поправляв парус,
вставши з банки, i спихнула мене у воду. Моментально я опинився на кiлька
метрiв позаду шаланди, що пiшла, як скажена, вiд попутного вiтру
насуваючого шторму. Я залишився в такому ж станi, з якого рибалка врятував
мене для Ганки.
А до рибалки я потрапив оригiнальне. Треба вам сказати, що я iнодi
хворiю на ностальгiю, цебто - у мене з'являється нудьга за батькiвщиною.
Тепер уявiть собi пароплав, що вийшов iз Коломбо до гаванi Балкан-ського
пiвострова. Пароплав, звичайно, мусить набрати вугiлля, - у нього є
спецiальнi вуглянi трюми-бункери. До трюму спускають людей з лопатками, а
вони знаходять там чорних зайцiв, з-помiж них - один китаєць, що
задихнулися в довгiй, жаркiй дорозi. Вечiр. Вугiль вантажать при свiтлi.
Трупи - морока i затримка пароплава. Хто в такому разi осудить помiчника
капiтана, коли вiн накаже опустити трупи за борт? Тихий плеск води - i по
всьому. З чотирьох - двоє тоне зразу, а двох, похитуючи, несе вода рiчки,
що саме входить до моря. Тепер дивiться, як з води пiдноситься рука, чути
булькання води, рухання нiг - i один труп починає плисти, лiгши на спину.
На берег вiн не виходить, а вилазить. I губить пам'ять. Ви догадуєтесь -
це був я, хворий на ностальгiю. Гавань Балканського пiвострова . має при
собi й мiсто. Назвемо його Табором, бо там був концентрацiйний табiр з
моїми земляками. Два ряди колючого дроту навкруги не дозволяли всiм
розлiзтися по країнi, як хробакам з лопуха. Раз на день приїздила сволоч
до табору, тодi всi шикувалися у дворi з дерев'яними рушницями, їли гидко,
працювати не пускали, щоб не розносили своїх думок по країнi. Будь вони
проклятi в бога й янголят, трижди навхрест...
Казати, як я потрапив до табору? А здуру. Заломив свою неiснуючу шапку
й пiшов. Ностальгiя заслiпить кого завгодно. Та й чув я, що в таборi
одчайдушнi люципери, не мають бога й серця в животi. Вони вже десь
одмовились жандарювати, штрейкбрехерувати i втихомирювати повсталу
провiнцiю. Додому тягла їх ностальгiя i цiлющий бiль пiзньої свiдомостi;
думалось менi,) що цей табiр повиннi вислати на батькiвщину. I, пiшовши до
табору, я вистраждав iз ним кiлька мiсяцiв,
Нарештi приходить товста зараза - полковник. Я не жалкую, що вiн живий
зостався, бо в такому разi їiощ можна ще багато куль бажати - перед сном i
вставшi вiд сну. Полковник натягає єдину нашу струну i грає "Дарагiє
братья, - каже полковник, - гасподь бог наш всєвишнiй смiлостiвiлся над
намi. Всєх нас дома ждут жони i дєтi i многострадальная страна. Мне
удалось, памятуя свой долг атца i старшава таварiща, iспрасiть разрєшенiя
у властей i закантрактавать карабль для паєздкi дамой". Наша струна -
ностальгiя - вiбрує i дрижить. Ми хочемо вiрити, кидаючись вiд надiї до
розпачу. Одбирається сот зо двi. Решта клянеться, що не поїде на розстрiл
i ввiйде в свою країну вперед багнетами. Рушницi у всiх дерев'янi,
стрiлянина вiдкладається до слушного часу, а люди, що жили, боролись i
вмирали поруч, розгороджуються на нiч барикадами. Ранком у сiрiй млi
вантажимось на корабель. Дехто плаче й побiлiле обличчя наставляє на
пiвнiч. Iншi вимiнюють хлiба i з'їдають задумливо, перехилившися через
борт. Я, потрапивши до рiдної стихiї, лiтаю скрiзь. Корабель - великий
парусник, старовинний бриг. Мачти на ньому чужi. Замiсть справжнiх
фок-мачти i грот-мачти - якесь непорозумiння.
На бриговi є слiди ремонту на швидку руку. Походження вiн - не знати й
якого: iспанець чи португалець, а може, й англiйської роботи його
дерев'янi борти. Є мiсця для гармат, забитi пiзнiше мирним хазяїном. Бриг
розподiлено на двi частини: глуха перегородка знизу й до палуби
вiдокремлювала на кормi каюти для начальства, залишаючи багато мiсця для
команди на палубi й в кубрику.
Носився бриг по морях, латаючи паруси, поновлюючи щогли i переходячи
вiд дiдiв до онукiв. Смолили його будiвничi, смолили й правнуки. Пiнили
море, вiдкриваючи землi. Повiсили прапори над чужими головами, затуливши
сонце. Тепер бриг витягнуто з домовини, i ми вертатимемося ним додому,
його й дельфiн мiг потопити, вдаривши хвостом або упiрнувши пiд корму.
Бриг одслужив уже службу на морях, - це порушення його спокою в тихiй
затоцi корабельного гробовища скидалося на образу старостi. Ми пливли на
пiвнiч до рiдних берегiв. Була гiрка неправда в тому, що ми пливли без
жодного прапора. Скiльки разiв цей бриг повертався до континенту, гордо
пiднявши переможний шовк прапорiв! На старiсть йому доводиться везти
збезпрапорених солдат, якi не смiють пiднести над собою стяг зрадженої
батькiвщини.
Ми йшли в ранiшньому туманi. Бриг рипiв i кректав, розсохлий i
страшний. Бiсової вiри вiтер ледве надимав паруси. Туманний ранок. Я ходив
понад бортом задуманий. Мене тривожило те, що перед вiд'їздом у гаванi
вештався французький офiцер i, як зацiкавлена особа, поглядав на бриг. Наш
полковник, прощаючися з берегом, нiби знайомими очима подивився на
француза. Бiльше нiчого. Та я пройшов огнi i води i дещо страшнiше за цi
стихiї. Мене обдурити тяжко. В цей час мене покликали наниз. Посуд наш
здорово протiкав. Я пошукав сокири, бо я тесля, i не знайшов її нiде. Це
мене ще бiльш навело на недобрi думки. Полковник дуже лютував, йому не
сподобалась можливiсть втопитися на такому суднi. Бригом правував поганий,
кривий i кошлатий румун з двома матросами. Вiн дав менi пощерблену сокиру,
якою не те що тесати, а й рубати тяжко. Я почав латати дiрки. Та їх, наче
на зло, було безлiч i все з'являлися новi. Гниле дерево не тримало цвяхiв,
i мої латки одлiтали пiд напором води. Тодi ми заходилися скубти старий
канат, мочити його i розмочалювати, готуючи в той же час патички, запихати
цю паклю в щiлини. Велика робота закипiла на бригу. Воду вичерпували
вiдрами, якi знайшлися, висмоктували з трюму примiтивною помпою, що завше
є на подiбних кораблях. Самi собою органiзували змiни, щоб акуратно,
по-вiйськовому, вiдпочивати й робити. Познаходилися десяцькi, спецiалiсти
в цiй тяжкiй галузi - пливти морем, не допускаючи в трюм води.
Полковник сидiв у крiслi на кормi. Вiн задумливо палив сигару i читав
книжку. Або удавав, що читає. Сонця не було видко. Румун-капiтан виймав
занозу з босої ноги. Мене вiн до роботи не пускав, i в компас його я нi
разу не мiг зазирнути. Бриг iшов помалу. Я вiдчував тривогу, яка росла й
росла. Iнодi й не скажеш, вiд чого вона береться. Крутився бiля румуна й
полковника, плекаючи надiю побачити чи пiдслухати.
На моє щастя, полковник їхав не сам. З ним була дочка - чорна, як сiм
галок, їй було рокiв шiстнадцять. Я помiтив, що вона виглядає з вiконця на
мене, i почав повертатися перед її очима, як пишний пiвень. Потiм я кивнув
їй, запрошуючи вийти на палубу. Вона довго переломлювала себе й нарештi
вийшла, червона, як кумач. "Чи немає у вас якої книжки? - попросив я,
соромливо опустивши очi, як того вимагала дипломатiя. - Я страшенно люблю
читати, - казав я, - рiзнi книжки. Та нашi хлопцi, язви їхню душу, нiяк не
дають читати, доки їх не покриєш... - я закашлявся, видумуючи, як би
делiкатно закiнчити. - Доки не покриєш їх брезентом зневаги, - вимовив я,
слiдкуючи за поплавком закинутої вудки. Риба клюнула - дiвчина запросила
мене до каюти, i ми вдвох почали вибирати книжку.
"У вас мама є?" - запитала дiвчина-галка.
"Мама є i сестричка мале-есенька, - зарипiв я солодким голосом, а в
самого на язицi лежали всi лайки, якi я маю за честь знати. - Вони мене
ось уже п'ять рокiв як не бачили. Мамочка в мене старенька i швидко вмре к
чорту", - iнформував я, думаючи за друге й не знаючи, що стою на
правильнiй стежцi до серця дами. Цiкавiсть її зростала. Я мусив розповiсти
цiлу iсторiю з безлiччю вбивств та самогубств, якi падали на голови моїх
кревних, вигадати собi крiм сестрицi - ще й померлого братика i його
полюбити, безжалiсно розлучити всiх нас i розкидати по свiтi i, нарештi,
вiдправити вигаданi кораблi на батькiвщину до матерi в обiйми. Моя
фантазiя розчулила дiвчинку. Вона була некрасива i нерозумна. На неї
нiхто, очевидно, не звертав уваги, i тепер вона цiлком була пiд владою
незвичного. Серце в неї, вже здiбне до любовi, вперше завмирало пiд нiжною
опуклiстю грудей, та в нiй усе ще було вiд дiвчинки.
Мене не треба вчити, як себе поводити з дiвчатами. Я йду завше просто i
нiколи не помиляюсь. Дiвчинка звикала до мене з кожною хвилиною. Вже ми з
нею ходили по палубi пiд холодним поглядом батька. Ми стояли бiля борту,
дивилися в воду, i я кокетував з усiєї сили. "Коли ми приїдемо додому, -
казав я, - я вас посадовлю на найкращого вiзника, i ми поїдемо до
найкращого ресторану. Нам буде весело, як у раю. Найкращого вина я вам
поставлю на стiл".
"Я не поїду додому, на вiзника не сяду, - дiвчинка схаменулася i
замовкла. - Менi не можна з вами говорити, це тайна".
Я прикусив губу, щоб не витрясти з своєї дами душi разом iз тайною.
"Чому ж ви не поїдете? Адже бриг iде? I хiба я вам не подобаюсь?"
Дiвчинка одвернулася.
"Папа заборонив менi казати вам, що ми їдемо не..."
У цю хвилину спереду над нами прорвалось сонце, i в мене сколихнувся
весь мозок. Я ледве не впав через борт. "Ми їдемо не додому, - закричав я,
- ми їдемо на пiвдень. Сонце мусило б бути позад нас!"
Я схватив дiвчинку за руку i поволiк за собою на прову брига. Вона -
налякана - мало сперечалась. Полковник побiг униз, очевидячки, за
револьвером, почувши щось недобре. Земляки обступили мене, покинувши
викачувати воду. Стало тихо, тiльки булькотiла вода та шумiло море.
"Хлопцi! - крикнув я. - Нас зрадженої Ми їдемо проти сонця, на пiвдень,
а путь наша мусить лежати на протилежну сторону".
Хлопцi показилися. Мало назвати їхнi вислови лайкою. Багато рокiв
вчилися вони висловлювати почуття неймовiрними сполученнями слiв. Через
те, що завше цi почуття були гiркi, болючi та безвихiднi, наче всерединi
немає серця, скрiзь уїдлива зелена жовч, то й вислови велетенськими
зегзицями пiдiймалися до щогол.
Налетiв туман, i ми опинилися в туманi. З боку корми пролунав пострiл,
i голос полковника крикнув звiльнити палубу. Ми зайшли до трюму, де вода
вже стояла по кiсточки. Я розпитав дiвчинку про задум її батька. Вона,
налякана оскаженiлими обличчями товаришiв, розповiла менi все, що знала. Я
слухав її сам, одiйшовши вiд юрби.
"Куди ми їдемо?" - кричали нетерплячi. Я вилiз на бочку.
"Громадяни, - закричав я, - ми їдемо на пiвдень. Нас продано в армiю.
Ми будемо в африканських пустелях битися з чорними повстанцями. Ми вже не
люди. Свiт хоче нас умертвити, та ще й з вигодою для себе". Говорив я ще
багато дечого, оповiдаючи про своє перебування на Пао та на Явi. Ми
пiднiмали бунт на кораблi. Ми вирiшили це зробити, заволодiти бригом й
попливти на пiвнiч.
Коли ми поткнулися на палубу, пролунало кiлька пострiлiв, i один iз
наших покотився мертвий униз. Це зробило нас уважнiшими й об'єднало коло
завдання. Перший труп завше найжахливiший. Вiн вiдiграє роль факту, якого
не перейдеш, як не оживе нiколи забита людина. З корми в наш бiк було
направлено, очевидячки, не менше чотирьох гвинтiвок - румуна, полковника i
двох матросiв. Я взяв iнiцiативу до своїх рук.
Нав'язавши брудну ганчiрку на палицю, я виставив її в ляду. Кiлька куль
пронизало її одразу. Я помахав ганчiркою. "Не стрiляйте, - крикнув я, -
зараз вийде на палубу тiльки четверо, щоб стати до помпи, - вже повен трюм
води. Не в ваших iнтересах топитися разом iз нами". Менi нiхто не
вiдповiв. "Полковнику, - продовжував я, - з нами ваша донька. Ми її першу
втопимо. Не забувайте цього". Полковник не зразу вiдповiв. "Ми вас
перестрiляємо, як скажених собак. За кожний палець моєї доньки - десятьох
повiшу на реях". Ми пiдняли страшний регiт. Полковниковi вiдповiдало
черево незвичного звiра, замкненого, але не зв'язаного. Вiн почув немало
побажань собi i його близьким, почув лють обдурених людей. Я зробив
порядок.
"Я згоден, - почулося вiд полковника, - хай четверо виходять i стають
до помпи. За це вiдпустiть зараз же дочку". Треба було торгуватися - вiн
уважав нас за дурнiв. Ми погодилися на тому, що вiддамо йому доньку, коли
висмокчемо всю воду з трюму.
Я вилiз на роботу в першiй четвiрцi. Туман висiв, проте палубу всю
можна було бачити. Була чудна мряка, у якiй корабель здавався вулицею, що
похитувалася, паруси безпомiчно висiли, i хололо застигле повiтря, нiби
воно завмерло перед подувом урагану.
Вороги нашi сидiли за дерев'яним щитом, що мiг цiлком захищати їх вiд
наших очей. їх було дiйсно четверо, озброєних гвинтiвками. Качаючи воду, я
не переставав оглядати палубу, нотуючи всi дрiбницi, мов хотiв вивчити їх
напам'ять. Ми працювали совiсно. Туман не розходився, стало парко, як
перед змiною погоди. Шелестiла вода, падаючи за борт, звуки, що їх давала
помпа, були жалiбнi, нiби кректала качка. У трюмi не чути жодного слова.
На кормi шепотять нашi вороги, i видко димок з сигари полковника. Чудна
тиша почувалася - виповнена лише нервовим цокотом сотень сердець. Ми
натомилися й попросили змiни, яка стала на нашi мiсця, доки ми спускалися
в трюм. Ми спробували прорубати в трюмi переборку, але крiзь дошки в нас
полетiли кулi. Полковник рiшуче вимагав повернути дочку. Нам нiчого не
залишалось, як вiдпустити її. На палубi помпа працювала. Дiвчина пiшла на
корму, оглядаючись на мене. Можу поклястися, що я зовсiм не хотiв їй зла,
i все трапилось поза моєю волею.
Час iшов, i становище не змiнювалося. Я перебрав уже сто планiв, як нам
напасти, не загубивши людей даром. Потiм я пiшов до помпи, наказавши бути
всiм напоготовi. Працюючи, я потихеньку навчав товаришiв, що робити.
Струмiнь води, повернутий на корму, проте, одразу припинився через
несправнiсть помпи. Але ми, виявивши таким чином свої намiри, уже не мали
права зупинятись. Ми попадали додолу й кинулися до корми. Двох було
поранено. Румун-капiтан кинув гвинтiвку й пiдняв руки. Вiн був сам на
палубi. "Де полковник?" - закричав я. "Полковника нема. Вiн поплив уже в
море". - "На чiм поплив?" - "Човен. Я маєм тут човна". - "А чому ж ти сам
не тiкав? Ми ж тебе повiсимо". - "Я хазяїн. Бриг - моя. Це - мiй жона. Я
буду ваш". Краще було не вiшати цього босого й кривого капiтана. Ми його
помилували й гуртом стали повертати паруси. Нам допомiг випадковий
вiтрець. Тепер ми посувалися на пiвнiч. I, на наше щастя, погода вирiшила
перемiнитися. Десь пiднiсся вгору туман, i свiжий низький бриз забив у
паруси. Загальна радiсть наче ще пiдбадьорила вiтрову силу. Бриг
вирiвнявся, як кiнь пiд добрим вершником, i летiв птахом, припавши до
хвиль. Я зайшов до каюти й побачив там дiвчину. Вона сидiла в кутку,
закутавшись у хустку червоного шовку. "Чого ти, дитино, не втекла?" -
промовив я. Дiвчина замiсть вiдповiдi - розревлася, як дурна, i чекала, що
я приголублю її або дам цукерку. Я зняв з неї платок i вийшов на палубу з
платком. Незабаром ми йшли вже з прапором, i очi у всiх були мимоволi
зведенi на цей прапор. Та наше життя завше висить на ниточцi. Нiколи не
можна казати "гоп", доки не перескочиш. На свiтi завше бiльше поганого,
нiж доброго. Той, хто вiрить у долю, може собi записати, що в долi
напiвчорне обличчя. Хто любить своє життя, хай молиться, щоб помирати на
сушi. Та персонально я - волiю бути похованим у морi.
Ми не бачили, звiдки прилетiв перший набiй. Тiльки повiрили ми в нього,
коли вiн розiрвався в водi на нашому шляху. Я знайшов щось подiбне до
рятувального пояса й надiв його на дiвчину. Вона плигнула за борт. За нею
поспiшив i я. Ми швидко залишились позаду брига. Люди скакали з нього в
море. В корабель уже потрапляли набої. Швидко впала мачта, вiйнувши
парусами. Потiм упала друга. Востаннє я побачив фiгуру румуна на кормi,
який зривав прапор. Та його швидко закрила хвиля.
За сотню метрiв вiд нас пройшов крейсер "Iсмет". Через борти
перехилилися люди й дивилися в воду. Менi здалося, що мене розглядають у
бiнокль. Я пiдняв руку. Але крейсер не зупинився й швидко зник у напрямку
на пiвнiч.
Ми з дiвчиною продовжували нашу путь. Сонце з'явилося на бiлявих хмарах
i пливло сухе на сухому небi. Дiвчина тримала себе по-геройському, їй
тiльки не вiри-лось, що так кiнчається її перша й остання любов. Менi не
вiрилось, що я не допливу до берега. Я удавав з себе веселого, щоб i
втопитися з посмiшкою. Потроху ми почали клацати зубами. Я роздягся зовсiм
i робив у водi гiмнастику. Потiм я помiг роздягтися й дiвчинi. Ми не
почували жодного сорому, бо там, де панує смерть, тiло вважається
прекрасним i досконалим, всi одвiчнi питання - ясними й зрозумiлими, а
людськi бажання - дрiбними.
Ми тримались на водi до вечора, протрималися й нiч. А може, їх було
кiлька - днiв та ночей. На морi й назва дивною стає: чому нiч i чому день,
коли йде, переступаючи через моря, великий час? Дрiбними дзвонами лютує
небо, слiпуче свiтло горить у мозковi й уночi, i мозок хоче не пропустити
виконати своєї останньої роботи: вiдбити грань, за якою починається
небуття.
Я загубив свiдомiсть, притискаючи до себе напiвмертву дiвчину. Ось у
такому виглядi я й потрапив сам до рибалок. Що сталося з дiвчиною, ви,
певно, догадуєтесь. Часто хмарка, народившися в синiй купелi неба, розтає
без слiду, несучися в невiдому далечiнь, i тiльки, може, крапля води впаде
з неї.
Gеnоvа, 2/V
Дружок. Милий мiй i хороший. З твоїх листiв я бачу, що ти тепло до мене
ставишся. Менi здається, хоч слово - тепло - тут не до мiсця. Як я тебе
згадую? Спочатку менi уявляється вечiр. Я сиджу й палю. Заходиш ти. Нас
знайомлять. Я думаю - славний хлопець. Потiм згадуються схiдцi в порт i
портова нiч. Ми чекаємо машину. Про що ми розмовляли? Здається, про
дружбу. Нi, напевно про дружбу. I про чистоту. Потiм прогулянка перед
кiно. Далi все зникає з пам'ятi. Менi згадується моє життя в готелi.
Пам'ятаєш, я тебе поцiлувала?
Потiм почалось щось неприємне. Ти мене уникав. Чому. дружочок? Проте
краще не згадувати. Був час, коли я була винна перед тобою. Але тодi я
була сама не своя. Ти правильно написав: "Все минає, Тайах". Та скажи
менi, друже, нащо все в життi приходить тiльки тодi, коли ми перестаємо
вже бажати цього? Ти пам'ятаєш мене в Мiстi? Я тодi дуже любила свого мужа
й завше посилала йому привiт на Пiвнiч, лягаючи спати. I нiхто не знав
цього. Я пустувала й робила дурницi, але тiльки через те, що менi було
тяжко. Ти знаєш про всi мої дурницi. Я не вмiла опанувати себе тодi. Але
все минає. Менi соромно писати, але в мене - теж минуло.
Тут я можу танцювати. Тут користуюся "колосальним поспiхом". В Iталiї
все менi нове. Я така вiльна. Та ось прийшло i те, чого я не потребую
тепер. Я одержала листа вiд чоловiка. Я не в силi передати тобi й краплини
тiєї уваги й нiжностi, якi там є. Я хочу розбудити в собi щось i - не
можу.
Учора йшов увечерi дощ. Я вийшла на балкон i вдихнула повiтря. Знаєш,
тiльки на пiвднi може бути такий пряний запах. Краплi дощу, важкi та
краплистi, падали менi на волосся, на блузку, за комiр. Навкруги зовсiм
тихо. Iнодi живеш багато часу й не помiчаєш усього, що тебе оточує. Буває
ж день, коли раптом одразу починаєш бачити рiзнi дрiбницi. Я стояла й
думала. I вмить я почала розглядати i сусiднiй будинок, i дахи, i гори. Я
себе вiдчула самотньою i так далеко вiд чогось, що менi стало страшно. Але
вiд чого далеко? Вiд батькiвщини? Нi, милий, взагалi вiд чогось чи вiд
когось, я не знаю, як тобi змалювати це чуття. Але чи було так з тобою?
Хочеш пiти скорiше на люди, де багато народу, але почуваєш себе ще бiльш
самотньо.
А вдень учора свiтило ясне сонце. Я пiшла на старе кладовище, яким
славна Генуя. Бiлий мармур лежав скрiзь, покриваючи могили. Гори були
близько. Мiсто пiдо мною бовванiло в легенькому туманi. Бухта страшно синя
й порожня. Жодного пароплава. Я йшла тихо й несла бiлi пахучi лiлеї. Менi
захотiлося, щоб i в мене лежав тут хтось коханий, я б йому могла покласти
лiлей i посидiла б серед мармурової тишi на могилi. Я, мабуть, плакала, бо
прохожий, який мене зустрiв, подумав, що я сумую за кимось, хто лежить пiд
пам'ятником. "Не треба плакати, псувати яснi очi - все минає", - сказав
прохожий. I я заплакала ще дужче. Я сiла бiля пам'ятника великому
композиторовi й просидiла не знаю скiльки часу. Лiлеї пов'яли в моїх
руках.
Я тобi багато розповiдаю про себе. Ось я повернуся додому. Не знаю, як
буде з чоловiком. Менi все тепер далеке, про що говорить вiн. Дружочок,
нiколи не люби перший нiкого. Коли тебе покохають - тодi, будь ласка,
закохуйся, одружуйся. Але нiколи не бажай нiкого так, щоб прокидатися
тiльки з цiєю думкою й засинати з нею. Взагалi менi боляче писати про це.
Хай тепер помучаться iншi.
Час я проводжу тут добре. Тiтка видужала. Весело. Ранком їжджу на пляж.
Беремо човна, запливаємо далеко в море. Лазимо по скелях. У мене вже є тут
знайомi. Всi до мене надзвичайно ставляться, бо я - чужоземка та
блондинка. Вечорами буваю в дансингах, кiно. Була в театрах. Та вони тут
поганi. Бачила музеї - Вiнчi, Мурiльйо. Оглянула всю Геную. Завтра їду на
два днi до Караiiо та Рогiоїiпо. Це надзвичайнi куточки на березi моря.
Швидко поїду до Мiлана на кiлька день, звiдти до Берлiна, одержу поворотну
вiзу - i додому.
Менi тут подобається. Але їхати, проте, треба. Мало залишилося грошей.
Я тут танцювала два рази. Душевна рiвновага в мене цiлковита. Навiть
скорше - апатiя. Мене нiщо зараз не може зворушити. Я дуже рада. Так
спокiйнiше жити. Iнодi з'являється жага до життя. Хочеться вiдмовитись од
прихильностей, звичок, мiсця й вiд'їхати. Надовго й далеко. Щоб бачити
все. Але раптом маленький вiтер i дощ, i все' це розпадається, почуваєш
себе маленькою й кволою, i тодi хочеться великої мiцної дружби. Ти мене
розумiєш?
Ти менi друг чи нi? Так завше кажеш ти. Чому я тобi так вiрю? Я тобi
так багато сказала. Дружочок! Хороший. Може, ми ще колись побачимось.
Читаючи мого листа, ти подумаєш, що я песимiстка. Та це не так. Ти не
знаєш, скiльки iнодi прокидається в менi. Завше кожнiй жiнцi потрiбний
iмпульс. Щоб був такий мужчина, а коли нема його, тодi треба жити - як усi
живуть - зовнiшньо. Просто. Я пишу якусь нiсенiтницю. Але в мене так
багато тепер думок, що я не можу оформити їх. Треба вже, мабуть, покинути
писати.
Ти ще встигнеш написати менi листа. За Сева я дуже рада. Дай йому мою
адресу. Привiт йому вiд мене.
Дружочок, тепер вечiр, i хтось заспiвав серенаду. Дiстаю лiру й бiжу
слухати. Якi всi далекi нинi. Милий мiй хлопець!
Т."
Листа написано рiзним атраментом, за кiлька прийомiв. У кiнцi
закреслено роst sсriрtum, де стояло запитання про Богдана. Прикладено
фотографiчну картку з написом : "Милому iдеальному друговi з Gеnоvа, 2/V".
На картцi Тайах сидить у купальному костюмi на каменi над бухтою.
Вдалинi видно дахи Генуї.
Х
Увечерi до гаванi Мiста зайшла канонерка. Покружлявши по гаванi, вона
об'якорилася, не пришвартовуючись до естакади. Ми сидiли в потайному кафе,
де можна мати надзвичайну чорну каву, двi-три люльки опiю i контрабандне
вино "Кров землi". Нас розважали дiвчата - трохи захриплi вiд веселостi.
Скрiзь у порту почали бити склянки. Пробило три рази - була одинадцята
година. Похмурий передзвiн перейшов поступово по всiх палубах.
З канонерки хтось поїхав до Мiста човном. Я вдихнув свiжого повiтря,
подавився ним i закашлявся. Передо мною на бруковi двора була моя
блювотина. Я витер рота й повернувся до своїх товаришiв у кафе. Голова
була цiлком свiжа. Пiсля багатьох потрiбних процедур i необхiдних тостiв,
вiддавши належний час на товариськi розмови, виконавши всi правила
делiкатностi, гостинностi й хорошого морського тону - ми розпочали
серйозну бесiду про те, який потрiбно корабель для нової картини Сева.
Дiвчата обнiмали нас за шиї й слухали. Вони зацiкавились справою й
намагались нам допомогти. Моряк - хазяїн трамбака й шхуни, вiн же капiтан
цих парусних птахiв, рибалка чи, власне, отаман босої рибальської ватаги,
Стелла, Муха, Поля, хазяїн кав'ярнi, Богдан, Сев, я - нас було дев'ятеро.
- Повертатись на батькiвщину, - сказав хазяїн кав'ярнi, - доводиться не
щодня. Ви, молодi панове, повiрте моїй грецькiй головi. Я вмiю зварити
маленьку чашку турецької кави - мiцної й гiркої, як гiрка солодкiсть
життя. Я вмiю злiпити кульки опiю так, що, покладенi на люльку, вони
булькатимуть, як дитячi вуста. Лампа горiтиме ясно й спокiйно, коли ви
втягуватимете в себе чарiвнi випари опiю над нею. Це все я вмiю робити.
Але я не знаю, як повертатися на батькiвщину. Тому дозвольте менi посидiти
мовчки й слухати ваших мудрих слiв доти, доки не прийде хвилина розповiсти
менi про те, що я знаю.
- Ми послухаємо, - сказали гуртом дiвчата. У цей момент, коли
народжувався корабель, стало тихо й урочисто. З невiдомого елiнгу
пускалось на воду рожденика. Салом натертий кiль слизнув по кругляках, i
роздалася пiд його тиском вода на боки.
Богдан забрав слово перший:
- Дорогi мiстери й ледi! Дозвольте вести вас до розумiння справи, цiєї
важливої справи, i роз'яснити вам, для якого скоту ми шукаємо й
обговорюємо корабель. Ми його шукаємо для румунського босого капiтана,
двох матросiв та полковника з донькою i для двохсот овець, що їх полковник
везе пiд нiж, коли вони думають, що повертаються до пасовиська.
- Постiйте, - втрутився Сев, - ви брешете. Корабель цей - для учнiв
морської школи. Вони вийшли в практичне плавання. Були поблизу катастрофи
й пiдiбрали багатьох iз розбитого брига. А бриг той ми знiматимемо на
якомусь дубковi.
- Бриг на дубковi? - засмiявся хазяїн трамбака.
- А чому й нi? - образився рибалка.
- Дубок менший i на ньому зовсiм iнший такелаж. Коли дубка можна
порiвняти до шхуни, де на обох мачтах гафельний такелаж, цебто немає рей,
то бриг з рейним такелажем на фок- i на грот-мачтi нiчим не може нагадати
дубка.
- Тiкеляжь?
Хазяїн трамбака ляснув долонею по спинi зацiкавленої дiвчини. Вона
здригнулася й вiдповiла тим же.
- Тiкеляжь?
Хазяїн трамбака не витримав. Благальний погляд зупинивши на менi, вiн
ледве стримував потiк слiв iз своєї хрипкої горлянки. Я дозволив.
- Не тiкеляжь, а такелаж, - заговорив хазяїн трамбака, - це слово
означає всi як єсть на кораблi приладдя для керування парусами, самi
паруси i все, на чому вони тримаються: мачти, реї, гафелi, усi блоки,
ванти, фали та багато iншого. Повний корабель, або фрегат, має троє мачт:
попереду фок-мачту, посерединi грот-мачту й позаду крайц-мачту. Барка -
теж iз трьома мачтами, тiльки крайц-мачта в неї називається бiзань-мачтою
й на нiй однiй гафельний такелаж. Шхуна - барка з трьох мачт має тiльки
одну фок-мачту з рейним такелажем, а iнших двi мачти - з гафельним. Велика
шхуна - три мачти - усi з гафельним такелажем. Бриг має тiльки двi мачти:
фок- i грот-мачту...
Сев зупинив хазяїна трамбака, й на хвилину запанувала мовчанка, як
вiдпочинок пiсля зливи незнайомих слiв. Богдан посмiхався - це його
стихiя. Ми з Севом теж були дикунами в справi парусного господарства на
дерев'яних кораблях. Хазяїн кав'ярнi запропонував нам кави й пiшов її
варити. Швидко пахощi чорної кави досягли й нас усiх.
- Я, як режисер майбутньої картини, i вiн - автор сценарiю, - показав
Сев рукою в мiй бiк, - i Богдан, що подав нам тему, на своїй шкурi
випробувавши її, - всi ми разом з'ясуємо нашi погляди на той корабель, що
його ми шукаємо. Я розповiм про школу й молодих морякiв на бриговi, Богдан
викладе свої спостереження й мотиви повернення його й iнших на
батькiвщину, а редактор пов'яже це мiцними вузлами фабули. Потiм ми
попросимо присутнiх висловитись, подарувати нам кiлька достойних думок i
порад, щоб корабель мав доброго фiльма, а морська школа - гарного корабля.
Дозвольте менi почати першому.
Хазяїн кав'ярнi принiс нам кожному по крихiтнiй чашечцi запашної,
гарячої кави. Ми почали сьорбати, запиваючи холодною водою. Швидко серце
стало жвавiшати.
Погубивши рештки хмелю, ми сидiли бадьорi й схвильованi. Почувалося, що
цiєї ночi нiхто з нас не забуде довiку. Кiнокартина стояла перед нами, як
конкретна iдея, що закладала собою фiлософ...
