Юрiй Яновський. Чотири шаблi
страница №7
... завше перемагали. Ми сядемо всi достолу i вип'ємо четверть доброго вина. I згадаємо ту силу прекрасних та
вiдважних бiйцiв, що ми їх поклали на фронтах. Успенiвка й Павлiвка,
Покрутiвськi яри, рiка Синява пригадаються нам. Брати Виривайли - Iван,
Петро, Семен i Панько воскреснуть мiж нами, в наших розмовах. Ми
подiлимося радiстю й сумом, набутим досвiдом мирного життя Може, ми й
заплачемо з великої радостi.
Наталка заворушилася у своєму кутку, знайшла щось i вийшла з землянки.
- Куди вона? - запитав Остюк похмуро.
- По дрова, певно. Тут лiсок поруч.
- Де ж вона вночi їх знайде? - розгнiвано сказав Остюк. Вiн побачив
бiля пiчки купу дров. -Дрова є, а в неї у очах гiркi сльози, коли
виходила. Нащо ти її пускаєш у те китайське кипiло?!
Марченко одвернувся вiд свiтла.
- Пiди, - сказав побратим Остюковi, - вона не до китайця.
Остюк раптом глянув на дверi, нетерпляче вiдчинив їх i вибiг. Хвилин
через кiлька вiн повернувся, несучи на руках Наталку. Наталка була без
пам'ятi. Остюк поклав її на лiжко i став робити штучне дихання.
- Понiмаєш, старушка, - шепотiв вiн, - тобi ще не пора вiшатися. Нам
треба, щоб ти нам повечеряти дала.
Марченко подивився на Наталку байдуже i попросив води, щоб напитися.
Його мучила жага.
СЬОМА ПIСНЯ
Голос:
Ми путь свою пройшли, як галаган,
Що з неба, од зорi схилив орбiту.
У нiч, у млу, у бiль, у дикий лан
Летiло непiдковане копито!
Дихання моря пестило фрегат.
Широкий вiтер з пiвдня шторм заводив.
Незнаних напрямкiв iшов пасат,
Прапорами вимахував без коду.
Незнаних напрямкiв iшов пасат!
Нечуваної сили i завзяття -
Стелився гул вогненних канонад,
Тремтiло сонце в небi, як латаття.
Достойна i смiлива наша путь.
Бадьорi й переконанi бiйцi ми.
Наш край в цвiту! Цвiте наш край в степу!
Живуть його простори несходимi!
На вiтрi рухаються руки рей,
На обрiї - омана заозерiй...
Хор:
Ми стоїмо плечима до плечей.
I свiт вiдчинено, як дверi!
Залiзний бовдур упав на рухливi цилiндри. Вiн був розпечений дочервона
i важив з тонну. Цилiндри крутилися, трохи виступаючи з землi, стали
рухати на собi розпеченого бовдура. Одразу - спека. Повiтря хутко
розтiкалося од залiза. Гуркiт прокатного стана рвав вуха. Повiтря тремтiло
над залiзом. Тремтiло над цилiндрами. Залiзо дмухало на боки розпеченим
ротом. Цилiндри потягли на собi бовдура до валiв. Iз залiза злущувалася
тоненька шкiрка, залiзна луска холонула одразу i ставала блакитно-сiрою.
Бовдура схватили вальцi, видушили з нього тьму iскор i викинули по другий
бiк себе на рухливi цилiндри. Гуркiт - як грiм. Тонна розпеченого залiза
посунулася назад i знову протислася крiзь важеннi вальцi. Брязкiт. Вона
трохи потоншала й розтяглася. Гаки перевернули її, безперестанку стали
шпурляти крiзь вальцi. Гупала. На вальцi лилася вода. Довгий ряд вальцiв
чекав залiзної тонни. Крутилося. Ворочалися в землi вали, трясли землю.
Прорiзи мiж вальцями меншали й меншали. Червоне залiзо витягалося. Сморiд,
рев, пара i спека вихрилися вгору, до пробитого скляного даху. Новий
бовдур упав на мiсце першого перед найважчими вальцями. Вибухнула навкруги
нього спека. Червона довга стрiчка почала в'юнитися по обидва боки
прокатного стана - з першого шматка. Крiзь дах припiкало сонце. Променi
його стояли купою стовпiв iз смороду й диму. Бiля входу бiлiла газета на
стiнi. Червона залiзна стрiчка витяглася й потемнiла. Вона стала
довжелезною рейкою. Дзеленчала. Цилiндри потягли до круглої пилки, що
рiзала її на шматки. Горобець залетiв крiзь дiрку пiд дахом. Сморiд i
грюкiт пiдкинули його вгору i вдарили об скло. Гуркiт прокатного стана
злякав. Пилка перерiзала рейку, наче кiстку. Дзеленькнула пилка. Спека й
сморiд. Крiзь дверi вдерся протяг, пройшов над станом угору в дах.
Горобець нарештi вилетiв. Третiй бовдур упав на цилiндри. Другий - сотався
мiж вальцями. Сонячнi стовпи зникли - зайшло за хмару. На стiнi гасла:
"Обережно!", "Увага!" Над вальцями по рейках їздить машина для пiдiймання
ваги - пiдвага, журавель, кран. Вона несе над землею четвертого бовдура i
кидає його на цилiндри - в землi. Пилка перерiзала рейку. Iскри як з-пiд
наждачного точила. Кррр-ах! - одрiзала ще. Кррр-ах! - знову. Спека,
гуркотнеча, сморiд, жага, пiт. На цилiндри упала п'ята розпечена тонна. У
сусiдньому корпусi гули мартени - вентилятори, полумiнь, хiмiчна реакцiя.
Пiдлога - безперервна пiч. Бовдури стояли в ямах, з яких билося полум'я.
Поступово порожнiли цi гнiзда. У повiтрi - сiрка, палений пiсок, залiзо,
дим. Вiдчинилися дверi, побiг протяг. Жага. Добре б - голому обмитися
снiгом. Крiзь вiкно - за парканом терикон i шахтенний помiст. На терикон
бiгає одинока вагонетка, викидає нагорi породу, повертається. З естакади
сиплеться вугiлля. Яка прохолода десь в лiсi! Шостий бовдур розпеченого
залiза упав на землю. Кррр-ах! - пилка. Дзеленькнув дзвоник на кранi -
"бережись!". Ударило з-за хмари крiзь дах сонце. Променi - стовпи смороду,
диму. Болять вуха. Напруженiсть.
Вiн не мав часу замислитись. Мозок поглинули червонi бовдури. Вальцi
крутилися пiд ним, вимагаючи залiза. Вiн їздив iз краном над вальцювальним
станом i далi, де з землi вибивалося полум'я. Хобот його машини нахилявся,
витягав iз землi розпеченого бовдура i нiс до вальцiв. Кидав на рухливi
цилiндри. Повертався за новою пайкою. Безлiч дрiбниць вимагали
найпильнiшої уваги. Невiдхильна послiдовнiсть рухiв! Кинув бовдура, пiдняв
хобота, рушив, дзвони в дзвоник! Приїхав, зупини крана, нахили хобота,
вiзьми! Дзелень-дзелень, назад, залiзо пече очi, скло окулярiв нагрiлося,
нiчого не зачепи по дорозi, стань! Повернув хобота, опусти його помiж
людей, що розлетяться набоки, як шматки болота з калюжi, туди засичить
розпечений бовдур, кидай залiзо!
Мозок пильнує послiдовностi. На це йде вся енергiя. Голова не мислить.
Дiє рефлекс. Очi й руки. Швидко людина звикає ототожнювати себе з краном.
Це - рука людини бере розпечене залiзо. Це її колеса котяться. Вона сама
так повертається всiм корпусом. Електричнi мотори на кранi воркотять,
рухаючи колеса, пiдносячи вагу.
Унизу вештаються люди. Однi - з довгими кочергами, другi - в рукавицях,
з клiщами. Помiж них - червонi залiзнi стрiчки. Люди - верткi. Залiзо
пролазить крiзь щiлину у вальцях, сотається по залiзнiй пiдлозi мiж
людьми, звивається, лiзе пiд ноги, помахує головою. Робiтник ухватив
клiщами за голову. Тiло розпеченої, рухливої, довжелезної рейки
здригається. Вона хоче притулитись до людських нiг. Тодi зашкварчить м'ясо
i хлине чорна кров. Робiтник уткнув голову гадюки в iншi вальцi. Вони
стали ковтати її, як червону макарону. Ще одна - на її мiсце. Треба
хватати за голову. Галат замахнувся клiщами. Вiн став навшпиньки, щоб у
кожний момент одскочити вбiк, коли залiзо посунеться проткнути живiт йому.
Клiщами схватив за край рейки. Вальцi потягли її до себе. На другому боцi
Санька Шворень наготувався.
Це були вони - вiдважнi партизани. Кров Саньки горiла в цьому пеклi,
гублячи селянську нудьгу. Галат лише вiдновив у собi те, що було в нього
до партизанки. Робiтничий рiд. Обох iзнайшов Шахай на шосе. Славетнi
командири - кулеметник i гарматник - сидiли й розбивали камiння. Сонце
пекло, на молоти лягав пил дороги. Iнодi спiвали. Шахай упiзнав їх через
пiсню. Вони були задуманi й безпомiчнi. Вiд молота кололо пiд серцем, рани
свербiли, нiби не загоївшися. Поруйнувавши мирнi дороги, вони самi їх
мусили й лагодити. Слава їхня швидко минула. Таки краще було б умерти в
атацi, - не раз думали вони. Неймовiрнi герої, легендарнi бiйцi Успенiвки
й Павлiвки - Санька з Галатом поставали звичайними людьми. Їх забули, як
забувають усе, що пережило свою славу. Вони били камiння на шосе i
давилися пилом з колiс.
Санька, нiби набiй у гармату, сунув залiзо у вальцi. Наготував клiщi.
Кран привiз, задкуючи, розпеченого бовдура. Замiсть їхати по нове залiзо,
кран зупинився, його людина стала мастити. Незабаром мала бути перерва.
Ледве було поставлено мазничку, як прогув гудок. Стоп! Рух машин завмер.
Дим коливався. Робiтники наче одв'язалися од машин - одiйшли вiд них далi,
посiдали пiд стiною. З крана людина злiзла по драбинцi. Мозок приємно
звiльнився од напруження. Вiн мiг уже мислити. Людина набрала
iндивiдуальних рис. Робiтники залишили для неї мiсце коло столу, бiля
Галата. Галат устав i знову сiв. Стали їсти, дiстаючи їжу з баульцiв.
Людина з крана була центром трапези. Це почувалося, хоч наявних знакiв
уваги до неї не помiтити. Сама вона задумливо жувала хлiб, кусала
баклажани, вмочивши в сiль, заїдала яблуком. Її рухи були поважнi, як
молитва, людина їла, як їдять селяни: побожно тримаючи хлiб, правлячи
древнiй чин. Мозок не фiксував нiчого глибоко, вiн вiдчував насолоду й
заспокоєння вiд музики, що стала раптом линути з репродуктора радiо. Змiст
пiснi не доходив. Вона була така знайома, що спомини одразу заклекотiли в
головi, i завдяки їм загубилися першi строфи пiснi. Грав i спiвав кобзар.
Галат поворухнувся, пригадавши слова про козака Швачку. Йому постала в
уявi п'яна нiч Шахаєвого весiлля, надiйна нiч i скороминуща. Щось знайоме
почув вiн у голосi кобзаря. Зухвалий, гостроязикий Панько Виривайло
прийшов на думку: це була його улюблена.
Ох i ти, козаче, козаче Супруне,
А де ж твої прегромкi рушницi? -
нарештi дiйшло до мозку людини, що працювала на кранi. Кобзар спiвав
думу про Супруна. Репродуктор стояв над столом. Робiтники слухали, стиха
жуючи снiданок.
Гей, мої рушницi в хана у свiтлицi.
Сам я, молодий, у темницi, -
вiдповiв сам собi кобзар, перебираючи струни.
Ох i ти, козаче, козаче Супруне,
А де ж твої воронiї конi?
Гей, мої конi в хана на припонi,
Сам я, молодий, у неволi.
У пiснi не було тайни. Не дiяв кобзарський гiпноз. Кобза загубила
таємничий свiй вплив. З репродуктора щось шкварчало замiсть пауз. Не було
просторої хати, котра по вiнця виповнилася б сплесками пiснi. Не було
широкого степу, що сам по собi дiє, як гiпноз, не було синього неба над
головою, страшної волi високого мiсяця. Слухачi не бачили кобзи, дивної
опуклостi її черева, блиску й дзенькоту пiвсотнi струн. З репродуктора
линули слова, бринiла мелодiя, i вона була нiби слiпа, без очей. Несмiливо
ввiходила до свiдомостi, тихо сiдала у кутку. Пiсня була темна.
Гей, летить ворон з далекого краю, -
почав нової кобзар, доспiвавши про Супруна. Голос його розлiгся
урочисто.
На Синяву-рiчку лине, -
голос завмирав потроху, ворон летiв i летiв, його крила за-плескалися
над рiчкою i завмерли в ширяннi.
Там партизанства много погибає,
А офiцерiв утричi гине, -
пiсня перейшла на швидкий речитатив i розтала без слiду. Репродуктор
зашипiв, закректав, нiби подавившися паузою.
Ой ти, вороне, ти, чорний брате,
Почекай же оченьки виймати, -'_
жалiсливо попросив голос. Мелодiя нагадувала тужiння.
Хоче Остюк-батько на коня сiдати,
На коня сiдати, кадєтiв рубати, -
закiнчив кобзар бадьоро. Галат нахилився над столом i заплющив очi.
Його охопила пекельна туга за Остюком. Розважливий Санька забув i їсти,
зачувши пiсню про Павлiвку.
Ой ран у самого та й немного,
Тiльки тридцять та й три усього,
А найбiльша рана - в серцi й у нього,
Що не дають друзi пiдмоги.
Галат нiяково осмiхнувся, пригадавши скажену атаку Синчакiв, коли вiн
iз Марченком iшов виручати Остюка. Побачив атаку кiнноти на його тачанки.
- Батьку, - сказав вiн схвильовано, - хiба ми не дали пiдмоги Остюковi?
Шахай йому нiчого не одповiв. За цi хвилини, доки звучала пiсня, вiн
зробився на деякий час колишнiм Шахаєм. Те, що тамували роки працi на
заводi, знову виринуло на поверхню. Вiн устав од столу, пiшов до свого
крана i полiз нагору. Пiснi вiн не слухав - вона здалася йому непотрiбною
й фальшивою. Уперше - пiсня не зворушила його. Перший ступiнь розвитку
було перейдено. Вiн подумав про селянство - двадцятип'ятимiльйонну спiвочу
силу. Про темне, невiдоме й небезпечне море її. Про готовнiсть без краю
лити кров. Болючими йому здалися минулi бої, кривавi перемоги. Вiн вiдчув,
що пече його наче жага, хтось викручує йому руки i ламає костi, трощить об
колоду. Швидко буде гудок - знову працювати, забувши все, крiм розпеченого
залiза i пекельного вогню.
- А де тут Шахай? - закричав хтось гаркаво од дверей. До цеху увiйшло
двоє шахтарiв у спецодяговi, з лампками. Вони закiнчили роботу в
заводськiй шахтi i йшли мiняти лампки на нумерки-марки.
Шахай озвався згори. Шахтарi пiдiйшли до крана.
- Здоров, Iване, - прошепотiв нижчий шахтар.
Це був Остюк. Перший - Марченко - привiтався й собi.
- Ех, i весело ж пiд землею метелицю робити, - озвався Остюк далi, -
якраз оце пiд тобою довбаємось. Сажнiв двiстi.
Шахай злiз униз i потиснув обом руки. Марченко дивився собi пiд ноги.
Шахай сказав:
- Сьогоднi пiсля роботи приходьте до мене. Ми до пуття ще й поговорити
не встигли.
Гудок припинив розмову. Кран почав їздити по рейках. Шахтарi
привiталися з Галатом i Санькою й вийшли. Поволi збiльшуючи швидкiсть i
гул, поновилася робота. Розпечений бовдур упав на землю. Спека - нiби в
обличчя хтось дмухав з гарячого мiхура. Робiтники спрямовували залiзо у
вальцi. Воно рiвномiрно витягалося. Важкi станки втискали його у потрiбнi
форми, кругла пилка рiзала потiм на шматки: рейки, кругле, куткове i рiзне
"фасонне" залiзо. Сонце. Простовiснi стовпи-промiння. Спека, дим, гуркiт.
Стоїть надзвичайна осiнь. Голе поле простягається у всi сторони, воно
остудилося на зиму, на ньому не коливається марево, оманнi краї. Таке поле
- не для мрiй. На ньому немає непевних контурiв, теплих хвилястих лiнiй
весни. Пора суворого споглядання. Днi холодної нудьги за невiдомим. Час,
коли людина, нiби готуючись до смертi, може подумати об тiм, чого вона
боялась цiле життя. Сонце жовте котиться по небу без тепла. Пролiтають
гуси в iрiй i журавлi. Безшумнi ескадрильї їхнi кидають зрiдка на землю
зовучi голоси. Люди змiнюють професiї, переселяються в iншi мiсця,
зважуються на вбивства тiльки тому, що осiнь незвичайна пора року. Те, що
здавалося свiтлом навеснi, пожежею - влiтку, - тепер воно блимає -
каганець, поставлений на обрiй. Пристраснi слова - облiтає з них листя,
видко порожнi лiтери, як голi вiти дерева, крiзь них - шершавий сiрий
папiр, шершаве сiре небо. Поле поросло бур'яном, вiн, висхлий i неживий,
ще не падає гнити. Сухо, куряться шляхи.
Четверо друзiв сидять на пагорбку. Наче виходивши багато дорiг, вони
сiли спочивати. Шахти обступили їх, як козацькi давнi могили. За два
кiлометри долиною потопає в курявi, у диму робiтниче селище i знайомий
завод. Кiлька димарiв, як нерухомi пензлi, малюють димом височiнь. Але
грунт не тримає фарби, дим збирається цiлим оболоком, повисає пiд хмарами
- над мiстом - i не рухається. До нього вгору стремить iз селища пил. Це
поєднання пилу й диму виповнено скреготом металу, гуркотом вогню,
зигзицями гудкiв заводських паровозiв. Неначе кузня велетнiв. Полумiнь з
домни - це вогник у горнi, гакання гiдравлiчних молотiв - це цокiт
молоточкiв великих ковалiв. Чекалося - вийде з кузнi, iз сiрого смерку на
чисте повiтря велет-коваль. Плечi його з'являться з-над хмар, вiн
переступить купу димарiв i витре за хвилину пiт з чорного чола. Луна
розносить степом важке дихання великого.
- Те, що ми досi робили, друзi, - каже Шахай, - тiльки мiзерний
початок. Тисячi людей, що ми їх поклали в штурмах, - тiльки перший камiнь
нового будинку. Зараз пiд усiм оцим полем розбiгаються до стволiв шахт
численнi штольнi, армiя робiтникiв довбає й вивозить на поверхню вугiлля.
На заводi друга армiя б'ється за метал. Серед наших степiв, серед
селянської стихiї спинається на ноги молодий, витривалий, терплячий,
упертий i революцiйний клас - наш пролетарiат.
Вже - надвечiр. Терикони бiля шахт сiрi, поле - сiре, i здається, що
друзi сидять в Арабiї. Навкруги їх товпляться засмаленi шукачi правди i
спасiння, слухаючи нагорну проповiдь. "Будуйте будинок на каменi, а не
пiску", - каже навчитель, i народ слухає його. "Ви - свiтло свiту, -
продовжує навчитель, - не може мiсто сховатися, стоячи на горi. I,
засвiтивши свiчку, не ставлять пiд посудину, а на свiчнику: то й свiтить
вона всiм, хто в хатi".
- Доля пророкiв, - каже Шахай, - одна: хрест або вогонь. Останнього
пророка було спалено, здається, року 1865. Звали його Ель-Баба. Вони
з'являються в пустелях, у джунглях, навчаючи такого, що знищує страх на
землi. У них самих страху нiколи немає, вони ж, починаючи життя, вже
знають, що доля їхня - хрест або вогонь. Бiль i страх - ось чого
зрiкаються пророки.
Остюк устає на ноги, наче хоче заглянути за обрiй, куди падає сонце. Як
покручене бурею дерево, стоїть вiн перед друзями. Вже вiдоме їм паризьке
життя Остюкове та операцiя. Багато годин сидiли вони за столом, п'ючи
вино, що об'єднувало їх, говорячи слова, що змiцняли вiдчуття дружби.
- У книзi Майбутнього, - каже Остюк, - я не помiтив шахт i заводiв. Там
росте мореля, слива, яблуко. Цвiтуть на грядках полуницi. На стiнах
заводiв - повiйка, виноград. Усе приховане, затулене зеленим листям. Мало
димарiв. Диму не видко - паливо згорає до останку, гази одведено пiд
землею туди, де не працюють. Але в шахтах i заводах виснажуються до
безпам'ятi. Ось вам наше: дим чорний - у повiтря летить паливо i потiм
осiдає шаром вугiлля на всьому. Голий безводний степ оточує заводи i
шахти. Нi води, нi дерева. Хлiборобiв ковтнула вигiднiша, нехлiборобська
робота. Де-не-де коливається на сонцi нива. Вона убога, як i все зелене в
тутешнiх краях. На степовiй задушливiй дорозi - по кiсточки пилу. Високою
стiною здiймається вiн за кожною пiдводою, стоїть у повiтрi, падає вниз
сiрою мжичкою, щоб знову пiднестися за наступним возом. Я щось не бачу й
однiєї асфальтової дороги, обсадженої липами, грушами й iншими дурницями.
Працю ми можемо зробити легшою, можемо працювати вiсiм i дiйти до семи
годин, але де та рука, що насадить тут зелений i запашний сад? Багатi i
врожайнi поля? Пустить струменi живучої, холодної води? Щоб, одпрацювавши
змiну, бути людиною, дихати на повнi легенi, набиратися сили на роботу й
боротьбу? Я знаю, що за сотню-другу рокiв стоятимуть отут покинутi шахти,
зруйнованi будiвлi, пустка: люди виберуть з-пiд землi її поклади i пiдуть
до iнших мiсць. Нащо ж залишати пiсля себе порожнє згарище, замiсть
освятити його трудовим потом, опрацювати руками, що перебудовують тепер
цiле життя, великий увесь свiт?
Марченко осмiхається спустошеним обличчям. Пiсля тайги вiн загубив
умiння жити. В його очах свiтиться покора й пасивнiсть. Вiн поводиться, як
людина, що збирається вмирати. Слова, нiби заповiт, народжуються в його
свiдомостi i потроху набувають звукової форми.
- Наше золото, - каже Марченко з натхненням, - воно вiдродило
Новоспаське, тепер - Партизанку. Колектив колишнiх бiйцiв 1-го
Новоспаського полку обробляє землю нашими тракторами. Бiйцi верховодять
усiм селом. Ледарям б'ють зуби до останнього. Злодiїв вивели. Узялися
будувати школу. Готують село до колективного господарювання. Я був у них.
Я злiз iз поїзда на Варварiвцi i пiшов пiшки до села. Ниви стогнали од
пшеницi. Я зайшов у соняшники i побачив бабу, що сапала їх. Вона мене
упiзнала й напалася за ту бочку, яку я забрав у неї колись для свого
полтавського бою. Цього вона повiк не забуде. Я заплатив їй за бочку. На
вулицi села гуляли в поросi дiти у вiйну. "Я буду Остюком, - сказало одно,
- а Миколка - Марченком". Миколка заплакав i одмовився. Я пройшов повз них
i дав їм по копiйцi. Нiчого не забувається на селi. Я зайшов до старого
Панька - вiн у колективi теж. Дiтей попiд хатами було, як черви. Всi отi
хлопцi, що не вернулися з боїв, бовталися передо мною в пилюзi, i я не мiг
їх злiчити. У Панька тепер одинадцятеро. "I не мруть же тобi! - пожалiвся
вiн. - Хоч би з половину тхiр видушив". Я взяв на руки одного - "солдатом
будеш?" Батько одповiв за нього: "Погоничем буде сучий син на тракторi!" Я
сидiв увесь вечiр, i всi приходили до тiєї хати. Мене взяв сум. Куди людям
дiватися з села? Кращим, здiбним, здоровим бiйцям? Колектив звiльнить од
землi багато робочих рук. Куди їх виселяти, коли їх розплодиться до того,
що самi себе отi дiти їстимуть?
- Ви вiзьмете, - говорить Марченко по паузi, - достойних до заводу. Хай
побратається цей завод iз Партизанкою. Ви будете керувати селом,
органiзовувати його для спiльної працi i приймати до своїх лав нащадкiв
славного партизанства, переможцiв Павлiвки й Успенiвки.
Галат слухав уважно Марченкового заповiта. Сонце заходить за обрiй. Над
заводом горить заграва. Галат стоїть на горбi високий, мов тополя. Вiн
пригадує, як важко було бити камiння на дорозi.
- Ви забули, - каже вiн, - ще один бiк справи. Наш цех - як побудований
двадцять рокiв тому - так вiн i стоїть. Треба докласти рук i грошей, щоб
не витягав вiн кишок iз тiла i кровi з голови - димом, смородом, брудом,
холодом. Щоб не проклинали ми його й машин. Я розумiю атаку, i смерть, i
боротьбу, але я хочу жити i вiдчувати, що я є господар усього в країнi.
Друзi мовчать, дивлячися в далечiнь. Остюк щось шепоче до себе. У полi
кричить птах. Скрiзь над шахтами запалюються електричнi лампи. Нарештi
Шахай починає говорити.
- Ви сказали! - озивається вiн. - Ми тепер лише входимо до справжньої
боротьби. Обличчя країни - завод, шахта i колектив. Ми виймаємо шаблi, бо
вони залежалися в пiхвах. Боротьба довга - на цiле життя. Вiдступати не
будемо. Ми партизани - i така наша кров. Ми почнемо, до нас прилучаться
другi загони, ми зрештою утворимо знизу органiзовану могутню силу для
перебудови старого свiту. Вперед, партизани!
Вони сходять iз горба i простують степом до селища.
Червоного прапора красна зоря
Обiйде iз нами далекi моря! -
чується їхня пiсня.
Несподiвано захворiв i став умирати Марченко. Бджола, коли почує
близькiсть смертi, виходить з вулика i летить далеко, скiльки хватить
сили. Облiзлi крильцята донесуть її в незнанi краї густих трав. Там вона
простягне натрудженi ноги i вмре на холодному листку, а вiтер її скине
потiм геть на землю. Запорожець, коли почує близькiсть смертi, вицiдить
крiзь бiлi вуса кварту оковитої, обнiметься з кошовим i пiде свiт за очi.
З високого берега Днiпра оглянеться вiн на рiдну матiр Сiч, де було немало
саламати поїдено, а горiлки попито. Махне шапкою востаннє дiд i пiде
умирати в степ, на божу волю. Селянин, коли почує близькiсть смертi,
урочисто наготується до неї, бо чекав цього усе життя - достойно перейти в
непам'ять. У бiлiй сорочцi ляже вiн пiд грушею i покладе на груди
велетенськi, чорнi, покрученi руки, що не мали спочивку цiле життя. Груша
падатиме з дерева, бо осiнь навкруги, як мед. Це - мов великi й останнi
краплi з порожнього вже посуду. Урочисто вiдлетить подих з грудей, i
впадуть на землю руки, нiби прощаючися з нею. Робiтник, коли почує
близькiсть смертi, не покине своєї роботи i вмре непомiтно, на хвилину
заснувши пiсля змiни.
Марченко умирав важко. Двi ночi пiдкидала його хвороба на нарах. У
касарнi було завше повно людей: коли йшла одна група на змiну, то друга -
приходила вже додому. Дим махорки нiколи не виводився настiльки, щоб крiзь
нього можна було щось побачити. Хтось бринькав на iнструментi. Iнший -
спав i заливчасте хропiв i висвистував носом. Троє грало в карти. Двоє
борюкалося, перекидаючи лави. П'яний, замовкнувши на хвилину, знову
починав довго й нудно лаятись. В такiм оточеннi довелося умирати
Марченковi. Поруч нього було порожнє мiсце Остюка, що пiшов у шахту на
роботу. Кухоль з водою, яким пiдживляв себе Марченко, стояв наполовину
порожнiй. Вода в кухлi коливалася, Марченко довго думав про те, чому
хлюпається вода. Його думку переривали припадки непам'ятi, темнi оази
серед зелених, покручених i рухливих лiнiй. З неймовiрної глибини
з'являлося тодi йому маленьке люстерко води. Воно виблискувало, нiби
калюжа на сiрому хмарному небi. Береги його крутилися навкруги води, з
берегами крутилося все тло неба. Тiльки вода стояла непорушно, гладенька
поверхня її лише iнодi тремтiла. Пiсля шаленого крутiння всього навкруги
води Марченко помiчав, що рух завмирав, i в його очах поставав кухоль iз
водою. Вiн двигтiв вiд тих дощок, на яких лежав хворий. Багато мiльйонiв
разiв траплялося таке перетворення хаосу на кухоль води.
В забої сидiв Остюк, махаючи кайлом. Лампа висiла на виступi породи.
Шар вугiлля йшов круто вниз. Забiй попався поганий. Антрацит був дуже
твердий, шар - тонкий, доводилось довбати навсидячки або й зовсiм лежачи
на боцi. До норми ще було далеко. З Остюком працював Галат - за саночника.
До ночов на полозках припасовано шлею, в неї запрiгся Галат i рачки
вивозив нагору вугiлля з Остюкового забою. Вiн тяг на собi санки з
вугiллям, упираючися в породу руками, лiктями й колiньми. Навкруги вiчна
чорна нiч шахти. Вугляний пил стояв у повiтрi. Десь глухо бахкали дверi,
що ними регулювали вентиляцiю. Хлюпала вода пiд ногами. А взагалi - була
мертва тиша, бо звуки кайла гасли в забої, i кожен iнший звук падав, як
вода, на землю, звiльняючи мiсце тишi. З Галата лився пiт. По грудях бiгли
патьоки, з обличчя краплi котилися до носа i падали з нього, нiби чорнi
кульки кровi.
- Звикнеш, - прошепотiв йому Остюк, - свiжу людину тут завше кидає в
пiт. Повiтря мало для грудей.
Остюк напружував м'язи, щоб рiвномiрно бити кайлом. Ноги йому затерпли,
вiн поглядав на породу, що була над головою i могла обломитися на нього.
Крiпильники запiзнювалися. До норми його видобутку було ще далеко. Вугляна
метелиця стояла в цiй пiдземнiй чорнiй тишi. Щось потойбiчне ввижалося у
зламах породи. Чотириста метрiв землi над забоєм нiби назавжди вiдрiзали
людину од сонця й повiтря. Галат мрiяв про тi щасливi години, коли вiн
мчав на тачанцi в атаку. Вiн бачив себе на поверхнi землi, чув свою
голосну команду i розбишацьку пiсню. Повiтря - густе, свiже, запашне -
било йому в обличчя. Та швидко Галат забув i мрiяти. Треба було встигати
вивозити до вагонеток вугiлля.
Остюк iнодi поглядав на красуня Галата. Пiд чорним шаром пилу на його
обличчi Остюк помiтив розпач i втому.
- Братику, - сказав Остюк, - мокрий дощу не боїться. Удар лихом об
землю.
Кайло його било вугiлля вже автоматично, мов працював пневматичний
молоток. Щопiвгодини Остюк iз Галатом спочивали кiлька хвилин. Пiсля
восьмого спочинку Остюк заповзявся ще енергiйнiш, щоб виробити норму. Коли
б йому випав гарний забiй - вже давно б було бiльше шести вагонеток. Та
Остюк нiколи не одмовлявся од того, що випадало на його долю.
Нагорi в темрявi з'явився вогник десятника. Сковзаючися по породi,
десятник зiйшов до Остюка. Хазяйським оком вiн оглянув роботу. Запитав:
- Як вам тут живеться?
У нього був погляд людини, що звикла до темноти. Остюк перестав
довбати.
- Нiчого. Сьогоднi ледве норму виб'ю.
Десятник пiднiс лампу просто до вугiлля. Вогник лампи вирiс удвоє: в
забої було багато газу.
- Посилав же я сюди крiпильникiв, а в тебе ось порода на голову
обвалиться, - сказав десятник, приймаючи лампу iз забою, - куди вони
пошвендяли оце?
- Швидко вже змiна? - озвався Галат, нагортаючи вугiлля на санки.
- Через годину.
Десятник прикрутив свою лампу i знову пiднiс її до вугiлля. Вогник
пiдскочив у нiй вiд газу й на цей раз.
- Я вам дам iнший забiй, - промовив десятник, - вiн тут недалеко. Не
вийшов один на роботу. А вугольок там, як масло, швидко наженете своє. Тут
треба провiтрити i крiпильного лiсу.
Останнi слова десятник говорив, уже ведучи Галата й Остюка до нового
забою. Галат, iдучи, все спотикався об рейки.
- Так це ви Галат i Остюк? - несподiвано запитав десятник.
- Ми.
- То про вас по радiо пiсню спiвали?
- Може, й про нас, - гордо сказав Галат. - Це Остюк - комiсар дивiзiї i
кiннотник.
Вони йшли по штрековi, розмовляючи. Пiд ногами хлюпотiла вода.
Все вiдбувалося нiби ввi снi. Назустрiч iз-за повороту з'явилося кiлька
вогникiв.
-. Iнженер обходить, - пошепки сказав десятник.
Лампи наблизились. Старший штейгер познайомив десятника з iнженером:
низенького росту, в окулярах.
- На вашiй дiлянцi з'явилась вода, - зауважив iнженер, - треба
пошукати, звiдки вона. Скажете менi по телефону, коли взнаєте. Щоб не
трапилось халепи. Тiльки не передавайте другiй змiнi, а самi зробiть.
- А то собi лиха набiжимо, - прошепотiв нiби ненароком Остюк, стоячи
осторонь.
На диво всiх, iнженер пiдiйшов до нього i привiтався за руку.
- Це наш Галат, - показав Остюк, - шануй i його, побратиме.
Надвечiр Марченко зовсiм зiбрався умерти. Бiля нього сидiли всi його
друзi. Гамiр у касарнi не вгавав. Марченко лежав при пам'ятi, але вже
одiрваний од землi. Його воля до життя погасла, як свiчка, - на кiнець
третьої доби. Руки в нього були холоднi й жовтi. Вiн став байдужий до
всього. Пiд очима лягли чорнi плями, грим смертi. Моментами вiн здригався,
нiби вiд страшного болю, але волi для того, щоб панувати над своїм тiлом,
було в нього ще досить.
- Де твоя дружина, Шахай? - запитав вiн бiлими, безкровними губами.
Щось невловиме й притамане проглянуло з його голосу, пройшло по губах i
заховалося у сивих кострубатих вусах. Стара, сива людина умирала на нарах.
Вона хотiла заховати усмiшку.
- Умерла, Марченко, як i ти оце вмреш, - одповiв Шахай, кров йому
виповнила очi.
- Таки дiйсно вмерла, - почувся шепiт Остюка.
- А ти звiдки знаєш? - запитав Шахай машинально.
- Я с.ам її ховав.
Остюк сказав цi слова страшним шепотом. Та Марченко вже втiк далеко вiд
його гнiву. Вiн розквитався з землею, як грач у карти, викинувши всi
козирi i заплативши програш. Тепер лежав вiн, простягтися на нарах, -
переможець життя, його оточували друзi, невблаганно чекаючи останнього
подиху. .Гудок - рiзкий, пронизливий, тривожний - захвилював касарню.
- Що це? - промовив Марченко, на мить прокинувшись. В касарнi зчинилася
метушня, бо гудок кричав на сполох. Марченко подякував долi за те, що вона
подарувала йому востаннє самотнiсть. Вiн заплющив очi, i став затримувати
дихання, щоб швидше зупинити своє серце.
На шахтенному дворi стояла велика юрба. Всi знали, що в шахтi з'явилася
вода i є небезпека затоплення її. Викликали охотникiв рятувати людей i
ставити перемички. З нарядної вийшли з лампами, в брезентах кiлька людей.
Мiж ними - Шахай, Галат i Остюк. Група рятiвникiв полiзла схiдцями до
ствола шахти.
Клiть стояла напоготовi. Машина працювала.
- Комунiсти, наперед! - прошепотiв Остюк. Зайшли до клiтi. Клiть
рушила. Вони повисли в чорнiй мряцi. Вiтер свистiв знизу. На поясах у них
блимали лампи. Друзi падали в глибину, наче вирушивши iз своєї планети: в
путь помiж вiчних зiр.
1926 - 1929_
ПIСЛЯСЛОВО
От i скiнчено рiч. Проспiвано кiлька пiсень Читач мав нагоду
переконатися, що пiснi серед прози не зайвi, за пiснями марширують землею
iншi герої, марширує час - осiнь, зима, лiто, б'ють копитами бойовi конi,
марширує за плугом робiтничий клас, за великим плугом, який заорює межi;
уся земля тремтить вiд напруженостi життя i летить-пролiтає в наше
майбутнє, ради якого всi ми живемо.
В громах i дзвонах, у брязкотi шабель народжувалися герої роману.
Клинки, кулi, набої убивали порожнечу бiля їхнiх тiл. Герої вийшли i жили.
Та минули бої, дехто став серед втомної, пустельної, самотньої тишi. Вона
важка, може. Ба, не треба її класти на карб авторовi, що знає цiну
справжнiй бадьоростi I герої з'єднуються знову для боротьби.
Що трапиться далi з партизанами? Куди дiйде впевнений крок їхньої
мужностi? Чи спроможний буде автор, узявши пензля в руку, домалювати
колись їхнi портрети? Показати, як пролетаризувалося
двадцятип'ятимiльйонне селянство тридцятимiльйонної нацiї? Вiн свiдомий
колосальностi такого завдання Його не лякає багаторiчна робота над словом.
Але, доки пролетарiат виростатиме, автор вiзьметься за складання маршiв,
за писання бадьорих слiв, щоб його класу було красно на барикадах. Може,
за цей час i виринуть десь на поверхню життя невтомнi бiйцi i читачевi
знайомi
Зараз же - вони зникли з очей автора Останнi слова, якi вiн чув од них.
були "Вперед, партизани!"
Жовтень, р. 1929_
[1] Б р а н - полон.
[2] Тут: броньовик.
[3] Склеп - пакгауз.
[4] Розстрiльна - цеп.
[5] Сальва - залп.
[6] Стiйковий - вартовий.
[7] Спагi - французькi кавалерiйськi частини з мiсцевого населення
Пiвнiчної та Захiдної Африки.
[8] Для бiльшої слави бога (латин.).
