Марко Вовчок. Три долi
страница №2
... - спитав.- Ми ще й прогулялися собi трохи, - одказую йому. Вiн подививсь менi в
вiчi й подививсь на дочку... А в дочки сльози хвилюють...
- Батенько! - промовила.
I пiшов собi, наче вiн не завважив i не чув слова її благащого...
VII
Час iде, минається; ми ждемо собi кращого, бiдкаємось, страхаємось.
Батько не згадує за Чайченка.
Зняла ж бучу Пилипиха, як визналась батькова подiя...
- Як, - каже, - як! Та чи ж ти не рiдна мати своїй дитинi? Чи не ти
страждала, чи не ти її згодувала? Нехай би так мене хто застував перед
моїм дитям! Я - мати, вiльно менi її за кого хотя вiддати, чи за пана, чи
за наймита, за того, хто менi до вподоби.
Та аж тодi вона посварилась з нашою матiр'ю i довго до нас не ходила.
А на селi весiлля ладяться та ладяться; приходять до нас, запрошують.
Не гулянки у Катрi в головi, та ходить, - надiя, бач, така: його там
побачить.
Сiї осенi i батько наш на всiх весiллях гуляв... Помiчаю я, що Чайченко
став бiльше до Катрi припадати: то було поперiд вона його шука-шука,
поки-то вiн уявиться, а то вже сам вiн iї очима назорить мiж дiвчатами i
вмисне тодi до неї горнеться, як старий батько тут буде, - як би його волю
мав нехтувати.
"Голубе, голубе! - думаю, - сього тобi не перетенетити так, - шкода й
заходу!.."
Ну, батько нiчого собi, - тiльки дивиться - не на Чайченка, а через
його голову, згори...
А Чайчиха й наша мати сидять, от мов тi голубки сивi, що бачать, як їх
гнiздечко розношають...
На одному весiллi Чайченко вже надто всмiливсь: од Катрi мало що i
одступає... Мати вже у такiй тривозi була, що забула й молодих привiтати.
Перш усiх гостей наш батько побравсь додому i нам звелiв сходить; а ще
саме гуляння; самi танцi... пiшли ми додому; пiшла Катря плачучи.
- Не плач, Катре! Що поможеться? - вмовляю.
- То що? Я плачу, а все я щаслива! Щаслива, щаслива! Вiн мене любить, i
я його любитиму, поки мого життя... нехай батько знає! Хоч горюю, - я
щаслива - нехай i те знае!
- Катре! Краще буде, як батька не гнiвити; лучче, коли б Якiв тихенько
обходив коло його. А то ж який талан вам буде, як батько не зглянеться...
Уважай, яка мати смутна, та й у якiй вона тривозi... Не горнись ти вже так
до його - i дiвчата смiятимуться з тебе.
- Нехай смiються! Я його люблю! Я щаслива!
- А як батько образився, - як не пустить бiльш по весiллях ходити - де
тодi Якова побачиш? Уранцi вийти забороняє, увечерi сам дверi замикає...
Обсипалася вона слiзьми ще дрiбнiшими.
- А таки я щаслива, - промовила. - їй же богу моєму, щаслива!
Перегодом знов нас на весiлля прохали. Може, й не пустив би батько, дак
родичi. Iдемо туди усi вкупi, та аж нас улиця широка тисне... Приходимо.
Зирк-зирк по хатi, по кiмнатi, по усiх кутках i закутках - бiгма Чайченка.
- Ще рано, ще вiн прийде! - каже Катря. Ждемо та дожидаємо - нема. Вже
пiзно уступила стара Чайчиха. Катря тiльки її зуспiла, ураз опинилась бiля
своєї мами: знає, що Чайчиха вже не мине. Чи Чайчиха не обачила - сiла
вона собi оддалiк. Наша мати сама до неї добралась - сiла. Сидять мовчки.
I Чайчиха i наша мати неспокiйнi, бачу. От мов i хочуть спитатись, та не
зважуться; хочуть говорити, та не змiркуються. А Катря так i кипить у
пiджодi тому. Знає те наша матуся, -дивиться на Чайчиху
любенько-жалiбненько, а Чайчиха на свiй пояс доглядається та й каже:
- Якi то теперки пояси тчуть, моя голубко!..
- Чому вiн не прийшов? Чому? - вимовила Катря сама, матерi не дожидаючи
- своєї, - чужої не соромлячись,
- Катре! - дорiкнула мати. - Ох! моя дитино!
А Катря й не чує:
- Чому не прийшов? Чому його нема?
- Не знаю, не знаю, моя красо! Вiн казав менi - буде... : а нема!..
Мабуть, притичина яка... я його поспитаю... я тобi скажу...
Такеньки стара Чайчиха словами мiшається, i зупиняється, i
перехоплюється - що 'тсе таке?
Далi вже каже, що Якiв дожидав якогось чоловiка до себе, - якiсь воли
на спродаж находяться... того вiн i не прийшов, мабуть.
Невзабарi вона похватилась додому i пiшла.
Ми ще було по весiллях, а Чайченка - як пiйма поняла - нема, нiде не
буває. Мати його ходить, i - то вона скаже, що вiн нездужає, то скаже -
дома його нема. Сама вона журна дуже, а Катрю вговоряє:
- Не печалйся, дитино, не почалися! Перейде лиха година, i горе
перебудеться, то й поберетесь!
Мати теж Катрю свою жалує:
- Лучче, доню, як вiн не попадається батьковi на очi - батько не
гнiвиться, - а там, може, господь дасть, старий мiй i погодиться.
- Нехай же я його побачу хоч на малу хвилиночку, - благала Катря, -
нехай вiн хоч селом пройде, а я подивлюсь на його здалека!
- Зажди, зажди, не можна! - одмагалася Чайчиха.
- Зажди, зажди, не можна, - просить мати. Катря хоч смутує, хоч плаче,
а слуха - сподiвається добра iще...
Одного дня увiйшов старий у хату веселий:
-Чи не буде снiгу, - каже, - там такi бiлi хмари драглють.
Стара, дивлячись на його,насмiлилась:
- А що, мiй голубе, - вимовляє любенько, - що ти бачив? Що чув?
- А що я чув? Нашу Катрю сватають.
Тим словом сполохнув нас усiх: хто сидiв - схопився; хто стояв - у
куточок горнувсь...
- А хто ж сватає? Кого нам господь носила? - питає мати, ледве голос
зводячи. Катря бiло збiлiла.
- А старий Шелях за свого сина Дмитра сватає. Се жених! Се не лiчозiр,
не пройдисвiт який-небудь, се хазяїн добрий, що з срiбного кубка своїх
гостей почастує.
- Що з тих кубкiв, як повнi слiз! - мовить мати.
- Гм! - Бiльше не сказав нiчого, тiльки придивився на неї пильно. Вона
сльози свої нишком втирала - ховала.
- Я собi б кращого зятя сам не шукав, - знов батько озвався; насунув
шапку та й з хати вийшов.
Мати усi думки приплакали: "Що його робити i що його чинити!"
Катря аж бiлi руки ламле...
Як на ту ж пеню - i стара Чайчиха не завiдає нас, i Пилипиха сердиться:
нiкому поради дати, нiкому розважити... А того любого як запав слiд, то й
запав...
Мати почали були Катрю умовляти:
- Покорись батьковi, доню, покорись, дитя моє!
- I ви вже, мамо?.. Безталаннячко ж моє!.. - побивається Катря...
- Донечко мила! Кого ж лихо мине? Живши у свiтi, його не втечеш, -
кожне одбува... Що ж як ти батькової ласки одпадеш, а той, може,
одцурається...
- Вiн одцурається? Може, i я його занедбаю! - Та й засмiялася... Хотiла
я їй тодi сказати, що вже й тепер трохи на те походило, що вiн цурається,
та жалко менi її стало... I мати за се бiльш нiчого не змовила, - зiтхнула
важенько та й стала знов її прохати: "Корись, доню, батьковi!" - "Нехай же
я лучче вмру!" Як мати не плакали перед нею: "Або я вмру, або за ним
буду!"
Давненько ми вже Марусю не бачили то за горем своїм, то за сваркою тiєю
межи старими, та й Маруся наче ховалася: з хати сливе не виходила.
- Ходiм, - кажу Катрi, - ходiм до Марусi, що нам, що старi посварились
- ми того не знаємо; ми собi з нею утрiйзi порадимось.
Маруся сидить - шиє; удови не було дома.
- Марусю! Марусю! - говорить Катря, - прийшла я до тебе свою тугу
роздiлити, та знаю, що й ти мене осудиш, як моє слово почуєш!
- Сядь, Катре, та розкажи, - каже Маруся.
- Батько мене за його не дає, - знаєш? За нелюба мене вже тепер
прибирає. А я, Марусенько, хоч i батька й матiр то я для його покинула б -
не пожалiла... Що менi тсе? Нехай скаже - я за їм на край свiту пiду! Пiду
та й не оглянусь разу! Менi нiчого не треба: нехай iншим розкошi, iншим
нехай достатки, - менi нехай життя iз ним вкупi!
Не зводячи очей, промовила Маруся:
- Боже вам поможи, Катре! Зумилася ж я!
- Марусю! - покликну. - Се ти? Тая покiрлива?..
- Голубко моя! Сестрице! - обiймає її Катря ридаючи. - Ти мене не
судиш?
- За що? - стиха питає Маруся. - А ти ж його любиш?
- Так люблю, що й не вимовлю! А на мене усi нападаються! Хочуть, щоб я
його покинула! Марусе! Якби ти любила?
- Я б не покинула.
Я все чую, та вiри не йму.
- Марусе? Чи се ти говориш? - кажу. - А мати твоя якби почула?
- А що ж? Якби я любила, то вже менi нiчого не страшно i нiкого б я не
боялася - тiльки того, кого любила...
- Ти моє серце розвеселила, Марусечко! - дякує Катря. - Дуже вже менi
було важко... хоч мене нiхто не переумить, та слова тiї мене ображали...
Спасибi тобi, Марусенько, галонько!
Маруся їй осмiхнулася.
- Нi за вiщо дякувати, - згомонiла: - я правду свою тобi кажу.
VIII
У першу ж таки недiлю по сьому до нас свати в хату од Шеляха. Прийняли,
пошанували. Дякує за ласку мати, тугу свою та журбу перемагаючи, - а
батько говорить:
- Я собi кращого зятя не жадаю, панове ласкавi! Та треба дитини
запитати.
Викликали Катрю.
- Катренько! - кажу їй тихо, - роздумайся добре! - Вона мов i не чує.
Уступила до хати бiла, а смiла, необорная - хоч тут вмирати.
Питає в неї батько: чи пiде за Дмитра Шеляха? Та пита вiн якся ласкаво
i грiзно...
- Я парубку ганьби не даю i пiти не пiду! - одказала, Катря чисто, як
виспiвала.
Поклонилися свати, - тихо та гордо геть вийшли з хати... Ми не
ворухнемось; Катря стоїть... Батько не промовив слова, вийшов i собi з
хати...
Плаче мати, очей не сушачи. Старий не впоминається про сватання, мов
його не було; а нас наче не бачить перед себе: хто увiйде - не оглянеться;
хто озветься - не слухає.
А Чайченка того нема та й нема!.. I матерi його не видно... Вже Катря
сама до їх бiгти заривалася - дак мати впиняла.
- Коли вже ти мене не послухаєш, доню, то бог iз тобою: роби тодi, як
ти сама знаєш, а я вже батька не проситиму.
- Добре, добре, мамо! Покиньте мене, занедбайте... Тiльки пустiть до
ного!..
- Нi, не пущу, доню! Я тобi на порозi стану, не попущу йти!.. Не
годиться!
- Я втечу од вас! - озивається Катря. - Я або втоплюся, абощо! Я так
жити не здолiю!..
- А вiн же як? - iнколи спита її Маруся, слухаючи того нарiкання. - А
як ти його зажуриш?.. Те своє горе ти не пести так; яково йому тепереньки
- ти не помисляєш... Ти для його перетривай усе, поки батька вблагаєш.
- Та коли б же хоч на його глянула! Хоч до його промовила! Нехай тiльки
б сказав, що менi робити! Нехай вiн мене в огонь пошле - я пiду... Чому ж
бо вiн не йде i досi! Хiба вiн мене покине?
- Коли не йде, то, мабуть, так треба, Катре! А ти втихомирся та жди...
Та, може, маєш що йому переказати, зараз негайно... Перекажи через мене: я
хоч i сходжу до їх.
- Ти?.. А мати твоя не пустить тебе?
- Пiду. Говори, - що сказати?
- Ти скажи - що я пропадаю, що живая гину!
- I нащо отаке йому говорити? Лучче нехай вiн почує, що ти його вiрно
любиш, що ти його будеш дожидати, що будеш батька благати...
- Нехай би вiн знав, яку я муку терплю! Скажи йому, щоб усе вiн кидав,
щоб iшов мене одвiдати... батько не знатиме... а хоч дознається, гiрш,
мабуть, вже не буде...
- Нащо таке казати, Катре? - знов їй Маруся. - Хiба ж йому й так не
важко?
- Ну, хоч скажи, що так я його кохаю, як свою душу; що я журюся...
Того ж таки дня Маруся каже:
- Пiду я, мамо, у Любчики!
Пилипиха дуже подивувала, да не боронила... Вже як Маруся виходила,
убравшись, - вона запитала:
- Чого се ти у Любчики?
- Пiду, мамо, прогуляюся.
- Iди, доню. - Сама її за ворота провела та тодi вже услiд,
схаменулась, покрикнула: - Не барись довго, Марусе!
А Катря, скоро випроводила Марусю за слободу, то вже й ждать почала -
коли прийде; перейняли ми її ще на дорозi.
- А що? Бачила? Буде? Що казав? Коли?
- Треба тобi, Катре, ще потривати... - каже Маруся.
- Вже несила моя тривати! Так вiн не прийде? Пощо ж i ходила? Чому вiн
не прийде? Що казав?
- Дуже вiн печаловитий щось, - говорить Маруся.
-Печаловитий? - покрикне Катря. - Коханий мiй! - Сама так слiзьми й
розлилася.
- Я пiду до його сама, - пiду - хоч нехай мене потiм киву замучать, - я
пiду!
- Вiн велiв, щоб ти не приходила...
- Не приходила? Як то не приходила? То ти, мабуть, вчула! Хiба б я
тепер зважилась на його сказати, об не приходив, хоч би й смерть менi за
плечима по ому?
- Просив тебе не приходити, Катре; а ти, як його любиш вiрно, то
послухаєш.
- Авжеж я його послухаю!..
I довго вона по тому словi своєму плакала - сидячи край дороги.
Тiльки бачу, Маруся щось так як не домовляє: то у землю очi спустить,
то щось у думцi має собi... Як вилучилася менi годинка, нишком побiгла
сама до неї.
- Марусе! - кажу, - щось менi той Чайченко не певен!
- Як то? - питає.
- Не любить вiн Катрi щиро! Чи я ж не правду кажу? Говори!
- Та я не знаю, Химо! - одкаже менi, роздумуючись.
- А я дак знаю, що ти Катрi розказала не все. Аже не все?
- Нi, не все.
- Кажи ж менi усе.
- Та нiчого, Химо! Я що там чула, од Катрi не потаїла, й се, бач, в
мене мої думки...
- Дарма! Розкажи тiї думки свої!
- От, прийшла я туди, - розказує, - мене стрiла його мати, та смутна
така, господи милий! А як я сказала, чого я прийшла - вона заплакала
сильне... Нiчого й не одмовляла вона на мої слова, тiльки усе плакала...
Уступив i вiн у хату... Десь вiн, Химо, сам у великих мислях, у
скорботi... Так змарнiв на виду... Я говорю, що мене Катря присилає - i
здалося менi, - чи то так, може, здалося, - що вiн, почувши, не обрадiв...
Не каже менi свого слова, не пита мене... Тодi вже я сама усе переказала,
i що Катря хотiла сама до його прийти; а вiн зараз похопився: "Нехай не
приходить вона, скажiть їй, будь ласка, - нехай вона не приходить!" -
Вклонився менi та й з хати пiшов...
- А стара? - питаю.
- Постояла я трохи та й беруся йти додому; тодi вона менi, плачучи,
заговорила: "Дiвчино-ластiвко! - каже, - велика туга на моєму серденьку,
та, може, ще доля на нас iзглянеться... перекажи 'тсе Катрi - щоб вона так
не вбивалася; ще, може, усе на добре вийде..." Та я й пiшла...
- Що 'тсе там у їх - тайностi? Щось непевно... Чи не довести сього
Катрi?
- Та що ж ми їй доводити маємо, коли не знаєм самi гаразд, - каже
Маруся.
Та я вже знала, що Чайченко не любить щиро Катрi; нехай же й вона
вiдає. Колись-таки ся правда справдиться, - лучче нехай тепер. Скажу їй,
та й годi! А чи пойме ж вiри вона менi? Та й чим менi довести? I як тодi
вона прийме?.. Якби на мене, то правда гiркая краще кривди солодкої, -
воно й здоровiш до того, - та не всi ж бо таку вдачу мають.
Думала я й передумувала довгенько собi... Нi, таки я їй скажу!.. Я таку
часинку вигадала, як вона не плакала, а вже по сльозах, втомившися, сидiла
собi тихо.
- Катре! - кажу їй. - Чи ти знаєш певно, що Якiв тебе любить?
Вона глянула на мене, як на дитину малу - осмiхнулась.
- А що, - кажу-таки, - як вiн тебе та покине?
Вона ще веселiш до мене засмiялась.
- Ти ще нiчого не розумiєш! - промовила.
- Може, розумiю краще, нiж ти, - говорю їй, - збоку усе вбачається
виднiше!
Зводжу на очi їй чимало таких, що любили, та й покинули; що покинули та
ще й насмiялися; iншi вишукують того кохання так, аби замутиться; а є й
такi, що вимагають щиростi, не скажи для того тiльки, щоб зоставити повiк
нещасливими ймовiрних!.. Усе свiтове я їй доводжу гарно, беруся
розсудливо, як могучи, - та шкода мого розуму клопiтного! Як хто кого
любить, то любивий - i найкращий у свiтi, i все вже добро вiд його. Не
думки нам, що робить вiн, як i iншi люди, - не гаразд; а така думка, що
нехай люди його робом роблять, то усе добре буде. Так-то менi Катря
одмовляла, що їй розкажу - яку зраду - вона й одмовить: я б i зроду такого
не кохала парубка!
- А чому твiй Якiв сам не йде i не хоче, щоб ти приходила? Чому його
мати хоч не навiдається?
- Се вiн знає; вiн менi скаже.
Я вже тодi i доводити їй, i говорити годi. Коли б вона хоч розсердилась
за що-небудь, а то приймає мої речi так, наче я їй кажу, що Чайченко птах,
а не парубок, - i з мене ще вона смiється: нiчого не розумiєш!
У хатi у нас несогласка, сум. Батько хмурий ходить, мати плаче та
журиться... Катря за своєю тугою та за коханням, то й не зважала на
материну журбу.
- Матусю! Годi вам плакати! Або ви Катрi не потурайте, або не плачте
вже!
- Вам, скорим отаким, лучче у свiтi, - одкаже смутно, - ви собi як вже
покладете - "так буде!" - та й ведете до того. А я, нещаслива, я не знаю,
що менi перш дiяти: не гарно Катрi потурати, та жалко i впинять - як я
згадаю, як вона, моя голубка, побивається! Химо, моя дитино! Хто його й
зна, що тут i краще! Тут Катря моя гине, а тут чоловiк скипається проти
мене, - вже й на очi не хоче приймати...
Окрiм Шеляха, нiхто ще Катрi не сватав; а Шелях, того ж таки тижня, як
Катря їм згордувала, засватав другу дiвчину та й одруживсь. Та було
прибере свою молоду жiнку, мов тую крамарку багату, - там-то намиста
дорогого, тамто дукачiв; а сама жiнка маненька, коротесенька, та аж пихче
пiд тими убраннями, - а вiн усе її мимо наших вiкон у свято проводить -
сам у такiй шапцi, як решето, у поясi шовковому, червоному, що аж очi в
себе бере. Iде та поверх нашої хати поглядає: "що це таке стоїть, що я
його добре не бачу?" - таким, було, поглядом поглядає.
Пiзно пiд вiсень того року побрався наш батько у дорогу. Як виходив:
"бувайте здоровi!" промовив усiм нам за гурт та й пiшов... Ми за їм iдемо
проводити його за слободу. Стали мати гiрко плакати, - вiн трохи зупинивсь
i говорить:
- Ви собi робiть як знаєте; кохайтеся, коли вхiтнi, - а я на своєму
словi стану: я за Чайченка дочки не 'ддам, поки жив. Бувайте здоровi! -
Пiдняв проти нас шапку та й пiшов дорогою, - а ми услiд його дивимось,
стоїмо, як холодом прибитi.
- Катре! Катре! Дитино моя! - вимовила мати: - в яку се годину ти
закохалася! Господи свiте! Пiшов, ледве попрощався - коли се бувало? -
Дивилася за батьком, виливаючи сльози, а вiн усе далi та й за гору зайшов,
тiльки ще чули, як гукав: "Гей! гей!"
Ще дослухалися - стояли, та вже тихо - додому тодi повертали:
- Катре! - питає мати. - Чого задумалася?
- Я хочу Якова бачити!
- Ой, дитино моя! Чи не чула, що батько казав?
- Я хочу Якова бачити!
Не тужила вона, не плакала i на все, що її прохала мати, i зупиняла, i
жалувала - на все вона одмовляла:
"Я хочу Якова бачити!"
IX
- Катре! - говорить мати, - нехай я лучче сама пiду туди, - сама за все
розвiдаю...
- Нi, мамо, нi! Чи таки ви самi не бачите, що менi не до жданкiв, не до
обiтниць... Не збороняйте менi, мамо! Я не послухаю вас... я нещаслива - я
на все пiду...
Побралися ми у Любчики, не гаявши часу. Нам важко було, а Катрю обняла
якась радiсть божевiльна: усе вона позгадувала i балакала не стихаючи.
Спом'янула, як ми були на вхiдчинах у Чайченка, як танцювала в Булаха на
весiллi; пригадала знайомих дiвчат любчiвських i парубкiв, усi жарти i
вигадки веселi нашi, - от нiбито вона була десь у тiснiй земнiй неволi, та
се визволилася, i знов йметься їй на життя веселе i любе, i забiгає вона
вже думками поманливими...
Уступили ми сперву до своєї родички; зрадiли нам, приймають. В хатi у
їх усе так, як i було, тихо та сумирно. Чоловiк Її привiтний, сама весела
та спокiйна. Вiн же сани ладна, вона кожухи перегледжує; добра їм осiнь
була, доброї i зими сподiваються... Здоровий величенний кiт мурий, на
сонцi потягаючись, мрукає - з свого доброго талану; воли високорогi
половiї дивляться з загороди у двiр поважно; бiлiї гуси поспiшаються на
воду з гори; а чорнорябi каченята, крякаючи, у двiр садком беруться; кури
рiзноперi по всьому дворищу розбрелися, а пiвнi невгомоннi кукурiкають,
мiсто вихваляються. Садок вже безлистий, а не пустий, добiляються полотна,
розстеленi по землi, i нитки розвiшанi по деревi; сушаться на сонцi грушки
й яблука на тичках тоненьких; у городi гурки, на насiння зоставленi,
жовтiють та гарбузи...
Стали мати прощатися, бо вже Катря давно коло дверей стояла, а родичка
просить: погуляйте ще в нас, та погуляйте!
- Та я хочу ще Чайчиху навiдати, - каже мати.
- Її ж дома немає.
- Де ж вона? - спитали ми усi, а Катря голоснiш од усiх.
- А поїхала у Хмелинцi ще позавчора, до сина.
- А син чого там?
- Хто його знає! Вiн же давненько все тиняється десь... Нашi люди його
бачили востаннє у Хмелинцях, а се i мати доїхала туди до його; вони ж самi
з Хмелинцiв, в їх там якiсь родичi...
I хати бiлi, й хазяї милi - немов пилом припали по тiй новинцi для
нас... Слухаємо, як вони розказують та хваляться i життям i людьми; та хто
ж не зна, як-то слухати легкi речi безнапасного щасницi, при своїй лихiй
годинi? Се як тяжко недужому припадають пахощi веснянi, що й хороше
дочувати їх, i томлять на умiр...
Пiшли ми собi додому, а Катря звертає до Чайченкової хати; схилилася на
тин i подивилась у тихий та пустий двiр, блiда сама як хустка.
- Завтра я знов прийду, - промовила, наче сама до себе. Тiльки ми трохи
вийшли за село, на перехресний шлях, навперейми нам чоловiк возом їде,
воли поганяє - зараз Iди впiзнали Михайла Iваненка: як його не пiзнати?
Дуже був бiлявий волосом, а засмалений вiтром, опалений сонцем - то брови
й ус наче вапном пойнялися. До того, високого зросту, кощавий, похiпливий,
жвавий... Сей Iваненко напропале закохався у ярмарках, у куплi та в
продажi: чи засiвав пашню: "се повезу у ярмарок", чи жав, чи косив, чи
вигодовував що: "буде чим поярмаркувати!" Часом вiн було й втратиться
здорово, а стануть йому те доводити: "то що, що втратився! аби свiжа
копiйка!" Жiнка його горювала за ним: як одружився, то вiн вже третю хату
се перепродав. Як нема його, то все жiнка жалiється людям: "Якi хаточки
були придбанi, якi славнi - поспродував; тепер опоряджаю сю хату, та й сю,
мабуть, продасть; мене не жалує, лiт моїх яе вважує!" А як вiн дома
гостює, то знов вона, як не жада посваритися - не можна iз ним сварку
зачепити. Вiн їй привезе i очiпок, i сережки, i хустку завсiди; вiн свою
куплю так красно покаже, а продасть - добре, такеньки словом перед жiнкою
примiниться, такого їй новинок нарозказує, - а була жiнка цiкава з
цiкавих, - що вона його слухає та й заслухається, - та тодi туман спаде,
як вже вiн знов з дому вихопиться куди у ярмарок.
- Звiдки бог несе? - пита мати Iваненка...
- З якого ярмарку? - кажу.
Катря iде попереду, не слуха, тiльки вклонилась Iваненковi, маючи
звичай.
- А се, - каже, - був у Зайчиках, був у Лебедiвцi; у Хмелинцях був...
- Десь-то ярмарок добрий у Хмелинцях, - перехопила мати, - от i Чайчиха
туди поїхала, - не бачили її?
- Де то вже не бачив? Ходить i вона по ярмарку, мов грошi загубила.
- Чого ж ее так? Там же вони з сином?
- А син ходить, як пробу розум загубив. А гарна удова веселiє, що
загублене знайшла.
- Яка удова?
- Хороша, молода, свiжа... От коли б таких та спродувати чи купляти, -
були б торги, кажу вам...
- Чи не знаєте, як вона на iм'я прозивається?
- Вбачаючи, - каже, - диво та не спитати, звiдки взялося? Вона
Терничихою прозивається.
- Чи ж Чайченко її сватати хоче?
- Там їх, зальотчикiв, бiля неї такого, що за день не перевiшаєш; хто
сватає, а хто вiзьме - се то вже вона знає.
- Бувайте здоровi!
- Щасти боже!
Катря нiчого того не чула...
- Боже мiй, боже великий! - промовляла мати з жалем, iдучи дорогою. -
Боже мiй добрий!
Думали-думали, як то лучче Катрю завiстити про те, що чули, та,
порiвнявшись, просто усю правду кажемо. Мати плаче та вмовляє: "не журись"
та просить "забудь!".
- Нащо мене дурити? - говорить Катря з смутком. Ми присягаємось, що
чули од Iваненка.
- Годi! Годi вже! - тiльки одмовляє.
Як у хату увiйшла, припала на лавi, схилившись на покутнє вiконечко, -
дивиться та думає; а там як звелася - блiда, блiда!
- Що тобi, Катренько, що тобi?
- Нiчого! Я подумала: що якби тому правда була, що вiн iншу покохав...
я тiльки подумала, я вiри не йму... i не йнятиму...
На другий день вона таки знов пiшла у Любчики; була i на третiй. Що
мати говорила, сварилася - не слухала... усе вона собi думала i частенько
на виду блiдла...
На завтрий день вона знов у Любчики i на позавтрий - щодня йде. Коли
було я за нею пiду собi - вона мене i не завважить наче; а заговорю до
неї, "годi, годi!" - перехопить мене... у Любчики увiйде (я вже було усе
веду її попiд городами, як iз нею, потайно), прийде до Чайченкової хати,
подивиться на дверi позачинюванi, на втихлий двiр, постоїть та й додому
вертається...
Х
Одного ранку Катря вже убиралася йти у Любчики, коли сама Чайчиха до
нас у хату. Усi ми такеньки до неї й кинулися..
Сiла стара на лавцi, питає, що в нас, чи все гаразд, чи все добре. Я на
неї дивлюсь - змарнiла вона чогось дуже за той час, що ми її не бачили.
- Та не так-то добре, - одказує мати, - як би серденько моє жадало!
- А що старий каже про дiток наших? Чи вiн коли над ними власкавиться?
Катря, що все коло неї сидiла та трепеталась, при цiм словi як
кинеться, як обхопить її руками, як заридає:
- Де вiн? Де Якiв? - вимовила.
Стара її жалує, - говорить, що вiн хутко буде до неї, що здоровий...
Мати взяла Катрю за руки, я дала водицi...
- Коли буде вiн, скажiть менi! - просить стару Катря.
- Та завтра б раненько прийшов, коли б не батько твiй...
- Нема батька!
- То раненько прийде.
- Завтра раненько! - промовила Катря, обняла голову свою й важко
зiтхнула.
- А що ж батько вам каже? - пита Чайчиха, - що каже вiн?
Тодi їй мати усе й розказали... Як сплесне Чайчиха руками, як заплаче!
- Господи милий! За що моєму дитятi щастя нема!
Мати, сама у сльозах, поглядає на свою Катрю та промовляє:
- Годi! Що се ви!
- Вже довiку буде доля його гiрка! Се так йому пороблено! Не буде йому
пари довiку! Не буде йому щастя!
Катря схопилася; мати устала, усiх як хвилею прибило до Чайчихи.
- Як пороблено? Хто йому поробив?
- А та ж удова, те моє лихо пекуче! - каже Чайчиха, дрiбнi сльози
виливаючи. - Не судив господь нам порiднитись, та ви менi як наймилiша
родина... Слухайте ж усього горя мого!
- Знаєте, що спершу ми у Хмелинцях жили i була там у нас в селi удова
прехороша, пишна... Терничихою звали. Така-то вже жвава, говiрка, така -
що й летючi слова хапає... така-то до кожного прикидчива, приладна,
лесна... Я таки ще уперве, як її побачила, подумала: непевнi очi удовинi!
Се ж серденько моє чуло!.. Одколи зазнався iз нею мiй Якiв, нi до чого
став парубок - нi до роботи, нi до господарства, й гуляння покинув
парубоцьке. Де вона, там його i очi, там i гадки його...
Мати слухає, на свою Катрю смутно поглядаючи, слухає й Катря пильно;
стоїть, уста стиснутi. А Чайчиха усе розказує:
- Як я його прохала: покинь, соколе, покинь, сизий! Не слухав: так вона
до його прикинулась, так присербилась, що й свiт йому весь зав'язала. Без
неї, мовляв, мов неживий ходжу. Вже як менi i за невiстку не хотiлося
приймати, та вже бог iз тобою, кажу, сину, оженися. Заслали старостiв... А
вона ж? Насмiялася з його, матiнко! Не пiшла! А що,-сину, кажу тодi, не на
моє вийшло? Вона усiм рiвно очима свiтить, як тобi... Покинь, забудь
стидку! Вiн усе не кидав. Дiждавсь, що виявився багач з чужого села, i
засваталася вона з тим багачем, а його, як на водi лишила. Що вiн
поскорбiв тодi, що вiн поболiв - я знаю! Та що ви думаєте? Яка недобра,
яка незвичайна! Ходить та й ходить було в нас перед вiконню - йому жалю
завдає. Iде хороша, уряджена та весела i дивиться, чи нема його де;
угледить, на добридень дає, на здоров'я питається... Таку покинути б, та
ще богу подякувати, а вiн усе любив... Дала вона якесь дання йому, - якiсь
чари зачарувала...
Я, моя матiнко, рiки слiз вилила - благала: сину, оженися, - коханий,
оженися! Нехай же вона з тебе не смiється. Довго вiн мене не слухав, - а
далi сам схаменувся. Була у нас дiвчина, що його давненько вже любила, ми
до неї сватiв - дiвчина не хоче... Мабуть, вже перечула що таке або вже то
заподiяно так було: з другим парубком дiвчина повiнчалася... А тая
безбожниця йому, пiд вiкном нашим стоячи, вигукнула: "Бурлакуй увесь вiк,
Якове, та люби тiльки мої очi яснi!" I з реготом пiшла собi - у долонi
плеще; а вiн за нею услiд бiжить, як дитина, а вiн, як дитина, плаче...
Вона побралася iз тим своїм багачем, поїхала iз ним, та хутко з його
родичами усiма посварилася, з людьми поневiрялася - не схотiла жити там:
вмовила чоловiка у Хмелинцях хату купити i знов у Хмелинцi вкинулася...
Тодi вже таке лихо прийшло, так вона Якова зводила, що вiн i нездужав, i
марнiв. Люди вже стали хитати на його головою... Я усе спродала своє, i
селитьбу, i товар, який був, та в Любчики ми перебралися вiд неї... I бог
менi допомагав: Якiв одужав, став неначе трохи забувати, на вечорницi став
ходити, - колись вiн у мене мiж усiма парубками так i сяяв! От вiн вашу
дочку вподобав... Я вже долi йому сподiвалася, - сподiвалася, що старий
ваш таки змилується - коли Якiв: "Не хочу женитись! Не буду!" Я плачу, я
питаю, я падаю: "Не хочу!" I прочула я, що в неї чоловiк вмер: де вже з
нею на свiтi задляється! Несподiвана його, кажуть, смерть спостигла; а
вона зараз Якову знати дала, щоб до неї їхав... Вiн i поїхав... Я за ним;
прохала, ночi не всипляла, днi не вгавала - вiн не слухає, вiн для неї i
матiр стару, i самого себе забуває... Дивлюсь, що по ярмарку за нею юрма
жене i мiй Якiв помiж iншими... Я вже хотiла додому та до вас, усе лихо
сказати, - коли Якiв до мене прийшов та й впав на лавi... Що таке?.. А се
вчора iзнов вже засваталася з якимсь шинкарем!.. Стала я тодi Якову
говорити, вмовляти - i вiн слухав мене... Думали - як вашого старого
вблагаємо, так i весiлля буде... Та, мабуть, вже подiя така! Мабуть, вже
йому не буде щастя! Маятись йому, одинокому бiдолацi!
I стала Чайчиха плакати сильне, i мати плаче. Катря швидко iз хати
вийшла; я - за Катрею...
- Катре! Катре! - кличу, - не озивається, йде улицею швидко. Догнала я
її, беру за руку, спиняю: -Та куди ж iдеш, Катре?
- Не знаю... куди-небудь дальш вiд хати... Так от чого вiн такої пiснi
спiвав! От чого вiн смутував! Вiн не мене любив - її.
- То було, та вже тепер пройшло - i ти не думай... Добре, що
обмiркувався вiн, - збач йому: нема того древа, щоб птиця не сiдала!
- Боже мiй, боже! Вiн мене не любив i не любить!
- Бодай тебе, Катре! Хiба й так у нас з тобою на лихо, на сум нестатки?
Ти вже лучче з Яковом поговори, - нехай сам вiн скаже усе, чи вiн тебе
любить...
Вона озирнеться на мене, - як схопить мене за руку:
- Ти менi не згадуй його на iм'я. Я його вже не побачу! Не хочу!
Та й сльози ревнi її слова перехопили... Господи! Як Вона плакала, як
ридала! Якими допрiками палкими, якими гiркими його дорiкала! Мене не
слухала - не чула...
Там утерла сльози i знов швидко завернулася до хати. У хатi мати з
Чайчихою горюють удвiйзi.
- Я не пiду за вашого сина, - промовила голосно Катря.
- Як? Що? - питає Чайчиха, перелякавшися чи її голосу, чи її постатi.
Злякалася й мати.
- Не пiду за вашого сина, - ще голоснiш говорить Катря, - не хочу. Хоть
i батько даватиме - не пiду!
Мати аж руки до неба простягла, а Чайчиха слiзьми вливалася.
- Чари, - каже, - чари! Я знаю! Не дурно вона йому крикнула: "бурлакуй
довiку!"
Усi плачуть; Катря стоїть нерухома у стола, тiльки дише.
Чи то вже так упевнена була тими чарами стара Чайчиха, чи що Катря так
свої слова вимовила непозибко, Чаичпха тiльки сказала: "така вже доля!", -
ще поплакала, пожурилася, любо попрощалася з нами (Катрю як обняла вона,
Катря аж iздригнулася) та й пiшла собi додому горюючи.
Катря за нею услiд подивилася. Сiла на лавi й дивилася по хатi,
дивилася на нас пильними та бистрими очима, наче вона що поховала - та
недобре ще обмiркувалася.
- I добре, доню, - озвалася до неї мати, - батьку покорилася... перейде
туга, знайдеш собi до пари... - та й хотiла її пожалувати...
Як же заридає Катря, як затужить! I невгаває плачем своїм. Ми коло неї
ходимо, ми коло неї падаємо, а то вже склали руки та й не поворушимось.
Минув ранок, минув день, поминув вечiр, нiч минає - у нас в хатi
ридання голосне, та гiрке, та розпачливе. З утоми переставала плакати, а
скоро занесе їй голосу людського, гомону денного, скоро у тишi ночнiй
зiтхне мати або я ворухнусь - усе те, кожен бдголос наче побуджає, наче
додає тузi сили - i тужить вона знову, i ридає, i побивається.
Прийшла до нас Маруся. Сидимо усi тихо собi у смутку. Нiхто не
порається, не робить нiчого. Так i сидимо.
Бралися заговорить до неї, коли Катря як крикне на нас:
- Ну, кажiть менi, що ви казатимете, - кажiть, чи не мерлi
вставатимуть? - Та одхиляючи нас вiд себе, та не слухаючи нас, нарiкати
стане, жалкуватися: - Коли б же хоч попрощатись прийшов - коли б же хоть
ще раз його побачити! Як я гляну на його? Та менi з-за його плеча удовине
личко красовите движiтиме... менi їх любi слова чуються, я їх кохання
спочуваю, в мене серце схне!.. Покинула його!.. Бач, чого вiн смутував! А
я, щоб ви знали, я його ще бiльш за той смуток любила, я його ще лучче
жалувала, я його як розважала!.. Ох, важко, важко ж менi!..
- А чим вiн винен, що перше любив? - вимовила Маруся.
- Хто винний, що я пропадаю? Хто винний?
- Коли ти його вiрно любиш... - щось почала знов Маруся...
- Чи ж я не любила вiрно? Чи я ж не кохала щиро? А тепер менi що? Лучче
б я його поховала!
XI
Час збiгав; туга якось потроху втихла - та на усе розляглася. Пiшлися
тодi Катрi отi ранки довгi, а тi вечори ще довшiї, тi днi, нiяк не
перебутнi, - що все сидиш та думаєш, яке лихо твоє, i як прийшло на тебе,
i як не покине тебе нiколи.
Уночi вона мало спала; устане - нi об чiм не дбає; сяде коло вiкна,
iзложить руки, сидить та в вiконце дивиться. Такеньки тижнi сходили, що
вона, живуща, була наче мертва. I ми ходимо - наче що в хатi вмерло. А
разом, якогонебудь веселого променистого ранку або тихого темного вечора,
вона як оживiє, - такими ревними, гiркими сльозами обiллється! I тужить, i
ридає, i б'ється до втоми... - i знов стихне, i знов наче нiщо їй не
доходить дожива. Хотiла з нею мати говорити, хотiла питати, - просить: "не
говорiть нiчого i не питайте нiчого". Нi зо мною, анi з Марусею розмови не
хоче; часом нiби з нас смiється.
Мати журилася дуже. Пилипиха усю правду нашу знала, а ради не
знаходила, хоч яка була мислива собi. Вона тiльки судила та сварилась, що
мати кориться чоловiку, що з того усе лихо встає, - та бiльш вона доводила
того гнiвом своїм, анiж словами. Дiждали ми батька з дороги. Повернувся
вiн такий, який пiшов - неласкавий. Осмалений сонцем та обвiтрений,
здававсь вiн ще похмурнiший, нiж був. Повернувся додому увечерi; ми ще не
лягали, а вже всюди було тихо, як його голос грiзний почувся. Ми кинулися,
я i мати, йому назустрiч, кличемо Катрю за собою: "iди батька стрiчати".
Вiн у двiр уступив, нас минаючи, тiльки мовчки вклонився, - ми так i
стоїмо; вiн опорядив усе, - тодi у хату, сiв на лавi оддалiк од усiх. Мати
вечеряти просила - вiн кивнув головою, що добре, i вечеряв усе мовчки, усе
не дивлячись на нас. Тiльки одного разу його очi бистрi споглянули на
Катрю пильно, - начеб осмалене обличчя побiлiло трохи, а вiн нiкому не
сказав нiчого.
А Катря стоїть коло стiни, сама як стiна бiла, - бачу - зомлiває.
Добачає те й мати, хоче мову почати з батьком, та голосу нема слово
вимовити.
- Втомився я, - каже батько.
- На добранiч вам, - кланяюся йому; узяла Катрю за руку та й вивела за
собою з хати у свiтлицю. Вона сiла i трусилася уся.
- Що тобi, Катре? - питаю. - Чи ти батька iзлякалася?
- Нi, нi... я тiльки спогадала... як тодi благала я батька, як
нарiкала!.. тодi в мене було щастя... тепер вже нi об чiм менi просити
дома, нiчого сподiватись з сторони... Нема в мене нiчого, - я сама
нещаслива!
- Втихни, Катре, втихни для батька, батько почує, -годi! - вговоряю її.
- Втиши ж ти перш моє серце! - одмовила ридаючи. Нiч iшла в тузi та в
жалю.
- Темна нiч яка! - промовляла Катря сумуючи, - яка темная та довгая! -
А стала зоря розсвiтати, стало сонечко ясненько сходить, - каже: - Вже й
зоряється! Вже сонце; день, як його перебути до ночi - боже милий!
Мати тим тiльки свою журбу тiшить, що сеє безталання Катрине буде
батьковi вгодне; хутко й поспiшилася сказати йому:
- Катря вже не хоче сама за Чайченка.
Дуже батька слова її зрушили.
- Повiсти, як усе було, - не вмини нiчого! - велить. I усе йому мати
повiстила, що було.
- Зглянься на дитину бiдну, друже мiй, - просить батька: - вона
послухала, покорилася, а нещаслива.
- Вона не мене послухала, - одмовив батько та й задумавсь.
Мати боязко на його споглядала - гнiву не вбачала, тiльки думу-думу на
чолi високiм похмурiм.
Далi вiн пiшов собi iз двора - так, як iк гаю побрався, - а тiї пори
вже не було нiякого дiла в полi...
- Як вiн прийняв теє, - не знаю, - говорила мати, смутно виглядаючи
його додому.
Вiн повернувся увечерi пiзно.
Увечерi всi у хатi зiбралися, усi вкупi перебули його, довгого вечора
того. Усi робили кожен своє дiло.
I багато тих вечорiв довгих перевелося в нас без розмови, без гомону, -
от як, бува, при недужому, що к смертi недугує, сидять люди, не
зглянуться, бо смутний кожен погляд, не розмовляться, бо нема їм у словi
поради, а час iде, тихо йде, дуже тихо, - то нiби разом як промигне кiлька
годин i знов ледве точиться, а кожна хвилина важко прилягає на душi.
XII
Що далi, то гiрш сумувала Катря. Жалю свого збулася, а обняв її самий
сум. То було коли озветься до нас iз Марусею словом сердечним: "Ой важко,
Марусю! Ой важко, Химо!", а то зовсiм одцуралася усiх. Ласку прийма, не
вважаючи; що спитаєш в неї, заговориш - "що треба? чого хочете?" До матерi
як нерiдна дитина; вiд батька далеко сторониться... Де там в селi пригода,
дослухається: яка, хто журиться, плаче - i їй наче любо вдивлятися,
обмiркувати тут - i дивиться i слухає вона так, що нiби їй не жалко, що
серце болить, а жалко, що чоловiк нiкчемен у свiтi, i говорить, було:
"Отсе люди! Що той розум людський!"
Стала вона якась холоднувата, спокiйна, хоч i сумна, i смутная.
- Боже мiй, Катрусю! - згадаю їй: - як колись - що ти за весела була!
- Була весела, - одкаже, - бо перше було жити легко у свiтi, як дурному
з гори бiгти... Тут менi дещо нахватилося - зупинило мене... Спитала я
тодi: що то за життя наше? I нащо чоловiк живе? Пощо у свiт родиться? Живе
ыа муку - родиться на смерть. Нiчого шукати, нi по чiм болiти - усе
проходить, як дим, усе минає, як зiлина...
Почне було такечки говорити, тiльки слухаємо з Марусею. Нагонить було
холоду своїми словами.
- Скажи менi, Катрусю, - питаю одного разу, слухаючи тiї мови її
суворi, - чи ти вже не любиш?
Та й сама злякалася, що нагадала їй, а вона всмiхнулася.
- Не бiйся, не бiйся, - каже, - я вже не плачу тепер, я вже не ревную,
та й не кохаю...
- Як? Вже забула?
- Ой, Химо, - промовляє, - як усе свiтове минає! I кохання, i радощi, i
горе - як усе минає! Що було нам дороге, над душу, - бачимо, аж порошинка
пильна!..
Змагається з нами, що нема у свiтi анi добрих людей, анi правди у
людей.
- А де тi правдивi? Куди глянуть, що ступлять, то все не по правдi. А
де тi добрi?
- Мати ж наша? - кажу...
Перехопила мене:
- Мати, батько, родичi? Та свiй своєму поневолi вже брат! А нехай-но в
одну рiч вкохаються та вдадуться, - побачиш тодi, якi добрi i яка правда!
- О, є у свiтi добрi люди, є правда! - говорить Маруся.
- Хiба у наших мислях iз тобою!
- А що се, Катре, - кажу, - се вже ти одна, мабуть, сама одна певна
людина на свiтi?
- Що певного у свiтi? От менi певно те тiльки, що я безщасна...
Непорушимо вимовила свої слова... Згадують такеньки давнього давна
поховане i придлакаие. А ми iзмовкли. I отсе нi ласкою, анi жартом не
визволить її i на хвилину з того льодуватого суму...
Мати терпiла та плакала мовчки; дармо було озиватися до Катрi... Батько
теж слова не ронив; тiльки батько одмiннвся якось... Якийсь погляд у його
часом був, що я ще в його нiколи не бачила... Не постерегла того мати, i
вже ж нi Катря, а щось у йому одмiнило. Се я, цiкава, сама тiльки я
завважила. Став вiн нiби на виду похмурнiший, а ласкавший; мовчущий як
перше, а унятливий; став пiклуватий такий; казав би, нiжний... Якось
Катря, дивлячись у вiконце, промовила:
- Усе хмари, усе негода! Коли вже те ясно буде? Коли теплiш стане! - То
як вiн виглядав того ясна! Як ждав на те тепло! Як ще звечора виходив i
дививсь пильно та вважливе округи на небо!
Катря легко спати стала, не досипала уночi; а, лучалося, удень засне
коло свого вiконця. Увiйшов одного разу батько - дверима грюкнувши, Катря
iздригнулася... Як вiн пiсля того тихенько уступав завсiди або пережидав
надворi, на пекучому морозi, щось нiби там роблячи, а нудячись без дiла,
поки довiдається, що Катря обудилася!
Якось принесла до нас Пилипиха кожушаночку - хвалилася, що добра.
- А справдi добра, - казала Катря.
- Добре, коли б i тобi таку, - говорить Пилипиха.
- Добре б i менi, - каже Катря.
На другий день рано батько iз двору поїхав, - у тиждень повернувся - аж
у другому повiтi був: привiз нам усiм новi кожушанки. Дає Катрi - яке
понуре його обличчя було i як трусилася рука даючи! Як вiн прийняв якось
покiрно, що вона брала, не глядячи, що бере, i дякувала... Як вiн
поспiшився у мiсто, коли вона сказала, що там кращi черевики, нiж у нас!
Чайченка ми не бачили анi старої його матерi. Часом було перечуєш через
дiвчат, що зустрiли де, або так їх на iм'я згадають - тiльки ми й знали.
XIII
Чую, той менi каже: "Маруся з лиця спала", той мене питає: "чи Маруся
нездужає?" Пилипиха прийде, говорить, що дочка в неї в'яне, i хвалиться,
що хутко їй поможеться, а часом по чванливому обличчю бiжать сльози
дрiбнi... I сама я бачу, що Маруся занепадає.
- Марусе, що тобi? Ти чогось журишся? - кажу їй.
- Нi, - говорить, - менi нiчого, i я не журюся.
Катря бачить, слухає-i все їй байдуже. Одного ж разу ми сидiли з нею
самi, я почала про Марусю їй згадувати: що се їй таке сталося, що вона
така, а нiколи не жалиться, i не бачила зроду я, щоб вона плакала. Думати
б, мати неласкава, так мати й перше була така сама - а тепереньки тiльки
що ради не просить - жалко дочку. Я отак говорю, Катря задумалася. Думає,
думає, мов що пригадує, - та обертаючись до мене:
- А знаєш, чого Маруся така стала? Чого Маруся схне? Вона Чайченка
любить!
- Отсе! - покрикну. - Що ти, Катре!. Схаменись! Та вона знала, що вiн
її не любить...
- Дарма! Та вона його кохає! Я не знаю, як давно я сього не зрозумiла
ще тодi... А потiм я вже не думала, забула усе...
- Та по чому ж ти вважаєш? Чи коли вона його згадувала? Вона ж од мене,
здається б, не крилася... Вона ж тепер нiкуди не ходить... А може, кохає,
та кого iншого...
- Його! Його! Се напевно. I давно вже кохає. Вона ж його перше нас
зазнала. Пам'ятаєш, як усi ми тодi, веселi та дурнi дiвчата, прибираючись
на весiлля, як ми питали в неї про його i як вона од нас втiкала, як не
хотiла розказувати i як нiчого не розказала, - пам'ятаєш? А як мене
питала, чи я справдi його кохаю? А як заступалася за його передо мною? Чи
усе ти пам'ятаєш?
Тодi я усе згадала собi, i те весiлля, i слова усi Марусинi; згадала
багато чого, що перше знала, та не дбала, - та й сама задумалася: може,
воно й справдi так. А все ще вiри менi не йметься. Як же се я не
постерегла б того? Очi ж мої усе бачили добре - де ж провидливiсть моя
непомилешна? Де мiй розум бистрий?
Я хоч так собi не приказувала, та такеньки думала.
Тiльки менi хвилиночка вiльна, - я зараз до Марусi побiгла, постукала у
вiконце:
- Марусе, Марусе. Голубонько! Вийди хутенько!
Вона виходить, а я до неї тим-таки словом:
- Марусе, ти кохаєш Чайченка?
Вона iздригнулася i пильно на мене поглянула, тихо. Її очi засяяли;
личко спалахнуло рум'янцем, i каже менi:
- То що?
- Правда сьому, Марусе? А я Катрi вiри не йняла, я не думала... I дуже
ти його любиш? I давно вже?
- Я за його умерла б, - говорить, дивлячись поглядом своїм добрим, а
смiлим, - я для нього б у свiтi жити рада... а люблю я його давно,
давно... завсiди люблю, як зазнаю.
- Вiн же до тебе не залицявсь нiколи, Марусе? Вiн до Катрi... до iншої.
- Нехай здоров буде та щасливий iз тiєю, що покохає собi...
- А тобi ж, Марусе? Тобi тiльки мука, печаль та горе?
- Хоч горе, - я вiд його усе прийму за добре.
- А мати ж твоя?
- Що ж мати моя? Я їй тим не докучаю.
- Та вона замiчає, що ти в'янеш, вона тим печалиться...
- Коли б же дiялось по моїй волi, коли б моя сила, то я б рум'янiла!
- Як же ти замiж пiдеш?
- Я не пiду замiж.
- А мати стане силувати.
- Що ж? Важко менi буде.
- Та вже ж важко за нелюбого йти!
- Нi, я кажу - буде важко, що мати вмовляти стане, а я не пiду...
- Та чого ж дожидатимеш? На яке добро вповаєш?
- Я нiчого не дожидатиму й нi на що не вповатиму.
- Та вiн не знає i не дбає, що ти його кохаєш!
- Нехай! Аби я його кохала.
- Лихо тобi iз тим коханням буде та горе, а радощiв я не сподiваюсь.
- Коли не судилося милого щастя, нехай миле горе буде...
- Прощавай, Марусенько! - кажу їй.
- Бувай здорова!
Провела мене трохи, ще попрощалася й пiшла до господи, тиха та ясна.
А я додому. Iду собi та думаю: чого-то на свiтi не бува, аби здорова
наша голова! I той Чайченко! Чи вiн у барвiнку купаний, що так дiвчат
чарує? Коли вже на правду йде, то й менi вiн чи одну нiчку снився? Вже я
ходила, ходила до голови по розум, поки схаменулася... Подумала, зiтхнула
та й сказала: "Годi!" I годi.
- А що? - пита Катря в мене всмiхаючись, - чи ж я не вгадала?
- Твоя правда, - кажу. - Нещаслива дiвчина! Жалко менi її дуже! Гiрка
їй доля судилася!
- Гiрко даремне кохати, - промовила Катря, - гiрко даремне дожидати, а
ще гiрше не кохати й не дожидати!
З Марусею вона про се не заходила у розмову, хiба так, навдогад, що
скаже Катря: "Нащо те кохання у свiтi?" А Маруся: "А коли серце кохає - як
не кохати?" Катря собi: "Який прибиток з тих любощiв, - чи ж вартi?"
Маруся: "Не знаю, тiльки нiхто не залишить свого коаиня..."
Часом Катря як посмiвається, часом нiби як завидно їй чогось стане...
Все вона свiтом нудить, все нi до чого у неї нема охоти, нi до чого
жадоби.
- Катре! - кажу їй, - так ти дiло робиш, голубко, як мокре горить!
- Аби то! - вона менi, - аби день до вечора! Мати їй убрання хорошi та
пишнi купує, - вона ледве одивиться: згорне та й забуде; мати посила її в
гостину - ехай розважиться: вона йде усюди, та й усюди свiтом удить.
Мати дуже тужила, та ще и страхалася - що буде з нею. Мене просить:
- Не одходь ти од Катрi, покинь усе, ходи iз нею!
Батько нiчого не вимовляв словом, а раз у раз, де ми йдемо, його скрiзь
стрiнемо несподiвано. Нiчого не скаже, - спогляне на Катрю i мине...
Катря ще любила гуляти на полях, по степах, по лiсi. Ходимо з нею - я
на неї дивлюся, а вона округи, розмови нема. Такi, було, ходимо, що й
птаства не полохаємо...
XIV
Бродили ми такечки одного ранку. Погожий, ясний та веселий був ранок
той лiтнiй - i зайшли ми дуже далеко, аж до печер самих. А мiсце дике
таке, неоселяне! Бiлi крейдянi шпилi гiр лощать на сонцi, та мiж горами
котить рiчка глибока - нi древа, нi квiту, нi щебетання...
- Катре! - кажу, - чого се ми тут прийшли?
- Ходiм у печери, - говорить менi та з цим словом i йде, а я за нею.
- Не ходи, Катре! - прошу, - вона йде.
Темно було у печерах зовсiм, i холод свiжий понiмав. Де зверху у
гороiзу розпадину сонячний промiнь ронив сяющу стягу.
Катря йде усе далi та далi - вже душно менi:
- Вернiмось, Катре! - йде далi... Вже ми набрели те мiсце, де кам'яна
постiль помостилася - крейдяний обвал, а на йому менший, як узголiв'я. У
тiй печерi наввишки буде так, що тiльки стати схиливши голову чоловiку
невеликого зросту; на стiнi хрести вибитi, а перед тими хрестами на
долiвцi ямка. Стояв тут хтось роки на молитвi, аж молячись у землю входив.
Катря стояла, дивилася i думала - невпокiйна, тривожна... Як iрвоне з
себе коралi дорогi - геть одкинула - тiльки вони гур-гур - розкотилися! Я
кинулася збирати:
- Що тобi таке, Катре? - А Катря впала коло кам'яної постелi на колiна,
розливається слiзьми.
- Катре! - покрикну. - Що ти робиш?
А вона не слухає, не чує, у сльозах великих!..
Ледве я її вивела з тiї печери на свiт божий.
- Що тобi, Катре?
Вона як стала, як глянула - чи ж пiзнати її було! От наче довго та
довго тинялася по чужих та разом несподiвано родину усю свою знайшла -
заспокоєна та радiсна, та сама дивується...
- Химо! - каже до мене. - Я у черницi пiду. Я скаменiла - як стояла.
- Буде менi спокiй, - промовляє радiючи.
- В черницi! - кажу. - А мати ж? А батько?
- Ходiм додому, ходiм, - перехопила мене, - нехай вже мене виряджають!
I додому поспiшилася, а я за нею.
Увiйшли у хату. Було саме тодi свято; батько й мати сидiли у стола
говорячи. Катря їм вклонилася до нiг i просить:
- Тату, мамо! Я пiду в черницi, - я буду богу молитись.
Мати так руками й сплеснула. Батько устав.
- Катре! Катре! - покрикне мати.
- Я пiду у черницi, - промовляє Катря, - стану богу молитися.
- Ти ж в нас одна дитина єдина, ми тобою втiшатись хотiли, а ти нас
думаєш покинути при нашiй старостi... - плаче мати...
- Я за вас буду бога просити, - каже Катря.
- Годi, дочко, годi! - мовить батько. - Я такого слова щоб бiльше не
чув вiд тебе!
- То ви мене не пустите? - покрикне Катря. - Пустiть мене! Не губiть
моєї душi!
- Я сказав: годi - то й годi! - знов мовить батько. - Я нiколи тебе на
се не благословлю!
- Чи ж тебе бог милосердний прийме, як родителi не благословлять, моя
дитино? - вмовляє мати.
- Пустiть мене... не губiть моєї душi... Я пiду, пустiть мене!.. -
слово одно Катрине.
З того часу усе просилася у черницi, просилася та плакала. Нiкуди вже
не йде - сидить у хатi - плаче.
Тиждень збiг.
Одного ранку прокинулися ми, - нема Катрi: де вона? Я кличу - не
озивається, - я кинулася скрiзь шукати, шукає й мати - нiде нема, нiхто з
сусiд не бачив.
- Десь пiшла проходитися, - кажемо, а самi вже не впевняємось, вже
серце мре... Нема Катрi i опiвдня; вечiр, нiч - не вертається. Яково то
було матерi перетривати; яково їй було батьковi оповiстити, - а батька той
день дома :ве було. Як почув вiн - бiленький став, зовсiм бiленький...
- Коли? -спитав.
- Вчора ранесенько, - прокинулися, вже її нема! Усе Своє покинула,
пiшла! - вбивається мати.
Батько конi запрiг свiжi й поїхав зараз. Два днi його iде було - на
третi...
