Поезiї українських авторiв (збiрка II)
страница №7
... наче снiг, журба -Її не понесеш нiкому!
Ти зрiкся мови рiдної. Нема
Тепер у тебе роду, нi народу.
Чужинця шани ждатимеш дарма -
В твiй слiд вiн кине смiх - погорду!
Ти зрiкся мови рiдної...
ШАХТАР
Попiд землею ходить повзкома,
Але в душi покiрностi нема.
Вiн пробиває кам'янi пласти,
Видобуває сонце з темноти.
Таким я завжди бачу шахтаря.
Лiхтарик над чолом - немов зоря.
Низеньке небо, та високий лет,
Бо вiн трудар, мислитель i поет.
Горить не кожен твiй рядок, либонь;
А в нього кожна грудочка - вогонь!
До рiвня отакого ти зумiй
Свiй поетичний пiднести забiй!
1957
ЯБЛУНЯ
Юрiю Якутовичу
Щаслива яблуня! Надовкруги
Тi яблука, мов золотi собори,-
Живло добра, яке нiхто не зборе,
Шаленство материнської снаги.
Але вiд непомiрної ваги
Галуззя рветься, падають пiдпори;
I вибуха вона, мов серце хворе,
Скидаючи плоди, мов ланцюги.
Як мати i робiтниця стражденна,
Вона кладе поламанi рамена
На землю i без слова помира...
Якби дерева й нас також навчили
Ламаться лиш вiд безуму добра,
Вiд щедростi, що понад людськi сили!.
1972
Акацiї. Бджолинi дзвони.
Пшеницi колихливий лан.
I макiв полотно червоне,
Рвучке i нiжне, мов талан.
Гнiздо в колоссi, мов колиска,
Очей твоїх знадливий ляк;
Як шпиль блiдого обелiска,
В блакить застромлений лiтак.
Цiлунки стишенi й неситi,
Полови сонячна луска;
Як пальми слiд на антрацитi,
На спинi слiд вiд колоска.
Буває така розмова,
Що ув'язнює, наче клiть.
Темрява розумова,
Як бескид, мiцна стоїть.
Буває таке мовчання
Несподiване i страшне,
Що тiльки вибух ридання
Вiд смертi рятує мене.
Буває така година,
Коли повертав глузд
Моєму життю єдина
Усмiшка милих уст.
Були ми в натовпi. Не знаю, як це сталось,
Що люди роз'єднали нас. Тебе за руку
Тримав я мiцно, та лиця твого не бачив.
Почувши раптом крик, я випустив долоню:
Можливо, ти вiд болю скрикнула? Даремно
Я намагавсь тебе знайти в тiснявi. Люди
На мене почали недобре поглядати,
Бо я хапав за руки їх. А ти пропала.
Нарештi хтось мене пiймав за лiкоть. "Злодiй,
Дивiться, злодiй тут орудує!" - вiн рявкнув.
Я перестав тебе шукать. Менi на очi,
Такi смiшнi в день празника, набiгли сльози...
Бiжить пiд зливою лошиця,
Крiзь темнi хащi - напролом;
Дощ прогинається, ятриться
Крильми над золотим хребтом.
Вона, мов блискавка червона,
Летить крiзь памороку вiт.
Вода звисає, як попона,
I б'ється об тугий живiт.
Гуркочуть брили грому в скалах,
Мов неба колеться горiх;
Полум'янiє гриви спалах
Над сполохом очей i нiг.
Вона стрясає дотик тучi,
Води, що в пахи затекла;
А як же їй знести палючi,
Нещаднi лоскоти сiдла?!
Як винести залiзну ласку
Вудил, що розпинають рот,
Слухняностi й вуздечки маску
I свiт у шорах, наче грот?!
Як може покоритись потiм
Душа бентежна i нага
Колючим шпорам, i чоботям,
I блискавицi батога?!
Це я питаюсь - i за спину
Ховаю мокрi ремiнцi.
А цукру бiлу каменину
Несу в простягнутiй руцi.
Нi, вiдступитися незмога,
А лиш благати: "На, вiзьми!"
Вона ж моя, ця тонконога
Кониця з бiлими крильми!
Бiла черешня в небi
Над селом проплива,
Нiби заснулий лебiдь,
Пiд крилом - голова.
Дiвчина жде на мене,
Де бринять ячменi,
Веселим брилем ромену
Махає вона менi.
Мрiєм про днi прийдешнi,
Про те, як станем людьми.
Втiм, чуємо, як черешня
Залопотiла крильми.
Бiля вуликiв на землi
Лежить собi дiд мiй i куня.
I лазять бджоли по його чолi,
Як по розтрiсканiм зрiзi пня.
I лазять бджоли по запалiй щоцi,
I вiн лежить собi, як неживий.
Очi його, немов чорнi рубцi,
Зашитi сивою ниткою вiй.
Не ворухнеться його рука -
Нехай беруть собi карий мед.
Дiдусь мiй до смертi своєї звика,
Як звикає до слави поет.
1965
В гуцульськiй хатi на печi
В куточку сушиться пшениця
На калачi.
На тiй пшеницi удовиця,
Немов на подушчинi, спить.
Їй сниться, що її обличчя
Покрила вiспа
(То зернятка вдавилися в лице).
I хоче змить
Вона рябеньку шкiру, та не може.
Метнулася до дзеркала - бiда!
О, скiльки на щоцi тих чорних ямок!
Не варто жити! Вибiгла на ганок -
I до колодязя... Вода
Вiдбила знов огиднi решетини.
Вдова стає на кам'янi цямрини...
Кiнець... i прокидається,
В люстерко загляда,
Стирає iз чола, як пiт, зернини
I посмiхається...
Забула, що у неї скронi сивi...
Якi не раз бувають сни щасливi!..
1965
В моїх повiках напiвсонних
Застигло сонце молоде.
Як бджолами покритий сонях,
Воно так мiниться й гуде.
Мiж сновидiнням i явою
В моїй сльозi стоїш i ти,
I над твоєю головою
Палають соняшнi свiти.
Все не те, коли нема любовi.
Почуття й слова - трiски дубовi,
Днi - болящi, немiчнi старцi,
Магiстралi - темнi манiвцi,
Яблуневий цвiт - зола летюча,
Небеса - асфальтна сiра туча,
Смiх - петля на горлi, булка - глей,
Пiсня -хоч бери i сам заблей!
Ось - любов! Дими - дихання липи,
Почування й слово - смолоскипи,
Днi - невтомнi, яснi юнаки,
Манiвцi - мiж зорями стежки,
Попiл - крила золотої птицi,
Хмара - поле стиглої пшеницi,
Плач - знiмає з голосу петлю,
Пiсня й хлiб волають: "Я люблю!"
Дзвенить у зорях небо чисте,
Палає синiм льодом шлях.
Неначе дерево безлисте,
Стоїть моя душа в полях.
Як надiйшла щаслива доля,
Збудила весняну снагу,
Моя душа, немов тополя,
Зазеленiла на снiгу.
Як надiйшла любов справдешня,
Хлюпнула пригорщу тепла,
Моя душа, немов черешня,
Понад снiгами зацвiла.
Як надiйшла i засiяла
Та дружба, що живе в лiтах,
Моя душа над снiгом стала,
Неначе яблуня в плодах.
Дiвчино, дiвчино, де твої крильця?
Небо весняне в сяйвi iскриться,
Чи не пора нам летiти, маленька,
В ярiй пшеницi шукати гнiзденька!
Буде в колоссi воно, як у сонцi,
Буде гойдаться в моїй колисоньцi,
Я ж над тобою спинюся в блакитi,
Спiви свої розпочну дзвонковитi.
Всi лiтаки, всi лiтаючi блюдця,
Всi вертольоти круг мене зберуться.
- Слухайте,- скажуть залiзнi i ницi, -
Жайвiр спiває для жайвороницi!
Живу, як той гiрський потiк,
На спокiй - нi хвилини.
Iскрюсь вiд кременя в бiгу,
Туманюся вiд глини...
Спадаю дзвiнко з темних скель
У плесо, повне гулу.
Вiд кровi пурпурним стаю,
А чорним - вiд намулу.
Та вiдновляється в менi
Невигасна й воскресна
Мого кохання чистота,
Як та блакить небесна.
Прояснює в менi любов,
Як сонце неминуще,
Все, що в моїй душi моє
Джерельне i цiлюще.
За вивiркою золотою
Я бiг вершинами смерiк,
Провалювавсь у темну хвою,
Як у вогонь, що серце пiк.
Я обдирався об ялицi,
Та знову бiг через грунi,
Мов краплi чорної живицi,
Кров запiкалась на менi.
Я бiг, i падав з високостi,
I пiднiмався нашвидку,
Не вiдав, чи ламались костi,
Чи хмиз трiщав у темнику.
Чого вона тiкала в пущу
Вiд мене, нiби вiд хортiв,
Таж я ту бiлку проклятущу
Лишень погладити хотiв!
Заснути так бодай на волосок,
Щоб зорi сивини менi не ткали,
Щоб сни мої неквапно протiкали
Мiж пальцями твоїми, як пiсок.
Заснути так пiд золотим крилом
Коси твоєї, щоб у сновидiннi
Хрестатих танкiв не з'явились тiнi,
Що йшли крiзь нашi села напролом.
Заснути так, щоб не почути в снi
Таємних землетрусiв i розпуки,
Яку несуть пiснi та мужнi руки,
Обрубанi катами на струнi.
Заснути так пiд подихом руки
Твоєї полохливої й легкої,
Щоб у моєму снi, немов левкої,
Свiтили думи i материки.
Заснути так, щоб колисання мрiй
Повiльно оберталося в камiння, -
Та втiм, немов на поклики сумлiння,
Збудитися на тихий голос твiй!
Зеленим вогнем береза,
Як свiчка, в полi горить.
Нi вiтер, нi блискавок леза
Не можуть її погасить.
Коли сумовитим дзвоном
Осiння блакить загуде,
Те полум'я стане червоним
I тихо на землю впаде.
Любове моя вогнекрила,
Ти линеш в осiнню даль.
Та краще б тебе згасила
Ненависть, а не печаль.
Коли менi не допоможуть вiршi,
То вже не допоможуть лiкарi.
У сни свої благословеннi й вiщi
Я вiдiйду самотньо на зорi.
Тодi прийди, кохана, кроком тiнi,
Та серця ти за тим собi не рви,
Що все життя вiддав я Батькiвщинi,
Тобi ж - пучок могильної трави.
Я знаю, мила, це несправедливо,
Та подiлить iнакше я не мiг,
Бо й ця трава так само - вiчне диво,
Як дивина найкращих днiв моїх.
Коли ми йшли удвох з тобою
Вузькою стежкою по полю,
Я гладив золоте колосся,
Як гладить милому волосся
Щаслива, нiжна наречена...
А ти iшла поперед мене,
Моя струнка, солодка згубо,-
I я помiтив, як ти грубо
Топтала колоски пшеницi,
Що нахилились до землицi.
Немов траву безплiдну, дику
Топтала i не чула крику
Тих колосочкiв. Без оглядки
Ти йшла собi, а в мене - згадки
Про те, як на чужому полi
Збирав я нишком колосочки
В подiл дитячої сорочки.
О, я хотiв тобi сказати,
Що те колоссячко вусате -
То невсипущий труд мозiльний,
То молодим калач весiльний,
То для дiтей пахуча булка,
То хлiб, що матiнка-гуцулка
З долiвки вчила пiднiмати,
Як батька в руку, цiлувати;
Та я змовчав. Я йшов покiрно,
Бо я любив тебе надмiрно,
Але менi тодi здалося,
Що то не золоте колосся,
Що то любов мою безмежну
Стоптали так необережно.
Крiзь чорний дим зневаги i брехнi
Вона прийшла до мене в самотину.
Вона так нiжно принесла менi
Своє кохання, як малу дитину.
А я боявся руки простягти
I пестощами немовля накрити,
Питався дозволу у правоти,
Що вмiє лиш соромити й корити.
Я вiдучився з радостi ридать,
Я жити звик у темнiм домi "мушу".
Коротке слово "нi" по рукоять
Я застромив у безпровинну душу.
Я знав; нiколи серце не проща
Того, що розумом безжально вбито.
Вона пiшла i мертве дитинча
Взяла ще бiльш ласкаво й сумовито.
Я не кричав: "Кохана, повернись".
Я не чекав нi чуда, анi дива.
До горла правда скочила, як рись,
Розлючена i за неправду мстива.
1966
Ми вийдем з тобою на листя опале,
Де сяє повiтря, як сивi опали,
Ми станем з тобою, як олень i ланя,
Вслухатися в лiсу бентежне волання,
Очиститься подих i голос вiд диму,
Я пiсню з тобою високо вестиму,
Трава нам заграє, i вiтер затрубить,
I пострiл мисливця нас раптом розбудить...
Море з моря ткалось гладко,
Шовком слалося до стiп,
А по ньому йшло дiвчатко,
Голе й чисте, наче хлiб.
Море крила пiднiмало,
Вiдлiтало в нiч, як птах.
Я вiдчув журби немало
На зцiлованих устах.
Море падало на скелi
I кричало, мов Iкар.
Як двi зiрки невеселi,
Ми тулились помiж хмар.
Море вранцi шелестiло,
Тлiло, як осiннiй лiс.
Наче хлiб, дiвоче тiло
Мало присмак сонця й слiз.
Моя грiховнице пречиста,
Моя лiлеє на багнi,
Чужi обiйми, як намиста,
Ти познiмала при менi.
I знов, як у дитини, очi,
Нiчим не вiдвернути їх.
I на твоєму непороччi
Лечу я в безконечний грiх.
Невже ти хочеш одпокути
На душу стомлену свою?
Невже ти хочеш одягнути
Моєї вiрностi шлею?
Скрипучi хомути i ярма
За ласку ночi й сором дня?
Чом яблука не рвем задарма
Iз дерева життя й знання?
Чи ти готова до вигнання
На нашу землю кам'яну,
Де праця старша вiд кохання,
А хлiб - вiд нитки бурштину?
Пiдеш? Вiзьми свої агати.
Такою будеш, як була.
В мою уздечку запрягати
Мене ти будеш, як осла.
Ти будеш їхати свiтами,
Усiвшись на моїм хребтi,
I кидати за джигунами
Свої очища золотi.
А я тебе кохати буду
За те, що не упала ти
Нi у потворну безвiсть бруду,
Нi у нудоту чистоти.
За те, що ти взяла у змiя
I принесла менi той плiд,
В котрiм була нужда, i мрiя,
I молодiсть на сотнi лiт.
1967
На цiй землi жили ми споконвiк,
Лише обличчя змiнювали трохи.
(Так змiнює своє русло потiк,
Але вода клекоче крiзь епохи
Одна i та ж!) Одна i та ж душа
Вела мене то пiд варязькi шатра
(Там танець твiй у люстрi палаша
Виблискував i пригасав, як ватра),
То пiд мечетей вилинялий крик
(Там ти - в петлi, а може - i в намистi:
Хан ластився до тебе, мов арик,
Свої дари приносячи нечистi),
То пiд готичних знакiв нагаї
(Там ти ридала, нездоланна й горда,
Там вигорiли кiсники твої
В сивинах, як в огнi знамен когорта).
Я пiзнаю тебе. Ти наче птах.
Нiчого не лишилося з полону...
Лише в сльозi, що згасла на вустах,
Я вчув далiнь палаючу й солону.
Над нашим свiтом i пiд нашим свiтом
Є ще свiти великi i малi.
Туди ми долiтаєм тiльки свiтлом
I музикою темної землi.
Туди мене хтось ненастанно кличе,
Вистелює блакитом щемну путь;
Так нiби прагне в сяйво таємниче
Душi, моєї подих обернуть.
Десь там у зорях мерехтить вiола,
Льняна коса, як нива осяйна.
I кров моя бринить, палюча й гола, -
Немов небес вiддалена струна,
Можливо, все, що пам'ятати треба
Моїй душi серед страждань i втiх,
Це - тiльки карта зоряного неба
I поклик безмiру - з очей твоїх!
Найдовша з усiх дорiг -
Дорога твого приходу.
Найбiльша з усiх таємниць
Таємниця твого обличчя.
Ми прощаємося на день,
Нiби розходимось на вiки.
I твiй слiд на моєму серцi
Поглиблюють кожнi очi.
Напав я на тебе раптом
На стежцi посеред степу,
Нахлинув, як дощ краплистий,
Як проливень буревiйний,
Липневий джигун-музика,
Просяяний блискавками,
Спiваючий дощ любовi.
Ти кинулася тiкати,
А я танцював навколо,
Шалiючи вiд натхнення,
Вiд певностi, що нiкуди
Сховатися ти не годна;
На ста сопiлках одразу
Я грав, щоб тебе зманити,
Принадити звуком бурi;
А потiм я взяв цимбали,
Поклав їх сторчма на землю,
До неба ходив по струнах -
Тебе чарував я звiльна
Своїм сатанинським танцем.
Ти бiгла i розглядалась
Налякано в тому полi,
Де схову нема вiд грому,
Вiд зливи i вiд кохання.
Ти краплi, немов долонi
Мої безсоромнi i спраглi,
Долонями вiдбивала,
Та в мене було без лiку
Тих рук, що тебе ловили,
В обiймах стискали нiжно,
Наповнювали поволi
Твоє невтоленне тiло,
Неначе водою землю,
Пiснями з безоднi свiту.
Як змокла ти вся до нитки,
Повiльнiше стала бiгти,
Спинилася й засмiялась,
До неба вознесла руки,-
Так, нiби просила бiльше
Потокiв рвучкого свiтла
I музики з-пiд блакитi.
Ми рiзко зiйшлися в танцi -
Аж гудзики вiдiрвались
Од плаття твого тонкого,
Вiдскочили й засвiтили
Над полем, немов ракети,
Якi провiщають наступ.
Ти скинула одежину,
Важку вiд води i грому
I, зрештою, непотрiбну
В танку iз дощем липневим.
Я ж був тобi за одежу
Єдвабну i за намиста,
Я краплями дiамантiв
Освiтлював темнi звиви
I перснi твого волосся,
Я плив мiж. грудьми твоїми
Струмком, як ланцюг зi срiбла.
Втiм - райдуга стала в полi,
I ти увiйшла пiд синє
Склепiння небес, як сонце,
Заслiплена власним сяйвом;
А я, оп'янiлий, в далеч,
Затемнену хмаровинням,
Вiдходив - не дощ, а хлопець,
I запах твоєї плотi
Я нiс, наче воду, в жменi.
Наша любов
як лiтак
здатна нести
тягарi величезнi
нiжно переданi їй
на землi
тiльки не здатна
дотик чужого крила
витерпiти в польотi
незаймана
незалежна
висока
впасти
згорiти
загинути
ладна в ту ж мить
любить вона небеса
та все ж повертається
на землю
i кожен раз
крила здригаються з болю
iскра влiтає в бетон
нiби земля приймає
на спочин короткий ту силу
що в кровi нашiй гримить.
Не знаю, хто мене зробив орлом,
Хто кiгтi дав i дзьоб тяжкий, мов лом,
Хто наказав летiти в темну хлань,
В безодню, повну стогону й волань...
Як Прометей, прикута до скали,
Бiлiла жiнка в кублищах iмли.
I загудiло в дебрi кам'янiй:
"Лети до неї й вирви серце їй!"
Я зрозумiв, що обрано мене
На дiло помсти, люте i страшне;
Затих у пропастях наказу гул,
Я пiдлетiв до жiнки навпритул -
Вона була обдерта до наги,
На нiй висiли тiльки ланцюги.
На мить менi здалося, що вона
Була неначе лялька льодяна.
Дивилася, немовби синiй страх
Замерз в її зiницях на вiтрах.
Та в стогонах я розпiзнав слова
I зрозумiв - вона жива, жива!
О, той, хто десь гукав собi вгорi,
Хто дав менi клювак i пазурi,
Хоч скiльки прикладав жаги й завзять,
Не змiг у мене серце людське взять!
Її крильми широкими я вкрив -
I впали з неї ланцюги в обрив,
I на її обличчi снiг розтав -
Я в нiй свою кохану розпiзнав...
Мене збудив мiй одчайдушний крик,
Химерний сон з душi злетiв i зник,
А та, що важко снилася менi,
Лежала бiля мене в тихiм снi.
"Пробач,до неї мовив я крiзь плач,-
За все, що ти пережила, пробач!"
Їй дивною моя печаль була,
I, хоч нiкому не вчинив я зла,
Цей сон, що засвiтився крiзь вiки,
Палив моє сумлiння i думки;
Благословив я днину мовчкома,
Що кликала мене, як та сурма,
В новi турботи i знiмала з плiч
Тягар провин, навiяних за нiч.
Не раз менi здається,
що я прожив тисячу рокiв.
Заглядаючи в криницю свого життя,
я не бачу маленького дзеркальця води,
так далеко воно вiд моїх очей.
Та коли я, закривши очi, хочу згадати,
що найглибше запало в душу мою,-
бачу твiй образ, моя дiвчинко,
моя любове тиха.
Навiть моє дитинство погасне в пам'ятi,
навiть стежка, якою я бiгав до школи, заросте,
навiть сам я зникну за перелазом життя,
але ти, моя дiвчинко,
моя тиха любове, житимеш у моїх словах
вiчно.
Нiч була ясна, я стежками бiг.
Стопи опiкав кам'яний морiг.
Линула зоря на крутi плаї,
Як метелика, я впiймав її.
Пiд вiкном твоїм я вiдкрив кулак,
Показав зорю, мов червоний мак.
Та не вийшла ти, тiльки у вiкнi
Стала й знак дала - геть iти менi.
Я назад помчав темним путiвцем,
Бiжучи крiзь нiч, плакав я тихцем.
Я в руцi стислав, наче бите скло,
Мертвої зорi неживе крило
Нiч була ясна, я вiдкрив кулак,
Ах, моя рука - мов червоний мак.
Нiч, осяяна цвiтом яблунi,
Затуманена, мов роса.
Ми, розкриленi i роз'ятренi,
Пiднiмалися в небеса.
Понад зорями, понад водами
Пролетiли ми три свiти.
А та яблуня за городами
Все свiтилася з темноти.
А на досвiтку ми долинули
До свойого ж таки села.
А та яблуня в даль долинами,
Як метелиця, вiдiйшла.
Де ж те сяєво, що смiялося,
Де цiлованi в снах слова?
Все минулося, все розпалося,
Наче гiлочка снiгова.
О рiдне слово, хто без тебе я?
Нiмий жебрак, старцюючий бродяга,
Мертвяк, оброслий плиттям саркофага,
Прах, купа жалюгiдного рам'я.
Моя ти - пiсня, сила i вiдвага,
Моє вселюдське й мамине iм'я.
Тобою палахтить душа моя,
Втишається тобою серця спрага.
Тебе у спадок вiддали менi
Мої батьки i предки невiдомi,
Що гинули за тебе на вогнi.
Так не засни в запиленому томi,
В неткнутiй коленкоровiй трунi -
Дзвени в моїм i правнуковiм домi!
Очi твої, злочинно-гречнi,
Слiплять, як сонце на екваторi.
А слова твої небезпечнi -
Як набої в палаючiй ватрi.
Незбагненнi, немов азiати,
Грiхи твої усмiхненолицi.
I страшно коло тебе стояти,
Як зимою коло криницi.
Твоїх пальцiв холодний подув
Зiрвав мого серця листик.
Страх мiй перетворився на подив
Рук твоїх - авантюристок.
Ти рiшуча була, як повстання,
Рахувала секунди бою.
Кожен раз я казав: це остання,
Це остання розмова з тобою.
Взяв я з твого солодковластя
Поцiлунками тiло потяте.
Подив мiй перетворився на щастя
Заколисаного дитяти.
Кожен раз я прощався навiки
З тобою, улюблена зморо,
А ти навiть не розтуляла повiки,
Знаючи, що повернуся скоро.
1966
Пахне хлiбом трава,
Що купала мене з дитяти,
Пахнуть хлiбом слова,
Що мене їх навчила мати.
Пахне хлiбом терпка
Пiсня батькової стодоли,
Пахне хлiбом рука,
Що водила мене до школи.
Пахнуть хлiбом гаї,
Де кохалися ми до згуби,
Пахнуть хлiбом твої
Груди, очi, долонi, губи.
Пахне хлiбом маля,
Що любов його народила.
Пахне хлiбом земля,
Що дала менi сонце й крила.
Посеред ночi дощ пiшов,
Зашелестiв, як збiжжя, в полi.
Ми вийшли пiд його покров
З-пiд явора чи з-пiд тополi.
Вiн увiльнив нас вiд одеж -
Зняв, як рiзьбяр, iз плотi глину.
Те, що при сонцi не знайдеш,
Знайшов наослiп за хвилину.
Вiн лоскотав, мов колоски,
Стелився, обвивав рамена.
Вмивала душ сяйнi листки
Його теплiнь благословенна.
Тулились груди до грудi,
Вода збиралася мiж ними.
Шугали риби в тiй водi
Iз плавниками вогняними.
Носився блискавки лилик
Над нами, наче iскор жменя.
I вперше твiй дiвочий лик
Свiтив од щастя i натхнення.
Розплелись, розсипались, розпались,
Наче коси, вересневi днi.
Ми з тобою ще не накупались,
А вже грає осiнь у вiкнi.
Вiднесла вода ласкавi зорi,
Що все лiто кликали в рiку,
З птицями на бiлiй крутогорi
Горобину пробуєм гiрку.
Може б, нам полинути у вирiй -
За лiтами молодостi вслiд.
Чом же крила в позолотi щирiй
Важко пiднiмати на полiт?
Я тобi зимовi днi срiблястi
Заплету в сивiючу косу;
Тiльки зорi, викупанi в щастi,
З моря я назад не принесу.
Сонце, намальоване циноброю [1],
На вiтрилах вечора пливло.
В золотiй спечаленостi обрiю
Ти свiтилась, як небесне тло.
За зорею рiдною й далекою
Ти тужила на моїм крилi,
Нiби не принесена лелекою,
А прибула в свiт на кораблi.
Ми стояли в приднiпровськiй обочi,
Ми вдивлялись, наче дiти, в путь,
По якiй твої космiчнi родичi
Надпливуть чи просто надiйдуть...
[1] Цинобра - кiновар, червона фарба.
Срiблиться дощ в тоненькому туманi,
Як ниточка в прозорiм полотнi.
А сонце по його блискучiй гранi
Тече i душу сповнює менi.
Зустрiнь мене. Я повен пожадання
Блакитної, мов сон, далечини.
Моїх очей неголосне страждання
Ти поглядом ласкавим зупини.
Моя печаль тебе не поневолить,
А тiльки радiсний розбудить щем,
Немов цього туману срiбна волоть,
Замаєна i сонцем, i дощем.
Та мить, яка надходить пiсля болю,
Тобою завданого,- нiжна мить...
Я все стерплю, я все тобi дозволю -
Не бiйсь боляще серце надломить.
Надламане, воно смачнiше буде,
Як хлiб, що їсться з голоду й злоби;
Заходь, як у свiтлицю, в мої груди
I все, що заманеться, там роби.
В тiй хатi на пiдлозi, як у пущi,
Клади вогонь, пали нужденний рай,
Чи, мов зерня з твердої шкаралущi,
Розбиту душу з мене видирай.
Я вiдновлюсь, я оживу, кохана,
Хоч сто разiв од рук твоїх згорю.
Благословенна та найглибша рана,
Що звiльна обертається в зорю!
Так гарно ти снилась менi:
Не руки, не очi, лиш голос,
Лиш голос, як день у вiкнi,
Як вiтру знадлива голiсть.
Наче в блакитi зоря,
Ти в словi замерехтiла.
Зринали, як блиск янтаря,
Згини твойого тiла.
Зринали й зникали вмить
Хвилею золотею.
I серце хотiв я вмить
Тим свiтлом i чистотою.
Раптом - пробудження грiм,
Де ж ти пропала, ноче?
Метелик у серцi моїм
Вогкими крильми трiпоче.
Так, ти одна, моя любове,
Даєш менi снагу обнови,
Народжуєш мене щодня
Iнакшим, iншим, нiби з дна
Душi кремнистої моєї
Виборсуєш новi камеї
З моїм обличчям... Боже мiй,
Мене ти змiнюй, та не смiй
Своє натхнення на забаву
Перевести, смiшну й лукаву,
I, творячи немовби в снi,
Чужi прикмети дать менi!
Живу я правдою тiєю,
Що птах не може стать змiєю,
Що маску будь-яку лакей
Бере, бо все йому о'кей!
А я не раб, не хитрий служка,
Чия натура, як подушка,
Податлива й м'яка! Менi
Пасують риси кам'янi.
То звершуй перемiни диво,
Але поважно i правдиво,
Щоб не ослiп i не оглух
В чужому образi мiй дух.
Там, де Лючка круто в'ється,
Де хати в садках,
Де мене носила мати
В поле на руках,-
Там я знаю кожну стежку,
Кожен камiнець,
Там узяв я пiсню в серце
Iз людських сердець.
Там земля скупа на жито -
Родить пирiї.
Люди потом, чорним потом
Полили її.
Мусить хлiб для них родити
Неродючий глей.
Добре мати в серцi пiсню
Вiд таких людей!
1956
Твого погляду вiтер
пiднiмає з землi моє серце
наче кленовий листок
i я вже лечу над свiтом
i лоскiтно менi вiд польоту
та в мереживi ранку
хмари як пiр'я крилатого моря
проламуються пiдi мною
i я падаю
падаю
на мене летять полотна
колючих стерень
дзеркала ставiв
плетеницi стежок
отари осiннього лiсу
леза колiй
тарелi стадiонiв
брили будинкiв
i кранiв краби
де ж бiлi дзвiницi грудей твоїх
щоб я розбитися лагiдно мiг?
Твоя душа звiздаста i смаглява,
Як нiч, що светри вiхоли зняла.
Твоє волосся пахне, як отава
З-пiд скатертi рiздвяного стола.
В моє житло ти з неба прилетiла,
Закрив я очi в радостi нiмiй,
Щоб у вогнi твого сяйного тiла
Не спопелiв грiховний погляд мiй.
Твоя протилежнiсть - пiсок,
Пустиня безплiдна й сумна.
Ти народжуєш колосок,
Наче нива, з мого зерна.
Ти плекаєш його сама,
Ти даєш йому мови дар,
Безконечну могуть ума,
Плотi й долi земної тягар.
Як вода, ти блищиш i течеш
В руслах рiк i слiдах пiдкiв.
Я тебе малював би все ж,
Наче марево серед пiскiв.
Ти навчаєш ходить легкома
Попiд хмари навислi
I гасити бентежнiсть ума
Клоунадою мислi.
Не приймаю веселих наук,
Що гiркi, мов оливи...
Он життя виривається з рук,
Як лоша полохливе.
Он обламаний кущик бузку
Виростає, i квiтне,
I ховав в сльозу боязку
Безконеччя блакитне.
Он пiдноситься небо, як жаль,
Понад сонця бриндушу,
I любовi щаслива печаль
Переповнює душу.
Ти пахнеш, як листя весняне,
Як дитинство моє полотняне,
Як тепла малинова стежка,
Як мамина срiбна сережка.
Ти пахнеш, як пломiнь живицi,
Як бiленький дзвiнок медуницi,
Як вулик, де сховане сонце,
Як маминих мрiй волоконце.
Ти пахнеш, як виспане море,
Як жiноче невидиме горе,
Як пилок на пшеничнiй нивi,
Як маминi руки сяйливi.
Ти пахнеш, як роси на житi,
Як столи, рушниками накритi,
Як спiваюча стружка ялова,
Як мамина лагiдна мова.
Ти спиш, i на твоїм обличчi
Малюється печальний вираз...
Яку ж бiду, яке нещастя
Ти бачиш поглядом заснулим?
Можливо, знов перед тобою
Палають українськi ниви,
А танки з чорними хрестами
Тебе в полях наздоганяють,
Малесеньку, як той метелик,
Що спалахне ось-ось в племiннi
Пiдпалених пшениць? А може,
Ти бачиш, як на воловодi
Чумнi бандерiвськi бандити
Сусiду вашого старого
Волочать, вiшають на грушу
За те, що першим до колгоспу
Вiн записався? Може, хлiба
В людей ти вимiняти хочеш
За хустку бабину - єдиний
Маєток твiй? Цього не знаю.
Перевести я не спроможний
З глибин свiдомостi твоєї
Оте скорботне сновидiння
В думки свої, як з моря в море
Пiдводний човен! Як я досi
Не став одним єством з тобою?!
Ти спиш у незбагненнiм смутку,
Моя i не моя водночас.
I тiльки усмiшка спросоння
Зв'язок вiдновлює мiж нами,
Лиш усмiх вiдкриває душу,
Зачинену плитою горя,
Замками туги i скорботи.
Та холодно менi, i в грудях
Щось ненастанно вибухає,
Та нiби в тiнi сну страшного,
I на сирiй землi дитинства
Я довго спав i простудився.
У дитячому серцi жила Україна -
Материнськi веселi i журнi пiснi,
Та за мову мужицьку не раз на колiна
Довелося у школi ставати менi.
Непокривлену душу хотiли зламати,
Та ламалися тiльки болючi киї,
Надi мною ночами вiдплакала мати,
Я ж не зрiкся нi мови, нi пiснi її.
I померла з гризоти вона молодою,
Залишився назавжди без матерi я,
Та не був нi хвилини в життi сиротою,
Бо вела мене далi Вкраїна моя!
1955
У хмарах безу, що висять, як грона,
Над позолотою старих церков
Є затишок один - зелений схов
Для кровi, що палає, мов корона.
Ти там була, знадлива й безборонна,
I голову свою з важких заков
Я увiльнив i в серцi поборов
Безумство беркута й злобу дракона.
До тебе пiдiйшов я без крила;
Що ж ти, знiмiвши в показнiй покорi,
В менi шукала - змiя чи орла?
Чому, пiзнавши в збайдужiлiм зорi
Душi моєї пристрастi суворi,
Мене безумно й люто обняла?!
Це неправда, що ми помрем!
Ти - земля, а я - твiй сiяч.
Плуг iде - пiд його тягарем
Ти возрадуйся i не плач.
Сокруши свою душу тверду
Пестотливою зливою втiх.
Я ж i сам, як зернина, впаду
Помiж скибами гонiв твоїх.
Ми небес глибину збагнем,
Вище зiр пiднесем колоски.
Ми пшеницi незгасним вогнем
Пролiтатимем крiзь вiки.
Ще днiв моїх багато за горою,
За зорями в небеснiй глибинi.
Все, що було, згубилось увi снi,
Лиш те, що буде, володiє мною.
Опалене жагою вогняною,
Чуття будущини живе в менi.
В моєму серцi, наче в стременi,
Нога часу з острогою тугою.
Та є на свiтi лагiдна рука,
Яка в мої думки i сподiвання
Вливається, як в озеро рiка.
Вона дає моїй душi сiяння
I дбає, щоб не згаснула зарання
Вiдлита в словi кров моя дзвiнка.
Я бачив тебе сьогоднi
Мiж дiвчатками з п'ятого класу.
Ти така ж, як вони:
Тонесенька стебелина,
Навколо якої скакалка
Гуде, як пропелер.
Я бачив тебе сьогоднi
Мiж невiстами молодими.
Ти така ж, як вони:
Бiле чоло у веснянках,
Навколо якого свiтить
Ореол материнства.
Я бачив тебе сьогоднi
Мiж бабусями сивоокими.
Ти така ж, як вони:
Прозорий щiльник iз медом,
Навколо якого лiтають
Спогади, наче бджоли.
Я буду на свiтi,
Допоки незнане свiтло
В обличчi твоєму свiтить.
Я житиму доти,
Допоки горiти буде
Долонi твоєї дотик.
Я пригадав собi один стiжок у горах.
З молодика сiдав на нього срiбний порох,
А я лежав на нiм тихенько, наче звiр,
I поглядом ловив слiди падущих зiр.
Я ждав, коли прийде косуля їсти сiно,
Вона приходила щоночi неодмiнно,
Тремтяча, як зоря, що впала в темнику!
Я ж оглядав її, рожеву й боязку...
Хотiв би я побуть ще раз на тому стозi,
Дiждатися й тебе в закоханiй тривозi,
Почути, як прийдеш, як скинеш кептаря,
Як затремтиш, немов та сарна чи зоря...
Я пригорнусь до тебе
Серцем i небесами,
Плечима пагорбiв рiдних
I дорiг поясами.
Я пригорнусь до тебе
Мислею i землею,
Темнотами чорнозему
I туманами глею.
Я пригорнусь до тебе
Пiснею i яворами,
Золотими крильми пшеницi,
Тiнявими ярами.
Я пригорнусь до тебе
Подихом лiсу i полем,
Клекотом Днiпрельстану,
Тарасовим ореолом.
Я пригорнусь до тебе
Срiбними вiями хвої,
Невмирущими голосами
України нової.
Я пригорнусь до тебе
Свiтлом i далечиною
Багряних зiрниць, що вiчно
Свiтитимуть надi мною.
В моєму тiлi почуєш
Гомiн смереки, i рути,
I того, що нiколи тлiном
Не було i не може бути.
Я прилiтав до тебе
як бджола
до черешнi розквiтлої
я вiд сяйва й запаху
крони твоєї
знесилено падав
я слiпнув од радостi
квiтучого простору
i важко було менi
перелiтати з квiтки на квiтку
та ще важче було менi
знати
що ти неосяжна
вiдкрита для мене
для iнших бджiл
а також для ос
для джмелiв
для шершнiв
що ти не почуєш нiколи
крил моїх
кожною своєю пелюсткою
що я не зможу нiколи
в кожну квiтку твою заглянути
бо коротка весна
а ти безконечна як всесвiт.
Я стужився, мила, за тобою,
З туги обернувся мимохiть
В явора, що, палений журбою,
Сам-один мiж буками стоїть.
Грає листя на веснянiм сонцi,
А в душi - печаль, як небеса.
Вiн росте й спiває явороньцi,
I згорає вiд сльози роса.
Снiг летить колючий, нiби трина,
Йде зима й бескидами гуде.
Яворовi сниться яворина
Та її кохання молоде.
Вiн не знає, що надiйдуть люди,
Змiряють його на поруби,
Розiтнуть йому печальнi груди,
Скрипку зроблять iз його журби.
Я - зернятко, а ти - зоря осiння,
Навiки в полi поєднались ми.
Виношу з глибини, з важкої тьми
Твоє сiяння в променi насiння.
Велиш ти кiльчику в передвесiння
Пробити шкаралупу й страх зими...
Втiм, колосок з колючими крильми
Злiтає, наче свiтла вознесiння.
Ти прагнеш повернуться в небеса,
Мене ж не вiдпускає рiдна нива,
В ногах кайданами дзвенить роса.
Так ми застигли в злетi, повнi дива,
Не зiрка й не зерно - душа сяйлива,
Що нi в землi, нi в небi не згаса.
Якби могла прийти до мене цеї митi
Та дiвчинка моя, що в сяєвi блакитi
Приходила колись, весела, як струмок,
I вся вливалася в рiку моїх думок,
Просвiтлюючи їх своєю чистотою
Аж до самого дна, якби вона святою
Дитиннiстю мене пойняла нинi знов,
Я б у собi згасив грiмниць буремну кров.
Пал невдоволення, за iдеалом тугу,
Посвяти печiю, ненавистi напругу,
Печаль обов'язку, зневагу до раба -
Стлумив би я в собi! I знову голуба
Моя душа була б, як та вода зi звора,-
Та вже не прилетить моя любов прозора.
I добре, що нема нiкому вороття,
Що на одну любов дано одне життя.
А в той далекий час - я добре пам'ятаю! -
Рай принесла вона - зробив я пекло з раю,
З її невинностi я честь кував свою,
А з кротостi - той меч, що гостриться в бою,
З незайманих зiтхань суворi блискавицi
Творив я i вганяв, як цвяхи, в чола ницi,
З блаженних намiрiв робив я дзвiн добра,
Щоб вiн горлав-"ганьба" або кричав-"ура!"
Прозорiсть радiсну я взяв на силу гнiву,
Я тiнню свiтла став, дав правiй - руку лiву,
Я цiлий свiт любив у дiвчинцi моїй,
Я сотворив себе з її дитячих мрiй,-
I добре, що вона не прийде вже до мене,
Не прояснить моє вiд почувань теменне,
Вiд боротьби трудне й палаюче єство,
В якому дух життя справляє торжество.
1977
Iду по рiдному селу...
Яке то щастя - хто збагне...
Дивитись, як вечiрню млу
Пронизує тепер ясне,
Могутнє свiтло з хат, домiв,
Де каганець колись димiв!
Яке то щастя - свiй народ
У свiтлi бачити! Менi
Оце найбiльша з нагород
За всi страждання i пiснi,
За все, чим жив i що творив,
За кожен молодий порив!
В оселях тих смачнiший хлiб
I голоснiший спiв дiвчат.
Лиш хто на серце вже ослiп,
Кого струїв минулий чад,
Мойого щастя не збагне,
Не зможе зрозумiть мене!
1959
==============================================================
Михайло Петренко
НЕБО
Дивлюсь я на небо та й думку гадаю:
Чому я не сокiл, чому не лiтаю,
Чому менi, боже, ти криллiв не дав?
Я б землю покинув i в небо злiтав!
Далеко за хмари, подальше од свiту,
Шукать собi долi, на горе привiту,
I ласки у зiрок, у сонця просить,
У свiтi їх яснiм все горе втопить;
Бо долi ще змалу здаюся не любий,
Я наймит у неї, хлопцюга приблудний;
Чужий я у долi, чужий у людей:
Хiба ж хто кохає нерiдних дiтей?
Кохаюся лихом, привiту не знаю,
I гiрко, i марно свiй вiк коротаю;
I в горi спiзнав я, що тiльки одна, -
Далекеє небо, - моя сторона.
I на свiтi гiрко; як стане ще гiрше,
Я очi на небо, - менi веселiше!
I в думках забуду, що я сирота,
I думка далеко, високо лiта.
Коли б менi крилля, орлячi тi крилля.
Я землю б покинув, i на новосiлля
Орлом бистрокрилим у небо польнув,
I в хмарах навiки од свiту втонув!
==============================================================
Марiйка Пiдгiрянка
СПIВАНКА ПРО МIСЯЦI
Ой мiсяць сiчень кличе мороза,
Морозить лиця, щипає носа.
А мiсяць лютий вiтрами дує,
На водах з льоду мости будує.
Березень-мiсяць мости поломить,
Весняну пiсню рiчка задзвонить.
Квiтами квiтень всiх привiтає,
Усi садочки порозквiтає.
Гей, травень прийде у днi чудовi,
Простелить всюди трави шовковi.
А мiсяць червень луги покосить,
Червоним соком ягiдки зросить.
А мiсяць липень гарячим лiтом
Обсипле липи пахучим цвiтом.
А мiсяць серпень серпом задзвонить,
Достиглий колос додолу склонить.
Вересень-мiсяць добре газдує,
Овоч смачненький дiтям дарує.
А мiсяць жовтень мряку розвiє,
В лiсах, в садочках лист пожовтiє.
А листопад той жалю не має,
З дерев останнє листя зриває.
А мiсяць грудень на радiсть людям -
Снiжком присипле замерзле груддя...
==============================================================
Олександр Пiдсуха
КАНАДСЬКИЙ ЗОШИТ
День перший
Дiстатись вiд Днiпра на лiтаку
До Фрейзера чи, скажем, Нiагари -
Це все одно, що iз мого села
В село сусiднє - на волах ледачих.
Я в пiднебессi. Помiж хмар - озера.
Хтось каже: - Атлантичний океан. -
Невже це вiн? Не схаменувся навiть,
Як зникнув десь так званий Атлантичний,
I я ступив на другий бiк землi.
Я втратив єднiсть простору i часу.
Змiшалось все. Сум'яття у менi.
В чужому опинившися просторi,
Я ще у часi нашому живу.
Прокинувся оце о першiй ночi,
Коли якраз у Києвi свiтає.
Заснути б ще хоч на якусь годину,
Та сон не йде, бо в Києвi вже день.
А за вiкном - капiталiзм. I нiби
Уже i тут свiтати починає
З рiзницею, мабуть, годин на вiсiм.
Вона й дається нинi узнаки.
I щоб менi ввiйти у час тутешнiй,
Освоїтися в їхньому просторi,
Годин на вiсiм мушу й я вiдстать.
Лише на вiсiм. Чуєте, на вiсiм!
День другий
Є чарiвна якась принада
У твоїм iндiанському iменi.
Ключ до серця твого, Канадо,
Поможи вiднайти менi.
Є в тобi i саксонська поважнiсть,
I слов'янська незаймана нiжнiсть.
Всiх вражає твоя неосяжнiсть,
Всiх чарує твоя бiлоснiжнiсть.
Є ж у мене бажання-потреба
Подивитися зблизька на тебе.
Заодно i на себе, Канадо,
У твоє подивлюся свiчадо.
Я вiд отчого рушив порогу,
Повен сили, добра i терпiння.
Що узяв я з собою в дорогу?
Я узяв лише чисте сумлiння.
Це найлегше. Не давить на плечi.
Це й найважче. Пiд силу не кожному.
Бо не всяк його в пору тривожну
Пронесе крiзь житейськi хуртечi.
Я вдивляюся в очi Канади,
Я шукаю в них правди-розради
Не рожевої i не сiрої,
Правди справжньої,
Правди щирої.
День п'ятий _
Готель як готель. З кафе, рестораном, швейцарами, пилососами. Дiя
вiдбувається в кафе. За столиком п'ємо каву: синьоока жiнка i я. Три днi
вона "штурмує" мiй телефон i не застає мене. Сьогоднi застала... Просить
хоч би хвилинного побачення. Маю вiльної пiвгодини. Даю згоду.
С и н ь о о к а ж i н к а. Даруйте... Ви повиннi мене вислухати. Нi, що
я кажу? Я хочу слухати вас. Розкажiть про Україну. Все-все. Як люди
живуть? Що думають?
Я. На рiднiй землi живуть, днiпровим повiтрям дихають, новi стежки
топчуть, та все прямiшi i прямiшi...
С и н ь о о к а ж i н к а. Я так i знала. Ви можете зрозумiти мене?
Скажiть - можете? Вивезли мене батьки, не було й дванадцяти. У школi
вчилась, рiдною мовою. Все своє, наше. А батьки кинули все це i поїхали. А
чого? Тепер каються. А я при чому? Скажiть, ще спiвають на Українi?
Я. Хто вмiє - спiває.
С и н ь о о к а ж i н к а. Я так i знала. Двадцять рокiв не чула на
вулицi спiву дiвочого. Прошу вас, напишiть пiсню про нашi переживання.
Я. Якi ж у вас переживання?
С и н ь о о к а ж i н к а. Корiння моє там, де я народилась. Чого я
тут? Почуваю якусь вину, хоч i не винна. Не було ж i дванадцяти...
Я дивлюсь на годинника: менi пора.
Жiнка встає, вибачається.
- Поцiлуйте за мене рiдну землю.
Прощаємось. У синiх очах дрижать сльози.
Панi Галино, їй-богу, дивно!
Яка ви панi? Чому ви панi?
Ваш батько ходить не у жупанi,
I мати ваша - панам не рiвня.
А ви ж собою така цiкава.
Вп'ялися очi у мене синi.
- А що нового на Українi?
- Ллє ж бо, панi, холоне кава.
- Холоне кава? Нехай. Байдуже. -
Вп'ялися очi. їй не до кави. -
Я чула, Київ красивий дуже
I не впiзнати тепер Полтави.
Ой не впiзнати отчої хати,
Нi зелен-саду, анi подвiр'я.
Щасливий батько, весела мати,
Настала згода, прийшло довiр'я.
Було i тяжко, було й страждали,
Та не за морем шукали правди.
А як пришилося - на смерть стояли.
Вп'ялися синi. Вп'ялись назавжди.
День шостий _
ПIСНЯ СИНЬООКОЇ ЕМIГРАНТКИ _
Як давно, як давно
У розлуцi минають години.
Чужино, чужино,
Не замiниш менi України.
I садки, i хати -
Все кохане i рiдне до болю.
Ти прости, ти прости
За розлуку, мiй краю, з тобою.
Не розвiять жалю,
Не розрадити тугу безкраю.
Я ловлю, я ловлю
Кожну вiстку з далекого краю.
Освiти, освiти
Мою душу, повиту журбою.
Ти прости, ти прости
За розлуку, мiй краю, з тобою.
Як давно, як давно
У розлуцi минають години.
Чужино, чужино,
Не замiниш менi України.
День сьомий _
Бачу людину вперше, а вона рiдна менi.
- Кажуть, ви воювали в Iспанiї в сотнi iменi Тараса Шевченка?
- Так.
Середнього зросту, з порожнiм лiвим рукавом. Обличчя нiби знайоме з
дитинства. Може, разом пасли череду або на робiтфацi вчилися. Питаю, чи
родом не з Київщини.
- Вгадали.
- То ми земляки.
- Земляки в другому колiнi. Я народився тут. Край, що був чужиною для
наших батькiв, став для нас батькiвщиною. За неї в Iспанiї воював. Не один
я тодi пiшов добровольцем. Потiм висаджувався з Другим фронтом. Для Канади
живемо й боремось. їй - нашi почуття й помисли.
- Даруйте. Невже нiякого вiдгуку у вашому серцi не знаходить земля
батькiв?
- Змалку пам'ятаю: мати все нарiкала на батька. "Куди ти мене завiз? Нi
солов'я не почуєш, нi на землi не посидиш". Земля тут вогка, навiть
улiтку, так просто не сядеш. Менi, малому, байдуже до всього того, бо не
знаю: що за Україна? Що за солов'ї? А як побачив - мало серце не
вискочило...
- Ви були на Українi?
- На п'ятдесят першому роцi життя. Поїхав поглянути на батькiвську
землю, солов'я послухати. Магнiтофона захопив.
- Солов'їв записати?
- Так. Зайду, бувало, в садок, чую безлiч пташиних голосiв, а який
солов'їний - не вгадаю. Спитати соромився. Потiм синок двоюрiдного брата
повiв мене у берег. Свiте мiй! I питати не треба. Слухав би - не
переслухав. Другого вечора й записав...
- Цiкаво.
- Приїхав додому. Зiбралися родичi й знайомi. "Що там i як, розказуй?"
- "Першим дiлом, - кажу, - послухайте". I завiв магнiтофона. Всього було:
i радощiв i плачу. Тепер мати слухає солов'їв улiтку i взимку. "Ще, -
каже, - якби на землi посидiти..."
Розмовляємо, дiлимося враженнями - вiн вiд поїздки на м о ю Україну, а
я - вiд подорожi по й о г о Канадi. Брати по кровi, по духу, по боротьбi.
Бачу людину вперше, а вона рiдна менi.
День восьмий _
Розсiлися по кутках, атакують з крiсел. Мов трирiчнi дiти: чому? Чому?
Чому? Не встигаю вiдповiдати, перебивають, вискакують один поперед одного
з новими питаннями. I все: чому? Чому? Чому? Годину-другу розтовкмачую:
тому! Тому! Тому! А коли надокучає, читаю вiрша:
Що ви, панство, вiд Вкраїни хочете?
Що ви менi голову морочите?
"Само-самостiйної"? Минулося.
А чи пак гетьманської? Забулося.
Може, пiдшляхетської? Пiдпрусської?
Може, пiдтурецької? А дзуськи!
Треба ж бути просто божевiльними,
Щоби нас вважати пiдневiльними.
Тiльки й чути: лайка, лайка, лайка.
Однострунна ваша балалайка.
Однострунна, хрипла й безнадiйна,
Як i ваша дiрка самостiйна.
Скрипите своїм трухлявим возом.
А пора б узятися за розум.
З виглядом не дурня-поторочi,
А, як люди, подивитись в очi,
В очiй тiй, що нам до болю мила,
Що i вас, невiрних, спородила.
День дев'ятий _
До готелю супроводжує один.
- Ви людина нетутешня, ще заблудитесь.
Iдемо мовчки, похрипли в дискусiї. Бiля готелю не витримує, бере мене
за лiкоть i майже пошепки:
- Я переконався, що ви любите Україну дужче, нiж ми, всi нацiоналiсти,
разом узятi.
Лiг спати в гарному настрої. Прокинувся теж у гарному. Чогось на душi
радiсно. Ага, он чого: цвяшками засiли в головi прощальнi слова
нацiоналiста. їду до аеродрому i занотовую в блокнот першi рядки.
ЛЮБИМО УКРАЇНУ
Любимо! I знаємо за вiщо.
Зроду так не чулися на силi.
I любов доводимо на дiлi,
У трудi й на димнiм бойовищi.
Любимо Вкраїну, та не слiпо,
Щирим серцем, чистою душею.
I не можем жити, мов без хлiба,
Нi вона без нас, нi ми без неї.
Любимо не ту, що поза часом
Ще iснує у чиїйсь уявi.
А й стару, оплакану Тарасом,
I нову - у величi i славi.
Любимо ходу її чудову,
До схiд сонця личенько умите.
Карi очi, невмирущу мову,
Серце, добротою оповите.
Любимо не здалеку, а зблизька.
Не заочно - на її роздоллi.
Наша це i мати, i колиска,
I не треба iншої нам долi.
Любимо у радостi i тузi,
Сили не шкодуємо для неї,
Щоб сiяла вiчною зорею
У братерськiм вольному союзi.
День одинадцятий _
Якби а ким сiсти хлiба з'їсти. Тарас Шевченко
I є з ким сiсти, є що з'їсти,
Так хлiба доброго нема.
З якого випiкають тiста,
Що лиш iлюзiя сама?
Хай їсть його абстракцьонiст!
Менi ж подайте форму й змiст.
День тринадцятий _
Усмiшечка, мов перелiтна птаха, на обличчi то в неї, то в нього.
Дивлюся на панка довгошийого i думаю: хто ти? Вчепився клiщем, силомiць
поволiк до своєї господи.
- Дружина буде така рада, така рада... Дружина й справдi була рада.
- Ой, такий гiсть!.. - i заходилася накривати стiл.
Тепер усмiшечка на обличчi господаря затримується надовше.
- Питаєте, хто я? Звичайний комерсант. Роблю грошi. Полiтикою не
займаюсь. Тому мислю не так, як дехто з нашого брата: мовляв, подайте їм
самостiйну Україну. А дайте - перегризуть один одному горлянку. Так що не
давайте. Недавно помер один. Нiби нiчого був чоловiк, а помер смiшно. До
революцiї мав хутiрець пiд Полтавою. Ще цариця Катерина чи сам Мазепа
надiлив його предка. З часом вiн дiстався нащадковi. А тут саме революцiя.
Хутiр одi брали, а Мазепин нащадок з дарчою грамотою до Петлюри подався.
Потiм з нею перешмигнув i через океан. Та бог з ним! Розкажiть, як там у
краю? Ще фарбуєте сорочки бузиною чи, може, й до перлону доскочили? А
нiчнi клуби? Є де розважитись i коктейлю сьорбнути? Кажете, нема? А
неоновi фейєрверки? Теж нема? А кока-кола? Нiчого, нiчого, зараз
покуштуєте...
Пiдходить дружина, усмiшечку перехоплює.
- Прошу до столу.
Панок тупцює круг стола
З пiвлiтрою "Смирновської".
I не нахвалиться нiяк
Культурою заморською.
Що втiк iз краю недарма
I що, мовляв, не кається.
I вихваля заморський "рай",
Аж, бiдний, заїкається.
Та хвалиться не школами, не гарними музеями,
А барами всенощними i голими мамзелями.
Не танцями й театрами, не добрими поетами,
А "карами", i "сторами", й модерними клозетами.
Не хорами народними, не пiснею роздольною,
А реслiнгом[1], коктейлями, бурдою кока-кольною.
Не залами спортивними, не кiнопанорамами,
А безумом неоновим, безтямними рекламами.
Не яслами дитячими, не скверами зеленими,
А рiзними сейлонами, перлоном, териленами.
В однiй уже на денцi,
У другiй - ще по вiнця.
- Так випийте хоч трошки,
Ми ж, пане, українцi.
Я змовчати не можу, таку вже вдачу маю:
- Ми просто дуже радi, що ви втекли iз краю.
День чотирнадцятий
СМЕРТЬ МИНИ
Привидiлись йому буланi конi,
Буланi конi попiдвiконню.
У вiкна й дверi пнуться буланi
Й Мазепа верхи в краснiм жупанi.
Розплющив очi - буланi конi.
Таке буває лише при сконi.
На стелю глянув - усе в туманi.
Уже у хатi iржуть буланi.
- Насте, поклич сина й нотарiуса пана Омелька.
Син прийшов i нотарiус слiдом.
Всi стоять з безутiшним видом.
Пiд кiнець прояснилося Минi.
- Пошукай, Насте, грамоту в скринi.
Хай на сина добродiй Омелько
Клин запише - полтавську земельку.
В нiй вiн знайде i славу, i долю...
Син скривився, немовби вiд болю:
- Нащо менi вiн,
Той полтавський клин?
Вiн же так далеко,
За сiм тисяч гiн.
Як його зорати
За сiм тисяч гiн?
Тату, не треба. -
Краще б не казав цього,
Краще б не казав.
Мина звiвсь на лiктi,
Тяжко простогнав:
- Менi його переписав був батько,
А батьку дiд, а дiду - прадiд, сину.
Прапрадiду подарував Мазепа,
Не мер якийсь чи голова сiльради,
А гетьман сам. А ти не хочеш, га?
У пазусi цю грамоту пронiс
Через фронти, коли по Українi
Гасав я на буланому конi.
Буланi конi, ой буланi конi,
Недаром вони лiзуть у вiкно.
За неї кров пролив бiля Вапнярки,
А потiм ще й контузило за неї
У нiй - i сила, й слава твого роду
Споконвiкiв. А ти не хочеш, га?
Скажи, Омельку, голубе мiй сивий,
Кому ж заповiсти її? - I Мина
Враз поточивсь i впав на подушки.
Сонячний зайчик на пiдвiконнi.
Вiдгарцювали буланi конi.
День п'ятнадцятий
ПIСНЯ БРАТIВ
Не шкодую за лiтами,
Вiдшумiли вдалинi.
А шкодую, що не з вами
В рiднiй сторонi.
Полетiв би, мов лелека,
До Славути навеснi.
Стороно моя далека,
Хоч наснись менi.
Та не снiться давнi роки,
Анi цiсар, анi пан.
А приснись Днiпро широкий
I зелений лан.
А приснись весела мати
На вiдродженiй землi.
Соловейко бiля хати,
В небi журавлi.
Материнська нiжна мово,
Голоснiше долинай
В сторону мою кленову,
В мiй канадський край.
День шiстнадцятий_
Вiн живе у Канадi. В його хатi - Вкраїна.
"Самостiйна" Вкраїна, бо тризуб на стiнi.
За вiкном неозора чужинська країна,
Незнайомi звичаї, незнайомi пiснi.
I ростуть його дiти, молодi канадята,
I чуже, незнайоме їм рiдним стає.
I уже по-чужинському мовлять до тата,
I несила дiтей навернуть на своє.
Я живу на Вкраїнi. В моїй хатi - Вкраїна,
Край добра, i звитяг, i надiй молодих.
За вiкном - теж вона, сторона тополина,
Вiд Днiстра по Дiнепь. Ще й у дiтях моїх.
День сiмнадцятий
Лечу над Кордiльєрами. Чув не раз у Канадi про їхню красу й
мальовничiсть. На жаль, з високостi гори видаються звичайними сопками.
Замiсть милуватися пейзажем, переглядаю свiжi газети. Довiдуюсь про
iдеологiчну нараду в Москвi. Цiкаво, що пишуть про неї мiсцевi журналiсти.
Ну ясно, розцiнюють як замах на свободу творчостi.
Про свободу творчостi, панове журналiсти, розкажiть знаєте кому? Своєму
батьковi. Не тiльки про творчу, а й полiтичну. Про свободу, яка серед
бiлого дня стрiляє в страйкарiв, що сталося пiд час мого перебування в
пров...
