Володимир Малик. Горить свiча
страница №10
...да Дмитро увiйшов разом з синами та Добринею, сiв на чiльне мiсце,навпроти єпископа, де колись бiля столу возсiдали князi. Був, як i всi,
стурбований. На обличчi залягла втома, а брови зiйшлися одна до одної так
туго, що мiж ними утворилася глибока зморшка.
- Бояри, лiпшi мужi київськiї - вимовив вiн похмуро, майже суворо. -
Зiбрав я вас ненадовго, щоб почути вашу думку, як нам бути, як краще
захищати Київ вiд осоружних моаветян, i висловити свою... Але перед тим
хочу сповiстити, що Батий щойно знову прислав послiв, щоб ми по добрiй
волi пiддалися йому. Я й запiзнився тому, що тi посли затримали мене. Вони
передали менi ханового листа. Ось що пише нам Батий, послухайте! - Дмитро
витягнув з-за пазухи згорток бiлого китатського шовку, розгорнув i почав
читати: - "Я, каан, посол Царя Небесного, якому вiн. Цар Небесний, вiддав
владу над землею, щоб я пiдносив тих, хто пiдкоряється менi, i придушував
тих, хто противиться, дивуюся тобi, Дмитре, воєводо киювський. Хоча ти
бачиш, якщо не слiпий, яку велику силу привiв я пiд Киюв, хоча я не раз
уже пропонував тобi пiддатися менi по добрiй волi, без спротиву, ти,
однак, чомусь не вiдповiдаєш. Харманкiбе, або Манкер-нак, як звуть
пiдлеглi менi племена твiй Киюв, безперечно, велике мiсто, i люду в ньому
багато. Мабуть, це зробило тебе, воєводо, зарозумiлим i чванливим. Але ж
даремно ти нахваляєшся неприступнiстю Киюва! Я вiзьму його у визначений
Вiчним Небом час, бо немає на землi такої крiпостi, якої я не взяв би зi
своїми воїнами! Ось чому я востаннє наказую тобi вийти зi своїми людьми з
мiста, скласти зброю i пiдкоритися менi, щоб не проливати нi вашої, нi
нашої кровi. Якщо ти це зробиш, я подарую всiм киянам життя, а тобi дам
золоту пайцзу i червону тамгу - ознаки ханської влади над Киювом. Жду два
днi - i хай злi духи не скаламутять твого розуму!"[90] Воєвода замовк i
глянув на бояр.
- Що вiдповiмо на цей пiдступний, оманливий лист? Важка тиша зависла у
гридницi. Бояри пальцями кошлатили бороди, переглядалися через стiл. Хто ж
перший наважиться сказати слово?
- Може, й справдi подумати та пiти у пiдданство до Батия? - непевно
прогув, знизуючи плечима, Домажир i поплямкав губами, мовби хотiв
виправдатися за свiй блюзнiрський намiр здати мiсто. - Адже ж всi
загинемо! Хiба не видно? Всi загинемо! Може, й справдi подумати?..
Гридниця враз наповнилася гамором. Хтось крякнув, хтось зашаргав
ногами. Але iншi мовчали i погляди звернули на єпископа, що, згорбившись,
сидiв попереду, неподалiк княжого столу. Вiн був сивий, високий i,
здається, дрiмав - така кволiсть вiдчувалася у всьому його вже неземному
тiлi. Та раптом несподiвано для всiх вiн сильно стукнув своїм посохом по
пiдлозi. Стукнув - i встав. Суворим поглядом обвiв гридницю i принишклих
бояр.
- Що я чую, бояри? Про що подумати? Про що подумати, боярине Домажире?
Про здачу Києва? Про здачу наших святинь? Одна думка про це -
святотатство! Вся Русь два лiта мечами рiзалася до останнього подиху з
поганими, а Київ, матiр городiв руських, виходить, здати без бою? - Голос
його загримiв, як трубний клич, i дивно було всiм, що з такого утлого,
немiчного тiла раптом вирвалася така сила. - Свята церква християнська
закликає вас, бояри, грудьми стати на захист древнього Києва i всiєї землi
нашої! Вiйсько мунгальське не безмежне, i кожен загиблий Батиїв воїн - то
зменшення тiєї антихристової сили! I десь колись дiйдуть цi гоги та магоги
до останньої межi, яку не зможуть через свою слабiсть переступити, i
покотяться назад, аки злi духи перед хресним знаменням! Священний
обов'язок кожного, хто може тримати меча в руках, не думати про смерть, не
думати про рани та про долю ближнiх своїх, а мужньо битися з нехристами -
i благодать Божа зiйде на вас! Якщо треба буде, то вся братiя наша - вiд
причетника до архiдиякона - стане на вали з хрестом i мечем, а я один
молитимусь у святiй Софiї за всiх - живих i убiєнних! Амiнь!
Домажир сопiв i совався на лавi, почервонiлий, мов варений рак. Iншому
не змовчав би, але єпископовi...
- Архiпастире! Та я що... Та я нiчого... Та я i в думцi не мав... -
забубонiв вiн, не пiднiмаючи очей. - Я перший стану на вал i сина вiзьму з
собою. Та щоб я пiшов на перемови з Батигою? Та нiколи!
- Ну, й амiнь на цьому! - знову стукнув посохом єпископ. - Гадаю, нiхто
бiльше не хоче так думати, як боярин Домажир? То й ще раз - амiнь на
цьому! Будемо триматися до останнього, як Бог нам велiв! А якщо вiн захоче
покарати нас за грiхи нашi, то на те його Божа воля!
- Всi чули? - спитав Дмитро.
- Всi! - дружно гукнули бояри.
- Тодi так i порiшимо - битися до останнього, скiльки сил наших стане!
А Батиєвi нiчого вiдповiдати не будемо!
- Не будемо!
- От i гаразд. Тепер слухайте, бояри. Уже який день живемо ми в облозi,
а вiйськового порядку у мiстi немає. Кожен чинить, як сам знає. Так не
годиться! Не думайте, що коли ми без князя, то й влади немає. Я - ваша
влада! - вiн стиснув кулак i пiднiс перед собою. - Iм'ям князя Данила - я
ваша влада! Запам'ятайте це! I не подивлюся я, чи ти смерд, чи закуп, чи
купець, чи боярин, - всiм буде одна шана й одна кара! В такий час живемо!
- Про що ти, Дмитре? - подав хтось здивований голос.
- А ось про що. Не всi чоловiки стали пiд вiйськовi корогви. Я вчора й
сьогоднi об'їхав Подiл - половина їх сидить дома. Питаю - чому?
Вiдповiдають - не було наказу вiд боярина, немає зброї... Нiчна залога на
валах спить. Так i до лиха можна доспатися. Нехристи перерiжуть вартових,
мов лiнивих каплунiв, i ввiрвуться в мiсто!.. Нiхто не дбає про втiкачiв
iз передмiсть та дальнiх околиць. Уже осiнь, холодно, а люди туляться по
вулицях та майданах. Хто ж про них подбати мусить, як не ми?.. I останнє -
найголовнiше. Облога затягнеться надовго - тож треба ощадливо розходувати
нашi припаси. Поставте на майданах казани, розкладiть вогнища i варiть для
воїнiв та неiмущих кашу. Люди не повиннi голодувати! Але й розперiзуватись
не слiд, щоб потiм не класти зуби на полицю.
- Де ж брати припаси, воєводо? За який кошт?
Дмитро сумно усмiхнувся.
- За який кошт!.. На той свiт нiхто з нас нiчого не вiзьме - тож за наш
кошт, бояри, за наш! Залишимося живi - ще надбаємо, а не залишимося -
нiкому нашi добра не потрiбнi будуть, хiба що татарам... Та й купцям
скажiть, щоб вiдчинили свої комори. Церква допоможе... Чи як, єпископе?
- Допоможе, - кивнув головою той. - Церква годуватиме всiх неiмущих.
- Ось бачите - так ми гуртом i протримаємося.
- Ти вiриш у це, Дмитре? - спитав Домажир.
- Ну, якщо не вiрити, то краще зразу здатися. Але вiйна є вiйна, i в
нiй можна зазнати поразки, загинути. Ви це знаєте не гiрше за мене i
повиннi бути готовi до всього. I не будемо товкти воду в ступi, не будемо
втiшати себе та обманюватися, а скажiмо прямо: стоїмо ми перед Страшним
судом, на якому iспили гiрку чашу браття i сестри нашi з тих мiст i сiл,
що вже обернулися в прах пiд чоботом монгольським. Не хочу втiшати вас, -
самi знаєте! - Останнi слова Дмитро вимовив твердо i навiть з вiдчаєм,
який нiкому з присутнiх не залишив надiї. - Не хочу втiшати вас, бо ворог
перед нами сильний i безпощадний. До того ж ми побили послiв хана Менту -
i нi Менту, нi Батий нам цього не простять, а воздадуть сторицею. Тому
залишається одно - продати своє життя якнайдорожче i своєю жертовнiстю
порятувати iншi частини землi нашої, iншi нашi мiста й села, а може, й
iншi народи. Ось так! А ви питаєте, за який кошт годувати людей!
- Так, так! - прогули голоси. - Справедливi слова!
- От i добре! На цьому й кiнчати будемо. Що потрiбно, я передам через
цих ось молодцiв, - i Дмитро показав на синiв та Добриню, що сидiли збоку,
не втручаючись у розмову. - Вважайте, бояри, що їхнiй наказ - то мiй
наказ, їхнє слово - то моє слово! Всi мовчали.
10
Кiлька днiв Добриня гасав по Києву, виконуючи доручення воєводи. То
спускався вниз, до Лядських ворiт, де обороною керував боярин Домажир, щоб
пересвiдчитися самому i розповiсти воєводi, як закладається брама мiхами з
землею, чи добре озброєнi захисники її та чи не голодують вони; то
повертав у Iзяславiв город[91] - до боярина Борислава, щоб передати йому
наказ про передачу Домажировi ще одної сотнi захисникiв, бо навряд чи
нападе Батий на їзяславiв город, розташований над урвищами, куди й пiдiйти
важко; то мчав на Подiл, пiднiмався на вали i разом з боярами стежив за
ворогом, який чомусь тут раптом заворушився. Не було коли вгору глянути.
Снiдав i обiдав похапцем - бiля казанiв з кашею, i тiльки пiзно ввечерi,
коли повертався на дворище боярина Дмитра, добрi та гостиннi Никодим та
Горпина пригощали його ситою вечерею i клали спати у теплiй комiрчинi. А
вранцi, коли ще тiльки на свiт благословлялось, схоплювався i мчав до
боярина Дмитра - що робити сьогоднi? I знову вiдбував на цiлий день.
I нi разу за цей час вiн не зустрiвся з Янкою, хоча, коли входив у
боярський дiм, серце його щемно тьохкало - ось-ось раптом вирине вона йому
назустрiч iз якогось темного закутка i сяйне оченятами, як зiрками. Та
Янка не виринала, i вiн, зiтхнувши, йшов iз двору з важким каменем на
душi. Розумiв - не пара вона йому, та й час не для кохання, та нiчого не
мiг подiяти з собою.
Щось дивне сталося з ним. Куди б не йшов, куди б не їхав - перед очима
стояла Янка. Тендiтна, ще майже отроковиця, вона пливла в холодному
осiнньому маревi дня, повернувшись до нього обличчям, i манила до себе
своєю юною красою, темними зоряними очима i червонокалиновою свiжiстю
напiврозтулених вуст. Вона не вiдступалася вiд нього нi вдень, нi вночi -
постiйно жила в його уявi, промовляла до нього своїм теплим грудним
голосом.
Такого не було з ним, коли вiн зустрiчався з Миланою. Тим бiльше не
вiдчував вiн такого i тодi, коли на його шляху стала Росиця. Обидвi вони
були гарнi, обидвi - кожна по-своєму - подобалися йому. Та не снилися йому
щоночi, не стояли перед його очима вдень, коли важкi турботи та обов'язки,
здавалося б, не давали нi крихти часу для згадки про дiвчину.
Нi, Янка нi на мить не полишала його. Душа скнiла, i серце тривожно
щемiло, i весь вiн рвався кудись, а куди - i сам не знав.
Зустрiлися вони зовсiм несподiвано. I не вдома, а на валу.
Добриня поспiшав до надбрамної вежi, де, як звичайно, можна було
застати боярина Домажира, як раптом побачив юнака - в простенькому
кожушку, у заячiй шапцi та грубих юхтових чоботях. Вiн стояв спиною до
Добринi i з лука цiлився крiзь вузьку бiйницю в когось невидимого за
валом. Поряд з ним лежав шкiряний тул, начинений стрiлами. За валом було
тихо - жодного ворожого воїна поблизу. В кого ж вiн цiлиться так пильно?
Тятива тонко тенькнула - i юнак радiсно скрикнув:
- Є!
- Ти що робиш? Навiщо марно стрiли тратиш? - пiдступив до нього
Добриня.
Юнак повернувся - i вони обоє завмерли, враженi i здивованi.
- Янко! Ти? В такому нарядi? - нарештi знайшовся на словi Добриня. - Що
ти тут, на валу, робиш?
Очi в дiвчини сяяли вiд щойно пережитого захоплення.
- Хiба не бачиш? Вчуся стрiляти влучно!
- Але це ж не твоє дiло! Тут тебе вб'ють!
- Ну, так уже i вб'ють! Не вбили ж! А я тут кожен день!
- Кожен день! А мати, а боярин Дмитро - знають?
- Так би я їм i сказала! Гадаю, i ти не скажеш?
- Я не скажу... Але навiщо тобi це? Хiба у нас мало лучникiв? Не
вистачало ще, щоб i жiнки та отроковицi бралися за лука!
- Я не отроковиця вже, - пiдняла очi на Добриню Янка. - Я вже дiвчина!
Вiн спалахнув. Вiд того погляду все в його головi раптом змiшалося,
перевернулося. Вiн узяв її за руку.
- Янко! Яночко! - Цi слова вирвалися у нього мимо його волi.
Дiвчина зашарiлася.
- Ти збожеволiв! Поглянь - люди ж! - i випручала руку.
Добриня оглянувся: так, люди вешталися всюди по валу, але нiхто на них
не звертав уваги. Та й хто б звернув увагу на якогось хлопчака у витертому
кожушку i старiй заячiй шапцi? Янка забула про те, що вона так незвично
обрядилася, що й рiдна мати не впiзнала б. Вiд цiєї думки Добринi стало
смiшно. Вiн знову взяв її за руку.
- Не бiйся! Сам боярин Дмитро не впiзнає в тобi свою дочку! Краще
покажи, куди ж ти цiлилася.
На цей раз Янка не пручалася i, повернувшись, припала до бiйницi.
- Дивися!
Вони стали так близько одне до одного, що Добриня собою зовсiм затулив
її вiд стороннiх очей. Вiн теж виглянув у бiйницю.
- Я нiчого не бачу. По тiм боцi яру - татари. Але ж до них твоя стрiла
не долетить.
- Та куди ти дивишся? Ось дерево - бачиш?
- Бачу.
- А в стовбурi - двi стрiли. Тричi стрiляла - двiчi влучила!
Тепер Добриня теж побачив стрiли.
- Але ж це добре! Не кожен лучник так влучить!
- Справдi? Ти кажеш правду?
Добриня легенько стиснув її за плечi.
- Яночко, люба, я нiколи не скажу тобi неправди! Нiколи!
Янка пiдняла на нього очi, притулилася щокою до грудей.
- Люба? Невже люба?
- Люба! Не вiриш?
- Не вiрю, - шепнула вона i раптом затремтiла в його обiймах, як пташка
в сильцi, i, заплющивши оченята, напiврозтулила уста.
- Вiр! - Добриня мiцно поцiлував її. - Вiр! Хiба не бачиш, як я стратив
розум? Хiба не чуєш, як шалено б'ється моє серце? Я ходив цi днi як
неприкаяний - шукав тебе! I нарештi знайшов! Тепер менi нiхто не страшний
- навiть Батий! Нiщо не страшне - навiть смерть!
Янка стрепенулася.
- Менi теж нiщо не страшне. Одного боюся - полону. Обiцяй менi, любий,
що ти вкоротиш менi вiку, якщо ми не втримаємося в Києвi. Обiцяй! Прошу
тебе!
- Я зроблю все, щоб урятувати тебе. А якщо не зможу, ми загинемо обоє,
люба, - пообiцяв Добриня i мiцно пригорнув дiвчину до себе. - Тiльки
тримайся побiля мене. Тримайся поближче!
На знак згоди вона ще дужче притулилася йому до грудей i заплющила очi.
Роздiл VI. ОБЛОГА ТРИВАЄ
1
Бату-хан був сам не свiй, злився, без видимої причини гримав на нойонiв
i навiть на джихангiрiв, що вони, мовляв, нероби, тюхтiї, що постарiли i
розгубили у вирi лiт хоробрiсть i вiйськове умiння. Аякже! Обступити Киюв
- обступили. Та що з того? Ще жоден воїн не зумiв здертися на його високi
вали! Ще вивiдачi не винюхали слабкого мiсця, де можна було б прорватися в
мiсто! Ще не зосередили там переважаючих сил, як це вчив робити Чiнгiсхан,
не пiдтягнули туди пороки, катапульти, штурмовi драбини i китайський
вогонь, що не тiльки пiдпалює будинки, а й страшним своїм гуркотом
наводить жах на обложених!
Вiн одиноко стояв на своєму улюбленому мiсцi - на вершинi горба, з
якого, мов на долонi, було видно пiв-Києва, його могутнi вали, заборола i
золотi хрести та куполи величних церков, що безперервним калатанням своїх
дзвонiв нагонили нудьгу. Стояв i думав.
Внизу перед ним лежала широка болотиста долина, поросла вiльшняком,
верболозом та високими пожовтiлими травами, де паслися стриноженi конi.
Вгорi поволi пливли по низькому осiнньому небу непривiтнi сiрi хмари, з
яких зрiдка сiявся то холодний i дрiбний, мов крупа, снiжок, то
набридливий дощик. Пронизливий пiвнiчний вiтер приносив з долини запах
диму i вареної конини, трохи гiркуватий, але такий знайомий i такий
рiдний.
Цей запах раптово розбудив у його душi спомини про давно минулi днi
дитинства i юностi, що гривастими кiньми вiдгримкотiли у безвiсть, про
неосяжнi степи батькiвщини, срiбноснiжнi вершини Ала-Тоо, про високе i
вiчне небо над головою, якого в цих краях немає i не буде нiколи. Нi, вiн
не змiг би тут жити! Дехто радить йому завоювати Киюв i подальшi землi - i
осiсти на них з родами своїми. Та його немолода душа вже не сприймає
чужини. Старiє вiн, видно, бо все частiше приходять до нього у спогадах i
снах безмежнi степи Синьої i Бiлої орди. Нi, вiн не зможе тут жити! Тут
немає високого Вiчного Неба, не шугають орли в пiднебессi, не свистять у
весняному степу байбаки i не мчать, як вихор, у безмежних просторах косяки
коней - найкращих створiнь на свiтi! Вiн виконає заповiт свого великого
дiда - завоює ще не пiдкорену йєка-монголами частину Всесвiту, скупає
свого бойового коня у водах Останнього моря i повернеться назад, до Iтилю,
що є серединою його володiнь. Тiльки там вiн зможе жити спокiйно, бо туди
схiднi вiтри приносять терпкополиннi запахи далекої прабатькiвщини, бо
звiдти вiн зможе пильно слiдкувати за тим, що робиться на окраїнах його
держави - на сходi, на заходi, на пiвночi i пiвднi.
Вiн так поринув у думки i спогади, що аж здригнувся, коли за плечима
почувся скрипучий, сорочачий голос Менгу.
- Дзе-дзе! Саїн-каане, тебе знову, бачу, обсiли мангуси i тривожать
душу. Кинь! Не думай! Прийде час - i впаде цей мiцний горiх сам. А тим
часом, щоб ти викинув клопоти з голови i втiшився, я привiз тобi красуню
орусутку, яку, признаюся, тримав для себе. - Не ждучи вiдповiдi Батия, вiн
плеснув у долонi, i два туленгiти пiдвели гарно прибрану в багатий одяг
дiвчину, яка вiд страху ледве трималася на ногах. - Ось - подивися! Звуть
її Росицею, але це чуже наймення важке для нашого слуху i для наших вуст,
тому назви її ранковою зорею - Юлдуз. Вона i схожа на ясну ранкову зiрку!
З цими словами вiн пальцями пiдняв за пiдборiддя дiвочу голiвку - i на
великого хана раптово глянуло синє Вiчне Небо - такi були густоблакитнi
очi Росицi.
Батий усмiхнувся сiрими губами.
- I справдi Юлдуз! Дякую, брате! Де ти роздобув таку пташину?
- Сотник Жадiгер привiв. Для мене привiв. Ну, а я вже згадав про те, що
ти в цей похiд, мабуть, найважчий з тих, якi ми з тобою затiвали, не взяв
своїх жон. Чи, може, постарiв?
Менгу хитро примружився i зареготав, а Батий хмикнув:
- Гм, але ти теж не взяв!
- Моя там, у Киювi. Мої воїни знають, яких красунь я полюбляю!
Приведуть не один десяток! Ну, а я вже виберу собi до вподоби. Ха-ха!
Батий дав знак туленгiтам, щоб вiдвели дiвчину, i глянув прямо в вiчi
Менгу. Тепер його тверде обличчя насупилося, а в жовто-коричневих вовчих
очах блиснув хижий вогонь. Менгу добре знав натуру двоюрiдного брата i
зрозумiв, що цей блиск означає одно - крайню роздратованiсть
Справедливого, пiсля якої нерiдко вчиняються несправедливi дiла. Що ж
трапилося нинi?
- Менгу, - сказав Батий, - що менi робити? Я вперше не знаю, як
пiдступитися до ворога. Вчора ми з Субедеєм об'їхали мiсто. Золотi ворота
- неприступнi. Захiднi i Лядськi - теж. Нижнє мiсто укрiплене так само
сильно. Всюди нам буде нелегко. До того ж у Думитра багато люду. Старий
вiрний пес Чiнгiсхана Субедей завжди безпомилково указував на слабкi мiсця
в оборонi противника, а вчора нiби йому мову й розум вiдiбрало! Де не
їхали - всюди такi високi вали, що лише на крилах можна перелетiти. Але ж
ми не птахи!
- I що ж ви надумали?
- А нiчого! Брати мiсто приступом - утрачу на самому початку походу
найсмiливiших своїх баатурiв. Чекати, коли кияни почнуть мерти з голоду, -
затримаюся тут на кiлька мiсяцiв, а може, й на пiвроку. Нi те, нi iнше
менi не пiдходить! Що ж робити?
Менгу на мить замислився. Потiм його вузькi очi звузилися.
- А знаєш, Саїн-каане, коли я сьогоднi їхав до тебе, то передбачив, що
виникне така розмова, i прихопив з собою того орусута, про якого я тобi
розповiдав ще на берегах Iтилю. Вiн добре знає Киюв...
- Доман? Чому ж ти ранiше не нагадав менi про нього?
- При переправi через Днiпро вiн обмок i застудився. Ледве мої знахарi
вiдхаючили його вiд смертi. Лише тепер оклигав.
- Ти гадаєш, вiн стане нам у пригодi?
- Стане чи не стане - не вiдаю. А запитати треба!
- Тодi давай його сюди! I терджумана теж!
- Обiйдемося без терджумана. Вiн уже кумекає по-нашому, - сказав Менгу,
подаючи знак туленгiтам, що тiсною купкою стояли вiддалеки.
Привели Домана. Вiн був худий, пожовтiлий, нiби вийнятий з домовини,
борода кошлатилася, як вiхоть, у грудях хрипiло, але очi вже мали живий
блиск i дивилися на Батия з цiкавiстю.
- Кажуть, орусуте, що ти добре знаєш Киюв? - спитав Батий.
Доман упав ниць i поцiлував землю.
- Знаю, великий хане, - вiдповiв, пiдводячись. - Як свої п'ять пальцiв!
- Тодi скажи менi, де в ньому найслабше мiсце? Якi ворота найлегше
взяти? А може, є туди таємний хiд? Скажи - i матимеш вiд мене честь!
Доман зсутулився, забухикав, а вiдкашлявшись, знову вклонився.
- Великий хане, найлегше взяти Подiл, тобто ту частину мiста, що внизу,
над Днiпром. Нелегко, але все ж легше, нiж Верхнє мiсто.
- Чому легше? Там вали такi ж високi, як i на горi.
- Високi, та не такi. До того ж заборола там та ворота вiд низинної
вологи пiдгнили. Якщо добре стукнути пороком, то швидко впадуть. Та й
залога Подолу слабша. На Горi - бiльше люду, i це люд, що не раз тримав
меча в руках, а на Подолi самi ремiсники - гончарi, кожум'яки, кравцi,
шевцi, колiсники, бондарi, ковалi. Вони не звичнi до зброї, з ними легше
справитися.
Доман знову закашлявся i схопився за груди. Батий з цiкавiстю подивився
на нього i запитав:
- Ти орусут i хочеш, щоб я погромив твоїх спiввiтчизникiв. Чому так?
Чого зло на них держиш?
- Кияни вчинили менi зло! Я ненавиджу їх! - аж захлинувся Доман, важко
дихаючи.
- Гаразд. Iди! - сказав Батий, а коли той вiдiйшов, проникливе глянув
на Менту. - Мерзенний же цей Доман! Коли б вiн з наших, я вiдразу велiв би
вiдрiзати йому язика! Зраджує своїх!
- Але оскiльки вiн чужинець i служить нам, то хай живе! - завершив
розмову Менту. - Вiн допомiг тобi хоч трохи? Навiв на яку-небудь думку?
- Бачиш, мiж мною i Субедеєм сьогоднi виникла суперечка. Субедей радить
брати приступом Лядськi ворота - тi, що в яру. Я згоден, тi ворота -
найзручнiше мiсце для приступу. Вони на вигляд мiцнi, але коли
придивитися, то н.еважко помiтити, що дерево там дужче постарiло,
потрухлявiло, нiж на Захiдних воротях, а отже, легше пiддасться нашим
порокам. Мабуть, це тому, що цi ворота, як i Подiльськi, стоять у низинi,
над струмком, де завжди багато вологи. Та й вiтри їх менше обвiвають i
висушують... Та не тiльки це. Головне - пiдхiд до них зручний, а з
протилежного горба, та ще з дерев, видно все, що робиться в мiстi. Ось
чому Субедей наполягає на Лядських воротах.
- Ну? А ти?
- Я? А я нинi, пiсля розмови з Доманом, думаю так. Зараз у киян свiжi
сили, багато зброї i припасiв, отож вони завзято оборонятимуться i
покладуть немало наших баатурiв. Якщо ж ми спочатку вiзьмемо Нижнє мiсто,
- а взяти його, безперечно, легше, нiж Верхнє, тут я згоден з Доманом, -
то це для Думитра буде приголомшливий удар! Кияни пiдупадуть духом, i нам
легше буде брати Лядськi ворота. До того ж у Нижньому мiстi ми переб'ємо
або захопимо в полон умiльцiв, якi виготовляють зброю: стрiли, мечi, луки.
А без зброї не навоюєш!
- Ну, що ж - ти думаєш мудро, Саїн-хане. Будемо спочатку брати Нижнє
мiсто, - сказав Менгу. - Я згоден з тобою!
2
- Ой вей, Iсааку! Яке горе! Яке горе, якби ти тiльки знав! - кинулася в
сльозах назустрiч чоловiковi, що зайшов увечерi до хати, пишнотiла, але ще
прудка Ребекка - у розстебнутiй кофтинi i з розпатланими чорними косами. -
Де ти тiльки ходиш? Де тебе носить? Чому не сидиш дома?
- Але ж, люба, я маю бути там, де мiй народ, де мої прихожани! Я був на
валу - ми вiдстрiлювалися вiд тих дикунiв... А що трапилося, люба? Чому ти
така схвильована?
- Ой, яке лихо спiткало нас, нещасних! - заголосила жiнка, припадаючи
йому до грудей.
Рабин сполотнiв, це було помiтно навiть при слабкому свiтлi свiчки.
- Та кажи ж бо, що трапилося? Про яке нещастя ти мовиш? Щось сталося з
Марiам? Вона жива? Ребекка витерла фартухом очi.
- Ой вей, вона жива!
- Так у чому ж рiч? - приголомшений рабин почав приходити до тями.
- А рiч у тiм, що дiвчина з'їхала з глузду! Закохалася! - вигукнула з
розпачем Ребекка. - Десь i зараз повiялася до нього!
- Закохалася! Гм! - рабин заклiпав очима, кров почала приливати до його
змертвiлих щiк, вiн полегшено зiтхнув. Ну й клята жiнка - так налякала! А
вголос сказав: - Але ж Марiам уже пiшов сiмнадцятий годочок, люба, хiба не
час закохатися? Пригадую, ти теж у такi роки закохалася.
- А-а, про що ти згадуєш! - махнула рукою Ребекка. - То ж був ти!
- А Марiам що? Закохалася у вiслюка?
- Гiрше! Ой вей, гiрше!
- Та кажи ти толком, жiнко! - розсердився рабин. - У кого?
- В агоя[92]! - вигукнула Ребекка. - Ой вей!
- У кого?
- В агоя, кажу! У того красунчика боярина! В Iллю! Таке лихо!
Рабин розсмiявся, ударив руками об поли лапсердака[93]. У нього гора
зсунулася з плiч.
- Гм, ну й дурна ж ти, рибонько, так мене перелякалаї Замалим не вмер!
А виходить - i лиха нiякого! Подумаєш - дiвчина закохалася! Та це ж
звичайна рiч! Ну й на здоров'я їй!
Вiн вiдсторонив жiнку, скинув лапсердака i сiв до столу. Застiбаючи на
грудях кофтину, Ребекка кинулася за ним.
- Як ти можеш таке казати! Марiам - iудейка, а вiн - агой, християнин!
Нi синагога, нi церква не обвiнчають їх! А якщо... А якщо трапиться щось
мiж ними? Ну, сам знаєш - люди молодi... Що тодi?
Вона сiла поряд, i рабин обняв її за повнi, iще по-дiвочому пругкi
плечi, з глибоким сумом сказав:
- Люба моя! Це безпiдставнi страхи! Не будемо їм заважати - хай
кохаються! Недовго їм насолоджуватися тим коханням! Недовго триватиме їхнє
щастя...
Ребекка кинулася, сполошилася.
- Що ти хочеш сказати?
Рабин узяв її за руки, заглянув в очi.
- Люба моя, згадай, коли ми живемо! Який час настав! Вiйна ж! Та яка!
Такої ще не було! Ранiше, бувало, князь на князя зробить наїзд, поб'ються
дружини - i знову все спокiйно! Вiд половцiв можна було вiдсидiтися за
київськими стiнами. Навiть за чернiгiвськими та переяславськими... А тут
не вiдсидишся. Тут буде смерть усiм або полон, що ще гiрше смертi. Чула,
що боярин Iлля розповiдав? Якого лиха вiн зазнав!.. А ти - агой,
закохалася в агоя! Яка дурниця! Смерть на носi, а ти... Та й Iлля не агой,
а боярин, син воєводи київського! Е-е, що тут казати! Був би мирний час -
i я, мабуть, сполошився б, як i ти, а тепер...
Ребекка заплакала, припала йому до грудей.
- Невже нiякої надiї?
- Нiякої! Тiльки - на Бога! Побачила б ти, яка сила-силенна вiйська
стоїть довкола мiста, - жах! Що буде з нами! Що буде з нашою донькою!
Кiнець свiту - та й годi!
- Ой, вей-вей, що ж нам робити? I Марiам не приходить! Уже якщо
вмирати, то всiм разом!
- Ну, не зараз же вмирати! Може, тиждень, може, мiсяць або й бiльше
Київ вистоїть, а там... Та, може, й не поб'ють нас...
Ребекка перестала плакати. Чоловiковi слова трохи заспокоїли її. Але
тут їй у голову прийшла iнша думка.
- Iсааку, а як же нам бути з нашими скарбами? Якщо нас не поб'ють, то
все заберуть, пограбують - то вже напевне! А як же нам тодi жити? Я
поскладала все в скриньку - золото, перснi, сережки... Може, закопаємо?
Рабин на якийсь час задумався, дивився у куток, де ходили темнi
мерехтливi тiнi вiд свiчки, що потрiскувала i блимала, а потiм сумно
усмiхнувся.
- А хто ж вiдкопає наш скарб?
- Як - хто? - збентежилася Ребекка. - Та невже нас справдi поб'ють? То,
може ж, хоч Марiам зостанеться!
- Може, - зiтхнув рабин. - Тодi давай скриньку - i ходiмо! Тiльки
одягнися, щоб не застудилася, бо надворi вже холодно. Осiнь!
Вони одяглися, взяли невеличку дерев'яну скриньку, перев'язану простим
мотузком, постояли, нiби вагалися - заховати її чи ще не час? Потiм рабин
сказав:
- Вiдкрий - подивимося!
Ребекка розв'язала шнурок, вiдкинула кришку. В скриньцi тьмяно блищали
золотi монети рiзних часiв i рiзних народiв, срiбнi та золотi обручки,
сережки, перснi з коштовним камiнням. Все їхнє багатство, яке дiсталося їм
вiд їхнiх батькiв та яке вони самi вже придбали!
- I все це пропаде! Вей-вей! - знову затужила Ребекка. - А ми ж його
збирали для нашої єдиної, нашої ненаглядної доньки Марiам! О горе!
Вона запустила руку в скриньку i почала пальцями перебирати холодний i
важкий вмiст її. До неї приєднався i рабин. Вони поволi пересипали крiзь
пальцi свої коштовностi, пригадували, де й коли придбали чи одержали в
подарунок ту або iншу рiч, i мимоволi спливало перед ними все їхнє життя.
I виходило, що не так i багато прожили вони на свiтi: Iсаак - сорок i
чотири лiта, а Ребеццi заледве минуло тридцять п'ять. Ще зовсiм не старi
люди - i погибати? Їхнi руки зустрiлися, сплелися в тiснiй скриньцi,
золото висипалося з них, як нiби вони й не цiкавило уже їх, а в їхнiх очах
стояли сльози.
- Рибонько, любко моя, - Iсаак поцiлував руку дружини i обняв її, - не
знаю, чи буде у нас ще час для того, щоб ось так удвох постояти,
погомонiти, тому сьогоднi хочу сказати тобi, що я не шкодую, що взяв тебе,
що прожив з тобою усе наше життя, бо любив тебе i люблю безмiрно!
- Я теж, голубе мiй! I не вiриться, що це вже кiнець. Вони довго стояли
мовчки, кожен думаючи про своє, аж поки затрiщала, спалахнувши, свiчка i
вивела їх iз дивного зацiпенiння. Тодi Iсаак пiдняв руку i почав скидати з
пальця золоту обручку.
- Зараз вона менi нi до чого. Хай лежить у скриньцi! Але обручка, як
вiн не силкувався, нiяк не хотiла перелазити через потовщений суглоб, що
вже давненько поболював.
Ребекка зняла свою вiдразу.
- Ти бачиш? Та що ж це таке - не злазить! - дивувався Iсаак. - Нiяк не
злазить! Доведеться залишити!
- Тодi й моя хай буде на менi, - сказала Ребекка i надiла обручку на
палець.
На тому й порiшили. Ребекка знову зав'язала скриньку, i вони вийшли
надвiр.
Було по-осiнньому темно, холодно, шарудiв у безлистiй грушi, що одиноко
росла за хатою, дрiбний дощик, десь глухо валували собаки. I жодного
вогника - нi в хатах, нi на валах. Якщо десь i горiла свiчка або лучина,
то їхнє слабке свiтло не пробивалося назовнi крiзь маленькi затуленi
вiконця. I тiльки вряди-годи чувся протяжний оклик вартових на валу:
- Слу-хай! Слу-хай!
Рабин знайшов дерев'яного заступа iз залiзним лезом, тихцем запитав:
- Де копати?
- Десь у примiтному мiсцi, щоб не забути, - вiдповiла жiнка. - Може,
пiд грушею?
- Можна i пiд грушею. - Вiн швидко викопав невелику, глибиною в колiно
ямку, поставив у неї скриньку, закидав сирою вiд дощу землею. - Щоб знала
- мiж грушею i причiлком хати. Завтра покажемо це мiсце Марiам - може, їй
доведеться вiдколупувати.
Вони ще трохи постояли бiля свого скарбу, а потiм рушили до двору. Але
з-за хати раптом долинули приглушенi голоси. Iсаак притримав дружину, що
йшла позаду, - тс-с-с! - i завмер за рогом.
Вони впiзнали голоси Марiам та боярина Iллi. Самих молодят не видно
було в темрявi. Мабуть, вони щойно зайшли в двiр i стояли пiд дашком
ганку, щоб не мокнути пiд дощем. Та їхнi голоси, хоча вони говорили тихо,
доносилися виразно.
Батько й мати стали мимовiльними свiдками розмови дочки з боярином
Iллею. Їм би було озватися, показатися, але ноги мов прикипiли до землi.
- Нi, я завтра не вийду - не проси! I так мати вже запiдозрила, що я
зустрiчаюся з тобою, мiй милий. Прямо сказала менi про це сьогоднi. Я
якось викрутилася, а завтра вже не викручуся, - сказала Марiам. - Хай уже
днiв через два.
- Та ти що, дорога, через два днi! - вигукнув Iлля. - Два днi для мене
- як два роки! Ти ж знаєш, що я не можу й пiвдня прожити, не побачивши
тебе, не поцiлувавши твоїх оченят!
- Це ти зараз так кажеш, - заперечила йому дещо вередливим голосом
Марiам. - А потiм забудеш мене, нiби й не знав. Подумаєш - якась iудейка!
Над нею можна i посмiятися! Хiба не так?
Чути було, як Iлля пригорнув її, поцiлував.
- Звiдки такi думки, Марiам? Чому ти заговорила про це? Невже ти можеш
повiрити, що я кину тебе, та ще й насмiюся з тебе? Нi, такого не буде!
Нiколи такого не може бути, бо я люблю тебе так сильно, що ладен життя
своє вiддати за тебе!
- Любий мiй! - шепнула Марiам, i тепер було чути, як мiцно поцiлувала
вона свого коханого. - Гаразд. Хай буде завтра! Чекай мене там же, як
стемнiє. Я вже якось вирвуся вiд матерi, а батько приходить пiзно. Якось
вирвуся, хоч би i посваритися мала! Он я яка!
- Моє голуб'ятко! Я знав, що ти така! Я знаю, що ти кохаєш мене, а я
тебе - безмiрно! За тебе я i на вогонь пiду!
- Я теж... - ледь чутно вiдповiла дiвчина.
Потiм була довга тиша. Потiм брязнула хвiртка, грюкнули хатнi дверi.
Iсаак i Ребекка ще довго стояли онiмiлi, не в силi вимовити слова, їм
раптом вiдкрилася найбiльша таємниця душi рiдної дитини, найрiднiшої i
єдиної кровинки, щастям якої вони жили i хотiли прожити всi останнi днi
свого життя.
- А ти казала! - нарештi порушив мовчанку Iсаак.Мовчи та диш!
- Та я що! Я нiчого! - глибоко зiтхнула Ребекка i сторожко рушила до
ганку.
3
В тi осiннi похмурi днi, коли навколо Києва зашморгнулася мiцна
монгольська петля, король мадярiв Бела Четвертий отримав вiд Батия листа
i, ознайомившись з ним, негайно закликав до Пешта своїх васалiв -
можновладних банiв-феодалiв, щоб порадитися, як бути. Бани з'їжджалися
неохоче i дихали лиховiсне, бо короля не шанували i ставили нi в грiш, а
намагалися всiма засобами випручатися з-пiд його влади i зажити самостiйно
- королев'ятами.
Бани сидiли у великiй королiвськiй залi за гостинним столом. Все було
приготовлене для учти. Однак з її початком король не поспiшав, поглядав
крiзь вiкно у двiр - видно, чекав ще когось.
Нарештi знадвору долинув тупiт копит, людський гомiн, почувся грюкiт
дверей - i до зали зайшли хан Котян з п'ятьма синами та половецькими
вельможами. Одягнутi в блискуче, шите срiблом та золотом вбрання роботи
вiзантiйських кравцiв, вони поважно вклонилися королевi, його найяснiшому
братовi Коломану та високому зiбранню i прослiдували наперед, за окремий
стiл, указаний їм мажордомом.
Бани переглянулися, глухо загули. Всiм у країнi була вiдома їхня
неприязнь до половцiв, що пiсля появи їх в Угорщинi стали вiйськовою - i
не малою! - опорою королiвської влади.
Тепер їм з ласки короля доводиться сидiти поряд з цими дикими
степовиками, якi лише з примусу, бо нiде було дiтися, прийняли католицтво!
Король пiдвiвся i пiдняв руку.
- Достославнi панове! Держателi землi Угорської! Високошанованi мною
родичi, хане Котяне i вся братiя половецька! Закликали ми вас з братом
моїм Коломаном сюди для того, щоб сповiстити, що богопротивний
нехрист-язичник Батий надiслав нам листа. Правда, дiйшов лист до нас
запiзно, через третi руки, бо посольство хана Батия в дорозi було
затримане князем суздальським, i лист ним був вiдiбраний. Лише згодом,
коли з нашої далекої прабатькiвщини, Великой Угорщини, повертався додому
посланий туди Папою Римським з посольською мiсiєю брат Юлiан, князь
передав ним того листа. Вiн був написаний язичницькими лiтерами на
татарськiй мовi. Переїжджаючи Куманiю, брат Юлiан знайшов якогось
язичника, який переклав його зрозумiлою нам латиною, а ми вже - нашим
письмом. Послухаймо його i подумаймо, що вiдповiсти!
Бела ще не закiнчив мови, як зал вибухнув обуренням, лайками та
прокльонами. I неясно було, кого лають бани: Батия, короля чи половцiв, бо
в тому гаморi i гармидерi чулися рiзнi наймення.
Король знову пiдняв руку i довго ждав, поки розхвильоване магнатство
заспокоїться. Потiм узяв листа i почав читати:
- "Я, хан, посол Царя Небесного, якому вiн дав владу над землею
пiдносити тих, хто пiдкоряється менi, i придушувати тих, що противиться
менi, дивуюся тобi, королю угорський. Хоча я в тридцяте посилаю до тебе
послiв, ти чомусь нi одного з них не повернув до мене назад, та й своїх
послiв анi листiв не шлеш. Знаю, що ти король багатий i могутнiй, i що
много у тебе воїнiв, i один ти правиш великим королiвством. Тому-то тобi
важко по добрiй волi менi пiдкоритися. А це було б краще i кориснiше для
тебе, коли б ти пiдкорився менi добровiльно. Дiзнався я зверх того, що
рабiв моїх, куманiв, ти тримаєш пiд своїм захистом. Я наказую тобi надалi
не тримати їх у себе, щоб через них я не став проти тебе. Куманам легше
тiкати, нiж тобi, оскiльки вони, кочуючи в шатрах, можливо, i в змозi
тiкати. Ти ж, живучи в будинках, маєш замки i мiста: як же тобi уникнути
руки моєї? Подумай - i пришли послiв, щоб я взяв тебе пiд свiй захист, як
данника мого!"
Король замовк. Вражене i приголомшене почутим, вельможне зiбрання теж
нiмувало, лише поволi приходячи до тями. Про Батия чули всi. Знали, що вiн
погромив половину руських князiвств, знищив половцiв, пiдкорив башкирдiв,
булгар, буртасiв, саксинiв та асiв. Але нiхто i в думцi не мав, що
наступить час, коли Батий зверне свiй погляд також на далеку вiд нього
Угорщину, розташовану за високими горами, в самому серцi Європи, на
благословенних просторах Придунав'я. Нiхто нiколи не думав, що таке
можливе. Де та Волга, а де Дунай! I ось - на тобi! Заздренне око Батиєве
досягло i сюди, за гори Карпати! Тепер - жди бiди! I чомусь нiхто не
пригадав, що й самi мадяри кiлька сотень рокiв тому iз-за далекої Волги
перекочували в саме серце Європи, захопили межирiччя Тиси та Дунаю i
поволi почали розширювати свої володiння за рахунок навколишнiх, переважно
слов'янських, племен, вогнем i мечем нав'язуючи їм свою мову i свiй спосiб
життя.
Зате вiдразу почали дошукуватися причини - чому Батий саме на Угорщину
звернув увагу? Є ж Русь, Литва, Польща, Валахiя, Болгарiя... Є нiмцi,
франки, римляни... Нi, чомусь саме Угорщина впала йому в око!
Недарма кажуть: що в кого на умi, те i на язицi.
- Це все через половцiв! Це через них поклав Батий на нас гнiв! -
вигукнув гоноровитий i не залежний нi вiд кого, навiть вiд короля, магнат
Iштван Сегедський.- Батий прямо говорить про це в листi! Коли б хан Котян
не привiв на нашi землi своїх недобиткiв, коли б король не дозволив йому
поселитися в угорськiй пуштi i не перетягнув його разом зi всiєю ордою в
нашу святу католицьку вiру, Батий просто не згадав би про нас! Вiн не знав
би, що iснує на землi така країна - Угорщина! Тепер - маєш! Через
половцiв, що втекли вiд його шаблi, ми потрапили самi пiд його гнiв!
Вiн рикав, мов бик. Його чорна шерсть на обличчi наїжачилась, крута,
дебела шия налилася кров'ю, а буйволячi очi витрiщилися на короля так,
нiби хотiли спопелити його.
Iскра кинута. Кинута на пiдготовлений грунт. Присутнiсть
тридцятитисячної орди хана Котяна в Угорщинi була корисна королевi,
змiцнювала його несказанно, i це бiсило можновладне магнатство, бо
зв'язувало йому руки в боротьбi з королем.
Тепер, здається, настав час розрубати цей ненависний союз.
Гнiв спалахнув, як суха солома, i гучним громом покотився попiд високим
склепiнням зали.
- Геть куманiв з нашої землi! Це вони виннi!
- Вигнати їх! Видати Батиєвi, на розправу!
- Вони посiли нашi землi!
- Почувають себе тут, як удома!
Король Бела замахав руками, намагаючись утихомирити це роздратоване,
розбурхане стадо розлютованих буйволiв. За ним пiдхопився королевич
Коломан - теж щось кричав. Але в загальному гармидерi їхнiх голосiв нiхто
не чув i не хотiв слухати. Навпаки, зрозумiвши, що король хоче захистити
своїх родичiв-половцiв, бани зчинили ще дужчий галас. Хтось забажав кровi.
Хтось вихопив шаблю.
- Геть степовикiв! Смерть королiвським конюхам! Хани збилися в куток,
спiдлоба зиркаючи на грiзний натовп, що наближався до них з прокльонами i
погрозами. Котян шепнув синовi Тiгаку, що опинився поряд нього:
- Бачиш дверi? Там, за королем? Тiкай туди, бо зараз проллється кров!
Через королiвськi покої спустишся вниз - i до своїх! У бiйку не вступай -
я наказую тобi! Рятуй народ наш!
До них уже бiгли. Над головами нападникiв заблискотiли щаблi. Король
кинувся навперейми раптово знавiснiлiй юрбi.
- Панове! Що ви робите! Це ж нашi союзники!
- Твої союзники, а не нашi! - ревнув Iштван Сегедський i з розмаху
рубонув хана Котяна по головi.
Той упав, обливаючись кров'ю.
Хани вихопили шаблi - почали вiдбиватися. Дзвякнула сталь, загуркотiв,
перекинувшись, стiл, закричали пораненi, захрипiли вмираючi. Все
закрутилося, як у шаленому вирi.
У цiй круговертi нiхто не помiтив, як Тiгак вiдступив назад, у
напiвтемний закуток, i поза колонами шуснув у дверi. Вiн ще встиг
оглянутися i побачити, як загинули, порубанi на шмаття, його брати та iншi
родичi, а тодi у розпачi великому кинувся геть. Стража, що хотiв зупинити
його, вiдштовхнув, перебiг кiлька покоїв i мармуровими сходами збiг униз.
На широкому подвiр'ї, бiля конов'язi, стояло багато коней, вешталися
конюхи, слуги, озброєнi магнатськi охоронцi. Вiн бистрою стрiлою притьмом
промчав мимо них - до невеликого гурточка половцiв, що в дальньому кутку
двору стерегли ханських коней, з лету стрибнув у сiдло i гукнув:
- Наших побили! Тiкаймо! Вперед! За мною! Двiчi повторювати наказ йому
не довелося. Та й не оглядався вiн. Половцi миттю попадали у сiдла i,
охопленi жахом, помчали услiд за молодим ханом. Вирвавшись iз ворiт замку,
вони навскач рвонули на схiд, де в пуштi, нiчого не вiдаючи, спокiйно
випасали свої стада i табуни їхнi роди.
Другого дня, опiвднi, Тiгак доскочив до половецьких становищ. Жахлива
звiстка блискавично поширилася по степу i пiдняла всю орду. Тiгак бив себе
в груди i кричав:
- Мадяри порубали наших ханiв! Смерть їм! Смерть! Серце моє бажає
помсти! Кривавої i справедливої помсти! За батька Котяна, за братiв, за
iнших ханiв наших!.. Люди! Знiмайте юрти! Лаштуйте вози для дальньої
дороги! Ми пiдемо в Болгарiю - там приймуть нас! Але ми залишимо пiсля
себе на цiй землi кривавий слiд! На коней, воїни! Шаблi наголо! Не жалiйте
нiкого - нi старих, нi малих! Помсти бажають нашi серця! Помсти бажають
душi загиблих ханiв! Палiть i нищiть усе нещадно, щоб земля пiдпливала
кров'ю i небо палало вогнем! Уперед, джигiти, i горе мадярам!
Так нерозважливий, нерозумний вчинок угорських магнатiв призвiв до
страшних для країни наслiдкiв. Тiгак вогнем i мечем прорубав собi широкий
шлях з угорської пушти в Болгарiю i залив його кров'ю тисяч безвинних
жертв, освiтив його пожарами, скропив слiзьми мадярських дiтей[94]. I це -
напередоднi монголо-татарського вторгнення!
4
Останнi днi Добриня жив нiби в рожевому туманi. Кохання з Янкою, що
спалахнуло з шаленою силою, перевернуло його душу, пiднесло над буденнiстю
- до самих небес.
Зовнi вiн залишався таким же спокiйним, урiвноваженим, як i ранiш, хiба
що попрохав Василакiя, щоб пiдстриг розрослий чубище, та голився кожен
день, чим немало дивував бородатих киян, а в душi вiдчував якусь могутню
силу, що хтозна-звiдки взялася, якусь незбагненну радiсть, несподiвану i
навiть кощунську для того становища, в якому опинився Київ.
Душа його спiвала. Так пояснював вiн сам собi цей дивний стан, що
охопив його пiсля випадкової зустрiчi з Янкою на валу бiля Лядських ворiт.
Душа його спiвала вiд кохання, вiд усвiдомлення того, що i його кохають,
вiд молодої сили, що сповнювала його вщерть, i ще хтозна вiд чого. Це було
бiльше нiж дивно. Довкола безпощадний ворог, що готується, як лютий хижак,
до вирiшального стрибка, всi ждуть найгiршого, всюди - страх, вiдчай,
сльози, смерть, а душа його спiвала i тремтiла вiд радощiв.
Янка! Ось причина того стану. Це юне, прекрасне i вередливе дiвча
перевернуло його свiт, збаламутило розум, загострило до останку його
почуття i змусило забути про все, навiть про те страшне, що чигало на них
попереду. Такого з ним ще нiколи не було. Кохання до Милани нагадувало, як
вiн це тепер розумiв, лише iскру, що вилетiла з-пiд кресала, а кохання до
Янки було подiбне сонцю, що не тiльки грiло, а могло й спопелити. Таким
сильним було воно! А крiм того - чистим, цнотливим, невинним, як ранкова
роса, але й пекучим, як вогоньї
Може, це сталося тому, думав вiн, що довго був вiдiрваний вiд рiдного
порога, вiд життя, що неволя так жорстоко гнiтила його молоду душу, а
тепер, здобувши свободу, душа розпростала крила? Чи, може, в передчуттi
великої бiди доля в останню мить послала йому сонячний промiнь щастя? Бо
хiба ж не так i в Iллi? Вiн винiс, пережив те ж, так само
несподiвано-негадано став вiльною людиною, зустрiв спорiднену душу, яку
саме небо послало йому в особi чарiвної Марiам, i так же безоглядно
кинувся назустрiч їй... Спiльнiсть доль? Чи ж таке буває? I чим ця
спiльнiсть завершиться? Смертю? Полоном? Новими муками?
Однак обставини були такi, що зустрiчалися вони з Янкою не часто.
Добриня вставав рано, а повертався пiзно - iнодi навiть опiвночi, коли всi
вже спали. Боячись випадкової стрiли, що могла залетiти через вал, бояриня
вiдпускала Янку з дому неохоче - хiба що в церкву. Тому зустрiчi їхнi були
випадковi i короткоплиннi, десь на вулицi чи на валу, серед людей, де вони
могли перекинутися поглядом та двома-трьома словами. Але й цьому вони були
радi. Тi люблячi погляди i тi слова були такi значущi i говорили їм так
багато, що їх вистачало до нової зустрiчi.
I все ж, живучи в рожевому туманi надiй i сподiвань, Добриня постiйно
вiдчував неясну тривогу i тугу, що гнiтили його серце. Кияни були
впевненiшi за нього у тому, що Батиєвi не пощастить здолати могутнi
київськi вали i ввiрватися в мiсто. Вiн же дуже добре вивчив ворога i
знав, що Батий швидше покладе тут половину своїх людей, нiж вiдступить без
перемоги. Що тодi буде з Янкою? З ним? З усiм людом київським?..
Перебуваючи ось у такому тривожно-радiсному настрої, одного разу, в
недiлю вечором, вiн побачив бiля Софiї Янку. Дiвчина не помiтила його i
швидко завернула у розчиненi дверi собору. Добриня пiшов услiд за нею.
У соборi правилася вечiрня служба, глухо i грiзно рокотали чоловiчi
баси хору, тьмяно блимали свiчки, пахло ладаном i воском.
Янка купила у притворi свiчку, запалила її i помiж людьми направилася
до iкони Божої Матерi. Там, опустившись навколiшки та склавши молитовне
руки, схилила голову.
Добриня теж купив свiчку, пробрався крiзь натовп до неї i, непомiчений,
став поряд.
Янка молилася:
- Мати Божа, Царице Небесна, допоможи йому i захисти його!
Добриня зрозумiв, що вона молиться за нього.
Вона гаряче шепотiла свою нехитру, але щиру, що виходила з самого
серця, молитву i низько схилялася в поклонi. В соборi було напiвтемне,
довкола стояло на колiнах багато людей, i дiвчина не помiтила, як хтось
опустився поряд з нею.
Лише тодi, коли Добриня запалив свою свiчку вiд її свiчки i поставив
перед iконою, Янка пiдвела очi.
- Добрику! Ти?!
Навiть при тьмяному свiтлi було видно, як здивовано звелися брови, а
лице спалахнуло густим рум'янцем.
Добриня потиснув їй холоднi руки, шепнув над саме вухо:
- Люба! Ти за нас молилася?
- За тебе!
- Значить, за нас!
Не випускаючи її руки, вiн пiдняв голову до iкони i пристрасно повторив
її молитву:
- Мати Божа, Царице Небесна, допоможи їй i захисти її! Допоможи їй i
захисти її! Допоможи їй i захисти її!
На очах у Янки виступили сльози. Вона з вдячнiстю i любов'ю дивилася на
юнака, i її прекрасне зажурене личко поволi яснiло, свiтлiло, нiби
освiтлювалося сонцем, ставало якимось неземним, одухотвореним, по-дитячому
нiжним, невинним i добрим.
Вiд надмiру радiсних почуттiв вона мiцно стиснула йому руку.
- Любий мiй! Наша сьогоднiшня молитва, я вiрю в це, не лише нас
захистить, а й вiдверне напасть вiд Києва та киян. У мене таке вiдчуття
нинi, нiби ми з тобою щойно обвiнчалися!
- I в мене таке вiдчуття!
Добриня нахилився, нiби в поклонi, i припав устами до її рук. I його
тверде, заклопотане лице теж розпогодилося i просвiтлiло.
Облога затягувалася. Минув жовтень, минуло два тижнi падолисту.
Наростало загальне напруження, i тривога все бiльше холодила людськi
серця. Батий не вiдступав та й, судячи по тому, як його сотнi та тумени
грунтовно обсiли навколишнi пагорби, не думав вiдступати. А запаси киян
все танули i танули. У мiстi почався справжнiй голод. Бiдняки та люди
прийшлi, що втекли до Києва пiд захист його валiв без достатнього запасу
харчiв, уже голодували. Спочатку на майданах для них варили тричi на день
гарячий кулiш, потiм стали варити двiчi - вранцi та ввечерi, а починаючи з
п'ятого тижня облоги, перейшли на одноразове харчування - вранцi. Лише для
дiтей церкви та собори на свiй кошт влаштовували вечiрнi трапези - варили
борошняну затiрку, капустяну та морквяну юшку або роздавали по одному
млинцю-гречанику. Та цього було явно мало, люди, особливо старi та хворi,
почали мерти. Ховали тут же у мiстi, у глибоких братських могилах, що з
наказу воєводи Дмитра заготовлялися про запас, на випадок великих втрат у
боях. Значних сутичок з ворогом ще не вiдбувалося, а ями поволi
наповнювалися трупами померлих, їх прикидали тонким шаром землi, на яку
наступного дня клали нових мерцiв.
Сум i безнадiя падали на обложене мiсто i поволi пiдточували вiру в
порятунок.
- Краще б уже ворожий приступ, то, поки сила є, поки зовсiм не охляли,
пощербили б свої мечi об голови бузувiрськi! - гарячкували вiдчайдушнi.
- Встигнемо з козами на торг,- вiдповiдали їм обачнiшi.- Ще немало
крiвцi проллється i нашої, i їхньої! Ще встигнемо всi в братську яму! Куди
поспiшати?
Над Києвом котилися низькi сiрi хмари, кропили землю i мiсто холодними
дощами, що iнодi переходили в крижану крупу. Потiм хмари розходилися,
крiзь них прозирало скупе осiннє сонце, i на якийсь час у зневiрених душах
загорався промiнчик надiї.
- Постоять татари, померзнуть у своїх юртах та й, чого доброго,
дременуть звiдси куди-небудь в iнше мiсце... Тут їм теж голодно, теж не з
медом, бо вже обiбрали всi навколишнi села - нiчим бiльше поживитися!
- Аякже - жди! Дременуть! Он Переяслав дiждався? Або Чернiгiв? I нам
таке буде! Ординцi нахапали по селах збiжжя, худоби, коней - вистачить їм
жерти на цiлу зиму! А ми за той час дуба врiжемо з голоду! Краще вже
справдi загинути в бою, щоб не гнити заживо трухлявою колодою в болотi!
Такi розмови точилися серед киян, рiзнi думки висловлювалися. Лише про
добровiльну здачу Києва нiхто й словом не обмовився, бо всiм було ясно, що
Батий не подарує киянам побиття послiв Менгу-хана. Та й кому охота самому
надiвати на шию ярмо?
Непевнiсть очiкування закiнчилася раптово - в третю суботу падолисту.
Напередоднi ще моросив надокучливий дощик, а надвечiр хмари розiйшлися,
розвiялися, виглянуло сонце i заходило криваво - на мороз. I справдi,
суботнiй ранок видався ясний, морозний. Мокра земля затужавiла, замерзла i
дзвенiла, мов криця. Вiтер улiгся, i в ранковiй тишi в голубе небо раптом
ударив на сполох дзвiн.
Київ ураз переполошився, загув.
Звуки сполоху - протяжнi i тривожнi - линули...
