Михайло Коцюбинський. Оповiдання та казки
страница №2
...ає, що сили її меншають, слабнуть, щовона вже не здатна до боротьби. Невже в неї стало енергiї тiльки на
прелюдiю?
Панна Ярина складає руки на столi й безсильно опускає на них свою
русяву голiвку.
Колись вона була щасливою дитиною, коханою одиначкою багатого дiдича.
Одягнена в оксамит i шовк, пересвiдчена, що найдрiбнiшi забаганки її
будуть заспокоєнi, оточена роєм услужних бонн та служебок, вона стрибала
по великих кiмнатах палацу, по тiнистих алеях батькiвського парку.
Незабутня пора!
Одно тiльки дратувало Яринку, робило їй навiть прикрiсть - се заборона
бавитися з селянськими дiвчатами та хлопцями... Фi! "Хлопськi дiти!" - якi
в них манери, яка груба мова, яка моральнiсть! Адже то "бидло", а не люди!
- чула вона навкруги. Однак мала Яринка, пiд впливом оточення, мало-помалу
оговталася з такими поглядами, ба й сама стала в такi вiдносини до
"бидла", у яких були батько та мати. Вона небавом зрозумiла, що мужикiв
сотворено лиш на те, аби орати батьковi ниву, служити за фiрманiв,
кухарiв, робiтникiв. Навiть бiльше. Вона сердечнiше вiдносилася до
справжнього бидла, нiж до тої "нижчої раси". Коли для забави панночки
приводили перед ганок мале телятко або вiзник приносив щенят, Яринка
обiймала їх, цiлувала, пестила, знаходила "чудовими", тодi як на дiвчину,
дочку наймички, не звертала вже найменшої уваги, наче то була не людина, а
кiлок, забитий на свому мiсцi. Словом - Яринка стала панночкою, як i її
приятельки, сусiдки з iнших сiл.
Минали роки, збiльшуючи той мур, що стояв межи двором а селом. З одного
боку були пани, з другого - "бидло". Виросла Яринка на панну Ярину й
мусила позбутись думки, що все, що її оточує, належить до батька або може
бути куплене батьком за грошi. Ярина знала вже, що батьки її бiднiють i
хоч не показують сього перед людьми, навiть триб життя не змiнюють, але
почувається вже потреба негайної лiквiдацiї iнтересiв для забезпеки хоч
неласого шматка хлiба.
Тим часом дозвiлля (а сього добра в панни Ярини було чимало) вкупi з
допитливим розумом напрямили дiвчину на книжки. Пожираючи без ладу сотнi
томiв, Ярина вмiла, однак, зiбрати в головцi промiння мислi, розкиданi
там, вiдгукнутися серцем на чеснi й високi поривання. Природна щирiсть
стала тут у пригодi. Правда, кожна нова думка, що не згоджувалася з ii
дотеперiшнiм свiюглядом, викликала цiлу бурю в молодiй, не змiцнiлiй ще
душi, але мур, що вiддiляв її вiд села, валився й вiдкривав не бидло, а
справжнiх людей, з людськими iнтересами, болями й радощами. Ярину
зацiкавило се невiдоме їй "мужицьке царство", Вона почала придивлятися до
нього, наскiльки се було в її змозi, i налякалась темноти й убожества, що
панували там. Боже! побiч жиють люди, брати її, i нидiють у темрявi та
злиднях, коли вона збиткується працею рук їх! Чи ж пiсля сього можна
назвати себе людиною? Чи ж пiсля сього можна добачати в собi образ
божий?.. Нi, годi! Розбити пута, що вiд вiку сковують бiлi, неробучi руки,
скинути полуду з очей i чесно та смiливо звернути скривдженим те, що до їх
належить. Доволi бути лялькою, коли людина - то людина, i довести се треба
дiлом, а не словом.
Дiвчина запалилася до працi, до дiяльностi, поклала присвятити життя
своє для тих, що досi працювали на неї. Так справедливiсть каже. Вона буде
вчителькою, вона понесе свiтло в темряву, потiху - смутковi, помiч -
убожеству. А що вдома на неї чекає буря, так що ж, хiба вона не винесла
вже бурi сама в собi, коли новi думки, новi почування стрiлися з її
первiсним свiтоглядом?
Дома справдi зчинилася колотнеча. На Ярининi плани старi спершу
дивилися, як на дивогляднi забаганки пещеної дитини, але побачивши, що не
жарти, налякались. Сльози, благання, спазми, прокльони похитнули завзяття
дiвчини. Але вона перемогла себе й поставила-таки на свому. Замовкли
батьки, затаївши смуток у серцi, однак не тратили надiї, що час або який
випадок звернуть їм дитину, притулять її знов до чулого батькiвського
лона. I випадок, на який рахували старi, лучився, погiршуючи й без того
важку ситуацiю. До Ярини посватався багатий сусiд - дiдич. Ярина спершу й
слухати не хотiла про шлюб, далi ж, скоряючись перед батьковою волею та
благаннями закоханого сусiда, випрохала собi три днi розважити все та
помiркувати, поки дасть рiшучу вiдповiдь. I власне другого дня пiсля сього
прийшов вiд iнспектора довго очiкуваний папiр, прийшов i - замiсть
заспокоїти - збурив, сколотив її спокiй, iз дна душi пiдняв сумнiви,
пiдтяв вiру. I ось тепер сидить Ярина над тим папером, безсило опустивши
на руки русяву голiвку...
Вона не рада тому паперовi. Так, не рада... Ще недавно, ще позавчора,
як бога з неба, виглядала його, а нинi - не рада... Рiч певна, що вона не
зречеться своїх замiрiв... Вона ламле все - а йде туди, де їй слiд бути...
I не те, щоб вона не рада була... а так, не налагодилася до нового життя,
не звиклася ще з думкою, що завтра покине батькiвську стрiху... По-ки-не
бать-кiв-ську стрiху... Брр!.. Ну, i чого тремтiти? Ой, тi нерви... Треба
себе взяти в руки, бо нерви непотрiбнi для тих, що йдуть на боротьбу. Адже
скiльки дiвчат пiшло вже по тiй стежцi, що стелеться перед нею... Правда,
бiльшостi дiвчат тих легше було почати нове життя, нiж їй, бо бiльшiсть їх
вийшла з родин убогих, iз таких, де кожне ще з молоком матерi всисає
потребу працi для шматка хлiба. Там усi працюють, усi заробляють... Там
нема традицiй, якi б багном закаляли все, що виривається з зачарованого
кола егоїзму та кастових iнтересiв.
- Зачароване коло... Ох, те зачароване коло!..- шепотять блiдi уста
дiвчини.- Чи стане ж у мене сили, чи стане вiдваги розiрвати його, вийти в
свiт широкий на боротьбу з тим, що воно замикає? Добре, я розiрву його, я
вийду звiдти. Але чи перетриваю, проклята родиною, осмiяна подругами, одна
серед невiдомого менi широкого свiту?.. Де тi сили в мене для боротьби? Де
той гарт, що мiг би служити порукою перемоги? Я - теплична рослинка...
вибуяла в штучному теплi, у душнiй атмосферi теплицi... Перша буря зламає
мене, вирве з корiнням... I, замiсть бажаної користi, живим докором
стануть, перед мене закривавленi серця родини й мое власне розбите,
знiвечене життя... Боже! що се зi мною? Звiдки легкодухiсть така? Що варте
життя моє перед необмеженим морем людського страждання?.. Нi, годi... Пiти
туди, куди серце кличе й обов'язок... З силою, яку я почуваю в собi, з
силою любовi - можна багато зробити... Тiльки не лякатись, тiльки не
тратити надiї i... все буде добре... Що тут довго думати? Адже давно вже
рiшила я почати нове життя. I почну, i кiнець на тому, i нiчого мислити, i
нi над чим мiркувати... Кораблi спалено... I чого я тремчу вся? Чого?..
Дурю себе вiдвагою, коли чую, що сили мої слабнуть, що я легкодуха,
нiкчемна iстота?..
Ярина повним розпуки рухом заламує руки й вiдкидає назад, на зелену
стiну винограду, свою бiляву голiвку з обличчям, покритим тiнями муки та
внутрiшньої боротьби.
А в тремтячих тiнях горiха стоїть Хо, й зазира в темну альтанку, i хита
старою головою, i вiє холодом iз бороди.
- Гай-гай! - шепотять його старечi уста.- Стiльки сили молодої мати,
мати життя цiле перед собою - i не зважитися стати до боротьби з дiдом, з
порохном, що не нинi - то завтра розсиплеться! Хе-хе!.. Та гляньбо,
подивись!.. Подивись, що на менi немає тої манти традицiй, у яку ти
загорнула мене.. Де там! Не хоче... Не зважиться й очей звести на дiда...
Гай-гай!..
- Ну, и доля!..- мимрить далi Хо тоном роздратування.- Кожне уявляє
собi мене, як хоче. Для одного я - з торбою на дiтей, з рiзкою в руках,
другий убирає мене в шати традицiй, поговору, забобонiв, третiй тремтить
передi мною, як осика на вiтрi, четвертий... а все зле та немудре! Коли ж
скiнчиться моя мука, коли ж спочину вже, коли вже поховає мене смiливiсть
людська?.. Ну й доля, ну й люди! Аж мене злiсть розбира...- бубонить
старий собi в бороду, що м'якими сивими хвилями зливається з легенькою
парою, виссаною сонцем з вогкої, теплої землi.
- Чекай же,каже вiн далi.- Хоч помщусь на тобi, полохлива iстото, хоч
полякаю тебе... Ти хочеш стати до боротьби з потужним ворогом - з
убожеством та темнотою? Добре. А чи маєш ти сили до тої боротьби - ти,
слабосила жiнко? А глянь-но, панно, у своє життя минуле, що ти звiдти
винесла? Ану, подивись!..
Ах, те життя... Безжурне, у достатках, у розкошах - воно тiльки
розпестило її, ослабило волю... Звiдтiль винесла вона саму незараднiсть,
непрактичнiсть... Нi, те життя нiчого бiльш не дало, не в ньому шукати
джерела сили...
- Iз такими засобами ти гадаєш боротися,- шепотить Хо.- А чи вiдаєш ти,
нерозумна дiвчино, що вiд тебе вiдкаснеться родина, скоро ти пiдеш
наперекiр їй, що всi, з ким ти жила досi, закаляють тебе болотом, яко
зрадницю їх кастових традицiй? I до кого ти звернешся, коли, зламана
боротьбою, запрагнеш потiхи, спокою? Хто пiдтримає тебе, розбиту,
зневiрену?
Правда... правда... Нiхто. Одна... Нема рiдної душi, щоб щирим словом,
спiвчуттям загоїла рани сердечнi, заспокоїла, пiдтримала... Вiдрiзана, як
скибка вiд хлiба, самотня, як хрест на роздорiжжi... Пустка навкруги,
холод...
- А чи вiдаєш ти,- пiддає Хо,- що то недостатки, убожество? Ти, що
зросла в розкошах, що не робила на шматок хлiба? Не страшно тобi змарнiти
в нерiвнiй боротьбi, до часу скласти в домовину молоде життя?..
Боже! Усе проти неї: i люди, i становище жiнки, i убожество... Усе наче
змовилося, щоб кинути її в огонь, обсмалити їй крила, коли вона рветься
лиш до свiтла. I Ярина бачить уже свої бiлi, випещенi руки худими, чорними
вiд працi, бачить красу свою змарнiлу, зiв'ялу, чує в грудях хоре, розбите
серце, а за плечима смерть...
Смерть... не нажившись, не зазнавши щастя, не зробивши дiла... Брр!
- Ех, залишити б краще всi сi мрiї,- спокушає Хо,- та взяти вiд життя
все, що воно може дати для особистого щастя, скористатися з молодощiв, бо,
як кажуть: "Не вернеться весна..." А що там хтось стогне, хтось пропадає -
заплющити очi, затулити вуха, як робить бiльшiсть,- i моя хата скраю...
Боже, яка мука стояти отак на роздорiжжi й не знати, кудою йти!.. Що
робити, що чинити?.. Боже!.. Ярина з розпукою заламує руки i впадає в
тяжку задуму.
Враз її будять дзвiнкi голоси. То дiвчата-робiтницi йдуть садком на
полуднє.
- Чули, дiвчата, наша панна вiддається. Там такий гарний панич сватає,
хоч води напийся: чорнявий-чорнявий, а очима так i грає... Я бачила, як
приїздив, осе вже буде день зо три...
- Але вiддається? Забожись, Одарко!
- Присягай богу! А вона, чуєте, не хоче. за нього...
- Слухайте, бояри, як князь бреше. А ти ж звiдки знаєш? Може, той панич
до тебе грав очима, от-от не видко, як старостiв пришле.
- Падку мiй, смутку мiй! А я б що з таким чоловiком подiяла, що робити
не годен?
- Оце сказала! Адже Одарка швидко свого матиме - такого, що як
говорить, то й носом грає, не тiльки очима.
- Атож! Е, не журiться, дiвчата, кожна з вас дiждеться! Буде
пробийголова, а мастиголови не буде, нi!
- Ха-ха-ха! Ну й вигадала, турок ти немирований!.. Серед реготу та
жартiв проминула весела громадка дiвчат альтанку, де сидiла Ярина,
сполохана голосами, з думками, що полинули вже в iнший бiк.
Її сватають. Так. Перед нею вiдкривається особисте щастя, родиннi
втiхи, достаток, життя безжурне. Правда, вона не закохана, але їй
подобається чорнявий сусiд, вона нiчого б не мала проти його замiрiв, якби
не почуття iнших обов'язкiв, не iнший шлях, що стелеться перед нею. Але
вона стоїть над тим шляхом, i мучиться сумнiвами, й шукає виходу... Вихiд
єсть... Одно слово -• i доля її з'єднається навiки з долею другої iстоти,
що кохає Ярину без пам'ятi... Вийти замiж? Хто се сказав?
Нi, прiч усякi спокуси, усякi викрути - вона йде за своєю iдеєю!..
У ту ж саму хвилину в дверях альтанки мигнула тiнь, i чорнявий хлопець,
здiймаючи бриля, питав приємним баритоном:
- Чи вiльно сполохати задуму вашу, панi?
Ярина жахається, блiдне, щоб зараз заллятися кармазином.
То вiн_ приходить по останнє слово.
Вона не встигла опам'ятатись, як вiн трима вже її за руку й тихо
промовляє тремтячим голосом:
- Панi! Я не маю ще права виявити вам, як я мучився, чекаючи на слово,
що виробить серце ваше в одповiдь на мої почуття й замiри. Я ще й досi в
непевностi тремчу за долю свою... i ще раз важуся благати вас, панно
Ярино, - не вiднiмайте вiд мене руки вашої, хай вона буде завдатком нашого
будучого щастя...
Ярина сидить блiда, непорушна, з слiдами переляку та боротьби на
обличчi, але не вiдiймає руки вiд щасливого хлопця.
Хо не має тут бiльш роботи. Похитуючи сивою головою та покректуючи,
чвалає старий далi, шукаючи, де б спочити натомленою душею, натрудженим
тiлом.
IV
Марко Iванович Лiтко встав, мабуть, з лiжка лiвою ногою, бо так йому
сьогоднi не по собi щось, усе його дратує, усе турбує. Уночi, правда,
змучив його поганий сон. Ото снилось йому, що в його був трус, що при
трусi тому знайдено кiлька примiрникiв тоненького збiрника творiв
українського поета-самовродка Рябоклячки, збiрника, пущеного nota bene
цензурою, але виданого його коштом - i то в великiй таємницi, треба
додати. Непроханi гостi грiзно випитували Макара Iвановича, звiдки взяв
вiн такi страшнi брошури та яку цiль має тримати їх, а Макар Iванович,
наляканий, зрошений циганським потом, брехав, що купив їх тiльки задля їх
дешевини, маючи потребу в паперi для обгортання снiдання своїм
дiтям-школярам, що вiн не знає, про що пишеться в книжках тих, бо не вмiє
навiть читати повкраїнському, та що взагалi нiчого спiльного з так званими
"малоросами" не має й не хоче мати... Йому, однак, не понято вiри,
потягнено його з дому, страхано в'язницею, карами, засланням... Макар
Iванович виправлявся, прохав, мало не плакав, врештi, почав пручатися... i
прокинувся. Прокинувся i сплюнув. А де ж! Присниться ж таке, змордує,
нагодує дрижаками... Тут i так тремтиш весь день, спокою не знаєш, а тут
ще сни морочать... Тьфу!.. А все через вечорок той вчорашнiй у "молодих"
українцiв... От як не хотiлось йому йти туди, а треба було... Прохано
старших; якось нiяково не пiти. Ну ж i наслухався вiн там! Се... се просто
божевiльнi люди, тi "молодi". Се - кандидати на, шибеницю на кращий
кiнець! Давай їм зараз усе: i свiдому вкраїнську iнтелiгенцiю, i народну
освiту з добробутом, i рiдну культуру, i героїв, i патрiотiв, i грушки на
вербi, i зiрку з неба!.. Нi, вiн не мiг далi слухати, не мiг пробувати
далi в товариствi шалених, що самохiть iдуть пiд нiж... Вiн просто втiк iз
вечорниць, затуливши вуха, озираючись, чи хто не помiтив його навiть
близько хати, де було зiбрання.
Адже й вiн українець, i вiн патрiот... Се доведено не раз i не двiчi.
Хто, як не вiн, ще за часiв студентства вiсiм мiсяцiв висидiв у
в'язницi?.. Правда, не в українствi шукати всiх причин того в'язнення, але
якось приємно тепер, коли вже лихо давно минуло, залiчити тих вiсiм
мiсяцiв на карб патрiотичного страждання.
Далi - хто, як не вiн, пiдтримує молодi таланти, так потрiбнi...
Малоросiї? Адже вiн не пожалував ста карбованцiв на видання творiв
самовродка Рябоклячки, а що творiв тих нiхто не купував - на власнi грошi
набув сотню примiрникiв, щоб послати на село, до своїх, i таким робом
довести, що, вiрний демократичнiй засадi, не розриває зв'язкiв iз народом,
пам'ятає про його духовi потреби... Адже всi знають, що вже десять лiт
збирається вiн написати наукову розвiдку на вкраїнськiй мовi, хоч та мова
страх яка бiдна, яка не здатна до наукових праць... Вiн згоджується, що не
знає мови, так якось не було часу вивчитись... i через те мусить балакати
по-московському, здобуваючись iнколи на макаронiчнi фрази. Але те ж вiдомо
всiм, що вiн усе збирається простудiювати трохи вкраїнську мову... А на
роковинах, на вечорницях,- хто так патрiотично (без жартiв!) п'є горiлку,
так щиро заведе пiснi, вдарить тропака?..
А скiльки страху набратися, скiльки натремтiтися, скiльки обережностi
треба, щоб не зрадитися перед ворогами! I се ще не патрiотизм? Мало на
сьому ще? А вони патрiотiв шукають!..
Макар Iванович здвиг плечима й почав ходити по покою взад та вперед.
Очевидячки, думки сi не заспокоїли його. Щось ще турбувало його, залазило
до серця, зазирало пiд шкуру комашнею. Макар Iванович був неспокiйний. Ану
ж, борони боже, хто спостерiг, як вiн увiходив або виходив iз зiбрання
"молодих"? А що тодi буде? Погана справа. Лихий понiс його туди, до тих
божевiльцiв. Чи не краще то було пiти на "вiнт" до сусiда? Ат!!! А тут ще
сон такий, наче вiщує щось. Погано. Е, що там врештi сон! Дурниця. Воно
якось не пристало навiть людинi з вищою освiтою, з поважним становищем
значного урядовця вiрити в сни, як вiрить у них темна, неосвiчена баба на
селi... А проте на серцi наче мишi шкрябають.
Макар Iванович зупинився перед дзеркалом, звiдки визирнуло до його
чепурне, але пом'яте вже обличчя з шпакуватою бородою, з довгим
українським носом, хитрими сивими очима та виплеканим волоссям, що, _мов
_кримським смушком, вкривало йому голову. Кокетним, навиклим рухом
поправив вiн бороду й волосся, осмiхаючись до думки, що не понизився ще
курс його в жiнок. Але й се не помогло. Сон та вчорашнiй вечiр не йшли
йому з голови, дратували нерви. Вiн усе сподiвавсь чогось лихого.
Ураз - дзвiнок.
Макар Iванович так i жахнувся, так i затремтiв увесь. Неспокiйним
поглядом окинувши покiй, немов бажаючи запевнитись, чи там нема чого
небезпечного, вiн сам побiг вiдчиняти дверi.
- 0-ох! - з пiльгою зiтхнув Макар Iванович, вертаючись до покою з
пачкою кореспонденцiй.Листоноша!
Нервовим рухом одкинув вiн набiк "Свiт", "Киевскую старину", "Зорю"_ й
узявся за листи.
Вiдкритка? Вiд кого б се? А-а, вiд брата-бурсака.
Прчитавши заледве кiлька слiв, Макар _Iванович _почервонiв, пiдплигнув
на мiсцi i в найвищому _обуреннi _кинув вiдкритку на стiл.
- Се... се... се... чорт зна що таке!..- скрикнув вiн.- Се просто
нiкчемнiсть... Писати до мене по-вкраїнському на вiдкритцi...
компрометувати мене! Вiдкритку кожне може перечитати, кожне може
побачити... Я не дозволю так компрометувати себе... Я ж йому прочитаю
"патер-ностер"!
Макар Iванович бiгав по хатi в сильному роз'ятреннi, наче з вiдкритки
тої знявся рiй вiс та покусав його. Врештi, трохи заспокоївшись, вiн узяв
картку в руки, щоб дочитати.
- Ну, що ж там особливого? "Я здоров, коханий брате... Як твоє
здоров'я?.. На святки, може, приїду..." От i все... Ну, взяв би i написав
би "по-росiйському"... А то...Макар Iванович здвиг плечима i сердито по
дер вiдкритку на дрiбненькi шматочки.
Другий лист, вже у ковертi, викликав тiльки усмiшку на уста Макара
Iвановича. Одна вельми поважана особа, звертаючись до його патрiотизму,
прохала порятувати молодого вкраїнського письменника, якому тепер дуже
скрутно; особа та зiставалась в надiї, що Макар Iванович дасть протеже її
мiсце в своїй канцелярiї, бо ще недавно натякав, ще потребує помiчника.
Макар Iванович осмiхнувся. Нема дурнiв! На сей гачок його не зловиш! Вiн
буде приймати в канцелярiю "молодих"? Навiщо? Щоб скомпрометуватися, щоб
мати неспокiй, а то - хто зна - може, й великий клопiт? Хiба вiн не знає
тих шибайголiв, купаних в окропi!
- Нi, красненько дякую,- розводить вiн руками з уклоном, наче перед ним
сидить та особа, що писала лист.- Звертаєтеся до патрiотизму? Згода. Даю
п'ять... ну, десять карбованцiв до складки на запомогу голодному, але
встромити палець межи дверi... уклiнно дякую... Може, хто другий
зохотиться...
Осмiхаючись, Макар Iванович зараз же написав солодку вiдповiдь,
виставляючи прикрiсть, яку зробила йому неможливiсть дати мiсце певнiй
особi через брак вакансiї, й запевняючи заразом, що почувається до
обов'язку зробити все можливе для вкраїнського письменника.
Задоволений зi свого дипломатичного маневру, Макар Iванович заклеював
лист, коли з другої хати, як бомба, влетiв його чотирилiтнiй синок.
- Папа! папа! - загаласував вiн,- Мама сказала, чтобы ты послал по
водку!..
- За водкой... за водкой, а не по водку!.. Сколько уж раз я замечал
тебе, мужичонок ты этакой?!
I роздратований український патрiот, забуваючи на хвилинку про свiй
патрiотизм, вибiг до другого покою, гукаючи на жiнку:
- Маша! Прошу тебе звернути увагу вчительки нашої на те, як балакають
нашi дiти! Адже вони страшенно калiчать "росiйську" мову! Се бог зна що
таке... се нi на що не схоже!..
Макар Iванович хвилюється, бiгає по хатi.
Все наче змовилось сьогоднi, щоб дратувати його:
i листи, i дiти, i згадки вчорашнiх вечорниць... Ай, тi вечорницi!..
недурно кажуть, що як має скластися лихо, то бог i розум вiдбере. Треба ж
було зробити таку капiтальну дурницю - пiти на вечорницi... Бути не може,
щоб не пронюхано, хто там був, про що балакано... i тодi... прощай, Макаре
Iвановичу!.. Попрощайся з посадою, з родиною i в двадцять чотири години...
Ото вклепався, ото вскочив!..
Буйна фантазiя тручає бiдного Макара Iвановича по похилостi в якусь
чорну безодню, звiдки нема стежки наверх. Страх обгортає його такий, якого
вiн не пригадує в дитинствi навiть. Напевне, сором перемiг би той страх,
коли б наш патрiот мiг збоку глянути на свою громадську вiдвагу, чи то пак
на брак її. Але де там йому до сорому, коли шкура в небезпечностi! Шку-ра,
розумiєте ви? Шку-ра!!
Макар Iванович так завзято бiгає по хатi i так кривиться, аж дiд Хо, що
вже давненько крiзь вiкно прицивляється до сiєї сцени, не може вдержатися
вiд смiху. Старий знає, що небезпечнiсть не скаламутить лояльного життя
добродiя Лiтка, й весело хихикає:
- Хе-хе! От ще перелякана людина! Хе-хе! Менi б нiчого й стояти тут,
так утiшно дивитись, коли доросла людина, громадянин, мов заєць той,
полохається абичого. Почекаю ще часинку, забавлюся, бо нiчого нема
втiшнiшого, як такий страхополох - "фiл".
О, знов дзвiнок!..
Макар Iванович аж кинувся, так той дзвiнок прикро вдарив його по
напружених нервах. Яке там лихо дзвонить та й дзвонить? Марiйко, Варко! Не
чуєте, що там хтось дзвонить? Швидше вiдчинити!.. Макар Iванович, бажаючи
дiзнатись, хто прийшов, крiзь вiдхиленi дверi зазирнув у передпокiй...
зазирнув i охолов.
Ой леле! Офiцер... з бiлими шлiфами!.. Макаровi Iвановичу аж в очах
потемнiло, аж у п'ятах похололо... От i справдилося його передчуття. От i
нещастя!.. Блiдий, переляканий Макар Iванович пiдбiг до столу, скинув на
його очима, вхопив бiдну, невинну "Зорю" i, невважаючи на протестуюче "Д.
Ц.", укинув її пiд стiл, у кошик. Запевнившись, що в хатi нема бiльш
нiчого "небезпечного", вiн скупчив усю силу волi, щоб дати обличчю свому
спокiйний вираз.
I саме був час. У хату вступив гiсть... вiйськовий лiкар, знайомий
Макара Iвановича.
Х-у-у! Як же вiн налякав його!
Макар Iванович ледве перевiв дух. Тремтячий, блiдий, вiн привiтався до
доктора, попрохав його сiсти.
"I чого вiн ходить до мене, отой ворохобник? - промайнула думка в
головi Макара Iвановича.Адже я вже раз "не пiзнав" його на вулицi".
- Почну, коли дозволите, просто з дiла, яке привело мене до вас,- почав
гiсть, сiдаючи на дзиглику проти господаря.- Учора ви так хутко покинули
наш гурт, що...
- Голова в мене розболiлась так, що, повiрите, ледве до лiжка
доплентався,- скривився Макар Iванович.
- Отож i ми так домiркувалися, що ви, либонь, занедужали... Як вам
вiдомо,- вiв далi доктор,- позавтра в мiстi Луцькому має вiдбутися гучний
похорон нашого славного письменника, що сими днями помер. Шануючи заслуги
його на полi вкраїнського письменства, а також виходячи з засади, що нам
потрiбнi тепер, мiж iншим, i манiфестацiї, якi б свiдчили про iснування
наше, перед ширшою публiчнiстю показували, що ми живемо, ухвалила громада
наша прийняти удiл в тому похоронi депутацiєю й вiнком на могилу
покiйного. Вiнок уже замовлено, i грошi на нього помалу збираються, але...
"Чого се вiн хоче вiд мене? Чи не грошей часом?" - мiркував собi Макар
Iванович i перехопив, виймаючи калитку:
- Прошу не забувати, що й з мене належиться частка на вiнок...
- Спасибi,обiзвався доктор, ховаючи жовтий па-
пiрець.Властиво, тут рiч не в грошах, а в депутацiї,- казав вiн далi.-
Ми ухвалили вибрати трьох-двох молодших i одного старшого. Громада наша,
чолом даючи перед вашим патрiотизмом i заслугами, припоручила менi прохати
вас поїхати депутатом на похорон i завезти вiнок, що я й чиню тепер з
приємнiстю.
Макар Iванович зразу налякався.
Може, се небезпечно? Але такi почеснi запросини приємно полоскотали
його пиху. Так! Не помилилася громада, називаючи його патрiотом... Вiн так
любить Україну й той добрий український люд! Бiдна, бiдна Вкраїна, чого б
вiн не зробив для неї!..
Макар Iванович цiлком розкис. Вiн дякував за честь, запевняв у своєму
патрiотизмi, розводився над браком iнтелiгенцiї вкраїнської й, урештi,
обiцяв, умовившись щодо своєї ролi з громадянами, виїхати завтра в мiсто
Луцьке ранiшнiм потягом.
- А хто їде з молодих? - зупинив вiн виходячого доктора.
- Семен Пилипчук з Андрiьм Гавриленком.
"Погана компанiя",- подумав Макар Iванович, кривлячися.
Доктор попрощався й вийшов, обiцявши за двi години прислати вiнок, а
Макар Iванович лишився у хатi.
Ба не сам, бо й Хо втисся за доктором i причаївся в куточку, звiдки
вигiднiше стежити за кожним рухом тiла й духу Макара Iвановича.
Макар Iванович пройшовся по хатi, затираючи руки. Вiн радий. Вiн завжди
був певним, що заслуги його, яко патрiота, не загинуть марно. Золото -
скрiзь золото. Вiн навiть не дивується, що з-помiж чималого гурту громадян
вибрано його депутатом на похорон. На честь таку вiн має право...
Тiльки... навiщо тi двоє молодших? Вони якiсь... непевнi... Адже можна б
було запрохати когось iз старших - правда, не таких славних патрiотiв, як
Макар Iванович, бо не всi ж зазнали в'язницi, видавали твори Рябоклячки,
збиралися писати наукову розвiдку,- але все ж людей певних, поважних, з
становищем... А то... Семен Пилипчук... Андрiй Гавриленко... Чекайте! Який
се Андрiй Гавриленко? Чи не той часом, що недавно був пiд доглядом? Як же
се вiн, Макар Iванович, урядовець, людина офiцiально лояльна, прилюдно
виступить з ним у такiй справi, що вже сама з себе трохи... як би се
сказати?.. ну, трохи небезпечна!
Нi, се бог зна що таке! Се... се... просто неможливе! Тепер такий час,
такi умови, що як плюнути - пiдпасти пiд категорiю українофiлiв,
сепаратистiв, полiтичне небезпечних еt сеt. А нащо се? Та й. мiж нами
кажучи, до чого нам тепер тi манiфестацiї, до чого такий бучний похорон, з
вiнками, з промовами, з комедiями? Умерла людина - поховати її тихенько,
зiйтись потому в гурточок, згадати небiжчика, пом'янути сльозою ("п'яною"
- шепнув внутрiшнiй голос Макаровi Iвановичу, але вiн не звернув на се
уваги), посумувати, що бiднiй Українi нашiй щербата доля забирає кращих
синiв,i розiйтися тихенько по хатах, не тремтячи за власну шкуру...
Макар Iванович задумався. Непотрiбно, цiлком непотрiбно, поквапився вiн
з обiцянкою їхати на той похорон. Що то в нього - двi голови на плечах,
щоб отак ризикувати, або слава захистить його вiд "всевицячого ока"? Краще
б було вiдмовитись, краще б не їхати. I як можна бути таким необережним?!
Цiлий вiк мати на метi обережнiсть i так вклепатися! Ат!
- Що менi чинити, що робити? Адже я згодився, обiцяв! - бiгає по хатi
збурений Макар Iванович.- Тепер якось нiяково назад лiзти... А їхати не
можу... I не поїду, нiзащо не поїду... Але що менi зробити, як
викрутитися?.. Боже!
Макар Iванович бiгає по хатi, як навiжений, а Хо не може далi витримати
в свому кутку. Його розбира такий смiх, що аж кольки пiд грудьми спирають.
- Ха-ха-ха! - регочеться старий, узявшись у боки.- Ха-ха-ха! Чи бачив
хто кумеднiшу фiгуру? Оце "фiл" так "фiл", чистої, мовляв, води!..
Ха-ха-ха!..
Бiла борода Хо труситься вiд реготу, аж холодний вiтер iде вiд неї, а
наш патрiот тiпається, мов у пропасницi, уявляючи буйною фантазiєю всi
наслiдки своєї необачної обiцянки. Тут i компрометацiя, i втрата посади, i
допитiї, i таке страхiття, що й малим дiтям не сниться.
- Не поїду! - рiшає вiн врештi.- Не поїду!
- Баринi - ускакує служебка.- Там принесено з крамницi такий вiнок з
срiбла, що аж сяє на сонцi...
- Дурна! - гримає на неї роздратований Макар Iванович i сiдає за стiл.
- Що його зробить? - мiркує вiн.- Напишу хiба, що несподiвано заслаб i
через те не можу їхати... Доведеться день зо два не виходити на вулицю,
посидiти в хатi, та що ж робити! Усе ж краще, нiж компрометацiя...
I Макар Iванович гладенькими фразами (звичайно, московськими) виливає
на паперi жаль, що несподiвана слабiсть змушує його зректись великого
обов'язку, ба й честi в ролi депутата виявити свiй невтiшний смуток над
свiжою могилою вкраїнського письменника, i через те вiдсилає вiнок у
надiї, що вiн дiстанеться не в гiршi руки...
Одно можна додати: Макар Iванович не збрехав: вiн справдi заслаб... вiд
страху.
V
Хо вступає в здоровезну кам'яницю, лiзе, покректуючи, по ступанцi
високо, аж "пiд небо", i втискається в маленьку кiмнату, в найтемнiший
закуток. В кiмнатi - як в улику: гучний гомiн молодих голосiв бринить
усiма тонами радостi й смутку. То за столом, при свiтлi лампи, зiбралася в
гурточок молодiж, щоб, нiм розiйтись рiзними шляхами, востаннє, може,
подiлитися вражiннями пережитого та надiями на будучину.
Бачить Хо перед собою людей, повних сили, енергiї, вiри, злучених з
собою теплими, сливе братерськими вiдносинами. I не дивно: всi вони
грiлися бiля одного вогнища, кожен брав звiдти свiтло й тепло. Вогнище те
- любов до своєї країни, до свого народу; свiтло - то iдея, що дала змiст
життю, то свiдомiсть своїх обов'язкiв, тепло - вiра в перевагу добра над
злом, правди над кривдою, свiтла над темрявою...
- Братики мої! - здiймає рiч один.- Розходимось ми рiзними шляхами,
розлучаємось, навiки злученi одною iдеєю... iдеєю нацiйно-культурного
вiдродження нашої країни... Перед нами життя, перед нами робота...
Розiйдiмось ми промiннями сонця, понесiмо свiтло у темнi закутки...
Розпливiмось глибокими рiчками, зросiмо рiдну землю, i, "як дiвочi вiнки,
зазеленiють нашi ниви"... Не лякаймось великостi працi, не жахаймось
важкої дороги! В iдеї нашiй, в нашiй працi, в нашiй смiливостi - сила
наша. П'ю за смiливiсть!
-_ За смiливiсть! - лунають голоси, вторуючи брязкоту чарок.
- Хе-хе-хе! за смiливiсть!..- глузливо шепотить Хо.- Розiйдемось
промiннями... розiллємось рiчками... Хе-хе-хе! Ой, як устануть тумани, як
закутають промiння те, як потиснуть морози та скують рiчки - побачимо,
куди дiнеться ваша смiливiсть! Хе-хе!.. А про дiда Хо й забули? Не
пам'ятаєте, яку чудодiйну силу має його борода? Ге? А сього не хочете?..-
I Хо трясе бородою, сповняючи хату холодним вiтром.
Але молодiж iз усмiшкою слуха старого. Лякай, дiду!
- Нам скажуть, що думки нашi не новi,- обзивається другий.- I ранiш не
одно чисте серце зогрiвалося такими ж iдеями... Та тим-то й ба, що тодi
тiльки iдея набирає вартостi, коли поростає тiлом, переводиться в життя.
Перевагу нашу я добачаю найголовнiше в тому, що ми поставили собi
завданням перевести нашi iдеї в життя i певнi, що зробимо все, що в нашiй
силi й змозi... Будьмо передусiм скрiзь українцями - чи то в своїй хатi,
чи в чужiй, чи то в свому краї, чи на чужинi. Хай мова наша не буде мовою,
якою звертаються лиш до челядi... Хай вона бринить i розгортається в нашiй
родинi, у наших зносинах товариських, громадських, у лiтературi - скрiзь,
де нам не зацiплено... Не попускаймо собi навiть у дрiбничках. Несiмо
прапор справи нашої в дужих руках а будьмо консеквентними, не вiддiляймо
слова вiд дiла... Не жахаймось, що дiло те таке велике, таке важке...
Робiм, що можемо: на яку б дорогу не ступили ми - йдiм смiливо,
пам'ятаючи, що всi дороги провадять до Рима... А поки що нам треба працi,
працi й працi... Я, як ви знаєте вже, маючи шматочок власного грунту, iду
на село господарювати... Придивляючись ближче до життя села, я
пересвiдчився, що навiть одна iнтелiгентна людина може багато там зробити,
скоро потрапить забезпечити собi поважання та вплив. Аби охота, а
знайдеться змога приложити руки й до освiти, i до полiпшення економiчного
та морального стану нашого ладу.
- А сила ворожа? А кроти, що стануть пiдривати твiй будинок? А шинкар?
А жмикрути всякi? - аж пiдскакує на мiсцi Хо, трясучи бородою.- Чи ж ти
гадаєш, що то жарти?
- Знаю,веде далi будучий хлiбороб, наче вiдповiдає на запитання Хо,- що
доведеться менi рахуватися з чималими труднацiями, стрiти багато перешкод,
але теж багато й вiри в мене у свою iдею, багато сили молодої, багато
енергiї вкладу я в свою працю! П'ю за працю на пожиток країнi нашiй,
панове!
Випито за працю.
- Приймаючи сей тост,- обзивається третiй,- додам кiлька слiв.
Пригадайте собi, панове, байку про селянина, що, вмираючи, на пучку
прутикiв показав синам, яку силу має єднiсть. Отож єдностi, яка б робила
нас iз кволих навiть одиниць незламаною силою, потребуємо й ми... Важка
праця, перешкоди, що неминуче стануть нам на дорозi, усякi лихi пригоди
здолають зламати хоч якi сили, хоч яку енергiю, i горе людинi, що в таких
обставинах почується самотньою, вiдiрваним листком... Отож треба нам
цементу, щоб нарiвнi з iдеєю зв'язував нас докупи, а таким цементом уважаю
я щирi, чисто братерськi вiдносини мiж нами, обопiльну помiч, пораду...
Опрiч двох тостiв - за смiливiсть i за працю - п'ю ще й третiй: за
сднiсть!
- За єднiсть! - торкнулись усi чарками. В маленькiй кiмнатцi чимдалi
стає гучнiше. В атмосферi, повнiй палких речей, смiливих поривань, надiй,
енергiї, повнiй безкрайої вiри в iдею та власнi сили, загрiтiй юнацьким
запалом, гарно почувається молодiж. Байдуже їй, що Хо з усiєї сили
намагається налякати її: то бородою має, з вiтром холодним дрижаки
посилаючи, то вiдхиляє заслону, показуючи спокуси й небезпечностi, що
мрiють на життєвому шляху... Байдуже!.. Палка молодiж у живi очi смiється
старому, кепкує з його заходiв, зве його порохном.
Хо має причину радiти, бо хто ж то, як не вiн, нарiкав на полохливiсть,
що трима його на свiтi, не дає спокiйно зложити кiсток у домовину? Але Хо
не сьогоднiшнiй, вiн старий як свiт, його не зведеш. Ох, багато бачив вiн
на вiку свому! Бачив вiн i таких, що, повнi молодечої вiдваги, викликали
на герць потуги зла, а як прийшло що до чого - першi ж п'ятами накивали.
Ставиться, як лев, а гине, як муха. Бачив Хо таких, ох, бачив, i тепер...
не вiрить. Просто не вiрить, щоб ся палка молодiж, скоро зiткнеться зi
справжнiм життям, витривала боротьбу з його чудодiйною силою, не
пiдхилилася їй. Адже й такi Макари Iвановичi мали свої хвилини зваги, а
тепер що з ними сталося? Пожалься, боже!..
- Слова, фрази!..- шепотить Хо.- Се абихто зможе! А от дiлом довести
вiдвагу - й то не нерозсудливу вiдвагу, а таку, щоб давала змогу
повсякчасної працi - се я розумiю! Не можу, правда, наперед сказати, що ви
нездатнi на се, але не повiрю, поки життя ваше не покаже вашої правди... А
тодi... _О,_ тодi страховi Хо легше стане, бо ближче буде до могили...
Хо слухає, як молодий лiкар розгортає плани своєї лiкарської та
просвiтньої дiяльностi на селi, де має замiр оселитись. Вiн веде боротьбу
з темнотою, з забобонами, з ворогуванням селянина до iнтелiгента,
органiзує дешеву медичну помiч... Чує Хо, як сiльський учитель обiцяє
хитромудре керувати помiж пiдводними камiннями сучасних порядкiв, а таки
доплисти, куди треба, таки досягти своєї мети... А ось починаючий
письменник нахваляється щиро взятись за працю, за поважнi студiї, простати
свої iдеї та працювати не то в свято, але й у будень... I Хо не може його
нiяк злякати анi цензурними умовами, анi фатумом українського письменника
писати graiis_ або за "бiг дасть"...
Довго ще, мов улик той, гуде маленька кiмната "пiд небом", довго ще
чекає Хо, аж поки братерський поцiлунок на прощання не закiнчить свого
пам'ятного вечора.
- Не полегшало менi з того, що глянули менi сьогоднi в вiчi, не
полегшало...- шепотить Хо, плентаючись за останнiм з гостей.- I не
полегша, аж пересвiдчуся, що не порожнi згуки лунали там, у кiмнатцi, що
час i життя не зламають вiдваги вашої... Почекаю ще... почекаю... i
Минає кiлька лiт.
Змордований вiчною блуканиною, знуджений полохливiстю всього живучого
та невдячною ролею страху, шкандибає по курнiй дорозi Хо, пiдпираючись
довгим костуром.
- Скучно на свiтi, нудно на свiтi... скрiзь повно страхополохiв...-
мимрить старий у роздратуваннi.- А ти волочись по свiтах, не бачачи
кiнця-краю своїй мандрiвцi... _Ох, важко, важко, спочити б уже...- зiтхає
вiн до спокою.
- А що се манячить улiворуч? - зацiкавився Хо, з-пiд руки вдивляючись у
далечiнь, що червонiла вся в промiннях заход ячого сонця.- Село? Не пiду
туди; остобiсiли менi оселi людськi... Е, нi, стривайте, зайду, бо тут
живе хлiбороб-iнтелiгент, що то нахвалявся запровадити на селi новi
порядки... Побачимо...
Сонце вже сiдало, коли Хо входив у село. Насам-i перед, як пристало
порядному подорожньому, подавсь вiн до корчми. Але що за диво? Корчму
хтось обгородив, прибив нову табличку над дверима та повиганяв звiдти,
мабуть, усiх п'яниць, бо якось там так дивно тихо, мов у церквi... Хо
наблизився, глянув на табличку й прочитав: "Школа". Е-ге-геї Ось воно що!
Недавно була корчма, а тепер школа. Де ж корчма? Хо обiйшов село, але
корчми не було. Чудасiя, та й годi! А що то робить пан дiдич, цiкаво
глянути? - подається Хо до чепурного двора, що дивиться на нього осяяними
вiкнами. Старий присувається до вiкна, зазира всередину й бачить: у хатi,
за столом, сидять гостi - учитель та селяни. Усi вони вкупi з господарем
щось пишуть, рахують, мiркують. У кутку двоє дiтей граються, декламуючи
байку Глiбова "Вовк та ягня".
- Що вони там рахують? - шепотить Хо, прислухаючись: - Еге! ось що:
касу ощадну заложили. Бач їх! А се знов що? Гомонять про якусь землю, що
громада має купити в сусiднього дiдича. Еге, вiн таки оре перелiг свiй,
той хлiбороб! Що ж далi, що ще нового?.. Хо, однак, мусить вiдiрвати увагу
вiд товариства, бо в хату вступає жiнка господаря, звертаючись до дiтей
чистою, неламаною мовою:
- А йдiть, дiточки, гратися в другу хату, бо ви тут заважаєте...
За якусь часинку господиня знов увiходить, прохаючи всiх на вечерю.
Здивований Хо бачить, як усi посполу сiдають за стiл, i каже до себе: "А
диви! Тут наче нема пана й мужика, а самi люди..."
По вечерi гостi примощуються, де кому вигiднiше, а господар виймає
книжку, i починається лектура...
Тут уже Хо не витримує. Його обхоплює непереможне бажання викликати
вiдважного господаря на останню боротьбу з собою. Хо збирає всю свою
потугу: проймаючим холодом вiє борода його, чудодiйна сила, мов хмари тi,
насуває найстрашнiшi картини перед очi лектора, а лектор наче не помiчає
сього. Але врештi, почувши присутнiсть страха, вiн вiдривається вiд
книжки, обертається до Хо i дивиться йому в вiчi довгим, зважливим
поглядом...
I враз Хо помiчає, що вiд погляду того дiються з ним незвичайнi речi: з
бороди вже не вiє проймаючий холод, вона тратить свою чудодiйну силу, тiло
його меншає, легшає, немов частина його парою взялась або порохом
розсипалась; Хо чує, що на душi в нього стає легше, вiдраднiше, що бiльш
таких смiливих поглядiв- i скiнчиться його довiчна мандрiвка, i складе вiн
на спочинок свої старi, натрудженi кiстки...
Хо йде далi, не чуючи втоми, невважаючи на глуху нiч. Ось i небо
всмiхнулось перед свiтанням, ось i сонечко землi вродливiй на добридень
дало, а Хо чимчикує, поспiшаючи до села, де молодий лiкар, вiрний своїй
iдеї, мав розгорнути свою лiкарську та просвiтню практику. Врештi - село.
Хо пiдiйшов до села, i перша хата, яка кинулась йому у вiчi, була шпиталь,
мiсце страждання i заразом боротьби з тим стражданням. Хо став на порозi,
зазирнув усередину? Що там? Чи нема лiкаря? Нi, єсть: вiн на свому мiсцi,
бiля хорих. Тiльки вiн не помiчає Хо, що всiма силами намагається звернути
на себе його увагу; лiкаревi просто нiколи. Тут нового хворого привезено,
там операцiя, а то треба й лiки самому налагодити. Сила роботи! Довго
чигає Хо на хвилину, коли лiкар буде вiльнiшим. Аж ось i дочекався. Лiкар
iде додому, обiдає, а по обiдi замикається в своїй хатинi, щоб нiхто не
заважав йому писати популярний виклад з гiгiєни для селян, звичайно, мовою
вкраїнською... Осю-то хвилину й уважає Хо за слушну для свого досвiду. Вiн
дiймає трудiвника холодом, вiн малює перед ним картину недостаткiв,
убожества, бо що дасть сiльська практика? Вiн показує йому всi засоби
темної сили, що воює зi свiтлом та чесною працею. Дарма! Не жахається
лiкар, а зводить на Хо очi й пронизує його ясним, смiливим поглядом чесної
людини...
I знову чує Хо, що сила його слабшає, що сам вiн меншає, i з вдячним
серцем, повним поважання, низько вклоняється лiкаревi, шепочучи своє:
- Спасибi...
А вчитель?
I мчиться Хо до другого села, i мусить уклонитись учителевi; бо вiн
смiливо пливе помiж камiнням до мети, нi на хвилину не забуваючи своїх
обiцянок, своїх обов'язкiв.
- Еге-ге! поталанило менi,- радiє старий.- На добру стежку вступив я,
пiду й далi по їй...
I ось перед ним маленька хата, а в хатi тiй, зiгнувшись над столом,
худий, блiдчй, змарнiлий, працює вкраїнський письменник, i лиш велика душа
дивиться з його великих очей. Ледве-ледве пiзнає Хо в ньому юнака з повним
рум'яним обличчям, що рвався до слива пам'ятного вечора. I не дивниця:
життя йшло, а було в життi тому i кайданiв, i голоду, i холоду, i всього,
що мусить зазнати спiвак невiльного народу.
- Три чисницi до смертi,- рiшає Хо, дивлячись на його.- Покинь, бо
вмреш! - лякає вiн господаря свiтлички.- Бачиш, який холод iде з моєї
бороди, а бувають краї, де ще холоднiше...
- Покинути? - обзивається тихий голос з-над столу.- Нi, не покину.
Вмерти я можу, але що зроблю, те буде зроблено. Холодом же не лякай мене,
бо, поки жеврiє вогонь, що маю в серцi, менi буде тепло й добре...
I Хо стрiвається очима з худою, мiзерною людиною i не витримує того
погляду, повного вiри, повного кохання до своєї країни...
I ще раз склоняється Хо перед силою, вищою й сильнiшою вiд сили страха.
Вiльнiше зiтхнув старий страх, i радiсно й легко зробилося в нього на
серцi. Йому забажалося самотини, бо полохливi люди, що стрiвались по
дорозi, стались йому гидкими. Чимдуж покинув Хо людськi оселi й подавсь
ген-ген полями аж до лiсу. Тут, на знайомiй iалявi, сiв вiн, загорнувся
сивою, мов туман той, бородою та й замислився.
Сидить Хо i не помiчає, що все живе в лiсi пiд впливом страху затаїло
дух, перестало жити, що навкруги його запанувала мертва, прикра тиша.
Пташки ущухли, звiрина причаїлась, малi комашки завмерли в травицi.
Ростини боялись навiть тягти сiк iз землi, пити холодну росу, виправити
зiбганi листочки, розгорнути звиненi квiтки. Пустотливий промiнь сонця
зупинивсь у зеленiй гущинi, та лиш здалеку придивлявся до сивої, мов туман
той, бороди Хо, боячись наблизитись до неї. Тихо було, мертво. Але Хо не
помiчав сього: вiн сидiв, замислившись, з радiсною усмiшкою на устах, з
надiєю в серцi. Надiя та сягала аж у тi часи, коли смiливiсть вiзьме верх
над страхом i Хо зложить на спочинок свої старi, наболiлi кiстки...
Сiчень 1894
ЯЛИНКА
I
Настав святий вечiр.
В Якимовiй хатi кипiла робота. В печi трiщав вогонь та сичав борщ.
Олена, мати Василькова, крутила голубцi на вечерю. Василько сидiв долi та
м'яв мак до кутi. Васильковi було лiт дванадцять. Вiн був найстарший у
сiм'ї. Василько м'яв мак i все поглядав то на двох сестричок, що гралися з
котом, то на батька, що сидiв на полу,схиливши голову.
"Чого батько журяться? - думав вiн.- Чи того, що нездужають, чи того,
що нема грошей викупити вiд шевця маминi чоботи?"
Рипнули дверi. В хату увiйшов якийсь чоловiк.
- Добридень вам,- удався вiн до Якима.- Чи не продали б ви, чоловiче,
тiєї ялинки, що росте у вашiм садочку? Пани послали мене знайти дiтям
ялинку на святий вечiр; я вже другий день шукаю i не можу знайти гарної...
Яким помовчав.
- А що б ви дали? - спитав вiн перегодом.
- Та вже не будемо торгуватись... Кажiть цiну...
- Три карбованцi дасте,- вiдповiв Яким.
- Тату, - обiзвався Василько тремтячим голосом,- таж то моя ялинка, ви
її подарували менi ще тодi, як мене похвалив учитель.
На блакитнi очi в бiлявого Василька набiгли сльози. Йому жаль стало
зеленої стрункої ялинки, що одна звеселяла зимою садок. Батько глянув на
сина. Василько замовк, прочитавши в тому поглядi невимовний смуток.
- Добре, я дам три карбованцi,- обiзвався чоловiк,- але мусите
приставити ялинку сьогоднi, бо пани ще хотять прибрати її на вечiр.
- А як її приставити, коли я слабий, а хлопець малий ще,- сказав Яким.
Чоловiк глянув на Василька.
- Не так-то вже й малий ваш хлопець... Та й недалечко їхати - годину...
Завидна завезе, завидна й поверне...
Яким подумав i махнув рукою.
- Якось воно буде... мiстечко не за горами.
Чоловiк дав завдаток, розказав, куди завезти ялинку, i пiшов.
Яким трохи повеселiшав: за три карбованцi можна було викупити вiд шевця
жiнчинi чоботи. Хвалити бога, Олена не ходитиме на свята в подраних
чоботях.
Вiн одягся, узяв сокиру й подався в садок. За батьком побiг i Василько.
В садку лежав глибокий снiг. Якимовi ноги, узутi в здоровi чоботи,
глибоко поринали в снiг i лишали за собою цiлу низку ямок. Василько то
стрибав у тi ямки, то розгортав ногами бiлий пухкий снiг. Чорнi, голi
дерева стояли в садку, настовбурчившись замерзлими гiлочками, i, наче
мертвi, не ворушилися од вiтру. Пiд деревами, на бiлому, як цукор, снiгу,
сiткою лягла тiнь. Аж ось здалеку зеленою глицею заманячила ялинка.
Василько з батьком пiдiйшли до ялинки.
Їм обом жаль стало молодого деревця. Струнке, зелене, веселе, воно
маяло гiлочками, наче радiло гостям... Яким пiдiйшов ближче, замахнувся
сокирою i вдарив по стовбуровi. Ялинка затремтiла вiд низу до вершечка,
наче злякалася несподiваного лиха, i кiлька зелених глиць упало на снiг.
Яким рубав, а ялинка тремтiла, як у пропасницi. Васильковi здавалось, що
вона от-от застогне. Аж ось деревце похилилося, хруснуло i, пiдтяте, впало
на снiг... Василько мало не плакав з жалю. Вiн бачив, як батько взяв
ялинку за стовбур, закинув на плечi i понiс. Вершечок з ялинки волiкся за
батьком i лишав на снiгу довгу, мов стежечка, смужку. Василько глянув на
свiжий пеньок, i двi сльозини скотились йому по щiчках. Вiн не мiг бачити
того пенька, того мiсця, де за хвилинку перед цим стояла його ялинка, i
почав нагортати снiгу на пеньок. Незабаром з-пiд купи снiгу не стало видко
пенька.
- Васильку, го-ов! а йди сюди! - гукнув з подвiр'я батько. Василько
побiг до батька.
- Лагодь, сину, сани, вiдвезеш ялинку. Та хапайся, сину, бо вже ген-ген
з полудня, а треба вернутись завидна... Коли б ще снiгу не було,- казав
Яким, удивляючись у край неба,- наче хмара насувається. Не гайся,
Васильку, не гайся, бо нерано...
На стареньких санях лежала вже ялинка. Василько почав лагодитись у
дорогу. Вiн запрiг коней, удяг кожушину i виїхав з двору.
II
Повiвав холодний вiтрець. З краю неба насувались бiлi, наче молочйi,
хмари. Разно бiгли мишастi коненята. Дорога була слизька, i сани йшли в
затоки. На обидва боки вiд дороги, скiльки скинеш оком, розстелилось поле,
вкрите снiгом, мов бiлою скатеркою. Твердий синявий снiг грав на сонцi
самоцвiтами. Чорне вороння сiдало громадами на снiг i знов здiймалося з
мiсця. Вiтер дужчав. Насунули снiговi хмари i оповили небо. Сонце
сховалось за хмари. Посипав снiжок. Василько вйокнув на конi, i вони
побiгли пiдтюпцем, наближаючись до лiсу, що чорною стiною стояв перед
ними. До лiсу якраз половина дороги. Ще пiвгодини треба було їхати лiсом.
Василько в'їхав у лiс. Здоровi кострубатi дуби грiзно стояли в снiгових
заметах; їм було байдуже, що бурхав холодний вiтер, iшов снiг... Мокрий
снiг бив у лице Васильковi, залiплював очi, налазив за комiр... Мишастi
конi зовсiм побiлiли, облiпленi снiгом. Василько загорнув руки в рукава,
насунув на очi шапку й схилив голову, щоб хоч трохи захиститись од
холодного вiтру та снiгу. Вiн i не постерiг, що конi звернули з дороги i
побiгли праворуч. Враз - сани пiшли в затоки i вдарились у горбик. Трiсь!
Щось трiснуло в санях, i Василько дав сторчака в снiг. Конi стали.
Василько пiдвiвся, обтрiпуючись з снiгу, пiдбiг до саней. Старi, трухлявi
копили зламались, васаг лежав нарiзно вiд санок. Василько обiйшов навкруги
саней, оглянув їх i мало не заплакав. Запобiгти лиховi не можна було.
"Пiдожду, може, хто над'їде та дасть менi яку раду",- подумав вiн,
поглядаючи на дорогу, яку раз у раз замiтав снiг. Але в лiсi було пусто.
Тiльки вiтер гучав межи деревами та сипав снiг, закриваючи бiлою сiткою
далечiнь... Василько ступнув кiлька ступнiв наперед i став, широко
розкривши очi з переляку та несподiванки. Перед ним з'явивсь ярок, якого
не повинно бути на його дорозi. Василько постерiг, що збився з дороги. Що
тут робити? Хiба лишити сани з ялинкою в лiсi, а самому вертатися з кiньми
додому? Василько випрiг конi, сiв верхи i поїхав назад по дорозi.
В лiсi посутенiло. Настав вечiр. Василько їхав лiсом, конi глибоко
поринали в снiг i ледве-ледве переступали з ноги на ногу. Василько
незабаром помiтив, що вiн їде не дорогою, а так, лiсом, навмання. Вiн
став. "Треба конче знайти дорогу,подумав Василько.- Вернусь назад до саней
i звiдти поїду навпростець дорогою". Вiн повернув конi i поїхав назад.
Довго їхав Василько проти вiтру та снiгу, а саней не було. "Я десь узяв
дуже соб, а треба трохи цабе",- подумав вiн i повернув улiворуч.
В лiсi зовсiм затемнiло. На землi i в повiтрi бiлiв снiг та манячили
цупкi, замерзлi стовбури дерев, закурених снiгом.
Василько їхав, а саней не було. Конi, брьохаючись по заметах та по
кучугурах, потомились i стали. Василько заблудивсь. Йому було голодно й
страшно. Вiн заплакав. Навкруги вила хуртовина, бурх...
