Iван Карпенко-Карий. Сава Чалий
страница №2
...1-й запорожець._ Ось тобi лист вiд кошового
2-й запорожець._ А нас от двадцять, не вважаючи на те, що там написано
в листi, прийшли тобi на помiч, батьку отамане!
Всi запорожцi. Нашi голови батьковi Савi!
Чалий._ Спасибi, лицарi преславнi! Що ж тут в листi цiкавого, побачимо.
Ану лиш, пане Iване, прочитай, будь нам за писаря, у нас нема,
Шмигельський (читає)._ "Рiч Посполита..."
Всi загули: "О-о-о!"
Чалий._ Слухайте, пани-браття, тихо!
Шмигельський._ "Рiч Посполита жалобу московському урядовi вчиняє, що
запорожцi, з'являючись на Українi, пiднiмають усе поспiльство проти панiв;
що хлопи кидають грунти й оселю, iдуть в лiси й степи i там, при помочi
сiчовикiв, складаються в загони i, мов татари, нападають скрiзь на шляхту,
на жидiв, навiть на замки; що край не має спокою, що все кругом плюндрують
гайдамаки, пожежею й грабунком нищать Україну! А з поводу цього уряд
московський приказує карати смертiю тих сiчовикiв, которi до гайдамак
пристануть. Приказ цей об'являю i сам наказую вiд себе всiм, хто на
Українi, - вернутись в Сiч, справляти службу вiйськову, оберiгать границi,
не потурати гайдамакам, розганять їх, ловить утiкачiв i вiддавать на суд
вiйськовий, щоб смертiю карати непокiрних".
Всi мовчать.
Чалий._ Чули, панове?
Гнат._ Це так! От i досидiлись!
Починається гвалт: говорять всi разом. Серед гвалту повиннi скiлько
можна видiлятись Гнатовi слова.
1-а купа_.
Гнат._ Пани ляхи самi всьому виною, вони знущаються над всiм
посполитством, що оселилося на слободах, вважаючи на привiлеї!
Всi._ Так, так...
Гнат._ 3 жидами, вiрними своїми слугами, укупi зневажають вiру
православну, заводять унiю. А пани, замiсть того щоб припинить себе i свою
челядь, лютують на народ. Бояться, щоб не повстали всi,та з страху самi
себе розпалюють.
Всi._ Правда, правда.
Гнат._ Ощади не дають нiкому, i вiшають, i на кiлки садовлять всiх, i
винуватих i невинних. (Переходить в третю купу.)_
2-а купа.
Гаврило_ (почина на реплiку: "От i досидiлись")._ Хоч не живи на свiтi!
Медвiдь._ Хто ж за нас заступиться, коли вiд нас i Запорожжя
вiдсахнеться?
Грива._ А запорожцiв хiба милують?
Медвiдь._ Де зустрiли - на палю!
1-й запорожець._ Попустили себе так. Перше не посмiв би нiхто з
братчиками розправляться!
Гаврило._ Всi жили вiльно на Вкраїнi.
3-я купа_.
2-й чоловiк._ Як же його видержиш, коли такi податки, що цiлий рiк
треба робить, щоб хоч вiдкупитись.
Микита._ I на панщину, i на варту, ще й грошi плати.
2-й чоловiк. _Коли ж робить на себе?
Микита._ Тепер вже тi й померли, що йшли на слободи i мали привiлеї, а
ми за них роби!
2-й чоловiк._ А тiлько писнув хто, зараз на ланцюг, яке ж це життя? Хто
його втерпить?
Микита._ Не то на ланцюг, а й смертi вiльно предать.
2-й чоловiк (до запорожцiв)._ Просимо вас, братчики, не кидайте нас!
Всi._ Не покинемо.
Гнат._ Послухай мене!
Всi._ Тихо, тихо! Слухайте сюди!
Всi стихають.
Гнат._ Коли покинуть нас всi запорожцi, то ми й самi! Пани отамани i
вся чесна громадо! Не ми гвалтуємо проти ляхiв, але вони гвалтують проти
нас! Вони самi людей усiх без милосердя смертi продають, аби попався, хоч
i невинуватий, а потiм ще й кричать на увесь свiт, що ми харцизи, що ми
плюндруєм край. Тепер у Сiч он закликають всiх затим, мабуть, щоб бенкети
заводить, садити гопака, напившись всмак горiлки, або щоб вкупi з кошовим
ми посiдали над Днiпром i удили удками рибу, тодi як тут неправда скрiзь
панує i ллється братня кров рiчками!..
По-лицарськи - нiчого сказать! Чого ж мовчиш ти, Саво? Ти
кошовий, ти нам усiм старший, ти голова, скажи своє ти
слово, що будемо робить?
Всi_. Кажи, батьку отамане!
Чалий_. Треба покоритися наказовi.
Гнат_. Як? Покинуть все i в Сiч вернутись, а посполитим панщину
робить?!!
Чалий_. Слухай.
Медвiдь_. Мовчи, Гнате! Слухаєм!
Всi_. Слухаєм! Слухаєм!
Чалий_. Посидимо до часу слушного ми тут, у цьому мiсцi тиxo; зберем до
себе всi ватаги; за грошi тi, що маєм, придб; ємо гармат як можна бiльше;
тим часом затихнуть трохи валтовнiї листи магнатiв, ослабне обережнiсть в
замках, у юзкошах почнуть купатись знову вороги, московська варта iiд
спокою засне, i вже тодi розправим крила, та не загона їй малими, а
вiйськом дужим, як батько наш Богдан колись, на замки їх безпечнi нападем!
В бою на груди - груди ми вiзьмем верх; я певен в тiм, бо набереться
вiйська десять тисяч, -тодi усiх панiв заставим поважати нашу вiру, дать
суд i пiльги посполитим!
Гнат_. Поки сонце зiйде, роса очi виїсть! Навколо скрiзь народ катують
безоружний, а ми тут будемо мовчать i ждать:
Чалий_. Готов i зараз я вiддати голову свою за скривджений наш люд, але
що ж виграє вiд того люд той самий, коли я як необачнеє хлоп'я, у поле
вискочу з малими силами, i там поб'ють запевне нас i всiх потроху
переловлять! Не хоч я так умирать, як той баран, що у рiзню його ввели i
там, з 'язавши йому ноги, ножем блискучим вже бiля горла повели а вiн
лежить та блимає очима! Я хочу вмерти так, як лицар: з шаблею в руцi, в
бою чеснiм, помiрявшись на силах ворогами! Пождемо, панове! I ти, мiй
брате, не будь на цей час тим волом, що хоч печи його, а вiн не встане,
коли ляже, i послухай моєї ради!
Meвiдь_. Пождемо?
Дехто_. Пождемо...
Запорожцi (неохоче)._ Як так, то й так...
ЯВА VIII
Тi ж, варта, з нею запорожець.
3-й Запорожець. Аж ось де кiш ви заснували? Ну й безпечi ж тут! Далеко
безпечнiше, нiж там у нас на Сiчi... Коли б мене Якiв, що варту розводив,
не пiзнав i не гукнув на мене, то в вiк би вiчний не догадався, що тут є
кiш такий великий i на Запорожжi славний своїми ватажками i фиглями з
панами! Тут так усе, нiби у шапцi-невидимцi!
1-й запорожець._ А ти звiдкiль? Здається, ти на Україну поїхав коней
купувати для коша?
3-й запорожець._ Поїхало нас дев'ятнадцять, а тiлько я один утiк.
1-й запорожець_. А другi ж де?
3-й запорожець._ Повiсили в Немиров!.
Грива._ За вiщо?
3-й запорожець._ За шию!
Чалий._ Та ти, брат, не пустуй, а дiло нам скажи.
3-й запорожець._ А що ж тут говорить? За гайдамакiв всiх їх полiчили, i
як вони не одмовлялись - не помогло! Скарать же були радi, бо знали ще, що
й грошi є, - то й грошi всi досталися сiпакам! А я не був на той час з
ними, так заховався у своїх людей, i думав я, що їх одпустять, а їх усiх
на п'ятий день повiсили. Тодi я сiв на свого коня та так ушкварив, що й
кiнь здох через сутки. Тепер пiшкбм до Сiчi прямував, щоб сповiстить
принаймнi кошового, де дiлись братчики-сiчовики.
Всi запорожцi. Гей, до помсти! Нападем на Неми-рiв! Спалим!
Чалий._ Пiдождiть, панове, до слушного часу, не псуйте ви моїх замiрiв,
а тодi разом заплатимо за все; тепер ми ще не готовi!
Гнат._ А-а!.. Згинь все, що так вагається, як Сава! Не треба нам такого
кошового!
Запорожцi_. Не треба!!
Гнат._ Згинь i вся пузата старшина на Сiчi, коли вона боїться смертi
глянуть в вiчi i нас мовчать примусює у такий час, коли очима й ухами
своїми ми бачимо i чуємо, якi страшеннi кривди роблять нам! Не хочу я так
жить, як тхiр; не хочу я паскудить свiт! Нащо те життя менi здалося, коли
щодня безчестям покривають голови козачi? Краще смерть, нiж тут сидiть нам
по кущах, поки не витягнуть усiх на палю! Не треба менi моєї голови! Коли
її у полi я за правду не складу - нехай за правду кат рубає! Хто ж смертi
з вас боїться, кому життя милiще честi, той на пiч нехай iде i там сидить
з дiдами! Гей, товаришi! Хто до помсти, той за мною!
Всi._ Всi, до одного усi!
Запорожець._ Не треба Чалого!
Всi._ Не треба!
Запорожцi_. Вiн вагається!
2-й запорожець. _Нехай Гнат Голий буде нашим отаманом.
В сi (гвалтовно)._ Гнат отаманом!
Чуть голоси: "Чалий", iм'я Гната переважно, потiм Чалого не чуть.
Гнат, Гнат, Чалий! Гнат отаманом!
Запорожцi (роблять бiля Гната коло)._ Веди нас, Гнате, ти!
Гнат. _На Тульчин, на Немирiв, заплатимо за кров своїх братiв!
Всi. _О-о! Заплатимо!
Завiса.
КАРТИНА 2
Середина куреня. Вигляд конуса; дерева пiдрiзано i верхи їх зведено
докупи, потiм зав'язано. Зверху навалено хворосту, трави, листя; замiсть
стола великий круглий пеньок, замiсть стiльцiв малi пеньки навколо. В
глибинi лiжко з дровеняк, заслано воловою шкурою, в головах сiдло.
ЯВА I
Чалий i Шмигельський._
Чалий сидить бiля стола, схиливши голову на руки, Шмигельський стоїть.
Мовчать.
Чалий._ Все пропало!.. Немає згоди, немає одностайностi мiж нами. Одна
бiда повинна б всiх єднать докупи, а ми йдемо урозтiч!.. Нiчому лихо нас
не научило!..
Шмигельський._ Бiда, що кожний хоче старшим бути i керувать, а через те
один - будує, другий - руйнує!
Чалий._ I от усе зруйновано, усе пропало.
Шмигельський._ Нi, ще не все пропало, Саво!
Чалий._ Все, все, все! (Встає.)_ Жадоба помсти в них така велика, що
здержати її, як здержать воду ту, що ринула крiзь прорвану греблю, нема у
чоловiка сили! I понесуть вони тепер на Україну i смуту, i пожежу, i кров
проллють рiками, без жадної користi для народа, а потiм i самi на палях
всi сконають.
Шмигельський._ Так будем рятувать Україну вiд гайдамацької руїни!
Чалий._ Як же ти її, сердешну, порятуєш?
Шмигельський._ Поїдемо до гетьмана Потоцького в Немирiв! Вiн дасть усю
милицiю свою пiд твою руку, i ми поможемо йому прогнати гайдамацькi купи,
що лиш озвiрюють панiв проти людей, а люд проти панiв. Коли ж настане
мирнеє життя, - тодi лиш процвiте наш кран! Споглянь: пiд панською рукою
за час короткий пустиня стала оживать, життя на нiй в громадський стан
складатись почало; не руйнувать же його нам, а i самим сприять такiй
будiвлi треба.
Чалий_. Це ти придумав гарну рiч: рятувать народ вiд нього самого i
помагать ляхам для себе лиш життя спокiйне будувати з кiсток i людської
кровi! Що то шляхтич! Заговорила лядська кiстка, проснувсь мостивий пан i
зуби показав.
Шмигельський._ Нi, Саво! Ти помиляєшся! Я лях лиш через то, що ним
родився; а серце, розум i душа - ведуть мене не тим шляхом, яким iдуть усi
ляхи, бо я бажаю рiвностi, спокою, щастя i добра - не тiлько шляхтi, але
всiм людям!
Чалий._ Ти солодко говориш так, що вiрить хочеться тобi, i боязко стає,
щоб ти медовими речами не отруїв душi.
Шмигельський._ Коли ти вислухаєш все, що я тобi повiдаю, i коли в чiм
побачиш мою кривду, вiддай мене на суд громадi, спали живого на вогнi, на
палю посади, - як схочеш, так i покарай: в твоїх руках i смерть моя, й моє
життя, тобi його безпечно довiряю; та й страху я не знав нiколи i не знаю,
бо раз у раз робив i говорив я те, що правдою вважаю!
Чалий._ Говори, послухаю, що хочеш ти сказать, - цiкаво.
Шмигельський._ Послiднiй час я у Потоцького, у гетьмана, в Немировi
служив, i вiн послав мене шукати Саву Чалого, щоб привернуть його на
панську руку, як лицаря, для помочi, щоб лад дать на Вкраїнi i вгамувати
гайдамацький рух!
Чалий._ Так ти пристав до мене, зробивсь приятелем моїм, залiз у саму
душу для того, щоб струїть її?
Шмигельський._ Свiдчусь богом, нiчого я не мав лихого на метi, а щиро
те робив, що за добро лiчив! Слухай! Я бачив, як бачу i тепер, що
гайдамацький рух лиш край руйнує, без жодної користi для народа, - це й
сам ти зараз тут сказав, - i взяв на себе я порученiсть Потоцького в надiї
тiй, що чесно я тебе умовлю покинуть гайдамакiв, щоб рятувати край наш вiд
руїни! Коли ж я зрозумiв твiй лицарський замiр добуть народовi права
справжньою вiйною i сам. побачив власними очима, що ти готуєш певнеє
повстання, що ти не простий ватажок, яких чимало, а лицар, воєвода, - я
серцем i душею став певним другом твого дiла, бо вiдаю, що тiлько силою
одняти можна те, що силою
у тебе одняли! Я залишив Потоцького замiр, i, все життя своє зламавши,
в думках я вже з магнатством воював i ждав тiї хвилини, коли на дiлi змiг
би показать, що вiрний син я України! I що ж? Замiр великий твiй, як дим в
повiтрi, розлетiвся! Замiсть вiйни - безладний рух пiднявся знову; бiля
стерна став Гнат Голий, чоловiк без жодної освiти, i поведе братiв на
страту, а край - на певну гибель! Тепер зосталося одно: пристать до
гетьмана Потоцького, i я тобi це прямо говорю!
Чалий._ Ти щиро кажеш - чую серцем! I правда те, що все пропало; для
мене ж шлях другий зостався: подамсь в Гетьманщину, на той бiк України, i
там пожду слушного часу! Жалкую я, що бранку Зосю одпустив... Тепер би
одружився з нею i всi вояцькi замiри кинув, її хороша врода, i стан
гнучкий, i чорнi брови, i русая до пояса коса, i очi, мов неба чистого
блакить, - стоять i день, i нiч передо мною. Вона б тепер своїм коханням
мої всi рани залiчила, i повернув би я своє життя на мирне, тихе
господарство.
Шмигельський._ Там, бiля Немирова, живе й вона...
Чалий._ Тепер не пара ми. Тут ми були вiльнi й рiвнi;
а там нас роздiля глибокеє провалля: шляхтянка й гайдамака-хлоп!
Шмигельський._ Гетьман сам вельможний посватає за тебе Зосю, й не
посмiють її батьки на теє не згодиться, коли вона тебе кохає! Там заведем
ми господарство i заживем, як слiд людям; годi нам хижими вовками тинятись
по лiсах!
Чалий_. Думка хороша i принадна, але диявольська спокуса в нiй сидить!
За всi оцi принади повинен буду я товаришiв своїх ловить i вiддавати їх на
палi!
Шмигельський_. Чого ж на палi? Це й вiд тебе, й вiд умов залежить.
Чалий._ Умови?! Ха-ха! Якi з панами там умови? Я знаю добре тi умови й
сам! Приставши до панiв, я мушу й серцем, i душею таким же паном буть, як
i усi. Без милосердя i ж-алю до хлопа, повинен зрадить вiру й унiї сприять
зо всеї сили!
Шмигельський._ Нехай тебе боронить бог вiд цього! Я сам з презирством
одвернусь тодi вiд тебе! Зостанься вiрним ти народовi свойому; нiхто тебе
не силує його зраджать, а лиш користi його ради мир i спокiй насади,
прогнавши гайдамацькi купи! А потiм, ставши рiвним шляхтичам усiм на
Українi, ти гнатимеш i унiю, й злочинну шляхту так само, як гайдамакiв, з
України, i тим народнi бiди поменшиш. Та й сам з коханою дружиною ти
заснуєш своє гнiздо i поведеш свiй рiд на щастя i добро усього краю.
Чалий._ Думки твої летять, мов ластiвка, легенько й прудко, немовби й
справдi легко так все те зробить, про що так гарно ти говориш!.. О, коли б
я певнiсть мав, що полегчу народнi бiди i що умовини мої пани додержать,
то не вагаючись пристав би до Потоцького я зараз.
Шмигельський._ Якi ж твої умови?
Чалий._ Щоб грецька вiра благочесна на Українi лиш цвiла, а унiя щоб i
не пахла; щоб, замiсть панщини, платили люде чинш такий, який умовились
платить, на слободи йдучи, i суд щоб рiвний був для всiх!
Шмигельський._ Такi умовини я сам Потоцькому поставив, коли згодивсь
тебе до нього кликать. I ось ти маєш лист вiд гетьмана самого, в котрiм
умови цi вiн власною скрiпля рукою. А крiм того, сто тисяч злотих вiн тобi
дає, маєтками значними надiляє i обiща шляхетство вiд короля. На лист -
читай!
Чалий (читає)._ Так... лист з печатiю гербовою... Правда, лист обiщає
те, що кажеш ти! Що ж це зо мною? Менi здається, що я на матiр руку
пiднiмаю! Страшно менi стало, а лист цей пече мою руку!.. На - вiзьми його
назад!
Шмигельський (берелист)._ Тобi дають такi умови, яких би ти й вiйною,
певно, не добув, i ти вагаєшся? Не хочеш край оборонити вiд руїни, не
хочещ сам з коханою дружиною своєю iзвить гнiздо, не хочеш рiд свiй
повести на щастя i добро усьому краю?! Ну, так скажи ж, чого ти хочеш? Я
твiй, куди мене ти поведеш, я з тобою скрiзь пiду; i тут, i там - я вiрний
твiй слуга! Веди мене ти сам, куди ти хочеш!
Чалий._ Не знаю, не знаю, не знаю! I там, i там провалля! Немає рiвного
шляху, яким привик ходить я!.. О ненько, моя рiдна Україно! Невже ж тобi
судилося весь вiк топить своїх синiв у братнiй кровi, палить i нищить все
вогнем затим, щоб, утопившись i потерявши дiток славних, ти надiвала знов
ярмо i тяжко знов пiд ним щоб ти стогнала?.. Чи я ж того хотiв, що
сталось?.. Я керував стерном, до певної мети мiй човен плив, а хвиля
навiсна стерно те вирвала iз рук моїх i понесла на скелi гострi човен мiй,
розiб'є на трiски його i всiх братiв потопить!.. Що ж менi тепер робить?..
Чи й менi сидiть на човнi, щоб разом з другими втопитись, а чи боротись з
хвилею i власними руками достати берега другого?.. Боротись! Боротись!..
Коли стерно iз рук моїх однято i другому до рук оддано i бачу я, що човен
поведуть на неминучу гибель, - я кидаю свiй човен i випливу на другий
берег сам! Так, так! На берег, на другий берег! I там ми будем рятувати:
вiру, народ i край вiд нової руїни! Давай сюди Потоцького умови! Я... iду!
(Бере листа.)_ Там кохання, там слава мене жде!.. Прости мене, моя
Україно, коли я помиляюся, а помиляючись, тобi печаль i горе нове принесу!
Що хочу я народовi бездольному служити - я в тiм клянусь; коли ж помил у
сам свою побачу, до тебе, нене, я вернуся таким же щирим сином, як i був,
i всi грiхи спокутую я кровiю своєю!..
Завiса.
КАРТИНА 3
Палац.
ЯВА I
Жезнiцький _i Яворський._
Жезнiцький_. Ну, як же пан живе в малжонствi? Шлюб є присмака, кажуть,
до життя!
Яворський_. Не вiр, мiй пане! Шлюб є така присмака, пiсля котрої
потеряєш смак до самого життя!
Жезнiцький_. О, коли б пановi досталася Кася в жони, то, певно, вiн не
те б сказав?
Яворський._ Нехай боронить бог! Вiд старої Качинської ¾ я тiкаю
в двiр, а молода - сама б сюди тiкала, бо тут кавалерiв, як горобцiв у
старiй стрiсi.
Жезнiцький_. То пан кобiт * * _зна дуже добре.
Яворський._ О пане! Надивився при дворах, бо я тут з молодощiв.
Жезнiцький_. То нащо ж пан женився?
Яворський_. А, пане, я женився з рощотом: панi Качинська - кобiта
лiтня, її кавалери вже обминають, як хлоп порожi ю корчму, то я собi маю
святий спокiй, бо моя панi упада тiльки за мною.
Жезнiцький_. Але то нудно!
Яворський_. Зате безпечно.
Жезнiцький_. То в кавалерськiм станi, як я бачу, найбезпечнiше.
Яворський_. Так... Кобiти люблять всi мужчин тiлько у каварськiм станi,
бо для кобiти кожний кавалер є, пане, сирота котрого треба жалiть i
ласкаво йому у вiчi заглядать.
Жезнiцький_. А пiсля шлюбу що?
Яворський_. Кобiти знов шукають сироту.
Жезнiцький_. Ха-ха-ха! То краще я зостанусь сиротою.
Яворський_. А хiба пан шлюб хотiв узяти?
Жезнiцький_. Хотiв було...
Яворський_. Аз ким, цiкаво?
Жезнiцький_. З прекрасною Зосею iз Очеретного, коли пан зна, та, на моє
щастя, гайдамака Чалий її вкрав.
Яворський._ То щастя панське вже минуло, бо Чалий Зосю ту назад вернув
додому.
Жезнiцький._ Невже?!
Яворський._ То пан не зна? Вона тепера тут, у замку, - приїхала
сьогодня, гостює у своїх i всiм розказує немале диво; коли почує пан, то,
певен я, - чуприна стане догори!
Жезнiцький._ Що, що таке? Пан наважився лякать мене!..
Яворський._ Зосю привiз додому наш пан Шмигельський.
Жезнiцький._ Що?! Шмигельський вiд Чалого привiз Зосю?
Яворський._ Так, так, пане, я сам чув!
Жезнiцький._ Ага, ага! Так бач, де пан Шмигельський опинився? До
гайдамакiв, бестiя, пристав! Стривай же, попадешся ти менi. Насамперед
обрiжу язика, як швайку, як жало, нехай, замiсть речей зрадливо-солодких,
сичить, мов гадюка!
ЯВА II
Тi ж i Потоцький _з гайдуками i козачками. Всi йому кланяються низько,
вiн iде до крiсла i сiда.
Потоцький (дивиться на Жезнiцького)._ Ну, ну - говори. Я бачу вже по
очах, що пан Жезнiцький зна якусь цiкаву новину.
Жезнiцький._ Ясновельможний пане, є така новина, що боязко про неї
говорить.
Питоцький_. Оте! З гайдамаками пан смiливо розправи чинить, а новина
якась його лякає... Що там?
Жезнiцький._ Пан Шмигельський...
Потоцький._ Ну?
Жезнiцький._ До гайдамак пристав.
Потоцький._ О-о?!
Жезнiцький._ Вiн тепер у Чалого в кошi.
Потоцький._ А-а?! Так Чалий ще живий!
Жезнiцький_. Певно.
Потоцький._ Може, певно, а може, й нi!.. Звiдкiль же пан то знає?
Жезнiцький._ Курчинська Зося...
Потоцький._ Втiкла вiд гайдамакiв?
Жезнiцький._ Нi. її вiд Чалого привiз додому пан Шмигельський.
Потоцький_. Цiкава, справдi, новина. Що ж далi?
Жезнiцький_. Нiчого бiльш не знаю.
Потоцький_. Це не цiкаво... А хто ж знає?
Жезнiцький_. Пан Яворський.
Потоцький_. Пане Яворський!
Яворський. (пiдбiга)._ Слухаю пана.
Потоцький. _Я слухаю, а пан нехай говорить, що вiн зна.
Яворський._То моя жона менi казала...
Потоцький_. Ага! Ну, то поклич сюди...
Яворський_ (побiг)._ Слухаю пана.
Потоцький_. Пане Яворський!
Яворський (вернувшись)._ Слухаю пана.
Потоцький_. Кого ж пан буде кликать?
Яворський._ Жону.
Потоцький._ Так! На сей раз угадав! А як я бачу, пан Яворський дуже
щасливий в малжонствi i хотiв би щохвилi бачить тут свою жону?
Яворський_. Так, ясновельможний пане, кожна хвилина бi з моєї жони менi
здається вiком!
Потоцький_. Виходить, i панi Качинська тепер щаслива, бо я бачив її
зараз в прийомному покою, то певно, що нуд iться дома за малжонком i тут
його чекає... Поклич, почуємо, що зна вона про цю цiкаву справу.
Яворський._ Слухаю пана! (Пiшов.)_
Жезнiцький_. Найкраще, ясновельможний пане, по-кликатi сюди саму панну
Зосю!
Потоцький_.То довго ждать, поки вона прибуде з Очеретного
Жезнiцький_. Нi, ясновельможний пане, вона тут, у нас у замку зараз
приїхала й гостює у своїх.
Потоцький_. То чом же ти цього не скажеш? Клич зараз панну Зосю.
Жезнiцький пiшов.
Це єстi найкращий свiдок гайдамацького життя i, певно, знає Чалого, як
себе саму.
ЯВА III
Тi ж, Яворський _i Качинська._
Качинська (крiзь сльози)._ Падам до нуг!
Потоцький_. Чого ж то панi так стривожена?
Качинська_. Мiй пане ясний, мiй батику, заступись за мене бiдну.
Потоцький._ У панi є тепер заступник.
Качинська._ Ох, ясновельможний пане, заступись за мене i оборони мене
вiд мого заступника.
Потоцький._ Це iнша новина, нiж та, яку я ждав! Па,н Яворський кохає
паню так, що i хвилина без неї йому вiко;м здається! На вiщо ж панi
скаржиться?
Качинська._ Ясновельможний пане! Мiй покiйний муж, царство йому
небесне, любив мене, i я його кохала, душi в собi не чула i плакала три
днi, як вiн помер... .Жили ми собi, як голубiв пара! Коли ж, бувало, в чiм
i провинюся перед ним, покiйничок, нехай над ним земля пером, бив мене
легенько - трiйчаткою тонкою, бо й вiн мене кохав, душi не чув, то i
жалiв, як своє тiло; а пан Яворський б'є канчуком! Змилуйся,
ясновельможний пане, звели йому, щоб вiн трiйчатку завiв тоненьку!
Потоцький._ Пане Яворський.
Яворський (пiдходе)._ Слухаю пана.
Потоцький._ Ай-яй-яй! Як пану не сором жону свою бить канчуком?
Яворський._ Єй-єй, ясновельможний пане, не канчуком, а канчучком...
тонюсенький: з сирицi вчетверо сплетений.
Качинська._ Я не привикла, ясновельможний, мiй покiйний муж...
Потоцький._ Пане Яворський, прошу завести для домашнього обiходу
одностеблик.
Яворський._ Слухаю пана.
Потоцький._ Панi задоволена?
Качинська._ Дзiнькую.
Потоцький._ Ну, а тепер повiдай нам, що знаєш ти про панну Зосю?
Входять Зося i Жезнiцький. А от, певно, й сама панна. (До Качинської.)_
То панi бiльше менi не потрiбна!
Качинська (до Яворського)._ Мiй дорогий Ясю, я вже не буду ревнувать -
не зачiпай ти тiлько Касю. (Бере його пiд руку.)_
Яворський._ Слухаю паню!
Вийшли.
ЯВА IV
Зося_, Жезницький_ i Потоцький_ .
Потоцький._ О, яка панна прехороша. Подлий хлоп - смак добрий ма! Панна
єсть Зося Курчинська?
Зося._ Так, ясновельможний пане.
Потоцький._ Була в полонi i з полону повернулась? Хто ж панну викупив з
неволi? Прощу повiдать все менi, бо Чалим я й гiсторiєю панни занадто
цiкавлюсь.
Зося._ Як мене з дому вихопили, - ясновельможному пану, певно, бiльш
вiдомо, нiж менi, бо я з страху зомлiла. Тiлько в полi уночi прийшла до
пам'ятi. Я чула, як гайдамаки жартували над тим, що вiз мене. Нiч була
темна, i я не бачила в лице нiкого. Коли це раптом стали, i я почула
гомiн: "Отаман, отаман!.." Отаман крикнув грiзно: "Хто дiвку захопив?" Усi
мовчали. Вiн гнiвну рiч до всiх держав, корив i смертiю стращав того, хто
цей зробив учинок. Потiм звелiв двом козакам мене у корчму одвезти. Ми
їхали лiсами, ярами глибокими ще цiлий день! Гайдамаки мене годували
хлiбом сухим i так поводились, як з панною то слiд. Увечерi мене до корчми
привезли i, наказавши жидовi рудому вiд отамана свого Сави, щоб вiн берiг
мене, як ока, там покинули i сами вернулись.
Потоцький._ Бiдна бранка! Ну, i що ж потiм, панно моя хороша?
Зося_. Жиди щовечора менi казали: "Сьогодня буде, певно, Сава!" I я три
ночi вiд страху не спала, бо кожний стук, маленький трiск чи шум од вiтру
будив мене, i я тремтiла, сидячи на лiжку.
Потоцький._ Ну, ну!
Зося_. Жиди менi служили й догоджали, а байками про Саву так зацiкавили
мене, що я нарештi вже сама його без страху ждала i бачити хотiла
страшного всiм на Українi гайдамаку.
Потоцький._ I що ж, таки дiждалась?
Зося_ (зiтхнула)._ Дiждалась...
Потоцький._ I гайдамака скривдив панну!!
Зося_. О нi, ясновельможний пане. Сава - чесний лицар!
Потоцький._ Чого ж панянка так зiтхнула?
Зося_. Так.
Потоцький._ Ну-ну, далi!..
Зося_. Раз уночi, ми тiлько що лягли i погасили свiтло, - жидiвка у
ванькирок, де я мешкання мала... менi прошептала: "Приїхав!.." Я одяглась
мерщiй i вийшла назустрiч! Передо мною стояв лицар, кращого й мiж шляхтою
не бачила нiколи, i усмiхаючись, i лагiдно, i мило промовив: "Не бiйся
мене, панно, я тобi лиха не зроблю! Дозволь посидiти з тобою, побалакать i
тим розважити моє суворе гайдамацьке життя!.." I ми балакали всю нiч; про
скривджений народ вiн говорив, про панськiї неправди, потiм спiвав менi
чарiвнi пiснi i зворушив мене до слiз... Два рази ще я бачила його, а
потiм одвезли мене додому.
Потоцький._ Який же дурень Сава! Таке золото одiпхнув вiд себе. А хто ж
панну привiз додому?
Зося_. Пан Шмигельський._
Потоцький._ Так пан Шмигельський гайдамакою вже став?
Зося_. Певно. Вiн називав себе Iваном Найдою. Коли ж до нього я
призналась, велiв менi про це мовчать i у дорозi скрiзь звать Найдою.
Потоцький (до Жезнiцького)._ Га! Пане Жезнiцький! А що, коли i справдi
наш Шмигельський до Чалого пристав?
Жезнiцький._ То найповнiша рiч, ясновельможний пане! У, бестiя! Коли б
вiн менi тепер достався в руки!
ЯВА V
Тi ж i гайдук_, подає лист. А потiм Шмигельський_ i Чалий._
Потоцький (прочитавши)._ Стань коло мене, панно! Клич! Ну, пане
Жезнiцький, готуй найтяжчiї тортури.
Входить Шмигельський _i Чалий._
Жезнiцький._ Я нi живий нi мертвий! Дозволь менi, ясновельможний пане,
насамперед одрiзать язика Шмигельському, бо язиком своїм брехливим вiн
обморочить всiх i виправдиться перед ясновельможним.
Шмигельський._ Саво, глянь!
Чалий._ Зося!
Зося_ (до Потоцького)._ Це вiн, ясновельможний пане! Глянь, який орел.
Невже його скараєш? Ясновельможний пане, пожалiй його ради того, що
пожалiв мене вiн, молю, бо смерть його - i моя смерть!
Потоцький._ Що ж це, пане Шмигельський, ти до гайдамакiв пристав?
Шмигельський._ Согрiшив, але покаявся, i от моя покута: ми вдвох
приїхали служить тобi, ясновельможний пане! Це - Сава Чалий!
Жезнiцький (до Потоцького)._ На шибеницю їх обох мерщiй, ясновельможний
пане! Вони задумали якусь нову зраду; а пан Шмигельський обморочить, - не
слухай його.
Потоцький (до Чалого)._ Ти хто?
Чалий._ Сава Чалий. Жезнiцький (про себе крiзь зуби)._ Падло, падло,
Потоцький._ Гайдамацький отаман?
Чалий._ Був кошовим. Нинi слуга ясновельможного пана.
Потоцький._ Може, слуга, а може, й нi!.. Як вовка не держи, вiн в лiс
втiче при першiй нагодi...
Чалий._ Коли добре та ласково поводитися з ним, то не покине вiн двора.
Потоцький._ А все ж такк на ланцюгу його держать не вадить...
Чалий._ Безпечнiше! Тiлько ланцюг такий треба придумать, щоб шиї вiн не
муляв, а через те щоб вовче серце не злобою, але прихильнiстю до пана все
бiльше й бiльше наливалось!
Жезнiцький._ I в цього, бестiї, язик медовий!
Потоцький._ Та єу мене i ланцюг такий, i певен я, що той ланцюг надiне
Сава охоче.
Чалий._ Не знаю.
Потоцький._ Ти панну Зосю пiзнаєш?
Чалий._ О ясновельможний пане! Хто сонця не пiзнає, коли воно з-за хмар
промiнням ясним i теплом освiтить i огрiє бiдну душу? Ця панна - моє
сонце, i промiння її очей мене сюди манило бiльше, нiж тi умови, якi
вельможний пан через Шмигельського менi прислав.
Потоцький._ Хоч рiжниця мiж панною й тобою така ж велика, як мiж небом
i землею, але я рiжницю ту згодом згладжу. Тепер же для користi краю цим
блискучим ланцюгом я прикую тебе до Речi Посполитої!
Чалий_. О, якби усiх невольникiв таким кували ланцюгом, тодi б неволi
не було на свiтi, а лиш рай!
Потоцький._ Так завтра й шлюб. В придане маєте вiд мене села Рубань i
Степашки, а на обiход завтра вiзьмеш з комори сто тисяч золотих. Чуєш,
Саво? Я все зробив; тепер, пане Саво, покажи менi, що зробиш ти для мене i
для краю.
Чалий._ Через два днi зруйную найстрашнiший кiш свiй, що в Чорнiм лiсi
сам я заснував. Розжену бiльше двох тисяч гайдамакiв, що там зiбрались i
думають ударити на Тульчин i Немирiв. Очистю всю Україну вiд менших я
загонiв i тiлько одного прошу: полегшить долю посполитих, як то
ясновельможний в листi своїм писав.
Потоцький._ Обiщаю.
Жезнiцький._ Ясновельможний пане! Чим же я заслужив таку образу? Панну
Зосю я хотiв сватать, i вельможний пан дав менi слово, що буде моїм
сватом, а тепер свата панну за гайдамаку.
Потоцький._ Правда, правда. Добре, що ти згадав! Але я силувать не буду
панну красну... Панно Зосю! За кого хочеш замiж вийти: чи за шляхтича пана
Чеслава Жезнiцького, чи за оцього гайдамаку - Саву Чалого?
3ося_. За гайдамаку.
Потоцький._ Ну, то що ж я можу зробить, коли пану пiднесли гарбуза?
Панно Зосю! Стань рядом з Савою.
Зося стає рядом з Савою.
Нi, пане Жезнiцький, ти не пiдiйдеш так пiд пару паннi Зосi, як от
Сава. _Глянь! Замiсть батькiв я вас благословляю.
Сава i Зося стають перед Потоцьким навколiшки i цiлують ного в руки.
Жезнiцький._ Триста дияволiв!
Завiса_.
ДIЯ ЧЕТВЕРТА
Пуща. Печера в скелi.
ЯВА 1
Медвiдь _i Грива._ Перше Грива_, вилазить з печери.
Грива._ Якове! А ти на деревi?
Голос._ Сидю в гнiздi й чатую.
Грива._ Чатуй, чатуй! Ти хоч i кривий, а ухом своїм та оком нас
оберiгаєш бiльш, нiж шаблею.
Голос._ Я чую, десь далеко їдуть верховi, але не видко ще.
Грива._ I дасть же бог такеє око й ухо!
Голос._ Еге! От же й не вглядiв, як з-пiд землi винирнув якийсь чоловiк
i сюди прямує.
Грива._ Один?
Голос._ Один.
Грива._ Один, то байдуже! Це, певне, не ворог.
З-за кущiв витикається голова.
Хто там?
Медвiдь (виходить)._ Я!
Грива._ Медвiдь! Здоров, брате.
Обнiмаються.
А ми вже думали, що ти десь згинув. Медвiдь._ Мало не згинув.
Грива._ Пiвгоду ми тебе не бачили. Де ж ти пробував?
Медвiдь._ Пiсля того, як Сава кiш наш зруйнував, я
з купою малою скрiзь хазяйнував, поки той ирод Сава не
наскочив Грива._ Харциз!.. Зрадник!.. Падло! Унадився до ляшенькiв в
Польщу паном жити...
Медвiдь._ Та й ловить гайдамакiв по степах... та ще иродiв син, що
вигадав, скрiзь унiверсали розiслав i кличе гайдамакiв до себе, даруючи їм
землi i вiльготи.
Грива._ Знаємо ми тi вiльготи! Ляхам, виходить, на користь щоб
працювали.
Медвiдь._ А так. Половина мого загону пiшла до нього та й показали
схованку нашу, а вiн наскочив i всiх половив. Здається, я один тiлько i
втiк.
Грива._ Немає гiрше, як свiй: зна всi фиглi; нiкуди не сховаєшся вiд
нього.
Медвiдь._ Вiн носом чує гайдамакiв.
Грива._ Ну, знаєш, ловить вовк, ловить, але ж i возка пiймають.
Медвiдь._ Ох, вiн, брат, характерник. Нiхто Сави не пiймає, хiба сам
Гнат.
Грива._ Мабуть, що так. От же визвався Кульбаба, пiшов, щоб стратить
Саву, i чутка пропала. Потiм знову Горицвiт пiшов, - i того нема. А мiсяць
тому послав Гнат Дороша Кравчину, - цей, кажуть, з чортами наклада, -
одначе щось i Кравчини нема довго.
Голос._ Нашi пiд'їздять. А далеко ще один чоловiк манячить. Темнiє, не
бачу.
Медвiдь._ Поки дiзнаємось, де Сава, гляди, щоб не дiзнавсь вiн, де ми.
Грива._ Нi, у пущу цю вiн не пiткнеться, хитрий лис; бiльш на засiдках
та зненацька, а тут прийдеться в ручки. Мiж цими скелями та в норах цих,
як свiт стоїть, то, певно, ще нiхто не жив, а тiлько звiр водивсь i тут
ховався. Ми тут убили аж двох медведiв i одняли у них цю хату для Медведя.
Медвiдь._ Для мене б то.
Грива._ Еге!
Смiються.
Медвiдь._ Сава у нас одняв, а ви у медведiв?.. Безпечне мiсце; а жаль,
брат, старого коша у Чорнiм лiсi!
Грива._ I тепер ще така кипить у грудях злiсть, коли згадаю Саву, що
сам себе, здається б, удавив.
Медвiдь_. I як то сталось так, що Сава зруйнував у нiч одну такий
значний i сильний кiш?
Грива._ Зрада, як гадюка, пiдкрадається i вкусить! Ви ото пiшли з
Гнатом на Немирiв, а я зостався наказним... Не ждали ми, не вiдали i не
гадали нiчого того, що сталось! Ми ж всi тодi думали, що Сава з тiєї
образи, що Гната кошовим настановили, подався з писарем своїм у Сiч, - i
байдуже! Як повсякчас, так i тодi - скрiзь варта... а самi безпечно спали.
Тiлько диявол Сава тодi не спав. Порiзав всiх вартових, обмотав прядивом,
намоченим у смолу, навколо дерева, поклав пiд куренi смолянiї клубки i
запалив!.. Прокинулись... Кругом огонь, як пекло, лiс палає, а з чого воно
сталось - не знаємо, i кинулись рятувать скарби та утiкать... Багато тодi
наших Сава половив...
Голос_: "Нашi недалеко".
Медвiдь._ Бусурман! Поки вiн поравсь з вами тут, а там приятель його
Iван, що Найдою прозвали, засiвши в лiсi, ждав нас з великою гарматою.
Близько пiдступив та теж зненацька й шарахнув з гармат! Вiд несподiванки
ми вскочили в болото., Поки висiпались, вони нас обiгнули i стали збоку, -
мусили ми тiкать, та у дорозi знову наскочили на ирода Саву, що повертавсь
уже назад! Багато й там людей пропало, i розсiялися хто куди. От i досi не
зберуться знов докупи.
ЯВА II
Тi ж, Гнат_, з ним гайдамаки й козаки. Кiлька чоловiк несуть прямо у
печеру мiшки.
Гнат._ А, Медвiдь!
Всi._ Здоров, брате!
Гнат._ Як ся маєш?
Медвiдь._ Ледве утiк оце з рук Сави.
Всi._ У-у, зрадник!
Гнат._ Стривайте, попадеться вiн i нам у руки... Паюйте все, товаришi,
помiж собою, а менi нiчого не треба; тютюн є, оливо i порох є, то з мене й
доволi!
1-й запорожець._ Та ще ж немає всiх.
Гнат._ А й справдi, бiльш половини тут товаришiв нема; я собi
замислився i не примiтив, де вiдстали.
1-й запорожець._ По дорозi є корчма, то певно, що там застряли.
Гнат._ Ото вже негаразд, що купи не держаться, - ще попадуться, коли
погоня буде.
1-й запорожець._ Пiд самiссньким носом у немиров-ського пана в костьолi
похазяїновали, то треба ждать погонi вiд самого Сави. Тiлько ж там мiж
ними Молочай, Вернигора i Вовк, то не дадуть у кашу наплювать.
Грива._ Та так. А що там здобули?..
1-й запорожець._ Грошей до бiса i утвар всяка.
Голос._ Якийсь чоловiк спустився в балку... А десь далеко гупотить.
Пильнуйте, братцi, бо так потемнiло, що я не бачу.
Гнат. _Скоро мiсяць зiйде. (До Медведя.)_ Якiв так бачить, як нiхто.
Грива._ Такого вартового немає в свiтi.
Гнат (до Гриви)._ А вийди, брате, подивись, що там за чоловiк.
Грива вийшов.
1-й запорожець._ А що, пане отамане, нема вiстей про Кульбабу?
Гнат. _Нема, як в воду канули й Кульбаба, й Горицвiт! Коли не вернеться
й Кравчина, то сам тодi пiду я Саву добувать, щоб виконать присуд
громадський i смертi ирода предать! А як складу i я, як инчi, голову свою,
- iдiть другi його шукати, бо поки Сави смертiю не скараєм, не буде нам
життя: вiн переловить нас усiх! Не менше Сави лиха робить Iван Найда, що
вiн прийняв його був до коша i разом з ним пристав до ляха, то i цього
пiймати i смертiю покарати треба!
ЯВА III
Тi ж._ Грива i Кравчина.
Кравчина. Здоровi, пани-браття! Як ся маєш, Гнате?
Всi. _Кравчина!
Гнат. _Насилу ми тебе дiждались! Ну що? Якi принiс ти вiстi?
Кравчина. Дещо вивiдав, але дуже мало; Саву не бачив - трудно
приступить. Вiн женився на тiй дiвцi, що колись-то в Очеретнiй хтось з
наших захопив. Живе бiля Немирова в селi Степашках, що подарував йому
Потоцький, заселяє свої землi тими гайдамаками, котрi, пiймавшись, каються
i присягають жити тихо. Кульбаба i Горицвiт попались на замiрi вбити Саву.
Кульбаба покаявся i живе тепер в Степашк-ах, у тiм селi, де Сава; а
Горицвiта Сава повiсив, бо той покаятися не схотiв.
Голос._ Гей, батьку Гнате! Ляск чуть такий, нiби б'ються на шаблях. Але
не бачу я нiчого, бо мiсяць ще не вийшов з лiсу.
Гнат. _Певно, за нашими погоня! Тiкаючи сюди, вони покажуть шлях до
нашого коша... Ану, товаришi, станемо у щiлинi, через яку бiльш трьох не
пройде... Мушкети зарядженi?
1-й запорожець._ Наготовi.
ЯВА IV
Тi ж i Микита._
Микита._ Пани-браття!.. Погоня велика... Чалий Сава!..
Гнат._ Де?
Микита._ Отут вже близько, нашi б'ються, щоб не пустить сюди... Ох, дай
води!..
1-й запорожець. _Вода в печерi.
Микита пiшов у печеру.
Гнат._ Даремно куль з мушкетiв не пускать, палить тодi, коли пальнути
можна прямо в пику, щоб нi одна куля не пропала, а потiм рубай! Перший,
хто побачить Саву, гукай на мене: я хочу сам заглянуть зрадниковi в вiчi!
Микито! Де ж Микита?
1-й запорожець._ В печерi. (Полiз у печеру.)_ Микито!
Гнат._ Спитай, де саме вiн своїх покинув.
1-й запорожець (з печери)._ Та вiн увесь в кровi. Доходить! (Вилазить з
печери.)_ Кров'ю зiйшов, умира.
Голос з дерева. У балцi б'ються. А на горi видко:
кiннi.
Гнат._ О, коли ще на горi i в балцi б'ються, то ми їх не допустим сюди.
Зостаньсь, Медведю, ти один тут при скарбах; коли поляжем ми, ти заснуєш
нову ватагу. Прощай, може, бiльше не побачимось. Ходiм, панове, яром, а
потiм вискочим на гору. Вони не сподiваються, бо думають, що там уся
ватага, i ми їм раптом, зненацька, вдарим в спину! Ну, панове, або дома не
бути, або слави добути!
Всi._ Смерть усiм ворогам! (Вийшли.)_
ЯВА V
Медвiдь на кону, голос на деревi.
Медвiдь._ Якове! А що там тобi видко?
Голос._ Мiсяць виплив з-за дерев i гарно гору освiтив... Ой-ой-ой!
Багато кiнних вискочило з балки... Всю гору вкрили - такого їх.
Медвiдь._ Виходить, нашi засiли в балцi, а там скелi-й болото - туди на
конях не пiд'їдуть.
Голос._ Позлазили з коней. (Пауза.)_ Пiшi вiддiлились вiд кiнних.
Медвiдь._ Ой, поможи ж боже нашим добратись до гори. Не видко наших ще?
Голос._ Не видко.
Медвiдь._ Ото як довго! А боже мiй!
Голос._ Пiшi кинулись бiгом у балку! I нашi вилiзли уже на гору.
Медвiдь_. Ага!
Голос._ Нашi щезли за деревами.
Медвiдь._ Перебiгають, прикриваючись... Ну, що?
Голос._ Нашi кинулись бiгом до коней. Близько вже... Блиснули шаблi.
Ай, що там робиться!.. Конi стають на диби... розбiгаються...
Медвiдь._ То колють коней шаблями в морди i пiд боки, щоб роз'ярить...
Голос._ Конi вже розбiглись врозтiч, а деякi на землi лежать i
б'ються...
Медвiдь._ Перерiзали вожатих i покалiчили, виходить, коней, щоб решта
ворогiв зосталась пiша...
Голос._ Нашi кинулись бiгом у балку... Нiчого не видко, тiлько
гуркотить!
Медвiдь._ О, тепер пiшi на пiших, вони цього не ждуть! От де пекло
буде! Певно, Якове, зостанемось ми вдвох з тобою, бо всi поляжуть.
Голос._ У балцi аж клекотить.
ЯВА VI
Тi ж i Молочай, ранений.
Медвiдь._ Молочай! А що там, як?
Молочай._ Я тебе одразу й не пiзнав... Дай води напитись... Умираю!..
Медвiдь (подає воду)._ Давай перев'яжу тобi я рани.
Молочай._ Де там їх перев'язать! Весь покарбований i у дiрках, як
решето! Подумай, брате: тiлько що виїхали ми за корчму, наскочила їх цiла
сотня при гарматi, а нас лиш тридцять. Одначе вистрiлить з гармати ми їм
нi разу не дали. Три рази на скаку ми коней повертали вкруть i кидались їм
в бiк - прорiзували наскрiзь i знов тiкали. Вернигора, я i Вовк перед
вели, i в перший же наскок полiг Вернигора пiд шаблею Iвана Найди, того,
що з Савою утiк. Вiн, певно, старший тут, бо Саву я не бачив. Так
одбиваючись, добрались ми до лiсу, коней покидали i на болотi всi засiли.
Вони вернулися на гору, бо кiньми у болото не полiзеш. Отут своїх покинув
я i ледве жив болото перелiз, i от таки добрався до коша, а нашi там
зостались, щоб не показати сюди шляху, i, певно, всi поляжуть, бо їх
зосталось менш десятка!
Медвiдь._ На помiч їм усi пiшли i там, у балцi, вже зчепились в ручки.
Молочай._ Не подолiють, бо їх багато... Ох, чую, що сила мене кида.
ЯВА VII
Тi ж i дiд-знахар.
Знахар. _Що тут робиться? Либонь, весiлля десь кривавеє справляють?
Лежу в своїй норi, i щось менi не спиться, а все здається, що в лiсi
клекотить i брязкотить. Так я й пiшов сюди.
Медвiдь._ Батава страшна йде. Ось обдивiться лиш Молочая.
Знахар (полапав Молочая за руки, за голову)._ Ти, сину, зараз помреш,
бо кров'ю стiк.
Молочай._ Одведи мене, мiй брате, у печеру. Прощай! Прощайте, дiду!
Знахар._ Поклонись там нашим всiм лицарям, що полягли за вiру
православну.
Молочай (до Медведя)._ Може, доведеться тобi, якщо жив будеш, побувать
у Медведiвцi. Спитай там про Марину Житню, то мати моя... Поклонись їй i
вiддай цi грошi. (Дає.) _Та розкажи старiй в утiху все те, що знаєш сам
про мене; а коли матерi не знайдеш, то на громадське дiло грошi поверни.
Веди мене мерщiй - я смерть вже чую.
Медвiдь _повiв його в печеру.
Голос._ Нашi повертаються, тiльки щось мало їх.
Знахар._ Косить кирпата завзятих, а вони знову наростають... Коли цiй
рiзнi буде край?
Медвiдь (виходить з печери)._ Помер. Ще одного велетня не стало...
ЯВА VIII
Тi ж, Гнат, Шмигельський i решта.
Гнат._ А скiлько нас зосталось?
1-й запорожець._ Лиш п'ятнадцять, батьку, та й тi калiки всi.
Гнат._ Дорого ж ми заплатили! Сорок п'ять лягло!
Гайдамаки всi п'ють воду. Дiд роздивляється, перев'язує, шепче, дає
пить зiлля.
Дай i менi води, мов у пропасницi, увесь горю. (П'є.)_ Сорок п'ять
таких лицарiв... Ох! Нема Вернигори, Молочая... Вовка. Медвiдь._ Молочай
дiйшов сюди i там з Микитою рядом помер.
3-й запорожець_. Вернигору оцей (показує на Шмигельського)_ проткнув!
Гнат_. О, цей багатьох поклав, вiн Вовковi у мене на очах голову
розвалив. Я думав - Сава i, кинувшись на нього, звалив на землю, але i тут
ми довго ще боролись, поки йому я рота не заткнув своїм кисетом з тютюном!
Запорожець_. Це старший! Чого ти куняєш?
Гнат_. Дайте йому води. А я й не бачу, що тут наш лiкар нагодився.
Медв_iдь (дає Шмигельському води)._ Напився?
Шмигельський (напившись)._ Спасибi.
Гнат_. Ну, дiду, перш усього до цього приступи, бо вiн вже вiша голову,
а менi б хотiлося з ним побалакать, а потiм повiсить його.
Знахар (огляда Шмигельського)._ Вiн увесь рана. Тiлько в однiм ось
мiсцi з правої руки найбiльш юшить, а то скрiзь зашкорубло.. (Шепче.)_
Ковтни. (Дає склянку.)_ Три рази...
Шмигельський п'є.
Гнат_. А тепер дай i менi доброго чого напитись, бо всього пече.
Знахар_. Стривай, давай руку. О, тут ще багато кровi. А не чуєш, нiде
тепленька не тече?
Гнат_. Не чую. Певно, рани невеликi й зашкорубли. Обдивимось завтра.
Знахар_. На, пий. Це зiлля тебе зараз пiдтримає i сон добрий дасть.
Гнат (п'є)._ Ну, пане ляше, давай побалакаєм, бо скоро тобi стане легше
- я тебе повiсю.
Шмигельський_. Я не собака, щоб мене вiшать! Хiба немає iнших кар?
Посади на палю або шкуру здери з живого.
Гнат_._ Знайомий голос, i балачка чисто запорозька. Хто ти?
Шмигельський_. Iван Шмигельський, приятель твого найпершого друга й
побратима.
Гнат_. Сави??! Пiзнав! О, чом же ти не Сава! Я б тебе не вiшав, а на
цепу водив би за собою, а потiм вимотав би жили з тебе.
Шмигельський_. Мотай i з мене жили. Роби зо мною все, що з Савою б
робив, i заспокой свою ти наболiлу душу. Нi ти, нi я, нi Сава в тiм не
винуватi, що йшли ми рiзними шляхами... А якби Сави слухав ти, не так би
склалося, як зараз є.
Гнат_. Найшовся б инчии Сава! Багато зрадникiв настало, що за панськi
ласощi й принади свiй кидають народ i вiру, до инчого люду пристають та й
ворогують там проти братiв своїх далеко гiрше й бiльше, нiж сам ворог!..
Скажи менi: що Сава, як живе? Чи простим козаком, яким i був, чи паном
став, як усi пани?
Шмигельський_. Для всякого створiння назначено, де й i як йому слiд
жити!.. Риба живе у чистiй водi, птиця в повiтрi, звiр в норах, а чоловiк
повинен жити так, як йому здається краще! Сава живе, як Сава; Гнат живе,
як Гнат; Потоцький, як Потоцький.
Гнат. _В розкошах один, а тисячi без хлiба? На палю б вас усiх!
Шмигельський_. I тебе на палю треба посадить за те, що ти не знаєш,
чого хочеш!
Гнат. _Рiвностi!
Шмигельський_. Однакових листiв на деревi нема.
Гнат. _Будь собi хоч семи п'ядей у лобi, носи на плечах скелi, але на
мене й на моє руки не пiднiмай!
Шмигельський_. Одначе ти пiднiмаєш руку на моє життя, а хто ж тобi на
це дав право?
Гнат_. Ти - зрадник! А поки душа моя живе у моїм тiлi, нiхто не спинить
мої руки. Вони не перестануть тих карати, що зрадили народовi свойому i
одсахнулися вiд нього за панськi ласощi й принади.
Шмигельський_. I ти зрадник! Зрадив ти законам Речi Посполитої! Ти
проливаєш кров i винуватих, i невинних;
ми ж виннi тiлько в тiм, що думали не так, як ти, а все ж таки служили
краю.
Гнат. _Панам!
Шмигельський_. Тобi здається так, а нам iнакше. За кривди панськi ти
хочеш помстою платить, шукаючи у тiм для ран народних лiкiв; а ми лiчить
хотiли тим народне лихо, щоб гайдамацтво знищить i дати спокiй Українi!
Гнат. _Панам!!
Шмигельський_. Нас бог розсудить там, а поки що суди мене, як хочеш,
сам!
Гнат (мовчить)._ Жаль твого розуму. Я б тебе не покарав, якби був певен
в тiм, що до моїх думок пристанеш i Саву покарать менi поможеш!
Шмигельський_. Нi, Гнате! Як сонце й мiсяць нiколи не зiйдуться на
своїй путi, так ми не зiйдемось думками.
Гнат. _Правда! Нас порiвня лиш домовина. Пани-браття. виведiть пана
Iвана за кiш i там прострельте йому лоба. Та викопайте яму для Микити,
Молочая й для пана Iвана; вiн варт того, щоб поховать його з сiчовиками
вкупi.
Шмигедьський. Спасибi, пане отамане, за честь! Ще ласки я прошу: звели,
щоб по менi стрiляли три або чотири - певнiща смерть, бо коли один добре
не влучить, прийдеться знову добивати, як собаку.
1-й запорожець._ Я в ухо тобi стрельну-i зразу смерть.
Шмигельський_. Ну, гаразд... Прощай, Гнате!.. Ходiм, пани-браття.
Пiшли.
ЯВА IX Тi ж, без Шмигельського.
Гнат. _Ти знаєш, дiду, що громада присудила предати смертi Саву.
Послали двох на цеє дiло: один, Кульбаба, зрадив; другий. Горицвiт, сам
смерть прийняв! Порай менi: кого тепер послати, щоб Саву смертi вiн
предав?
Знахар._ Сави нiхто не вiзьме, нiхто не стратить. Тiлько ти вiзьмеш,
тiлько ти стратиш, Гнате! Йому призначено, щоб згинув вiн вiд братньої
руки за грiх великий свiй! Та ще вiзьми Кравчину - при ньому смерть до вас
не доторкнеться!
Гнат. _Коли призначено - то й станеться! Вiзьму Медведя i Кравчину та й
зараз же пiду.
Знахар._ Iще моя вам рада: покладiть у чоботи своєї ви землi, щоб нiхто
не знав вашої пiдмови.
Вистрiл.
Гнат. _Пропав зрадник! Так пропаде i Сава без пуття, без слави, так
пропадуть всi зрадники свого народу!.. Готуйтеся, товаришi, пiдем в
дорогу... Лiсами, ярами я приведу вас в палац Сави i сам, своєю власною
рукою його скараю!
Завiса.
ДIЯ П'ЯТА
Свiтлиця Сави, гарно убрана килимами. На стiнах зброя. Пiд стiнами
турецькi канапи; напередi стiл. Вглибинi колиска.
ЯВА I
Зося_ колише дитину; бiля неї стоїть баба.
Зося_. Заснуло. Iдiть, бабусю, вiдпочиньте. Коли дитя прокинеться, я
вас покличу.
Баба. _А коли ж, серце, будемо хрестити, бо вже ж пора:
чотири недiлi минуло, як дитя родилось, а ще й досi в хрест не ввели.
3ося_. Завтра, бабусю... Ждемо пана Шмигельського. Вiн буде кумом!
Баба. _А який пiп, панi, буде хрестить: чи наш, чи унiятський, чи
ксьондз?
Зося_. Отець Iван.
Баба. _Оце добре. Дiти повиннi йти по батьковi... А де ж пан
Шмигельський? Його вже третiй день не бачу, а вiн же в нас щодня?
Зося_. Пан Iван позавчора погнався за гайдамаками, що, кажуть, десь
мiстечко i костьол геть обiбрали... А господи, коли б уже тих гайдамакiв
не стало! Ловить їх Сава, ловить, а вони єсть i єсть. Та ще похваляються
на Саву... Менi таки боязко за нього, а особливо, як пана Iвана немає
дома.
Баба. _О моя кохана панi, хто осмiлиться до такого лицаря, як Сава,
доступити? Кругом нас милицiя, i вся у пана Сави пiд рукою.
Зося_. Ото-бо мене й ляка, бабусю, що Сава дуже смiливий, а через те в
дворi у нас, бува, частенько зовсiм немає козакiв. Та от хоч би й сьогодня
- всiх розiслав.
Баба. _А двiрня в нас хiба мала?
ЯВА II
Тi ж i Сава._ Баб а, уклонившись, виходить. Зося_ обнiма Саву, потiм
бере його за руку i веде до колиски, одводить частину полога. Сава
довгенько дивиться на дитину, а Зося, обнявши Саву за стан, стоїть,
схиливши йому голову на плече. Сава по хвилi спуска полог, цiлує Зосю i
одходить вiд колиски.
Сава._ Мiцно спить, козарюга!.. Так що ж, Зосю, чи згодна ти, щоб
синовi дать iм'я Гнат?
Зося._ Нi, нi! Менi той Гнат страшний, i я не хочу, щоб сина нашого так
звали. Назвем його Савою. Це iм'я для мене миле, а коли тебе не буде дома,
я, розмовляючи до сина, буду всякий раз говорить: "Сава! Мiй милий, мiй
коханий", - i так менi здаватись буде, що я з тобою розмовляю.
Сава._ Ну, то нехай буде Сава! Може, малий Сава, як виросте, кращий
буде, нiж його батько!
Зося._ Кращим вiд тебе не буде!
Сава зiтхає.
Чого ти, Саво, так зiтхаєш тяжко?
Сава (то нервово, то запальчиво)._ Ох, Зосю, так мене ксьондзи й пани
неправдою своєю до вiри нашої грецької й до люду ображають, що каюсь iнодi
за те, що до Потоцького пристав, i навiть... мучусь! Я кожний день все
бiльше й бiльш помилку свою бачу... Кругом вовки, що їсти овець хотять, а
пасти їх i стерегти - не мають навiть в думцi, i кривда через те, як
панувала скрiзь, так i панує, i не менi, я бачу, її на Українi побороти!
Зося._ Що ж там сталась знову, Саво, що ти стривожив так себе?
Сава._ Був я у попа! I так наскаржився менi отець Iван на пробоща, що я
хотiв поїхать зараз у.Немирiв i власними руками розбити голову лукавому
ксьондзу.
Зося._ Та що ж таке зробив ксьондз-пробощ?
Чалий._ Що?! Вiн навпаки моїм наказам дозволив унiятському поповi
Антонiю вигнать отця Iвана з церкви! Так я оце одняв в Антонiя ключi
