Iван Карпенко-Карий. Безталанна
страница №2
...дин день i живеш! Один день!.. (Спiва.)_Ой мав я жiнку Уляночку...
ЯВА II
Гнат iде з улицi до хати i сiда яа присьбi. Зiтхає.
Iван._ Чого ти, Гнате, так тяжко зiтхаєш?
Гнат._ Хто? Я?.. Так собi. Чого ж менi зiтхать?.. А мати
дома?
Iван._ Пiшла до Богунки позиваться за курку.
Гнат_. I не надоїсть, господи, цiлий день з людьми гризтися! Мабуть,
Софiї нема?
Iван._ Еге. Ти вгадав! Софiї не було, чiплялася до мене, та я мовчав,
вона й пiшла.
Гнат._ А Софiя вернулась?
Iван._ Вернулась. Там з Варкою, у хатi.
Гнат (встає, набiк)._ З Варкою?! Усього заколотило, мов у пропасницi!..
Пiду куди-небудь, щоб її не бачить, щоб не починила чого...
Софiя_ (з хати)._ Гнате, Гнате! Iди сюди! Ми тобi скажемо щось смiшне!
У хатi Варка i Софiя регочуть.
Варка (з смiхом)._ Будеш жалiть, що не чув.
Гнат_. Я не цiкавий! (Про себе.)_ Менi не до смiху, а їй байдуже, i
сорому нема.
ЯВА III
З хати виходять Варка_, а потiм Софiя._
Варка (у хату)._ Iди ж мерщiй, сестро! (До Гната тихо.)_ Чого не
вийшов?.. Я ждала до пiвночi. Виходь сьогодня - я знову буду у левадi.
Софiя (смiючись виходе з хати)._ Ну й дурний, ну й дурний! I як вiн не
догадався?
Гнат._ Хто?
Варка._ Не розказуй, не розказуй - вiн не цiкавий.
Софiя._ Та чуєш, що вчора Варка зробила у панiв на току...
Гнат._ Що?!
Софiя._ Пiддурила Микиту, щоб той улiз у четвертий мiшок - зважить би
то, скiлько в ньому пуд. (Смiється.)_
Гнат._ Пройда, ну?
Варка._ Вiн улiз, а я зав'язала його гарненько у мiшку, а хлопцi взяли
мiшок з Микитою, пiдняли його та й повiсили на терези. I так вiн висiв у
мiшку аж до снiданку, а ми всi реготали...
Гнат._ Добра робота!.. А прикажчик же що?
Варка._ Його не було, а панич сам смiявся, аж качався! Микита
ворушиться у мiшку, наче здоровенний кiт, та сопе, i щось балака, а за
реготом i не розбереш! А якби ти бачила, сестро, який вiн вилiз iз мiшка,
то ти б боки порвала: червоний, упрiв, аж мокрий, волосся йому прилипло до
виду, та так i кинувся до мене - хотiв, клятий, бить, а хлопцi не дали.
Гнат._ Жаль.
Iван._ Нема до вас доброго пiдхвебеля!
Варка._ Ет! Якби на вас, то й не смiявся б нiколи... Ходiм, Софiє,
проведеш мене трохи, я тобi розкажу ще одну оказiю, - при всiх розказувать
не можна.
Гнат._ Гарна, мабуть...
Варка._ А кортить? Ха-ха-ха! Ходiм!
Пiшли. Гнат сiда на присьбi i схиля голову на руку.
Iван._ Чистий обiясник, вража молодиця! Мабуть, годi, зовсiм не видко,
разiв п'ять колов шилом у одно мiсце, а щетини не протягну. (Бере стiлець,
чобiт i друге, несе в хату.)_
ЯВА IV
Гнат (один)._ Ох! Болить душа! Зовсiм було забув Варку, i знов якась
нечиста сила до неї в хату завела!.. Обвила мою шию рукою, пригорнулась, -
i досi чую, яким теплом тодi вiд неї вiяло, - поцiлувала... пошептала - i
причарувала мене знов до себе, i я ошалiв, ошалiв... Забув, що я жонатий,
i не тямлю, як i спокусився!.. А пiсля того мiсця не знайду: запалила мiй
спокiй, розiрвала надвоє дуту. У мене тепер двi душi, й обидвi болять,
ниють, щемлячi.
Одну хвилину менi жаль Софiї i сором їсть очi, а другу... другу - вся
душа, всi думки у Варки! Я жалiю Софiю, я їй присягав у церквi... Я хочу
забуть Варку - i не можу! Цiлую Софiю - Варка перед очима! Не бачу її,
здається - жiнку люблю; побачу, почую голос - забуду все i знов одурiю.
ЯВА V
Софiя _i Гнат._
Софiя_. Ну й гарна, ну й весела вража Варка._
Гнат._ Що там вона тобi розказувала?
Софiя._ Чого ти наче все сердишся?
Гнат_. У мене болить тут, пiд грудьми, може, через те й забалакав так.
Софiя._ Пiд грудьми, кажеш, болить? Чи не пiдiрвався ти?
Гнат (нетерпляче)._ А-а!.. Не знаю! Що вона казала?
Софiя._ Хто?
Гнат._ Варка!!
Софiя_. Та нехай вона тямиться, чого ти кричиш? Казала, що панич наш до
неї залицяється.
Гнат._ Фойда!.. (Стогне.)_
Софiя._ Що тобi, серденько, таке? Може, пристрiт? Я побiжу, верну
Варку: вона умiє шептать, її бабка покiйна навчила.
Гнат (набiк)._ Знаю, як вона шепче! (До Софiї.)_ Не треба. Я пiду до
Цимбала краще.
З хати виходе Iван._
Софiя._ Гнат нездужа, тату.
Iван._ Що ж тобi?
Гнат._ Нудно.
Iван._ Нудно? Постривай, я зараз пошукаю; там десь у мене було зiлля,
ще з Капказу. Тiлько посмокчи - усяка хвороба пройде. (Пiшов у хату.)_
Гнат (набiк). Не_ поможе менi те зiлля... (До Софiї.) _Сядь бiля мене.
Софiя (радiсно)._ Серденько! (Сiда.)_ Якби ти знав, як менi тяжко через
те, що ти такий сумний ходиш, все сердишся чогось, не пригортаєшся уже до
мене! Я й сама захворiю.
Гнат._ Я не сердюсь, я нездужаю; а не пригортаюсь, бо мати раз у раз
докоря, що ми тiлько цiлуємся.
Софiя._ Гнате! Тепер матерi нема...
Гнат її цiлує.
От менi й весело! Як ти мовчиш, то я тебе боюсь; i важко менi, i
плакать хочеться, i робота пада з рук, блукаю мов шалена, а як...
Входе Iван._
Iван._ Зiлля не знайшов - загубилось. А от знайшов перець. Тут
тридев'ять перчин. Хоч ковтни цiлi, хоч розжуй та ковтни - поможе, тiлько
не загуби якого зерняти.
Гнат_. Та ну його, тату, перець не поможе. Я краще пiду до Цимбала,
може, вiн що дасть.
Iван_. Та ковтни, ковтни - воно не завадить. На.
Софiя._ Вiд нього ще гiрше пектиме.
Iван._ Що ти тямиш! Це менi ще на Капказi один верменин дав, вiн на
Афонськiй горi достав. Ковтни - побачиш.
Гнат (бере)._ Ковтну, щоб одчепився. (Ковта.)_
Iван._ Гляди ж, щоб не впало яке зерня. Ну, що?
Гнат._ Не проскочило... позастрягало.
Iван._ Принеси, Софiє, води.
Софiя пiшла.
Дуже помага, од всякої хвороби помага. Було, оце чи живiт заболить, чи
так коло серця чого закруте, або морозить
iнодi походом - вiзьмеш тридев'ять...
Софiя виносе воду.
Запий. Навхрест запий.
Гнат_. Та вже проскочило.
Iван._ Нiчого, а ти таки запий, навхрест... отак, отак!.. Ну, а що?
Гнат._ Нудить.
Iван._ Нудить? Дивно! А менi одразу помага.
Софiя._ Я боюся, щоб ти ще гiрше не захворiв! Iди, Гнаточку, поки ще не
зовсiм смеркло, до Цимбала, а то пiзнiше не застанеш. Тiлько не барись.
Гнат._ Та хто його знає, як скоро справишся... Може, й заночувать там
прийдеться. (Iде.)_
Софiя._ Ото вигадав!
Гнат _пiшов.
I що в нього таке, тату? Я боюсь...
Iван._ Може, що з'їв. Понудить та й пройде, чого там бояться. Воно й
вiд перцю пройде, тiлько треба пiдождать.
Голос Ганни за коном: "Матерi твоїй чорт, твоя н мати така!"
Софiя._ О! Мати обiзвались... Я пiду в хату, а то наскоче, то зараз i
вилає...
Голос Ганни: "Так я тобi й подарую, будеш бачить!"
Софiя._ З ким це?
Iван._ З Богункою. Iди, справдi, та лягай. Мене хоч i лаятиме, то
байдуже, я ще її i подражню трохи.
Софiя._ Цур їй - не зачiпайте. (Пiшла в хату.)_
Iван._ Е, нi! Вона як утомиться лайкою, то тодi вже тiлько сопе.
Показується Ганна._
ЯВА VI
Iван_ i Ганна._
Ганна (часто повертається в той бiк, вiдкiля вийшла). _Взяла личко -
вiддай ремiнець! Я тебе буду позивать цiлий рiк. Багатирська жiнка, куди ж
пак! Чорт не видав! Вона дума, як її чоловiк був старостою, то можна вже й
чужих курей красти. Ще й коверзує! Взяла курку - вiддай гуску, от що! Не
буде по-твоєму, не буде! Я тобi не Явдоха, - Ганна свого докаже...'От тобi
ще на придачу. (Дає дулю.)_
Iван._ Так її, так!
Ганна._А тобi чого треба? Що ти менi - лаяться заборониш?
Iван._ Нi, я вийшов подивиться: думав - рукопашна буде, в очiпки.
Ганна._Iди краще кашлять на пiч! Беззубий шкарбан! Одного зуба маєш, та
й того скалиш.
Iван._ Отакої! I менi жаль курки, а котру пак курку вона взяла?
Ганна._Саму кращу: там ,як цесарочка.
Iван._ Отака курочка була в ротi...
Ганна._В чиїм ротi?
Iван._ У нашiй ротi, ще як служив на Капказi.
Ганна._Тьфу!
Iван _. Ти не плюй, а ось послухай, якi на Капказi кури...
Ганна._Та ну тебе к бiсу з тим Капказом, ти вже надоїв менi ним! I
носиться з своїм Капказом, як дурень з ступою. Чого ти притисся сюди?
Перебив менi лаяться;
тiлько що почала так гарно лаять, а вiн i перебив, тепер-у мене аж
всерединi труситься.
Iван _. Та буде вже, угамуйся! I курка того не варт, щоб за нею так
убиваться.
Ганна._Не варт?! Отже, ти мене розпалиш, i я тебе виштапую на всi боки!
Курка не варт? Ач який багатир! А курка яйце знесе, а з яйця курчата, а
курчата он у городi тридцять копiйок пара. Не варт? Тобi, мабуть, i
вилаяться важко!
За коном чуть гомiн далеко.
О! Чуєш! Чуєш? Ото вона знов пащекує щось на мене! Не видержу, єй-богу,
не видержу! Пiду долаюсь, бо й не засну! (Iде хутко i кричить кiлько слiв
на кону, а потiм i за коном.)_ Хто? Хто? Я? У тебе горстку конопель узяла?
Брешеш! Бодай тебе трясця взяла, як я брала, то кума Явдоха взяла, i Олена
бачила! А як ти позаторiк у мене картоплi викопала цiлу миску, то я ще
тебе за це й не позивала. Що? Я? Хiба я така, як ти? Ти ще дiвкою...
Голос зника.
ЯВА VII
Iван (один)._ Отакий у нас був пiдхвебель на Капказi!.. Як причепиться,
то тiлько стоїш та слухаєш, а вiн тобi нагада й позаторiшнє! А не дай бог
переб'ють йому, покличуть до ротного - ще гiрше! Оце вернеться нескоро,
вже й забудеш, заснеш, а вiн зараз розколотить тебе i таки долає... Одначе
менi здається, що вiд Ганни i вiн би утiк! На що вже я терплячий, а хотiв
тiкать, та ще потерплю - жаль дочки. Так, мабуть, на роду написано: коли
не один, то другий пiдхвебель виварює воду... (Пiшов у хату.)_
ЯВА VIII
Входе Варка, тихо озирається.
Варка_ (одна)._ Знов нема Гната!.. Чого ж вiн не виходить?.. Вчора
прождала вечiр у левадi, як на голках: вiтер шерхне листом або пташка
спросоння крилом порсне, а в мене серце заб'ється i душа замира - думаю,
вiн, - а його нема... Вернулась додому, мов у ступi стовчена, i дома не
спала до свiта, ждала, чи не прийде. Миш гризне, а менi здається -
пiдiйшов. Схоплюсь, ноги й руки дрижать, до вiкна... нема... i не було!..
Сама сьогодня його звала... жду знову, горю вся, як у вогнi, а його
нема... 0х! Нещаслива моя доля: нi молодиця, нi вдова! Нащо ж спiзнала я
тi хвилi пекучого кохання? Краще б дiвкою зосталась, легче б менi було
б!.. Ой! Хтось iде... Вiн, Гнат! Звiдкiля ж це? Чи не був у мене дома?..
Притаюсь. (Ховається за кущем.)_
ЯВА IX
Гнат iде до хати, а потiм Варка._
Гнат._ Тепер менi не страшно! Ну, Цимбал! Зашив у ганчiрочку якесь
зiлля, почепив менi сам на шию i як подув на вид, так наче щось зсунулося
з мене, i так менi легко стало, мов на свiт народився.
Варка (тихо пiдходе)._ Гнате!
Гнат._ Варка?!
Варка._ Я, мiй голубчику. Ждала тебе - не йдеш, скучила i прийшла сама.
(Кладе на нього руку.)_ Чого ж ти не виходиш?
Гнат._ Дай менi спокiй.
Варка._ Ти чогось, мабуть, розгнiвався на мене?
Гнат._ Чого менi на тебе гнiваться...
Варка._ А коли не гнiваєшся, то глянь же на мене, глянь менi в вiчi,
глянь так, щоб серце в'януло вiд погляду.
Гнат._ Чого тобi треба?
Варка._ Тебе, мiй Гнаточку. Чого ж ти такий знов чудний?
Гнат._ Я... спать хочу.
Варка._ Ха-ха! Брешеш ти! Ти чогось слини розпустив, як баба Горпина,
що пасе панських гиндичат! Ха-ха! Спать вiн Хоче... (Шепче.)_ Ну, ходiм.
Гнат._ Одiйди вiд мене, не чаруй мене, не поможе..
Варка._ Що з тобою?! Ти цураєшся мене?..
Гнат._ Варко! Не топи моєї i своєї душi - грiх.
Варка_. А дурний, а божевiльний! Якого ж ти ще грiха боїшся, коли вже
грiшний! Ти дивись на мене! Любила тебе дiвкою до загину, i тепер любить
не перестала, i в пекло пiду за тебе - менi не страшно.
Гнат._ А Софiя?
Варка_. Вона тобi чужа, ти не її, а мене любиш!
Гнат._ Нехай тебе чорт любить!
Варка._ Та чорт же й любить! (Обнiма його й цiлує.) _Оцей, оцей, оцей!
Гнат (тремтить i говоре пiсля кожного поцiлунку). _Варко... Варко...
Варко... Я присягав Софiї.
Варка_. Я твоя суджена, а не Софiя! Ти менi ранiш присягав, ти сказився
тодi, вiддав мене Степановi; вiзьми ж мене, вiзьми мене тепер, поки нема
Степана, i випий з мене кров мою! Гнат! Кров мою випий з мене тепер,
тепер, поки я вiльна, а Степан вернеться... тодi... годi вже! Буде нам
мука - вiчная розлука.
Гнат._ Вiчная розлука... (Без сили опускає руки.)_
Варка._ Чуєш, чуєш? Пригорнись сюди, до мого серця... Слухай, як воно
лютує, кипить, мало не вискоче! Нащо ж марно тратить час? Може, Степан i
завтра прийде...
Гнат тяжко й глибоко зiтхає.
Мовчиш? Цураєшся? (Одпиха його вiд себе.)_ Слинявий! Дурень! Солом'яний
дiд! Прощай! Будеш ти бiгать за мною, будеш шукать, як перше, та не
знайдеш! Прощай! (Iде.)_
Гнат (мов просипається)._ Варко! (Доганя її.)_
Варка._ Чого?
Гнат._ Постривай! (Хвата її за руку.)_
Варка._ Геть вiд мене! Не пiдступай!.. Ти й так вимучив мене - чого
тобi треба? Я через тебе тут кисну, через тебе не найнялась до
калинiвського панича, через тебе пропадаю, сохну, в'яну! Я з ума зiйду! А
ти слини тiлько пускаєш! Прощай!
Гнат (придержує її)._ Варко!
Варка._ Не зачiпай мене!
Гнат._ Стривай, куди ж ти?
Варка._ Завтра чуть свiт пiду в Калинiвку!
Гнат._ В Калинiвку?! I наймешся до панича у горницi?
Варка._ Наймусь. А тобi яке дiло?
Гнат (скипiв)._ Як яке?
Варка._ Ха-ха-ха! Який сердитий! У тебе жiнка є, а я вiльна пташка,
поки Степан не вернеться: що захочу, те й зроблю — нiхто менi не
забороне, а вернеться Степан - i на порiг нiкого не пустю!
Гнат._ Так ти пiдеш?
Варка._ Атож.
Гнат._ Не йди!
Варка._ Ха-ха-ха! Що ж ти менi зробиш? Заборониш? Одчепись, кажу! Пiду,
куди схочу! Пiду в город; i там є кращi й розумнiшi вiд тебе.
Гнат._ Не йди, кажу! Бо я тебе й пiд землею знайду i уб'ю, як собаку!
Варка (ласкаво)._ Божевiльний! Єй-богу, божевiльний. Ти сам не знаєш,
чого хочеш. I цураєшся мене, i не пускаєш.
Гнат._ Не можу я вiд тебе вiдцураться, нема у мене сили, - i зiлля не
помага. Ти мене причарувала навiки; як пiдеш вiдцiля - гробаки заточать
моє серце... Я тебе скрiзь знайду... Я тебе й себе занапастю, - не йди...
Варка._ Чого ж ти мучишся, чого нудишся? Скажений, я тебе не покину, я
не пiду нiкуди вiдцiля без тебе, а з тобою пiду куди ти схочеш, куди
звелиш! Утечемо, утечемо на край свiта, щоб тiлько сонце знало, де ми
будемо жить, удвох ми будем скрiзь щасливi... Утечемо! Сьогодня, зараз...
Гнат._ На, бери мене, всього бери, муч мене, тiлько не йди нiкуди, щоб
я тебе хоч бачив щодня, хоч здалеку, або дай менi такого зiлля, щоб я
забув тебе.
Варка._ Такого зiлля нема на свiтi. Ти ж мiй... навiки мiй... (Обнiма
його.)_
Завiса_.
ДIЯ П'ЯТА
У Гната в хатi.
ЯВА I
Ганна (одна)._ Куди ж це Гната занесло - i досi нема? А та, певно,
побiгла одшукувать його! Шукай, шукай - знайдеш, якраз! 'Вiн вiд тебе
тiка, як чорт вiд ладану, бо ти тiлько плакать умiєш. Спарувався!.. Коли б
менi старого чорта здихаться, я за тебе приймусь не так. Яка нiжна, все б
тiлько лежала, а по хазяйству без загаду i не загляне.
ЯВА II
Входе Софiя, роздягається й сiда.
Ганна._Я ж кажу, що так! Ходить, тиняється, наче панi яка!.. Чого ж це
ти руки згорнула, чом води не принесеш?
Софiя._ Та води, мамо, повна дiжка. Я ще вранцi наносила, хоч i
подивiться! Куди ж її носить?
Ганна._Куди? Куди? Ще тобi треба показувать, куди й воду носить! Якби
ти була з хазяйського заводу, то й без показу, i без загаду знала б своє
дiло. Наносила б у чавуни та поставила б свинi полову попарить.
Софiя_. Та он же гляньте -в печi обидва чавуни стоять, повнi полови з
дертю.
Ганна. _А свиня тим часом голодна, отам риє пiд при-сьбою та гуде!
Софiя._ На те вона свиня!
Ганна. _О, я знаю, що ти на язик гостра, як бритва, а до дiла нема
хисту! Якби ти не язиком, а руками робила, то й свиня була б прив'язана на
паколi i не рила б.
Софiя._ Та вона ж була на паколi, а Гнат вчора взяв нащось вiрьовку.
Чим же я її прив'яжу?
Ганна._Найшла б чим, якби хотiла, а то все з татком своїм возишся! Не
приносив ще сьогодня пряничкiв?
Софiя (через сльози)._ Чого ви, мамо, нападаєтесь на мене? Що я вам
зробила?
Ганна (прицмокує)._ Агусi, маленька, заплач - батько спече калач!
Софiя._ Боже мiй, боже!
Ганна. _Повна хата робочих людей: невiстка й батько її! Тiлько б спали
та їли! Дармоїди бiсовi!
Софiя._ Батько не ваше їдять! Вони нам хазяйство справили з тим
договором, щоб ми їх до смертi содержували.
Ганна. _До смертi!.. Коли ж вiн умре? Жди! Вiн ще двадцять год буде
жить, то його й годувать, дармоїда?
Входе Iван i стоїть на порозi.
Софiя._ Краще б ви мене вбили, нiж отак щодня допiкати! Я вже свiтовi
божому не рада.
ЯВА III
Iван_, Ганна _й Софiя._
Iван._ Знову гризла? Я вже терпiв, терпiв, та й терпець урвався! Скажи
ти менi, що я тобi зробив, що тобi Софiя робе, чого ти гризеш її?
Ганна. _Лiнива твоя дочка, не хазяйка, нiчого не глядить, тiлько
учепиться чоловiковi за шию та так i висить, а ти ще й сам потураєш.
Iван._ Що ти вигадуєш? Хiба я не бачу, як вона робе... Та нехай би за
дiло вилаяла, ну, так! А то прямо чи слiд, чи не слiд - сичиш, сичиш i
сичиш!
Ганна._Сичу?! Що ж то я гадюка, чи як?
Iван._ Гiрш гадюки! Гадюка вкусить, та й сама тiка, а ти сичиш i в вiчi
лiзеш, кусаєш i знов сичиш.
Ганна. _Брешеш ти, старий чорт, я не сичу! Дармоїди поганi! Обоє тiлько
лопаєте, а роботи з вас нема!
Iван _. Так от що? Бач, де болячка! Я дармоїд, я нiчого не роблю!.. Ти
так i кажи. Хiба тобi повилазило, що я чоловiк старий, немощний: що ж я
буду робить, може, скоро й помру.
Ганна. _Тебе ще й довбньою не доб'єш! А коли не здужаєш робить, то йди
пiд церкву з довгою рукою, а дурно хлiба не їж!
Iван._ Совiсть ти загубила! I ти ж незабаром постарiєш, так i тебе
тодi, як собаку, вигнать з двору?..
Ганна._Я без роботи не сидiтиму - хоч пiр'я дратиму! Дурно хлiба нiхто
не дасть! Баштана стережи, свиней паси... Кiстки збирай, от що!.. Дочка
дивиться, що ти нiчого не робиш, та й собi нiжиться та слини розпуска! Он
i чоловiка до того довела, що хати не держиться.
Iван _. Ти ж сама довела його до того, що й жiнка остогидла! Хоч кому,
то буде дома смердiть, коли, замiсть матерi, у хатi собака зла сидить i
раз у раз гарчить!
Ганна._Сам ти собака, старий чорт! Слинявi! Старцi! Iшов би пiд три
чорти, то одним ротом менше б було. (Одчиня скриню, переклада збiжжя i
бурчить.)_ Чорт не видав! Еге!.. Так я й знала! Ху! Невiсточка!..
Сваток...
Iван _. От до чого дожив! З хати виганяють, притулиться нiгде! Iди
миром жить, руку простягай! Дожив на старiсть... I пiду! Краще миром жить,
нiж отаке вислухувать щодня. (Вере шапку.)_
Софiя._ Куди ж ви, таточку?
Iван._ Пiду попитаю, чи не їде хто в город, а ти склади моє збiжжя.
Софiя._ Татку!.. Татку, не кидайте мене! Що ж я без вас робитиму?!
Iван._ Бачить бог, моя дитино, як менi самому тяжко тебе покидать.
(Гладить її по головi.)_ Ти єдиная моя дитина, моя радiсть, ти тiлько й
тiшила моє старе серце, i не можу я дивиться, як тебе мучать через мене,
не можу, я... не знаю... Я б тобi небо прихилив!! (Витира сльози.)_ Та
високо... високо... (Iде.)_
Софiя _плаче, схиливши голову на руки.
Ганна._Куди йдеш? Скоро обiдать пора.
Iван._ Обiдайте без мене. (Виходе.)_
ЯВА IV
Ганна _и Софiя._
Ганна (дає вслiд Iвановi дулi)._ На, на! Йди к бiсу! Злякав як! Де ж
пак! (До Софiї.)_ Слинь, слинь, поки очi не повилазили. Тiлько й знаєш
хлипать. Велике горе, що твого татка тут не буде. На бiса нам дармоїд? Це
не город, тут робить треба, а ви все по-панячи: може, чайку нап'єшся... А
матерi вашiй сто бiсiв! Було б iти за городського, адже ж сватав якийсь
швець... (Глянувши у вiкно.)_ Iде. (Бере рогач i порається коло печi, так,
аби показать, що вона робе.)_
ЯВА V
Входе Гнат, скида шапку, вiшає її i стоїть бiля порога, а Ганна нiби
його не бачить, говорить до себе.
Ганна. _Отаку невiсточку придбай! Сидить собi, як панночка,
замислилась, а ти роби, та ще й мовчи! На старiсть саме добре! (Кида
рогач, хапа вiник.)_ Оженився собi дурний на лихо! Ще й старого чорта,
дармоїда, в придане взяв за лiнивою дочкою!!
Гнат (до Софiї)._ Чого ви гризетесь раз у раз? Як прийдеш домому, то
так тебе зараз пекельним духом i обвiє. Що ти тут зробила?
Софiя._ Не знаю, чого мати лаються... з батьком посварились... i...
Ганна. _А звiсно!.. Поцiлуйтесь зараз!.. Поцiлуй її - вона тiлько того
й хоче.
Гнат_. А вам би любо було, якби я тiлько що ступив на порiг, зараз
почав гарчати?! Обридло вже?
Ганна (плаче)._ Так... так...
Софiя (ожива)._ Де це ти, мiй голубчику, ходив так довго? Може, їсти
хочеш, то обiдали б уже.
Гнат._ А батько ж де?
Софiя._ Пiшли... вони хочуть у город їхать... вони...
Гнат._ Пiдождемо його. (До матерi.)_ Чого ви плачете? Самi нападаєте на
всiх, всiм у вiчi лiзете, всiх сварите, та ще й плачете!
Ганна. _Отак, отак! Я так i знала! Мати тодi потрiбна, як маленьким
був, та ночi недосипала, та годувала своєю кровiю, та обмивала, та
пестила! А як вигодувала, то матерi не треба вже, не треба! Прожени ж
мене, прожени!.. Нехай мати старцем iде попiдвiконню!.. Тепер жiнка
милiща, а мати що? Хоч би її чорт узяв, то байдуже! Мати робе, а жiнка
сидить; он хата цiлий день не метена - нiчого, а мати скаже слово -
нападається: сяка-така, лиха!
Гнат_. Бо й правда, що ти раз у раз тiлько плачеш, а нема, щоб дiло
робила! Прийшов в обiдню пору - хата й досi не метена! Мати пiдмiта, а ти
сидиш!
Софiя._ Та, їй-богу, Гнате, хата була заметена й прибрана як слiд! Ти ж
глянь, де те смiття, що мати мела?
Ганна._То це я брешу? То це я нарошне мела, чи як?
Софiя._ Мабуть, побачили Гната у вiкно та й почали пораться, єй-богу,
правда, а то сидiли та лаялися.
Ганна. _Брешеш ти, брешеш, городська ш... (Удержує себе, щоб не сказать
далi.)_
Софiя._ Лайте вже мене, як хочете, - гiрш не буде! Що я вам, мамо,
зробила? Я вас любила замiсть рiдної матерi, я вам корилась i корюсь,
поперек слова нiколи не сказала! За що ж ви мене зненавидiли? За що раз у
раз нападаєте, лаєте, паскудите?!
Гнат._ Та цить, не слинь! Наобiсiли вже менi твої сльози!
Ганна (зло)._ Нехай поплаче, може, батько пряничка принесе!..
Гнат._ Я їй такого пряничка пiднесу, що вона й у дверi не потовпиться!
Софiя._ Ти й так хати вже вiдцурався, не любиш мене, осоружна я тобi
стала, а мати тiлько гризуть, та ще сердишся, що плачу!
Ганна. _Якби попобив добре, щоб синяки днiв три не сходили, то й
плакати б перестала...
Гнат._ Мовчiть хоч ви, не пiдливайте в огонь масла! Добре вже горить
отут i без вашого масла!
Ганна. _Бо дурний!.. Важко йому побить жiнку, щоб серце зiрвать...
Тьфу! На такого чоловiка. (Виходить, грюкнувши дверима.)_
Гнат (опускається на ослiн)._ Наказав мене господь. (Мовчить.)_
Софiя хлипає нервно_.
Годi вже або що, рева!
Софiя (сiда бiля Гната)._ Глянь же на мене ласкаво, пожалiй мене,
Гнате!
Гнат._ Одчепись! Я не можу на тебе дивиться, як ти киснеш.
Софiя._ Ох, Гнате, хiба я така була? Ми так недавно побрались з тобою,
а ти вже тiкаєш з дому; мати гризе, я не маю свiтлої години, батька з хати
виганяють, а ти не заступишся, як перше, а ще й сам лаєш мене! Не з
матiр'ю ж тобi вiк вiкувать, а зо мною, дружинонько моя!.. Пригорни ж
мене, приголуб - я зараз повеселiшаю.
Гнат._ Повеселiшай, тодi приголублю!
Софiя (нервно)._ Ну, я вже не буду... Дивись, я вже весела! О! Глянь,
смiюсь... (Обнiма Гната)._ Не хочеш мене приголубить, противна я тобi
стала?!
Гнат._ Знову? Годi, кажу!
Софiя._ Не можу, не можу, Гнаточку, удержать своїх слiз; я б раднiща
була.
Гнат бере шапку_.
Гнат._ Бодай увесь свiт завалився, коли на ньому так весело жить усiм,
як менi тепер! (Виходить.)_
Софiя._ Куди ж ти? Я вже не буду... (Витирає сльози.) _Єй-богу, не
буду! Пiдожди хвилиночку, сам побачиш! Гнате, серденько моє, вернися!
Пiшов... Мабуть, до шинку... Прийде п'яний... Боже, дай менi терпiння, щоб
я хоч не плакала! Вiд плачу я тiлько марнiю. (Дивиться у дзеркало.)_ Ой,
якi очi червонi, аж запухли! Постривай, я заплющу їх i так трохи посилю...
(Сiда на ослiн i заплющує очi.)_ I чого Гнат такий став недобрий? З того
часу, як був слабий, наче його хто одвернув вiд мене... Страшно й
подумать... Менi часто приходить на думку, що йому пороблено, поробила
Варка._ Аж у головi заболiло, мов розкололася надвоє! (Одкрива очi i
встає.)_ Боже! Одверни вiд мене цi думки, бо з ними я не буду жить, я не
хочу жить... нащо тодi жить, коли це правда? Голубчику мiй, боже, прости
мене, я грiшу цими думками, й наверни Гнатову душу до мене знову!
ЯВА VI
Входе Параска, вже молодиця.
Параска._ Здрастуй, Софiє!
Софiя._ Ох! Як я'злякалась...
Параска._ Чого?
Софiя._ Так... не знаю... Як же я рада, що тебе побачила;
ти моя перша порадниця здавна... Голубочко моя, Параско...
Параска._ Що тут у вас коїться? Ти а^к змарнiла... Я оце почула, що
батько твiй одходить вiд вас, i забiгла на хвилину з тобою побалакать.
Софiя._ Ох, краще не питай... свекруха...
Параска_. Свекруха як свекруха - я вже про неї й не кажу... Не крийся
передо мною, я тебе давно люблю як сестру, i менi жаль тебе... Я все
знаю...
Софiя._ Що ти знаєш? Може, ти знаєш i те, чого я не знаю?
Параска._ Всi знають, тiлько ти одна не знаєш...
Софiя._ Що, сестро, що, моя голубочко, ластiвко, кажи! Може, ти що
недобре знаєш про Гната?
Параска._ Бач, мабуть, i ти помiтила, коли питаєш так палко?
Софiя._ Одно помiтила: Гнат не такий, як був спершу, неласкавий до
мене, хати не держиться...
Параска._ А Варка часто у тебе буває?
Софiя._ Варка! Так невже ж вона... кажи, кажи, що ти знаєш?..
Параска_. Та те, що твiй Гнат часто буває у Варки, вона його
причарувала.
Софiя (не може говорить)._ Ти... сама... бачила? Де? Як? (Дуже
зворушена, ледве стоїть на ногах i сiда на ослонi.)_
Параска._ Я нiчого не бачила...
Софiя (встає, нервно смiється)._ От бач, от бач! Нiчого не бачила, а
говориш таке страшне.
Параска._ Другi бачили! Даремно не говорять, - вона й сама хвалиться.
Придивляйся за ними, то й ти побачиш! А тепер прощай, бо мене чоловiк жде.
Я тiлько за тим i зайшла, щоб тобi сказать, бо тебе обманюють, а ти, як
дитина, вiриш... (Пiшла.)_
ЯВА VII
Софiя _одна, а потiм Варка._
Софiя._ Боже, я з ума зiйду... Варка? З Гнатом? Кепкують надо мною,
обманюють у вiчi, а за очi смiються над моєю душею, над моїм серцем, i
вони живi, i грiм божий їх не вбив? I Гнат? Гнат смiється над моїм серцем,
що тiлько й живе ним!.. Ох, серце ж моє бiдне, не бийся в грудях,
перестань краще биться навiки, щоб я не дожила до того, що ти менi вiщуєш!
Входе Варка.
Варка._ Здрастуй, Софiє.
Софiя._ Варка?! Це менi ввижається вона? Зiйди, зiйди з очей моїх,
вiдьма, чарiвниця!
Варка._ Що з тобою, Софiє? Це я!
Софiя._ Ти?!
Варка._ Та я ж! Ото, хiба не пiзнаєш? Я, Варка, твоя подруга...
Софiя._ Iди, iди з очей моїх, чарiвниця лукава! Iди! Не пали мене своїм
поглядом єхидним - ти гiрше сатани, ти мене з ума звела, ти одбила у мене
чоловiка, ти причарувала його, а тепер ходиш сюда потiшаться надо мною,
живеш моїми муками, радiєш моїм горем! (Хитається.) _Геть з хати! (Сiда
тяжко на пiл.)_ Ох!.. (Пада зомлiла на полу.)_
Варка (пiдходить)._ Зомлiла, сердешна! Так i вона довiдалась уже?.. Ох!
Цього я тiлько й ждала, а серце забилось i страшно чогось зробилось, наче
я душу загубила... Що ж воно буде далi: чи мене покине Гнат, чи її - i
утiче зо мною?.. Побачимо! Щастя куце, я вже його спiзнала! А тепер хоч i
вирветься вiд мене, то й ти його не пiймаєш! (Iде i на вiдходi зустрiчає
Ганну.)_ Здрастуйте, i прощайте! Заходила до Софiї, та вона спить.
(Пiшла.)_
ЯВА VIII
Ганна (одна)._ Ач паскуда. Витяглась, й спить собi! Спи! Спи! Я тебе не
будитиму чоловiк та полюбується! Ну, взяв хазяйку, як мене нема дома, то
хоч усе позабирай.
як панi яка, та - нехай прийде нiчого сказать!
ЯВА IХ
Входе Гнат, пiд чаркою.
Гнат._ Давайте обiдать! Де Софiя?
Ганна._Он!
Гнат._ Що ж це вона, слаба, чи що?
Ганна._Не здужає встать! От розбуди її, поцiлуй, скажи:
спасибi тобi, моя хазяєчко, що ти спиш, а чужi свинi всю харч у нашої
поїли.
Гнат._ Якi свинi? Що ви кажете?!
Ганна._А те, що твоїй панi тiлько б спать! Я поставила висiвки в хлiвi
та пiшла на город, а вона уклалась спать;
чужа свиня затесалась у хлiв i все поїла, а наша голодна гуде! Нехай
вам чорт, я вже утомилась за вами доглядать, iдiть собi к бiсовому
батьковi з моєї хати.
Гнат._ Яка ж це ваша хата? Хата моя, а коли вам тiсно, так ви йдiть
собi вiдцiля!
Ганна._Не дiждеш, не дiждеш! Щоб твоя нечупайда була тут хазяйкою та
вилежувалась, а я наймичкою? Хiба невiстку на те беруть у хазяйство, щоб з
нею панькаться? Бач, як витяглась!
Гнат (хутко йде до полу i штовхає Софiю пiд бiк)._ Уставай ти, сплюха
чортова!
Софiя (зскакує з полу й даваться, мое несамовита). _Де я?
Гнат (шарпає Софiю так, що та трохи не пада)._ Прочуняйся, кажу тобi!
Софiя_. Не буду, не буду, не буду! (Захищає себе руками, а далi впала в
iстерику - регоче помалу, а потiм дужче.)_
Гнат._ Цить! (Замахується на Софiю.)_ Цить, не смiйся!
Софiя (iстерично плаче й захищається руками)._ Ой! Не бий же мене, не
вбивай же мене, живи собi з Варкою, а я пiду, пiду вiд тебе... з
батьком... пiду...
Гнат (через зуби)._ Що ти сказала?! Га? Що ти сказ... Та цить, кажу, не
плач! Ти менi всю душу вивернула своїми противними речами, своїми
сльозами.
Ганна._Тепер погладь її по головцi та й знову спать уклади, а мати
нехай сама товчеться.
Гнат._ Довго ви будете з мене жили тягти? (Переламує кочергу, з палицею
кидається на Софiю.)_ Довго будете мучить мене?
Софiя._ Ай! (Тiка надвiр, Гнат за нею.)_
Ганна (на порозi)._ Навiжений, що ти робиш? Палицею уб'єш!
За коном чуть: тихо Софiя промовила: "Рятуйте!"
Вiзьми батiг та батогом: i дошкульно, i не покалiчиш. (Бiжить з хати.)_
Годi, годi! Уб'єш, кажу! (Впихає Гната в хату.)_
Гнат (блiдий, осатанiлий, кида палицю мiж кочерги). О_ кляте серце, ти
до добра мене не доведеш! За що, за що я так тяжко знущався над нею?! Вiд
цього часу рука моя скорiй одсохне, нiж вдарю Софiю... хоч раз, хоч
соломинкою.
Ганна (вбiгає)._ Що ти наробив!.. Ти вбив її, вона нежива!
Гнат._ Нежива!? (Бiжить надвiр.)_
Ганна (ламає руки)._ Ох боже мiй.... ох боже мiй... Що ж тепер буде, що
ж тепер робить? Занапастив свою голову навiки!
Гнат вносить Софiю.
Ох нещастя, ох нещастя! Побiжу за Цимбалом, може, вiн поможе що, може,
одходить її. (Вийшла.)_
Гнат (кладе Софiю на пiл)._ Убив!! О, проклят будь i день той, i та
година, в яку я родився... i тричi проклята хвилина, що з Варкою мене
звела!..
Входе Iван._
Iван._ О, краще б ти, дитино моя безталанная, мене поховала, нiж я маю
тебе поховать... Нащо ж я, старий... гнилий... пеньок, зостався, а тебе...
гильочко зеленая моя, зломила лихая доля...
Гнат._ Тату... тату... я не хотiв її убить... Я ненароком, з серця.
(Опускається на колiна перед трупом.)_
Завiса_.
1886. Новочеркаськ
