страница №1
Микола Хвильовий. Вальдшнепи
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
I
В цей, колись заштатний городок, що стоїть вiд Не-Парижа (так хтось
iронiчно назвав наше мiсто) за шiстсот, приблизно, кiлометрiв, Ганна i
Дмитрiй приїхали в серединi червня,- тодi, коли не тiльки виноградом, але
й абрикосами не пахтить наш степовий пiвдень. Товариш Вовчик прибув багато
пiзнiш, i саме того липневого дня, коли над рiкою пройшла гроза й випали
холоднi дощi. Вiн приїхав, як завжди, розхристаний та неуважний i, недовго
гадаючи, забiг по дорозi до "буфету найкращих фiалок I. Л. Карасика":
Дмитрiй в своєму листi (лист давно вже загублено) якось згадував це до
певної мiри рiдне йому по звукозбiгу прiзвище.
- Так от що, дорогий джентльмене,- сказав вiн, чемно скидаючи панаму,-
менi потрiбна адреса моїх друзiв.
- А хто ж вашi друзi?-поцiкавився I. Л. Карасик. Товариш Вовчик нiяк не
чекав такої вiдповiдi й тому здивовано пiдкинув брови.
- Хiба ви не знаєте мусьє Карамазова й мадам Карамазову?
I. Л. Карасик заметушився i зробив винувате обличчя. "Братiв
Карамазових" вiн, можна сказати, читав, але йому й на думку не спадало, що
цi брати (чи там один брат) могли завiтати в його глухий край. Отже, вiн
вважає за потрiбне якомога скорiш затушувати свою непоiнформованiсть i,
пiдсунувши своєму несподiваному й химерному гостевi брудненького стiльця,
запропонувати йому плушку фiалки власного виробництва.
- Дуже дякую! - сказав товариш Вовчик, виймаючи з кишенi п'ятнадцять
копiйок.-Але ви мене не зрозумiли... Справа от у чому...
Далi вiн з'ясував, у чому справа, i ребус нарештi було розв'язано. I
одразу ж ясно стало, яке має вiдношення I. Л. Карасик до Дмитрiя й Ганни
(буквально нiякого!) й скiльки вiн знає про них (рiшуче нiчого!). Тодi
товариш Вовчик попрохав пробачення за турботу й пiшов. Вiн пiшов далi й за
якусь годину найшов своїх. Про "буфет найкращих фiалок" та комiчне
непорозумiння
вiн так i забув поiнформувати, але вiн тут же розповiв цiкаву iсторiю,
що допiру трапилась iз ним на рiчному пароплавi: iсторiю знайомства з
досить-таки пiкантними дамочками. Вiн так енергiйно розмахував руками, що
Ганна тiльки й могла зрозумiти: розмова йде про "тих же женщин".
- Одну звуть... не пам'ятаю як,- говорив товариш Вовчик,-а друга-тьотя
Клава. З ними такий серйозний в золотому пенсне батько... А втiм, може, й
не батько - я не поцiкавився.
- Так ти запевняєш, що цi дами мешкають недалеко вiд нас? - сказала
Ганна, кидаючи шитво.
- Саме це я й хочу сказати, Ганнусю! I ще я хочу сказати, що тьотя
Клава менi страшенно подобалась i що за якiсь два мiсяцi (вони теж
приїхали на два мiсяцi) я, мабуть, в неї остаточно закохаюсь.
Товариш Вовчик зареготав, зовсiм не до речi пiдморгнув своєю бiлою
бровою Ганнi й, наспiвуючи арiю з "Князя Iгоря", пiшов митись.
- Ну й козлетон!-беручись за ушi, сказав Карамазов.Нiяк вiн не
погодиться, що йому спiвати не можна. Ганна спiдлоба подивилась на
Дмитрiя.
- Менi здається, що я не помиляюсь, називаючи твоїх нових знайомих
нахабками,- промовила вона.- Чи, може, ти думаєш, що це не вони зачепили
товариша Вовчика?
Ганна нарочито висловилась рiзко: вона викликала чоловiка на
одвертiсть.
Безперечно, вони,- спокiйно й лаконiчно сказав Карамазов.- Ти вгадала.
Вiдповiдь, як i треба було чекати, не задовольнила женщину, i вона
зрушила брови. Та й як Ганнi не хмуритись? Вона дуже рада, що Дмитрiй
наважився нарештi. покинути гнилу Лопань i багато спокiйнiший став. Але не
можна й цього робити; не можна цiлих два тижнi блукати по ночах з якимись
випадковими мiщаночками й увесь час демонструвати свою безглузду
конспiрацiю. I справдi: чому вiн не хоче розмовляти з нею на допiру
зачеплену Вовчиком тему? Ганна знає, що це - чергове несерйозне
захоплення, але на цей раз вона чомусь боїться за репутацiю свого
чоловiка. Якимись пiдозрiлими здаються їй цi дачницi, i вона знову
пригадує всi подробицi невеличкої сутички, що трапилась на тому ж таки
рiчному пароплавi.
Як пам'ятає вона, Дмитрiй необережно зачепив лiктем одну з них,
здається, молодшу, з такими надзвичайно мигдалевими очима. Та повернулась
i назвала його ведмедем. Дiмi усмiхнувся й сказав, що вiн погоджується з
таким визначенням, та, на жаль, воно його зовсiм не ображає. Вона спитала
чому. Вiн кинув якийсь парадокс i почав запевняти її, що тут поганого
нiчого нема, бо... й вся його нацiя трохи мамулувата. - Але хiба це
виправдання? - спитала вона. Тодi Дмитрiй стояв на своєму i якось дуже
романтично рекомендував свою країну. Вiн говорив страшенно захоплено, й
жiнка з мигдалевими очима, раптом стиснувши йому руку, сказала, що вона
першого мужчину зустрiчає з такою яснiстю думок. Ясностi, на жаль, нiякої
не було, але Дмитрiю цей комплiмент подобався: в цьому Ганна вже цiлком
переконалась.
- Ну, добре, - зiтхнула вона, - я задоволена твоєю вiдповiддю.
Карамазов непривiтно зиркнув на дружину i зцiпив зуби. Йому вже обридло
це ниття, й вiн постановив припинити його.
- Чого тобi треба вiд мене? - спитав вiн. - Чи ти хочеш, щоб я собi
кулю пустив у лоб?
Ганна нарештi зрозумiла чоловiка й перевела розмову на iншу тему. Вона
навiть заспокоїлась, бо тодi не припускала, звичайно, що цi випадковi дами
зiграють в її життi неабияку роль.
Товариш Вовчик зупинився в тому ж будинковi, де й Дмитрiй. Йому дали
окрему кiмнату, що виходила вiкнами до абрикосового саду, й вiн був дуже
задоволений: бiльша iзольованiсть вiд друга, безперечно, зiпсувала б йому
дачний вiдпочинок. Крiм Вовчика, в квартирi Карамазових оселилася ще й
служниця Одарка: Ганна найняла її на два мiсяцi. Служниця варила обiд i
ходила на ринок за продуктами. Дмитрiю вона чомусь нагадувала вiдому
куховарку з не менш вiдомого "Смiху", й вiн, коли вона мовчки позирала на
нього, завжди почував себе якось нiяково. Одарка так химерно дивилась на
своїх хазяїв, нiби вони й справдi щось негарне затаїли в собi. Вона була
страшенно мовчазна, й вiд неї Карамазови чули тiльки коротке "слухаю".
Словом, з такого-то числа такого-то мiсяця в обивательське коло
заштатного городка влилась нова й цiлком органiзована сiм'я.
Але не дуже радiсно зустрiв її пiвдень. З моря бiг гарячий вiтер, i
провiнцiальнi вулицi буквально вигорiли. Увечерi повiтря дзвенiло комарами
й так палило обличчя, що не було жодної можливостi вийти з кiмнати.
Iсторiя почалась в один iз таких вечорiв. Спалене сонце уже давно
зарилось у далеких пiсках, але вiкна й вiконницi i досi було зачинено
наглухо. В кiмнатi в пiвтемрявi (як це буває в романах) сидiла Ганна й
пожадливо, невеличкими ковтками, пила холодну воду. Дмитрiй i товариш
Вовчик лежали на канапах.
- Це неможливо! - сказала Ганна. - Це не вiдпочинок, а якась мука.
- Цiлком справедливо, моя Анет, - пiдтвердив товариш Вовчик. - Я
буквально те ж саме думаю.
Ганна мовчала. Тодi довгий Вовчик розкинув свої довгi руки, подивився
на свого ловерака[1], що, важко дихаючи, лежав бiля його канапи, i сказав,
що вiн, як тiльки одкрито буде полювання, одразу ж плюне на цей городок i
на цiлий мiсяць залiзе в комишi.
- А що я мушу робити?
- А тобi я раджу забрати мої вудочки й ловити рибку. Можна ще щось
придумати.
Дальша розмова протiкала в такому ж дусi i була така ж нудна, як i сама
спека. Треба було кинути балачки, i Ганна замовкла. Замовк i товариш
Вовчик.
Але Дмитрiй мовчав не тому, що йому було нудно, а тому, що в цей час
вiн уважно дивився на Ганну. Дружина здавалася йому сьогоднi не такою
безцвiтною, як якоюсь безвихiдною. I саме тому безвихiдною, що вона (в
цьому вiн уже цiлком переконався) не може не стояти йому на дорозi. Хiба
Ганна здiбна пiднятись до тих питань, що так тривожать його? Хiба вона
коли-небудь переможе свою обмеженiсть? Ганна все-таки типова миргородська
мiщаночка, i саме вона й не дає йому зробитись цiльною й рiшучою людиною,
саме вона й перешкоджає йому протиставити себе рабськiй психiцi своїх
дегенеративних землякiв. Хiба цi здивованi вишневi (обов'язково вишневi)
очi не характеризують її, що називається, "до отказу"? Хiба це не вона та
типова українська жiнка, що, так ганебно випроводивши синiв Тараса Бульби
на Запорозьку Сiч, пiшла плодити безвольних людей?
- Єсть! - подумав Дмитрiй i тут же до болю вкусив свою губу: йому
раптом спало на думку покiнчити з Ганною.
Але вкусив вiн губу не тому, що насувається щось трагiчне, а тому, що
згадав: така трагедiя, по сутi, була вже. Хiба це не Ганну вiн розстрiляв
колись, у часи громадянської вiйни, бiля якогось провiнцiального
монастиря?
- Знаєш що, Ганнусю, - раптом кинув Карамазов. - Я зараз думав про тебе
й подумав, що ти воскресла. Як це розумiти?
- Ти, Дiмi, страшенно неясно говориш, -сказала Ганна. - В чому там
справа?
Карамазов мовчав. Тодi товариш Вовчик повернувся на правий бiк i
промовив в'яло:
- "Укiнчений", як кажуть галичани, "фiльозоф".
- Покинь, Вовчику, свої сентенцiї, - мало не скрикнула Ганна i знову
звернулась до чоловiка:-Чого ж ти мовчиш, Дiмi?
Але Карамазов i тепер не вiдповiдав. Вiн повернувся до кошика з
абрикосами й уважно розглядав його. Вiн зараз згадував свої
унiверситетськi роки i свою буйну розкуйовджену голову з пiвденними
романтичними очима. Спогади завжди тривожать, i на їхньому фонi дiйснiсть
становиться яснiшою. Вiн, здається, хотiв тодi кiнчати медичний факультет.
Але як це давно було! Кiлька слiв, i бiльше нiчого: febris catarrhalis,
здається, - простудна зимниця i febris gastrica - шлункове розстройство.
Потiм spiritus amoniaci causticus, pro pauperos[2] i... здається, все.
"Але все-таки: чому ж я ухиляюсь вiд головного?" -подумав про себе
Дмитрiй i, очевидно, подумав уголос, бо товариш Вовчик повернувся i
сказав, що його друг нагадує йому стару бабусю: вона теж вiчно щось
буркотить собi пiд нiс.
Ганна уважно подивилась на чоловiка. Тiльки-сьогоднi, саме в цей
момент, її глибоко затривожив вiн. Їй прийшла мисль, що повторюється
зимова iсторiя. Правда, колишнiх сцен вона вже не спостерiгає, тепер
Дмитрiй уже не б'ється головою об стiнку (а зимою вiн це частенько робив),
вiн уже не згадує раковину з калом, куди нiбито попала революцiя, бiльше
того - йому знову зрiдка загоряються очi, i вiн виглядить бадьоро й
весело. Але Ганнi така змiна декорацiї завжди здавалася не зовсiм
природною... I потiм, цi абстрактнi розмови про нацiю. Вона, звичайно,
далеко не проти того, щоб її країна вийшла на широку дорогу. Але навiщо
робити з цього iстерику? I, нарештi, це зовсiм нерозумне захоплення:
по-перше - воно може зробити з нього вiдсталу людину, по-друге-це просто
зрада соцiальним iдеалам.
- Дiмi! - промовила Ганна. - Я все-таки прошу тебе говорити яснiш. Що
ти хотiв менi сказати?
Карамазов зробив незадоволене обличчя (мовляв, чого вона прилипла до
нього?) i раптом занервувався.
- Iди ти до всiх чортiв! - скрикнув вiн i стукнув стiльцем об пiдлогу.
Тодi товариш Вовчик, що знав Дмитрiя не гiрше Ганни i знав, що зараз
може розiгратись сiмейна драма, поспiшив на допомогу i почав заспокоювати
друга:
- Ну, добре! Чого ти галасуєш?.. Ти ж таки, Дмитрiй, - культурна
людина.
Вовчик бiльше нiчого не сказав, але й цього було досить. Вовчик якось
прекрасно впливає на нерви i, мабуть, тому, що вiн якийсь не вiд свiту
цього: у нього нiколи не буває трагедiй i вiн так просто i ясно дивиться
на життя. Вiн, наприклад, прекрасний лiнгвiст, йому - науковому
спiвробiтниковi - пропонують уже професорську кафедру, але йому якось
перешкоджає бiльярдний кий (вiн неабияк грає на бiльярдi). I коли правду
говорити, то футбол багато бiльше цiкавить його, нiж уся ця лiнгвiстика,
що її вiн пiзнав так досконало.
- Я йду в сад! -сказала Ганна й вийшла з кiмнати.
II
Товариш Вовчик пiдвiвся, взяв на зуби зелений абрикос i крiзь цей
абрикос кинув незадоволено:
- Знаєш, друже, я не сказав би, що ти поводишся з дружиною
по-товариському.
- Ти так гадаєш? - одвертим глумом розтягнув Карамазов.
- Що значить "гадаю", - спалахнув Вовчик. - Це - факт. Так, це факт,
шановний добродiю!.. I ви вiд нього не можете вiдмовитись.
Треба було чекати, що лiнгвiст тут же пiдкреслить своє незадоволення
французькою чи то англiйською фразою: так завжди було з ним, коли вiн
починав гнiватись. На цей раз його попередив Карамазов.
- Donnеs-moi votre pouls?[3] -сказав вiн, iронiчно простягаючи руку.
- Я прошу тебе не жартувати! - мало не скрикнув товариш Вовчик. - Я
вимагаю поставитись до мене серйозно. Скажи менi: ти любиш Ганну?
- От тобi й раз! А тобi яке дiло? Чи, може, ти її хочеш полюбити? Коли
так, то хай буде тобi вiдомо: я її ненавиджу.
- Ненавидиш? Чому ж ти тодi живеш iз нею? I... взагалi, яке ти маєш
право дурити її?
Дмитрiй взяв зi столу папiроси й запалив сiрник. Обличчя йому раптом
зблiдло, вiн став раз у раз поширювати очi.
- А ти як думаєш: яке це право?
- Покинь, будь ласка, жартувати! - заверещав товариш Вовчик. - Я з
тобою серйозно говорю!
- I я з тобою серйозно говорю! - Карамазов зупинився, пiдвiвся з канапи
i сказав надiрваним голосом: - Але я бачу, що ти все-таки не розумiєш, за
що я її ненавиджу. Так зрозумiй же: я її ненавиджу за те, що вона тиха й
лагiдна, за те, що в неї ласкавi очi, за те, що вона безвiльна, за те, що
вона - нарештi - нездiбна вбити людини. Розумiєш тепер?
Лiнгвiст здивовано подивився на приятеля. Вiн зовсiм не чекав такого
рiшучого й несподiваного повороту в розмовi й, розгубившись, спитав
наївно:
- А навiщо їй убивати людину?
- Це, Вовчику, дуже складна iсторiя, - хворобливо всмiхнувся Дмитрiй, -
i я боюсь, що ти її не зрозумiєш. Ти, звичайно, вчена людина, але, як менi
вiдомо, на фiлологiчному факультетi таких питань не чiпали.
- Що ти хочеш цим сказати? - тоном ображеного промовив лiнгвiст.
- Буквально нiчого!.. А втiм, я хочу сказати от що: людину, Вовчику,
дуже нелегко вбити!.. Ти ще нiколи не вбивав... не на вiйнi, а так, у
звичайному побутi? Ну отi А я вбивав i знаю. Це дуже складна процедура. I
саме тому складна, що робиш це цiлком свiдомо, заранi знаючи, що не вбити
нiяк не можна.
- Ти, Дмитрiй, говориш нiсенiтницю?
- Нi, Вовчику, я говорю те, що думаю. I говорю давно вiдому iстину;
тiльки через убивство можна прийти до цiлковитого соцiального очищення...
Ти розумiєш, що я маю на увазi? В динамiцi прогресу соцiальну етику можна
мислити тiльки як перманентний "злочин". Я злочин беру в лапки, бо свiдоме
вбивство во iм'я соцiальних iдеалiв нiколи не вважав за злочин.
Товариш Вовчик ще з бiльшим здивуванням подивився на приятеля.
- З якого це часу ти почав так думати? - спитав вiн.
- Саме з того часу, коли я весело подивився на майбутнє, коли в менi
знову з страшною силою заговорила воля до перемоги, коли я знову почав
безумно ненавидiти своїх обмежених сучасникiв.
- Ти говориш зовсiм як пророк, - iронiчно кинув товариш Вовчик.
Карамазов холодно подивився на лiнгвiста i сказав:
- А ти думав, що я й справдi звичайна людина? Ах, який ти наївний,
друже! Отже, поспiшай виправити свою помилку, бо Дмитрiй Карамазов
воiстину пророк. Справжнiй пророк, i тiльки через нього ти найдеш сенс у
цьому земному життi.
Дмнтрiй раптом зупинився. За якихось кiлька хвилин вiн пожовтiв. Рот
йому перекосився, i нижня губа дрижала.
- Але Дмитрiй Карамазов, - сказав лiнгвiст, - все-таки великий фразер i
проспiвав собi добрий панегiрик.
- Що ж робити, -криво всмiхнувся Карамазов. -На. свiтi ще нiколи так не
траплялось, щоб панегiрики складали тому, хто їх уже не проспiвав сам
собi... так чи iнакше. Я спiваю собi цинiчно, але не в цьому ж справа.
Мета завжди виправдовує засоби. Мiй цинiзм примушує тебе й iнших звертати
на мене увагу, менi ж цього й треба. А що я фразер, то ти теж правильно
пiдмiтив, - несподiвано погодився вiн. Звичайно, все це, мабуть, фрази, i
завтра я їх, можливо, буду сам соромитись.
- Гм, чудеса! - сказав товариш Вовчик i раптом забiгав по кiмнатi. - I
охота тобi, Дмитрiй, фiлософствувати? Це ж така глупота, що ти й не
в'являєш собi.
- Саме що глупота?
- Та от ця ж... i взагалi всяка фiлософiя!.. А втiм, я думаю, що ти
зовсiм не даремно фiлософствуєш...
Лiнгвiст зробив помах своїми довгими руками, причмокнув i так побiдно
подивився своїми бiлими бровами, нiби вiн i справдi розвiнчав по меншiй
мiрi свого вчителя Потебню.
- Я тебе слухаю! - сказав Карамазов.
- Ну от. Тебе цiкавило коли-небудь таке питання, хто, як правило,
любить ударятись у фiлософiю?
- Цiкавило.
Вiдповiдь, очевидно, не подобалась Вовчику, бо вiн став гаряче
запевняти товариша, що той нiколи цим не цiкавився, iнакше в нього не було
б таких сцен iз Ганною.
- Ну, добре, - нарештi кинув вiн. - Хто ж, по-твоєму?
- Дикуни, очевидно! - спокiйно вiдповiв Карамазов. I тому, що вiн
вiдповiв спокiйно, i тому, що Вовчик не чекав такої (на його погляд)
влучної вiдповiдi, лiнгвiстовi, як i всякiй дорослiй дитинi, залишилось
тiльки розгубитись.
- Ну, i що ж? - спитав вiн безпорадним голосом.
- Я, мабуть, буду з цього правила винятком. Товариш Вовчик пiдiйшов до
вiкна й раптом промовив тихо:
- А ти, Дмитрiй, знаєш... не дурень.
- Дякую.
- Iй-богуi - несподiвано захоплюючись, пiдскочив лiнгвiст. - Я цiлком
серйозно говорю. Тисячi рокiв люди мудрують, а й досi не домiркувались до
такого парадоксу.
- Саме якого?.. Того, що з правила можна робити винятки?
- Покинь свої дотепи! I справдi: хiба розквiт фiлософських дисциплiн не
характеризує те чи iнше суспiльство як недорозвинений органiзм?
- Цiлком справедливо, - сказав Карамазов. - Саме тому я й вважаю себе
за справжнього сина своєї нацiї.
Лiнгвiст уважно подивився на приятеля, спробував був зрозумiти його
реплiку й, не зрозумiвши, махнув рукою.
- Знову фiлософiя! -сказав вiн незадоволено й потрiпав по спинi свого
ловерака.
Розмова зайшла в якийсь тупик, i друзi її припинили. Вони говорили на
рiзних мовах, i тому продовжуванi суперечку було зовсiм недоцiльно. Навiть
недоцiльно було й починати її, бо уважний спостерiгач мiг би заранi
сказати, що вони нiколи нi до чого не договоряться. Знав це й Карамазов i
навiть тiшився з цього, бо бiльш серйозна розмова, безперечно, вiдбила б
вiд нього й Вовчика - десятого чи то двадцятого з його недовговiчних
друзiв. Вiн i зв'язався так мiцно з лiнгвiстом тiльки завдяки дитячим
здiбностям того приймати свiт цiлком безпосередньо.
Познайомились вони три роки тому на мiському стендi i з того часу
кожного лiта їздять кудись на полювання. Вони використовують свою мiсячну
вiдпустку в серпнi мiсяцi i тiльки зрiдка, як-от у цьому роцi, дiстають
можливiсть побувати на Славутi i в липнi.
- Кого ти там визираєш? - спитав лiнгвiст, коли Карамазов пiдiйшов до
вiкна.
- Як би тобi сказати, - раптом вимушено усмiхнувся той. - Менi здалося,
що десь тут недалеко пройшла Аглая.
Товариш Вовчик пiдкинув свої бiлi брови.
- Яка це Аглая? -спитав вiн. -Чи не думаєш ти грати роль божевiльного?
- Поки що важко сказати, мiй дорогий Вовчику... Це так звуть одну з тих
дам, що ти з ними познайомився на пароплавi.
- Так ти, виходить, уже знайомий з ними? Ну, i що ж?..
- Ну, i слухай. Саме в цей час чоловiк тьотi Клави дрiмає, дами
мандрують до базару повз наш будинок.
- Ця поiнформованiсть мене рiшуче зворушує, - з захопленням сказав
лiнгвiст. - їй-богу, з тебе вийшов би не зовсiм поганий ловелас... I це,
до речi, багато краще твоєї фiлософiї.
Карамазов пiдiйшов до вiкна. Спека раптом почала спадати, i з рiки
прилетiв свiжий вiтрець. Якось химерно запахли абрикоси: запах був нiжний
i нагадував чомусь старий Прованс i старомоднi кабрiолети. Тодi й
дiйснiсть враз перетворилась на стилiзованi нiжно-голубi тони.
- Добре! - сказав Дмитрiй i легко зiтхнув. - Тiльки от що скажи менi,
Вовчику: як би ти подивився на мене, коли б я покинув Ганну й зiйшовся з
однiєю з цих дам... саме з Аглаєю?
- Хiба ти вже встиг так далеко зайти?
- За якiсь два тижнi я взагалi нiкуди не мiг зайти. Я питаю тебе, так
би мовити... на всякий випадок.
Товариш Вовчик так голосно й так несподiвано зареготав, що навiть його
ловерак пiдскочив.
- От чудак! - скрикнув вiн. - Навiщо тобi робити це, коли ти можеш, i
не кидаючи Ганну... ну, як би сказати делiкатнiш... Ну, словом,
використати її... цю дiвчину.
Менi здається, й ця дiвчина, коли вона недура, погодиться на це.
- А як Ганна? Вона, на твiй погляд, теж погодиться? Лiнгвiст не
помiчав, що Карамазов говорить з ним несерйозно, й тому так вiдповiв:
- Цього я тобi не можу сказати. Хто її знає- жiноча душа, як-то кажуть,
темрява... Але їй, менi здається, й не треба цього говорити.
- Цебто ти рекомендуєш дурити її?
- А хоч би й так!.. На мiй погляд, тут нiчого нема страшного i
образливого для неї.
Карамазов пiдiйшов до свого спiвбесiдника ї взяв його за плече.
- Тек-с, - кинув вiн. - Не сказав би я, мiй вчений друже, що ти вмiєш
логiчно мислити. В попереднiй розмовi ти обурювався на мене, що я хочу
якось там дурити Ганну, а зараз сам рекомендуєш зраджувати її.
Товариш Вовчик нiчого не встиг вiдповiсти, бо в цей момент у кiмнату
ввiйшла Ганна i сказала, що лiнгвiста хтось кличе. Карамазов пiдiйшов до
кошика з абрикосами, мовчки взяв один абрикос i, зиркнувши на дружину,
перевiв свiй погляд на згорiло-голубе небо. Вiн одразу догадався, хто
викликає його друга. I дiйсно: бiля хвiртки товариш Вовчик побачив тих
дачникiв, що нахабно познайомились iз ним на рiчному пароплавi. Власне,
тут були не всi: батька (чи як його?) не було. Була тьотя Клава i Аглая.
III
- Здрастуйте, тьотю Клаво! Здрастуйте, Аглає! Товариш Вовчик
розшаркався так галантно, нiби вiн i справдi був славетним ловеласом.
- Доброго здоров'я, mon ami[4], - сказала тьотя Клава й, недовго
думаючи, упевненим i рiшучим рухом узяла його пiд руку.
Та женщина, що її лiнгвiст назвав Аглаєю, поки що не думала
фамiльярничати з Вовчиком i тiльки запропонувала йому одколоти та
використати одну iз запашних троянд, що висiли на її грудi. Товариш Вовчик
зробив це з задоволенням, i вони поволi пiшли згорiлою i порожньою вулицею
заштатного городка.
- Ви сюди надовго приїхали? - спитала тьотя Клава.
- Товариш Вовчик уже говорив нам, - сказала Аглая. - Вiн теж приїхав на
два мiсяцi.
- Так, - пiдтвердив лiнгвiст. - Ви не помиляєтесь, Але...
Вiн хотiв щось спитати й, не спитавши, змовк. Власне, вiн не знав, як
спитати: його здивувала тьотя Клава - вона говорила з ним так розв'язне,
нiби вона знала його, по меншiй мiрi, з дитячих лiт.
- А як ви думаєте, - сказала тьотя Клава. - Чому це Дмитрiй в останнi
роки такий нервовий став?
- Цебто який... роки? - Вовчик хотiв поцiкавитись, який Дмитрiй, як
вона встигла так добре взнати найiнтнмнiше життя Карамазова, вiдкiля вона,
нарештi, знає про цi "роки", але фамiльярний тон його спiвбесiдницi
остаточно збив лiнгвiста з пантелику, i вiн рiшуче заплутався.
- Ви не косноязичний? - поцiкавилась тьотя Клава. Аглая зареготала.
Товариш Вовчик почервонiв i став запевняти, що "нiчого подiбного". Вiн
просто не чекав такої симпатичної поiнформованостi в справах дому
Карамазових.
- Тодi, може, ви знаєте, - сказала тьотя Клава, - як думає провести
Дiмi (вона так i сказала "Дiмi") цi два мiсяцi? Цебто-бiля Ганниної
спiдницi чи бiля Аглаї?
Це запитання переходило вже всякi можливi межi, але товариш Вовчик на
цей раз не збентежився. Вiн рiшив, що коли тьотя Клава так фамiльярничає з
домом Карамазових, то вона, очевидно, одержала вiдповiдне право на це вiд
самого Дмитрiя. Вiн сказав, що вiдповiдати на це запитання не буде й
рекомендує спитати його друга.
- Так би й давно! - з полегшенням зiтхнувши, сказала тьотя Клава. -
Хiба ви не бачите, що нас двоє, а ви один... Тiльки глядiть, не приведiть
сюди й Ганни.
- Ви хочете, щоб я зараз... негайно привiв Дмитрiя? - спитав
недогадливий лiнгвiст.
- Ах, Боже мiй, - сказала Аглая. - C'est un grand malheur de n'avoir
pas ete bien eleve[5].
- Воiстину! Велике нещастя не бути гарно вихованим, - пiдтвердила i
тьотя Клава.
Тодi товариш Вовчик кинувся з усiх нiг до хвiртки, i дами самi
залишились пiд провiнцiальними акацiями.
- От що, - сказала тьотя Клава, - Вовчика я беру собi, твоїм тепер
назавжди лишиться Дмитрiй.
- Я не заперечую, - кинула Аглая й розкусила своїми прекрасними зубами
листок з акацiї.
Вже майже зовсiм стемнiло. Витикались зорi. З недалекого моря пiшов
теплий вiтер. Аглая виводила на пiску своєю голубою парасолькою якiсь
iєроглiфи, тьотя Клава дивилась у ридикюль, власне, в дзеркало, що було в
ридикюлi, i пудрилась мiнiатюрною пуховкою.
- Дозвольте взнати, скiльки вам рокiв? - усмiхнулась сама собi тьотя
Клава.
- Очевидно, не бiльш двадцяти семи, - сказала Аглая.
- Ти вгадала, менi двадцять сiм. I як пiкантно, що я вже тьотя i що в
мене така доросла племiнниця... Тобi, здається, двадцять три?
- I ти вгадала!
Тьотя Клава поправила спецiальним олiвцем брову й засвистiла арiю з
"Баядерки". Потiм дами ще перекидались легкими фразами i раз у раз
позирали в той бiк, куди пiшов Вовчик.
Були вони в рожевих серпанкових платтях, стягнутих у талiї поясками, i
мали в руках голубi парасольки. Тьотя Клава виглядала багато безтурботнiш,
в її свiтло-сiрому поглядi зовсiм нема того ледве вловимого зайчика
впертостi й рiшучостi, що зрiдка плигає в мигдалевих очах Аглаї, але зате
станом тьотя Клава трохи солiднiш.
Аглая вийняла з ридикюля маленьку папiроску, запалила її й спитала:
- Ти сказала Женi (справа йшла про чоловiка тьотi Клави), що ми ранiш
першої не прийдемо?
- Звичайно, сказала... Я вiд нього взагалi нiчого не ховаю.
- I все-таки не ревнує? - усмiхнулась Аглая.
- I все-таки... не знаю. Чорт їх розбере, цих мужчин; на обличчi одне,
а на серцi, може, щось iнше.
Потiм тьотя Клава зробила рухом парасольки диск, пiймала поглядом
срiбно-синiй слiд метеора й промовила:
- Ти, Аго, не думай, що Женя взагалi нездiбний переживати душевних
драм. У наш вiк, кажуть, навiть корова вмiє зiтхати.
- Ти, тьотю Клаво, не помиляєшся. Мiй Дмитрiй пiдтверджує це на кожному
кроцi. Я дуже шкодую, що ти не чуєш наших розмов. Аглая так упевнено й
безапеляцiйно сказала "мiй Дмитрiй", що навiть тьотя Клава всмiхнулась.
- А ти. Аго, рiшуча людина, - вiдзначила вона, - ще не встигла як слiд
познайомитись iз ним, але вже рекомендуєш його як власного чоловiка... Як
же з Ганною? Ти багато взнала про неї?
- Ти, тьотю Клаво, надзвичайно наївничаєш!.. У наш вiк за два тижнi не
тiльки сходяться, але й розходяться. А втiм - досить! - i Аглая махнула
парасолькою в той бiк, де вже вирисовувалась фiгура Карамазова.
Вовчик лише за якусь хвилину вискочив на вулицю i наздогнав свого
друга. Спершу дами бачили тiльки Дмитрiя. Вiн iшов до них своїми нервовими
кроками, i постать його то вибiгала, то знову ховалась за стовбуром
молодого клена, що стояв на дорозi. Тодi десь ударила гармошка, й зорi
висипали на куцi бульвари заштатного городка. Десь гоготала
республiканська молодь. Тодi i на протилежних кварталах ударила гармошка.
Товариш Вовчик уже наздогнав Дмитрiя, i вони пiдходили до веселих (так
принаймнi одразу ж визначив лiнгвiст) i симпатичних дам.
- Ну... - зупиняючись, почав лiнгвiст i розвiв руками. Тьотя Клава
давно вже схарактеризувала собi Вовчика як трохи мамулувату людину i тому,
не довго думаючи, взяла його пiд руку. Вона сказала, що рекомендувати
Карамазова не треба, бо вони мають задоволення вже багато вечорiв
шпацiрувати з ним... i потiм, вона дуже зрадiє, коли Вовчик для неї буде
таким цiкавим спiвбесiдником, яким став для її племiнницi Дмитрiй. За
кiлька хвилин процесiя (так сказала Аглая) йшла в такому порядку: попереду
тьотя Клава з Вовчиком, позаду Аглая з Дмитрiєм. Дистанцiя мiж першою i
другою парою була приблизно на пiвтора кроку. Тьотя Клава закинула на шию
Вовчика свою голубу парасольку й розпитувала, хто вiн, що вiн, як вiн.
Словом, вимагала, щоб лiнгвiст у деталях розповiв їй про своє минуле,
сучасне й майбутнє. Аглая цього не потребувала вiд свого кавалера: такi
розмови з ним були два тижнi тому. Вона вiдколола з своєї грудi останню
троянду й держала її на обличчi Дмитрiя. Вона питала його, як пахне
троянда, чи подобається йому цей запах, чи не краще пахне резеда. Коли
вони перерiзали провiнцiальний ринок i увiйшли в коло пiднавiсних огникiв,
Аглая запевняла Дмитрiя, що тут їй пахне Флобером i навiть
старофранцузьким життям... Карамазов, звичайно, знає поета Вiлйона?.. I
потiм, вiн не може не любити гоголiвську фантастику. Аглая певна, що можна
генiально стилiзувати нашу сучаснiсть.
Дмитрiй говорив щось невпопад. Тодi Аглая поклала на його рот свою
запашну долоню i сказала:
- Який ти чудак, Дiмi! Справжнiй провiнцiал!
- Ти вже з Дмитрiєм на "ти"? - повертаючись, кинула тьотя Клава. - 3
тебе, Аго, вийшов би прекрасний кавалерист.
Тьотя Клава так дзвiнко зареготала, що провiнцiальна парочка (здається,
колишнiй столоначальник i пристаркувата дочка мiсцевого кавалера Червоного
прапора), що йшла їм назустрiч, поспiшно одлетiла вбiк i дала дорогу
веселiй компанiї.
Тодi почав реготати й товариш Вовчик. Вiн так безумно розреготався, що
мусив кинути руку дами, сiсти на землю й зупинити компанiю. Коли ж його
стали допитувати, в чому справа, вiн тiльки й мiг вимовити: "провiнцiал".
- Ну... добре! Ну... провiнцiал!.. але де ж тут сiль? Тодi, нарештi,
товариш Вовчик сказав, що для Карамазова це - найобразливiше слово, i що
вiн i уявити не може, яке обурення викликало воно в грудях його ущипливого
друга.
- I зовсiм нiчого нема тут смiшного! - рiзко шпурнула Аглая i взяла
Дмитрiя пiд руку.
Тьотя Клава теж найшла, що смiшного тут дуже мало, й найшла навiть
потрiбним (очевидно, на правах тьотi) прочитати лiнгвiстовi невеличку
нотацiю. Вовчика, як i треба було чекати, страшенно збентежив такий
несподiваний фiнал, i вiн хотiв навiть прохати пробачення за свою
некоректнiсть. Тодi тьотя Клава поправила йому краватку фамiльярним
жестом, мiцно притиснулась до нього i зробила дистанцiю на три кроки.
- Ти, Дiмi, може, й справдi образився на мене? - спитала Аглая.
- Нiчого подiбного! - всмiхнувся Карамазов. - Я тiльки не зрозумiв...
тебе.
Вiн з якимось надзвичайним задоволенням сказав "тебе": ця химерна
дiвчина, що так скоро перейшла з ним на "ти" i якось враз заволодiла ним
(коли правду говорити, вiн не жартуючи, а з глибоким хвилюванням сказав
допiру Вовчиковi, що хоче зiйтися з Аглаєю), - зовнiшнiстю своєю вже
остаточно покорила його. Надто вже розумнi й страснi були цi мигдалевi
очi, й надто вже привабливо коливались цi молодi груди, щоб вiн мiг
прийняти її як звичайну женщину. Сьогоднi навiть постало в нiм якесь
неясне передчуття й солодкий бiль, i сьогоднi вiн хотiв би ходити з нею
цiлу нiч.
- Чого ти не зрозумiв? - спитала Аглая. - Чому я тебе назвала
провiнцiалом?
- Так!
- Це ж, милий, ясно. Я ще тодi, на пароплавi (пам'ятаєш нашу
суперечку?), я вже тодi подумала, що ти провiнцiал. Це по всьому видно: й
по рухах, i по поводженню з передовою жiнкою... як зi мною от... Чому ти
так чудно вимовив "тебе"? Чи, може, ти хотiв сказати "вас"? Вас iст дас?
Ну? А потiм ти й формально провiнцiал... Хiба ти живеш не в провiнцiї?
- Я, як тобi вiдомо, живу в столичному градi! - усмiхнувся Карамазов.
- Де це? - зареготала Аглая. - Чи не в тому, що на Лопанi?
Ця дiвчина (очевидно, з якогось Миргорода) так неохайно говорила про
лопанський центр, що Вовчик, почувши цю розмову, зупинився i спитав:
- А дозвольте узнати, в яких краях ви мешкаєте? Чи не в Уманi?
- Вас це серйозно цiкавить? Коли так, то прошу: мiй столичний град i
моя країна - хай буде вам вiдомо - дуже далеко вiдцiля.
- Францiя? Iталiя? Iспанiя?
- Московiя, моє серденько! - сказала Аглая й притиснулась до свого
супутника.
Московiя? Ну, це вже Аглая неправду говорить! Дмитрiй пiдтверджує? Тодi
вiн i йому не вiрить. I справдi; якi ж вони московки? - Нi, це
нiсенiтниця! Словом, хай це пiдтвердить тьотя Клава, i тiльки тодi вiн
може повiрити. Словом, коли Аглая й справдi серйозно говорить, - Вовчик
остаточно розгубиться.
(Нарештi говорить тьотя Клава й говорить те ж саме. Вони таки московки
й навiть корiннi, бо змалку живугь у Москвi. Вулиця така-то, номер
такий-то, трамвай дев'ять. Коли потрiбний телефон, то можна й це сказати.
Чоловiк тьотi Клави (ви його знаєте - мужчина в золотому пенсне) працює в
профсоюз!. Аглая - сирiтка (знаєте таку зворушливу кiнофiльму про часи
Французької революцiї), i вона живе у тьотi Клави. Вона на останньому
курсi Московської консерваторiї.
- Але вiдкiля ж ви так добре знаєте нашу мову? - здивовано спитав
лiнгвiст.
Ах, Боже мiй! Що ж тут дивного? Вони далеко не перший раз зупиняються
вiдпочивати на прекрасних степах України, й чому ж їм не знати такої
музичної мови (тьотя Клава так i сказала - "музичної"). Аглая, наприклад,
дуже любить Україну й, коли хочете, навiть оригiнальне. А втiм, тьотя
Клава далi не буде говорити, в деталях його може поiнформувати Аглая i,
можливо, Дмитрiй. Власне, пiд впливом своєї племiнницi вона й зробилась
такою цiкавою московкою.
- Прекрасно! - з хрустом давив свої пальцi товариш Вовчик i нарештi
цiлком серйозно звернувся до Карамазова: - Знаєш, Дмитрiй, їхнi портрети
обов'язково треба вмiстити в одному з наших журналiв.
- Як виключнi екземпляри?
- Покинь жартувати, - махнув рукою лiнгвiст. - Для руської публiки,
для... як би це сказати... для "поощрєнiя".
- Для заохоти, - поправила Аглая. --Так буде багато ближче до вашої
мови.
- От так московка! - сказав Карамазов. - Чи не почуваєш ти себе трохи
нiяково, пане лiнгвiсте?
Товариш Вовчик спалахнув. Вiн хотiв щось доводити, згадав чомусь (i
зовсiм не до речi) Прованс, провансальську лiтературу, згадав XIX вiк,
Жана Жансемена, Теодора Обанеля i т. д., але тьотя Клава вже знову одтягла
його на дистанцiю в три кроки. Словом, розмову було перервано. Для
лiнгвiста було ще багато тут недоговореного, навiть iнтригуючого (хiба
мало московських дачникiв мандрує по Українi?), але вiн сподiвався
поговорити з приводу цього з Карамазовим i вiд нього й узнати в деталях
iсторiю знайомства московських дам iз пiвденною культурою.
- Так, значить, ти кiнчаєш нову поему? - спитала
Аглая, коли вони знову залишились удвох. Карамазов зупинився i зробив
незадоволене обличчя. - Я тобi, здається, не один раз говорив, що я працюю
в економiчному органi. Мене цiкавить зараз питання про зниження цiн.
- Ти хочеш сказати, що з питання про зниження цiн не можна зробити
поеми?
- Я хочу сказати, що з Тарасами Шевченками я нiчого не маю спiльного.
- Коли тiльки це, то я рада, - промовила Аглая, замислюючись. - Саме
таких людей i бракує вашiй нацiї. Менi здалося, що ти не так хотiв
сказати. Ти розумiєш мене? Я гадаю, що без великого ентузiазму не може
бути справжнiх економiстiв.
- Цiлком справедливо! - погодився Карамазов. - Кiл, очевидно, вибивають
колом, i "закобзарену" психiку можна виховати тiльки, так би мовити,
загайаватизованим "Капiталом".
- Це не в брову, а в око! - з захопленням сказала Аглая. - Без якогось
Лонгфелло i справдi не зробити вам своїх економiстiв i полiтикiв. Ог я
тiльки думаю, що Маркса ти зовсiм даремно припрягаєш сюди.
- Це справа переконання, - незадоволено сказав Дмитрiй.
- Не думаю. Бо Маркс є зовсiм чужорiдний елемент для вашої країни. А
тобi вiдомо, що коли до водороду додати кислороду, то гаряче тiло не
встигає навiть приторкнутись до цiєї мiшанини - одразу ж виникає вибух
i... вода. А втiм, не будемо сперечатись. Мене цiкавить друге питання.
Говорячи про Тараса Шевченка, ти мав на увазi вiршомазiв взагалi чи саме
його, божка вашої нацiї?
- Я мав на увазi й вiршомазiв взагалi, i його зосiбна.
- За що ж ти Шевченка так ненавидиш? - За що я його ненавиджу? -
Карамазов знову зробив незадоволене обличчя: мовляв - навiщо цей допит?
Потiм раптом нервово одкинув волосся i зупинився. - А за те я його
ненавиджу, - надмiрно запалюючись, сказав вiн злим голосом, - що саме
Шевченко кастрував нашу iнтелiгенцiю. Хiба це не вiн виховав цього
тупоголового раба-просвiтянина, що iм'я йому легiон? Хiба це не
Шевченко-цей, можливо, непоганий поет i на подив малокультурна й безвольна
людина, - хiба це не вiн навчив нас писати вiршi, сентиментальничати
"по-катеринячи", бунтувати "по-гайдамачому" - безглуздо та безцiльно - й
дивитись на свiт i будiвництво його крiзь призму пiдсолодженого страшними
фразами пасеїзму? Хiба це не вiн, цей крiпак, навчив нас лаяти пана, як-то
кажуть, за очi й пити з ним горiлку та холуйствувати перед ним, коли той
фамiльярно потрiпає нас но плечу й скаже: "а ти, Матюшо, все-таки талант".
Саме цей iконописний "батько Тарас" i затримав культурний розвиток нашої
нацiї i не дав їй своєчасно оформитись у державну одиницю.
Дурачки думають, що коли б не було Шевченка, то не було б i України, а
я от гадаю, що на чорта вона й здалася така, якою ми її бачимо аж досi...
бо в сьогоднiшньому виглядi з своїми iдiотськими українiзацiями в
соцiальних процесах вона виконує тiльки роль тормоза.
- Прекрасне визначення! - з захопленням сказала Аглая i тут же чомусь
iронiчно усмiхнулась. - Але...
- Але, мабуть, пора нам залишити цю розмову, - кинув Дмитрiй: йому,
по-перше, не подобалась Аглаїна похвала ("навiщо ця цукерка, коли вiн
зовсiм доросла людина?"), i потiм вiн раптом зловив себе на дешевiй
патетицi.
Тодi Аглая враз обiрвала тему й запропонувала наздогнати тьотю Клану й
лiнгвiста, що дуже далеко зайшли вперед. Вона запропонувала побiгти
наввипередки й передала Карамазову свiй ридикюль та парасольку. Але потiм
бiгти не захотiла й сказала йому, щоб вiн витяг з ридикюля її замшеву
рукавичку. Вона порадила йому положити рукавичку на нижчу частину його
обличчя й, коли вiн зробив це, спитала, чим вона пахне.
- Чим вона пахне?.. Очевидно, жiночим тiлом.
- Прекрасно!.. i цей запах тобi, мабуть, подобається?
- Як би тобi сказати, - промовив Карамазов, - можливо, подобається, а
певнiше - нi.
Аглая не повiрила. Вона взяла його голову й, роблячи надзвичайно
великими свої i без того великi очi, стала ними ласкати свого супутника.
- Брехунька! - сказала вона. - Ти неправду говориш. Я знаю, що тобi цей
запах подобається" Тому що... тобi не подобається... Ганна.
- Ти про мою дружину?
- Так. Чому ти досi не познайомив мене з нею? Чому ж ти мовчиш?
Чому вiн мовчить? Вiн, звичайно, зробить це. Вiн нарештi познайомить
Аглаю з Ганною.
Але вiн думає, що вона все-таки якась чудна дiвчина, й потiм думає, що
дружина мала рацiю назвати її нетактовною. Це ж некрасиво так поспiшати в
його iнтимнi закутки. Невже цього Аглая не розумiє?.. I потiм, вiдкiля це
вона дiзналась, що йому не подобається Ганна? Словом, Карамазов знову
незадоволений, i тому вiн так нервово запалив сiрника.
Вона одразу ж зрозумiла його й поспiшила перейти на iншу тему. В цей
момент вони пiдходили до кручi.
IV
- Давай ще трохи вiдпочинемо, - порадила Аглая, лягаючи на траву. -
Можна й наших попередити.
Вона крикнула своїй компаньйонцi, щоб та взяла з неї приклад i теж
посидiла десь там зi своїм кавалером. Тьотя Клава й Вовчик погодились i
зупинились на тому ж таки високому березi, крокiв на двадцять далi. Тодi
Аглая пiдсунулась ближче до кручi й сказала:
- Наш новий знайомий подiляє твої погляди?.. Я говорю про товариша
Вовчика.
- Якi ти погляди маєш на увазi? - спитає Карамазов.
- Ясно якi - тi, що ти з ними знайомив мене на пароплавi в нашу першу
зустрiч i потiм майже кожного вечора чiпаєш їх.
- Ти говориш про iдею вiдродження моєї нацiї?
- Так. Я говорю про нацiональну романтику. Карамазов покривився:
мовляв, вiн нiчого не має спiльного з тим, про що говорить вона, це їй вiн
уже декiлька разiв говорив, i, значить, треба бути бiльш обережним iз
такими термiнами.
- Ми говоримо на рiзних мовах, - сказав вiн. - Iдея вiдродження моєї
нацiї - ще раз повторюю - нiчого не має спiльного з нацiональною
романтикою.
Аглая усмiхнулась i положила на свої колiна голубу парасольку.
- Хай буде по-твоєму,. — сказала вона, - Та як же з Вовчиком?
- Мiй друг не тiльки не подiляє цих поглядiв, але й взагалi далеко
стоїть вiд усякої полiтики.
- I все-таки ти такий шматок м'яса можеш вважати за свого друга?
- А чому ж нi? Хiба в ньому не може бути гарних людських початкiв?
-М'ясо завжди залишається м'ясом, -енергiйно сказала Аглая. - їв м'ясi
нiяких людських початкiв не може бути.
Вона так уважно подивилась на свого кавалера, нiби хотiла
загiпнотизувати його.
- Це теж справедливо, - сказав Карамазов. - Але з Вовчиком я все-таки
не можу не дружити.
- Шкода! - кинула Аглая й взяла резонерський тон. - Треба бути
послiдовним навiть у дрiбницях. Здається, Толстой говорив колись, що
найважче полюбити ближнiх. Я думаю, шо багато важче Їх же таки зненавидiти
справжньою ненавистю. Тiльки тут можна показати неабияку волю i, коли
хочеш, вiдвагу... Ти їх, здається, високо ставиш?
- Ти гадаєш, що менi бракує волi i я не можу бути вiдважним?
Дмитрiй сказав це якимось непевним голосом, наче вiн i сам не довiряв
собi.
- Ти маєш волю i ти вiдважний! - упевнено й навiть з деяким захопленням
вiдзначила Аглая. - Саме за це ти так скоро й подобався менi... Подобався,
звичайно, як людина.
Розмова перервалась. Вона вже дивилась у землю й ховала вiд нього свої
очi. Вiн мовчав тому, що в нiм у цей момент зажеврiла внутрiшня боротьба:
з одного боку, йому пiдлестило її захоплення ним як вiдважною й вольовою
людиною, з другого - вiн не зовсiм вiрив їй (вiдкiля вона знає, що вiн
саме така людина? Чи не з кiлькох розмов iз ним?). I потiм, його раптом
якось образила її самовпевненiсть i цей батькiвський тон. Нарештi вiн
заспокоївся й сказав:
- .А ти, знаєш, цiлком правильно пiдмiтила: я говорю про ближнiх. Менi
це твердження дуже подобається. Здається, мiй однофамiлець - Альоша
Карамазов - ставив якось там наголос на любов до дальнiх. А я от теж
думаю, що цей наголос треба перенести на ненависть до ближнiх.
- I ти гадаєш, що найбiльша загадка саме тут ховається?
- Тiльки тут i бiльш нiде! - з деяким хвилюванням сказав Карамазов. -
От хоч убий мене! - а не можу їх зненавидiти справжньою ненавистю. У
кожного з ближнiх - навiть найбiльших моїх ворогiв - буває така, знаєш,
людська усмiшка й таке, знаєш, миле й гарне обличчя, наче на тебе
прекрасна Богоматiр дивиться. Я кажу й пiдкреслюю, у кожного, бо навiть у
суворих i злил з природи людей я бачу цю усмiшку й це обличчя.
- Може, ти перебiльшуєш? Невже-таки в кожного?
- Клянусь тобi! Богоматiр всюди й на кожному кроцi. Це якийсь жах, i
iнодi навiть руки падають у знемозi. Не можна зустрiчатися з людьми. Щоб
творити якесь дiло й боротись, треба надягати машкару Мiзантропа i в нiй
ховати, перш за все, очi... Очi, знаєш, найлютiший ворог усякого прогресу,
бо очима бачиш Богоматiр i саме в очах ховається Богоматiр.
Карамазов зупинився й почав нервово кусати собi губи. З звичайної
психiчно нормальної людини вiн раптом перетворився на манiяка. Раз у раз
здригаючись, вiн усе повертав до кручi голову й розгублено дивився в
неяснi далi днiпрових вод.
- Словом, Богоматiр не дає тобi зненавидiти своїх ближнiх? -спитала
Аглая.
- Тiльки вона. Во iм'я якоїсь iдеї я здiбний на все, навiть здiбний
убити людину. Але якийсь Iван Iванович однiєю людською усмiшкою може
покрити мене в один момент... навiть коли б цього Iвана Iвановича я й
ненавидiв своєю недоношеною i якоюсь чудною ненавистю.
- I так iз тобою завжди бувало?
- Нi, - сказав Карамазов iз деяким вiдтiнком туги в голосi. - Тiльки в
останнi роки мене так сильно затривожила Богоматiр. Ранiш це багато легше
було. Ранiш iдея майже зовсiм заслiплювала мене i для мене не було
ближнiх. Аглая взяла руку Карамазова й положила її на свою долоню.
- Так от, - сказала вона. - Єсть двi ненавистi: справжня й твоя
недоношена. Перша - велика ненависть, i вона творить життя. Ця ненависть
не знає ближнiх. Друга, недоношена, є тiльки тiнь вiд першої. Перша вiд
розуму й вiд серця, друга - тiльки вiд розуму... Як ти гадаєш, можна бути
вiдважною i вольовою людиною тiльки вiд розуму?
- Ти вже почала сумнiватись у менi? - спитав Дмитрiй, усмiхаючись
вимушеною усмiшкою. i - Нiчого подiбного! - знову впевнено вiдзначила
Аглая. - Ти маєш волю iти вiдважний. Я тiльки думаю, що нiякої Богоматерi
нема й що вона не бiльше, як примара. Я також думаю, що твоя недоношена
ненависть уже є справжня ненависть i ти здiбний зненавидiти своїх
ближнiх... Ти розповiдав менi, як колись, у часи громадянської вiйни, ти
розстрiляв когось iз ближнiх бiля якогось монастиря...
- Так то ж, - вирвалось несподiвано Карамазову, - во iм'я великої iдеї.
- А хiба тепер ти без iдеї залишився? Хiба тебе не захоплює сьогоднi
хоч би та ж iдея вiдродження твоєї нацiї?
- Звичайно, захоплює, - непевним голосом сказав вiн. - Але...
- Без усяких "але", - рiшуче одрубала Аглая. - Щось одне: або це iдея,
або нова примара. Вона мусить тебе також захопити, як i та, що во iм'я її
ти розстрiлював своїх ближнiх.
Карамазов раптом зареготав.
- I справдi, - сказав вiн. - Менi iнодi така глупота приходить у
голову, що потiм, їй-богу, соромно за самого себе. От, наприклад, здається
менi iнодi, що Богоматiр коригує в менi, так би мовити, людину. Ближнiй,
мовляв, не тiльки Iван Iванович, але й сам я. Отже, ненависть я мушу
переносити й на себе. Коли мене покоряє Iван Iванович, це значить,
наступив момент, коли я мушу ненавидiти Дмитрiя Карамазова, цебто себе.
- Що ти мусиш сам себе ненавидiти, коли тебе покоряє Iван Iванович, -
це так. Але щодо коректи, то вона й справдi глупота i звичайний собi бред.
- А то навiть, - продовжував вiн говорити, - здається iнодi, що сама
ненависть мусить носити в собi Богоматiр.
- Це ще бiльший абсурд, бо ненависть i Богоматiр є два зовсiм
протилежних полюси.
- Так i я полемiзую з собою. Але й цей удар я парирую: мовляв, справжня
ненависть - давно вже вiдомо - є найбiльша любов. I значить, справжня
ненависть - це е прекрасна людська усмiшка.
- Це вже софiстика для шарлатанiв i боягузiв. Богоматiр не може не
стояти на дорозi до справжньої ненавистi i, значить, до мужнього вчинку...
- Цiлком справедливо! - погодився Карамазов. - Але менi от здається, що
Богоматiр не може стояти на дорозi i що тiльки вiдсутнiсть її робить
ненависть недоноском.
Яким же це чином?
- А таким чином, що супутником справжньої ненавистi є завжди радiснi й
до того молитовнi перебої серця, нiби зустрiчаєш свiтле Христове
воскресiння. Аглая ще ближче пiдiйшла до кручi.
- Я гадаю, - сказала вона, - що тут справа багато простiша. Не
Богоматiр тебе турбує, а звичайна невпевненiсть. Пiд радiснi перебої серця
розстрiлюють, скажемо, тодi, коли жодного сумнiву не залишилось.
- Хто його знає. - надтрiснутим голосом сказав Карамазов. - Можливо, я
й помиляюсь.
Вiн раптом вiдчув, як ним запановує якась страшна туга. Вiн уже не
бачить перед собою нi Аглаї, нi Днiпра, нi прекрасної пiвденної ночi. Вiн
уже забув, як вiн високо ставить себе за вiдвагу й волю, i вiдчуває себе
зараз страшенно нiкчемною людиною. Вiн навiть хоче, щоб хтось плював йому
в обличчя - i плював довго, настирливо й образливо.
Аглая, очевидно, уважно стежила за своїм супутником i тому поспiшила
йому на допомогу.
- Ти, друже, безперечно, помиляєшся, - сказала вона. - Ти глибоко
помиляєшся.
- Ти говориш про Богоматiр?
- Я говорю про тебе. Ти помиляєшся, коли думаєш, що тебе довго буде
тривожити невпевненiсть. Це - коротке, тимчасове явище, й воно скоро
зникне.
Вона пiдвелась, знову сiла на траву i його примусила сiсти бiля неї.
- Так-то, мiй хлопчику! Хто хоче бути вольовою людиною, той не може не
побороти в собi невпевненiсть, - сказала вона й положила свою руку на його
голову. Вже стояла глибока пiвденна нiч. На Славутi кожної хвилини
прокидались якiсь неяснi звуки. Десь ревiв пароплав, i далеко на пiвднi
пливли його привабливi вогнi. Раз у раз фаркали й падали аеролiти i
тривожили очi загадковим свiтлом свого ярко-срiбного горiння. i - Так, -
раптом промовив Дмитрiй. - Хто хоче бути вольовою людиною, той не може не
побороти в собi невпевненiсть. I ти правду говориш, що я вже її поборов. Я
не можу не побороти, бо майбутнє за моєю молодою нацiєю i за моїм молодим
класом. . Вiн узяв її руку й мiцно стиснув. Жива людина знову прокидалась
у нiм, i вiн ще раз перетворювався. Вiн навiть не помiтив, як Аглая
iронiчно посмiхнулась, коли вiн майбутнє своєї нацiї зв'язував з "якимось
там" класом.
- Я iнодi буквально задихаюсь од щастя, - говорив вiн далi, скидаючи з
кручi камiнцi й зовсiм не помiчаючи, що його розмовi бракує елементарної
послiдовностi. - Темнi сторони нашої дiйсностi тодi зовсiм зникають iз
моїх очей, i я починаю рости i виростаю у велетня. Бо й справдi: в
суспiльствi не може бути такої ситуацiї, коли неможлива боротьба. Коли ж
це так, то... як усе-таки весело жити "на етом свете, господа"... Ти не
можеш i уявити, як я полюбив це заялозене слово - прогрес. Прогрес - це ж,
по сутi, якiр спасiння. Це ж вихiд iз того становища, що в нього зайшла
революцiя.
- Але ти говориш зовсiм як учень першої групи, - сказала Аглая.
- Цiлком справедливо! - гаряче пiдхопив Дмитрiй. - Я i єсть учень
першої групи й маю муж...
