Борис Грiнченко. Серед темної ночi
страница №2
...камiння... i падатиме довго,аж поки не вдариться головою об останню в її життi скелю, та й ляже на дно
безоднi вже бездушним покалiченим трупом...
Увесь цей час батько не займав Романа: дожидався. I синам _звелiв не
займати. З Зiньком це легко було, бо удався лагiдної вдачi та й сам так
думав, як i батько. Але Денис лютував страшенно: вiн, такий невсипущий
хазяїн, працював до кривавого поту, вiдпочину нiколи не знав i не знає, а
цей дармоїд, це ледащо буде переводити добро, надбане його, Денисовою,
працею, дурно їстиме хлiб, зароблений його руками! Та вже хоч би їв
мовчки, а то ще й величається, ще й несеться! Де ж таки це видано? Як це
можна терпiти?!
Денис цього не розумiв i сперечався з батьком та з матiр'ю. Вiн був з
тих селян, що поза господарством нiчого не бачать, а всю свою силу, всi
свої думки й почування вiддають одному - аби придбати бiльше, аби стати
заможним хазяїном. Працюючи тяжко, не жалiючи нi себе, нi своїх, вони не
розумiють нi iнших думок, нi iнших поривань, опрiч тих, якими самi живуть.
Через те Денисовi Зiнько здавався трохи дурним з його думками про книжки
та про всякi iншi, не хазяйськi, справи. А вже тих, що стають їм на їх
тяжкiй дорозi, перешкоджають їм своїм недбальством, ледарством досягати
бiльшого,- таких людей вони ненавидять як найгiрших злочинцiв i лиходiїв.
Проти таких людей озивається криком кожна крапля їх трудiвницького поту,
кожний рух їх натомленого важкою працею тiла. I в їх немає тодi жалю...
Але батько заборонив займати Романа,- сам хотiв з ним, як прийде той
час, говорити. Денис досi звик слухатися батька, то скорився й цього разу,
хоч серце в його й кипiло, i вiн так поглядав на Романа, що той i без слiв
добре розумiв, яким духом на його Денис дише. Брати мало розмовляли, мало
бачились, але промiж їх уже зростала слiпа зненависть, поки ще нiма, але
дожидала тiльки часу, щоб виявитися, вибухнути. I той час пристиг.
Одного разу Роман, проспавши пiсля безсонної ночi з Левантиною трохи не
до обiд, увiйшов у кату i саме натрапив на батька з Денисом.
- А що, Романе, як же твоя служба? - попитав батько.
- _Прийде колись i служба! - вiдказав нехотя Роман.
- Чи вона прийде, чи нi, те ще хто його зна,- не вдержав язика Денис,а
поки виходить так, що ти собi паном дiло живеш, а ми на тебе робимо.
- Атож! На то я богу-государю служив, щоб тепер з вилами до гною йти?!
- Не кажи дурниць, Романе! - озвався знову батько.- Адже iншi салдати
роблять мужичу роботу - он i Петро, i Карпенко, i Гриценко,- а тобi ж чом
не можна?
- Коли роблять, то й хай собi роблять, а я не можу.
- Еч! - не втерпiв знову Денис.- Пан! благородний!.. Вони не можуть
мужицької роботи робити: бiленькi ручки покаляють! Дак не живи з мужиками,
а йди до панiв!
- Денисе, цить! - сказав батько.- Я буду говорити.
Але було вже пiзно.
- Ти менi не указ! - визвiрився Роман на Дениса.- Можеш ти знать
понятiє, необразована ти мужва!
Денис зовсiм скипiв. Побiлiв, зiрвався з лави, стиснув кулаки i сказав,
задихаючися зозла:
- Тату, виженiть його з хати, а то я його зараз битиму!
- Ти смiєш мене бить? - скрикнув Роман i кинувся до Дениса.
- Романе! Денисе! Покиньте! Що це ви робите? - спиняв їх батько. Мати
скрикнула, а бiлява Денисова Домаха так i занiмiла, стоячи бiля полу.
Брати на все те вже не вважали. Вони стояли один перед одним бiлi як
крейда, постискавши кулаки, важко дихаючи.
— Ти смiєш мене бить? - казав тремтячи Роман.- Ти, негодяй, хам!
- Я - негодяй? Ах ти падло салдатське! - скрикнув Денис, але в цю мить
Романiв кулак ударив його по обличчю i припинив йому слова.
Денис скрикнув дико, як поранений звiр, i кинувся на Романа. Але той,
здоровий, одгодований, не знесилений на працi, в один мент збив його
додолу пiд себе i придавив йому колiном груди.
Жiнки заголосили, дiти закричали i вчепились за матiр, батько кинувся
вiдтягати Романа, але нiчого не мiг iзробити: розсатанiвши, той ухопив
брата за горло, а Денис силкувався вiдiрвати його руку вiд своєї шиї.
В цю мить увiйшов у хату Зiнько. Побачивши лихо, кинувся вiн до Романа
i штовхнув його з усiєї сили. З несподiванки той упав набiк, i Зiнько
вiдтяг його далi.
- Романе! Що ти робиш? Чи тобi й бога не страшно? - скрикнув вiн.
Роман зiрвався на ноги i стояв усе ще зо стисненими кулаками, ладен
зараз же знову кинутися на Дениса.
- Нехай не в язне!..- хрипко, крiзь зуби сказав вiн.
Денис, стогнучи, встав i сiв на лавi. Домаха припала до нього,
голосячи. Роман плюнув i пiшов з хати.
Iшов вулицею i сердився сам на себе, що вернувся з города на село. Як
йому там добре були на службi! Звiсно, вiн службу не по волi кинув, хоч i
ховався з цим на селi. Вiн справдi служив "при палатi", хоч не швейцаром,
дак сторожем. Якби швейцаром, то нiчого б i не було. А то надало йому раз
полаятися з швейцаром таки (випивши був), а той i пожалiвся на його, ще й
виказав, як вiн одного разу пiймав Романа, що той продавав казеннi дрова.
Тодi йому Роман дав карбованця, дак вiн мовчав, а тепер виказав. Велика
сторiн, як продав який оберемок дров! А сам швейцар хiба того не робив?
Тiльки що ховатися добре вмiв! Звiсно, як прогнали Романа, то вже пiсля
цього важко було в городi знайти службу, та все ж легше, нiж тут. А. тепер
он як тут жити!
Роман побачив перед себе монополiю, зайшов туди i купив пляшку горiлки.
Тодi пiшов до жидка. У лавцi горiлки не можна було пити, дак зараз бiля
лавки жидок мав хатку i пускав туди людей,- так, нiби своїх гостей, а за
те мав од кожної випитої пляшки плату. Навiть сам бiгав по горiлку. Роман
прийшов туди i зустрiвся з писарем. Цей хоч уже й випив попереду, а зараз
же пристав до Романа, як той почав його частувати. Добули закуски, випили
пляшку, а тодi писар послав по другу. Роман жалiвся на батька й на братiв.
- Чудний ти, Романе Пилиповичу! - вiдказав йому писар.- Як отак тобi
колотиться з їми, то нехай тебе батько вiддiлить, та й годi. Тодi як
хотiтимеш, так i житимеш.
Романовi ця думка сподобалася. Боявся тiльки, що батько не
послухається. Але писар упевняв його, що це дурниця, що мусить
послухатись.
Роман повернувся додому вже пiзно ввечерi п'яний i з замiром зараз же
вимагати, щоб батько його вiддiлив. Але, пiдiйшовши до хати, побачив, що
там уже погашено свiтло. Поторгав за дверi,- засуненi. Вилаявся i пiшов
спати в повiтку.
Другого дня вранцi ввiйшов у хату, як там була вся сiм'я. Нi на кого не
глянувши, сiв на лавi i сидiв який час мовчки, торохтячи пальцями по
столу. Всi мовчали, а батько, трохи дивуючись, поглядав на нього, думаючи,
що, може, покаявся та прийшов помиритися з братом. Не казав нiчого - ждав,
поки сам озветься.
- Знаєте що, тату? - почав Роман.- Как так нам жить, дак ви лучче
оддiлiть мене. Оддайте мою часть, то я сам собi житиму, а ви самi собi.'
Це все вiн казав якось так, мовбито батько був винен за те все, що було
вчора. Старий Сиваш помовчав, а тодi спитався:
- А що ж ти з своєю часткою робитимеш?
- То вже моє дiло,- шо схочу, то й сделаю,- одказав саме таким робом,
як i попереду, Роман.
- Та ще ж вона поки не твоя, то ти вже менi скажи, щоб я знав, на що
давати.
- Тату! - озвався Денис.
- Мовчи! - перепинив батько, боячись учорашнього.- Я й без тебе знаю,
що робити. А коли не вдержиш язика, то з хати вийди!
- Може, хазяйнуватимеш, Романе, на своїй частцi? - питався знову
батько.
- Не хочу я хазяйнувать, кумерцiю заведу,- вiдказав Роман.
- Кумерцiю?.. Яку ж то кумерцiю?
- Какую схочу, таку й заведу, а ви повиннi менi мою частку оддать.
- Повинен, кажеш? - спокiйно говорив батько.- А як не вiддам?
- То пойду в волость, то вас i присилують оддать.
- Ну, поки там присилують, а тепер я тобi ось що скажу: пiдожди ще
трохи; навчися поважати батька й братiв та не кидатися з кулаками; навчися
спершу знову робити, шанувати зароблене добро та не ходити в шинок до
жида, то тодi я тобi й дам частку, як побачу, що з тебе хазяїн став. А
поки цього не буде, то й з нашого добра нiчого тобi не буде.
По тiй мовi батько повернувся та й пiшов з хати.
Роман остався нi в сих нi в тих. Вiн тiльки сказав:
- Ну, я так не дозволю! Це грабiж! - Устав i пiшов мовби слiдом за
батьком.
Трохи згодом батько вернувся:
- А що, вже пiшов?
- Пiшов! - одказав насмiшкувато Денис, радiючи, що так обiйшлося.
- А як на мою думку, тату,- сказав Зiнько,- то ви краще б зробили, якби
справдi вiддiлили Романа.
- Чого ж то так, що краще? - спитав знехотя батько. - Оддати, щоб вiн
узяв та розмантачив працею-кривавицею зароблене добро?
- Та вже, тату, як вiн сам себе не направить, то ви його не направите.
Воно ж i його частка тут є,- i вiн же робив. А може, вiн, як стане сам
хазяїном, то вiзьметься й до роботи, шануватиметься.
- Авжеж! Саме такий! - глузуючи, промовив Денис. - Видно й збоку!
- Та вже ж i ми його луччим не зробимо, а тiлько буде сварка, та лайка,
та бiйка. А як вiзьме свою частку, то що там уже з нею буде, те буде, а
хоч у нас у сiм'ї стане тихо, злагода знову буде,- доводив свого Зiнько.
Мати встряла в розмову, хотячи допомогти Зiньковi:
- А Зiнько правду каже, старий. Послухайся його! I нам лучче буде, i
Романовi.
- Нехай же спершу покориться та пошанується! - сказав батько.- А
марнотратовi нiчого не дам, i говорити бiльше про це не хочу.
З тим повернувся та й пiшов з хати до роботи, а сини слiдком за ним.
Роман тим часом сидiв уже знов у жида. I сьогоднi знайшлись товаришi, i
як Роман вийшов на вулицю, то в його головi вже здорово гуло. Iшов i думав
собi: "Кат його знає, що його робити! Батько впертий как пень. I громада
потягне руку за ним, а не за мною. Ех, как би дав йому добре, так, как
Денисовi, то, може, тодi помнякшав би!"
Роман був такий лихий на батька, що ладен був би його попобити. Як його
тепер жити? Що його вигадати?
Його думка навернулася знову на ту стежку, що на їй уже колись попереду
була. Боявся тiльки починати, бо мало було надiї, що пощастить. Але
боявся, як був тверезий. Тепер же йому здавалося, що справа вже не така
безнадiйна.
Хiба як вiн купець, то така вже велика цяця? А Роман - солдат!
Пишеться: Сучков. Хе! Такий Сучков, як Роман Сивашов! Та ще й Горпуша та
його пристаркувата i з себе погана. Ще нехай i дякує, що посватає. Нехай
оддає швидше, а то зостанеться на насiння. А його, Романа, за товариша
собi прийме. Роман торгуватиме. Ого-го! Вiн там такий порядок дасть, що
ну! А не схоче товаришем приймати - хай грошей дасть. Вже ж дасть! Одна
дочка, та щоб не дав. Та ще й задля такого зятя!
Роман повернув праворуч i пiшов у двiр до Сучка. Як вiн увiйшов до його
в хату, то там нiкого не було. Роман голосно кахикнув. З другої свiтлицi
визирнула Суччиха Агафiя.
- Моє нижающеє! - поздоровкався Роман.-_ Как би мине Михайла
Григоровича побачить?
- Вiн у лавцi, пiдiть туди.
- Невозможно в лавцi: дело секретне,- треба на самотє.
- Що ж там за дiло? - зацiкавилася Агафiя i вийшла до Романа.- Кажiть i
менi! Роман усмiхнувся:
- Отличноє дєло! Будете й ви, Агафiя Iвановна, знать современно, а
тепер позвiть минє Михайла Григоровича.
Агафiї закортiло довiдаться швидше, яке там дiло, I вона пiшла в
крамницю. Незабаром вiдтiля прийшов Сучок.
- А за яким же це ви дiлом? - спитався вiн, як поздоровкались та
посiдали.
- Пречудесне дєло! Ось слухайте, Михаиле Григоровичу, що я вам-скажу!
- Кажiть!
- Єсть у вас кумерцiя?
- А єсть.
- А помiшник вам у кумерцiї єсть?
Сучок зiтхнув:
- Нема!.. Не дав господь сина.
Вiн завсiгди журився, що в нього нема сина.
- А я вам найшов помощника, та ще й доброго.
- Хто ж то? - спитав Сучок, чудуючися з Романових слiв.
- А хто ж? Я!.. А що, хiба не ловкий кунпаньйон?
- Та воно, звiсно...- якось непевно вiдказав Михайло Григорович.- Та...
тольки як же це воно буде? Ви какий копитал маєте, абощо, дак хочете, щоб
у кунпанiї?
- Нащо там копитал! Ми й без копиталу таку вдерьом штуку, шо первий
сорт! Бо я сам - копитал. Оддайте за мене вашу Горпушу, а я буду вам
помошником.
Сучок вирячив на Романа очi. А той, не помiчаючи цього дивування,
питався:
- А що, правда, хароша вигадка?
- Та воно хороша... та тольки, бачите, ми ще не думаємо дочки
вiддавать.
- От вигадки! А до каких пор будете держать? Вона ж i так
пристаркувата.
- Найдуться люди! - вiдказав, трохи вже образившись, Сучок i додав: -
Знаєте що, Романе Пилиповичу? Киньте ви це дiло, бо це один пустяк!
- Пустяк? Що ви думаєте, що я не зумiю торгувать? Дак ви дайте минє за
Горпушою дєнiг, то я сам заведу торговлю таку, що тiльки ну! Ого-го!
- Ну, це тоже пустяк дiло! - зважливо сказав Сучок i встав.- Прощайте,-
треба в лавку.
- Та постойте, Михайло Григорович, чи ви не розбираєте, чи що, що я
вашу Горпушу сватаю? - спиняв його Роман.
- Почему не розбираю? Даже очинь хорашо розбираю.
- Ну, дак чого ж ви?
- Нема мого жоланiя за вас її оддать.
- А почему ж би то й нєт? - спитався, дратуючись, Роман.- Чоловiк я
образований, понiмающий... А што родителi в мене мужики, то ето нiчого: я
об них тогда буду без униманiя.
Сучок починав уже лютувати i дедалi дужче сопти. Вiн уже чув, як
поводиться й ледарює Роман, знав про бiйку з братом, бачив, що в Романа
грошей нема, i розумiв, куди вiн тепер цiляє: перевести, розтринькати всi
тi грошики, що вiн. Сучок, надбав. Обличчя в крамаря з гнiву почервонiло,
i вiн, сам того не сподiвавшися, крикнув на всю хату:
- Та що ти собi думаєш? Ах ти, голяк! Iще й примазується до порадошних
людей! Ступай, ступай, скудова прийшов!
Так гримнув, що Роман збентежився враз i, нi слова не кажучи, пiшов з
хати. Тiльки вже бiля дверей схаменувся.
- Ти тоже не очинь! - крикнув вiн, повернувшись до Сучка.- Смiєш ти
салдата, которий кров'ю своєю вас, хамов, защищал, так оскорблять?
Наплювать менi на тебе й на твою дочку!
- Вон! Пошов во-он! - аж затупотiв ногами Сучок, але Роман уже був у
дворi, а далi й на вулицi. Сором i злiсть мордували його: сором, що так їм
погордовано; злiсть за цю зневагу й за те, що нiзвiдки вiн не бачив
помочi. Усi вони однаковi: i батько, i Денис, i цей Сучок! Життя за їми
нема, способу нiякого нема! Так би їх усiх!.. Не знає й сам, що вiн зробив
би їм, тiльки вiддячив би так, щоб аж запекло, щоб аж заскавучали вони!
Вони - всi, всi цi проклятi мужлаї!.. Якi вони дурнi й гидкi тепер
здавалися Романовi!
Вiн не пiшов нi додому, нi до кого, бо на всiх лютий був. Знов довго
блукав поза селом, ходив у байрацi i вже надвечiр вернувся додому.
Пiшов просто в садок i стрiвся там iз Зiньком.
- А я тебе дожидався, брате,- сказав Зiнько.
- А що? - спитавсь нехотя Роман.
- Хотiв щось тобi сказати.
- Кажи! - промовив Роман байдужно, лягаючи на траву пiд деревом.
- Бач, Романе, що я думаю,- заговорив Зiнько, й собi сiвши бiля нього.-
Почались у нас у сiм'ї сварки... А дедалi, то ще й дужчi будуть. Тобi
недобре, та й батьковi невесело так iз тобою жити. Вiн би тебе й оддiлив,
якби не боявся, що ти все переведеш. Дак ти так зроби, щоб не боявся
батько.
- А как же його зробить? З таким батьком разлi що зробиш?
- А неправда ж, Романе, нема чого нарiкати на батька, коли сам погано
робиш: своїми гордуєш, кудись у пани пнешся... З того доброго нiчого не
буде.
- Понiмаєш ти там!
- Та вже ж, може, трохи й я тямлю. От ти розбери сам. Служби тобi ще
нiякої нема, може, й довго не буде; оддiляти тебе батько не хоче.
Доводиться тобi поки в нас жити. А яке ж воно життя буде, коли раз у раз
сварка?
- Пущай мене не зачiпають!
- Та де ж вони тебе зачiпають? Воно ж таки правда, що треба ж щось
робити, не можна дурно хлiб їсти. I Денисовi кривдно: вiн же робить. Уже
от ви й билися, а далi ще гiрше буде. Що ж воно з того доброго? Краще ти,
Романе, помирися з батьком та з братом та пособляй хоч трохи в роботi...
поки знайдеш собi службу. А там батько, бачивши, що ти шануєшся, i
оддiлить тебе... Хоч крутись там на роботi, я вже тобi пособлятиму так, що
вони й не знатимуть,- аби щоб сварки не було.
Зiнькова прихильнiсть таки зачепила за серце Романа. Ходячи сьогоднi по
байраку, вiн уже багато думав про те, як вiн далi житиме в сiм'ї. Нiчого
не мiг вигадати, хоча й бачив, що так далi жити не можна. Вiн одказав
Зiньковi:
- Як же я покорюсь? З мене ж люди смiяться будуть.
- Чудний ти! А тепер iз тебе люди не смiються? Та все село вже тебе
взяло на глузи. Чого ж ти тепер не боїшся того смiху, а тодi його тобi
страшно? А я тобi так скажу: тепер з тебе смiються i дурнi й розумнi, а
тодi коли й смiятимуться, дак самi дурнi.
Роман подумав трохи й вiдказав:
- Ну, пущай... Може б, я й зробив... Не задля їх, а задля тебе, що ти
такой до мене добрий... Так как же його зробить? Не пойду ж я до їх
кланяться!
- Та й не ходи. А тiльки вiзьми та й вийди завтра на роботу, та й роби.
А там воно вже якось саме станеться...
- Пущай же подумаю, може, й вийду...
I справдi, другого дня вийшов городити тин iз Зiньком, Денис глянув на
його спiдлоба, батько здивувавсь, але нiхто нiчого не сказав. Тiльки
Зiнько дуже зрадiв, клопотався з Романом, гомонiв i все зводив, щоб i з
батьком та з Денисом у них розмова була. Мати йому допомагала. Одначе тi
мовчали.
Роман робив увесь день. У нього заболiла спина, руки, ноги. Другого дня
вiн вийшов був на тiк, але робив тiльки до снiдання. Поснiдавши, вiн уже
не пiшов туди i бiльш уже не брався до роботи. Зiнько i вмовляв його, i
прохав, та нiчого не помоглося. Романовi здавалося дуже важко робити,
батько не зласкавiв одразу, та й сором було перед селянами, що вiн високо
лiтав, а тепер низько сiдає.
Тим часом чутка про його сватання в Сучка пiшла по селу. Дочулась про
це й Левантина. Вона одного разу почала плакати й казати Романовi, що- вiн
її покидає, бо сватає Сучкiвну.
- Тю на тебе! - вiдказав Роман.- То все дурниця! То я був випивши та
для шутки й пiшов, щоб посмiяться. А вони з великого розуму думали, що я
справдi на їх ступу Горпушу оком накинув.
I вiн почав її цiлувати i пригортати i казав, що вiн її нi на кого не
змiняє i свататиме скоро - от зараз, тiльки службу знайде... Все це вона
вже чула, та й не раз, але кого любиш, тому хочеться вiрити. I вона вже
вiрила йому й казала:
- Гляди ж, Романочку, не зрадь мене! Бо як ти не пожалiєш, то хто ж
мене пожалiє? Находь службу швидше, бо...
Левантина замовкла, а Роман знову почав її улещати, i вона забула свiй
сум.
Iдучи Роман од неї додому, сам собi думав про те, що треба справдi
службу швидше знаходити та тiкати звiдсiля. А то, гляди, ще Левантина
дитину знайде, то клопоту повна голова буде.
I другого ж дня пiшов у сусiдню економiю. Сього разу йому пощастило. В
економiї був лiс, а в лiсi два сторожi. Один несподiвано покинув службу й
пiшов додому саме в той день, як Роман туди прийшов. Зваживши на його
солдатський бiлет, управитель узяв його за пiдстаршого сторожа до лiсу. Не
вподобалась Романовi ця служба, та iншої не було. Жити доводилося в лiсi в
однiй хатi з старшим сторожем. Цей раз у раз посилав Романа на нiч
обходити лiс i вартувати там. Спершу Роман ходив, а далi йому очортiло, та
й за Левантиною занудивсь. Однiєї ночi, замiсто щоб обходити лiс, майнув
до неї (верстов з вiсiм туди було) i з того часу почав навiдуватися до неї
ночами частенько. А тим часом люди з того села, де була економiя,
заходились коло Романа. Вони були дуже вбогi на дерево, то часто крали
його в панському лiсi,- часом нишком од сторожiв, а часом, як сторож був
не лихий, то купували в його дерево за дешеву цiну: дадуть йому якого
рубля чи пiврубля та й нарубають чого треба. Лiс великий, то не скоро
помiтиш кожне зрубане дерево. А сторож нiби того й не знає. Романа вони
недовго вмовляли, i вiн почав добувати собi таким робом грошi. Вiн зовсiм
не берiгся i попускав рубати стiльки, що вже й видко стало. А тут iще один
чоловiк, не поєднавшися з Романом за цiну, та й виказав на його. Все
виявилось, Романа прогнано зо служби, ще й грошей не вiддано... хоч вiн
небагато й заробив, бо не прожив там i мiсяця. Довелося знову до батька
вертатися.
IV
А на селi страшенно смiялися й глузували з Романа, лаяли за лежнi та за
те, що високо нiсся. Його приятелi - писар, урядник, дяк та iншi - були до
його прихильнi, поки в його бряжчало-в кишенi i вiн частував їх горiлкою.
Та вiн давно вже повитрушував свої кишенi, витрусив i материну скриню. На
селi скрiзь почали звати Романа голодрабом, ледащом. Приятелi почали
одвертатися, стрiваючись на вулицi. Про те, щоб хто його в гостину до себе
закликав, Роман забув уже, коли це й було.
Дуже це йому було прикро. I не через те, що з тих приятелiв якесь йому
добро було, а так, сором, що от з усiма в товариствi був, а тепер
занехаяно його. Вiн не знать що дав би, аби хоч трохи де добути грошей та
знову привернути до себе своїх приятелiв зрадливих... привернути,
повеличатися трохи, щоб усiм зацiпило, та тодi хоч i з села.
Надто, що й обiрвався вже. У нього тiльки й було одежi, що на ньому. А
одного разу вночi, через тин перелазячи, розiдрав свого пiджака. Хоч i
полатала мати, та вже не вдержиш його цiлим, як почалося дратися... уже он
i лiктi видко... Грошей, хоч кричи, треба, а де їх вiзьмеш?
Це було через скiльки днiв пiсля того, як вернувся Роман додому з лiсу.
Одного разу мiсячної ночi, iдучи вiд Левантини через тiк до повiтки спати,
вiн побачив на току ворох пшеницi. У його промайнула в головi думка: "Якби
набрати цiєї пшеницi та вiднести до Рябченка!"
Чого йому спав на думку цей Рябченко? От, i сам вiн не знає... Так
чогось iзгадався.
Рябченко був такий собi чоловiк у їх на селi. Вiн мало хазяйнував,
трохи шив чоботи, а бiльше - подейкували люди - накладав iз злодiями.
Певне довести того нiхто не мiг, але на селi кожне звiдкись знало, що хоч
вiн сам i не краде, дак злодiйське передержує. У нього кiлька разiв i трус
був, та не могли нiчого знайти.
Отож вiн i згадався Романовi. Цей купив би пшеницi, якби однести.
Звiсно, воно так неначе крадiжка... а втiм... яка там i крадiжка? Адже тут
i його, Романове, добро. Адже й вiн один з трьох братiв, то й йому ж
належить частка. Хiба ж вiн винен, що батько та Денис не дають йому тiєї
частки? Коли не дають, то вiн може й сам узяти.
Таке думав Роман, лежачи в повiтцi, а далi встав та й пiшов у клуню
шукати мiшка. Знайшов, прийшов до вороха та й зупинився. Чи брати, чи не
брати? Ет, що буде!..
Вiн набрав з вороха мiшок пшеницi i хотiв нести до Рябченка. Та нi,
треба спершу попитати його.
Нишком, обережно перелазячи через тини, пройшов городами до Рябченкової
хати. Там уже було погашено. У Романа забилося турботно серце, як вiн
злегенька постукав у вiкно. Нiхто не озвався. Вiн заторохтiв дужче.
- Хто там? - почувся голос iз хати.
- А вийди, дядьку, сюди!
Трохи згодом дверi на двiр одчинилися i крiзь них просунулася кудлата
голова.
-Хто це? Це ти, Романе?
- Я.
- А чого?
- Пусти в сiни,- не хочу стояти на виднотi.
Розкудлана голова сховалася, i Роман увiйшов у темнi сiни.
- Кажи, чого треба?
- Хочеш пшеницi?
Рябченко не вiдразу вiдказав. Вiн зрозумiв, яка то має бути пшениця,
але вагався, не знаючи, чи Роман його не пiдводить. Може, вмисне, щоб
потiм урядника навести? Темна постать Романова нiчого не могла йому про це
сказати: обличчя не видко було.
- Якої пшеницi? - запитався врештi.
- З дому.
- Не брешеш?
- Чого б я став брехать?
Рябченко ще подумав i згодився:
- Добре!
- Почому даси?
Рябченко сказав пiвцiни.
- Дешево.
- Знайди дорожче!
Роман знав, що дорожче не знайдеш, i сказав:
- Добре, зараз принесу.
- Трохи згодом, як мiсяць зовсiм зайде!
- Та вiн уже заходе.
Поки Роман вернувся додому, то мiсяць i справдi зайшов.
Цiєї ночi Роман однiс до Рябченка три мiшки пшеницi, i в його в кишенi
забряжчали грошi. Тодi з упокоєм заснув.
Другого дня Денисовi здалося, що пшеницi в воросi наче поменшало, але
потiм вiн подумав, що, мабуть, помилився, i нiкому нiчого не сказав.
Роман справив собi нову черкасинову жакетку, i в його нiчого не
зосталося з тих грошей, що взяв за пшеницю. Мусив знову ходити до
Рябченка. Цього разу на току вже не було нiчого, то вiн набрав з комори, з
засiкiв, добравши до замка старого ключа. З цим ключем вiн i потому
зазирав ще до комори, але робив це обережно, щоб нiхто не помiчав.
Одного разу старий Сиваш уранцi лагодив дверi в повiтцi. Було до схiд
сонця холодно, то вдяг кожуха. Як сонце зiйшло, потеплiло, скинув його та
й забув у повiтцi. Там вiн i лежав увесь день.
Другого дня Роман лагодивсь iти ще в якусь економiю шукати служби.
Устав рано,- ще всi спали. Було холодно, а його драненьке пальтечко висiло
в хатi. Спав вiн у повiтцi i побачив тодi бiля дверей батькового кожуха...
Удяг його.
В економiї нiчого не добувся: там уже знали про те, як вiн був сторожем
у лiсi.
- Ех, жисть мотузяная!..- нарiкав, вертаючися додому. Сонце вже
припiкало, довелося скинути кожуха й нести.- I якого я чорта ноги бив? Ще
кожух тягни! Пiду в город та хоч продам його, щоб дурно не ходити! Нiхто ж
не бачив, як я вдягав його.
Завернувсь i пiшов у город. Вiд економiї туди було верстов чотири.
Швидко їх перейшов i подавсь у город просто на базар. Там жидки торгували
ношеною одежею, сидячи кожен над купою свиток, кожухiв, чумарок, жакеток,
штанiв та iншого старого дрантя, кинутого долi або на брудному рундуцi.
Покупцiв не було, самi жиди й жидiвки завзято шваркотiли промiж себе.
Роман пiдiйшов до одного:
- Жиде, купи кожух! Жид подивився на кожуха:
- Скiльки хочеш?
- Десятку давай!
- Оддай його своєму батьковi - може, на онучi здасться.- I вiн кинув од
себе кожух.
- А ти ж скiльки даєш?
- Два.
- Нехай же твiй тателе iми подавиться! Роман пiшов далi, до другого
жида. Але перший жид щось зацвенькав до цього.
- Ну, се такий козух, со одна смусина од другої смусини - як нас город
од Одес.
- Що ти брешеш, жиде? Вiн iще зовсiм новий, мало й ношений.
- Якби вiн був новий, то я б тобi за його дав десять рублiв, а як вiн
такий старий, як беззубий собака, то я тобi дам за його десять злотих.
Ледве продав добрячий кожух за три рублi. Гаразд пообiдав, випив пива i
пiшов додому.
А дома батько вранцi кинувся кожуха й згадав, що забув його в повiтцi.
Пiшов туди - нема.
"Мабуть, те ледащо вдягло",- подумав Сиваш i не став бiльше шукати.
Але Роман прийшов увечерi без кожуха.
- _Ти хiба не вдягав кожуха? - запитав його батько.
- Стану я вдягать вашi кожухи! На чорта вiн менi здавсь!
Кинулися тодi всi шукати, тiльки Роман - нi. Не знайшовши кожуха,
старий Сиваш почав лаяти Романа:
- Коли вже нiчого не робить, ледащо, то хоч би вже, йдучи, дверi в
повiтцi зачинило! Мабуть, собаки затягли, а хтось потiм узяв.
Роман аж розсердився:
- Що я буду за всяким доглядать та прибирать! Самi розкидають, а я
одвiчай!
Усi дивувались: хто б мiг украсти? Нема, здається, й злодiїв поблизу, а
вкрадено.
Трохи згодом Роман устругнув нову штуку. У їх у сiнях висiло велике
сало - пудiв зо два. Дверi з сiней у двiр засувалися засувом. Вiн уночi
нишком одсунув ключем засув, злiз по драбинi на горище й зняв сало. Не
гаючись, потяг його до Рябченка. Але той не схотiв прийняти:
- Буде трус, може, й мене труситимуть, то знайдуть. Цього не хочу, це
не пшениця. Заховай де-небудь, нехай перележить,- тодi вiзьму.
Роман пiшов од нього лихий. Вiзьме, як перележить! Байдуже йому тодi!
Тодi Роман i сам одтаска його в город та й продасть дорожче, нiж тобi.
Роман уже сердитий був на Рябченка, що той дешево платив.
Одначе не нести ж сало назад. Треба десь його заховати. Де б же? Хiба в
байрачку, що праворуч од дороги, як iти в город? Там є одна нора...
Недавно Роман її бачив, як ходив там. I добре буде потiм узяти, щоб нести
на базар.
Роман пiшов не вулицею, а городами, i вибрався за село. Пiвверстви вiд
села до байрачка перейшов швиденько. Знайшов знайому печерку, запхав туди
сало, закидав хмизом, листям сухим. Тодi мерщiй вернувся додому.
Другого дня Сивашi сполошилися: сало вкрадено! Мати аж заголосила, так
їй жалко було: таке сало товсте та гарне! Батько теж бiдкався i нiяк не
мiг зрозумiти, де тi злодiї беруться? Тiльки Денис не бiдкався, але
страшенно лютував, не казав нi слова i щось собi думав. Роман поки ще
любiсiнько спав.
Послали Зiнька покликати старосту. Прийшов староста з людьми.
Подивилися на сiни, подивилися, що в їх нема сала...
- Отут i висiло? - розпитував староста.
- Отут i висiло.
- I забрано?
- А забрано ж, забрано, бодай йому руки покорчило! - кляла стара
Сивашиха.
- Мабуть же, його таке забрало, що вже й заховало добре! - сказав
староста.
- А мабуть! - додав хтось з людей.
- Шкода ж, коли так, i шукати! - I староста повернув, щоб уже додому
йти.
Але Денис зазмагався:
- Як же то так? Таку шкоду зроблено, та й покинути, та й не шукати?
- Та де ж його шукати? - дивувався староста, бо йому не хотiлося
клопотатися.
Денис намiгся, щоб потрушено Рябченка. Покликали врядника, пiшли до
Рябченка. Той страшенно розсердився, кричав, що вони не смiють його
"порочити", не дозволяв трусити i вимагав, щоб Денис заложив десять
карбованцiв, а тодi вже й трусив. Денис такий був певний знайти в нього
сало, що заложив грошi; десятьох не було, дак хоч три. Хитрий Рябченко
радий був i тому.
Почали трусити. Обнишпорили хату, хлiви, город -скрiзь. Нiчого не було.
Денис сам по кiлька разiв перекопав усi закапелки i все ж не знайшов сала.
Рябченко радiв: три карбованцi зоставалися йому - несподiваний бариш. А
Денис пiшов додому розлютований, бо пропало сало, пропали й три
карбованцi. Дома вiн мокрим рядном напався на батька:
- Як собi хочете, тату, а я так далi жити не буду! Нащо ви потураєте
Романовi? Розледащiв, нiчого не робить, та ще й краде!
- Як то-краде? - спитався понуро батько, начува-ючися нового лиха.
- А так, що це Романове дiло з салом... та, мабуть, i з кожухом.
- Як то Романове? Хiба в Романа що знайдено? - спитав батько ще
похмурiше, хоч у самого тремтiв голос.
- Хоч нiчого не знайдено, та я знаю, що воно його рук не минуло.
-_Та як же ти смiєш це казати? - гримнув батько, зiрвавшися з лави.
Денис глянув на його i аж перелякався: батько стояв перед їм блiдий,
очi палали якимсь непевним огнем, увесь аж трусився, стиснувши кулаки.
- Як ти смiєш це казати на свого брата, нiчого не знаючи? У нашiй сiм'ї
зроду не було злодiїв i нема, чуєш ти! А ти сам на свою сiм'ю будеш
неславу пускати?!
Денис схаменувся, побачивши, яй роздратував батька.
- Та нехай i по-вашому, але нащо ж ми з жiнкою будемо робить на
ледацюгу? Або проженiть його, або нехай робить, або мене вiддiлiть! Що це
таке справдi?! Ледащу такий потур давати! Це треба розуму рiшитися.
- Мовчи ти, блазню! - знову розсердився батько.- А то я тобi такого
дам, що в тебе останнiй твiй дурний розум з голови вискочить! Еч,
розумнiший уже за батька зробився! I сам без тебе знаю, що треба робити, i
зроблю.
Саме на цю розмову наскочив Роман.
- Слухай, Романе, що я тобi казатиму! - озвався до його батько гнiвно.-
Годi вже панувати! Або берись до роботи, або йди собi куди знаєш!
- То що? I пiду! - вiдказав Роман так спокiйно, мов це йому байдуже
було.- Пiду в город - там собi швидше службу знайду. Як розвеличались!..
Обiйдемось i без вас!
Повернувся та й з хати.
Вiн цього сподiвався, що таки Денис колись пiд'юдить батька вигнати
його,- вiн певний був, що батько це говорив з направи. Ну, та не таке вже
воно й лихе. Пiде в город, продасть там сало... Поживе трохи, поки службу
знайде... А коли й не знайде... ну, там видно буде, що робити!..
Але Денис на тому не перестав. Мав на Романа велике пересердя i за
сало, i за пропащi три карбованцi. Пiшов до Струка та до кума Терешка
Тонконоженка i розказав їм усе, що думав про Романа. Тодi втрьох
заходилися його сочити: куди той не пiде, то все якийсь з них на нього
оком накидає, пасе. Батько ж iз Зiньком нiчого про це не знали, бо звелiв
Денис не казати їм про це.
Днiв через два Роман пiшов у город. Так зiбрався й пiшов, що сiм'я й не
знала про це, нi з ким i не попрощався, навiть з матiр'ю. У непевних
Денисових поглядах вiн бачив, що Денис думає за сало на його,- боявся, щоб
не присочив. А тепер, пiшовши нишком, думав, що вже буде i в городi, поки
дома побачать, що його нема.
Але три його вороги замалим не назирцi ходили за ним цi днi. I Струк
таки присочив його, як вiн подався з дому. Зараз кинувся до Дениса.
Ще Роман тiльки виходив iз села, а вже вони втрьох, пробiгши манiвцями,
сидiли бiля дороги в кущах у байрачку.
Недовго й дожидалися: iде Роман та просто в байрачок. Двоє зостались
там, де сидiли, а Струк поплазував обережно помiж кущами слiдком за
Романом. Вiн був стрiлець, то звик по лiсах до звiра пiдкрадатися.
Роман iшов смiло, не боячись нiчого, Струк рачкував за ним здалека. Ось
Роман спинився, озирнувся,- нiкого не побачив. Положив долi свою торбу i
почав одкидати хмиз од печерки. Поодкидав i витяг щось велике. Струк
догадався, що це сало, i мерщiй метнувся до своїх.
Вони заховалися на доброму мiсцi: Романовi неминуче треба було проз їх
iти, бо вони сидiли аж на тому краю байрачка, що до города.
Роман вийшов з байраку на шлях, знову озирнувся туди й сюди, -
нiкогiсiнько нема. Тодi швидко пiшов у город.
Троє товаришiв незабаром почули його ходу... от уже й видко його: iде й
щось мугиче собi пiд нiс. Сало на плечах.
Одним скоком вони стали круг його.
Роман спинився вражений i одну мить, з несподiванки, не знав, що
робити.
- А куди це ти, Романе, сало несеш? - спитався, глузуючи, Денис.- Може,
тобi пособити?
Здоровенний Романiв кулак ударив Дениса по уху, що аж каганцi тому
засвiтилися. Денис поточився, трохи не впав, а Роман тим часом, кинувши й
сало, побiг шляхом.
Очманiвши вiд кулака, Денис на мить спинився, не розумiючи, що сталося.
Але зараз же побачив.'
Попереду бiг Роман, а за їм, дуже близько, Струк, а трохи вiддалiк
Терешко. Денис кинувся за ними.
Але Роман добре бiгав i незабаром далеко покинув назад себе i Терешка,
i Дениса. Тiльки Струк гнався за ним близько, зiгнувшись наперед усiм
своїм довгим тiлом, закидаючи назад швидкi цибатi ноги.
Вiн розпалився. Так вiн колись бiг за вовком пiдстреленим: нiколи було
вдруге рушницю набити, щоб стрельнути, i вiн напружував усю силу, щоб
наздогнати закривавленого звiра i добити з рук, розтрощивши йому голову.
Так вiн бiг i тепер, сам не розумiючи, не думаючи про те, нащо йому ловити
Романа i що йому той Роман зробив. Бiг i кричав iнколи:
- Не втечеш!.. Задавлю!..
У нього перед очима, не перестаючи, швидко мелькали п'яти, притискалися
до бокiв висуненi назад лiктi. Цi лiкти все ближчi, ближчi стають... Струк
виразно чує, як важко дихає втiкач... почуває це дихання. Напружується з
усiєї сили - от-от досягне; але й Роман напружується... Та ненадовго.
Одним останнiм стрибком падає Струк на спину Романовi, валяє його додолу.
Але тую ж мить Роман вивернувся й зiрвався на ноги. Струк, лежачи на
шляху, вхопив його за ноги обома руками. Роман схитнувся i знову упав, i
вони зчепилися промiж себе, качаючися в пилу на шляху.
- Не втечеш!.. Не втечеш!..- хрипiв Струк.- Не попущу!
- Чого тобi вiд мене треба? Що я тобi зробив? - так саме хрипiв Роман,
пручаючися.- Пусти!
Враз iще двоє впало на нього, вхопило його, притисло.
- А, дак ти так! - ревiв розлютований Денис.- Красти!.. Биться!..
Тiкати!.. Душогуб!.. От я ж тобi покажу!..
Роман визволив праву руку i почав бити кого й по чому попадя. Його
пригнiтили так, що вiн застогнав, i скрутили йому назад руки поясом.
- Тепер тiкай! - знущався Денис.- Та тiльки не в город, а до волостi!
Пiдвели його i стояли, вiдпочиваючи, всi четверо, задиханi, знеможенi,
в подранiй одежi, з умазаними обличчями у кров, змiшану з шляховим пилом.
У бiйцi Денисовi розбито носа, а вiн поплямив кров'ю й iнших.
-.Ходiм! - смикнув Денис Романа.
-_ Не пiду!
- Ходiм, бо потягнемо, як падло!
- То й тягнiть! - Роман упав на шлях. Але Денис ухопив його за вiрьовку
й потяг по шляху, що аж руки тому виверталися. Роман ойкнув.
- Уставай же, бо ще гiрше буде!
Роман устав. Пiшли до села. На дорозi забрали покинуте сало. Терешко
йшов з ним попереду, а далi Роман, а за ним Струк iз Денисом, держачи його
за кiнець пояса, що зв'язував руки. Мовчали всi.
Так увiйшли в село.
- Куди ж ти? - спитав Струк.
- У волость,одказав Денис.
- А може б, до батька його? Нехай повчить! - порадив Терешко.
- Такий, що повчить! - сказав Денис.- У волость!
Повернули до волостi. Здивованi люди спинялися, поглядаючи на цю чудну,
незвичайну процесiю, i не могли нiчого зрозумiти. Дехто пiдходив i
питався, але тi, поспiшаючи, йшли далi.
Увесь час Роман мовчав. Але як уже пiдiйшли до волосного рундучка i вiн
ступив на нього ногою - тодi повернувся до Дениса:
- У, iрод! - I плюнув йому межи очi. Денис рвонувся був до нього, але
зараз же спинився.
- Постривай, побачимо, що в холоднiй заспiваєш! - утерся, i всi вкупi
вступили до волостi.
Там були писар, старшина, врядник. Вони аж нестямилися з того дива, що
побачили. А Денис, незважаючи на те, почав оповiдати, що ось вони
пiймали злодiя з салом, i вимагав, щоб написано протокола i посаджено
злодiя в холодну. Говорив так, мовби це не про брата, а про когось зовсiм
йому не вiдомого й чужого.
- Що ти, Денисе? Бога ти не боїшся, людей не страмишся! Брата?!.дорiкав
йому старшина.
- А хоч i брат, та коли таке ледащо...
Тодi озвався Роман: вони на його напали, калiчили, нiвечили його!..
Денис завсiгди пеклом на нього дихав... I тепер хоче занапастити. Зовуть
його злодiєм! А почому вони знають, як у Романа те сало опинилося? Може,
йому батько сам його дав.
Волоснi з урядником не знали, що їм робити, їм було жалко Романа i
гидко Дениса слухати, а проте все, ж це було злодiйство. Допомiг писар:
- По закону так: коли б син у батька що i взяв, а як батько простить,
то й суду нема нiякого.
- Це правда, так! - додав урядник.
- А коли так, дак що тут казати? - озвався старшина.- Це не наше дiло,
а батькове. Сторож, розв'яжи його!
Сторож укупi з Струком розв'язали бiдолаху. Струк тепер уже зовсiм
прохолов i сам на себе гнiвний був, що в таке встряв. I Терешковi було
нiяково.
- Ми всi тут дiло бачили й чули; коли що треба буде, то всi будемо
свiдками, а протоколу нема на що списувати! - рiшив старшина.- Iдiть собi
з богом!
- Спасибi вам, господин старшина! - подякував Роман i зараз вийшов з
волостi.
Понурившись, вийшли за їм Струк i Терешко, а позад усiх Денис.
Денис гнiвався на волосних. Голова в його болiла, закривавлене обличчя
розпухло i щохвилини нагадувало про Романа.
Як вiн увiйшов у свою хату, то там були всi дома.
Зiнько аж з мiсця зiрвався, побачивши Дениса:
- Денисе! Що це тобi?
Не вiдмовляючи йому, Денис промовив просто до батька:
- Ото ж ваш синочок наробив.
- Хто? Роман? - спитав батько.- Знову билися? З чого ж це?
- Аз того, що ми - кум Терешко, Струк та я - пiймали його з салом у
байрацi.
У старого Сиваша затремтiли руки.
- Та й били його?
- Або вiн нас бив, поки йому руки назад скрутили.
- Нащо ж ви йому руки крутили?
-_ Щоб у волость одвести. Шкода тiльки, що старшина не схотiв у холодну
посадити.
- I ти вiв його зв'язаного... через село в волость?
- А то ж би нiс чи вiз на собi?
I вiдразу всi очi повернулися до старого батька. Вiн устав бiлий, увесь
тремтячи, як лист пiд вiтром, i звiв угору проти Дениса руку.
У -хатi зробилось так тихо, мов усi перестали й дихати.
- Бодай же ти довiку був...
Але слово прокльону спинилося на устах у безщасного батька, i вiн, як
стояв, упав на стiл головою i заплакав старими, тяжкими, як камiнь, як
огонь, пекучими сльозами.
- Так мене зганьбив!.. Увесь рiд наш чесний так зганьбив!.. Брата не
пожалiв!.. Хоч би мене, старого, пожалiв!.. Мою стару голову таким
соромом, такою гакьбою покрив!..
I нi слова бiльше. Тiльки чути було, як мати хлипала, стоячи в кутку
бiля дверей. По Зiньковому обличчю котилися сльози...
Частина друга. СЕРЕД НОВОГО ТОВАРИСТВА
Вийшовши Роман з волостi, повернув знов у город.
Ще нiколи вiн не був такий лютий на брата й на селян, як тепер.
Йому, бувши вже не простим мужиком, зазнати такої ганьби, такого сорома
перед цiлим селом!
I все через його, через цього клятого Дениса! Якби вiн його зараз отут,
серед шляху, стрiв - задавив би його, розтоптав би, як гадину!
Та гарнi й батько з Зiньком, потураючи такому хамлетовi, як Денис. Вони
могли б оддiлити його, Романа, дати йому що треба,- вiн би пiшов од них, i
нiчого б тодi не було.
А тепер!..
Та всi вони, всi йому за шкуру сала залили!..i Всi цi мужлаї клятi!
Вiн повернувся до села, що вже поринало в долинi, визираючи з-за горба
солом'яними покрiвельками, з бiлими димарями, розкиданими серед
ясно-зелених куп густих верб i темного листу садкiв. Зняв кулак угору, i
крiзь затисненi зуби вилетiв якийсь пiвзвiрячий згук лютостi й зненавистi!
Повернувся i пiшов швидко-швидко.
Довго йшов, поки хоч трохи втихомирилося серце i мiг думати i про щось
iнше.
Що саме вiн зараз робитиме в городi?
У кишенi в його бряжчало трохи грошей,- зосталось од попереднiх
крадiжок,- але їх не могло стати надовго.
Ет! Там видно буде! Стукатиме скрiзь,- десь та вiдчиниться.
Але як вiн увiйшов у город i проходив вузькою вулицею, поглядаючи на
невеличкi одноповерховi будиночки, пооббиванi дошками i помазанi сiрою
фарбою, то не знав, у якi саме дверi має почати стукати. Всi були однаково
непривiтнi, однаково замкненi вiд кожного чужого.
I так iшов усе далi, аж поки дiйшов до невеликого базару, засмiченого,
захаращеного шопами й рундучками, обставленого великими й малими бакалiями
та крамницями. Цi бакалiї й крамницi надихнули йому думку: а що, якби туди
в прикажчики?
Недовго думав i зайшов зараз же у велику бакалiю. Там було кiлька
покупцiв, i крамарчуки метушились, поспiшаючися все подати, не баривши
покупця. Один пiдбiг i дуже ввiчливо озвався до Романа:
- А вам что угодно?
- Та менi хазяїна.
Обличчя в крамарчука зараз одмiнилося, скоро виявилось, що це не
покупець. Вiн недбало кивнув рукою на високого худого чоловiка, що стояв
за касою:
- Он!
Роман пiдiйшов до хазяїна, поздоровкався.
- А що скажете?
Роман почав був казати, але ще й не доказав усього, а вже хазяїн
замахав руками:
- Не нужно! Не нужно! У нас усi прикажчики єсть.
Роман вийшов з цiєї крамницi i подавсь у другу. В другiй хазяїн спитав:
- А рекомендацiї єсть? Цього в Романа не було.
- А по какой частi ви служили? Роман одказав, що швейцаром.
- Та нi, по торговой частi... чи в бакалейной, чи в мануфактурi?
- Та я по торговой савсьом не служил.
- Е, дак ви нам не пiдходите,- вiдказав хазяїн i одвернувся у другий
бiк.
Роман вийшов знову без нiчого. Але вiн уже наважився походити сьогоднi
по крамницях i почав заходити в кожну пiдхожу по черзi. Здебiльшого нiде
не треба було прикажчика, а як часом i не вiдсилано його вiдразу, то зараз
же виявлялося, що вiн торговлi не знає, i пiсля цього вже годi й говорити.
Обiйшовши так десяткiв трохи не зо два крамниць, Роман побачив, що тут
йому нема чого сподiватися. Треба було це облишити.
Почувся на втому й голод. Купив на базарi хлiба, тут же сiв на рундучку
їсти. Базар був порожнiй, бо було вже пiзно i день не базарний.
Коли-не-коли тiльки перейде засмiченим майданом який чоловiк, але нiхто не
займав Романа. Мiг їсти як хотiв помалу i думати скiльки хотiв.
Думав усе про одно. Завтра пiде по палатах тощо: чи не треба там
сторожа. Не дуже до вподоби Романовi було те сторожування, та вже лiпше
це, нiж нiчого. Пiшов би й сьогоднi, та пiзно: з усiх палат члени вже
порозходилися. Щоб так-сяк добути день до вечора, походив по городських
бульварах, почитав на стовпах афiшi та iншi оповiстки та розпитався, де
тут є "ночлiжний дом". Скоро почало вечорiти, пiшов у той "дом" ночувати
за три копiйки.
Не сподобалось йому там. Велика свiтлиця була така нечиста й темна, що
лiпше було б її темницею звати. На стiнках колись були шпалери, але це
було дуже давно, бо тепер од них позоставалися тiльки де-не-де великi й
малi клаптi. Обдертi стiни були такi занехаянi, обпльованi, помазанi
роздавленими блощицями, що Романовi гидко було на їх дивитися. Чорнi,
затоптанi грязею помости попрогнивали. У вiкнах найнижчих шибок зовсiм не
було: їх так часто бито, що хазяїн позатулював там дощечками. По всiй хатi
стояли широкi ослони з дерев'яними приголовачами - i серед хати, й попiд
стiнами. Котрi були порожнi, а на котрих, на якомусь дрантi, сидiли або
лежали люди. Пiд чорною вiд сажi стелею висiла поганенька лампа i ледве
освiчувала тьмяним свiтом цей притулок людського вбозтва.-
Роман обiбрав собi порожнiй ослiн пiд стiною в кутку.
Скинув пальто, пославсь i мовчки лiг. Ще було рано спати, i вiн,
лежачи, почав роздивлятися, серед яке товариство потрапив. Були старi,
зовсiм сивi дiди, були здоровi, дужi люди i хлопцi рокiв
шiстнадцяти-сiмнадцяти. Простої сiльської одежi було мало,бiльше всяке
городянське вбрання. Якi сидiли або лежали самi собi, а якi купками,
розмовляючи,- певне, знайомi. Он недалечке троє лагодяться вечеряти:
порозкладали перед себе на якiйсь ганчiрцi порiзаний хлiб i ковбасу, а
один зручно вибиває з пляшечки затичку, вдаривши дном пляшки об долоню.
Притуляє пляшку до губiв, i Романовi чуть, як булькає горiлка. Надпивши
трохи, передає другому... Романовi починає страшно хотiтися випити чарку
горiлки i закусити отiєю ковбасою.
- Ти чого тут? - зненацька гримнув над їм страшний басюра.
Роман глянув i побачив, що бiля нього стоїть здоровенний чолов'яга,
убраний у широке й довге лiтнє пальто, руде, заяложене й обдерте. На
головi пом'ятий чорний бриль. Здорова пика з бородою.
- Ти чого тут лiг? - знову зикнув новий гiсть.
- Того, що тут место било,- вiдказав Роман.
- Ах ти, болван неучений, стультусяка халдейський! Хiба ти не знаєш, що
це моє мiсто, га?
- А скудова ж би я знал? - сказав Роман, нехотя встаючи.- Я сьогоднi
тут у первой раз.
- "У первой раз"! - перекривив здоровило.- Тебе нечиста мати принесе,
мабуть, сюди ще мiльйон разiв, то знай, що на це мiсто в мене давность
земська, понiмаєш? Я тут ночую, я, Патрокл Хвигуровський!
- Що це там уже бурса розвоювалася? - озвався хтось iз другого кутка
хати.
- Сердиться! - додав другий.
- Цитьте, ви, суси тупорилi! До сих пор не можете розшелепать того, де
бурса, а де семинарiя! Бурса!..
- Ну, ти вже, Хвигура! - одказав перший голос.
- Да, Хвигура. А знаєш, ти, азiнус клапоухий,що значить хвигура? Вид,
образ, все одно що образець! ГIонiмаєш ти: образець, примiр для вас усiх,
сервуси ви черв'яковськi!
Регiт покрив слова Патрокла Хвигуровського. А вiн, незважаючи на те,
почав моститися на своєму ослонi, бо Роман перейшов на iнший. Тепер уже
Роман роздивився на нього дужче. Здоровенна голова з русявим кудлатим
волоссям, з розкуйовдженою бородою. Обличчя з товстим носом, одутле i
червоне вiд випитої горiлки, але зовсiм не лихе. Роман iще й далi
роздивлявся б на його, але новий гiсть хотiв спати, бо в його добре гуло в
головi: умостившись, лiг, повернувся до стiни i незабаром захрiп так, що
один сонний аж жахнувся.
А Роман довго не мiг заснути,- то вiд думок, то вiд усякої поганi, що
за нiч скусала його геть чисто все тiло. Заснувши, спав погано i зараз же
прокинувся, скоро ночлiжани заворушилися в хатi. Поспiшився вмитися i
вийти на вулицю.
Було ще рано куди-небудь iти за дiлом. Роман пiшов на базар iзнову,
купив собi снiдання й попоїв. Проба-вившись годин до десятьох, пiшов "по
палатах".
Тут уже рекомендацiй не треба було: досить, що вiн солдат, бо сторожiв
же й беруть найбiльше з колишнiх солдатiв. Та, на лихо, в маленькому
губернському городi небагато було тих "палат", а якi й були, то скрiзь уже
народу повно й без Романа.
Вiн виходив увесь день i вернувся ввечерi до нiчлiжного без нiякої поки
надiї на службу.
В нiчлiжному були й новi гостi, i тi, що їх Роман бачив учора; тiльки
не було Патрокла Хвигуровського. Роман подався на своє вчорашнє мiсце i
зараз же лiг утомлений.
До нього пiдiйшов парубок - високий, безвусий, у старенькому пiджачку
та в полатаних на колiнах штанях. Обличчя зовсiм молоде, але якесь
невиспане, брезкле, з великим синцем пiд оком.
- А що, земляк, нетутешнiй? - запитав.
- Нє.
- А скудова?
- З Дибльов.
-_ А! Чи не служби шукаєш?
- Та служби.
- Ну-ну!.. Етого iщо попошукаєш!
- Разлi трудно?
- А то не? Я сам уже з мiсяць шукаю... Витратився, ободравсь увесь...
Вони розбалакалися. Роман розказав парубковi про свої городянськi
пригоди, а той i собi оповiдав, що вiн там та там бував, прохав, та нiде
роботи нема,- хоч пропадай з голоду! От сьогоднi вiн ще й не їв нiчого.
- Чи нема в тебе, земляк, хоч гривеника? Позич, пожалуста! Зароблю -
оддам. А то так воно - не євши...
Роман i сам був голодний...
- А гдє б тут можна купить чого закусить? - спитав.
- Можна! I закусить, i випить! - вiдказав парубок.- Давай збiгаю!
Роман вийняв четвертака, щоб той купив на двадцять копiйок їжi, а
п'ятака здачi принiс. Парубок метнувся швидко, але довгенько проходив.
Принiс оселедець i булку, але без здачi.
- А п'ятака,прости, земляк! - i сам не знаю как - випустил з рук...
отут у дворi. Шукал-шукал - темно, не найдеш. Нехай уже завтра пошукаю.
- Та вже пущай,- сказав Роман, але йому чогось здалося, що вiд парубка
не пахло попереду горiлкою i що його п'ятак лежить тепер не на дворi, а в
шухлядi в монополiї.
Порiзали на шматки оселедець, роздiлили надвоє булку й почали їсти.
- О дикi неуки! - озвався бiля них, пiдiйшовши несподiвано, Патрокл
Хвигуровський.- їдять оселедець, не пивши попереду! Ще в древнiх
хвилозопiв сказано, що риба любить воду. I коли не можеш дать їй води, то
дай їй хоч водки.
Його здорова лапища простяглася мiж два їдцi, ухопила шматок оселедця i
вкинула його в величезний рот. Простяглася знову, вломила половину
парубкової булки i послала її слiдко...
