Iван Франко. Boa Constrictor
страница №3
...його грудi, але яксильно, як страшно! Все то, що мельком перелетiло через думку Гриневi,
коли стояв над ямою, все 'ю переходило i через думку Германа, але як ярко,
як живо, як важко! В його уявi рисувався не один сбраз нужди, розпуки,
недостатку, - не один, а тисячi, i всi вони зливалися в одно бушуюче море,
в одну страшну заливу недолi, в котрiй гримiли i стугонiли якiсь змiшанi,
глибокi голоси. Тих голосiв вiн не мiг поняти, хоть знав, що воно щось
страшне. Вiн стояв в кутi кошари, нерухомий, холодний, i силувався
позбутися страшних привидiв. Вiн широко отворив очi, щоби вид дiгаЮстi
прогнав марева. Але i дiйснiсть не могла його потiшити анi успокоїти. Бо
чи ж його марева не були тота сама дiйснiсть, тiльки бiльше оживлена,
пiднесена фантазiєю на вищу ступiнь?
- Glьck auf! Glьck auf! - повторяв вiн безмисно. - Щасти бiг вам, бо ми
не зазнали щастя! Щасти бiг вам, бо ми гибли з нужди, мучились весь вiк!
Щасти бiг вам!..
- Кому? Ну, кому ж, як не нам, нам, Гольдкремерам, нам, котрi можемо
спокiйно стояти, дивитися на обороти корби, сховзанє i хитане линви, котрi
можемо спокiйно наганяти тих людей до пильностi, спокiйно слухати їх
страшного, прошибаючого: Glьck auf!..
Герман вийшов з кошари, не сказавши i слова бiльше рiпникам. Сонячна
яснiсть надворi успокоїла його трохи, притишила розбурханi думки. Вiн
пiшов далi оглядати i старався по дорозi набрати як мож найбiльше супокою
i твердостi. Вiн говорив сам собi, що "властиво, що ж се за велика рiч?
"Лiзе хлоп до ями, ну, i бере за то заплату - цiлого гульдена! Якби не
хотiв, то би не лiз, силувати его нiхто не силує. А як там що... того...
ну, то за то прецiнь я не можу вiдповiдати. Я що можу, то роблю для їх
безпеченства. Кiлько-то мене коштуют кошари, млинки, лампи нової
конструкцiї! Що ж менi мож закинути? А що я за свої грошi хочу совiсної
роботи, то се зовсiм природна рiч. Значит, я не маю нiчо на своїй совiстi,
немаючого тим гризтися! навiть думати о тiм нема що! ..."
Так мiркував Герман, уцитькуючи тоту невидиму силу, що нинi збудилася в
нiм i валила-перевертала всi його рахунки, бентежила весь його супокiй. I
справдi, вона, мов на Германiв розказ, затихла. Герман став спокiйний,
навiть якийсь жвавий i радий, мов чоловiк по слабостi. Тiльки час вiд часу
легенька дрож його мускулiв давала йому знати, iцо страшна, ворожа сила в
його нутрi не замерла i що найменший сильнiший дотик, найменше потрясiння
може наново її розбудити.
Вiн пiдiйшов к другiй ямi в веселiм настрої. Йому хотiлося забiчи
рiпникiв несподiвано, невидимо, щоб доконатися, як вони роблять. Вiн знав,
що тепер його вiрника нема коло сеї ями, i для того легко йому буде
доконатися, чи вартi тотi люди i тих грошей, що беруть. Вiн пiдiйшов
злегка к дощаним стiнам кошари, ступаючи без шелесту на м'якiй глинi, i
заглянув через вибитий сук досередини. Такий спосiб надзирання був у нього
не новина, i всi майже робiтники знали о тiм, бо звичайно при виплатi
Герман уривав їм зо чверть зарiбку, говорячи: "А, то ти через тиждень
дармуєш та поводишся коло ями, мов глиняний, а тепер по грошi приходиш!" А
коли бiдолаха-рiпник починав суперечатися та божитися, Герман цiлий
наливався кров'ю, як iндик, грозив рiпниковi жандармами i казав вiрниковi
як стiй викидати його за дверi.
Герман заглянув через вибитий сук до кошари. Якраз напротив нього був
вхiд, через котрий входило досередини трохи свiтла, вiдбитого вiд
сусiдньої кошари, - проте Германовi легко було розглянути все, що дiялося
всерединi. Два парубки стояли, як звичайно, коло корби, але не крутили, -
видко було, що iно що спустили одного вспiд i ждали дзвiнка, коли мають
тягнути вгору кибель з воском. Тiльки третiй при млинку крутив раз у раз
корбою, хитючися в боки, мов i сам став машиною. А коло входу сидiв малий
заталапаний хлопчина - лип'яр, котрий звичайно вибирав з-помiж глини
дрiбнi грудки земного воску. Тепер, не маючи роботи, вiн дрiмав, опертися
плечима о стiну; його худi бруднi руки висiли безвладно долi боками, а
долонi лежали в глинi.
Дзвiнка не чути, - робiтники балакають.
- Слухай, чого так нинi нашого пана хлопець летiв задиханий до вiтця?
Так, мовби хто гнав за ним!..
- А що, - певно, грошей потребує! Ей, то тобi, брате, урвитель, най бог
сохранит. Я видiв не раз в Дрогобичi, як ся тото над людьми збиткує,
господи! А грiшми то так розмiтує, - де що видит, зараз бiжит, купує,
поламає, попсує та й знов бiжит далi, знов купує!
- Добре ему дурiти, коли є за що. Розмiтує людською працею, розвергло
би ему костi!
- А знаєте, - докинув той, що при млинку, - я як ся дивлю на него, то
все си гадаю, що вiн не згине своєю смертею. Протренькає вiтцевi тисячi та
й пiде людей розбивати.
- Ой, певно, що це що єго чекає, а шибениця! То лишень ему ся в тотi
жаб'ячi очi подивити, то аж чоловiка морозом перейме!
- То бог старого Гершка покарав за людську кривду! Добре то якийсь
казав: людська кривда i на третiм поколiню вiдомстится!
- Бийте плiшки, бийте плiшки! - крикнув спросоння здрiманий лип'яр i
прокинувся. Германiв погляд упав якраз на його нужденне лице, перед часом
зiв'яле i вихуджєне, - i йому перемигнуло в думцi повне, червоне лице
сина. Вiн сам не знав, що таке вразило його при тiй згадцi, але холод
здавив його груди, йому стало так тяжко, так тривожно, немов бачив уже
правду того, що пророчили його синовi робiтники.
- Що такого, що Мирон не звонит? - спитав той вiд млинка. - Ану,
закричiт там до него, що з ним?
Один з тих, що стояли при корбi, нахилився, прикляк над яму i крикнув
щосили:
- Мироне, Мироне!
Вiдповiдi не було. Робiтники поглянули на себе в нiмiм ожиданнi, колесо
млинка закрутилося з подвiйною живiстю, малий лип'яр непевним, хитким
поступом пiдiйшов к ямi, випуливши очi i не зовсiм понiмаючи, що се таке
робиться. Герман глядiв i слухав.
- Мироне, Мироне, чи живий ти? Обiзвись! Знов хвиля мовчанки, - з ями
голосу не чути нiякого.
Холодний мороз пробiгає по жилах робiтникiв, їх лиця
блiднуть, вони в тривозi позирають по собi.
- Тягнiм догори, швидко, - може, не дай боже чого, - нещастє!..
- Тягнiм, тягнiм!..
Вони дрижачими руками хапають за корбу, збираються з силою...
Дзень-дзень-дзень! - роздається рiзко i остро голос дзвiнка. Всi
вiдотхнули, ожили, мов гора звалилася з їх грудей.
- Слава тобi господи, що живий! Ох, а ми вже гадали...
- Або ту далеко до бiди!
Знов дзвiнок - знак, щоб тягли кибель догори. Корба закрутилась,
балаканка урвалась, i довгу хвилю Герман не бачив нiчого, окрiм
одностайних розмахiв корби. Вiн вiдступив вiд стiни i озирнувся, не
знаючи, чи iти до кошари, чи нi. Але думка про лiнивство робiтникiв
пропала з його голови. Вiн ще дрижав вiд того тривожного ожидания, заким
роздався голос дзвiнка, - в його головi, правда, не було бурi, котра там
перед хвилею лютувала, але всi враження мiнилися, перелiтали, затиралися,
мов тiнi в хмарний день. Навiть тi слова, котрi рiпники говорили про його
сина, щезли якось з його пам'ятi, - що бiльше, вони якось немов злегшили
його душу, зняли з неї час-iину гнiву на "непотрiбного лямпарта", як
звичайно звав дома Готлiба. "А все ж таки вiн мiй син, i, як прийде до
маєтку, буде вмiв єго шанувати", - сказав вiн сам до себе твердо i рiшучо,
немов силувався сам себе переконати. Тота твердiсть утiшила його, вiн з
уподобанням повторював по кiлька разiв: "А таки вiн шй,син!" Мiж i им
якось без свiдома пiшов далi, до третьої ями. Вона була трошки вiдсторонь
вiд тамтих. Високий, до половини дерном покритий горбок круг неї вказував,
що вона вже давно викопана. Кошари над нею не було, вона i будована була
ще по-давньому. Се була перша яма, з котрої плило головне джерело
Германового маєтку. Але вiд кiлькох лiт вона стояла пусто, вiдколи джерело
кип'ячки в нiй вичерпалося. Аж тепер, коли замiсть кип'ячки поплачував
найлiпше вiск, Герман казав її вiдновити i копати глибше, бо вона давнiше
тримала тiльки тридцять сажень вглиб. Коли вiдбито дошки, котрими була
прикрита, показалося, що усподу вода, i треба було наперед вичерпати воду.
Вже три днi черпано, а власне нинi мав перший раз спускатися в неї старий
рiпник Матiй, щоб оглянути, де що треба направити i де копати штольнi.
Коли Герман пiдiйшов к ямi, побачив, що рiпники саме витягали кибель з
ями, в котрiй сидiв уже вiд доброї години старий Матiй.
- А що? - спитав Герман, пiдiйшовши к робiтникам.
- Та нiчо, - вiдповiли вони. - От Матiй задзвонив чогось, та й тягнемо.
- Ну, що там такого може бути? - спитав зачудуваний Герман. - Тяжке?
- Нi, недуже. Щось старий мусив надибати. Герман, зацiкавлений, став
над яму, опершись на стовпцi, i пильно дивився в темну глибiнь. Сонце косо
пересiкало отвiр ями, але вглиб не було видно нiчого. Одно тiльки вдарило
Германа - дивно-неприємний гнилий сопух, але цiкавiсть не давала йому
вiдвернутися. Вiн пильно, немов помiшаний, дивився в темну глибiнь, мiж
тим коли линва поволi навивалася залiзними перстенями на вал корби. Вiн
глянув на тотi перстенi i пригадав собi страшнi скрутелi величезної гадюки
на образi. Його забобонна, роздразнена думка зв'язала як стiй прочуття
якогось лиха з тим привидом. Втiм, плохо насмарована корба скрипнула
проразливо, - Герман глипнув в глибiнь i задеревiв на мiсцi. З темної
пропастi виринала-виходила вгору на свiтло страшна, почорнiла труп'яча
голова. Герман стояв мов мертвий i не мiг вiдорвати очей вiд того виду i в
тривозi своїй бачив виразно нелюдський злобний усмiх на тих щербатих
щоках, у тих огромних глиняних очах. Вiн стояв, дивився i дрижав, мов у
лихорадцi, - дрижав з забобонного переляку i обридження.
I рiпники при корбi, побачивши такий дивний i страшний груз, скрикнули
з один голос i трохи зовсiм не випустили корби з рук. Подiбнi случаї, хоть
давнiшими часами зовсiм не рiдкi в бориславських ямах, тепер стали далеко
рiдшi, а особливо їм, молодим ще рiпникам, не лучалося бачити нiчого
подiбного. Але ось здолини шарпнено сильно за дзвiнок, i се продрухало їх
з переполоху. Швидко вони пiдтягли кибель вгору i висипали костi на землю.
Дивно застукали тi костi, голова покотилася долi горбком i опинилася аж
коло самих нiг Германа.
- Чорт тебе! - крикнув Герман, вiдскакуючи набiк. - Як сиплеш?..
Але вiн не мiг бiльше нiчого сказати, - тривога здавлювала йому горло.
Знов дзвiнок здолу. Рiпники шепчуть: "Господи, господи!" i забираються
швидко опускати кибель вдолину. Герман, мов опарений, утiкає вiд ями. Вiн
чує холод в тiлi, чує дрож, немiч, а в його головi крутиться, мов
фуркотяче веретено, одна тiльки фраза: "Gott's Fluch ьber mir! Gott's
Fluch ьber mir!". Вiн i сам не знає, як i про що склалася тота фраза в
його головi, i повторює її без мислi, без застанови, бiжачи стежкою помiж
ями. Йому бачиться, що цiла нога його мов в огнi, що щось пече його в неї,
щось давить i що вiдтам якесь дивне чуття розходиться по всiм його тiлi.
Аж ось вилiз з ями старий Матiй i показує всiм приржавiлий мiдяний
перстень з червоним скляним камiнцем.
- Ти, Митре, не тямиш того перстеня? - кричить вiн. Митро
придивлюється, хоть трохи здалека, а далi скрикує:
- Господи, таж то самий мiй перстiнь, що-м три роки тому дав був
Пiвтораковi на заручини!
Всi ахнули, пiзнали, що небiжчик - не хто другий, лиш Iван Пiвторак,
котрий два роки тому не знати де подiвся, лишивши молоду жiнку з дитиною.
- Адiт, де бiдний пропав, дай му, боже, душеньцi легко!
- Господи, як то не раз чоловiковi смерть зайде, нiхто i не знає, де та
що!
- Гей, то-то була поцтива душа - небiжченько!
- Вже хто, а ми оба жили, як рiднi браття! - говорить Митро i
замурзаним рукавом утирає сльози. Герман вiдсторонь чує тоту бесiду. Його
обступило кiлька жидiв i говорять також живо - але вiн не слухає їх. Його
збурена кров била, мов молот в грудi. Лиш поволi серед людського гамору
вiн успокоюється, силується бути супокiйним, говорить навiть з жидами, але
говорить без зв'язi, без застанови, сам не знаючи що. Але жидам та
рiпникам нiколи довго пеняти. Наговорившись, назiтхавши за покiйником,
вони розiйшлися, - костi зложено на купу i присипано землею: "пай не лежат
на сонiчку божiм" - i давня робота зачинається знов одностайно, мовчки,
важко, мов i перерви нiякої не бувало. Часом тiльки робiтники при корбi
забалакають до себе о нинiшнiй новинi.
Герман тим часом побiг далi. Його переляк потрохи усиокоївся. Вiн став
покрикати на рiпникiв, як котрi лiниво робили, кричачи, добирав чимраз
бiльше смiлостi та сили, - заглушував в собi зрушення. Аж вкiнцi неспокiй
немов зовсiм улягся, думка звернулася доразу на щоденнi, практичнi
питання, Герман видобув нотатку i зачав записувати iмена робiтникiв, котрi
нинi при виплатi могли надiятися не одержати повної зарiбнини. Однако
все-таки щось немов тiснило його. Не оглянувши всiх ям, вiн побiг до
магазинiв, вiдтам до дестилярнi, всюди крутився, заглядав, кричав, - одним
словом, силувався бути тим, чим був донедавна - невгомонним, практичним
Geschiftsmann-ом.
- Herr Principal, Herr Principall - почув нараз за собою голос вiрника,
що занiмався набиранням робiтникiв, годженням їх на роботу i надзирав над
ними через тиждень.
Герман обернувся. Вiрник, маленький, обшарпаний жидок, бiг за ним,
задиханий, почервонiлий, махав руками i головою, немов цiлий був на
пружинах.
- Nu, was ist geschehen? - спитав Герман, не можучи дочекатися вiд
нього слова.
- Ja, kommen Sie nur, kommen Sie nur! - кричав вiрник i не переставав
розмахувати цiлим тiлом на всi сторони.
Герман поступив пару крокiв к ньому i силувався угадати, що так зрушило
вiрника, звичайно чоловiка тихого i повiльного.
- Ja, kommen Sie nur, kommen Sie nur! - кричав вiн. - Im Schacht Nro 27
hat man a Matki gefunden, a soi a Matki, - Gott gerechter!
При тiм вiрник брався долонею за голову, махав руками, немов показуючи
тягар найденої матки, i робив рiзнi, на вид безумнi та дивогляднi рухи.
- А-ах! - вирвалося мимовiльно з уст Германа. Так ось чого бiг за ним
вiрник, ось що так розрадувало його! Герман, хоть вiддавна привик слухати
подiбних вiстей, став тим разом як вритий. Вiн думав, що щастя зовсiм уже
вiдвертається вiд нього, а воно нi. Щастя все ще служить йому, вiн сильний
по-давньому, вiн нiчого не боїться, нiчим не потребує журитись! Що йому
тепер пусте балакання глупих рiпникiв, що псоти сина, що грижа з жiнкою!
Щастя служить йому, а вони всi мiзернi хробаки супротив нього, - вони мали
б мати таку силу, щоб затроїти йому життя? Нi, нiколи! Не то життя, - i
одної хвилi вiн не дасть собi замутити всiми тими мiзерiями! Се нове,
несподiване щастя жбухнуло, мов хвиля води, в душу Германа. Його гордiсть,
тiлько разiв сьогодня понижувана рiзними споминками, так сильно пiдкопана
невмолимою рефлексiєю, ожила, одужала наново, почала надуватися, пiдносити
голову вгору. Йому почало здаватися, що воно прецiнь нiчо такого важного -
се нове щастя. Щастя природа була винна йому, - хiба ж вона не знає, якi
контракти вiн поробив, кiлько б вiн шкоди утерпiв, якби вона не ставилася
на час зi своїм скарбом? Вона знає се - i стає на час. Вона покiрна його
волi, служить йому так, як служить всякiй силi. I вiн сила, вiн не
потребує навiть розказувати, потребує тiльки хотiти, його воля - закон
природи, її сповнення конечне, як конечне сповнення всякого закону!
Гордим, смiлим поступом зблизився Герман к щасливiй ямi, коло котрої
лежала величезна, свiжо видобута груда воску - перша з надибаної матки.
Вiн радiсним оком оглянув той скарб, мiж тим коли невсипуща корба витягала
догори вже другу подiбну груду. З якою величною повагою Герман казав
занести вiск до магазину, з якою царською великодушнiстю обiцяв
робiтникам, працюючим коло сеї ями, додати до їх тижневого зарiбку по
гульденовi! З якою щедротою вiн в поривi радостi дав ущасливленому
вiрниковi сейчас на мiсцi 5 з[олотих] р[инських] надзвичайного
"трiнгельту". Вiн справдi в ту хвилю був в своїх очах паном, царем
многовладним, котрого слухає, перед котрим кориться не тiльки весь сей
народ, але i сама природа!
Сонце вже хилилося на захiд над Попелiвську гору. На небi не було i
хмарки, в природi залягла тиша, переривана тiльки гамором робучого люду,
котрий розповiдав собi про нинiшню новину, т. є. про видобутi з ями костi
Iвана Пiвторака. Жiнка Пiвторакова, котра робила в Германовiй хатi в
дестилярнi, не знала ще нiчо о тiм i журилася тiльки дитиною, котру лишила
саму в хатi. Але нинi не був звичайний вечiр, - нинi день виплати!
Потомленi, виблiдлi та посинiлi лиця рiпникiв нинi оживлювалися надiєю на
той гiрко запрацьований грiш: люди, що не раз по цiлому дневi пс сказали й
слова до других, нинi ставали говiркi, жартували та запрошували товаришiв
на горiвку. Мертвий Борислав чим ближче ночi, тим бiльше оживав.
Побалакавши дещо з вiрником та послухавши, що говорили урадуванi
рiпники, Герман пiшов додому, щоб прилагодитися до виплати. Його голова
повна була груд воску, контрактiв, векселiв, в вухах пробрязкувало срiбло
та золото, свiт цiлий бачився йому огромним ринком, на котрiм вiн єдиний
праводавець, вiн сам бере весь зиск. Всi прикрi, важкi враження нинiшнього
дня щезли, мов нiколи i не бували, бо тепер, - думав Герман, - коли його
щастя вернуло, коли дiла iдуть добре, тепер вся тота невчасна грижа не має
нiякої пiдстави, не має розумної причини. Вона можлива тiльки в нещастi i
непевностi, - але не тепер. Так думав Герман i сильно в то вiрив i був би
непомалу зачудувався, якби хто був посмiв йому сказати, що нема пана над
совiсть, нема сили, котра б могла їй розказати. Вiн прецiнь сам був такий
пан, - вiн розказав, i совiсть з усiма своїми рефлексiями замовкла, щезла,
пропала!
Прийшовши домiв, вiн сейчас запитав, що робить Готлiб.
- Спит еще, - вiдповiла служниця.
- А не вставав за той час?
- Нi, не вставав.
- Ну, то добре, - проворкотав Герман i пiшов до свiтлицi, в котрiй
находилася каса i де мала вiдбуватися виплата. Була то не обширна,
попросту уладжена i майже зовсiм не пристроєна свiтлиця. Насерединi стояв
сильний дубовий стiл, попри стiни лавки, коло стола пара крiсел, а в кутi
залiзна, вертгеймiвська каса. Герман казав собi сюди знести свої рахунковi
книжки i поволi перебирав в них, виписував якiсь цифри на чистий аркуш
паперу, часом кинув перо, походив вдовж i повперек свiтлицi, вор котячи та
рахуючи пiд носом, i знов брався до книжок та до пера.
Смерклося. Надiйшов вiрник, i за ним лавою привалили робiтники. Всi
нинi говорили багато, шум i гамiр хвилею линув до тихої хати. Вiрник почав
з Германом розмову про тижневу роботу. Вiн нинi також був розмовний i
веселий. Се був чоловiк вiдмолоду вихований на чужiй ласцi, вiдмолоду
прибиваний i давлений, котрий весь свiй вiк прожив чужою волею i в котрого
не було нi своєї думки, нi навiть (бодай на вид) своєї втiхи та своєї
жури. Щастя його пана тiшило його, як власне, хоть сеся утiха не випливала
з якогось там прив'язання або з якоїсь любовi до Германа. Герман не був
йому нi свояком, нi добродiєм, нi нiчим, вiн платив йому за надзорування
так само скупо, як другим за роботу, а вiрник чув се дуже добре i при
нагодi не мiг здержатися, щоб часом не потягнути до своєї нори деякого
кусничка з багатої трапези свого пана. Але при всiм тiм вiн тiшився його
нинiшнiм щастям, не роздумуючи, чому i за що. Се вже сталося йому другою
натурою.
- Матiю, Матiю, - кликнув вiрник, вiдхиливши дверi, ведучi до сiней, -
Матiю, ходи-но сюди, пан кличут, а швидко!
Матiй, старий рiпник, був нинi важна особа мiж рiпниками. Цiла їх
товпа, стоячи в сiнях i ждучи, поки закличуть за чергою до виплати,
обступила його i Митра, слухаючи їх оповiдання про небiжчика Пiвторака,
котрого костi нинi видобуто.
- Говорiт собi що хочете, - кiнчив вiн свою бесiду i, сидячи на порозi,
пикав файчину на короткiм цибусi, - говорiт що хочете, а я кажу все, що
бiдному Iвановi хтось прислужився!.. Як мя ту видите!
- Як то може бути? - заганули довкола рiпники.
- Я вже знаю, що говорю, - вiдповiв Матiй, сплюнувши.
- Ба, але хто ж би то такий? - спитали рiпники. - Хiба небiжчик що
завинив кому?
- Ей, де там завинив, - вiдiзвався Митро, що стояв побiч Матiя, опертий
о одвiрок, - але хоть би чоловiк i святий був, а вороги найдутся. Чи то
нинi за ворога тяжко?..
- Коби так за що друге, як за лихого чоловiка, - вiдi звалося кiлька
голосiв.
- Матiю, ходiт сюди! - закликав вiрник, пiдхиливши дверi. Але Матiй
сидiв недвижно, пикаючи люльку, i не чув клику. Вiн мовчав. Його чоло
морщилось, брови стяглись, немов якiсь важкi споминки пересувалися по його
головi, а вiн силувався зiбрати їх докупи i витиснути з них щось дуже
важного, дуже страшного.
- Матiю, чи ти оглух, чи що такого? - пищав вiрник в дверях. - Кiлько
разiв маю кликати?
Матiй за гамором i задумою i сей раз не дочув жидового крику, аж Митро
трунув його в плече i сказав:
- А встаньте-но, от вас Мошко кличе до пана.
- А трiс би-с, жидiвська пуго! - проворкотiв Матiй, встаючи, дуже злий,
що поклик перервав йому думання. Коли встав, то його висока, хоть
згорблена стать виднiлася понад всiх других рiпникiв. Товпа проступилася,
i Матiй супокiйним i важким поступом увiйшов до Германової свiтлицi.
- Мусит щось старий знати, - сказав Митро, коли вiрник запер за ним
дверi. - Щось дуже брови морщит, видно, що то не абищо такого.
- Господь там знає! Може, i єсть що... А то чути, що вiн ту вiддавна
вже, надивився на тутошнi порядки.
- Та що то з того всего вийде, - вiдiзвався якийсь немолодий вже рiпник
з .кута, - цiї ту хто допiмнесь за бiдним робiтником? От, був, жив,
мучився, а вiдтак пропав десь, як собака, та й бувай здоров!
- Вже ви так не говорiт, - вiдповiв Митро, - а от як Митерчуки впали
були до ями, що ся була пiд ними линва урвала, то не з'їздила комiсiя? Гет
випитували всiх, як то могло бути, чому ся линва могла урвати, ну, i не
посадили жида до криминалу?
- Ба-а-а! - вiдповiв рiпник з кута. - То було що iнше, а се що iнше.
Чень же Матiй сам на свої очi не видiв, хто небiжчика пхнув в яму. Бо якби
був видiв, то чому не сказав давно? А тепер хоть би гадав-перегадав, то що
з того вийде? На судi того доказати не здужає, i з цiлої хмари буде пшик
замiсть дощу!
А Матi й тим часом стояв в свiтлицi близько порога i розглядався
довкола, немов хотячи доконатися, чи все ще на своїм мiсцi. Вiрник не
знав, пощо Герман казав насамперед закликати Матiя i о чiм хоче з ним
бесiдувати.
- Ist schon gekommen, Herr Principal, ist schon gekommen der alte
Matij!
- Gut, gut, - вiдворкнув Герман, кiнчачи рахунки, по чiм обернувся до
Матiя.
- То ти був в ямi нинi, як тотi костi найдено? - спитав Герман, вiдразу
приступаючи до речi.
- Я, - вiдповiв коротко Матiй, немов вiддавна вже надiявся такого
питання.
- Я чув... що ти там... того... говорив другим, що нiби... нiби знаєш,
хто то був такий?..
Голос Германа був якийсь непевний, вiн чув, що в його нутрi щось
буриться.
- А знаю. То був робiтник Iван Пiвторак, що два роки тому десь подiвся,
лишивши жiнку з дитиною.
Виговоривши твердим i рiзким голосом сi слова, Матiй озирнувся на
вiрника. На вiрнику лиця не було, стояв блiдий як крейда, колiна замiтно
дилькотали пiд ним, - здавалося, що туй-туй упаде.
- А ти почiм то знаєш? - питав далi Герман, поволi i досить супокiйне.
- Я пiзнав небiжчика по перстенi, що був у него на пальцi.
- То ти знаєш напевно, що то той Iван, можеш присягнути на то?
- Можу сто раз, не раз.
Герман задумався. Матiєва твердiсть почала його мiшати. "Прийдеся
тягатися на судах, - подумав вiн собi. - Яким способом чоловiк в яму упав?
Певно, неосторожнiсть! Лихо, треба кару платити, клопiт!" Роздумуючи ее,
Герман дивився на Матiя i замiтив на лицi його щось таке, немов старий
рiпник не досказав всього.
- Що? Може, маєш єще що сказати? - спитав Герман, зачудуваний таємничим
виразом Матiєвого лиця.
- Та я... - почав непевним голосом Матiй, - я... би пану сказав ще пару
слiв... нi, я хотiв би дещо розпитати, але...
- Питай, що там такого, чому не говориш...
Матiй не вiдповiдав, тiльки дивився на вiрника. Герман порозумiв, що
Матiй хоче з ним говорити в чотири очi.
- Geh nur a bissei weg, - сказав вiн до Мошка, не дивлячись на нього.
Мошко затрясся. Бачилося, що в нього нема й на тiлько сили - кроку зробити
вiйненим голосом вiн промимрив:
- Warrrum kann er... auch so... nicht?
Герман напруго озирнувся, зачувши той здавлений, уриваний голос. Що
сталося з Мошком? Що значить тота його смертельна блiдiсть, тота дрож,
тото помiшання? Герман сидiв як вритий i чудувався.
- Ja, aber was ist dir? Bist du krank?
- О ja... ja... ja... hab mich erkдl... tet, - npoлепотiв вiрник,
забуваючи о нинiшнiй спецi.
- Erkдltet? - замiтив спроволока Герман. - No, nо, geh und schlaf dich
ausi
- Abe... be... ber bitte, ich ka... ka... kann noch... vielleicht...
wozu bra... brauch ich gehen?..
- Ich sag' dir du sollst gehen! - скрикнув гнiвно Герман, котрому
ставало чимраз прикрiше i моторошнiше слухати того гробового, тремтячого
голосу. Вiрник, тривожно обзираючись, вийшов. Матiй пильно слухав цiлої
розмови, пильно дивився на кождий рух, на кождий поступ вiрника. Лице його
ставало чимраз сумнiше, чимраз бiльше понуре.
- Ну, що маєш питати? Говори! - сказав Герман по його вiдходi.
Матiй пiдiйшов ближче i сказав притишеним голосом:
- Коби-но пан подивилися до своєї книжки, як там записано, до якого
часу робив Iван Пiвторак у пана?
- А нащо ж тобi тото? - спитав зачудуваний Герман.
- А так, я прошу.
Герман заглянув до головного журналу i до робiтницького каталога.
- До осенi, десь так... тиждень по покровi.
- Як, як? - спитав Матiй. - Тиждень, кажете, по покровi?
- А так, покрови було в суботу, - ось туй записано, - а вiн ще другу
суботу виплату взяв за цiлий квартал, 75 ринських.
- Виплату взяв? - скрикнув Матiй, але сейчас успокоївся i тихiше
сказав: - Гм, тиждень по покровi. А яєго на самої покрови послiдний раз
видiв.
- Де?
- В трахтарнi, у Кирницького, як ся напивав з одним чоловiком.
- З ким?
- Я вже i забув... Але що то значит, - пропало! Мене тогди були троха
потовкли п'янi рiпники, i я двi недiлi пролежав без пам'ятi, - вiдтак чую,
вже Iвана нема, пiшов десь, кажут, свiтами.
- Ну, але що ж з того всего, до чого ти мене питав?
- Та так, але я гадав...
- Що, що?
- Та нiчо, нiчо. Щб я, дурний хлоп, можу гадати? Перепрашаю пана!
Матiй, сказавши се, скулився, згорбився i вiдiйшов к пороговi, а цiле
його лице виражало один великий жаль, одне велике розчарування. Герман не
допитував його далi, бо знав, що не доб'ється нiчого бiльше вiд старого,
i, не тратячи часу, розпочав виплату...
- Щось-то з нашим паном немалого мусило статися, що забув менi урвати
зо ш у с к у!
- Певно, ся зажурив, що тотi костi видобуто, бо то зараз комiсiя. Може,
ще деякий клопiт, та й вже ему ся всего вiдхотiло.
Так балакали рiпники, розходячися на свої помешкання або по шинках.
Такого щасливого вечора вони вiддавна не затямили, i для того пiшли мiж
ними рiзнi догади про тоту незвичайну доброту пана. Навiть тотi рiпники,
котрим Герман нинi обiцяв обривок i котрi за то вже немало його наклялися,
вийшли зачудуванi i вдоволенi вiд нього - о обривку не було i згадки.
Деякi рiпники, вийшовши вiд виплати, почали обзиратися за Матiєм, почали
допитуватися за ним, але його не було, нiхто навiть серед загальної
сутолочi не завважив, куди вiн подiвся. I про вiрника Мошка було немало
бесiди: всi видiли, як вiн вийшов з Герма'нової "канцелярiї" блiдий,
дрижачий, змiнений i як, обзираючись та поставкуючи щохвилi, поволiкся
долi улицею. "Що ее все значит? Що сталося?" - допитували самi себе
рiпники i ламали собi голову над тим дивом, але нiхто не мiг вияснити
всього надокладь.
I дiйсно, на вид могло бачитися, що Герман подобрiв, хоть, кажу, тiльки
на вид. Хто би був пильно придивився його рухам, виразовi лиця i цiлому
захованню пiд час виплати, той би був замiтив багато дечого, але найменше
доброти. Нi, се не була доброта! Тото отупiння i отуманення, тотi непевнi
рухи, тотi частi переливи виразу лиця, тота задума i видима боротьба з
собою, тота дрож його рук, тусклiсть очей, натуга цiлого тiла, з якою вiн
держався просто, той прибитий, якби уриваний голос, - все то значило щось
зовсiм iншого, нiж доброту. Якiсь темнi чуття будилися в Германовiй душi,
клубилися i перли на свiт, пiдмулювали його силу i гордiсть, - а Герман з
крайньою натугою давив їх, здержував, не давав їм запанувати над собою.
Вiн сам не знав ще ясно, чого йому хочеться, але чув якусь непевну тривогу
перед всiм i перед кождим. Особливо страшила його наступаюча нiч, якийсь
голос шептав йому, що вона не мине для нього добре.
- Тьфу, лихо якесь! - прошептав сам до себе Герман, коли виплата
скiнчилася i робiтники розiйшлися. - Я якийсь слабий, - то, певно, щось ми
недобреї Треба завтра вертати до Дрогобича, бо ту, в тiй проклятiй ямi,
годi видержати. Десь на кождiм кроцi тобi дiдьча мати пхає всяку погань
перед очi! Але що все мене нинi так дразнит, так допiкає? Я, певно, дуже
хори й! Треба буде зараз завтра пiти до доктора, - то єдина рада!
В тiй хвилi прийшла служниця i покликала його на вечерю. Герман
звiдався, що робить Готлiб.
- Спит, ще вiд обiду нi на хвилю не будився.
- Може би, єго збудити до вечерi? - спитав Герман.
- Та нащо? Вiн i так утомився, нехай вiдпочине. А якби збудився вночi i
захотiв їсти, то я ему лишу вечерю!
- Нехай i так буде! - сказав Герман i пiшов вечеряти, все ще роздумуючи
над тим, що таке з ним сталося i що би йому робити.
IV
Нiч. Звiзди горять та мнгкотять над сонним Бориславом. Холодно. Воздух
прочистився, прояснився, ген на далеких тустанiвських пастiвниках залягала
мряка. Гори дрiмають в тiнi, крiзь величну тишу, не переривану гамором
людської недолi, чути тiльки глухi, неяснi прориви якогось глибокого,
таємного шуму, мов дихання сплячої природи.
Герман спав твердим сном, уколисаний не так супокоєм думок або утомою
по дневнiй працi, як радше ситою вечерею, котру залляв порядною порцiєю
рiзних упоюючих напиткiв. Герман не любив упиватися, але нинi прецiнь
треба було покрiпити свою силу, треба запити щасливу нахiдку нової матки,
треба, впрочiм, "заморити черв'яка", що без перерви вився в його нутрi,
без перерви шпiв i прожирав його супокiй. Сiдаючи до вечерi, вiн почув
якусь таку спрагу, що тяжко йому навiть було дiждатися, поки служниця не
поприносила наладженi з Дрогобича бутельки з вином та рiзними лiкерами.
Чим бiльше Герман пив, чим швидше грала в нiм кров, чим скорше шибали
рiзнi думки, - тим бiльше чув потребу нового жару, забуття, розплинення в
нiщо, щоб тiльки те розплинення було любе, лагiдне, легепьке... Його лице
палилося кров'ю, очi блищали, руки мимоволi пiдмiтувалися на столi, язик
починав лепотiти щось без зв'язi i мислi, - служниця ледве-ледве завела
його до його кабiнету, де вперед ще приладила i постелила була лiжко.
Затонувши в пухових подушках, Герман ще хвилю обертався, лепотiв,
силувався навiть думати, але в його головi все помiшалося, все гнало i
перло кудись, мов вода через лотоки, коли одним разом повiднiмати всi
слюзи i всi затвори. По хвилi вiн утих i заснув мертвим сном.
Але нiхто се казав, що Герман спить, що Герман п'янийi Нi, вiн зовсiм
не п'яний, вiн не спитьi Може бути, що колись... Вiн нагадує навiть, що
був такий вечiр, вiн пив багато, напивався жару i отяжiв. Але тепер вiн
легкий, такий легкий, що летiв би десь вдаль, в той синiй, усмiхнений
безмiр, що над ним так любовно мрiє! Вiн тепер щасливий, зовсiм щасливий,
яким ще нiколи не бував! Довкола нього зелень, цвiти, криштальнi води,
вдалi фантастичними контурами рисуються рожево-червонi скали, - ох, се не
Борислав, се не та западня проклята, що душила його затхлим воздухом i
заморокою! Тут чисто, ясно, весело, - ох, як веселоI Герман вiддихає
повними грудьми, легкими скоками, мов серна, проходжується по цвiтистих
лугах, топче запашнi цвiти, котрi, настоптанi, ще краще пахнуть i звучать,
так любо, солодко звучать, що його хватає за серце. Де вiн... де вiн чув
тотi звуки? Не може нагадати...
- Щастє, се твої звуки, твiй запах, твiй погляд в тiй зеленi, в тiм
чистiм лазурi, в тих чудних_ горах, потоках, дубровах! Щастє - ти моє! Ти
вiддалося менi, як любка свому милому, ти вiдкрило менi своє лице, подало
менi свою руку, я держу тебе сильно, сильно! Я пiзнаю тебе, чую вiддих
твiй глибоко в серцi, чую, як тепло розгрiває мою кров, i она, звенячи,
мов срiбло, бiжит ясними стругами по моїх жилах! Щастє, ходи в мої
обняття, вiддайся менi зовсiм, навiки! Я сильний, молодий, хороший, я хочу
жити, любити, хочу розкошi, супокою, запаху, утiхи! Ходи до мене, я твiй
навiки!
Який легкий, який свобiдний Герман! Яким солодким, чарiвним а сильним
голосом прокликав вiн свою сю пiсню, се закляття! Гаї, дуброви, рiки, i
гори, i небо синг, i цвiти пахучi - все, цiла природа звенить, гомонить
вiдголосом його пiснiї Кiлько солодощiв ллється з кождого слова, з кождого
тону! Як розкiшно дихається тутка, - нi, розкiш хвилями ллється в його
грудь, розширює її до безмiру... Вiн простер руки широко-широко над
околицею. Вiн улетiв над нею, мов огромний орел, а навстрiчу йому з всiєї
природи гомонить:
- Щастє, я твiй, я сильний, молодий, хороший, я хочу жити, любити, хочу
розкошi, утiхи! Щастє, ходи в мої обняття! Щастє, вiддайся, вiддайся менi!
Безмiрну, велетну силу чує в собi Герман! Вiн обняв раменами цiлу
околицю вiд краю до краю. Грудьми приляг дэ її розкiшної грудi i лиш
дивується, як вiн вперед не знав сього. Вiн п'яний з розкошi, притискає
любку до грудi, пестить її, наливається її теплом, її силою, любується
нею, як забавкою, молиться до неї, як до бога! Вона для нього все, вiн
нiчого не бажає, посiвши її, - бо тепер нiщо не може розiрвати його з нею.
А вона з божеським усмiхом на лицi глядить йому в очi, тає в його огнистих
обняттях, слабне, в'яне, тае... Се пароксизм любовної розкошi, се зенiт
щастя навiть для щастя самого!..
- Любко, ти богиня!.. Ти вiчна, безсмертна, правда? Що за усмiх, що за
голос, тихий, розкiшний:
- Так, я богиня, я вiчна, безсмертна, - я твоя. З яким жаром Герман
притис до себе безсмертну любку! З якою силою, з якою жадобою п'є вiн її
огнистi поцiлуї! Бiльше жару! Бiльше огню! Бiльше розкошi! Хвиля така - то
вiчнiсть! Ще, ще!.. Вiн тратить пам'ять, жар перемагає його, котиться
потоками лави по його жилах, не дає думати. Вiн весь тiльки одно чує - i
очi зажмурив, щоб тiльки повнiше, безконечнiше вливати в себе розкiш всiми
порами тiла.
А вона тає, слабне, в'яне в його обняттях... Пахущi цвiти зiв'яли,
потоки повсихали, мов вiд спеки. Але вiн сього не бачить, не чує, а чує
тiльки одно, як жар, сила, живiсть у нього чимраз бiльшає, росте,
змагається, немов переходить вiд неї до нього. I чим сильнiшi стають його
мускули, чим швидше котиться кров в його пульсах, тим i обняття та поцiлуї
його стають сильнiшi, тим бiльше жар обнiмає всю його iстоту.
- Ти вiчна, безсмертна, ти моя! - шепче вiн. А вона тає, слабне, в'яне
в його обняттях. Не має сили, щоб промовити слово, не має сили, щоб
усмiхнутися. Вона тiльки слабо, солодко дише в його обняттях, чимраз
слабше, чимраз повiльнiше. Рожевi гори почорнiли, мов уголь, небо ясне,
лазурне померкло, поблiдло, почорнiло, країна щастя щезла, мов хмара, мов
привид. Поволi, поволi сива мряка, удушлива, густа, почала залягати
довкола. Повiнуло холодом, i послiднi слiди щастя забрав з собою той
перший холодний повiв. Герман ще лежав в безпам'ятi, ще був велетом...
- Любко, любко, ти моя, правда? - шептав вiн. Але в тiй хвилi знов
повiнуло холодом, острим, пекучим, i вiн стрепенувся, - замiсть вiчно
молодої богинi побачив чорного, страшного трупа! Вiн чув, що жар страшний
горить в його кровi, розсаджує його груди, але довкола все було холодно,
гидко, мертво...
- Щастє, щастє, де ти? - кликав вiн в страшнiй тривозi та розпуцi.
Нiхто не вiдповiдав.
- Га, ти покинуло мене, ти вiдвернулося вiд мене, - скрикнув вiн. - Та
годi, ти менi не уйдеш! Я сильний, у мене в кровi цiлi вулкани огню, я
здужаю дiгнати, зловити тебе! Ти не уйдеш менi, нi, нiяким способом!
I вiн пускається скаженим бiгом кудись в темну далечину, не бачачи,
куди i за чим. Його сила росте , але вiн чує, що нема вже у нього такої
легкостi, як вперед. Вiн не може свобiдно знестися вгору, мов орел, не
може ясним поглядом переглянути всю землю, щоб добачити, де окрилося
щастя. Його гарячий, важкий вiддих уноситься перед ним, мов хмара, i
затемнює його погляд. Залiзнi, сильнi його мускули м'якнуть, стають
звичайним людським тiлом, хоть утоми ще в них не чує. Вiн летить без
упину. Околицi мигають перед ним, мов образки, рiки блискають, мов перловi
шнури, що прикрашують землю, але не спиняють його в тiй скаженiй погонi.
- Щастє, де ти? Куди ти сховалося? Ти прецiнь вiддалося менi, ти моє!..
- але вiдповiдi нема.
Мряка - вiн кидається в мряку, мов блискавка. Холод - вiн розжарює
своїм огнем усе довкола, мов розпечене залiзо. Дерева хиляться, куди вiн
пройде, трави в'януть, цвiти перегоряють на уголь. Але вiн не питає, вiн
летить далi, вiн знає, що мусить дiгнати щастя!
- Стiйте, пречуднi привиди! - кричить вiн, знемагаючи. Жар його почав
остивати, в тiлi чутна утома, в кровi холод.
- Стiй, щастє, ти прецiнь моєї.
I воно стало. З густої памороки виринає країна - хороша, блискуча,
зелена. Де вiн бачив таку країну? Се не тота, де вперед заблисло його
щастя. Се не тота лагiдна, люба яснiсть, не тото синє небо, не тотi рожевi
гори, не тотi цвiти пахучi. Тут небо цiле горюче, червоне, мов луна
безмiрного пожару. Тут гiр нема, тiльки море зеленi, темної, твердої,
острої, а береги того моря - то густа паморока, що хмарою зноситься над
лiсом високого гiнкого бадилля. Тут дубров нема, лиш одинокi групи високих
стрiмких пальм з вiнцями огромного листя, котре махається в воздусi
власною силою, мов крила вiтряка. I потокiв срiблистих тут нема, тiльки
далеко десь чути шум водопаду, i в гущавинi бадилля скомлять тигри та
ричать носороги. Де вiн бачив, де вiн бачив сю околицю? Чому вона
видається йому такою знайомою? Чому сум якийсь збирає його, коли ступає по
тiй горючiй землi, по тих острих, тернистих листях? I запаху любого не
чути, тiльки вогкi повiви гнилизни. Де вiн? Куди занесла його погоня за
щастям?..
Тривожними, дрижачими ногами ступив кiлька крокiв наперед. Чує - шорох
мiж високою травоюi Се переполошена його приходом газель зiрвалася зi сну
i зручними скоками погнала далi i щезла. Але Герман уже не думає, де вiн.
Якась дивна сила здавлює його мислi. Жар якийсь палить його, мов хто огнем
обложив, а прецiнь на чолi виступає холодний пiт. Вiн спiшить наперед. Он
група пальм запрошує його до себе своєю тiнню, своїм товстим зеленим
листям, що без вiтру раз в раз шевелиться, мов огромнi вахлярi порушанi
невидимою рукою. Вiн так спiшить до тiнi, такими любощами наповняє його
думка про спочинок, так заманчиво манить його листя!..
Ось вiн пiд пальмою, в холодi, коло живого, журчачого джерела.
Але нараз - крiзь темну зелень мигнула рiзнобарвна блискавка, - Герман
почув тiльки, що вона мигом повалила його на землю. Вiн обезумiв вiд
страху i болю. Одну хвилю не знав, що з ним сталося. Але коли оглянувся,
то побачив, що страшенний вуж, той сам Boa constrictor, що у нього був
намальований i котрим вiн не раз так любувався, - обкручував його своїми
дужими залiзними скрутелями. Ах, що се вiн зробнвi Пощо iшов в прокляту
тiнь!.. Герман чув, що його смерть близька. Скорими рухами вуж обвивався
круг нього i придавлював його заразом до пня пальми. Холод вiд тiла гадюки
доходив йому до костi, морозив смiлiсть i силу, - вiн не мiг нi крикнути,
нi утiкати, пi боропптпся. Його ноги вже були обпутанi i здавленi, мов
клiщами. Скрутелi доходили вже до грудей, до шиї. Германовi спирає дух в
грудi, - вiн чує, що вуж обмотав його доразу, вiн бачить його голову, його
страшеннi, демонiчним блеском, злорадною утiхою граючi очi якраз протав
свого лиця, погляди їх стрiтались, i Герман помертвiв. Мов ледовими ножами
запоров його в груди той гадючий поглядi Ось паща змiї рознiмається
широко-широко, мов кровава пропасть, i Герман бачить, як пiд блискучою
лускою корчаться залiзнi мускули гадюки, щоб послiднiй раз здавити свою
жертву, щоб подрухотати їй костi. Вiн чує страшенний тиск, лютий бiль...
Його очi рвуться наверх, створенi уста харчать, тiло холоне i мертвiє...
"О розпуко! Чи так суджено менi гинути, марно гинути? Щастє моє, чи ти
ж мене сюди завело?.." Ся думка промигнула йому через голову в тiй
страшнiй, послiднiй хвилi. Червонi колеса закрутилися перед його очима,
заливаючимися кров'ю... Ще хвиля, ще один стиск... Але нi! Герман зiбрав
дослiднi остатки сили... нi, не зiбрав, бо свiдомiсть вiдбiгла вiд нього
серед страшного стиску. Сам його органiзм пруднувся в послiднiй натузi так
сильно, так нагло наперед, що скрутелi пустили, звiльнiли, обсунулись, i
Герман, доразу пробуджений, зiрвався на рiвнi ноги, держачи, в судорожно
затиснених руках... що? кого?..
- Прокляте на тебе, - не вдалось!.. - прохрипiв над ним лютий глухий
голос.
Але Герман в своїм нелюдськiм зрушеннi, не можучи прийти до повної
свiдомостi зi сну, страху i болю, зiбрав всю свою силу i з найбiльшим
зогидженням кинув до пiдлоги тото холодне, звиваючеся, цiпке тiло, ,котре
держав в руцi. Грохнуло, мов огромний тягар, зойкнуло, мов конаючий. Сесi
два рiвночаснi i рiвно страшнi голоси протверезили Германа. Вiн скочив в
однiй хвилi з лiжка, черкнув сiрником по стiнi i засвiтив свiчку. Що эа
вид показався йому! На пiдлозi лежав його Готлiб з окровавленою головою...
Вiн вився i харчав в страшнiм болю, але з очей його ще не сходила тота
затекла злоба, тота iдiотична ненависть, котра блискотiла в них ще в
полуднє, скоро прийшов до батька. Герман став над ним, мов оглушений. Вiн
мимоволi глянув в дзеркало i, побачивши себе, залякся. Його лице цiле
посинiло вiд страшного здавлення, бiлки очей залитi були кров'ю.
- Ти що робиш, вироде? - спитав Герман по довгiй мовчанцi, пiд час
котрої Готлiб все ще лежав на землi з затисненими зубами i часом тiльки
кидався судорожно з болю. - Ти що робиш? - питав далi Герман глухим
дрижачим голосом. - Чого хочеш?
- Прокляте на тебе, - прохрипiв iдiот. - Грошей хочу, давай сюди!
- Грошей хочеш? А за що? Нащо? Ти чим заробив на грошi? Ти, може,
томився на них цiле житє так, як я? А тепер ще батька берешся мордувати,
вироде!
- Давай грошi, то ти дарую житє, давай!
- Най прокляте Єгови спаде на твою руку, котра пiднялася на батька, i
най она всхне, як суха тернина!
Готлiб страшно захарчав, хотiв зiрватися на ноги, але не мав сили i
покотився аж до нiг Германа. Лице його було страшно блiде, вiн почав
кричати з болю. Германа прошиб той крик до глибини, вiн кинувся до сина,
щоб зав'язати йому рану, але Готлiб почав битися о пiдлогу, кидатися i
кричати, щоб батько не дотулювався до нього.
- Пусти мене, не хочу твоєї помочi!
Надбiгла служниця, збуджена гамором, i остовпiла з ляку.
По довгiм шамотаннi Готлiбовi зв'язали хустками руки i ноги, вiдтак
обмили i перев'язали рану i поклали, втомленого, охриплого, ледве живого,
на лiжко. Вiн ще хвилю кричав, але, ослаблий до крайностi, заснув швидко,
мов дерево.
Служниця пiшла, дрижачи зi страху i зачудування i не знаючи, що се все
значить, що сталося з Германом i його сином. А Герман лишився сам в своїм
кабiнетi.
Все, що сталося пiсля страшної хвилi його пробудження, тривало так
коротко, минуло так нагло, було таке незвичайне, несподiване, неприродне,
що Герман довгу хвилю стояв серед кабiнету, важко дишучи, без руху, без
ясної думки. Вiн силувався пригадати i роз'яснити собi все, що сталося з
ним через тих кiлька хвиль, але яснiсть i споминки приходили так поволi,
що довгий час, видячи його стоячого, можна було думати, що се камiнна
статуя, а не живий чоловiк.
Поволi-поволi Германовi прояснювалося все дiло i ставало перед ним в
цiлiй страшнiй правдi. "Мiй син перший бажає моєї смертi. Ненавидит мене
люто, завзято, як найгiршого ворога! За що? Чи на то ж я працював весь
вiк, мучився, ссав, дер, щоб тепер не ^бути безпечним свого житя навiть
перед власною дитиною? А моє щастє, котрим я так славився, - де оно? Коли
в житю я зазнав єго? Хiба тогди, як ще малим хлопчиною їздив на
онучкарськiм вiзку?.. Боже, боже! За що ти покарав мене багатством? За що,
за якi грiхи затроїв мою кров горющою жадобою грошей?.."
I Герман в скаженiм болю грозив небу, зайнявся з всього, мов дитина,
зайнявся перед послiднiм зерном людської натури, котре ще остало в нiм,
неперепалене забiйчою золотою гарячкою. Але чим бiльше зайнявся, чим
бiльше кляв, тим тяжче ставало йому. Вiн не мiг зразу переглянути всiєї
незмiримої пропастi недолi, пониження i одичiння, в котрiй тепер нараз
побачився. Аж тепер звиняючись з всього сам перед собою, вiн розрив всю
погань, яка нагромадилася здавен-давна в його життi, аж тепер побачив ясно
причину всього того, що мучило його i гризло. Якими огнистими палящими
буквами виринали записанi глибоко в його серцi вiчнi закони братолюбства,
чесноти та рiвностi з всiми людьми! Яким безмiрним докором гримiли тепер
до нього всi суспiльнi рани, всi пута та тягарi життя людського, котрих
вiн досi так мало чув, про котрi навiть не думав нiколи! "I ти причинився
до збiльшеня тих ран i доложив свою часть до сего тягаря, що давит братiв
твоїх!" Суспiльна борба, про котру однi балакають з нуди, другi для зиску,
третi з ненавистi до всього, що людське, чесне, природне, - стала лицем к
лицю перед Германом перший раз тепер, в страшнiй хвилi найбiльшого
збурення духового, найбiльшої тривоги, найтяжчого сердечного болю. Тепер
аж поняв вiн ясно все, що досi морочилося йому, мов соннi привиди. Тепер
поняв, чому його серце щемiло не раз в часi найбiльших спекуляцiйних удач,
чому грижа якась, якесь невдоволення лягало на його серцi за кождий раз,
коли по обрахунку з робiтниками зрахував докупи тотi надвишки, котрi
поуривав їм iз тої нужденної заплати, за яку вони ставали у нього на
роботу. Тепер аж поняв Герман, який страшний вiн переступник, вiн, котрий
довгi лiта добивався слави твердого, холодного Geschдftsmann-a, котрий
гордився нею, мов найбiльшою чеснотою, гордився безсердечнiстю та
нелюдськiстю! Але, пiзнавши i понявши се, яким же нужденним, слабим,
нещасливим почувся Герман! Хiба ж вiн сам, з власної злої волi став
недолюдком? Нi, вiн мусив ним стати, ступивши раз на прокляту стежку,
мусив зайти до тої цiлi, до котрої зайшов! Мусив! Вiн прецiнь був зразу
бiдним л и б а к о м, вiн бажав вибитися з нужди, бажав щастя, а щастя -
весь свiт каже - в багатствi. I того щастя бажав вiн i бажає донинi, за
тим щастям гнав найпростiшою дорогою. Ба, вiн не мiг спинитися, не мiг
вернути назад, його перли наперед другi, цiла товпа подiбних до ньогої Що
ж вiн тому винен, що дорога кiнець кiнцiв завела в пропасть?.. Але хто ж
винен? Герман не мiг на се вiдповiсти, йому мiшалося в головi. "Хто винен
моїй нуждi, моїй грижi?.. Хто немилостивою рукою пер мене чимраз далi,
чимраз швидше, хто заслiпив мої очi, щоби-м не бачив нiчого, а поки не
буду на днi безвихiдної пропастi? Хто се такий? Хто се такий?.."
Герман боровся з думками, напружався, але не мiг найти вiдповiдi. Його
очi почали без цiлi i виразу блукати довкола по кабiнетi, перебiгати з
предмета на предмет. Нараз зупинилися i впилися в одно мiсце - в образ на
стiнi, в той сам образ, що нинi рано визвав цiлий ряд споминок в думцi
Германа, а вночi оживився в такий страшний спосiб. Герман замер на мiсцi.
Вся тривога, весь забобонний страх, що нинi потрясав його душею, вiджив
тепер в однiй хвилi i витиснув смертельний пiт на Германовiм чолi. Яким
лютим поглядом дивився на нього вуж! Се той сам погляд, котрий в снi
заморозив всю кров в його серцi! Як блищала до свiтла рiзнобарвна луска на
тiлi гадюки! Се тота сама луска, те саме тiло, що дотикалося його в снi,
котрого страшний стиск передавлював його тiло до костi, запирав йому дух в
грудi, висаджував очi з голови! О, так, се той сам вуж! Його сон триває
далi! При меркотячiм блискотi свiчки Герман бачить виразно, як вуж росте,
рушається, гiростується, пiдносить голову догори, закручує хвостом
широчезнi колеса, все ближче, все ближче до нього!..
Га! Що за думка блисла нараз у Германовiй головi! Се не вуж, се
безмiрно довга, зросла докупи i оживлена чарiвною силою зв'язка грошей,
срiбла, золота блискучого! О, так, се певно так! Хiба ж весь блеск, що б'є
в очi вiд вужевої луски, - хiба ж ее не блеск золота та срiбла? А сесi
рiзнобарвнi латки на нiм, хiба се не рiзнi векслi, контракти, банкноти?..
О, се певно, се не вуж його обводив своїми велетними звоями, а його власне
багатство! А як злобно, як люто глядить на нього зачарована потвораї Вона
певна своєї добичi, вона знає, що її металевим перстеням, її горючому
блесковi нiхто не уйдеї Вона знає, що найпевнiше не уйде їй Герман, бо вiн
на днi пропастi, вiн жертва розпуки, - й вона, вона завела його сюдиi
Герман все то порозумiв в однiй хвилинi безмiрної тривоги. Вiн заревiв,
мов ранений звiр, аж вiкна задзвенiли вiд його реву. Вiн чув, що сеся одна
думка валить в порох, в нiщо його цiлого враз з його життям, надiями та
планами, - його прошибло таке саме чуття, якого мусив дiзнавати чоловiк,
котрого заживо четвертують. Зажмуривши очi, вiн в скаженiй безпам'ятi
кинувся наперед, горi стiною, вхопив проклятий образ i гримнув ним до
землi щосили. Золоченi рами розпирслися на боки з лускотом, - але Герман
не отямився. Вiн скочив на полотно, i, мов безумний, почав топтати його,
плювати на малюнок, здряпувати фарбу нiгтями, а далi, приступивши один
кiнець ногою, хопив за другий i роздер на два куснi, зiм'яв їх в клубки i
кинув геть, через вiкно. Вiн був немов в пароксизмi, - груди пiдносилися i
опадали швидко, кров стукала о пульси, i перед очима все крутилося,
мiшалос
