Андрiй Чайковський. За сестрою
страница №2
...и пiд'їхали пiд самiський обоз, ави нi чичирк... Вам би чабанами бути, а не козаками; тьфу, крамарi!
Татарина торгують.
Трiсцi кров пiдступила до голови на таку зневагу...
- Ти нє гримай! - каже i вдарив рукою по шаблi.
- Звiдки Господь привiв? - спитав дiд Панас.
- Що тут у вас сталося? - питає Недоля.
Дiд Панас розповiв йому усе...
- Гаразд, хлопцi! Робота буде, лише конi трохи спочинуть... Як тебе
звуть?
- Я Остап Трiска, ватажок...
Ось i добре, - каже Недоля.
- Пристаете, панове козаки, пiд мою руку? - гукнув Недоля.
- Нема що говорити, а треба пристати! - каже дiд Панас: - Хай буде один
ватажок, бо де двi газдинi, там хата неметена. Сотника Недолю я добре знаю
й скажу, що славний козак...
- Хай буде й вiн, аби добрий! - гукали козаки.
Недолинi козаки пустили своїх коней у рiчку, а вiдтак поприпинали
пастися.
Недоля, узявши Трiску й дiда Панаса пiд руку, пiшов з ними на могилу
порадитись.
Тим часом козаки забавлялися з татарином. I мiж ними були такi, що
знали по-татарськи.
Татарин просив їсти. Йому розв'язали руки, дали чарку горiлки й
пiднесли казанок з кашею. Татарин був голодний, як вовк, i жваво напихав в
себе кашу. Тепер стало йому весело i вiн став розмовляти...
- Може тобi показати того хлопця, що ти за ним гнався?
- Ану, покажiт...
- Павлусю, ходи сюди!
Павлусь, побачивши татарина, задрижав на тiлi... Не хотiв iти...
- Ну, ходи, не бiйся, вiн тобi нiчого не зробить тепер, -
пiдбадьорювали його козаки.
Павлусь дивився заляканими очима на татарина.
Татарин махав до нього рукою й усмiхався.
- То бач, сину, воєнне дiло! До цього треба звикати, - пояснював один
козак. - Зловиш ти його, ти йому пан, зловить вiн тебе, то в ясир пожене.
Павлусь справдi осмiлився. Вiн почав приглядатися до татарина зблизька.
Це справдi такий, як тi крамарi татари, що в село заходили. А якi вони
вчора були страшнi! Вiн гадав, що їм нiхто не встоїть, а тут ось зловив
його сам Непорадний та й зв'язав, як барана.
- Ти налякався вчора? - питає татарин.
Павлусевi переклали цi слова на українську мову.
- Ти мене, чорте, стрiлою у спину поцiлив, - каже Павлусь.
Татарин засмiявся...
- Ну, вибачай, це воєнне дiло, я не знав, що поцiлю на бiгу...
- А де твiй кiнь?
- Пасеться.
- А сiдло є?
- Егеж!
- Ти менi подаруй твоє сiдло, а я тобi моє дам. Замiняємося та
побратимами будемо.
Ця розмова велася через перекладача. Павлусь, почувши Останнi слова, не
розумiв, чого татаринновi треба. Вiн знав за козацьке побратимство, але
хiба з татарином можна?
- Мiняйся, хлопче, це можна, - кажуть козаки. - Як треба, то й з чортом
покумайся. Може вiн поможе тобi сестру вiднайти, - дораджував йому хтось.
Коли дiло йшло про сестру, то Павлусь не жалiв нiчого, себе самого
вiддав би.
Згодився. Татарин подав руку i дуже радий був.
Павлусь уже йшов з сiдлом, тай стрiнув Непорадного й розповiв йому про
замiну сiдла. Непорадний його задержав.
- Так ти, татарине, сiдло мiняєш з хлопцем?
- Вже й замiняв...
- Егеж? А ти маєш своє сiдло? Вибачай, це моя воєнна добича, i ти i
твiй кiнь i твоє сiдло...
Татарин нахмурився i люто глянув на Непорадного...
- Ось що, небоже! Тобi не побратимства хочеться, а червiнцiв, що в
сiдлi захованi, от як! Ну, признайся! Правда? Скажи, чийого коня хлопець
забрав?
Татарин мовчав.
- От хитрий поганець! - говорили козаки смiючись. - Якого побратима
знайшов... Вiдтак з легким серцем продав би цього побратима на базарi...
Татариновi не вдалося.
За той час обидва ватажки порадились зробити так: Вони пiдiйдуть пiд
татарський кiш. Татарин покаже дорогу. Передом пiдуть козаки з Трiскою i
стануть зачiпати татар, щоб їх з коша заманити. Трiска iз своїми
втiкатиме. Татари поженуть за ними, а тут уже стоятиме Недоля й привiтає
їх гарненько. Коли б татари не рушались у погоню, то це значить, що їх
небагато й можна вдарити на кiш. Татарина поведе на арканi Непорадний.
Такий наказ виголосив Недоля перед козаками i звелiв сiдлати конi.
IV
Павлусевi забилося серце, як почув сотникiв наказ. Вiн сьогоднi
побачить те, про що вiд дiдуся стiльки наслухався. Побачить, як козацтво
зустрiнеться з татарами, тими страшними чортами, що цiєї ночi так лютували
у Спасiвцi. Його напав страх. Чи козаки дадуть раду тим чортам?
Павлусь дрижав усiм тiлом, хоч надворi була спека, i дивувався, що
козакам було все байдуже, наче б на празник iшли. До нього наблизився
Петро.
- Ти, братчику, вважай, щоб де в купу не попав. Держися сотника, або
дiда Панаса. Держи добре коня... Пожди, я тобi стремена до ноги приладжу.
Петро осiдлав татарського коня, на якiм Павлусь утiк, прикоротив
стремена i, поцiлувавши брата, посадив на коня.
Петро був вiдважний козак i не жалiв себе...Тепер йому стало нiяково,
як погадав, що його можуть вбити, а тодi Павлусь лишиться круглим сиротою.
Хлопцевi саме тепер треба опiки, а йому честь козацька не дозволяє
лишитись позаду та й пильнувати
брата.
Петро ще раз погладив хлопця й хотiв сiдлати свого коня.
Павлусь вийняв щось iз кишенi.
- Петре, братiку, на тобi...
- Що це?
- Ще вчора мама бублики з медом пекла. Я заховав у кишенi та з цим i
втiк; на тобi, Петре, це мама пекла! - Його лице скривилось i вiн став
хлипати. Петровi теж сльози з очей капнули. Вiн узяв бублика й роздiлив
надвоє.
- На, брате, разом ззiмо.
Держачи отак бублика в руках, обидва брати обнялись. Побачив це сотник
Недоля i пiд'їхав ближче. Вiн вiдразу зрозумiв, у чому справа...
- Ти, Петре, лишишся при менi мiж посильними козаками, хлопець теж...
Петро аж зрадiв. Сталося, як хотiв. I нiхто йому докоряти не буде; бо
це наказ старшини,
А поки що, Трiска iз своєю ватагою поїхав вперед. З ними їхав
Непорадний i вiв татарина на мотузi iз зв'язаними позаду руками,
Татарин показував дорогу.
На самiм передi їхали два козаки без списiв. У вiддалi яких 50 крокiв
їхав один козак, що мав ватажковi переказувати вiстi вiд передньої
сторожi. Ще далi за цим лучником рушила цiла ватага.
Татарин показував головою напрям дороги. Переднi козаки оглядались
вряди-годи позад себе, а тодi козаки показували їм знаками, куди йти.
Ватага Трiски вже далеко вiдiйшла, як Недоля рушив iз своїми. Недоля
йшов слiдом за ними. Вiн їхав передом на своїм буланiм. Бiля нього їхав
дiд Панас iз бандурою, Петро й Павлусь. Не говорили нiчого.
Був пiвдень. Сонце страшенно пекло. I конi й люди попрiли вiд спеки.
Земля гудiла глухо вiд кiнського ступання. Конi обганялися довгими
хвостами та й головами вiд мух, що роєм лiтали над ними.
Переднi козаки натрапили на високу могилу. Ось вже й Самара недалеко.
Один iз них злiз з коня i дав його держати товаришевi.
I лучний козак i цiла ватага стали. Козак, зiгнувшись, простував до
могили. Прийшов пiд саму могилу i став крадькома, як кiт, закрадатися в
гору, лiзучи на руках i ногах. Коли тихесенько розгорнув траву на могилi,
побачив татарина.
Це був вартовий татарин. Вiн лежав на розстеленому кожусi спиною вгору
й опер голову на схрещенi руки. Вiн, очевидно, заснув на степу, не спавши
цiлу нiч.
Козак пiдлiз ще вище, запираючи в собi дух. Татарин хропiв. Козак добув
ножа.
З-пiд ноги йому усунулась земля й зашелестiла, злiтаючи з могили вниз
по травi. Вiд того татарин прокинувся, пiдвiй голову й поклав її знову на
руки. Навiть сонних повiк не пiдвiв. Ще раз розплющив очi та вже не
замкнув їх, бо в цiй хвилинi козак одним махом вiдрiзав йому голову.
Татарин i не застогнав.
Козак пiдняв шапку татаринову, надiв на свою голову i став обережно
пiдiйматись i розглядатися навкруги.
Перед ним лежав татарський кiш. Конi лежали в травi. За ним стояли
рядом козацькi вози. В такий спосiб уставляли козаки свої вози, як
обозували, i хоронилися за ними, мов за валом твердинi. До возiв з другого
боку поприпинанi були воли, що лежали в травi. А далi стояли. татарськi
арби (вози) помiж татарами. За шатрами плила рiка Самара.
Козак рахував оком шатра. Пiсля цього мiг обмiркувати, скiльки було
татар, бо їх не було видко. Усе поховалося в холодi пiд шатрами. Навкруги
панувала тишина.
Козак знав, що коли б тепер скочити в татарський кiш, нi один не втiк
би живцем. Та, заки зсунувся з могили, щоб пiд'їхати до своїх, вiн
побачив, як iз шатра вийшло двох татар i, розмовляючи щось, показували на
могилу, де сидiв козак. Вони почали туди простувати.
Козак нагадав, що треба вбитого татарина сховати. Вiн ухопив його за
руку, потягнув вниз i тут сховав його в травi. Та годi було слiд затерти,
бо пiд татарином на могилi стояла калюжа крови.
Козаковi прийшло на гадку прикликати товариша i так удвох i цих татар,
притаївшись, порiзати, але вже було запiзно. Татари, не бачивши на могилi
вартiвника, затривожились i почали бiгти до могили. Вони скорше добiжать,
як товариш. Цiлий плян пропав. Козак скочив з могили й побiг до товариша.
На могилi були татари й побачили козакiв. Тепер вони стали приглядатися
до крови. Один зараз завернув у татарський обоз.
Козаки завернули коней i пiгнали вихром до своїх. Козак, що зарiзав
татарина, розповiв усе Трiсцi.
- Бiжи, Ониську, до сотника й розкажи, що знаєш.
- Розвивайся! - командував Трiска. - Списи готов!
Козаки станули лавою, поздiймали списи з ремiнцiв i насторчили перед
себе...
- З Богом! Вперед!
Козаки рушили спочатку ходом, а вiдтак пiдбiгцем...
Татарин, що прибiг у кiш, засвистав на тривогу. В кошi заворушилось, як
у муравлищi. Молодий Мустафа-ага вже сидiв на конi й порядкував.
Татари кинулись до коней, миттю посiдлали їх i виступили перед кiш та
уставились по-татарському звичаю пiвмiсяцем. Вони хотiли лиш оборонятися,
а не нападати. На те не було в них нi охоти, нi спроможноети.
Не знаючи, яка в козакiв сила, Мустафа наказав запрягти вози, звивати
шатра й готовитися в похiд.
Коли Трiска наблизився, застав татар готових до бою. їх середина стояла
не рушаючись, щоб так замкнути козакам дорогу назад.
Це змiркував Трiска вiдразу. Вiн пiдвiв шаблю вгору i скомандував:
- Завертай!
Мустафа не хотiв пустити їх. Козакiв так мало, що можна їх на аркан
половити... Йому здавалося, що це вся козацька сила, бо бiльше нiкого й не
було видко.
Тепер з усiх бокiв засвистали по татарськiй сторонi боєвi свиставки, й
татари з пекельним криком "аллах! аллах!" кинулись наздогiн за козаками.
Татарськi конi, витягнувши шиї, як гуси в лету, з створеними широко
нiздрями, гнали так, що животами мало не доставали землi. На них сидiли
поганцi в сторчатих шапках та вивернених кожухах, похилившись уперед. У
кожного блищала в руках шабля. Вони доганяли козакiв. Вiддаль мiж ними
меншала.
Позаду ватаги їхав Трiска. Нараз Трiска завернув пiвкругом коня i став
проти татар. Пiдчас погонi татари помiщалися трохи. Деякi конi висунулись
наперед.
Трiска першому стрiчному татариновi вiдрубав голову. Вона впала в
траву, а кiнь пiгнав з татарином дальше. Вiн все ще держав шаблю вгору,
поки не звалився з коня. Нога лишилася в стременi i кiнь поволiк його отак
у степ.
Коло Трiски збиралася щораз бiльша купа татар. Вiн рубав на обидва
боки.
З того одна частина татарської сили здержалася.
Козаки змiркували, що щось сталося. Один оглянувся й крикнув:
- Хлопцi, ватажок мiж татарвою... Хто в Бога вiрує, не даймо! Який
десяток козакiв завернули коней i пустилися виручати Трiску. Вони бачили,
як Трiска ввихався, врубаючи поганцiв. Але й татари роз'їлися, як оси.
Козакам стало зле. Татар було чи не триста, козакiв сорок. Вони готовились
вже на певну смерть, i кожен молився Боговi в передсмертнiй годинi. Татари
згуртувались у подовгасту валку i вже досягали козакiв.
В одного козака кiнь спотикнувся i впав, його сердегу розтоптали
татарськi конi.
А поки те, Недоля заходився привiтати татар. Вiн роздiлив свою сотню на
двi частини к поставив їх лицем до дороги, куди мали втiкати Трiска з
своєю ватагою. Для бiльшого розгону лишили мiж собою вiддаль шiстсот
ступенiв.
Татари були такi певнi перемоги, що й не дивились на боки. Вони гнали
вперед, як хорти за серною.
Як наблизилися до того мiсця, Недоля дав умовлений знак.
Козацтво рушило з мiсця, i в найбiльшiм розгонi вдарили на татар з обох
бокiв.
Залунало козацьке: "Слава Богу! "
Татари не були в силi здержати розiгнаних коней. Вони гнали одною
збитою валкою. Розвитися по боках проти козакiв вони й не гадали. Козаки
насторчили свої списи i кололи ними завзято у збиту купу.
Козакам не стало часу витягати списiв, бо з великого розгону списи
прошибали татарськi тiла; вони взялись до шаблюк. Настала страшна
рубанина.
Козакам аж руки млiли, а татари помiщались так, що один одного рубав.
Татари верещали, конi кричали i ставали дуба, а це все заглушав могутнiй
крик з козацької груди: "Рiж, бий!"
Татари загадали перебитися iншим боком i вийти з тої тiсної вулицi.
Вони рвались наперед, та тут натрапили на нову перешкоду. Ватага Трiски,
побачивши, в чому справа, завернула i вдарила спереду.
Козаки встигли стiльки нарубати татарських трупiв, що зробилася з них
гребля.
Конi без їздцiв пiгнали в степ.
Тi татари, що йшли ззаду, завернули коней i втiкали. За ними пiгнали
козаки.
Мiж ними був i Непорадний. Вiн довго не знав, що йому робити, держачи
на мотузi татарина, якого велiв йому сотник пильнувати. Коли його товаришi
втiкали вiд татар, вiн втiкав мiж ними, поганяючи перед собою й
татарського коня. Йому самому смiшно стало, бо держав татарина, як теля на
мотузку. Було й таке, що коли татарський кiнь побiг швидше, то мало
татарина не стягнув з коня. Тепер, коли дiло пiшло iнакше, Непорадний не
втерпiв. Вiн передав татарина якомусь молодому козаковi, велiв його iз
сотникового наказу берегти, а сам кинувся у вир бою. Та нiкуди було
приступити до того мiсця, де козаки рубали татар. Непорадний об'їхав
другим боком i тут знайшов роботу, яку вiн любив.
Татари один по одному вiдлучалися вiд гуртка й утiкали до свого коша.
"Ось i на моїй вулицi празник!" - подумав Непорадний i вiдiпняв вiд
сiдла свiй шовковий аркан.
Аркан форкнув у повiтрi i вхопив татарина, за шию та звалив з коня.
Непорадний вийняв шаблю i взяв її в зуби. Руками звивав аркан, поки не
доїхав до татарина та вiдрубав йому голову.
- А в мене пiде воно швидше, - говорив бiля нього дiд Панас, прицiлився
i стрiлив в найдальшого татарина.
- Коби так хто набивав вам рушницю! - каже Непорадний. - А я то швидше
шнурок розмотаю.
Вороний пiгнав вихром, а Непорадний складав аркан, поки не пустив його
на голову татариновi.
Повторив так кiлька разiв. Багато козакiв розпустили теж свої аркани, а
деякi стрiляли з рушниць.
Погром татарiв повний.
Непорадний впiймав ще одного татарина. Кiнь шарпнув, а татарин впав на
землю.
Татарин успiв розсилити петлю, щоб його не задушила. Над ним стояв уже
Непорадний з пiднятою шаблею.
- Не забивала мене козак... Татарин да грошi, много золота син
девлет-гiрей, - лепетав татарин, заслонюючи себе руками.
Непорадний задержався. Це був татарський ватажок. На те вказувала його
багата одежа.
- Вставай! - гукнув Непорадний.
Татарин пiдвiвся, а козак зв'язав йому руки i повiв мiж своїх.
Битва скiнчилася. На побоевищу лежали трупи людей i коней. Козаки
добивали ранених. Iншi пiгнались з арканами по степу ловити наляканi конi
без їздцiв...
Помiж козаками їздив на своєму конi Недоля, опершись рукою пiд боки i
порядкував.
- Де Трiска? - питає.
- Вiн поляг перший, - вiдповiли козаки. - Вiн здержав на собi цiлу
татарську навалу.
- Треба його вiдшукати...
Та його вже знайшли. Лежав на дорозi, куди гналась татарва, та ледве
дихав. Дiд Панас уже порався бiля нього. У Трiски була порубана голова та
поламанi ребра й ноги.
Сюди приїхав Недоля i злiз з коня. Трiска ще дихав. Вiн розплющив
очi... Побачивши козакiв, вiн сказав, тiльки:
- Прощавайте, братцi, та й молiтесь за мою грiшну душу.
Вiн сконав.
Сонце вже заходило та озорило своїми червоними промiннями закривавлений
степ...
Козаки i їхнi конi такi були знеможенi, що тепер не можна було гнатись
за татарами, що над Самарою кошем стояли. Недоля велiв вишукати ранених та
збирати побитих, щоб їх вiдтак похоронити за козацьким звичаєм. Тепер
кожний мав свою роботу. Однi збирали козацькi трупи в одне мiсце, iншi
копали велику яму, третi перешукували татар, iншi знову пильнували коней.
Найбiльше роботи мав тепер дiд Панас.
Засукавши по лiкоть рукави, вiн ходив вiд одного раненого до другого i
перев'язував рани.
Коли вже смерклося, робота йшла при ватрi довго вночi.
В козацькому обозi гомонiло ще. Козаки, розставивши вартових з усiх
бокiв, кiнчали свою роботу. До Недолi приблизився Непорадний.
- Пане сотнику, в мене татарський бранець...
- Чи цей з розбитим носом? Чорт його вiзьми, невеликий тепер з нього
хосен.
- Ба нi! Я йому обiцяв пощаду, коли правду скаже - обзивається дiд
Панас.
- Та вiзьми собi його...
- Та в мене ще другий бранець - каже Непорадний.
- Якого бiса тобi з бранцями воловодитись?
- То якийсь визначний, обiцяв окуп...
- Давай його сюди!
За хвилину привели молодого татарина перед сотника.
Це був молодий i гарний татарин. Одежа на ньому багата.
- Як тебе звуть? - питає Недоля по-татарськи.
- Я Мустафа-ага, син Iбрагiма, ханського девлет-гiрея,-сказав гордо
татарин.
- А я тобi кажу, - обзивається один козак, - що ти чортiв син, а твiй
Магомед i твiй хан чортовi братами приходяться...
- Не смiй, джавре, зневажати його свiтлости хана ханiв, бо вiн вас усiх
перерiже, або в полон вiзьме, - крикнув люто татарин i затупотiв ногами.
- А заки ти йому це скажеш, то пiдеш за твого дядечка в пекло, -
вiдрубав козак i брав уже за шаблю.
- Тихо, - гримнув Недоля. - Не твоє дiло, не твiй бранець, Тихоне!
До сотника приступив молодий гарний козак.
- Як засвiтає, вiзьмеш десяток козакiв i. поведеш оцього бранця в Лубни
та вiддаси його пановi полковниковi. Розкажеш усе, що було, та не забудь
поклонитися гарненько. Гляди, щоб не втiк та щоб його приставили живого i
цiлого.
- Ба, а мiй окуп? - каже Непорадний. - Це мiй бранець...
- Добре! Скажи, Тихоне, пановi полковниковi, що окуп прийде козаковi
Семеновi Непорадному... Тобi, Семене, так краще буде, як возитися з
татарином, мов цигановi з ведмедем.
- Воно й правда! - заспокоював себе Семен. Вiн став перелiчувати на
пальцях: "воловодитись з ним, годувати, пильнувати"...
- А ще тобi при нагодi голову вiдрiже, - докинув хтось з гурту.
- Ну, прощай, пане ага! - говорить Семен .татариновi. - Поклонись
гарненько твому батечковi... Ось забув, як його величають, та чорт його
бери... вже ти на мене сердься... воєнне, знаєш, дiло, - говорив Семен з
повагою, кланяючись татариновi шапкою. - Та ще спасибi, що ти менi, а не
кому iншому дiстався.
Усi козаки реготались, аж за боки брались. - Цей татарин для нас
важнiший, як сьогоднiшня перемога, - говорив Недоля пiвголосом до дiда
Панаса. - Полковник наказав менi дiстати якогось визначного татарина. Вiд
нього гадає полковник дiзнатися дещо про намiри орди...
На те все дивився Павлусь. Вiн перший раз дивився очима на битву з
татарами. Вiн побачив те, що дiдусь йому розказував, i це показалося
правдою. Тепер татари не видавалися йому такi страшнi, як учора. Козаки
сильнiшi. Коли б так було вчора, не вбили б вони дiдуся й маму, не взяли б
сестри в полон.
I в нього вступила надiя, що козаки вiдiб'ють ще й тата й сестру... Та
коли це буде? Павлусевi бажалось, щоб зараз погнались козаки й розбили
татар до решти та освободили полонених.
Про це говорив вiн до Петра.
- Так не можна, братчику, - говорив Петро. - Пан сотник знає, що йому
робити, i так буде, як вiн хоче. Потерпiмо до завтра. Онисько казав, що
татарський кiш невеликий. Вони навантаженими возами недалеко заїдуть до
завтра. Здогонимо...
Павлусь заспокоївся. Вiн прилiг бiля Петра при ватрi i крiпко заснув.
В козацькому обозi стали вогнi пригасати. Усе притихло, хiба вартовi
перекликалися.
Козаки посхапувалися, як тiльки на свiт стало заноситися.
Вони помолились i взялися хоронити побитих товаришiв. Яма вже вiдучора
була готова.
Позносили козацькi трупи i повкладали рядком.
Кожен прощався з товаришем. Один козак прочитав над трупами молитву i
тепер почали складати їх на дно ями так обережно, як мати вкладає скупану
дитину в колиску. Голови покривали червоною китайкою. Бiля кожного поклали
його зброю, перехрестили i почали мовчки засипати землю. Кожний козак
вкинув бодай грудку землi.
Тепер стали засипати землею, обкопуючи її довкруги, поки не висипали
чималої могили.
Татар нiхто не хоронив, їх трупи залишили вовкам i гайворонам на жир.
З цеї битви добули козаки чимало користи. У татар знайшли багато
червiнцiв, талярiв, пiймали бiльш сотнi добрих коней i забрали татарську
зброю.
А Непорадний водився iз своїм татарином, що ледве лазив. Мотуз в'їдався
йому в тiло.
Побачив це Недоля.
- Семене, та пусти його до чортової мами. Не маєш кращого дiла, як його
пильнувати. На базарi його не продаси, бо ми людьми не торгуємо.
Непорадний розв'язав йому руки:
- Йди собi, куди хочеш!
Татарин кинувся тепер на останки їди i повилизував усi казанки. Вiн був
знову веселий, як дитина.
- Я лишився б з вами, - каже татарин до Недолi.
- Про мене, лишайся! А чи приймеш християнську вiру i вiдречешся свого
Магомеда?
- Хоч би й зараз! - каже татарин: - Бог один...
- Дайте йому, хлопцi, зброю i коня татарського.
Татарин радiв дуже. Вiн не надiявся такого кiнця i почувався дуже
щасливо. Скочив мiж татарськi конi i вiдшукав зараз свого. Обняв його за,
шию i став пестити. Кiнь пiзнав зараз свого пана.
- А гов, свату, не руш! - кликав Непорадний: - Це моя добича, не дам!
Татарин i не гадав пускати коня. Вiн вискалив зуби i затиснув кулак.
- Згода! - гукнув Недоля:, - За цього вiзьми собi два татарськi.
- В похiд! - командував Недоля: - Просто на татарський кiш!
V
Татарськi бранцi, що були в кошi, змiркували зараз, що воно щось
робиться, як лиш почули свиставку, а татарва кинулася до коней та зброї i
вийшла з коша. Вони догадувалися, що десь недалеко, мабуть, козаки, i в
них блисла надiя, що може їх вiдiб'ють. Вони почули татарський бойовий
оклик та зараз i побачили, як татари почали звивати свої шатра, запрягати
вози й татарськi арби. Татари пороздiлювали бранцiв пiсля того, що вони
були вартi. Дiвчат та малих дiтей окремо, жiнок та козакiв теж окремо.
Усiх стерегли пильно i не розв'язували їм рук. Гiршу частину добичi вели
на мотузках попри конi.
Бiднi бранцi були страх помученi i мали велику спрагу. Коли татари
розклалися кошем, кожен бранець прилiг на травi; де стояв. Мiж тими, що
йшли пiшки, був i Степан Судак, Павлусiв тато. Без шапки, босий, в однiй
свитинi, iз зв'язаними руками.
Вiн прилiг на травi.
Татари кинули їм, як собакам, якоїсь паляницi, i кожен пiшов до шатра.
Степан не знав, що сталося з Ганною та Палажкою; не знав, чи вони живi, чи
в неволi. Вiн волiв би, щоб їх убили. На згадку про неволю в нього
завмирало серце з болю. Така неволя гiрша смерти. А вiн лежав тут
безрадний.
Лежачи так, вiн сiпав з усiєї сили мотуза, та тим бiльше; затягав
вузол. Даремна праця. Степан обернувся боком, вiдтак горi спиною i, нiби
то жуючи паляницю, почав зубами розмотувати мотуза. На його радiсть вузол
попускав щораз бiльше. Степан оглядався на вартового й розмотував зубами
вузол. Вкiнцi почув свої руки свобiдними.
Не рухаючися з землi, вiн вийняв обережно з кишенi ножа i найближчому
товаришевi розрiзав мотуза. Нiж пiшов по руках, а вартовий татарин i не
догадувався нiчого. Поглянувши на бранцiв, що лежали вкупi, не рухаючись,
вiн пiшов далi. Бранцi одначе не рухались, дожидаючи слушного часу. Та в
тiй хвилинi пригнало в кiш кiлька татар i стали щось балакати. Вiд того в
кошi наче запалило. Татари сiдали на вози i почали рушати з мiсця.
Бранцi посхапувалися i гуртом скочили над берiг рiки в комиш. За ними
пiгнало багато й таких, що не вспiли розв'язати рук. Татари бачили це, та
не було часу їх ловити. Вони втiкали з тим, що їм лишилося.
Тi, що не вспiли втекти, мусили тепер бiгти, мов собаки, попри
татарськi конi, а хто нездужав, тому зараз вiдрубували голову, коли
нагайкою не могли його пiдiгнати.
За хвилину лишилось тiльки потоптане мiсце, де стояв татарський кiш.
Втiкачi сидiли тихо в комишi, боячись промовити й слово. Вони не знали
напевно, що сталося. Може ще поганцi вернуться? Догадувалися, що була
стрiча з козаками, та хто побiдив?
Настала темна нiч. Довкруги було тихо. Аж тепер рушилися втiкачi.
- Не багато либонь наших спасiвчан урятувалось, - каже один, зiдхнувши.
- От лiпше не говори, - каже Степан, - бо серце ножем краєш. Моїх усiх
чи не в полон забрали...
- А моїх вимордували на очах.
- Боже, Боже! За що ми так терпимо тяжко! - стогнав другий.
- От мовчи, не стогни, а то ще бiду накличеш.
- Всi ми на однiм конi їдемо, усiм дiсталося.
- Та, либонь, дехто заховавсь у тернину...
- Хiба дехто з того боку. Ти бачив ясир? А кiлько трупiв лежало...
- А якби ми так були всi боронилися, таки були, б не дались. У нас було
козацтво...
- Говори здоров! Та хто ж сподiвався? Це вночi, усе спало...
- Гей, братiки, здiймiть з мене мотуза!
- У кого нiж, признавайся!
Знайшовся нiж, i стали розрiзувати решту.
- Ах, бодай тебе! Руку менi скалiчив...
- А хiба ж я по ночi виджу!
- Братчики, їсти страх хочеться.
- Ходiть напитися води, та за їду вибачайте. Завтра вернемось у нашу
Спасiвку, то може дещо i знайдемо.
Пiшли усi до води. Вода була тепла. Вiдтак знову в комиш. Посiдали в
колесо i кожний важко задумався. Не бiльш, як доба, як кожен був щасливий
у своїй хатi, серед любої сiм'ї! Те щастя нiколи вже не вернеться.
- Ой, бiдний мiй синку, що з тобою сталося! - заплакав один: - Не
побачать тебе бiльше мої очi на цiм свiтi...
Кожний, сперши голову на колiна, задрiмав. Вже було рано, як втiкачi
почули якийсь гамiр. Усi прокинулись. Один пiдвiв голову з комишу i
крикнув:
- Нашi!
Посхапувалися. На те мiсце, де стояв татарський кiш, приїхали козаки
Недолi.
- Гей, козаки братчики, .не дайте пропасти!
Втiкачi гнали прожогом до козакiв, хапали їх за стремена i плакали з
радощiв.
- Хлопцi, - гукав Недоля: - Нагодувати голодних!
Козак добував з торбини, що мав, i подавав.
- Якби вас так передучора Бог принiс, не було б тої халепи, i хрещений
народ не пiшов би в неволю!
- Не журiться, догонимо...
В цiй хвилинi скочив з коня Павлусь i прибiг до батька.
- Таточку, тату, де наша Ганна? - вiн обiйняв батька за шию.
- Пропала, синочку, пропала! - говорив Степан. - Татари зловили Ганну i
маму...
- Маму нi - її татарин вбив, я бачив...
- А мене ж, тату, не пiзнаєш? - обзивається Петро. Степан не пiзнав
зразу, а вiдтак обiйняв старшого сина.
- Сини мої, соколи, ось де ми стрiнулись!
- Гей, люди добрi! - гукнув сотник: - Кому воля, бери коня та зброю i
приставай до нас. Нам не можна часу тратити.
Небагато спасiвчан вернулося додому. Хто сподiвався когось iз своїх
знайти, той i вертався. Iншi взяли татарську зброю i пристали до козакiв.
До них пристав i Степан. Йому не було до кого вертатися.
Тепер Недоля залишив частину козакiв при таборi, а з iншими вибраними
пiгнав слiдом за татарами.
Слiд був значний, бо татари їхали возами.
З тими козаками пiшов i Степан. Вiн надiявся вiднайти дитину.
Козаки пустилися скоком. Слiд показував до берега рiки.
Вже було коло полудня, як передовi козаки повiдомили, що побачили
татарський табор.
Недоля казав напоїти конi й вiдпочити. Тепер уже татарва не втече.
Попас тривав не довго. Вполудне найкраще нападати, бо татарин лiнивий
вiд спеки i неворухливий. Посiдали знову на конi й рушили. Татари рушили
теж. Їм пильно було до Криму. Козаки їхали пiдтюпцем.
Недоля послав бiльшу частину своєї сотнi далеко вбiк. Вона мала
об'їхати колесом i забiгти татар збоку. Так i сталося. Козаки наближались
з двох бокiв. Вони бачили табор, як на долонi. Вiн тягнувся довгим мотузом
понад берiг, наче велика гусениця. Вози тягнули воли, а татари їхали на
конях боками.
Тепер козаки рушили з усiєї сили. Татари побачили їх i зараз загадали
отаборитися возами так, як це робили козаки. Почали пiдганяти воли
батогами й заїздити на боки. Але було запiзно.
Козаки налетiли на них, як яструби. Татарiї не вмiли гаразд боронитися.
Деякi стали по одному втiкати, та тих половили на аркан. Цiлий табор з
усiм награбленим добром дiстався в руки козакiв. Степан з Петром увихалися
помiж: возами, де були бранцi. На кiлькох арбах знайшли кiлька спасiвських
молодиць i парубкiв.
- А да Ганна? - кричав Павлусь, iдучи вслiд за батьком.
- Нема її, синочку! - обiзвалась одна молодиця. - Ще вчора забрали
татари всiх дiвчат i малих хлопцiв i поїхали наперед.
Степан лиш руками сплеснув. Павлусь посумнiв. Уся надiя пропала...
- Таточку, Петре, просiть пана сотника, хай прикаже здоганяти, ми їх
пiймемо напевно... Господи, що з Ганною сталося?
Козаки не втратили в цiй стрiчi нiкого.
Недоля загадав спочивати тут довше. Козаки розтаборилися, зарiзали
кiлька волiв i почали пекти м'ясо.
Спасiвчани, що тут були, порадились i рiшили з возами, кiньми i
вiдiбраним добром вертатися вранцi додому. Степан випросив у сотника, щоб
пустив i Петра. З цього не був радий Павлусь. Вiн знав з оповiдань Андрiя,
що то є татарська неволя, в яку попала Ганна. Вiн знав, бо це знала кожна,
дитина в Українi, що поганцi виробляють iз бранцями, що їх продають на
базарi. I вiн уявляв собi, як його любу сестричку татарин веде на мотузi
на базар, як її поганцi оглядають та торгують, а вiдтак везуть в далеку
турецьку землю, геть за море, i звiдти нiколи їй вже не вернутись. Йому
збиралось на плач.
- Хiба ж, тату, так її нещасну залишимо без помочi?
- Так мусить бути, коли не можна, iнакше, - каже батько. - От не рви
мого серця... Не вона одна...
- Чому не можна? Ось ми три їдьмо в Крим, то її освободимо.
- А знаєш ти, братiку, де Крим? - вiдзивається Петро. - Там усi три
пропадемо, i нас розлучать, та й її не видобудемо. Пропало!...
Павлусь затяв зуби i не говорив бiльше нiчого. Вже над вечером надiйшла
решта козакiв з табором. Настала нiч. Козаки полягали спати. Павлусь лежав
мiж батьком i братом, нiби спав. В обозi затихло.
Тодi Павлусь устав тихенько, надягнув на себе кожушину, взяв сумку з
сухарями в брата, його двi пiстолi, мiшочок з кулями й рiжок з порохом,
припняв свою шаблю i пiшов, несучи своє сiдло на головi помiж сплячих
козакiв просто до того мiсця, де паслися конi. Знайшов свого коня i
обережно виїхав помежи ватри вартових козакiв у степ. Вiд'їхавши на таку
вiддаль, що його кулею не досягне, вiн потиснув коня i пiгнав скоком.
Тепер поглянув на зорi i завернув коня на пiвденний захiд. "Там i Крим
лежить", думав собi хлопець. Бо покiйний дiдусь показував йому частенько
зорi на небi, по яких i серед ночi не заблукаєш, i хлопець добре собi
запам'ятав. Дiдусева наука стала йому в пригодi. "0сь це великий вiз, -
повторяв собi Павлусь, - а ця зоря над нами показує пiвнiч. Ну, напроти
неї мусить бути пiвдень". I туди вiн поїхав.
Коли Степан з Петром .рано прокинулись, Павлуся не було. їх аж
заморозило. Вони вiдразу догадалися, що завзяте хлоп'я поїхало шукати
сестри, а звiдти напевно не вернеться, пропаде.
Коли це сказали Недолi, вiн говорив:
- Як хлопець з цього вийде цiлий, то знайте, що з нього кошовий буде...
VI
Хлопець за цi два днi освоївся iз степом i з татарами, а тепер не
лякався нiчого. В нього ж була шабля й два пiстолi, то не те, як вiн
утiкав iз Спасiвки. Тепер вiн вже мiж козаками бував у походi i бачив, як
татарва б'ється...
Їхав так пiдтюпцем аж до рана. Тепер натрапив на якусь рiчку i напоїв
коня та дав йому трохи спочити. Сам з‘їв кусок сухаря й поїхав дальше,
держачись усе пiвденного заходу.
Коло пiвдня вiн дуже знемiгся, спати йому хотiлося. Муха страшенно
кусала, їдучи так, натрапив Павлусь на балку. В балцi в найвужчiм її
заглибленнi росли кущi, а з-межи них випливала вода з джерела. Тут був
гарний холодок, що аж манив до себе. Павлусь загадав тут спочити до тої
пори, аж трохи перестане палити спека. Вiн розсiдлав коня i припняв його
на мотузi до куща. Кiнь напився води i почав над потiчком пастися. Павлусь
з‘їв жменю смаженої в салi кашi, напився з джерела води i поклався в
холодку на сiдлi спати. Якийсь час чув, як кiнь хрупав траву, як бринiли
комахи в травi, перекликались пiльнi коники, а далi й заснув твердо.
Прокинувся вiд того, що сонце вихилилося з-поза високого берега i
заглянуло йому в вiчi. Вiн вiдразу нагадав, де вiн. Вiд здорового сну йому
весело стало на душi. Вiн почував у душi певнiсть, що сестру знайде й
визволить. Загадав зараз їхати далi, поки нiч настане.
Тепер краще було їхати. I кiнь вiдпочив, i вiн почувався здоровий i
ситий. Вже над вечором доїхав до якоїсь рiки. Вода плила мiж двома досить
стрiмкими берегами. Тут i ночувати буде, аби лише пригоже мiсце знайти. Та
як лиш з'явився над берегом, обсiла його хмара комарiв, що аж в очi лiзли.
Вiд комарiв найкраще обiгнатися ватрою. Вона й вовка вiдстрашить, але зате
татарина може звабити. Треба б десь так у захистi, щоб не видко. Вiн узяв
коня за поводи, пiшов понад берiг i пильно розглядався. Тут натрапив на
два високi каменi, що стоячи один коло одного, лишали мiж собою невеличку
прогалину. Недалечке тих каменiв була вiдстань вiд води до берега, де
можна було коня попасти. Перед тою прогалиною, що мiж каменями, рiс
високий кущ верболозу. Павлусь аж усмiхнувся, побачивши таке гарне мiсце.
Зараз завiв коня пiд берiг i припняв до куща.
Далi побiг на берiг i почав збирати цiлими оберемками суху траву й
бадилля. Все те скинув з гори в прогалину мiж каменями. Тепер викресав
вогню, запалив вiхоть сухої трави й пiшов поза верболоз у прогалину. Без
того не зважився йти. Вiн знав, що в таких мiсцях, гадя буває. Гадюка
вдень не страшна. Егеж! Кiлька їх сам Павлусь винищив у степу таки цiпком.
Та вночi - то вже не те. Вона вкусить так, що людина або скот пухне, i
треба їхати до знахаря. Павлусь не раз це бачив, а тут знахаря немає.
I справдi, коли Павлусь засвiтив у прогалинi, зашипiла гадюка, втiкаючи
помiж кущi.
- Вибачай, панi-матко, - говорив стиха Павлусь, - що не дав виспатися.
Цим разом поступись гостевi. За це вранцi спасибi тобi скажу.
Павлусь розвiв невеличку ватру. Комарiв прогнав. Оглядаючи своє
леговище, вiн побачив пiд берегом печеру i подався туди з вiхтем горючої
трави. На землi розлазилися малi гаденята. З печери вилетiла сова i трохи
не скинула хлопцевi шапки з голови. Випаливши печеру, вiн принiс сюди своє
сiдло i лагодився спати.
Тепер вiн нагадав, що йому хочеться їсти. Вiн не хотiв з‘їдати усiх
своїх припасiв. Забавляючи себе, вiн збирав потоптанi гаденята i кидав в
огонь. Вони на жару вертiлися, пухли, а вiдтак трiскали, аж вогонь
розприскувався. Але тою забавкою голоду не заспокоїв. Павлусевi
нагадалося, чи не можна б їсти печену гадюку або... жабу. Таки жабу лiпше.
В рiцi, мабуть, є жаби. Якби лише зловити, бо їсти страх хочеться. Можна б
i птицю вбити з пiстоля, та тепер нiч. Нiчого не поможе, треба пекти жабу.
Вiн узяв жмуток трави, запалив i пiшов до рiки. Кiлька наляканих жаб
справдi скочило у воду.
Хлопець полiз у воду i став собi свiтити, забуваючи на всю небезпеку.
Такого дива вiн ще не бачив. Вода була йому вище колiн. Була чиста. На
сподi видко було пiсок. Вiд свiтла вiдбивало бiле тiло його нiг.
Аж дивиться, а бiля нього щось плеснуло по водi. Вiн стояв, не
рухаючися. Трава горiла ясно. З неї вiдпадали горiючi iскри на воду i тут
гасли, шиплячи. Павлусь побачив, як надплила риба. Вона дивилась на
Павлусевi бiлi ноги i, повертаючи хвостом та порушуючи зябрами, почала
наближатися но ноги. По дорозi проковтнула вуглик, та зараз i викинула
його з рота. Павлусь стояв непорушне. Трава догоряла. Тодi Павлусь
запустив блискавкою руку в воду, зловив рибу за голову i вп'ялив пальцi в
її зябри. Догоряючу траву пустив на воду, його огорнула пiтьма. Лише бачив
бiлу рибу у своїй руцi, що пручалась на всi боки.
- Це мабуть краще, як жаба, - подумав Павлусь. - Слава тобi, Господи!
Вилiз на берiг i пiшов у свою печеру, де вже вогонь став пригасати.
Докинув бадилля, полум'я спалахнуло, а Павлусь почав справляти рибу. Вiн
її зарiзав ножем, випотрошив i поклав на грань. Вiдтак обертав її на всi
боки, поки не спеклася.
Павлусь не тямив, чи йому щось так смакувало, як оця риба. Тепер
помолився, вкрився кожухом i заснув безжурно.
Вiн прокинувся вранцi вiд того, що хтось сильно штовхнув його в бiк.
Розплющив очi й побачив над собою високого чоловiка з люлькою в зубах.
Чоловiк був одягнений в подерту, замазану одежу i в татарську шапку. На
ногах у нього були постоли, пов'язанi мотузками. Лице чорне, пожовкле та
розкуйовджена чорна борода. Не було на ньому нiчого, що нагадувало б
козака. Вся зброя в нього - довгий нiж за поясом.
- Вставай, козаче, пора в дорогу! - гукнув i плюнув крiзь зуби...
Павлусь присiв на лежанцi й таки налякався. Таж: це напевно харциз,
розбишака, про яких стiльки вiд дiдуся наслухався.
Одного разу у Спасiвцi зловили парубки такого самiського при конях. Вiн
його бачив...
- А хто ви, дядьку, будете? - питає Павлусь i чує, як у ньому серце
затривожилось.
- Не будь надто цiкавий, а то в пекло попадеш! Роби, що велять,
збирайся.
- Куди ж ви мене?
- Побачиш, вiзьму тебе з собою.
Павлусь вхопив миттю пiстоль i натягнув курок...
Та заки вспiв стрiлити, харциз копнув його ногою по руцi, i пiстоль
випав геть з руки.
- А диви, жаба! До пiстоля береться!
Харциз одною рукою придержав Павлуся, а другою зв'язав йому мотузом
руки.
- Дядечку, пустiть мене! - просився Павлусь, аж плакав. - Я так iз
страху, ви мене страх налякали... я далебi нiчого... я за сестрою шукаю...
її татари в ясир взяли. Пустiть, дядечку, пустiть; Бога за вас молитиму, а
то я припiзнюся.
- Ну, заспокiйся! Я тобi дорогу до татарiв покажу, та вибач, що тебе
трохи спутав, ти кусати любиш...
Розбишака осiдлав коня. Вiн зараз змiркував, що в сiдлi є грошi, бо
усмiхнувся. Пiстолi заткнув собi за пояс, а шаблю шпурнув геть, бо йому
такої малої не треба.
Павлусь мало не розплакався за своєю шаблею.
Харциз скочив на коня i посадив Павлуся наперед себе.
- Ну, тепер поїдемо до татар!...
- Дядечку, менi болять руки; розв'яжiть, бо зiмлiю.
- Добре, я тебе розв'яжу, та гляди, якби тобi забаглось втiкати або
теє, то не прогнiвися, а головку тобi скручу, як горобцевi.
Павлусь поглянув на харциза, та аж задеревiв. У нього свiтили очi, мов
у вовкулаки.
- Куди ж ви мене везете?
- Тобi кажуть, до татар. Однака наша дорога. Ти за сестрою шукаєш?
- Авжеж за сестрою, за Ганною. Вона така добра, як янгол, татари
набiгли на нашу Спасiвку, багато людей пiймали й її теж.
- А ти?
- Я втiк на татарськiм конi та по дорозi козакiв здибав. Вони вiдтак
розгромили татар i багато наших спасiвчан освободили.
- Далеко звiдсiля?
- Мабуть, далеко. Десь над рiкою Самарою, коли знаєте...
- Дядьку! - сказав по хвилi.
- А чого?
- Ви чоловiк бувалий, поможiть менi, будь ласка, сестру вiднайти i
визволити. Велику заслугу в Бога матимете, до того я вам ще гарненько
заплачу...
- А в тебе є грошi?
- Є, далебi, є i червiнцi i таляри. Усе те буде ваше, коли Ганя буде
вiльна...
Харциз усмiхнувся злобно:
- Ну, заспокiйся, побачимо...
За грошi бiльше не питав. Вiн знав, де вони схованi.
Павлусь справдi заспокоївся. Хоч як харциз йому не подобався, вiн собi
мiркував, що за грошi все зробить. Тож то зрадiє, як сестру викупить i
визволить та привезе додому! Харциз вiдгадав думку хлопця i був певний, що
вiн не втече, а буде його держатися.
Коло полудня натрапили на невеличку ватагу татарських купцiв, що
вертались iз Киева в Крим.
Було їх не бiльше, як двадцять людей. Вони сидiли то на конях, то на
татарських арбах, навантажених усяким крамом. Волiклися поволi. Вони зараз
спостерегли харциза i пристанули.
Харциз, в'їхавши мiж них, став щось по-татарськи розповiдати, показуючи
на Павлуся. Його взяли татари з коня i стали оглядати. Мацали за руки й
ноги, повертали його головою i дивились в зуби, достоту так, як роблять
купцi iз скотом на базарi. У Павлуся зродилось лихе прочуття. Вiн
догадувався, що харциз продає його татарам.
Впевнився у своєму почуттi, коли татарин виймав, гаманець 'з грiшми i
став їх числити на руку харцизовi, що не злазив з коня. Вiн сховав грошi в
кишеню i, заговоривши ще кiлька слiв, завернув коня й подався в степ.
- Дядьку, дядечку, чого мене лишаєте? - кричав Павлусь. Вiн хотiв за
ними бiгти.
Харциз оглянувся й каже:
- Шукай, дурню, сестри; вони тобi дорогу покажуть.
Павлуся придержав татарин за руку:
- Не втiкала, бо зв'язала тебе на мотузок; твiй тато спродав менi
тебе...
- Який вiн менi у чорта тато! - кричав сердито Павлусь, а наздогiн
харцизовi гукнув:
- Продав ти мене, Юдо. Бог тебе напевно покарає!
Харциз був дуже вдоволений. Добув без труду коня, сiдло з червiнцями,
та ще й за хлопця грошi взяв. Тепер поїде де-небудь у город i загуляє,
загуляє, аж чортам стане заздро. Вiн почав спiвати, аж луна по степу
пiшла.
Вiн був такий зайнятий собою та тим, як вiн загуляє, що не зважав нi на
що. Кiлька разiв iз радощiв потягнув коня нагайкою i їхав так до вечора.
Був голодний. Коли так де-небудь поживитися...
Аж ось побачив ватагу козакiв, що над'їхали з протилежного боку. З ними
не радо хотiв харциз стрiнутися, аби часом не трапити на якого знайомого.
Про нього недобра слава ходила по Українi. Його знали, як потурнака,
харциза, що зарiзав би рiдного батька. Чимало було в нього грiхiв на душi.
Вiн показував татарам дорогу в Україну, крав козацькi конi, хлопцiв та
дiвчат, де трапилося, i перепродував татарам. Тепер наткнувся вiн на
козакiв так неждано, що нiкуди було втекти. Напевно зловлять на аркан або
уб'ють з рушницi, а так, то може ще вибрехатися. В Українi не був уже
кiлька рокiв, змiнився з лиця й може нiхто його не пiзнає.
Вiн здiйняв шапку i став вигукувати:
- Пугу, пугу!
То була ватага Недолi.
Харциз пiд'їхав ближче.
- Братики, козаки! Слава Богу, що я з вами стрiнувся...
- Ти звiдкiля?
- Я з татарської неволi втiк. П'ять лiт мене поганцi мучили, та вдалось
менi на татарському краденому конi втекти. Десять днiв степом їхав та хiба
сирою рибою живився, бо й кресива в мене нема, щоб вогонь розвести. Дайте,
братцi, .що-небудь їсти.
- Ну, гарно, - каже Недоля, - будь нашим гостем. Дайте йому що-небудь
їсти.
Козаки подали йому кiлька сухарiв та сушеної риби. Вiн, не злазивши з
коня, заїдав, аж трiщало. Козаки почали до нього пильно приглядатись.
Особливо Непорадний оглядав його на всi боки.
- Добрий у тебе кiнь, небоже, звiдкiля ти його взяв? - питає
Непорадний.
- Татариновi вкрав, прости Боже грiха, - каже харциз, усмiхаючись.
- Пане сотнику, - каже Непорадний, - вiн бреше, цього коня я знаю, це
той, що хлопець на ньому втiк, i сiдло те саме. Харциз поблiд.
- Про якого хлопця, - каже, - ви говорите? Я нiчого не знаю.
- Ось зараз будеш знати, чортiв сину, - крикнув Непорадний i вмить
закинув йому петлю на голову.
Харциз став оборонятись, та вiдразу кинулось на нього кiлька козакiв.
Його стягнули з коня i зв'язали.
- А дивiть, хлопцi, - каже один, - i Петровi пiстолi має.
- Признайся, душогубе, де ти хлопця дiв? - гримнув Недоля.
Харциз мовчав. Козаки обступили його кругом i оглядали.
- Хлопцi, нам ночувати пора. Розпалiть вогонь, а вiдтак припекти його
залiзом, поки не скаже 'правди.
До харциза наблизився й татарин, що тепер пристав до козакiв.
Вiн заговорив до нього кiлька слiв по-татарськи.
Харциз мовчав.
- Я його знаю, - каже татарин до сотника. - Вiн потурнак, татарам
служить, людей продає. Його звуть Карим. Харциз поблiд ще бiльше, тепер
йому амiнь.
- Егеж, це той Карий! Його цiла Заднiпрянщина знає, жiнки дiтей ним
лякають... Ось ти, небоже, знав, де охорони шукати!..
- Чи ти скажеш вже раз, де ти хлопця запропастив? - питає Недоля. - Я з
тебе шкуру зняти накажу.
- Я продав його татарським крамарям.
- Панове молодцi, в сiдлi ще захованi є грошi, так як були.
- Панове товаришi, - питає Недоля, - зробiмо над цим безбожником суд.
Вiн вiдрiкся Христа, пристав до нашого найтяжчого ворога, зраджував братiв
своїх, продавав християнськi дiти поганцям. Що йому за це зробити?
- Смерть! - гукали козаки.
Вони готовi були кинутися на нього й розiрвати на шматки.
- Чуєш, Гусейне, - каже Недоля до татарина, - вiзьми його i скарай на
голову.
Татарин махнув ножем i вiдрiзав голову харцизовi. Тодi взяв Карого за
ногу й поволiк у степ.
Проклiн Павлусiв здiйснився.
VII
Павлусь заспокоївся. Вiн сидiв на татарськiй арбi, пiдiгнувши колiна
пiд бороду i задумався, що йому тепер робити. Татарин пiдсунув йому кусок
паляницi й кухоль молока. Павлусь був дуже голодний. Вiн з‘їв паляницю i
випив молоко, не знаючи, що воно кобиляче.
"Може воно так лiпше", подумав Павлусь, "що я мiж татар попався. Вони
мене завезуть у Крим, то може й сестру легше знайду".
- А куди ви їдете? - осмiлився запитати Павлусь.
- Ми їдемо в Крим, i ти їдеш з нами. Як будеш добрий, то й тобi буде
добре.
Татари видавались Павлусевi якимись добрячими людьми, не такими, як тi,
що Спасiвку грабили. Це були крамарi, такi самi, як тi, що не раз у
Спасiвку заходили.
Хлопець повеселiшав i почав татар цiкаво розпитувати про все. Вiн їм
подобався. За кiлька днiв вiн освоївся з таким життям. Помагав татарам у
всьому i вчився запопадливо татарської мови. Вiн був понятливий, i татари
не могли надивуватись тому. Iншi бранцi були якiсь неприступнi, дикi, все
плакали, а Павлусь, вивчивши татарськi слова, послугувався ними в розмовi.
- Ти вiд нас не втечеш? - питає його раз найстарший татарин iз сивою
бородою.
- А куди менi втiкати? Без коня, без зброї? Менi мiж вами добре. Я й не
знав, що мiж вами такi добрячi люди бувають...
- Ми купцi. Ти лишися з нами, прийми нашу вiру.
- Я ще не знаю, яка ваша вiра. А хiба ж мiж вами хрещених нема?
- Нема. Ти мусиш виректися хреста, плюнути на нього.
Павлусь плюнув би татариновi в очi за таку зневагу християнської вiри.
- Я насамперед хочу вивчити вашу мову, а це потiм...
- Добре, добре!- говорив татарин - Коли станеш мослемом, то й вiльний
будеш, а потому можеш до великої почести у нас дiйти... ти гарний хлопець.
Не один з ваших був у нас великим везиром у падишаха в Царгородi...
- А що це падишах?
- Не знаєш? То цар турецький, дуже великий пан, знаєш?
- Того не знаю. У нас в Українi немає царiв, а є гетьман, а на Сiчi
кошовий отаман...
- То ще бiльший. Вашого гетьмана, можуть скинути i вибрати другого. А в
нас не так. У нас хто вродиться падишахом чи ханом, то вже й до смерти ним
буде...
- А кiлько ви за мене заплатили тiй собацi? - питає iншим разом
татарина.
- Двадцять золотих.
- Ов, так мало! - каже Павлусь, смiючись.
- - А ти вартий бiльше?
- Я був би вам дав за себе вдесятеро стiльки.
- Хiба ж у тебе є грошi?
- Тепер нема, але були в сiдлi; той собака харциз забрав разом iз
конем.
- Чому ти нам не сказав цього? Ми були б вiдбили...
- Може, я колись з ним стрiнуся... Як вiн зветься?
- Ми його звемо Карим.
- А чи у вас, татарiв, продають теж?
- Нi, не можна людей своєї вiри продавати; за це велика кара.
- От бачите, а вiн свою вiру продав...
- Вiн не має вiри. Ми знаємо його. Вiн з нами торгує .
"Такi то й ви", подумав Павлусь, "що з злодiями крамарюєте!".
Павлусь побоювався, що його теж продадуть в Криму на базарi i запитав
раз про те татарина.
- Добрих хлопцiв нiхто не продає, а держить собi.
Павлусь не хотiв з цими купцями розставатися. Вiн гадав, що з ними
їздитиме по цiлому Криму та так i сестру вiдшукає.
Дорога до Криму тривала дуже довго. Навантаженi арби волiклись поволi,
а вже кожна переправа через рiку була дуже тяжка. За той час Павлусь
пiдучився татарської мови настiльки, що розумiв, коли до нього говорили, i
знав дещо вiдповiсти.
Хлопець показувався до всього охочий i щирий i сповняв усi роботи
справно.
Татари були з нього радi й були певнi, що вiн збусурманиться. Хлопець
був супроти них наївний, розказував їм просто, що його питали. Вiн
розказував їм, як татари зруйнували Спасiвку, як вiн утiкав, та й як потiм
козаки розгромили татар. Одного лише не сказав i це заховав собi на днi
душi, що вiн їде в Крим, щоб рятувати сестру з полону. Коли б не те, вiн
вже давно втiк би, не надумуючись, бо мав до цього багато нагоди.
Татарiв навiть це дивувало, коли раз стрiнули в степу чумацьку валку,
Павлусь розмовляв з чумаками, але не просив, щоб його викупили та взяли
додому. Пiд час дороги Павлусь пильно придивлявся, куди їхали. Старався
запам'ятати кожну рiчку, кожний брiд i все те, по чому цю дорогу можна б
пiзнати. Так, заїхали аж до Перекопу. Павлусь побачив уперше море, i в
нього сильнiше забилось серце.
Тепер зачиналася Татарщина. Зараз за Перекопом побачив першi татарськi
улуси. Якi ж вони були неподiбнi до українських сiл! Чужина аж била в
вiчi. Павлусевi тепер стало лячно. Поки ще бачив степ, йому здавалося, що
вiн дома. Тепер нi слiду по Українi. Його звичайна вiдвага кудись пропала;
йому стало моторошно.
Переїхали кiлька улусiв. Ватага й тут тягнулася поволi. Татари виходили
й придивлялися до них, а дехто розпитувався за своїх знайомих, що пiшли
загоном по Українi.
Та купцi не знали, що на те сказати; вони нi з ким не бачилися.
Нарештi стали в селi Коджамбаку, де була їхня оселя. Сулейман-ефендi,
той старий iз сивою бородою, що купив Павлуся, був дуже багатий татарський
купець. Вiн вiв широку торгiвлю мiж Царгородом та всiми надморськими
мiстами й Україною. Свої головнi склади мав саме в Коджамбаку. Тому оселя
виглядала, як мале мiстечко. Стояли тут рядком кам'янi доми, звичайнi i
поверховi, були шопи на вози й конi, склади з крамом, а при однiм боцi
стояв великий поверховий дiм, де мешкав ...
