Олесь Гончар. Твоя зоря
страница №3
...ин, для машин!..Лише акуратнi стовпчики, схожi на верстовi, раз у раз виникають, миготять
уподовж дороги, i на кожному з таких стовпчикiв - будьте ласкавi:
телефонний апарат...
- Сервiс, - вiдзначає Заболотний. - Що скажеш?
- Зручно.
А Лiда додає:
- Будь-звiдки можна викликати Софiю Iванiвну, коли що трапиться.
- В дорозi про таке не говоримо, - суворо вiдказує Заболотний. -
Трапитись нiчого не повинно...
Дорога летить, i це нiби летить самий час. Сутiнь досвiтку змiниться
короткою зорею, потiм свiтлом дня, змiнюватиметься живопис ландшафтiв,
зазнає змiн i настрiй людей подорожнiх, та тiльки вона, ця швидкiсна
траса, буде байдужа до всього: для траси з мiцним її покриттям, з її
гарматним гуркотом, з невпинним багаторядвим рухом - в один бiк i в другий
- iснує тiльки один вияв життя, тiльки цей нестримний шал гонитви. Дивна
рiч, при всiй могутностi руху вчувається в ньому якась неповнота, вiн
позбавлений чогось iстотного, летять навстрiч горбатi контейнери, летить
залiзо, змигують мимо тебе цятки чиїхось облич, але виразiв їхнiх не
вгледiти, нiчийого голосу ти не почуєш, хай би як вiн волав до тебе, - тут
чуєш тiльки свист, двигтiння, джухкаючi вишуми швидкостей. У потоцi
лiмузинiв, скромних i розкiшних, звичайних i броньованих-куленепробивних,
серед авто найновiших моделей, що мчать щодуху, серед усiх цих красенiв
яскравих, мов птахи тропiчнi, блискучих, грацiозно-легких, владно
двиготять сталевi бронтозаври дорiг - далекорейсовi тонновики, що, ревучи,
цiлодобово мчать з вантажами по трасах в несамовитому русi. Обiч нас
стугонить величезний контейнер-автомобiлевоз: новiсiнькi, щойно з заводу
легковi останньої моделi ярусами копичаться на ньому, позлазившись, мов
жуки-скарабеї, лиснiють кузовами в погрозливiй близькостi вiд нас; за
контейнером двигтить ще потужнiший великоваговик, багатоосьовий трайлер
повен цементних блокiв, залiзобетонних конструкцiй - перевозить їх кудись
на далекi вiдстанi...
Зустрiчний дощик прокрапав по склу, нiби спецiально, щоб збадьорити
Заболотного, бо ж дощик в дорогу - це, як Соня сказала б, добра
прикмета... Повинно б уже розвиднитись, однак вiд хмар, що розповзлись по
небу й кудись цей дощик, понесли, на певний час аж посутенiло, щоправда,
ненадовго, i тепер ось нiби вдруге розвидняється, дедалi помiтнiше новий
день вступає в свої права.
- Нi, воно таки днiє, - каже Заболотний. - Закуримо, щоб дома не
журились...
I рука його знову тягнеться до сигарет, пальцi, як i ранiш, одразу й
безпомильно вгадують, де саме лежить пачка, один рух, другий, короткий,
точний, - i сигарету запалено, вже вона в'ється димком, а погляд водiя
незалежно вiд цього весь час невiдривне - на трасу, де нам ще буде миль та
миль.
- Скiльки йдемо? - цiкавиться Лiда.
- Все в нормi, Лiдо, хоча можна трохи й веселiше, - i Заболотний
набавляє швидкiсть.
Цятки сигнальних вогнiв, цiлi грона мокро розблислих рубiнiв заповнили
перед нами всю трасу. Вiд самого досвiтку незлiченно й незникно червонiють
вони перед нами на "кадилаках", б'юїках, "Лiнкольнах", "мерседесах", весь
час вiддаляючись в iмли свiтання, плавко й невлов-но втiкаючи. Щось вони
менi нагадують своєю вишне-вiстю, але що?
Запитую Заболотного, чи не викликають i в нього тi рубiни якихось
асоцiацiй.
Мовчить якусь часину мiй друг. Потiм каже задумливо:
- По-моєму, чимось схожi вони на Романовi яблука... Так, так, то все
втiкають вiд нас яблука Романа-степового...
IV
Як то все далеко було! Було десь у нашiм дитячiм палеолiтi, де ще
тiльки маревнi рiки струменiли нам у степу, як образ чистоти й вiчного
руху, i все було переповнене свiтлом, все живе в пестощах млiло пiд
ласкавим, найласкавiшим сонцем нашого тернiвщанського лiта! Звiдти ми з
Заболотним, де польова дорiжка побiгла не-вiдь-куди помiж голубими житами,
високими, мов хмарочоси! Де єдиний лайнер - Романова бджола, прогувши над
тобою, далi погула над хлiбами, полетiла у бiлий-бiлий, налитий сяйвом
свiт.
Все там буде iнакше, iнакше...
Ще були ми там безтитульнi, майже безiменнi, була просто "пасльоновi
дiти". Досвiд i знання не обтяжували нас; дрiбнi пастушата, зляскуючи
батогами в повiтрi, ми й думки собi не завдавали, вiд чого той зляск,
навiть не пiдозрювали, що то ж i є та мить, коли кiнчик батога долає
звуковий бар'єр! Такi речi були там поза межами нашого пiзнання, але хiба
ми були вiд того менше щасливi?
I цей Кирило Заболотний, що обгасав уже пiвсвiту, що знає планету
незгiрше, нiж знав колись рiдну свою Тернiвщину з усiма її ярами та
приярками, вiн був у тiй нашiй тернiвщанськiй далечi просто Кириком,
вдат-ним на рiзнi вигадки бешкетником, котрий у школi з-помiж нас
вирiзнявся не лише веселiстю вдачi, а ще й чуднуватим своїм iм'ям, бо ж
справдi чудне: хоч як його читай - злiва чи справа, вiд початку чи вiд
кiнця, - а воно все буде Кирик та й Кирик!..
Таке iм'я теж було для нас предметом розваги, бо хiба ж не дивина - з
усiх бокiв однакове, кругле й мiцне, мов горiх!
Коли я пробую намалювати Лiдi, яким був цей Кирик десь там у наших
степах, дiвча просто вiри не йме, Лiда майже певна, що Кирило Петрович був
завжди дорослим i що нiяк не могли його вигнати з класу за нестриже-нiсть,
за те, що "у вухах гречка росте", якщо вже де життя його й починалось, то
радше воно починалося в небi, в кабiнi "яструбка"... Це вона може уявити,
решту... Щоб iз бешкетникiв виходили дипломати? Лiда знизує недовiрливо
плечем.
- В лiтах дитинства, - каже згодом до мене Заболотний, - можливо
закодовано щось вельми для душi необхiдне, таке, що потiм упродовж усього
життя позначається на наших цiлком "дорослих" вчинках... Ти як вважаєш?
Допускаєш таку можливiсть?
- Чому ж нi...
Закодовано, але що саме? Чому одне вивiтрилось, а iнше... Мимохiдь
кинуте кимось слово, добре або глумливе, дайня чиясь випадкова ласка або
нiби зовсiм маленька образа: кривда чи, навпаки, пiдтримка - чому, вони
мають здатнiсть оживати? Чому звiдси, де ми зараз мчимо, такою значною
постає кожна росинка в тому нашому свiтанковому блакитному свiтi?
Сухе тепло серпневого степу, що й сюди його чуєш... Терники, шипшина та
глiд по байраках... Птахи з гнiздами, рiзнi комашки... А нашi балки
коноплянi, з духом сонця, з вербами, що розiмлiли пiд кручею!.. Тодi вони
були нiби нiщо, а зараз чомусь так багато важать!
Навеснi, тiльки сонце пригрiло, тiльки закурликало в небi, вже, мов
дикунчата, босi вискакуєм з хат, знудженi за зиму, галасуєм, не тямлячись
вiд захвату, кидаєм у небо шапки, солому, палiччя: "Гуси, гуси, нате вам
на гнiздо!.." Бо птахи - то ж нашi найпершi друзi. Жай-воронча всю весну
дзвенить над степом, як частка твоєї душi... Невидимi пташата всюди висять
над полями й сиплють, сиплють срiблястий спiв... Жайвiр тодi не боявся
людини. Пiд ноги жниварям кинеться, рятуючись вiд кiбця... Дядько Роман,
орючи, гнiздечко пiдбере, перекладе на рiллю, другу борозну йде, а пташка
вже сидить на гнiздi, не злiтає... А тi розблизкотiлi макiвки церков по
обрiях, що найперше означали для нас ярмарки, храми, довгождану нагороду
за всi твої пастушачi труди... Сарматське рипiння колiс, iржання коней,
цукерки довгi, в китицях, i неодмiнно якась подiя, що весь ярмарок
сколихне... А якою музикою вiдтворити той настрiй, що охоплював вас,
малих, коли пiсля спеки в степу хмара заходить... Збившись гуртиком,
стоїмо, дивимось, а вона, темна, встає десь iз-за Бiлогрудових хуторiв,
сонце закрила, насувається, грiзна, волохата, з бiлуватими пасмами... "То
град, - каже тихо котрийсь, - градова хмара". I так стане тривожно
одразу... А блискавка як блисконе, як вдарить поблизу своїм списом у жита,
"аж землю прооре" (бiгаємо потiм дивитись, шукати слiд блискавки)...
Одначе все починається з балок, де ми, позбiгавшись, граємось, б'ємось,
плачемо i миримось, де так гарно i солов'ям, i дiтям... Роса по балках
така, що коли треба ноги помити чи ранiшнiй сон розiгнати, то бiжи мерщiй,
де споряпi та лопухи, там вона така краплиста, що й себе заспаного в
краплинi побачиш... А в степу! Там ро-свчка буде тепла, там вена виблискує
i в чашечках бiлої березки, i на стебельцях жита, i червоний горошок
свiтиться нею, i рiзве польове квiття, що радiє кожною квiтивкою,
розбризкане всюди по межах серед дозрiваючих нив. I нiколи не втратить той
вранiшнiй свiт для нас своєї росяної, свiтлоносної сили та свiжостi, нiде
й нiщо не погасить в душi тiєї ранкової зорi, що цвiте нам iз-за
тернiвщанської, з байраками-глинищами, гори, що тодi здавалась тобi малому
такою високою. Як поволi там рухався час, а лiто - воно тяглося цiлу
вiчнiсть! Адже i все, що тодi з нами вiдбувалось, наче вiдбувалось на
iншiй планетi. Нiхто там iз нас не повинен був зникнути, ми були там
немрущi i неминущi, здавалось, завжди ми будемо, i нiколи не знатимем
втрат, i, щасливi своєю дитячою дружбою, завжди будем такi, якi є. Ще не
млоїли нас думи, що розвiянi будем по свiту i що комусь вiдведено буде
довгi лiта, а комусь короткi, тому судитиметься подвиг на полi бою й
золота весна Перемоги, а iншому концтабiрна мученицька смерть чи випаде,
бути пропащим безвiсти, i що тiльки якась неймовiрнiсть зможе котрихось iз
нас, вихопивши з життєвих безвiстей, знову зблизити, звести десь отак у
дорозi, на бистринi залiзної цiєї рiки.
Ми ще там не знали, що чого варте, для нас ще не були цiннiстю тi
вишневi вранiшнi зорi, i тi прекраснi дощi, якi щолiта висiли по наших
обрiях, i те напоєне сонцем найчистiше повiтря, що, розлите океаном вiд
небес до небес, кришталево свiтиться i мерехтить над нашими
тернiвщанськими стернями.
Не думали ми там про вiчнiсть, але вiдчуття її носили в собi. Все
довколишнє здавалося неминущим, не пiд-датдим нiякiй руїнi, i серед людей
для нас не було смертних, все нас оточували невмирущi! Роман-степовий,
скажiмо, був для нас вiчним, неперебутним, вiн не мiг зникнути так само,
як його садок, i музикою наповненi вулики, i все на свiтi з'явилося лише
для того, щоб бути й бути, нiщо не зруйнується i нiхто не зникне, - з
таким ми жили вiдчуттям.
Може, оце й було закодовано в тих лiтах? А гени совiстi? А вiдчуття
справедливостi, що раз у раз пробивалося? Певне, мало ж i воно якийсь свiй
генетичний код? А чи не звiдти .й сама ця невтоленнiсть, жага хлоп'яча, що
й досi ганяє Кдрщса по свiту, хоча тепер у нього лиш усмiшку викличуть
тернiвщанськi юнi зайдиголови, отi ми, простодушнi й задичавленi, котрi,
зупинившись десь на Козячiй срiблястiй могилi й позадиравши лоби, мiря-,
ють очима височiнь, занурюють погляди в блакить та питаються самi себе:
"Чи далеко ж до неба?"
А хмари, що потiм попливуть над нами, заволiкаюче блакить, будуть
сповненi життя своєрiдного й таємничого, якщо бiлi-бiлi, то на них
вiдпливають душi померлих людей, вiдпливають по небесних дорогах
прямiсiнько в рай, котрий уявляється нам в образi тихих, розквiтлих
вишневих садкiв, коли навеснi вiд їхнього цвiту аж повиднiшає в нашiй
Тернiвщинi; а хмари чорнi, волохатi, грiзнi - тi несуть на собi тяжких
грiшникiв, часом дуже схожих на декотрих хутiрських мугирiв у чумарках,
що, понабиравши собi з нашої слободи на лiто батрачат, не вiдпускають їх
потiм додому навiть у храмовi свята, так i не бачать своїх дiтей
тернiвщанськi матерi до самих холодiв, до покрови!.. Якщо ж хмари
принесуть нам дощ, що лине, мов з вiдра, та ще й градини почнуть
пiдскакувати на шляху бiлими кульками, то матерi тернiвщанськi з примовкою
"свят! свят!" злякано викидатимуть на подвiр'я дерев'янi лопати, якими
саджають до печi хлiб, це для того, щоб град припинився, i небо, побачивши
лопати на подвiр'ях, одразу ж припиняє градове бомбування, а нам,
хлопчакам, пiсля такої з градом зливи стане иа душi ще веселiше, радiснi,
в телячому захватi, ми бiгатимем по спiненiй, з бульбашками водi, що
цiлими озеречками позаливає зеленi, м'якi споришi i в якiй бродити нам так
лоскiтно, так приємно!.. А згори, вiд толоки, всiма тернiвщанськими
рiвчаками, пiнячись, весело гуркоче нова й нова, така незвична для нас
небесна вода. О, яке ми тодi переживали душевне пiднесення!.. Грiм уже
вiдкотивсь за Улинiвку, небо над нами очистилось, i в нас нiби свято. Якщо
ж дощ захопив нас у степу, то, промоклi до рубця, ми в такий день маєм
право гнати худобу додому ранiше, бредемо в облиплих сорочках,
повертаючись, наче з битви, матерi зустрiчають нас перестрашено, а ми
тiльки смiємось, збуджено дiлимось щойно пережитим, хвалячись, як градини
мiцнi, завбiльшки з перепелине яйце, вiдскакували вiд наших ще мiцнiших
лобiв, ми ж при цьому не ховались, бо де там сховаєшся вiд таких градин у
вiдкритiм степу! Ну, якщо близько баштан, - то в курiнь, де пахне сiном i
динями, а якщо це поблизу Романового хутiрця, - то гайда пiд повiтку до
дядька Романа, он вiн, весело махаючи нам, бiжить через подвiр'я,
накинувши на голову рiжечком догори вивернутий мiшок, - з тим
рiжечком-хохолком дядько Роман для нас схожий на одуда чи на iншого
смiшного якогось птаха... Щолiта бачимо, як вiн перебiгає пiд добiщем
подвiр'я, накинувши на голову мiшок, i щолiта Роман веселить нас своєю
схожiстю з якимось чубатим птахом!
Навiть осiнь не наганяла смуткiв на нас своїми безконечними мряками,
негодою та вiтрами, не лякаяа й зима, дарма що багатьом нашим героям
доводилось зимувати на печi, бо взутись нема в що, сиди цiлi днi в хатi,
де допiзна тiльки прядка гуде та пiсня жiноча неголосно ллється, а
школяревi до читанки пiдморгує каганець-слiпачок: "Буде тобi провiдниця -
ясная зорниця!"
Юна, переповнена мрiями душа знаходила вiдраду i в тому елементарному
свiтi, де найскладнiшою машиною була прядка, де пломiнчик на гнотику був
єдиним неоном ваших осiннiх ночей, де взямку смiливий маляр-мороз малював
по вiкнах буйнi свої вiтражi - бiлi розгонистi папоротi, лiлеї, химерне
квiття тропiкiв...
Та все ж наближений пам'яттю степ наш чомусь найчастiше постає менi в
сонцедення, в слiпучу спеку, коли марево прозорою рiкою бiжить i бiжить по
телятникiв-ських горбах, перетiкає через бреусiвську дорогу, i небо аж
побiлiє вiд власної свiтлостi, на ньому нiде нi хмарини, лише по обрiях
iскристим бджоляним золотом ряхтять макiвки церков в Улинiвцi та Озерах. У
храмовi свята там будуть ярмарки з каруселями, з бiйками, з циганами, з
кiньми, - невiдомо тiльки, чи вiзьмуть нас на тi дива iз собою дорослi...
Тож шануйся, коли корову пасеш, щоб не пiшла вона в шкоду, дивись, не
дрiмай... А на сон хилить, бо рано збудили, а сонце не рухається, бо л;
лiто, воно таке довге, та що там лiто - тодi i звичайний день триває для
нас цiлу вiчнiсть!
Звечора тебе не вкладуть, гасаєш з хлопцями по балках та левадах, де
пiд кожною вербою шепочуться, пирскають смiхом закоханi, а нам так цiкаво
ж знати про їхнi тайнощi, хто кого любить, хто за ким сохне, хто до кого
залицяється... Як їх наслухатись, то здається, що весь свiт тiльки й
переповнений любов'ю та ревнощами! Тож звечора тобi не до сну, а вранцi
тебе не добудяться, лоскочуть, зi смiхом тягають сонпого по долiвцi за
руки й за ноги, а ти вкручуєшся в ряднину, тобi ще б хоч хвильку поспати!
"Вставай, вставай, парубче! До працi пора". - "Ой, ще хоч
трiнь-трiнечки..." - "Треба було не бiгати До пiвночi... Вставай,
вставай!.." I чиясь лагiдна рука лоскоче, щоб розбуркати тебе, бо ж
справдi пора виганяти, скоро сонце зiйде, вже он небо грає зорею...
Грає зорею!
Вискочиш на подвiр'я, а по той бiк балки, iз-за гори, небо над
глинищами все палає, цвiте!
В Тернiвщинi нашiй вулички глибокi, бо стiльки ж по них поколiнь
перейшло, до самої глини повибивали землю своєю ходьбою тi, що до пас тут
жили колись. Iдеш наче ровом, i колюча дереза, в'ючись по горбах, нависав
з обох бокiв над тобою. У вуличцi повно пухкої пилюки, нона пiсля ночi
прохолодна, а на толоцi там i споришець тобi босi ноги росою полоскоче -
це остаточно розганяє сон. Хай малий, та все ж трудiвник, жепеш свою
корiвчину пасти, десь за тобою сонце, сходячи, крiзь дерезу спiлим кавуном
червонiє, i, коли опинишся iз своею Рябою за школою, на рiвному, де
польова дорiжка лягла ген-ген у бiлий свiт, бачиш, яка вiд тебе тiнь мiж
хлiбами посувається величезна. Довго ж доведеться чекати, доки вона, ота
тiнь, зменшиться аж до такої, що зможеш її переступити, бо тiльки тодi (не
ранiш) можна буде повертатися додому на обiд.
Степ вiдкривається одразу за школою, а в далечi попiд небом садки
синiють хутiрськi - вся наша Тернiвщина оточена хуторами, з якими вона
вiчно не в миру. А десь на пiвдорозi мiж далекими Кишкiвськими хуторами,
мiж Вигурiвщиною i нашою слободою маленьким острiвцем серед хлiбiв
виднiється ще один хутiрець, вранiшнє сонце вже лягло на його три тополi:
живе там Роман-степовий садiвник i бджоляр, а при ньому Надька, смаглочола
донька його, що вчилась у Полтавi на фельдшерку, а от щастя не склалося -
до батька повернулась з дитям, що вродилось у неї невiдомо й вiд кого...
Тернiвщина багата вродливими дiвчатами, в недiлю як висиплють на толоку, -
тiльки дивись! Одначе Надька Винникова, всi визнають, найперша з наших
красунь, не даремно ж вона росою та зорею вмивається, - так про неї кажуть
тернiв-щавськi жiнки. Не раз начебто бачили, як вона раненько бреде по
колiна в росах на край садка, де на лопухах роса - як вода, озирнеться,
наххлиться i... Не iнакше росою та зорею вмита, мабуть, i зараз десь там
стоїть, край батькового садка, свiтячись яйцем до схiд сонця, вранiшня,
свiжа пiсля свого чарiвницького вмивання... Зблизька ми побачимо її, ту
красуню Випнинiхну, тiльки згодом, коли хлiба поскошують i нам буде вiльно
насти всюди по стернях та коли ми цiлою ватагою ходитимем до Романа
Винника, щоб набрати з його колодязя води.
Поки що ж нам, пастушатам, доводиться пасти поокре-мо, водячи своїх
корiвок за налигачi по межах, де для них багато наросло пирiю, чи ось по
такiй польовiй дорiжцi, де Ряба твоя, поволi посуваючись, чепурно вищипує
м'який споришець попiд самим житом, що стiною, вище за тебе, гояубiє край
дороги. Паси та пильнуй, щоб не хапнула твоя ласуха чийогось колоска, бо
тiльки лизне, одразу де й вiзьметься господар, налетить, нагримає, а то й
вуха намне...
Кирик о цiй порi вiд тебе далеко, десь вiн аж за третiм горбом пасе,
загубився з корiвчиною серед хлiбiв, а ти тут блукаєш по межах або вподовж
польової дорiжки, що, безлюдна, задумана якась, побiгла й побiгла помiж
хлiбами, невiдомо й куди.
Струмує повiтря, тиша млiє, i нiде нiкого. Сам-один. Спiймаєш
коника-стрибунця i чуєш, як вiн, маленький, рветься в тебе крiзь пальцi
своїм пругким, повним енергiї тiльцем, а ти, маючи безмежну владу над ним,
над його життям i смертю, тримаєш це трiпотливе створiння й роздумуєш:
пустити чи нi? Жити йому чи не жити? I якщо не залишилось удома прожерливе
галченя, що його маєш годувати, тодi доля стрибунцевi усмiхнеться,
пiдкинеш його з долонi: живи! I зникне в житах твiй зелений крилатий кiнь
щастя, що його тепер уже не зловити, хiба сам колись iзрине, нагадає тобi
про себе аж ось на такому хайвеї.
Зупинився, не рухається наш степовий час. Дрiмає дорога, небом укрита.
Повiтря незрушне, склисте. Сонце нiби припнуте налигачем на мiсцi, нiяк не
хоче рухатись до тiєї позначки, коли тiнь твоя так зменшиться, що вже
зможеш її переступити чи бодай перестрибнути, добре знапружившись. Так
сумно тобi самому, повитому в цю бринливу тишу степову, де лиш твоя дитяча
самотнiсть перекликається через пагорби й жита з Кириковою самотнiстю.
Звiдкись нiби пiсня сумовита до тебе долiтає, чиясь мати-птиця людським
голосом скаржиться: "В мене дiти-малолiти, не здужають в степ летiти..." I
враз ти ось вирiс, стаєш завбiльшки як вранiшня тiнь, i тебе вже кудись
проводжають, тужать за тобою, а ти втiшаєш, щоб не плакали, бо ж дощi
змиють тобi головоньку, а розчешуть дрiбнi терни...
I знову сам, сам. Зустрiнеться тобi товаришем тут хiба що стовпчик
межовий, що ниви чиїсь розполовинює, вилiзеш на нього, зовсiм як у тiй
колядцi, складенiй для найменших:
Я маленький хлопчик,
Злiз на стовпчик,
У дудочку граю,
Всiх вас забавляю...
Стоїш на стовпчику мiж хлiбами, гукаєш десь туди, аж за третє жито:
- Кирику-у-у!
А у вiдповiдь:
- У-у-у!
Лиш луна голос подає.
Ще бiльший смуток облягає тебе.
Жодної душi на весь степ. Дорога, як i ранiше, безлюдна. Давно вже
промчав своїм рисаком набундючений Кишка-молодший, що розводить у себе на
хуторi породистих коней, промчав бiгунками аж до нашої школи й назад - то
вiн щодня пробiгає свого рисака, готує до ярмарку чи до якоїсь виставки.
Пiвпудовi пiдкови в того коня, щоб вище грудей викидав копита, якомога
бiльше загрiбав повiтря. Так i летить на тебе, розкидаючи пiну: рот у копя
роздертий вудилами, в молодого хазяїна - мiцно стулений. Промчав - i нема,
тiльки осад на душi вiд того, як iiеприязпо глипнув Кишка у твiй бiк, нiби
ти в чомусь перед ним завинив, нiби на його землi пасеш, хоч дорога - вона
ж нiчия... Зникли бiгунки мiж хлiбами, i знов нiкого, знов безгомiння,
тиша. Коник десь просюркоче. Перепiлка в хлiбах пiдпадьомкнула i вмовкла.
I в небi нi хмарини, i наче янголи спiвають - все щось бринить i бринить.
Чи то степ бринить нагрiваючись?
У такi години з Кириком, вiрним товаришем, тiльки i єднає тебе
тонюсiнька невидима струна золота - її напнуло мiж вами Романове бджолоня,
щойно прогувши в повiтрi! Бо ж о цiй порi, коли красуються жита, всi нашi
ниви медом пахнуть! Бджолам тiльки лiтай i лiтай, кожнiй є робота. Тим,
хто пасе на налигачi, звичайно, тiсно в степу серед безлiчi меж, а їм,
Романовим трудiвницям, - роздолля. Ось знов котрась гуде над колоссям
басовою струною, просто бiля тебе йде на посадку: знайшла, що шукала!
Зачудовано стежиш, як бджола вкублюється там, унизу, в затiнену, може, ще
й з росичкою на днi польову квiтку. Почуваєш, як їй приємно, коли вона
купається в квiтцi, занурюючись глибше й глибше... Хай то буде навiть
будяк, бджола й тут занурюється з головою, вона аж стогне вiд насолоди та
щастя! I так цiле лiто, не знаючи втоми, трудиться самозабутньо - з нiчого
мед бере!
З Кириком ми зустрiнемось в обiдню пору, коли приженемо корiв доїти.
Вiн, власне, пасе не свою, а тiтчину Ганнину, що в неї дiтей нема. Це йому
по малолiтству пiльга випадав така: не вiддано Кирика, як старших братiв,
на хутори, прилаштовано пастушком у своєї далекої родички. Доки тiтка
Ганна сидить з дiйницею пiд коровою, Кирик зеленим вiттям вiдганяє мух вiд
корови, щоб не хвицьнула ногою або хвостом та не перекинула молоко.. Потiм
теля пiдпустить, хай посмокче на завершення... А i цей обов'язок виконано,
тодi ми, скучивши один за одним, збiжимось нарештi десь у балцi бiля
ковбанi, що вода в нiй перегрiта, аж гаряча, i вся кишить пуголовками, з
яких потiм жаби виростають здоровеннi, мов крокодили... Там, у лiтеплах, i
ми побовтаємося досхочу. В скаламученiй водi повно планктону, як ми
сказали б тепер, чи iншої, схожої на нього, живностi, в цих парких водах
добре почувається все живе - i пуголовки, в рачки, й довгоногi комахи, що,
мов ковзанярi, бiгають поводi, - з таких перегрiтих ковбань-калабань (як
вам уява малювала в школi) зароджувалось у даввiх даввах життя на планетi.
Iнодi, буває, провiдаємо в обiдню пору латиша бiля його рудої
напiвземлянки у глинищах. Живе бiдно, а чисто, квiти любить, мальва пiд
вiконцем пелюстками горить... Присядемо й дивимось, як цей наш Ян Янович
запускає свою дивовижну прядку, тiльки не ту, що сирову прядив'яну нитку
веде, його пристрiй виводить "нитку iз глини". З клубка зволоженого рудого
мiсива латиш тут тобi на очах "випряде" щось таке, що тiльки ойкнеш у
захватi. Цього червоного латиша батько Кирикiв привiз з-пiд Перекопу, ще
тодi вони, бувши у вiйську, товаришували, i, коли виявилось, що пiсля
громадянської Яну Яновичу нема куди повертатись. Заболотний-старший забрав
його до себе в Тернiвщину. Ось так доля їх порiднила. I зараз вони
нерозлучнi, разом доношують свої перекопськi шинелi, на сходку вирушають
щораз удвох. Невсипущий Ян Янович, за порадою свого друга, спорудив собi
напiвземлянку у глинищах якраз поруч iз давньою, ще, мабуть, прадiдiвською
хатиною Заболотних, i мiсце виявилось просто-таки щасливим... Око в•цього
Яна Яновича несхибне, тiльки глянув на нашу глину, одразу визначив: "Ваша
глина повинна бути спiвуча, бо тут солов'їв повно!" I не минуло багато
часу, як хлопцi Заболотного (спершу вони, а за ними i вся малеча
слобiдська) вже свистiли в латишевi, випаленi з глини свищики, хай не дуже
зграбнi, але голоснi й пiвником розмальованi, завдяки чому вироби цi
користувались бурхливим попитом на наших ярмарках. Глини у нас стiльки, що
на весь свiт вистачило б, тож, маючи поруч себе її невичерпнi родовища, Ян
Янович принатурився, крiм свищикiв, робити й багато iнших речей, потрiбних
для вжитку людям. Невдовзi завiв собi вiн оцю чудернацьку крутилку, що
мовби все йому робить сама, крутиться, аж виспiвує ницьма налаштованим
кружалом-колесом, а латиш, схилившись, пильно щось там виворожує над своєю
мудрою глиною. Лиш пальцем її легенько торкне, оживить безформну зволожену
масу, i мигком, без жодних зусиль, з неї само щось вилазить, росте,
виростає, i - дивись! - перед тобою вже викруглилась мисочка, глечик, або
макортетик, або ще яка посудина, схожа на тi тикви-ропавки, що все лiто
ростуть по тернiвщанських городах. Найдивнiших форм бувають тi тикви,
родичi гарбузовi, що їх природа лiпить повiльно, протягом лiта, нiби щоб
дати латишевi взiрцi для глиняних його творiнь.
Ось так - то па калабанi, то бiля латиша - перебудеш найбiльшу спеку, i
знов у степ, де тобi годинами стирчати бiля корови з налигачем у руцi,
зате увечерi, коли женемо худобу додому, так гарно на душi, бо ж день
нарештi кiнчився, i всi хлопчаки, хоч по яких ви межах блукали, знову
зiйдетесь у Тернiвщинi, в глибоких її вуличках, де куряви повно! Ви й самi
навмисне її здiймаєте, збиваєте хмарою, де пройдете - коров'ячi роги
потонуть у розпилюженому теплому золотi заходу. Вже ви й прийшли,
прокушпелили, мов кiннота, а здiйняте вами червоне хмаровище, не танучи,
довго стоятиме уподовж вулички, де в самiм кiнцi, мiж навислими пасмами
дерези, якраз вкублюється на спочинок вже тепер не жарке, зовсiм близьке
до вас сонце.
А потiм, надто ж як буде це пiд недiлю, скiльки гукiв та спiвiв до
пiзньої почi не даватимуть спати вашiй Тернiвщинi! Обiв'ють її зi всiх
куткiв, перекликаючись мiж собою, когось вигукуючи в левади, комусь
признаючись пiснею в коханнi, у своїх палких почуттях... Над балкою край
Тихонової левади темнiє величезна вербова колода-корчомака, кимось давно
її приладновано так, що вона нагадує величезне крiсло, тут вечорами
обнiмки-цiлунка, - тайнолюбнi парочки, влаштувавшись на вербовому тронi,
замлiвають в обiймах, сидять, раюють допiзна, i скiльки буде сказано слiв
там голубливих, найпестливiших, а ви, малеча, защухнувши в темрявi за
корчомакою, маєте змогу теж долучитися до тих освiдчень, шепотiв та
секретiв, дiзнатись, котрий же з наших парубкiв знов за тiєю Винникiвною
мре.
- А пiсень скiльки в нас там спiвали, - каже вiд керма Заболотний. -
Скiльки їх знала сама наша Тернiвщина!..
Ми з ним починаєм пригадувати той далекий тернiвщанський репертуар i,
коли вдається пригадати щось напiвзабуте, щиро цьому радiємо, i навiть
Лiда тiшиться нашою напiвгрою, весь час дослухаючись до нас обох
зацiкавлено, справдi, видно, сприймаючи це все як дитячу гру-вiдгадайку.
Коли нам щось не дається, не ловиться, коли якийсь рядок з пiснi виявиться
так забутим, що ми довго не можем його видобути з пам'ятi, Лiда кепкує над
нашою забудькуватiстю, i Заболотний, вдаючи ущемленого, каже до неї:
- А ми ось тебе проекзаменуємо, всезнайку...
I одну за одною загадує Лiдi загадки:
- А що росте без кореня?
- А що бiжить без повода?
- А що плаче без голосу?
Мовчить дiвча. Не може вiдгадати.
- Отож-бо, - каже задумливо Заболотний.
Мою увагу тим часом знов привертає дорога, образ її.
Залiзний Дунай могутньо струменить у далеч!
Рух, енергiя, швидкiсть - вони тут всевладнi. Тiльки в iм'я чого шматує
повiтря ця летюча сила й жага, що дедалi мовби наростає?.. Чи просто
iснує, i все? Лишивши позаду смоги-тумани, труєво болiт та вiдстiйникiв,
траса вилiтає в тихе свiтло осiннiх полiв, щоб, ковтаючи милi, хапаючи
простiр, знову впасти десь там, за обрiєм, в обiйми далечi, в таїну
нескiнченностi...
V
Крiзь лобове, ще на заводi пiдсинене скло налiтає навстрiч
ультрамаринове небо, барви хоча й приємної, але неприродної, - принаймнi
важко нам у цих ультрамаринах впiзнати небо дитинства, його вiльну, сяючу
глибiнь...
З кожною милею, з кожною годиною ми ближче до Мадонни, до тiєї
небаченої, що так рано нас сьогоднi пiдняла i весь час свiтить нашiй
дорозi. Та, до якої мчимо, стає для нас чимось бiльшим, нiж ще одне
мистецьке полотно. Невiдомо, якою постане насправдi, але зараз Мадонна
вiдчутно збуджує уяву, якимось чаром викликає вiддаленi образи
напiвзабутих людей, ще не побачена, для нас вона нiби спалах того
прекрасного, що вiдкривалось тодi на раннiх тернiвщанських зорях. Не знаю,
як Заболотному, а менi вона, та оповита j тайнощами Мадонна, чомусь
уявляється в образi Романової доньки-красунi, що, виринувши десь iз
блакитi наших дитячих степових лiт, смаглочола, з дитям на руках, стоїть
бiля свого колодязя з журавлем, до якого ми, пастушата, ходимо пити... Ми
довго ждали цiєї зустрiчi, мрiяли про неї, блукаючи з худiбкою по цупких
пирiєвих межах, та ось хлiба iюскошувано, степ вiдкрився, пускай по
стернях корiв куди хоч, наше пастушаче плем'я поєдналось нарештi. Оце
життя, оце роздолля, одразу все змiнилось, можем здiйснити тепер будь-яку
мрiю: тож уперед, до Романового колодязя, де та стоїть, що росою та зорею
вмита! Зiбравшись цiлою ватагою, помiтно пiднесенi духом, вирушаєм до
дядька Романа, щоб набрати води з його колодязя i торкнутись поглядом
Надьчиної краси. Обвiшанi баклагами, ропавками, наближаємось зi степу
соромливо зпiчепим, але ж, нiвроку, щасливим гуртиком, а вона, Романова
Надька, молода мати, забачивши пас, уже вийшла, зупинилась у вiльнiй,
природнiй поставi пiд колодязним журавлем i, тримаючи на руках своє мале,
привiтно вичiкує нас.
Звичайно ж, Надька Романова була створена для безсмертних полотен, для
пензля великого живописця. Є люди гарнi, а є нiби найгарнiшi з-помiж усiх
людей. Така вона. Аж дух тобi перехоплює, коли загледиш її, злегка
усмiхнену до тебе, та ще коли вона з щирим спiвчуттям запитає:
- А що то в тебе на позi?
- Корова наступила...
- Ну як же ти...
- Загавився, а вона - раз! Нiготь так i зчесала. Нiяк не заживає.
- Бо ти його стернею раз у раз обраинмзш, не даєш загоїтись... Ось я
тобi перев'яжу.
I мов ота дiва з казок, що йшла шляхом iз Киева, несла. срiбну голочку,
шовкову ниточку - рапу зашивати, кров замовляти: кров з буйної голови, з
рум'яного лиця, з чорних кiс, з карих очей!.. Цвiто цвiтається, рана
за-живляється...
Справжнього бiлого бинта винесе з хати, йодом змаже тобi того нещасного
розтовченого пальця, пече так, що закричав би, але терпиш, хлопцi тобi аж
заздрять, понахилявшись, ловлять носами той йодовий дух: як гарно пахне!
Що iснує на свiтi йод, ми тодi вперше й дiзнались вiд неї, вiд Надьки
Винникiвни.
- Терпи, козаче, терпи, - ласкаво примовить, помiтивши, як ти аж зуби
стинаєш вiд болю.
Iнша б знехтувала тобою, нечупарою, неохайником, а Надька...
Сама завжди чиста i коси пахнуть, вимитi в зiллi, а проте наших виразок
не боїться, недарма ж на фершалку вчилась у Полтавi, хай i не довчилась
через своє загадкове нещасливе кохання... Зацiкавлено оглядає всiх пiдряд,
бо в кожного замазюри знайдеться для такої лiкарки вавка, тому капне йоду,
тому прикладе подорожника iз сметаною, а тому просто порадить добре свої
ноги пошкребти, вiдтерти турицю вiхтем "собачого мила" (є така трава). I
хоч ми розумiєм, що вона на нас практикується, однак це в Надьки виходить
якось по-доброму, видно ж, коли людина пiклується щиро, схилившись над
тобою, наче старша сестра над меншим братом, хоча, сказати б, хто ми їй?
Приблукались зi степу бешкетники тернiвщанськi, бруднi, занехаянi, ноги
побитi стернями, потрiсканi, виразки кровоточать, в одного щось схоже на
лишай, а в другого роззяви вкотре вже нiготь злазить, бо знову,
загавившись, ногу коровi пiд ратицю пiдмостив.
Очi в Надьки ясно-карi, повнi сонця, вони так i сяють до нас своєю
ласкавою глибиною, а нам на неї, пречисту, й глянути нiяково, бо ж ми всi
тут грiшники, ми й буркун та кiнськi кiзяки куримо, i негарно лавмось,
коли корова, задерши голову, пiшла кудись свiт за очi, а вечорами ще й по
садках гасаємо та пiдслуховуємо потай мову закоханих на левадах, чого
Надька нiяк би не схвалила.
Дядько Роман, видно, десь у вiдлуцi, iнакше б i вiн був тут, з минулих
разiв знаємо, що його радує такий пастушачий прихiд, i господар охоче
стежить, як донька йото на наших болячках практикується.
Доки ми воду беремо, Надька зацiкавлено оглядає нашi баклаги, при цьому
Кирик, танучи з гордощiв, пояснює, що цю, справжню, алюмiнiєву, батько
йому з Перекопу принiс, iншi ж хочуть привернути Надьчину увагу своїми
ропавками, що, на вiдмiну вiд Кирикової посудини, з'явились не з поля
битви, а просто на грядках виросли, поряд з гарбузами викохались по наших
а городах, набувши за лiто дивовижної форми, природа так химерно їх
вилiпила, надала їм такої пластики, що не соромно було б ту ропавку
виставити й сьогоднi у му-у аеi модерного мистецтва! Тикву такого сорту й
саджають Д саме для того, щоб iз неї виросла, виформувалась посудина, щось
на зразок глека або невеликої амфори, - коли посаджене доспiє, виберуть з
такої ропавки жабуриння та насiння, i вже вона, висушена на сонцi, набула
мiцностi та легкостi, дуже зручно в нiй зберiгати воду, надто ж у
косовицю: як наберуть колодязної та постав-а дять пiд полукiпком, вода в
ропавцi, наче в термосi, в будь-яку спеку залишається свiжою та
прохолодною. Насiння було однакове, а повиростало рiзне, ось хоч би i в
нас: в того ропавка формою як глечик, а в iншого J схожа на гусака, i
Надьцi, видно, справдi цiкаво їх, жовто-бiлих, золотавих, розглядати,
порiвнювати та показувати своєму дитинчатi для забавки. А дитя в неї таке
ж смагляве, як i юна мати його, ще й з родимкою на щоцi. Зiркооке,
по-дорослому серйозне, чомусь майже нiколи воно не всмiхається, хiба лиш
зрiдка, скупенько, самими кутиками уст, - це коли Кирик корчить гримаси
чи, ставши на руках, постоїть ногами в небо або якимось iншим вихилясом
таки спробує його розсмiшити.
Тепер з вiдстанi лiт розумiємо, що приваблювала Надька нас, малечу, не
тiльки своєю привiтнiстю та що не жахалася наших виразок, а ще й тим, що
зацiкавлення її нашим пастушачим життям було невдаваним, спiвчуття її до
нас було природним, до краю щирим, це ж одразу можна вiдчутiї. Помiчали ми
також i те, що крiзь її усмiшки раз у раз проривається тiнь не зрозумiлої
нам зажури, i навiть дитячим своїм сприйманням ми iнтуїтивно вгадували, що
ця молода мати носить якесь горе в душi, мабуть, зв'язане з тим її
полтавським нещасливим коханням. Видно, на той час вона вже настраждалась
чимало, не один, мабуть, зоряний вечiр провела тут самотою, заглиблена в
своє горе, i хоч ми нiчим не могли їй допомогти, однак чутливiстю дитячих
душ за смутком молодої матерi туманно вгадували кривду, заподiяну їй, i
хотiли б в якийсь спосiб полегшити її долю, - але ж як, як? Малолiтки, чим
могли ми зарадити Надьцi, яке зiлля пригасило б, погамувало її дорослий
бiль? Та й чи була в цьому потреба? Проймаючись спiвчуттям, ми не розумiли
тодi, що життя без болю не буває i що пережитий бiль чи навiть страждання
це якраз те, що здатне очищати й поглиблювати життя людської душi.
Отже, ми бiля колодязя. По-сестринському дивиться Надька на нас своїми
золотаво-карими, вся оповита теплом усмiшки, їй, видно, приємно
спостерiгати, як ми, з веселою спрагою припавши, п'ємо iз її дубового,
обручем обтягнутого цебра, набираємо колодязної ще й у свої ропавки та
баклаги, - це про запас та для тих, хто лишився бiля худоби. Хоч уже й
понапивались, а все ще юрмимось бiля колодязя, просто щоб довше тут
затриматись, - не хочеться звiдси йти. На прощання ми знову схиляємось над
цебром, що, повне колихкої води, так було схоже на оте золоте пiсенне
вiдерце, у якому "сосновi клепки й дубове денце"...
Ах, яка там солодка була вода, яка смачна! I нiколи не боронили нам її
набирати, завжди дозволяють приязно, з душею, - берiть, тягнiть, пийте
вволю, тiльки не побийте об цямрини цебра!.. Не те що в iнших хуторян, де,
як пiдеш по воду, буркнуть тобi щось нехiтьма, а то и зовсiм не вийдуть
навстрiч, тiльки злющi вовкодави аж розриваються, гасаючи на сталевому
дротi через двiр, iскрять ланцюгами...
Можна було лише здогадуватись, що скучала тут Надька в степу за людьми,
та, мабуть, i її донечка ждала наших вiдвiдин, чимось таки розраював її
наш вдатний на всякi витiвки Кирик, бо, коли рушаємо, було, вiд колодязя,
дiвча благальне гляне на матiр, а Надька, враз присмутнiвши, мовить нам
услiд:
- Приходьте ж iще...
I зажура чується в її голосi.
Може, боїться, що ми бiльше не прийдемо, забудемо її? Але хiба те
можливо? Всi ж бо ми, хай i "дiти-малолiтки", потаємно закоханi в неї, i
не одному з нас мрiялось, як вiн швидко виросте, порiвняється своєю
дорослiстю з Надькою, i тодi ось такий уже, як рiвня, як суджений, їй руку
подасть, наздогнавши свою мрiю не-вiдкрасованою. Бо не пiддатна ж плиновi
часу Надьчина молодiсть, лiта над нею влади не мають, i завжди
залишатиметься вона у своїй вродi такою, як є! Вона буде, як є, а ти
виростеш на конях летючих лiт, доженеш її i тодi, зачубатiлий
по-парубоцьки, признаєшся їй у своїх почуваннях, вирятуєш Надьку iз
самоти, кимось знеславлену й кинуту з дитям серед цього степу широкого...
Вiдданiсть нашу не похитнути нiяким терпiвщанським плетухам, хай там що
лiплять, а воно до Надьки не лiпиться, як до того лебедя з байки, що його
зусiбiч обкидають гуси багном на ставку, щоб сiрим зробити, а вiн
"шубовсть! - i випiрнув, як снiг!.." Кожен iз нас потайки носить образ
Надьчин з собою в серцi, коли блукаємо по наших стернях, а якось одного
вечора, коли ми сидiтимем удвох iз Кириком на гiлляцi старої верби край
нашої левади й мовчки лiчитимем незлiченнi зорi, що густо всiяли небо, вiн
раптом скаже до мене з незвичним хвилюванням: "Вiриш, iз її рук я не
побоявся б i зоряної води напитись..." I ясно менi було, про кого
йдеться... А зоряна вода - то ж рiч страшна, для таких, як ми, може,
навiть згубна! Готують її особливим чином ставлять воду якоїсь там ночi
пiд найчистiшими зорями' коли небо все аж горить, i неодмiнно, щоб нiхто
тiєї води не сколихнув, нiхто щоб її нi оком не пiдстерiг, нi голосом не
сполохав, доки вона набирається сили вiд зiрок, i ось така вода, на самих
чистих зiрках настояна, набуває нiбито сили чаклунської, нiчим не
вiдворотної, тим-то i вважається тяжким грiхом давати таку воду людинi -
хай краще вже приворот-зiлля, нiж це... Надьку ж Винникiвну тернiвщанськi
злоязичницi якраз i звинувачують у тому, що для заваблювань вдається вона
до цього недозволеного засобу, нiбито замiсть звичайної води напуває
зоряною прохожалих вигурiвських парубкiв i навiть парубчат, а вiдомо ж,
хто хоч раз зоряної напився, то вїке й навiк, такого нiчим вiд неї пе
вiдчаруєш!.. I от Кирик, подумати тiльки, ладен i того небезпечного
зоряного напою з її рук спожити. Кирик зважився б, а я хiба нi? Так само
не зупинився б ради пеї нi перед чим, ладен би й клятву їй будь-яку дати,
й настiй зоряний иив би, самого неба хотiв би Надьцi нашiй прихилити неба
отого близького, що пiд ним вона зараз десь у степу зорює... Там небо
степове, без краю широке, а тут воно, мов яблуня рясна та гiлляста,
зоряним вiттям розкинулось над нами обома, над нашими балками та
байраками...
I такий стан дитячої завороженостi, виявляється, здатен довго тривати:
чи юнаки, чи люди посивiлi, чи близько перебуваємо, чи далеко, а все вона
для нас десь там у степу є, не зникає, невiддiльна вiд свого райського
саду i свого дитяти, вiд пасiки й колодязя з журавлем. I коли вона - в
густих смаглявих рум'янцях - хай навiть тiльки в уявi схиляється над
твоїми виразками, то й тодi чуєш запашний любистковий дух її кiс, i вся
вона пахне м'ятою й сонцем.
Ось i зараз, майже уявки, чується з далечi грудний той голос, що ледь
шелестить ласкаво:
- Приходьте ж iще...
Зайдуть дощi, покотять степом тумаии, i кола оiяньої осенi ми,
хлопчаки, пiд стугонiння холодних вiтрiв збираємося в котрогось -
найчастiше в Заболотних - розучувати передрiздвянi колядки та щедрiвки, то
й тодi нам ще пливе iз слiпучого лiта колодязь дядькiв Роман i Надька з
дитям бiля нього. Iнодi воно бавиться на травi, а мати щось пере йому
внизу, бiля ставочка, i, може, тому найбiльше ми любили розучувати, щоб
потiм, шугаючи в снiгах попiд тернiвщанськими вiкнамв, колядувати ось
таку:
Ой на рiцi
На Ярданi
Там пречиста
Ризи пврала...
Свого сина
Сповивала...
Бо ж здавалось, що це саме про неї складено, мається на увазi саме її,
пречисту Романову Надьку, коли вона взимку бiля обмерзлої ополонки,
розчервонiвшись, свої полотнянi домотканi "ризи" пере... I ми так дружно
викрикували для неї свiй величальний спiв, неодмiнно з розгонистим
ударянням на останньому складi...
А наступного лiта ми знов бiля Романового садка, вишнi шпанки уже
поспiли, Надька саме ягоди на варення рве. Видобулась на одну з
найряснiших вишень неподалiк колодязя, серед гiлля постатi її майже не
видно, лише краєчок ситцевого плаття рябiє та загорiлi ноги з-помiж листя
проблискують у плямах сонця, в мереживi свiтлотiней. Дiвча її теж тут, пiд
вишнею, за зиму пiдросло, задерши голову на вишню, до своєї молодої
матерi, торопiє... Це ж таки цiкаво стежити, як вона, звиваючись усiм
станом серед гiлля, тягнеться смаглою рукою "гору, до кетяга найчервонiших
ягiд, що на самiм вершечку горять.
Загледiвши нас, Надьчине мале звiркувате, спiдлоба позиркує на нашу
хлоп'ячу ватагу, хоч i могло б згадати нас, торiшнiх, i знати вже, що лиха
ми йому не бажаємо.
Оце ж те дитинча, що нам у рiздвяних колядках та щедрiвках являлось, що
для нього на Ярданi Надька свої "ризи прала". Тiльки та сина "сповивала",
а ця - доньку, смагляве оце вовченя, що його звати Настя. Наетеня.
Настуся. А iнколи дядько Роман навiть зовсiм по-дорос-лому називав малу:
Анастасiя.
- А йди-но сюди, Анастасiє, - пiдкликув вiв дiвчинку, - ноздоровкайсь
до хлопцiв.
Воно ж таке вiдлюдкувате, хоч i миркне там щось, але щоб всмiхнутись...
- Оте Надьчине дитинча, - озивається до мене Заболотний, - чи воно хоч
раз усмiхнулося коли?
- По-моєму, нi... Один раз, пригадую, коли ти бiля колодязя на головi
ходив, а так бiльше супилось. Не всмiхалось... Наче не вмiло...
- До речi, i в галереях, ти звернув увагу? Скiльки тжх мадонн, кожна з
дитям, але - жодного серед них усмiхненого... Чому це?
I Лiда, стрепенувшись, зацiкавлюється!
- Справдi, чому?
Заболотний помiтно суворiшає бiля керма, iютiм дедав задумливо:
- А що може бути прекраснiшим за усмiх дитини?.. Нiчоге рiвного в
свiтi.
VI
Шiсть рядiв металу в польотi, в свистiинi-етугвнiинi, але й вони не
можуть заглушити рiвний гул Романовеї бджоли, що десь там, у сяйвах наших
степiв, потягла й потягла над житами свою золоту невидиму струну...
Все, власне, й почалося з того, що рiй звiдкись прилетiв на нашу
Тернiвщину. Бджолиний десант, як сказали б ми тепер. Несподiваний прилiт
загадкового того рою був одним iз пайрозкiшнiших мiфiв нашого дитинства.
Хтось бачив, що десь iзвисока вiн летiв, нiби з самих небес, i хоч мiг би
й на Улинiвку полетiти чи на Озера, але ж вибрав чомусь Тернiвщину при
байрацi... Золотим, аж темним, клубком опустився рiй спершу на одну з
наших верб, завис кетягом на верховiттi, а звiдти - що й зовсiм уже було
дивним - перекочував до володiнь найкрикливiшого та найлатанiшого з наших
тернiвщан Мини Омельковича, який навiть не знав, що то за штука рiйниця, а
саме вона тут би знадобилась... Приблуканий рiй спробував був осiдлати
Минину дерезу, що нею зарiс увесь пагорб над вуличкою, але сiсти роєвi
Мина не дав пi на деревi, нi на кущевi бузини за хатою, вiдiгнав бджiл,
щоб не покусали приблуди, якi, за його уявленням, були не кращi за осиний
виводок, озброєний безлiччю жал, - отже: "Киш! Киш! Приблуднi! - гримiло
над дерезою, - летiть собi геть!.." I то, може, був най-фатальпiший промах
усього Мининого життя. Не хочеш-не треба: рiй, розсердившись, пiднявся й
полетiв у степ, а з ним, здається, вiдлетiла й сама Минина фортуна...
Що ж то був за рiй? Звiдки вiн узявся i чому прилетiв саме на пашi не
такi вже й квiтучi степи? Десь iз пебес - а па цi будяки, пасльони,
дерезу, на терни по байраках?! Можливо, у пас для рою таки щось було,
може, степ наш привабив його... свiтлом? Чого вдосталь у нас, так це -
свiтла! Океан! Все лiто степи залитi слiпучiстю сонця, надто в жпива, коли
сонце роєм небесним зависне над тобою й, не рухаючись, горить, нездвижпе,
хоча й по зпати, чому вопо горить, - ядерна то реакцiя бушує в його
розвергнутих надрах, чи що там воно вiдбувається...
- Все чин чином: i свiтить, i грiє, i життя всьому дає... - лагiдно
мружиться в небо дядько Роман, йому до слiпучостi наших липнiв та серпнiв
не звикати, бо живе вiн серед вiдкритого степу, на роздоллi, тож нiби з
усiх терпiвщап перебуває найближче до сонця. I вiд того раппi зморшки. I
завжди вiн ними паче всмiхається.
Усмiхається не всмiхаючись, - такий чоловiк! I все завдяки мереживу
зморщок та особливiй складцi житнiх вусiв, що коли й сердитi, а й тодi
паче в усмiшцi... Сердитим Ромапа-степового ми рiдко бачили. Все бiльше в
усмiшцi, справжнiй чи гаданiй, що нею, можливо, вiн i привабив до себе той
нiчийний, блукаючий у небесах рiй.
Вважається, що саме вiд того рою i пiшла Романовi фортуна.
Клубок, повний гулу та жал, що спустився десь iз небес на Тернiвщину i
що Мина своїм тулумбасом прогнав його, вiдполохавши сам своє щастя, той,
може, долею дарований виводок мудрих створiнь обрав собi зрештою Романа
Винника. Завбачливий цей чоловiк, нiби в передчуттi чогось такого, ще
ранiше виселився з Тернiвщини в степ, поставивши на роздоллi свою бiлу,
чепурно вшиту житньою соломою хату, а вона звiдти, з висоти, може якраз i
схожа на вулик? Ставив її господар серед гречок вимрiяних, але й такi,
лише в думцi розквiтлi, гречки, видно, мали силу, бо ось, будьте ласкавi,
вже й на них, лише уявних, бджолина сiм'я вiдгукнулась, принiсши невiдомо
звiдкiль до Романового осiдку своє загадкове й мудре життя.
А той Роман-степовий, вiн для нас теж - сама загадковiсть. Якби сказав
хтось нам, що вiн над степом по хмарах босий ходить i не провалюється, ми
повiрили б i в таке, бо ж усiй Тернiвщинi вiдомо, що Роман, iще парубком
бувши, мiг за одну нiч, та ще й найкоротшу, сягнути аж у Козельськ, де на
монастирських буряках гнула спину його кохана дiвчина. За лiченi години
мiж двома зорями, за оту коротюсiньку темну нiчку-петрiвочку встигнути
туди й назад, - нiкому ще таке не вдавалось, а Роман кiлька разiв на лiто
долав той свiй марафон кохання. Жодному з його ровесникiв не подолати б за
нiч такої вiдстанi, а Романовi це виявилось пiд силу. Пiшки? О, нi! Як ото
бджола, що летить по прямiй, прокладаючи шлях до своєї квiтки, так Роман,
окрилений коханням, аж шумiв уночi навпростець понад молодими житами, - то
вiн у повiтрi летить до своєї любовi-коха-ної! Хоч i не високо вiд землi,
може, на висотi кажана але ж летить, летить, п'ятами землi не
торкається... Так одне лiто, друге, доки й привiв її за руку в Терпiвщину,
привiв таку ж безмаєтну, як i сам, але веселеньку, осяяну любов'ю
молодичку, i такої вроди з лиця, що i в наших краях була рiдкiстю, -
здається, вiд матерi ця налiтана краса i Надьцi в спадок перейшла...
Звичайно, щоб лiтати в повiтрi ночами через степи та хутори, - хай навiть
i дуже бувши закоханим, - таке дається натурам неабияким, тут треба
вродитись аж надто вдатним, двожильним або навiть статись на чарiвництвi,
i щодо цього наша дитяча уява нiколи ие пiддавала сумнiвам Романову
вдатнiсть та його легендарнi перельоти.
До того ж був авторитетний свiдок Клим Подовий, тер-нiвщанський
дзвонар, який хоча й до смiшвого безпорадний був у справах земних, але
користався цiлковитою вашою дитячою довiрою, коли йшлося про дiла небеснi.
Саме вiн запевняв, що Роман Винник - це всемогутець, йому лiтати, як
iншому ходити, i володiв вiн такою приворот-силою, що може й бджiл
викликати до себе iз блакитних високостей, вiн умiє, скажiмо, й таке
поробити, що на великдень у когось пасочки в печi, на гарячiй черенi, як
дiвчата, затанцюють. Вся Тернiвщина знав, яке диво сталося саме в Климової
Хими, коли вона поставила пасочки в пiч - i хоч всього з двiйко їх печеi -
а вв-иж, замiсть пектись, давай раптом у полум'ї таипюватя. Пiдскоком,
пiдскоком - весело так... "Це Романi Його штуки! - одразу догадалась Хима.
- Поробивi Вiн, вiв, крiм Романа, нiхто... Для смiху поробив... Бiжи,
Климоньку, падай та проси, хай вiдробить назад!"
Побiг Клим щодуху, як було йому велено. Роман, вислухавши, повiв вусом
весело й заперечувати не став, тiльки допевнився, чи високо ж пiдскакувала
в полум'ї i чи ве бралися в боки...
"Добре, Климе, вертався додому, заспокой Химу - все буде гаразд".
Доки Химии посланець додому прибiг, а й правда: пасочки, гарячi ще
пiсля танцю, пiдрум'яненi, горошком повсипанi, вже на вiкнах стоять. Добре
пiдсмажились, проте не пригорит до чорного, дарма що в самому полум'ї
танцювали, так у ньому вигопували, що аж яiч гуда.
Iсторiя з Химиними пасочками, звiсно, розважала Тер-нiвщину, однак
пiсля неї жiноцтво поглядало ...
